Право людини на життя: цивільно-правові аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. Незалежність України, зумовлені цим важливі політичні, економічні та соціальні процеси в державі, а також її прагнення увійти повноправним членом до Європейського Союзу зумовлюють потребу у вдосконаленні правової системи України та приведенні у відповідність до міжнародних стандартів правового статусу особи.

Ст. 3 Конституції України визнає життя людини однією з найвищих соціальних цінностей Української держави, що стало свідченням належної суспільної оцінки особистих немайнових прав фізичної особи та спрямованості суспільного розвитку на всебічне забезпечення прав і свобод людини. Тому цілком логічним та послідовним є проголошення у ст. 27 Конституції України права людини на її найбільшу цінність - на життя.

Норма ст. 27 Конституції України стала першою в історії держави, яка проголосила право кожної людини на життя на законодавчому рівні. Хоча право людини на життя в радянській юридичній літературі не заперечувалось, відсутність наукових досліджень, практики правового регулювання та, відповідно, застосування вказаного права призводить до потенційних труднощів у забезпеченні права людини на життя на сучасному етапі.

Зміст права людини на життя, передбачений Конституцією України, розширено і конкретизовано у ст. 281 Цивільного кодексу України. Однак норми цієї статті не містять визначення права людини на життя, залишають спірними ряд можливостей його носія та не вирішують питання меж права людини на життя, зокрема, часових.

Актуальність дослідження саме цивільно-правових аспектів права на життя зумовлюється відходом від традиційних поглядів на особисті немайнові права як такі, що можуть лише охоронятись цивільним правом, але не регулюватись ним, а також на особисті немайнові відносини, не пов'язані із майновими, як такі, що можуть виступати предметом цивільного права лише як виняток у випадках, прямо передбачених законом.

Існує значна кількість досліджень права людини на життя в рамках кримінального права, зокрема, таких його аспектів як смертна кара, злочини проти особи, необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця тощо; ведуться дослідження права на життя з позицій конституційного права. У низці публікацій Я.М. Шевченко, Р.О. Стефанчука та інших авторів висвітлювались деякі цивільно-правові аспекти права людини на життя. Проте на монографічному рівні у вітчизняній літературі ці проблеми є малодослідженими.

Усе це обумовлює актуальність теми, за якою виконана дисертація.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є з'ясування цивільно-правового змісту поняття права людини на життя та особливостей правового регулювання відносин, пов'язаних із здійсненням цього права.

Для досягнення цієї мети необхідно було вирішити такі завдання:

з'ясувати місце суб'єктивного права людини на життя серед інших її особистих немайнових прав, а також співвідношення цього права з деякими суміжними особистими немайновими правами (зокрема, правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля, правом на охорону здоров'я і медичну допомогу, правом на повагу до гідності людини);

проаналізувати існуючу правову регламентацію права людини на життя у міжнародно-правовій та національно-юридичній практиці (нормотворчій, нормозастосувальній та нормотлумачній), виявити деякі правові проблеми, які виникають у цій регламентації, віднайти та обґрунтувати шляхи їх розв'язання;

уточнити поняттєво-термінологічний апарат, необхідний для здійснення даного дослідження, зокрема, сформулювати (запропонувати уточнення) дефініцій таких понять як право людини на життя, медико-біологічний експеримент, самопожертва, піддання життя ризику тощо;

з'ясувати зміст поняття суб'єктивного права людини на життя та цивільно-правовий зміст цього поняття;

виявити особливості правового регулювання відносин, пов'язаних із здійсненням права людини на життя;

сформулювати пропозиції та рекомендації по вдосконаленню діючого законодавства щодо права людини на життя і практики його застосування в Україні.

1. Поняття права на життя, його зміст і загальна характеристика

У цьому розділі розглядаються особисті немайнові відносини як об'єкт цивільно-правового регулювання та місце права людини на життя серед ряду інших особистих немайнових прав фізичної особи, характеризується суб'єкт права людини на життя, пропонується дефініція цього права, розкривається його зміст, а також визначається місце права людини на життя серед інших особистих немайнових прав.

