УДК 34.023

ПРИНЦИП НЕПРИПУСТИМОСТІ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ

Харків - 2005

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

поглибити розкриття юридичної природи суб'єктивного права;

визначити поняття, сутності, структури та функцій принципу неприпустимості зловживання правом;

з'ясувати місце і роль принципу неприпустимості зловживання правом у системі принципів права;

запропонувати рекомендації та пропозиції щодо реалізації принципу неприпустимості зловживання правом у юридичній практиці.

Об'єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, які регулюються на підґрунті реалізації загальнолюдського, фундаментального принципу неприпустимості зловживання правом.

Предметом дослідження є правова природа принципу неприпустимості зловживання правом, механізм його реалізації, місце і роль в системі принципів права.

Методологічна база дослідження складається із сукупності наукових методів і принципів, що в комплексі застосовуються для вирішення задач дослідження та досягнення його мети. Засадничі принципи дослідження - об'єктивність, методологічний плюралізм, кумулятивність наукових знань, органічна єдність теорії та практики. Базовою методологічною основою став діалектичний метод, який обґрунтовує взаємозв'язок та взаємообумовленість соціальних процесів та суспільних явищ.

Застосовувалися й інші загальні та спеціально-наукові методи: герменевтичний сінергетичний, формально-догматичний, порівняльно-правовий. Використано прийоми формальної логіки: аналіз, синтез, аналогія, абстракція.

Метод системного аналізу дозволив розглянути у системі загальні принципи права та визначити в ній місце принципу неприпустимості зловживання правом.

Системно-функціональний метод посприяв аналізу таких правових явищ як зловживання правом і суб'єктивне право у взаємодії їх структурних елементів та виявленню якісно нового рівня їхнього функціонування. Формально-логічний метод став у нагоді при дослідженні правової природи суб'єктивного права та аналізі окремих законодавчих положень, що регулюють правову поведінку особи. За допомогою герменевтичного методу встановлювалася текстуальна сутність нормативних приписів законодавчих актів, що стосуються питання про заборону зловживання правом, з'ясувалися колізії між ними. Завдяки історичному методу встановлено еволюцію поглядів і уявлень про сутність зловживання правом у вітчизняній і закордонній юридичній літературі.

Аксиологічний метод відіграв важливу роль при аналізі сутності зловживання правом, як правового явища, у контексті базових загальнолюдських і правових цінностей. Метод юридичної антропології використовувався при підготовці практичних рекомендацій і пропозицій з вдосконалення законодавства, що стосується реалізації принципу неприпустимості зловживання правом під час реалізації норм права.

Ці ж методи застосовувалися при дослідженні стану вивчення проблематики дисертацій у фаховій літературі, зокрема праць вітчизняних та зарубіжних правознавців, таких як: М.М. Агарков, С.С. Алєксєєв, Ю. Барон, М. Бартошек, М.І. Бару, А.П. Бєлов, С.Г. Богатирьов, Є.Богданов, С.Н. Братусь, Л. Браун, Є.В. Васьковський, Б. Віндшейд, М.В.Вітрук, Ю.С. Гамбаров, В.П. Грібанов, Є. Годеме, Г. Дернбург, Р. Давид, В. Доманжо, В.І. Ємельянов, О.С. Іоффе, В.М. Карташов, С.Г. Келіна, В.М. Кудрявцев, А.М. Колодій, В.В. Лазарєв, О.О. Лукашова, М.С. Малеїн, О.О. Малиновський, А.М. Мінькова, К.В. Михайлов, І.В. Михайловський, А.В. Овчаров, М.І. Панов, С.А. Паращук, І.С. Перетерський, О.О. Поротікова, І.О. Покровський, В.А. Рясєнцев, К.І. Скловський, М.Г. Смирнова, О.Н. Талалаєв, В.А. Тархов, А.М. Чураков, С.Є. Фролов, Б.М. Чичерін, Г.Ф. Шершеневич, Л.В. Щеннікова, Л. Еннекцерус, Л.С. Явич, Т.С. Яценко.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше в сучасній українській юридичній науці здійснена спроба комплексного наукового дослідження принципу неприпустимості зловживання правом, особливостей його дії з позиції загальної теорії держави і права.

