Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

УДК 340.1

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ПРАВОВА КУЛЬТУРА У ФОРМУВАННІ ПРАВОВОЇ, СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

ОСИКА ІРИНА ВІТАЛІЇВНА

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України (м. Київ).

Науковий керівник:

ОНІЩЕНКО Наталія Миколаївна, доктор юридичних наук, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти:

КАЛЮЖНИЙ Ростислав Андрійович, доктор юридичних наук, професор, Національна академія внутрішніх справ України, начальник кафедри;

ВЛАСОВ Юрій Леонідович, кандидат юридичних наук, Господарський суд м. Києва, суддя.

Провідна установа: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого МОН України, кафедра теорії держави і права (м. Харків)

Захист відбудеться "17" вересня 2004 року о 10-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.867.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, Київ, провулок Несторівський, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, Київ, провулок Несторівський, 4.

Автореферат розісланий 13 серпня 2004 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.М. Биков.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасні процеси демократизації суспільного розвитку вимагають іншого, більш зваженого й абсолютно реального погляду на основні напрямки та складові державотворення. Розпочавши розбудову української державності, ми орієнтувалися на створення демократії за найвищими цивілізаційними зразками. То було скоріше емоційне прагнення, підсвідома реакція на довгі роки і десятиліття тоталітарних обмежень та утисків, ніж чіткі програми дій чи ясне бачення шляхів, якими треба йти.

Тоді, на світанку незалежності, переважали і, як це не парадоксально виглядає зараз, співіснували два діаметрально протилежні підходи до орієнтирів, цілей та перспектив державотворення і суспільного розвитку.

З одного боку було постійне озирання назад в історію або недавнє минуле, де все здавалося таким звичним, надійним та усталеним порівняно з тим невідомим і незвіданим, що чекало за крутим поворотом буття. Багатьом не вірилося, що минуле відійшло вже назавжди і безповоротно.

А з іншого боку, і це стосувалося перш за все значної частини українських інтелектуалів, політикуму, мали місце революційне нетерпіння та забігання наперед, прагнення досягти всього і відразу, незважаючи ні на що і перескакуючи через обов'язкові та неминучі, як це виявилося вже незабаром, еволюційні щаблі.

Багато в чому це йшло від безоглядного прагнення копіювати зарубіжний досвід, хоча об'єктивно він не відповідав нашим умовам.

Надто численними, гострими та багатогранними були проблеми, з якими зіткнулася незалежна Україна - як задавнені, успадковані від попередньої системи, так і нові, здетоновані тектонічними зсувами в суспільстві, політиці та економіці, у повсякденному житті.

Відтак набувають дедалі більшої актуальності дослідження базових характеристик політичної сфери суспільства взагалі й особливо таких її елементів, як політична система, держава та її інститути, на засадах загальнонаціональних інтересів та національної ідеї, технології реалізації політичної влади, специфіки політичної діяльності в різних суспільно-історичних, політико-правових і соціально-психологічних умовах. Ці та інші проблеми зумовили потребу з'ясувати ідейні витоки і сучасні уявлення про сутність таких феноменів, як правова культура, правова, соціальна держава, громадянське суспільство, як основних орієнтирів суспільного розвитку, політичних перетворень, спрямованих на втілення цінностей свободи і демократії.

Створення громадянського суспільства є однією з необхідних умов розвитку України шляхом значних соціально-політичних, економічних та правових реформ. У зв'язку з цим необхідно розглянути вплив громадянського суспільства, що формується, на державу і право, на майбутнє цих соціальних інститутів. Правотворча та правозастосувальна діяльність тільки тоді буде ефективною, коли поряд із міцними самоорганізуючими витоками пріоритетне місце займе свідома організаційна творчість. Правосвідомість суспільства, окремих груп, індивідів та його більш значна соціальна форма - правова культура - органічно пов'язані з правом як соціальним цілісним інститутом, з його виникненням, функціонуванням і розвитком, правотворчістю та правозастосуванням, іншими сторонами правового буття суспільства.

Суттєвою перешкодою на шляху розбудови правової держави стає правовий нігілізм, який в умовах кризи охопив усі сфери суспільства.

У нашій державі він набув нового змісту: дещо змінилася його природа, причини існування, джерела, що його відтворюють, форми та способи впливу на суспільне життя. Успішно стримувати поширення правового нігілізму, обмежувати його енергію можна тільки тоді, коли будуть з'ясовані чинники, які його породжують та відтворюють.

Саме тому існує нагальна потреба привернути увагу науковців до висвітлення питання впливу правової культури на еволюцію державності в цілому; питання взаємодії правового та етичного нігілізму, які дійсно можуть бути підставами повної деградації суспільства; питання збереження правової регулятивної системи, збереження та розвитку держави як особливої форми політичного, територіального, структурного об'єднання людства.

Актуальність дослідження правової культури зумовлена рядом інших принципово важливих обставин. По-перше, в умовах трансформування і демократизації суспільства, прийняття нових законодавчих актів мають місце значні зміни в громадській правосвідомості, а тому вагомого значення набуває погляд на правову культуру з позиції соціально-правового суспільства. По-друге, у зв'язку зі зростанням кількості правопорушень актуалізується необхідність профілактичної і виховної функції правової культури. По-третє, стан правової свідомості і правової культури суспільства в цілому та особистості зокрема не відповідає європейським стандартам, внаслідок чого виникає байдужість людей до правових цінностей, відсутність потреб і навичок користування нормами права, що призводить до появи нелегітимних норм поведінки та правопорушень.