Особисті немайнові відносини як об'єкт цивільно-правового регулювання.

Конституція України зумовила подальший прогрес цивільного законодавства щодо прав людини. Місце прав людини у структурі Конституції України вплинуло й на місце особистих немайнових прав фізичної особи у структурі Цивільного кодексу України, а відтак і до зміни пріоритетів у системі відносин, що регулюються Цивільним кодексом України: особисті немайнові відносини у ст. 1 ЦК України були поставлені на перше місце.

У Цивільному кодексі України особисті немайнові відносини одержали позитивне регулювання і є самостійним предметом правового регулювання.

Суб'єкт права на життя.

Зміст права на життя істотно залежить від того, хто визнається його суб'єктом. З урахуванням досягнень світової та української науки, а також результатів власного дослідження суб'єкт права на життя розглядається з двох позицій: 1) з точки зору початку та кінця життя; 2) з точки зору “людиноутворюючих” критеріїв: зовнішньої подоби та людської свідомості.

Законодавство України визнає за кожною дитиною право на життя з моменту визначення її живонародженою за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я. Кінцем життя людини законодавство визнає її біологічну смерть - смерть мозку людини, тобто незворотну втрату всіх його функцій. Однак, історія розвитку поглядів на народження і смерть, а також унікальні життєві випадки дозволяють стверджувати про умовність цих меж людського життя. Все частіше з'являються твердження про те, що початком життя людини є не її народження, а зачаття. У зв'язку з цим автор не погоджується з поширеною в юридичній літературі думкою про те, що критерії початку та кінця життя людини слід закріпити на рівні закону.

Автор підтримує думку тих вчених, які визнають людську свідомість основним критерієм людського життя. При цьому дисертант наголошує на те, що йдеться про свідомість незалежно від будь-яких її якісних критеріїв.

Використання даних природничих наук дали дисертанту підставу зробити висновок, що народження дитини виступає не тільки юридичним фактом, а й важливою індивідуальною межею, що асоціюється з розвитком функцій кори головного мозку - своєрідного “носія” свідомості людини. Подальший розвиток медицини, біології та інших наук дозволять розширити межі людського життя.

Автор підтримує думку М.М. Малеїної про недопустимість трансплантації органів, внаслідок якої поведінка людини може визначатись ззовні незалежно від згоди чи бажань людини.

Поняття та зміст права людини на життя.

В дисертаційному дослідженні автор приходить до висновку, що при визначенні змісту права людини на життя слід виходити з таких положень:

право на життя є самостійним суб'єктивним правом людини, наділеним своїм специфічним змістом;

можливості, які складають зміст права людини на життя, повинні розглядатись не абстрактно, а лише у зв'язку з конкретним суб'єктом - носієм цього права;

наявність безпосереднього зв'язку між можливостями, які складають зміст права на життя, з життям людини.

Дисертант робить висновок, що право людини на життя не охоплює право на сурогатне материнство, проведення операції штучного переривання вагітності, стерилізацію та зміну (корекцію) статевої належності, штучне запліднення, перенесення зародка в організм жінки, надання своїх клітин для клонування, трансплантацію органів і тканин та деякі інші, оскільки ці можливості безпосередньо не впливають на фізичне життя самого носія права, хоча й можуть вплинути на якість його життя. Перелічені можливості доцільно віднести до змісту права на охорону здоров'я й медичну допомогу.

Використовуючи утверджену в правовій науці концепцію структури суб'єктивного права, пропонується включити до змісту права людини на життя такі можливості:

В межах права вчиняти власні дії, які безпосередньо впливатимуть на фізичне життя його носія: право розпорядитись своїм життям; право піддати своє життя ризику; право людини на самозахист свого життя тощо.