Основними положеннями, що виносяться на захист дисертації, є наступні:

1) запропонована дефініція поняття “зловживання правом” та її ознаки, обгрунтована доцільність їх закріплення в законодавстві України;

2) на підставі аналізу законодавства України та зарубіжних країн, що містить норми про заборону зловживання правом, доведено, що при проектуванні юридичних норм доцільно формулювати їх зміст таким чином, щоб унеможливлювати випадки зловживання правом та службовими повноваженнями в ході правореалізації;

3) наведена додаткова аргументація на користь того, що принцип “ніхто не відповідає за шкоду, заподіяну здійсненням свого права” не є абсолютним;

4) простежено взаємозв'язок між принципом неприпустимості зловживання правом та принципом сумлінності здійснення права, внаслідок чого доводиться необхідність конституційного закріплення принципу сумлінності здійснення права;

5) в ході аналізу змісту принципу неприпустимості зловживання правом доказано, що головною ідеєю, яка пронизує зміст цього принципу, є ідея неможливості охорони законом антисоціального здійснення суб'єктивного права;

6) в результаті комплексного аналізу ідей та вимог, що в сукупності визначають принцип неприпустимості зловживання правом показано, що цей принцип повинен розумітися як триєдина заборона на: а) здійснення права у протиріччі з його призначенням; б) аморальне або недоцільне здійснення суб'єктивного права або посадових повноважень; в) заподіяння шкоди особі, суспільству або державі в ході правореалізації;

7) на основі аналізу практики правореалізації доведено, що специфічною рисою принципу неприпустимості зловживання правом, яка відрізняє його від інших загальноправових принципів, є характер втілення вказаного принципу у законодавстві. У деяких випадках цей принцип втілений у законодавстві з вищою мірою абстрактним формулюванням. В інших випадках норми, що закріплюють принцип неприпустимості зловживання правом, мають високий ступінь деталізації і конкретизації в законодавстві.

8) аргументовано доведено, що характерною рисою принципу неприпустимості зловживання правом є всеосяжність. Цей принцип пронизує норми всіх галузей права, оскільки кожна з них містить уповноважуючі норми, тобто такі, що наділяють учасників правовідносин суб'єктивними правами та юридичними обов'язками;

9) доведено, що основною спеціальною функцією принципу неприпустимості зловживання правом є функція деталізації змісту суб'єктивного права.

10) аргументовано доведена універсальність цього принципу, яка полягає у тому, що його зміст є єдиним для різних правових систем світу, незалежно від їх типологізації.

Практичне значення результатів дослідження. Отримані в процесі дослідження теоретичні висновки дозволяють поглибити уявлення про природу і сутність суб'єктивного права, принципів права у цілому та про природу принципу неприпустимості зловживання правом зокрема. У дисертації узагальнені найбільш важливі наукові й практичні результати відповідних досліджень. Результати роботи поглиблюють наукові знання про форми вдосконалення законодавства, що стосуються питань, присвячених забороні зловживання правом у різних сферах. Розробки і висновки, що містяться у праці, можуть бути використані як вихідні рекомендації для вдосконалення спеціального законодавства стосовно юридичної відповідальності за зловживання правом.

Положення і висновки даної роботи можуть бути використані в процесі викладання курсу теорії держави і права, інших юридичних дисциплін, при підготовці навчальних посібників та підручників, а також під час проведення службової підготовки працівників органів внутрішніх справ.

Деякі із сформульованих у дисертації положень мають дискусійний характер і можуть слугувати матеріалом для подальших досліджень у цьому напрямку.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки схвалені кафедрою теорії та історії держави і права Національного університету внутрішніх справ МВС України, пройшли апробації на науково-практичних конференціях ад'юнктів та слухачів магістратури у Національному університеті внутрішніх справ МВС України та Запорізькому юридичному інституті МВС України. За темою дисертації автором підготовлено й опубліковано 3 наукових статті в спеціалізованих фахових виданнях з юридичних наук. Висновки, інші положення й матеріали дослідження використовувалися при підготовці та проведенні семінарських занять з курсу “Теорії держави та права” у Національному університеті внутрішніх справ МВС України.

Структура роботи. Відповідно до мети, завдань, логіки й концепції дослідження дисертація складається зі вступу, двох розділів (7 підрозділів), висновків, списку джерел і літератури (196 назв). Загальний обсяг роботи -- 199 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, розкрито ступінь наукової розробки проблеми, визначено об'єкт і предмет дослідження, його методологічну базу, окреслено мету й завдання роботи, подано відповідну характеристику наукової новизни, підкреслено теоретичне і практичне значення отриманих результатів, узагальнено інформацію про апробацію результатів дослідження і публікації автора.