Тому необхідно визначити основні шляхи і методи впливу правової культури на формування розвинутого громадянського суспільства та держави правової і соціальної.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України та планів наукової роботи відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України "Теоретико-методологічні основи розвитку правової системи України" (номер державної реєстрації 0102U001597).

Мета та завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб із теоретичної та практичної точок зору, спираючись на напрацьовані раніше здобутки правознавства з проблем правової культури і правосвідомості громадян, проаналізувати поняття, структуру, види, форми та зміст правової культури як однієї з основних ознак процесу формування правової, соціальної держави.

Для досягнення цієї мети необхідно:

1) науково обґрунтувати поняття та зміст правової культури;

2) проаналізувати специфіку взаємозв'язку правосвідомості та правової культури;

3) з'ясувати загальні закономірності формування правової культури громадян і конкретизувати їх прояви в сучасних умовах переходу України до ринкової економіки;

4) визначити шляхи та засоби підвищення правової культури;

5) проаналізувати вплив правової культури на еволюцію державності в цілому і на формування правової, соціальної держави в Україні;

6) спрогнозувати шляхи зменшення впливу правового нігілізму на правову систему держави;

7) сформулювати відповідні прикладні рекомендації, які могли б бути запроваджені в практику заходів щодо формування правової культури особистості.

Об'єктом дослідження є правова культура як особливий феномен формування правової, соціальної держави, її основні ознаки, характеристики та особливості функціонування.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні положення та концептуальні підходи до визначення поняття, змісту, функцій, структури, місця і ролі правової культури. Дослідження кола проблемних питань, пов'язаних із комплексним формуванням правосвідомості, правової культури та правової ідеології, правового нігілізму і правового виховання, які впливають на формування держави правової та соціальної.

Методи дослідження. Головним методологічним інструментарієм дисертації є науковий аналіз діалектичного взаємозв'язку об'єктивних і суб'єктивних факторів суспільного розвитку, зокрема розвитку суспільної й індивідуальної свідомості та культури (у тому числі й правової); загальнонаукові методи: історико-правовий, системно-структурний, порівняльний, логічний. Це ґрунтується на певних закономірностях та принципах формування і функціонування індивідуальної правової культури в суспільному житті. Принцип об'єктивності дозволяє виявити тенденції і закономірності виникнення та розвитку феномена правової культури, спираючись на об'єктивні знання, отримані внаслідок глибокого і всебічного вивчення всієї сукупності фактів, що впливають на об'єкт дослідження. Застосовувалися також і такі методи дослідження, як системний, структурно-функціональний, конкретно-соціологічний, формально-догматичний та інші.

Поряд із перерахованими загальними методами дослідження використовувалися і спеціальні. У першому розділі використовуються структурно-функціональний, формально-догматичний і системний методи, а також аналіз та синтез як прийоми логічного методу для формулювання визначення поняття правової культури (1.1). Увага приділена діалектичному методу який використано відповідно до принципу історизму: правова культура розглядається як явище, що рухається в часі під впливом факторів, які відповідають певному історичному етапу. Через рух від абстрактного до конкретного автор досліджує взаємозв'язок і взаємовплив правової культури та правосвідомості (1.2). Для характеристики чинників правовиховного впливу на особу використовуються системний метод і принцип об'єктивності (1.3). У другому розділі за допомогою методу юридичного моделювання і логічних прийомів індукції та дедукції визначено взаємозалежність правової культури і політики, права, економіки (2.1, 2.2, 2.3).

Теоретична та нормативна основа дослідження базується на загальних принципах об'єктивності та пріоритету загальнолюдських цінностей, які передбачають об'єктивний опис і аналіз подій, явищ на основі науково-критичного використання різноманітних джерел.

Зокрема, науково-теоретичною базою для розроблення теми автору стали дослідження українських і російських вчених О. Аграновської, С. Алєксєєва, В. Бабкіна, Г. Балюк, Н. Бури, В. Головченка, В. Зеніна, Е. Зорченка, М. Козюбри, В. Копєйчикова, М. Костицького, А. Крижанівського, В. Кудрявцева, О. Лукашової, М. Матузова, Є. Назаренка, А. Нікітіна, В. Оксамитного, Н. Оніщенко, М. Орзіха, П. Рабіновича, О. Ратінова, Р. Русінова, В. Сальникова, В. Селіванова, О. Семітка, В. Сіренка, О. Татаринцевої, В. Шишкина, В. Щегорцова та ін.

Емпіричну базу дослідження становили результати соціологічних досліджень стану правової культури і правової свідомості громадян України, зокрема анкетне опитування 100 осіб м. Києва.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним з перших комплексних монографічних досліджень теоретико-прикладних проблем правової культури в умовах сучасного державотворення в Україні, що значною мірою підносить теоретичне та практичне значення проведеного дослідження, порівняно з існуючими, і полягає в розробленні та формулюванні таких положень:

1) визначено структуру та функції правової культури;

2) на основі аналізу різних наукових підходів виокремлено складові елементи правової культури;

3) сформульовано положення про дію та взаємозв'язок у системотворчому процесі демократичного розвитку українського суспільства трьох підсистем: громадянського суспільства, правової, соціальної держави та ринкової економіки;

4) істотно уточнено політологічне визначення соціальної держави як такої, що забезпечує внутрішній порядок та стабільність, зовнішню безпеку, гідне існування громадян; бере на себе і реально виконує обов'язки підтримки стабільного соціально-економічного становища соціуму та громадянської злагоди; активно сприяє ефективному функціонуванню основних інститутів громадянського суспільства;