В межах права вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій, спрямованих на забезпечення чи захист права на життя, або утримання від їх вчинення: право вимагати від інших осіб утримуватись від протиправного позбавлення життя людини, усунути небезпеку життю, створену внаслідок підприємницької або іншої діяльності, створити умови для зниження ризику для життя; право очікувати захисту свого життя з боку інших осіб; право на проведення (не проведення) активної евтаназії;

В межах права звертатись за захистом права на життя до відповідних органів: право на захист життя з боку держави в особі її уповноважених органів, а також міжнародних установ чи їх органів; можливість одержати належну юридичну охорону права на життя, його відповідного правового регулювання.

Право людини на життя - це закріплена нормами міжнародно-правових актів та внутрішнього законодавства можливість певної поведінки людини, спрямованої на забезпечення недоторканості свого життя з боку інших осіб та свободи розпорядження ним.

Місце права на життя серед інших особистих немайнових прав.

Право людини на життя посідає важливе місце в системі прав людини, що обумовлено особливою цінністю блага, яке лежить в його основі.

Визначення місця права людини на життя серед інших прав людини дисертант проводить шляхом його співвідношення з близькими за рядом ознак правами людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля, на охорону здоров'я й медичну допомогу, на повагу до гідності людини.

Право людини на життя є одним з цілого ряду прав людини, якому притаманний свій специфічний зміст та яке посідає важливе місце у системі правової регламентації прав людини. В той же час, право людини на життя тісно пов'язане з іншими правами людини та є невід'ємним елементом системи прав людини.

2. Цивільно-правові аспекти здійснення права людини на життя

Цивільно-правові аспекти здійснення права людини на життя власною поведінкою.

Здійснення права людини на життя власними діями охоплює можливості піддати себе ризику медичного, наукового та іншого досліду; виконувати роботу, пов'язану з ризиком для життя людини на підставі цивільно-правових угод; право людини на самозахист життя, можливість вчинити самопожертву в загальносуспільних інтересах чи інтересах інших людей, розпорядитись своїм життям шляхом надання інструкцій на випадок хвороби або перебування людини у такому стані, за яких вона буде неспроможною висловити свою волю; припинити своє життя шляхом пасивної поведінки, зокрема, відмови від лікування чи прийняття їжі тощо.

На думку дисертанта, правомочність особи по вчиненню поведінки, спрямованої на реалізацію права на життя, полягає, по-перше, у свободі свідомого волевиявлення щодо поставлення свого життя у небезпеку, а по-друге, у свободі вибору способу поставлення свого життя у небезпеку. Автор підкреслює, що така правомочність належить особі лише за тих умов реалізації права на життя, які безумовно виключали б створення загрози життю інших осіб.

Пропонується розглядати можливість вчинення людиною поведінки, спрямованої на здійснення її права на життя, як можливість добровільного прийняття і реалізації особою рішення, обумовленого вільним й свідомим волевиявленням, спрямованого на досягнення певної позитивної мети в інтересах самої особи, інших осіб чи суспільства в цілому, щодо поставлення свого життя в істотну небезпеку власною поведінкою.

Дисертант підтримує тих вчених, на думку яких самогубство не є суб'єктивним правом людини.

У зв'язку з тим, що не всі випадки самогубства покриті публічним осудом, а також що держава в суспільних інтересах непрямими засобами заохочує людину до вчинення такої поведінки, яка ставила б під загрозу неминучої загибелі життя людини, автор пропонує критерій класифікації випадків самогубства за родовим мотивом його вчинення.

Пропонується дефініція терміну “самопожертва”. Самопожертвою названа поведінка людини, спрямована на досягнення загальнодержавної, суспільної чи іншої високої, з точки зору моральних засад суспільства, мети, яка, завідомо для людини, може призвести до неминучого заподіяння їй смерті, за відсутності, на думку людини, іншої реальної можливості досягнення поставленої мети за певних умов, не залежно від її фактичного досягнення.

Дисертант пропонує доповнити статті 1161, 1162 ЦК України, окресливши коло осіб, які мають право на відшкодування збитків у випадку смерті рятівника.