Розділ 1 - “Категорії “зловживання правом” і “суб'єктивне право” у сучасній юриспруденції” - складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Етапи розвитку концепції зловживання правом у вітчизняній і зарубіжній юриспруденції” -- автором констатується, що вже стародавнім римлянам стало очевидно, що формула qui iure suo utitur, neminem laedit, тобто той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоди не абсолютна, оскільки результатом необмеженої свободи правокористування стали певні незручності, стиснення, а іноді прямий збиток для іншого рівномасштабного суб'єкту.

Найбільш яскравим досягненням римського права в цій сфері є розробка низки вимог, що стосуються здійснення цивільних прав: 1) суб'єктивні права повинні реалізовуватися обачно, з “пощадою”; 2) неприпустимо здійснювати право без будь-якої зацікавленості в ньому; 3) за певних умов нездійснення права, якщо воно обмежувало права інших осіб, слід було кваліфікувати як неналежне здійснення суб'єктивного права.

Наступний етап розвитку концепції зловживання правом пов'язаний з епохою буржуазних революцій Нового часу. У цей час зазначена концепція сформувалась в її сучасному розумінні. У юридичний лексикон були уведені відповідні терміни (шикана, зловживання).

Аналіз подальшого розвитку концепції зловживання правом свідчить, що німецькі правознавці були новаторами у даній галузі. При цьому питання про зловживання владою і посадовими повноваженнями потрапили в орбіту уваги їхньої дещо раніше, ніж зловживання суб'єктивним цивільним правом.

Ідея “abus de droit” (фр. зловживання правом) вперше одержала своє теоретичне оформлення у Франції. Саме французька юридична наука повернула до сучасного юридичного понятійно-категоріального апарату термін “шикана”. Однак у цивільному законодавстві Франції на відміну від аналогічного у Німеччині не було передбачено норм, що забороняли шикану. Незважаючи на це, вчення про природу зловживання правом було визнано не тільки французькою цивілістичною доктриною, але й судовою практикою, яка виробила власне обґрунтування необхідності залучення до відповідальності осіб, що допускають своїми діями шикану.

Як вважає дисертант, європейський досвід правового регулювання випадків заподіяння шкоди при здійсненні суб'єктивних цивільних прав, свідчить про те, що воно здійснювалося за допомогою наступних правових норм: 1) тих, що прямо забороняють шикану, як форму зловживання правом; 2) тих, що містять вимоги щодо здійснення суб'єктивних прав відповідно до "чеснот" чи "сумлінно"; 3) тих, що містять вимоги здійснювати суб'єктивні права враховуючи суспільні інтереси.

Аналізуючи цивільне право царської Росії, слід зазначити, що воно, подібно французькому законодавству, не містило норм про заборону зловживання правом.

Незважаючи на відсутність у законодавстві відповідних норм, дана категорія була добре відома дорадянському кримінальному законодавству, відповідній судовій практиці, а також цивільно-правовій доктрині. Однак, як наука цивільного права, так і судова практика у цивільних справах цього періоду, визнаючи принцип безмежності правореалізації, відкидали можливість установлення відповідальності за дії, вчинені в межах права, навіть якщо їх єдиною метою було заподіяння шкоди інтересам інших осіб.

Розглядаючи розвиток концепції зловживання правом у вітчизняній юридичній науці радянського періоду, автор робить висновок про те, що воно складалося з декількох етапів. На першому етапі розвитку даної концепції (20-і роки ХХ сторіччя) основна увага вчених була приділена проблемі зловживання суб'єктивним цивільним правом. На другому етапі (50-80-і рр. ХХ ст.) основні акценти ставилися на кримінально-правових аспектах зловживання правом.

Підсумовуючи сказане, автор наголошує на тому, що категорія зловживання правом не була відома дорадянському і радянському цивільному законодавству. У той же час концепція “зловживання правом” одержала свій розвиток у рамках науки кримінального права і кримінального законодавства.

У підрозділі 1.2 “Розуміння суб'єктивного права в сучасній юридичній науці” дисертант відзначає, що дослідження природи зловживання правом, його властивостей і якостей необхідно проводити в контексті проблеми суб'єктивного права, оскільки без розуміння сутності цього явища, неможливо зрозуміти механізм зловживання суб'єктивним правом.

