Еволюція структури й змісту права користування морем: теорія та практика

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Сучасний розвиток міжнародного морського права свідчить про те, що практично в усіх сферах суспільних відносин, пов'язаних з використанням Світового океану, існує значний масив принципів і норм, дотримання яких є необхідною умовою існування земної цивілізації. Ці правила поведінки держав та міжнародних організацій знаходять свій вияв у міжнародних нормативних актах, прийнятих під егідою і в рамках ООН та її спеціалізованих установ, насамперед Міжнародної морської організації (IMO), Міжнародної організації праці (ILO), Всесвітньої організації охорони здоров'я (WHO) та ін. Значна роль у вирішенні правових проблем Світового океану належить й міжнародним неурядовим організаціям, які також беруть активну участь у розробці проектів нормативних актів, перш за все, це Міжнародний морський комітет (CMI), Консультативний комітет із запобігання забруднення моря нафтою (ACOPS), Балтійська та міжнародна морська рада (BIMCO), Об'єднання асоціацій судновласників Європейського Союзу (ECSA), Міжнародна асоціація судновласників Чорноморського регіону (BINSA).

Складність і розгалуженість системи нормативного регулювання у сфері використання Світового океану, її динамічність і здатність вбирати в себе нові явища, створює нагальну потребу в теоретичному осмисленні стану сучасного міжнародного морського права та встановленого ним правового порядку. У свою чергу, вивчення й узагальнення розвитку системи цього порядку дозволяє визначити перспективи його подальшої еволюції у напрямку створення для всіх держав рівноправних та сприятливих умов користування морем. Необхідність цього обумовлена й тим, що у 2004 році минув десятирічний термін, передбачений статтею 312 Конвенції ООН з морського права 1982 року (далі Конвенція ООН 1982 р.), коли кожна держава-учасниця може запропонувати Генеральному секретарю ООН внести до неї поправки.

Актуальність дослідження зумовлена також необхідністю подальшого зміцнення правових засад діяльності України у Світовому океані, яка, маючи вигідне географічне місце розташування з довжиною морських кордонів понад 1000 морських миль і розвинену морську інфраструктуру, може значно розширити свою діяльність у таких сферах, як транспортне використання морських шляхів, розробка живих морських та мінеральних ресурсів, охорона морського середовища, проведення морських наукових досліджень та ін. Разом з тим, умови розвитку України як незалежної держави вимагають пристосування багатьох положень міжнародного морського права до формування власної міжнародно-правової позиції, перш за все у стосунках з сусідніми морськими державами - Російською Федерацією, Румунією, Туреччиною, Болгарією, Грузією.

Існує чимало теоретичних досліджень вітчизняних і особливо зарубіжних вчених, присвячених правовим проблемам використання Світового океану. Зокрема, певні правові аспекти користування морем розглядалися в роботах Г.О. Анцелевича, О.Ф. Висоцького, В.Н. Гуцуляка, В.В. Демиденка, Є.В. Додіна, І.В. Дмитриченка, Г.Г. Іванова, О.В. Іщенка, А.Л. Колодкіна, В.М. Корецького, С.О. Кузнєцова, М.І. Лазарева, С.В. Молодцова, В.М. Прусса, О.А. Радзівілла, А.В. Сидоренка, Л.Д. Тимченка, Ю.С. Шемшученка, О.А. Щіпцова та ін. Проте практика держав у сфері використання моря все більше вступає у протиріччя з конвенційними нормами міжнародного морського права, що зв'язано з інтенсифікацією різноманітної діяльності держав у Світовому океані та глобалізацією міжнародних відносин в цілому. Саме дослідження цих змін у правовому порядку Світового океану становить сьогодні вузлові проблеми розвитку міжнародного морського права, які мають велике практичне значення.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні сучасних тенденцій еволюції міжнародного морського права, які впливають на зміни структури та змісту правового порядку в Світовому океані.

Для досягнення поставленої мети у роботі визначені такі основні завдання:

- визначити й обґрунтувати особливості сучасної системи права користування морем в міжнародному морському праві;

- обґрунтувати специфіку методології права користування морем, визначивши критерії класифікації морських просторів;

- з'ясувати фактори та тенденції, що обумовлюють зміни структури та змісту правового режиму існуючих категорій морських просторів у контексті інтенсифікації різноманітної діяльності держав у Світовому океані та глобалізації міжнародних відносин;

- встановити сфери права користування морем, які потребують подальшої кодифікації;

- узагальнити сучасну теорію і практику імплементації норм міжнародного права у внутрішнє право держав, що стосується сфери використання морських просторів;

- проаналізувати участь України в кодифікації міжнародного морського права та ступінь виконання нею конвенційних зобов'язань;

- з'ясувати сучасні проблеми права користування морськими просторами Чорноморсько-Азовського басейну та визначити шляхи формування міжнародно-правової позиції України для їх розв'язання.

1. Політико-правові передумови формування сучасної методології права користування морем

Присвячений аналізу генезису права користування морем як специфічної складної відкритої динамічної системи.

Системний підхід, як напрямок методології наукового пізнання і соціальної практики дозволив спрямувати дисертаційне дослідження на розкриття цілісності об'єкта, виявлення різноманітних типів зв'язків як між елементами цієї системи, так і з іншими відкритими системами та їх елементами.