5) аргументовано положення про взаємну зумовленість соціально-регулятивної функції держави, її оптимального впливу на процес становлення правової культури людини;

6) доведено залежність ефективності політики соціальної держави від рівня розвитку правової культури особистості, а також політичних чинників: соціальної спрямованості політичних партій, розстановки сил у парламенті та його законотворчої діяльності, стану розвитку правосвідомості;

7) доведено положення про те, що в перехідний період, коли руйнуються старі політичні інститути та структури і набувають дедалі більшої легітимізації нові відносини, засновані на активності й підприємливості громадян, роль правової, соціальної держави не знижується, а, навпаки, зростає;

8) визначено, що для формування правової культури основними функціями сучасної соціальної держави повинні бути: державно-правове регулювання економіки; перерозподіл доходів; боротьба з бідністю, зниження соціальної нерівності; боротьба зі злочинністю; охоронно-регулятивна функція, що передбачає відповідальність бізнесу перед державою і третіми особами.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані:

1) у наступних дослідженнях проблем правової культури як суспільства в цілому, так і особистості зокрема;

2) у системі правової освіти і правового виховання громадян та попередження правопорушень;

3) для розроблення рекомендацій з удосконалення законодавчого й іншого нормативно-правового регулювання суспільних відносин;

4) для вирішення проблем у сфері державно-правових реформ, зокрема розроблення нормативних актів щодо розвитку та вдосконалення функцій правової культури, здійснення заходів, спрямованих на посилення її соціальної ефективності; активізації процесу інтеграції України у світову та європейську правові системи.

Висновки, зроблені в процесі дослідження, можуть також використовуватися для подальшого опрацювання проблем розбудови правової, соціальної держави, здійснення масштабних державно-правових реформ в умовах перехідного періоду, форм і методів подолання правового нігілізму, підвищення правової та політичної культури громадян.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Окремі положення дослідження, зроблені в ньому узагальнення і висновки доповідалися на Міжнародній науковій конференції "Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем" (м. Київ, 2000) та на Міжнародній науковій конференції до 10 роковини проголошення незалежної Української держави "Україна в ХХ столітті: уроки, проблеми, перспективи" (м. Київ, 2001), а також опубліковані в чотирьох наукових статтях.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом даного дослідження, зумовила логіку та структуру дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (176 найменувань). Загальний обсяг дисертації - 194 аркуші.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено об'єкт, предмет і дослідницькі завдання. Охарактеризовано методологічну основу, науково-теоретичне підґрунтя та методи дослідження, доведено теоретичну та практичну значущість роботи, з'ясовано її новизну, сформульовано положення, що виносяться на захист, та наведено дані про їх апробацію.

У першому розділі "Правова культура. Поняття та загальна характеристика" розглянуто загальнотеоретичні питання щодо поняття, структури та функцій правової культури.

У результаті аналізу різноманітних підходів до визначення поняття правової культури виділено її динамічний аспект, який визначають як якісний стан правового життя суспільства (О. Семітко, Р. Русінов), так і статичну або "ідеальну" форму, яка визначена суспільно-політичною практикою як сукупність критеріїв оцінки існуючої правової культури і є системою правових цінностей (В. Копєйчиков).

Зазначено, що, по-перше, правову культуру необхідно розглядати у двох головних та взаємопов'язаних аспектах: стосовно суспільства в цілому та особистості зокрема. Між ними існують зв'язки, єдність, взаємообумовленість та взаємодія.

По-друге, правова культура - це засіб правового регулювання суспільних відносин, заснованих на законах, формах взаємодії їх учасників. Проявом ставлення особистості та суспільства до права, законності є правосвідомість як частина правової культури. Правосвідомість формується під дією об'єктивних та суб'єктивних факторів суспільного розвитку. На нього впливають не тільки історичні та соціальні процеси, а й геополітична ситуація в державі і духовна сфера суспільства. Якщо правова система функціонує в умовах законності, свободи, соціальної справедливості, поваги до права, то це сприяє росту правосвідомості всіх суб'єктів.

По-третє, правова культура органічно пов'язана та взаємодіє із законотворчою діяльністю. В умовах демократичної процедури закони можуть прийматися більшістю голосів, власникам яких не вистачає професіоналізму. У боротьбі за закони відбувається зіткнення представників різних правових культур, що не може не відобразитися на якості законодавчої діяльності.

Якщо право - це встановлена законом міра соціальної свободи, то закони і всі інші юридичні норми повинні послідовно відображати таку свободу, що відповідає завданням та цілям правової держави. Якість законодавства оцінюється не тільки і не стільки вирішенням економічних, політичних та інших завдань суспільного розвитку, скільки закріпленням надійних гарантій прав, свобод та інтересів особистості, інших суб'єктів правових відносин.

По-четверте, матеріально-предметна сфера правової культури визначається, з одного боку, економічними факторами, а з іншого - традиціями даного суспільства.

Ментальна складова правової культури включає в себе буденну і теоретичну правосвідомість, тобто комплекс уявлень про політику, закони, правосуддя, які впливають на поведінку людей, відображаються на змісті та формі правового регулювання суспільних відносин. Таким чином, ставлення людей до права є одним із показників правової культури.

Правова культура використовується як інструмент стану правового життя суспільства в цілому. Ось чому важливо вивчати клімат політичного життя, атмосферу, пов'язану з правовідносинами.

По-п'яте, правову культуру неможливо зводити тільки до знання законів. Оцінювальний момент є найважливішим компонентом правової культури, бо ціннісні орієнтації та ідеали створюють той еталон, із яким порівнюється рівень правової культури у правовій сфері.