В роботі зазначається, що в юридичній літературі існує безліч визначень, у яких різні автори намагалися виразити те основне, що характеризує суб'єктивне право, як з боку його сутності, так і з боку соціальної і функціональної ролі та значення у суспільстві.

Автор приєднується до думки С.С. Алексєєва про те, що межі самореалізації особистості в суспільстві викликають до життя потребу дослідження проблеми суб'єктивного права, його природи, оскільки юридичні права покликані окреслити межі свободи поведінки людей.

У роботі розглянуті різноманітні концепції про суб'єктивне право у вітчизняній і світовій юриспруденції, зокрема, вольові концепції суб'єктивного права (Л. Савіньї, Віндшейд, Г. Єллінек, Р. Гірке), концепції суб'єктивного права, засновані на понятті “інтересу” (Р. Ієринг, Регельсбергер, М.М. Коркунов, Г.Ф. Шершеневич), підходи радянських правознавців до проблеми природи суб'єктивного права (С.Н. Братусь, О.А. Флейшиц), а також погляди сучасних вчених (Ю.І. Гревцова, М.І. Матузова, В.С. Нерсесянца, Л.О. Сівковой, М.Г. Смирнової, Б.Ю. Тихонової й ін.) по даній проблемі.

Показано, що до числа особливостей суб'єктивного права, у яких більш-менш вірно відбиті окремі сторони цього явища належать такі, як:

- суб'єктивне право є особливою формою державного дозволу; воно дозволяє точно і конкретно (як правило у письмовому вигляді) визначити можливу або належну поведінку;

- суб'єктивне право є сукупністю повноважень, що утворюють сферу правової самостійності суб'єкта та надають підстави для певних юридичних домагань;

- суб'єктивне право є гарантованою законом сферою прояву юридичної свободи особи;

- суб'єктивне право є видом та мірою поведінки, що забезпечена обов'язками інших осіб;

- суб'єктивне право є юридичним засобом забезпечення та захисту інтересів особистості й організованих колективів;

- суб'єктивне право є забезпечена державою міра користування соціальним благом;

- суб'єктивне право -- це форма реалізації об'єктивного права (норм).

Далі висвітлюється проблема соціального призначення суб'єктивного права. Відзначається, що згадана властивість притаманна будь-якому суб'єктивному праву, оскільки саме вона виражає його сутність і природу. Акцентується увага на тому, що більшість суб'єктивних прав мають певне соціальне призначення, тобто призначені для реалізації певних потреб людини в рамках закону, права. Крім того, ця властивість суб'єктивного права визначає його цілі. В якості цілі суб'єктивного права виступає інтерес суб'єкта, опосередкований даним правом. Захисту, задоволенню цього інтересу і покликане служити суб'єктивне право. Автор поділяє точку зору проф. Ж.Л. Бержеля, про те, що суб'єктивні права надаються тільки для задоволення легітимних інтересів, а не для заподіяння шкоди іншій особі.

Окремо в роботі розглянуті питання про структуру суб'єктивного права - елементи, що в сукупності утворюють суб'єктивне право людини. Окремо досліджене питання про місце домагань у структурі суб'єктивного права. Підкреслюється, що термін “домагання” у юридичній літературі вживається, як правило, для позначення як вимоги, зверненої до зобов'язаної сторони, так і вимоги, зверненої до держави, для приведення в дію механізму державного примусу. Акцентується увага на дискусійному характері питання про належність домагань до числа елементів суб'єктивного права.

Дисертант пропонує дефініцію поняття “суб'єктивне право особистості” і аналізує види суб'єктивних прав, а також критерії, покладені в основу їх класифікації.

У підрозділі 1.3 “Поняття, ознаки, сутність та види зловживань правом” вказується, що проблема зловживання правом була об'єктом вивчення галузевих юридичних наук. У цьому, на думку дисертанта, і полягає найбільш істотний недолік існуючих наукових досліджень за цією проблематикою, оскільки у більшості праць, раніше присвячених зловживанню правом, автори намагалися знайти її вирішення, не виходячи за межі тієї чи іншої галузі права і не пропонуючи загальнотеоретичних узагальнень.