Людина має право розпорядитись своїм життям, надавши інструкції на випадок такої хвороби, або перебування людини у такому стані, коли вона буде неспроможною висловити свою волю. Автор підкреслює, що йдеться не про прохання припинити життя людини, а про відмову від надання медичної допомоги за умови, що вона може призвести до припинення життя людини.

Норму ч. 2 ст. 43 Основ законодавства України про охорону здоров'я, яка встановлює можливість медичного втручання без згоди пацієнта, пропонується розглядати як презумпцію згоди пацієнта на медичне втручання з метою рятування його життя. На думку автора, згода чи відмова пацієнта від медичного втручання можлива не лише в письмовій, а й в усній формі, а також за допомогою вчинення конклюдентних дій. Дисертант пропонує визнати необхідним встановлення наявності відмови пацієнта від надання медичної допомоги у випадку конкретної хвороби, а не в загальному, в той час як надання згоди на медичне втручання слід вважати загальним.

Право вимагати від інших суб'єктів поведінки, спрямованої на забезпечення права на життя.

Зміст і характер поведінки, яку має право вимагати управнений суб'єкт, випливає із змісту його суб'єктивного права і є дзеркальним відображенням його правомочностей. У зв'язку з цим чимало видів такої поведінки розглянуті в попередніх розділах. Ряд можливостей суб'єкта права на життя вимагати від інших осіб відповідної поведінки, забезпечується нормами різних галузей права та виходить за цивільно-правові рамки дослідження.

Стаття 282 ЦК України містить норму, яка визнає за людиною право вимагати усунення небезпеки життю, яка створена внаслідок підприємницької або іншої діяльності. Оскільки усунення такої небезпеки здебільшого неможливе силами самої особи, що її створила, дисертант пропонує визнати носіями обов'язку усунути небезпеку життю також відповідні державні органи.

Серед найактуальніших проблем здійснення права на життя шляхом вимоги до інших осіб вчинити певну поведінку або утриматись від її вчинення автор відносить евтаназію.

У випадку самогубства смерть людини перебуває у безпосередньому причиново-наслідковому зв'язку з усвідомленою поведінкою такої людини, у той час як при евтаназії смерть людини настає внаслідок поведінки (активної чи пасивної) іншої особи. При наданні інструкцій до певної поведінки на випадок хвороби, або перебування людини у такому стані, коли вона буде неспроможною висловити свою волю, мова йде не про прохання припинити життя людини, а про певний режим надання медичної допомоги, і не обов'язково про відмову від її надання. Такі інструкції надаються, як правило, заздалегідь, при відсутності нагальної загрози для життя. Людина, яка надає такі інструкції, принаймні на час їх надання, розраховує на виживання.

Дисертант визначає евтаназію як поведінку медичного працівника, спрямовану на припинення життя невиліковно хворої людини, яка перебуває у термінальній стадії хвороби, що завдає їй істотних страждань, вчинену з дотриманням процедури, передбаченої законом.

Враховуючи, що не спосіб припинення життя невиліковно хворого, а сам намір припинити його життя заради полегшення страждань є основою дискусії про допустимість чи недопустимість евтаназії, поняття активної та пасивної евтаназії, з юридичної точки зору, на думку автора, є тотожними. Тому "правило золотої середини" при вирішенні цього питання не може застосовуватись.

Автор розглядає проблему евтаназії виходячи з базових положень права людини на життя, а саме з того, що законодавство гарантує людині не життя, а право на життя і що згідно зі ст. 27 Конституції України ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Перша теза свідчить про те, що можлива легалізація евтаназії на Україні не призведе до суперечності із Конституцією України чи міжнародними документами. Друга теза наводить на думку про те, що не всяке позбавлення людини життя є свавільним і, відповідно, таким, що порушує закон. У цьому випадку евтаназія не може розглядатись свавільним позбавленням людини життя, оскільки самою людиною надано згоду на таку поведінку, а отже, евтаназія не суперечить ст. 27 Конституції України.