По-шосте, правова культура - специфічний засіб спілкування суб'єктів політичного й правового життя суспільства, що виражається в різних формах правомірної поведінки та мислення, побудованого на вільному виборі гарантованих законами правових засобів досягнення поставлених цілей.

У правовій державі існує система гарантій реалізації правового статусу людини, однак необхідне розумне співвідношення прав та обов'язків, свободи і відповідальності. Особливу роль у системі цінностей правової культури відіграють права та обов'язки, через які в суспільстві розвивається атмосфера демократизму, законності, правопорядку. Але для цього реалізація норм законодавства повинна сприяти розвиткові правосвідомості особистості та суспільства.

По-сьоме, правовій культурі протистоять такі явища, як правопорушення, невиконання законів, бездіяльне відношення до обов'язків, які в сукупності створюють антикультуру в суспільному ладі та державному устрої. Вони негативно впливають на правопорядок, режим законності, породжують правовий нігілізм. Подібні явища - це відмова від існуючої в суспільстві правової культури, її цінностей.

На підставі цього дисертант пропонує визначити правову культуру як структурно-складне цілісне утворення, яке включає в себе якісний стан правового життя суспільства, відображеного в досягнутому рівні досконалості правових актів, правової і правозастосувальної діяльності, правосвідомості та правового розвитку особистості, а також у ступені свободи її поведінки і взаємної відповідальності держави та особистості, що позитивно впливає на суспільний розвиток і підтримання умов функціонування суспільства.

Особливу увагу приділено елементній структурі правової культури, розподіляючи її на об'єктивний та суб'єктивний рівні. На об'єктивному рівні, на думку автора, правова культура складається з рівнів розвитку права, правової діяльності та правосвідомості. На суб'єктивному рівні - з розвитку правового знання, рівня і характеру ставлення до права, установок на правові норми, рівня правосвідомості особистості, правової діяльності, правового розвитку, правової поведінки.

Зміну рівня правової культури суспільства можливо досягти, змінюючи внутрішнє наповнення будь-якого з елементів суб'єктивного рівня структури правової культури.

Крім цього, визначено, що правова культура виконує ряд функцій, які теж поділено на два рівні. На першому рівні функціями правової культури є відображальна (відображає правову дійсність) та регулятивна (за допомогою цієї функції виробляються ціннісно-нормативні орієнтації в регулюванні правової поведінки). У свою чергу відображальну функцію поділено на: пізнавально-правоосвітню, ціннісно-нормативну, правосоціалізаторську, комунікативну, прогностичну.

На другому рівні виділено праворегулятивну функцію (об'єктивна суть якої полягає в ідейному вираженні потреби в правовому регулюванні та його соціальній спрямованості на встановлення і закріплення необхідного громадського правопорядку).

Правова культура постійно впливає на правосвідомість окремих індивідів. У цьому прояві праворегулятивної функції суспільної правосвідомості здійснюється формування індивідуальної правової культури, утворення стану правової духовності, атмосфери суспільства.

Визначено, що через правосвідомість відбувається пізнання навколишнього середовища, формується система знань, розуміння й усвідомлення права та його вимог, ставлення до права в цілому та вироблення напрямку і характеру поведінки у сфері права. Правосвідомість за своєю природою - це саме усвідомлення права, а не почуття, емоція чи інстинкт. Глибина внутрішнього переконання полягає в необхідності дотримання вимог норм права, а ступінь усвідомлення принципів та ідей створюють зміст аспекту переконання.

Автор обґрунтовує, що оцінювальний аспект правосвідомості характеризується ставленням суб'єкта до правових явищ. Ступінь та спрямованість соціально-правової активності характеризується вольовим аспектом правосвідомості. Правова активність виступає, з одного боку, як сфера формування правосвідомості, ставлення до правової діяльності, а з іншого - є формою прояву правосвідомості, тобто містить у собі його характеристику. Вольовий та оцінювальний аспекти правосвідомості дають уявлення про ступінь оволодіння основними принципами права і наявності переконання в необхідності дотримання законів.

Акцентується увага на тому, що зміст і характер ставлення до права залежить від рівня правової культури, є типом поведінки людини. Ставлення до вимог конкретних норм проявляється у вчинках, які свідчать про знання певних норм права. Рівень зазначених знань залежить від рівня розвитку та досконалості всієї системи нормативно-правових актів, у яких відображена вся соціально-правова ситуація держави. На підставі цих правових актів можна судити про рівень розвитку правової культури всього суспільства, оскільки в правових актах відображається атмосфера, що панує в державі. Функціонування правової культури суспільства детерміновано його правосвідомістю.

Доведено, що правова культура не може бути самостійним елементом суспільного життя, складовою частиною загальної структури правосвідомості, не може функціонувати окремо від правосвідомості всього суспільства та індивідів. Правова культура не виступає джерелом правосвідомості. Ці дві категорії неподільні між собою, їх функціонування в суспільстві обумовлено взаємовпливом та взаємозалежністю. Тому недоцільно виокремлювати правову культуру із середовища правосвідомості та навпаки.

Наявність єдності, тісного взаємозв'язку, що існує між правосвідомістю та правовою культурою, свідчить про неможливість відокремлення правосвідомості від правової культури. Правосвідомість суспільства, окремих груп, індивідів і правова культура органічно пов'язані між собою та правом як соціальним цілісним інститутом, із його виникненням, функціонуванням та розвитком, правотворчістю та правозастосуванням, іншими сторонами правового буття суспільства.