Автором акцентується увага на науковій дискусії щодо питання про коректність використання в юриспруденції цього терміну. На думку деяких вчених (В.П. Камишанський, М.М. Агарков, О.А. Папкова), він позбавлений будь-якого змісту, оскільки здійснення права не може бути протиправним. Прихильники протилежної точки зору, до числа яких належить й автор (М.І Бару, О.О. Малиновський, О.А. Поротікова), вважають, що цей термін є коректним і цілком прийнятним через те, що: 1) використання права в такому випадку є не здійсненням права, а використанням переважного становища, забезпеченого цим правом, стосовно особи, якій заподіюється шкода; 2) “вживаючи” суб'єктивне право, особа може використовувати його для здійснення протиправної дії; 3) термін “зловживання посадовими повноваженнями” міститься у кримінальному законодавстві більш ніж тривалий час і не викликає суперечок із приводу своєї логічної правильності. Але ж склад елементів правопорушення “зловживання суб'єктивним правом” (у частині конструкції об'єктивної і суб'єктивної сторін) збігається зі складом названого злочину. Перераховані обставини дозволяють стверджувати, що термін “зловживання суб'єктивним правом” також є юридично і логічно обгрунтованим.

В роботі досліджені фактори, що сприяють скоєнню зловживань правом. Серед них вказано на недоліки чинного законодавства, які відкривають можливість для зловживань правом. Водночас, зазначається, що у позитивному праві неможливо передбачити всіх можливих форм реалізації суб'єктивного права, оскільки не можна в законодавстві передбачити і заборонити усі випадки несумлінного використання прав.

Зловживання правом більше стосується конкретної ситуації. Переважно тим, пояснюється відсутність до останнього часу в юридичній літературі і законодавчих актах єдиного сталого визначення , яке було б універсальним для усіх випадків його прояву.

В роботі дається авторська дефініція поняття “зловживання правом” - це така форма здійснення права, за допомогою якої заподіюється шкода іншим учасникам суспільних відносин шляхом здійснення права в протиріччі з його цільовим призначенням або здійсненням дій, що виходять за межі наданих законом прав, якщо такі межі й цілі здійснення права встановлені в законі.

Вважаючи, що розуміння сутності зловживання правом неможливо без встановлення ознак, найбільш характерних для нього у будь-якій ситуації, автор виділяє наступні: 1) Засіб зловживання правом (ним завжди виступає суб'єктивне право). 2) Мета зловживання правом. Під час зловживання правом складається така ситуація, за умов якої право, надане суб'єкту для одних цілей, використовується ним зовсім для інших цілей. При цьому, призначення конкретного суб'єктивного права визначається загальними принципами права, принципами тієї галузі права, у рамках якої воно було надано, метою і змістом самого суб'єктивного права, а також тими обов'язками, що були покладені на уповноваженого суб'єкта. Важливість такої ознаки зловживання суб'єктивним правом також обумовлена тим фактом, що зловживання виглядає як здійснення права, тому що дії, які його складають (якщо розглядати їх у відриві від мети їхнього здійснення) не виходять за межі дозволеної поведінки. 3) Шкода. Зловживання правом являє собою таке здійснення суб'єктивного права, що заподіює зло. У противному випадку правову поведінку не можна віднести до числа зловживань. У запропонованій концепції зловживання правом зло розглядається як явище тотожне будь-якій соціальній шкоді, що заподіюється суспільним відносинам у процесі реалізації права. У той же час об'єктивне заподіяння шкоди при здійсненні права у відповідності до його призначення не повинно розглядатися як зловживання правом. Більш того, деякі права взагалі неможливо реалізувати без заподіяння шкоди іншій особі. До таких відноситься, наприклад, право на необхідну оборону (особа, що обороняється, здійснюючи своє право, може заподіяти нападаючому тілесні ушкодження). 4) Наявність причинно-наслідкового зв'язку між протиправним діянням і негативними наслідками. У деяких випадках в якості додаткової (факультативної) ознаки може виступати мотив зловживання правом.

Розглядаючи питання про форми (види) зловживань правом, автором аргументовано доказується, що в основу розподілу зловживань правом на види може бути покладена як правова природа суспільних відносин, тобто той факт, чи знаходиться воно у сфері правового регулювання або ні, так і юридичний критерій оцінки шкоди. Тому, в залежності від того, яким суспільним відносинам заподіюється шкода в процесі здійснення права в протиріччі з його призначенням, зловживання правом можна класифікувати на зовні правомірні, але такі, що суперечать “духу права” і протиправні (ті, що суперечать “букві закону”). У залежності від характеру заподіяної шкоди протиправні зловживання правом необхідно класифікувати на злочини й інші правопорушення. Далі в роботі розглянуто питання про найбільш стародавню форму зловживання правом - шикану.