Автор відстоює тезу про можливість легалізації евтаназії в Україні. Евтаназія (активна і пасивна) у випадку її легалізації може здійснюватись лише за волею самої людини і в передбаченому законом порядку. Право людини на життя не може розглядатись як її обов'язок жити, тим більше за наявності смертельної хвороби, яка спричиняє їй істотні страждання.

3. Цивільно-правові гарантії здійснення права людини на життя

Цивільно-правові гарантії, покликані сформувати сприятливі умови для реалізації людиною права на життя.

Дисертант пропонує заборонити реалізацію промислових товарів, небезпечних для життя і здоров'я людини без застереження потенційних споживачів про таку небезпеку та заходи по її запобіганню чи відверненню. Відстоюється теза про необхідність запобігти неінформованому чи випадковому, мимовільному споживанню харчових продуктів та продовольчої сировини, що містять генетично модифіковані компоненти, тютюну.

Правові норми, спрямовані на захист права людини на життя.

Зазначені гарантії права людини на життя покликані забезпечити захист цього права у випадку його порушення чи оспорювання.

В світлі норми ч. 2 ст. 281 ЦК України та норми ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основних свобод перелік випадків застосування зброї працівниками правоохоронних органів, що може призвести до заподіяння смерті повинен бути переглянутий. Застосування зброї у випадках, що виходять за межі самозахисту (в розумінні ст. 27 Конституції України), необхідної оборони чи крайньої необхідності, на думку дисертанта, не повинно допускатись.

Автор пропонує доповнити ст. 1164 ЦК України, передбачивши додатковий захід: надання особі, чиє життя є під загрозою, право самостійно усунути цю загрозу за рахунок зобов'язаної сторони. Це сприятиме якнайшвидшому усуненню потенційної загрози життю людини.

Наголошується на необхідності якнайшвидшого прийняття законів, в залежність від яких Цивільний кодекс України ставить можливість відшкодування шкоди, яка сталась внаслідок непереборної сили, вчинення терористичного акту або злочину, якщо не була встановлена винна особа, чи якщо винна особа виявилась неплатоспроможною.

Згідно зі ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Однак відшкодування шкоди державою здебільшого ставиться в залежність від передбачення відповідних коштів в Державному бюджеті України. Виходячи зі змісту ст. 3 Конституції України, ці видатки Державного бюджету, на думку дисертанта, повинні передбачатись у першу чергу.

Висновки

немайновий правовий евтаназія цивільний

У дисертації узагальнено і запропоновано нове вирішення наукового завдання, яке виявляється у дослідженні особливостей правового регулювання відносин, пов'язаних із здійсненням права людини на життя і формулюванні на цій основі пропозицій щодо вдосконалення законодавства та правозастосовчої практики України у цій сфері.

Основні висновки, що відображають погляди дисертанта на цю проблему, можна виразити такими положеннями:

уточнено поняття а) права людини на життя, як закріпленої міжнародно-правовими актами та внутрішнім законодавством можливості певної поведінки людини, спрямованої на забезпечення недоторканності свого життя з боку інших осіб та свободи розпорядження ним; б) права людини на піддання життя ризику, як можливості певної правомірної поведінки, яка завідомо для людини створює для неї істотну та підвищену, порівняно з іншими, небезпеку втрати життя; в) евтаназії, як поведінки медичного працівника, спрямовану на припинення життя невиліковно хворої людини, яка перебуває у термінальній стадії хвороби, що завдає їй істотних страждань, вчинену з дотриманням процедури, передбаченої законом;

самопожертва - це поведінка людини, спрямована на досягнення загальнодержавної, суспільної чи іншої високої, з точки зору моральних засад суспільства, мети, яка, завідомо для людини, може призвести до неминучого заподіяння їй смерті, при відсутності, на думку людини, іншої реальної можливості досягнення поставленої мети за певних умов не залежно від її фактичного досягнення.