Вихідною передумовою прогнозування розвитку правової культури виступає дослідження не тільки наявності стану правових цінностей, але й пошук шляхів, що викорінюють протиріччя в праві та правовій системі, забезпечуючи всебічний правовий розвиток особистості.

Дисертант також виділяє певні умови підвищення правової культури:

1) у сфері загальнодержавної стратегії: спрямованість державної політики на захист інтересів особистості, вироблення єдиної правової політики, забезпечення добробуту громадян, дотримання Конституції і законів всіма державними органами;

2) у сфері правотворчості: професіоналізація законодавчої діяльності, надання населенню права законодавчої ініціативи, поширення знань в області юридичної техніки, широке публічне висвітлення законопроектної діяльності, посилення юридичної відповідальності за порушення прав і свобод громадян;

3) у сфері правозастосування: ліцензування юридичної діяльності, розвиток судової системи, проведення практичних семінарів для працівників державних органів, створення консультативних рад при міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади;

4) у сфері юридичного виховання: підвищення загальної моральності громадян, популяризація правових знань (у тому числі через засоби масової інформації), використання рольових ігор і практичних ситуацій, застосування методів реклами і "public relations", розвиток сімейного правового виховання;

5) у сфері юридичної науки і юридичної освіти: подальший розвиток наукових досліджень у галузі правової культури, подолання розриву між наукою і практикою, підвищення ефективності вищої юридичної освіти, поглиблення вивчення юридичних дисциплін у неюридичних ВНЗ і загальноосвітніх установах;

6) у сфері громадянського суспільства й особистої ініціативи: розвиток системи громадських організацій, активне відстоювання особистістю своїх прав, боротьба з будь-якими проявами беззаконня і свавілля.

Досліджуючи співвідношення правової культури та правового виховання, автор дійшов висновку, що таке співвідношення необхідно розглядати на прикладі взаємодії таких категорій, як "ціль" та "засіб". Рівень правової культури є результатом правового виховання. Однак є і зворотній зв'язок, коли правовиховна діяльність повинна бути досконалою, тобто відповідати цільовому та фактичному стану правової культури суспільства в цілому. Важливе значення має точне визначення цілей та завдань формування правової культури. Проаналізовано можливості впливу правового виховання на правову культуру, виділено три блоки першого: пізнавальний, емоційний, поведінковий.

У свою чергу перший "блок" цілей правового виховання охоплює, на наш погляд, цілі правової освіти і включає в себе розвиток системи правових знань, підвищення рівня розуміння права, правових цінностей. Інші два блоки правового виховання - емоційний та поведінковий - відносяться до правового виховання у вузькому розумінні. До поведінкового блоку слід віднести: участь громадян у правотворчості, процесі застосування права у сфері державного управління, виборі правомірного варіанту поведінки. Зрозуміло, що таке завдання поставлено не лише перед правовим вихованням, а й перед правовою освітою та освітою взагалі. У свою чергу емоційні цілі правового виховання включають у себе виховання в кожного громадянина почуття поваги до права та правової системи. Цілі правового виховання близькі за своїм призначенням до цілей правової освіти. Тому запропонована їх класифікація відносна та умовна.

Зміст, суб'єктивний та об'єктивний склад системи правового виховання залежить від того, яка мета ставиться перед виховним процесом. Якщо метою виховання вважати розповсюдження правових знань, то в цьому випадку все зводиться до правового просвітництва. Якщо мета правового виховання спрямована на формування правових переконань, тоді процес правового виховання обмежено набором таких засобів та методів, дія яких спрямована на формування правосвідомості особистості, тобто на "суб'єктивну сторону" механізму правового регулювання.

Якщо перед правовим вихованням стоїть комплексна мета щодо формування правової культури особистості, то змістом правовиховного процесу, від розповсюдження правової інформації через етап формування ціннісних орієнтацій та навичок правомірної поведінки, є формування соціальної правової активності. Таким чином, про правову культуру, яка створюється одночасно як культура правосвідомості суб'єкта та культура його правомірної поведінки, можливо вести мову тільки при органічному поєднанні в процесі формування її пізнавального та практичного аспектів правовиховного процесу.

Доведено, що цілі правового виховання визначають завдання, поставлені перед правовиховним процесом. До завдань, що випливають із цілей правового виховання та освіти, віднесено:

1) формування та розвиток у громадян правових знань у сфері державного управління;

2) виховання поваги до права як соціальної цінності та принципів законності;

3) вироблення потреб та навичок активного захисту у встановленому законом порядку своїх прав.

У другому розділі "Правова культура та суспільний розвиток" досліджено взаємозалежність правової культури, політики, права, економіки. Визначено, що взаємозв'язок правової культури з політикою як соціальним явищем необхідно розглядати на двох рівнях:

1) виборчого процесу;

2) безпосередньої політичної діяльності суб'єктів політики.

Автор відстоює думку про те, що дослідження зв'язку правової культури і політики через безпосередню діяльність суб'єктів політики як складової частини їх правосвідомості, поведінки та результатів правомірної поведінки і правового мислення наддасть змогу висвітлити один із найважливіших показників правової культури - міру активності суб'єктів права в політичній сфері. Зазначено, що переваги такого підходу полягають у тому, що він дозволяє:

1) вивчити правові проблеми політики комплексно, у взаємозв'язку з багатьма факторами і явищами;

2) розробити систему заходів щодо вдосконалення правового забезпечення політики;

3) глибше розкрити й усвідомити позитивну роль політики, її місце та значення для суспільства і кожної людини.