У підрозділі 1.4 “Питання зловживання правом і правові гарантії захисту від несумлінної правореализации в законодавстві України та міжнародному праві” досліджуються норми чинного законодавства України та міжнародного права, що стосуються заборони зловживання правом.

Характерними рисами законодавства України, що містить норми про заборону зловживання правом є те, що: 1) норми, які стосуються зловживання правом, є як у законах, так і в підзаконних нормативно-правових актах; 2) заборона зловживанням правом встановлена в цивільному, кримінальному, шлюбно-сімейному законодавстві, законодавстві про вибори, а також у законодавстві про засоби масової інформації і в законодавстві, присвяченому порядку здійснення правосуддя.

У тексті Конституції України 1996 року немає прямої заборони зловживання правом, проте аналіз ряду положень Основного закону свідчить, що ідея сумлінного здійснення належних суб'єкту прав та ідея неприпустимості зловживання ними, чітко пронизує зміст низки норм Конституції (ст.ст. 13, 23, 42). Зокрема, ст.13 Конституції України передбачає, що неприпустимим є здійснення права власності з метою заподіяння шкоди людині і суспільству.

Далі в роботі аналізуються кодифіковані нормативно-правові акти України, у яких є норми, присвячені неприпустимості зловживання правом, зокрема Цивільний, Господарський і Кримінальний кодекси, Земельний кодекс України.

Особливе місце серед них займає новий Цивільний кодекс України. Саме в ньому вперше у вітчизняному законодавстві встановлена заборона зловживання цивільними правами (п.3 ст.13, Розд.1, Кн.1 Заг. Положення ЦКУ). Однак, дефініції зловживання суб'єктивним правом у ньому немає, що переводить дане явище в розряд оцінних понять.

У роботі звертається увага, на те, що в ЦК України введена категорія “межі здійснення цивільних прав”, але дефініція цього поняття в ньому відсутня. Зазначені лише “загальні орієнтири”, що повинні вказати на вихід уповноваженої особи за межі наданих їй прав. При цьому, деякі критерії носять скоріше не юридичний, а моральний характер.

У рамках дослідження питання про правові гарантії захисту від зловживань правом становлять інтерес деякі положення Земельного кодексу України від 25.10.2001 р. У ньому детально описані способи сумлінного здійснення прав і повноважень у сфері земельних відносин. При цьому законодавчо встановлена заборона використання неприпустимих способів землекористування, що є найважливішою гарантією захисту від зловживань правом у сфері земельних відносин. Також слід зазначити, що основним принципом, покладеним в основу взаємовідносин між користувачами земельними ділянок, є принцип добросусідства. На думку дисертанта, він є важливою гарантією від зловживань правом у сфері земельних відносин.

Далі в роботі проаналізовані особливості кримінальної відповідальності за зловживання правом за законодавством України (ст.ст. 167, 364 КК), Франції і РФ. Відзначено, що у Кримінальному кодексі Франції виділено дві форми зловживання владою. Перша форма - це зловживання владою, спрямоване проти порядку управління (ст. 431-1 - 433-3 КК Франції). Друга форма зловживання владою - це зловживання владою відносно приватних осіб (ст. 432-4 - 432 -9 КК Франції).

Окремо в роботі розглянуті питання, що стосуються особливостей законодавства України, ФРН, Угорщини, РФ, США про недобросовісну конкуренцію. Автор звертає увагу на те, що 1) недобросовісна конкуренція є однією з форм зловживання правом; 2) недобросовісна конкуренція є найбільш небезпечною формою зловживання правом у сфері підприємницької діяльності. За її скоєння встановлені міри цивільної, кримінальної й адміністративної відповідальності.

Окремо в роботі розглянуті положення міжнародно-правових актів, у яких містяться норми про заборону зловживання правом (Конвенція ООН про права дитини, Конвенція МОП “Про зловживання у галузі міграції і про забезпечення трудящим-мігрантам рівності можливостей та звернення” № 143 від 04.06.1975 р., Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 04.11.1950 р. та ряд інших актів).