право на життя є одним із прав людини, покликаних забезпечити недоторканість людського життя. Воно посідає важливе місце серед інших особистих немайнових прав людини, як суб'єктивне право, наділене своїм специфічним змістом;

зміст права людини на життя розкривається через такі можливості: вчиняти власні дії, які безпосередньо впливатимуть на фізичне життя його носія, вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій, спрямованих на забезпечення чи захист права на життя або утримання від їх вчинення, звертатись за захистом права на життя до державних чи інших уповноважених органів та організацій, одержувати належну юридичну охорону права на життя, його відповідне правове регулювання;

цивільно-правовий зміст права людини на життя розкривається через такі можливості, як право на розпорядження своїм життям, право піддавати своє життя ризику, право людини на самозахист життя, право вимагати від інших осіб утримуватись від протиправного позбавлення життя людини, право вимагати від інших осіб створення умов для зниження ризику для життя, право очікувати захисту свого життя з боку інших осіб, право на проведення (не проведення) евтаназії;

доцільно легалізувати евтаназію в Україні як спосіб не свавільного, а такого, що вчиняється за вільним волевиявленням людини, позбавлення життя;

встановлено, що самозахист права людини на життя є правомірним, не залежно від обраного способу, за умови дотримання загальних засад захисту цивільних прав. Тому ч. 2 ст. 281 ЦК України слід привести у відповідність до Конституції України;

запропоновано доповнити ст. ст. 1161, 1162 ЦК України, окресливши коло осіб, які мають право на відшкодування шкоди у випадку смерті рятівника; доповнити ст. 1164 ЦК України, надавши право особі, чиє життя перебуває під загрозою, самостійно усунути цю загрозу за рахунок зобов'язаної сторони; уточнити ч. 1 ст. 15 ЦК України таким чином: “Кожна особа має право на захист свого цивільного права, а у випадках, передбачених законом, - права іншої особи, у разі його порушення, невизнання або оспорювання”; переглянути перелік випадків можливості правомірного застосування зброї працівниками правоохоронних органів, передбачених Законом України “Про міліцію” та привести цей перелік у відповідність із нормою ст. 2 Конвенції про захист прав людини та основних свобод та ч. 2 ст. 281 ЦК України; забезпечити передбачення видатків на відшкодування шкоди державою у випадках, передбачених законом, у першу чергу, а також якнайшвидше прийняття законів, у залежність від яких Цивільний кодекс України ставить можливість відшкодування шкоди, яка сталась внаслідок непереборної сили, вчинення терористичного акту або злочину, якщо не була встановлена винна особа, чи якщо винна особа виявилась неплатоспроможною.

Література

Соловйов А.В. До питання про зміст права людини на життя // Права людини і Україна: Праці Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України. - Серія 1.- Випуск 2.- Львів: "Світ", 1999.- С. 35-42.

Соловйов А. Деякі юридичні проблеми штучного переривання вагітності в аспекті права людини на життя // Вісник Львівського університету. - Випуск 36: Серія юридична. - Львів, 2001.- С. 21-25.

Соловйов А. До питання співвідношення понять права людини на життя та права на охорону здоров'я і медичну допомогу // Підприємництво, господарство і право. - 2002.- №10.- С. 38-40.

Соловйов А. Деякі аспекти "права людини на смерть" // Підприємництво, господарство і право. - 2003.- №4.- С. 71-74.

Кузнєцов Д., Максимик М., Соловйов А. Громадянські права в Україні. - Випуск 1. - Львів: Міжрегіональна економіко-правова академія, 1998. - 39с.

Городецький Н., Кінаш О., Соловйов А. Громадянські права в Україні: процедура судового захисту. - Випуск 2. - Львів: Міжрегіональна економіко-правова академія, 1998. - 19с.

Соловйов А. Співвідношення понять права людини на життя та права на повагу до гідності // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали VIII регіональної науково-практичної конференції. 13-14 лютого 2002 р. - Львів, 2002. - С. 223-225.

Соловйов А.В. Деякі цивілістичні аспекти реалізації права людини на життя особистою поведінкою уповноваженого суб'єкта // Становлення і розвиток правової системи України: Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції. 21 березня 2002 р. - К., 2002. - С. 95-98.

Размещено на Allbest.ru