У політичній сфері правова культура повинна виконувати декілька функцій: пізнавальну, оцінювальну та регулятивну. Таким чином, правовій культурі притаманні інтелектуальний, емоційний та вольовий елементи, які відповідно визначають знання права, ставлення до нього і навички правової поведінки. У реальній дійсності, у повсякденному житті суспільства знання права, ставлення до нього та поєднання цих двох елементів, навички правомірної поведінки тісно пов'язані між собою і здебільшого не вирізняються носіями правової культури, однак впливають на поведінку особистості в політичній сфері. Найбільш доступним елементом правової та політичної культури загалом є правосвідомість і політична свідомість.

Ставлення до норм права залежить не тільки від рівня знань, але й від того, якою мірою положення, що містяться в нормах права, позитивно оцінюються правосвідомістю. Наше дослідження свідчить, що оцінка правової культури і політичної ситуації в переважній більшості збігається з моральною оцінкою та відповідною поведінкою. Якщо ці оцінки розходяться, то нерідко більш дієвими виявляються моральні принципи та уявлення.

Дисертант визначає, що динаміка взаємин культурних норм і установок, які панують у соціумі, з механізмами політичного спілкування через процеси легітимації, а на мікрорівні - за допомогою процесів соціалізації, знаходить своє вираження у зв'язку як окремого індивіду, так і суспільства в цілому, з цінностями домінуючої політичної культури.

У загальному розумінні правова культура відображає юридичну дійсність і регулює поведінку будь-якої особистості у сфері права. Правова культура є засобом регулювання суспільних відносин, заснованих на законах. Саме закони є регулятором відносин між суб'єктами. Структурними елементами правової культури виступають такі компоненти юридичної дійсності в їх особливому ракурсі еталонів поведінки, як правосвідомість, правові відносини, законність і правопорядок, правомірна поведінка людей. Саме по собі усвідомлення особистістю своїх прав і свобод, обов'язків та відповідальності ще не формує ставлення до правового життя суспільства. Усвідомлення прав, свобод, обов'язків, відповідальності, а через них - інших явищ правової дійсності пов'язано з їхньою оцінкою. Оцінювальний компонент - важливий аспект правової культури. У цьому аспекті правова культура особистості означає не тільки знання і розуміння права, але й правові судження про нього як про соціальну цінність та реалізацію правових норм.

Крім цього, ставлення особи до правового життя значною мірою залежить від оцінки особистістю прав, свобод, обов'язків, що припускає співставлення правових норм із власними особистісними потребами, інтересами, мотивами, метою і соціальною установкою. Тому, чи не найважливішим елементом правової культури будь-якої особи є знання права, правових норм. Сам термін "правосвідомість" свідчить про зв'язок права зі свідомістю. Так воно і є. Правосвідомість - це система знань, поглядів, уявлень і почуттів з приводу чинних або бажаних правових норм, а також діяльності, пов'язаної з правом. Тобто правосвідомість - це право в тому вигляді, у якому воно відбивається у свідомості людини.

Дисертант також звертає увагу на те, що рівень правової діяльності суспільства є вираженням рівня його правової культури, бо суб'єкт права може вчинити всупереч своїй правовій свідомості, а зміст нормативно-правового акта не співпадатиме з намірами законодавців. У зв'язку з цим правова культура використовується як інструмент стану правового життя суспільства в цілому, є системою правових цінностей, які складаються із ступеня оволодіння правом, правових уявлень, меж застосування отриманих правових знань та поведінки особи в суспільстві. Вона виступає показником розвитку свідомості особи, що забезпечує правомірність поведінки.

Акцентовано увагу на тому, що зв'язок правової культури з економікою перш за все необхідно розглядати на рівні тих суб'єктів, без яких неможливе взагалі існування економічних відносин у державі. Ставлення особистості до її юридичних прав та обов'язків, у яких проявляється її ставлення до права, законності, справедливості, відображає дію праворегулятивної функції правової культури на поведінку суб'єктів економічних відносин.

Досліджуючи чинники, які у своїй сукупності призвели до появи стійких тенденцій криміналізації економіки та її корумпованості і які необхідно подолати, автор, застосовуючи прийоми індукції та дедукції, виокремлює найбільш негативні:

1) суттєві прогалини податкового законодавства України, наявність яких призводить до ухилення від сплати податків;

2) відсутність реального і надійного механізму захисту іноземних інвестицій;

3) недосконалість системи реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, що створює умови для існування фіктивних підприємств;

4) наявність великої кількості обмежень щодо здійснення підприємницької діяльності, а відтак зростання фактів корупції і хабарництва з боку посадових осіб органів державної влади;

5) діяльність підприємств-монополістів, що створює штучні перепони розвитку малого та середнього бізнесу.

Успішний розвиток ринкової економіки в Україні, як ми вже з'ясували, можливий лише за умов достатньо високого рівня правової культури всіх суб'єктів економічних відносин держави. На наш погляд, систему економічних відносин у державі можна уявити як взаємодію трьох самостійних елементів. Перший - хто створює законодавче поле у сфері економіки, другий - хто регулює відносини у цій сфері, третій - хто реалізує право на підприємницьку діяльність.

Правова культура - це проміжна ланка між правовою дійсністю та правовою поведінкою особистості. Таким чином, правова культура здатна і повинна впливати на стабільність економіки українського суспільства.