Розділ 2 - “Принцип неприпустимості зловживання правом як фундаментальний принцип сучасного права” -- присвячений дослідженню сутнісних характеристик даного принципу права, його ролі і місця в системі принципів права. Розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття, сутність і ознаки принципу неприпустимості зловживання правом” звертається увага на те, що глибоке та всебічне дослідження принципу неприпустимості зловживання правом необхідно проводити в контексті аналізу юридичної природи принципу права в цілому.

Далі в роботі досліджені погляди сучасних вчених (С.С. Алексєєва, О.Ф. Черданцева, С.Є. Фролова, О.О. Лукашової, О.Ф. Скакун, Л.С. Явіча) щодо розуміння юридичної природи принципу права. Окремо в роботі проаналізовано питання щодо співвідношення категорій “правовий принцип” та “принцип права”. Показано, що правові принципи по суті не є тотожними принципам права, оскільки на відміну від останніх втілюються у системі права, а не у системі законодавства та залишаються принципами правосвідомості, здійснюючи вплив на функціонування всієї системи правового регулювання.

Далі автором наголошується на тому, що в зарубіжних країнах принцип неприпустимості зловживання правом уже давно знайшов своє закріплення в законодавстві. Так, ст. 12 Конституції Японії (1947 р.) декларує, що народ повинний утримуватися від будь-яких зловживань свободами і правами та несе постійну відповідальність за використання їх в інтересах суспільного добробуту. У вітчизняній юридичній науці питання про доцільність існування такого принципу носить дискусійний характер і має як своїх прихильників, так і супротивників (М.С. Малеїн).

Проаналізувавши різні точки зору з даного питання, автор приходить до висновку про те, що позиція заперечення існування принципу неприпустимості зловживання правом є малопереконливою, оскільки цьому явищу властиві всі ті ознаки, що характерні для будь-якого принципу права. До того ж, як тільки заборона на зловживання правом набуває своє конституційне оформлення, принцип, що дозволяє громадянам все, що не заборонено законом, забороняє, у тому числі, і зловживання правом.

В роботі розкривається зміст принципу неприпустимості зловживання правом і приводиться дефініція даного поняття. Підкреслюється, що розглянутий принцип є самостійною юридичною категорією, отже, у його основі (як і в основі будь-якого принципу права) лежить певна вихідна ідея, що визначає сутність і зміст даного принципу. Такою ідеєю є ідея добросовісного здійснення права, тобто такого, яке не заподіює шкоди іншим учасникам суспільних відносин.

Принцип неприпустимості зловживання правом має морально-правовий зміст. Він припускає синтез правових і моральних, а також інших соціальних цінностей як самостійних, але взаємозалежних засад суспільного життя. Базуючись на фундаментальних загальнолюдських цінностях і категоріях, які, у першу чергу, носять моральний характер, цей принцип конкретизує тезу, наголошену в Конституції України, про те, що людина, її права, свободи та життя є найвищою соціальною цінністю. За своїм значенням він стоїть в одному ряді з такими загальнолюдськими принципами як гуманізм, демократизм, справедливість. Але найбільш важливе значення цей принцип має для всієї правової дійсності.

Феномен принципу неприпустимості зловживання правом саме і полягає в тому, що в деяких випадках він безпосередньо сформульований у нормах права, про що раніше вже було сказано. В інших випадках цей принцип виводиться зі змісту тексту правового акту. Особливістю даного принципу є те, що він має пряму дію. У ході розгляду юридичних справ у суді даний принцип може безпосередньо застосовуватися. Так, особі, що зловживає своїми правами, може бути відмовлено в її юридичному захисті. Універсальність даного принципу базується на його загальнозначимості, загальнообов'язковості, вищій імперативності та прямій дії.

У підрозділі 2.2. “Структура, функції, цілі принципу неприпустимості зловживання правом” підкреслюється, що принцип права - утворення поліструктурне, що включає, зокрема, генетичну і функціональну, просторову, логічну і горизонтальну структури.

У даному дослідженні акцент ставиться на логічній структурі принципу права, оскільки її розгляд дозволяє виявити взаємозв'язок частин і цілого, елементів, змісту і форми принципу. Як головні елементи його змісту виступають різноманітні юридичні імперативи, вимоги, а також конкретизуючи (деталізуючи) принципи, які є структурними змістовними компонентами принципу права. При цьому, дисертантом не применшується значення інших структур правового принципу.

Принцип неприпустимості зловживання правом, як і будь-який інший принцип права, - це система, що складається з певних елементів (деталізуючих принципів, ідей, змістовних компонентів), які дозволяють глибше розкрити сутність та зміст цього правового принципу.