У третьому розділі "Вплив правової культури на формування правової, соціальної держави", виходячи з базових теоретичних положень про діалектику розвитку суспільства і держави (не держава зумовлює і визначає громадянське суспільство, а громадянське суспільство створює і підпорядковує своїм інтересам державу), дисертант виявив найсуттєвіші причини неможливості швидкого формування правової держави: по-перше, громадянське суспільство - необхідна передумова правової державності, у нашій країні воно ще тільки формується; по-друге, нестабільність економіки; по-третє, кризовий стан політичної системи, а саме: нестабільність і невизначеність владних відносин, політична неструктурованість суспільства (політичні партії дрібні й не мають чіткої соціальної орієнтації), затягнутий процес реалізації принципу розподілу влад, низький рівень правової та політичної культури населення в цілому та владних посадовців зокрема; по-четверте, недосконалість законотворчого процесу.

Автором доведено, що правова держава може існувати лише разом з громадянським суспільством, забезпечуючи його функціонування. В існуванні та розвитку громадянського суспільства полягає соціальне призначення правової держави.

У дисертації відзначається, що соціальна держава, здійснюючи свої цілі та принципи у формі правової державності, рухається в напрямку якнайбільшої гуманізації суспільних відносин шляхом розширення прав особистості та змістовного наповнення правових норм політико-правовою ознакою, яка відрізняє правову державу від соціальної.

Соціальна держава - це новий етап розвитку правової держави. Вона діє в певному правовому просторі, не обмежуючи свободу особи, не позбавляючи її відповідальності. В цій державі об'єднуються правові й соціальні принципи. Концепція соціальної держави є логічним підсумком розуміння держави як універсальної політико-правової структури, що повинна забезпечувати своїм громадянам можливості для матеріального та духовного розвитку.

Дисертант підкреслює, що ідея правової держави передбачає не лише законодавчу фіксацію і нормативне закріплення певного кола прав, а й наявність дієвих механізмів правозабезпечення, у тому числі соціальних прав.

Принцип пріоритету права і обмеження правом державної влади необхідно розглядати в контексті принципу правового захисту прав і свобод людини та громадянина, тому що вони виражають обидві сторони сутності правової держави. Якщо аналізувати першу (соціальну) сторону без другої (формально-юридичної), то незрозуміло, як досягти найбільш повного забезпечення прав і свобод людини та громадянина, як створити для особистості режим правового стимулювання.

Зазначено, що процес створення правових норм починається з виникнення об'єктивних суспільних закономірностей, що вимагають правового регулювання. Але процес створення правових норм не може бути довільним, відступаючи від принципу законності або створюючи закони, нездатні регулювати суспільні відносини, що суперечать один одному і суспільній системі в цілому. Державна влада послабляє свій авторитет, знижує ступінь суспільної довіри. правова культура соціальна держава

Законність покликана виступати одним із найважливіших методів державного управління суспільством, принципу діяльності державного апарату і поведінки громадян, принципу правового регулювання. Відповідно до цього визначення законність складається з двох елементів: законотворчості (видання законів та інших нормативно-правових актів) і реалізації нормативно-правових актів. Законність пов'язана із законами, але вони виступають не як її складова частина, а насамперед як передумова й умова її реалізації.

Крім цього, наведено коротке визначення законності як вимоги суспільства і держави (правовий режим держави) щодо точного і неухильного дотримання правових норм усіма суб'єктами права. Суть цієї вимоги полягає в сумлінному, відповідальному дотриманні, виконанні, використанні та застосуванні правових норм.

Відштовхуючись від загальної думки про те, що правова культура носить нормативно-оцінювальний характер, містить у собі якісний стан правового життя суспільства, вираженого в досягнутому рівні досконалості правових актів, правової та правозастосувальної діяльності, її роль у законотворчій діяльності повинна розглядатися в чотирьох аспектах.

По-перше, правова культура повинна бути закладена в самому змісті законності. По-друге, сама діяльність суб'єктів законотворчої діяльності повинна бути пронизана правовою культурою. По-третє, рішення, правозастосувальні акти, які встановлюють права та обов'язки, повинні базуватися на справедливості, що залежить від рівня правової культури. І нарешті законотворча діяльність повинна бути найважливішим юридичним засобом реалізації принципу справедливості.

Законність - органічна частина правової культури суспільства. Правова культура включає в себе атмосферу політичного життя держави. Дія права, його ефективність, стан законності створюють умови, у яких відношення до права негативне або позитивне. Якість законодавства, окремих його галузей, інститутів та актів є важливою умовою формування правової культури.

Аналізуючи особливості взаємодії правової культури та держави правової і соціальної, визначено, які шаблони та стереотипи панують у розумінні правової культури як засобу формування правової, соціальної держави і які необхідно подолати.

У цьому відношенні, по-перше, необхідно відзначити наявну тенденцію трактування правової культури, що випливає з однобічного розуміння культури як сукупності матеріальних і духовних цінностей, зведення її виключно до позитивних елементів; по-друге, треба вказати на перевагу політичних домінант над правовими в змістовному розумінні правової культури. Із теоретичної точки зору такий підхід відтворює відомий спосіб тлумачення права як всеохоплюючої сфери суспільного життя всієї правової надбудови, яка не тільки включає всі види взаємовідносин між людиною і суспільством, між громадянином і державою, але й забезпечує цілісність правової системи; по-третє, слід вказати на неточність та спрощений підхід до вивчення правової культури, які мають місце у сфері теоретичного пізнання. Однією з таких неточностей можна назвати повне ототожнення реальної правової культури з її теоретичною моделлю; по-четверте, є неточним зведення правової культури (правової свідомості) до правового знання взагалі, переважно до його інформаційно-емпіричної сторони. При цьому реальна роль правової культури розчиняється в загальних функціях права, мало чим відрізняючись від інформаційного забезпечення політичної практики.

У зв'язку з цим доведено, що правова культура як цілісне утворення дозволяє регулювати взаємовідносини людини і держави у правовій сфері та впливати на темпи формування правової, соціальної держави.

Розвиненість правової культури є лише першим кроком до побудови правової, соціальної держави. Коли Конституція України та інші нормативно-правові акти будуть правильно відображати об'єктивну дійсність, а їх конкретні положення не лише встановлювати певні норми, а й знаходити своє повне підтвердження, втілення в життя суспільства та держави, тільки тоді ми зможемо вести мову про державу, у якій суспільство має високий рівень правової культури.

ВИСНОВКИ

У дисертації сформульовано пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення існуючих та запровадження нових засобів формування правової культури особи. Автор акцентує увагу на наступних положеннях.

На основі виявленої тенденції державно-правових явищ пропонується визначення правової культури як структурно-складного цілісного утворення, яке включає в себе якісний стан правового життя суспільства, відображеного в досягнутому рівні досконалості правових актів, правової та правозастосувальної діяльності, правосвідомості та правового розвитку особистості, а також у ступені свободи її поведінки і взаємної відповідальності держави та особистості, що позитивно впливає на суспільний розвиток і підтримання умов функціонування суспільства.

Комплексний аналіз чинників формування правової культури дозволив визначити можливість їх урегулювання за допомогою норм права. Доведено, що характер соціально-економічних умов життя особи зумовлює її ставлення до тих галузей права, які регулюють відповідні правовідносини.

Визначено завдання, які поставлені перед правовиховним процесом, зокрема формування та розвиток у громадян правових знань у сфері державного управління; виховання поваги до права, принципів законності; вироблення потреб та навичок активного захисту своїх прав. Указано шляхи й засоби формування належного рівня правової культури особи через сприяння позитивним і протидію негативним чинникам формування правової культури особи, а також шляхом цілеспрямованого правовиховного впливу на особу.

Автор доводить, що неможливість реалізації закону залежить від ряду факторів: економічних, соціальних, соціокультурних, особистісних, недосконалості самої правової системи. Визначено чинники, які у своїй сукупності призвели до появи стійких тенденцій криміналізації економіки і які необхідно подолати:

1) суттєві прогалини і недосконалість податкового законодавства України, що призводить до ухилення від сплати податків;

2) відсутність реального і надійного механізму захисту іноземних інвестицій;

3) недосконалість системи реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, що створює умови для існування фіктивних підприємств;

4) наявність великої кількості обмежень щодо здійснення підприємницької діяльності, а відтак, зростання фактів корупції і хабарництва з боку посадових осіб органів державної влади;

5) діяльність підприємств-монополістів, що створює штучні перепони розвитку малого та середнього бізнесу;

Виділено умови, дотримання яких сприятиме підвищенню правової культури особи:

1) у сфері загальнодержавної стратегії: спрямованість державної політики на захист інтересів особистості, вироблення єдиної правової політики, забезпечення добробуту громадян, дотримання Конституції і законів усіма державними органами;

2) у сфері правотворчості: професіоналізація законодавчої діяльності, надання населенню права законодавчої ініціативи, поширення знань в області юридичної техніки, широке публічне висвітлення законопроектної діяльності, посилення юридичної відповідальності за порушення прав і свобод громадян;

3) у сфері правозастосування: ліцензування юридичної діяльності, розвиток судової системи, проведення практичних семінарів для працівників державних органів, створення консультативних рад при міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади;

4) у сфері юридичного виховання: підвищення загальної моральності громадян, популяризація правових знань (у тому числі через засоби масової інформації), використання рольових ігор і практичних ситуацій, застосування методів реклами та "public relations", розвиток сімейного правового виховання;

5) у сфері юридичної науки і юридичної освіти: подальший розвиток наукових досліджень у галузі правової культури, подолання розриву між наукою та практикою, підвищення ефективності вищої юридичної освіти, поглиблення вивчення юридичних дисциплін у неюридичних ВНЗ і загальноосвітніх установах;

6) у сфері громадянського суспільства й особистої ініціативи: розвиток системи громадських організацій, активне відстоювання особистістю своїх прав, боротьба з будь-якими проявами беззаконня і свавілля.

Визначено основні завдання сучасної соціальної держави, які необхідно реалізувати для підвищення правової культури громадян:

1) державно-правове регулювання економіки;

2) перерозподіл доходів;

3) захист суспільства від розколу і потрясінь, підтримка соціального миру, захист населення в умовах ринкових відносин;

4) боротьба з бідністю, зниження соціальної нерівності;

5) боротьба зі злочинністю;

6) створення належних умов для набуття широкими верствами населення правових знань.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Осика І.В. Правовий нігілізм та правова культура // Право України. - 2001. - № 7. - С. 98-101.

2. Осика І.В. Процес становлення правової культури в правовій, соціальній державі // Актуальні проблеми держави і права. Зб. наук. праць. Вип. 16. - Одеса: Одеська нац. юрид. академія, 2002. - С. 95-99.

3. Осика І.В. Правова культура законодавця та критерії оцінки правових норм, що видаються // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 5. - С. 83-86.

4. Осика І.В. Правова культура в економічному житті суспільства // Підприємництво, господарство і право. - 2003. - № 6. - С. 118-121.

АНОТАЦІЇ

Осика І.В. Правова культура у формуванні правової, соціальної держави. - Рукопис (194 стор.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права, історія політичних і правових учень. - Інститут законодавства Верховної Ради України, Київ, 2004.

...