Власний зміст, субстанція принципу неприпустимості зловживання правом виражена у системі політико-юридичних вимог -- нормативних сторін, підвалин політико-юридичного життя, що відображають глибокі нормативні засади суспільства.

Розглядаючи ці вимоги, автор дійшов висновку, що найбільш важливими з них є наступні: 1) припинення реалізації суб'єктивного права, якщо за своїм характером таке здійснення права є явним зловживанням; 2) неприпустимість здійснення права з метою заподіяння шкоди третім особам; 3) позбавлення суб'єкта тих суб'єктивних прав, якими він зловживає. 4) відмовлення в судовому захисті тим, хто зловживає своїм правом, у тому числі і правом на апеляцію, якщо подача апеляції є зловживанням правом. Вказані вимоги є тісно взаємозалежними, детерміновані об'єктивними вимогами суспільного розвитку і пронизують усі сфери юридично значимої діяльності, що в сукупності з деталізуючими принципами (ідеями) дозволяє розцінювати їх як загальний принцип діяльності всіх суб'єктів, залучених до правореалізаційного процесу.

Як і будь-якому принципу права, так і принципу неприпустимості зловживання правом притаманні певні цілі - його результати, до яких необхідно прагнути, постійно удосконалюючи практику реалізації норм права і науку. Виділено загальні і спеціальні цілі, до числа яких, на думку дисертанта, належать: 1) неприпустимість здійснення права у протиріччі з цілями, що визначені та переслідуються правом; 2) неприпустимість перекручення суті суб'єктивних прав; 3) захист чужого права.

Проаналізовані функції принципу неприпустимості зловживання правом, серед яких автором особлива увага приділена на функцію деталізації змісту суб'єктивного права. За допомогою даної функції визначаються зміст суб'єктивного права, його істинні цілі (призначення). Завдяки даній функції можна позначити ту чи іншу ситуацію, пов'язану з реалізацією права як зловживання правом.

У підрозділі 2.3. “Принцип неприпустимості зловживання правом у системі принципів права” підкреслюється, що характерною рисою принципів права треба вважати їх нероз'єднаність та перебування в стрункій системі та субординації (ієрархії), яка відображає місце кожного з них у житті суспільства. При цьому властивості принципів залежать не тільки від власного змісту, але й від функціонування всієї системи принципів права.

Розглянувши існуючі в сучасній теорії права класифікації принципів права (у залежності від сфери громадського життя, що піддається юридичному впливу з їх боку; за джерелом нормативного закріплення; за ознакою структури), у роботі робиться висновок про те, що принцип неприпустимості зловживання правом є спеціально-юридичним, загальноправовим, фундаментальним принципом сучасного права.

Ключовим моментом для подібного твердження є та обставина, що принцип неприпустимості зловживання правом поширюється не тільки на приватно-правову, але і на публічно-правову сфери, тобто охоплює не одну чи кілька суміжних галузей права, а більшість галузей права. У силу даної обставини цей принцип є універсальним. Оскільки вимога про розумне, справедливе, розмірне здійснення права випливає із сутності і природи права, вона є об'єктивною за змістом. Під цим кутом зору принцип неприпустимості зловживання правом може бути охарактеризований як реальність права.

Крім того, універсальність даного принципу виявляється в тім, що принцип неприпустимості зловживання правом є загальним для усіх правових систем світу, незалежно від їх сімей (типів).

Як і будь-який загальноправовий принцип, принцип неприпустимості зловживання правом найбільше чітко виявляються в галузі основних прав людини. Саме він покладений в основу гуманного, справедливого, законного здійснення посадових повноважень агентами державної влади. На основі даного принципу чинне законодавство встановлює юридичну відповідальність державних службовців, посадових осіб за перевищення ними своїх повноважень, здійснення наданих їм прав у протиріччі з їх призначенням.

У висновках підбито підсумки дослідження, сформульовані основні поняття й узагальнені результати дослідження, надається визначення понять “зловживання правом” та “принцип неприпустимості зловживання правом”, акцентується увага на необхідності системного підходу до дослідження юридичної природи цих явищ, пропонуються засоби захисту від зловживань правом, звертається увага на те, що принцип неприпустимості зловживання правом є принципом права, він повинен мати пряму дію та безпосередньо застосовуватися під час розгляду здійснення правосуддя, встановлено властивості цього принципу.