В процесі аналізу генезису системи права користування морем було визначено три періоди її розвитку: перший період до середини XIX сторіччя; другий - кінець XIX перша половина XX сторіччя; третій - обумовлений кодификацією міжнародного морського права під егідою ООН. Саме ці періоди, обумовлені найбільш виразними системоутворюючими властивостями, заклали основу формування структури та змісту сучасної системи права користування морем.

Так, в античний період та раннє середньовіччя в основі системоутворюючих властивостей було прагнення забезпечити головним чином приватні або корпоративні інтереси, пов'язані з морською торгівлею, то й складовими елементами цієї системи виступали в основному правила, які, хоча і не були санкціоновані будь-якою суверенною владою, але добровільно визнавалися купцями і торговцями всіх націй.

В період становлення в Європі суверенних держав міжнародні відносини піднялися на принципово новий рівень свого розвитку. В галузі використання Світового океану на перший рубіж поступово виходять публічні, державні інтереси. Відкриття нових земель, бурхливий розвиток мореплавства й міжнародної торгівлі поставили питання про панування на морі. В цей період виникли нові принципи, серед яких визначальне місце зайняв принцип свободи відкритого моря, який, заклав основу для користування морем.

Створення ООН як міжнародної організації, діяльність якої спрямована на підтримку і зміцнення миру, безпеки і розвиток співробітництва в усіх галузях міжнародних відносин, створили передумови для формування нової системи права користування морем. Як сказано в преамбулі всеосяжної універсальної Конвенції ООН 1982 р. її основна мета полягає в прагненні "врегулювати у дусі взаєморозуміння і співробітництва всі питання, що стосуються морського права". Це пов'язано з такими факторами, як: розвиток і розширення сфери діяльності людини у Світовому океані та на морському дні; кодифікація та прогресивний розвиток норм міжнародного морського права; створення ефективної системи правил поведінки; прагнення усунути застарілі й неефективні норми права, а також ліквідувати пробіли і вирішити у цій галузі колізії.

Визначенню методології класифікації морських просторів, в основі якої був покладений метод системного аналізу. В результаті доведено що в правовому аспекті Світовий океан не однорідний, його простори складаються з окремих елементів (категорій морських просторів), правовий режим яких регламентується багатьма обов'язковими і факультативними міжнародними актами. Прийняття цих актів в одних випадках віднесено до компетенції міжнародних організацій та їх органів, а в інших - до компетенції держав, а у третіх - як тих, так й інших. Саме компетенція суб'єктів, що формують систему правових норм тієї або іншої категорії водного простору, обумовлює виділення трьох груп категорій морських просторів: простори, що входять до складу державної території та мають національно-правовий режим; простори з міжнародно-правовим режимом; простори зі змішаним режимом. Однак така класифікація не позбавлена недоліків, тому що не враховує специфіки окремих морських просторів, таких, як протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства, морські канали, "замкнуті або напівзамкнуті моря" тощо. В роботі обґрунтовується доцільність виділення цих категорій водних просторів в самостійну групу - простори зі спеціальним правовим режимом. Такий підхід дозволяє уникнути лінійності в побудові системи права користування морем і допомагає певному сприйняттю сучасних проблем правового режиму морських просторів та визначенню шляхів їх вирішення.

Виділення чотирьох основних груп морських просторів, сприяло розробці цілісної системи функціонально пов'язаних між собою елементів, що дозволило, з одного боку, чітко визначати правову природу кожної із зазначених груп і встановити спільні ознаки категорій морських просторів в середині групи, а з іншого - розбіжності як між самими групами, так і морськими просторами в середині однієї групи. Це дало змогу критично підійти до концептуальних положень ряду авторів, які виходять, зокрема, з позиції "обмеженого суверенітету" прибережної держави в територіальному морі чи архіпелажних водах, або можливості встановлення всередині певної категорії морського простору інших категорій, що належать як до одної, так і до різних груп. Так, стосовно пропозицій про встановлення в Азовському морі, яке за своєю правовою природою є історичними внутрішніми водами, територіальних морів і виключних економічних зон Росії та України.

2. Генезис структури й змісту права користування морськими просторами з національно-правовим режимом

Присвячено саме внутрішнім морським водам, і, в них, зокрема, розглядається правова природа та склад внутрішніх морських вод, їх правовий режим та порядок перебування там морських суден, а також контроль держави порту в сфері судноплавства.

Шляхом застосування порівняльного, історичного і формально-юридичного методів проведено аналіз генезису інституту внутрішніх морських вод. Це дозволило, в першу чергу, уточнити поняття внутрішніх морських вод, під якими слід розуміти води, що входять до складу суверенної території прибережної держави і розташовані: у континентальних і острівних держав (не держав-архіпелагів) - у бік берега від вихідних ліній територіального моря; у держав-архіпелагів - у бік берега від замикаючих ліній внутрішніх вод. В цій дефініції акцент робиться на внутрішні води держав-архіпелагів, що дає можливість запобігти ототожненню у внутрішньому праві таких держав понять архіпелажних і внутрішніх вод. Це повинно сприяти вирішенню проблем правового режиму використання архіпелажних вод в першу чергу - стосовно права транзитного і архіпелажного проходів іноземних суден в цих водах.

Незважаючи на те, що питання складу внутрішніх вод вирішуються виключно національним законодавством, аналіз внутрішніх державних актів у цій сфері дозволяє дійти висновку, що у світовій практиці склався більш-менш однаковий підхід стосовно цієї проблеми. Це обумовлюється необхідністю врахування норм міжнародного права і світової практики, спрямованих на створення максимально сприятливих умов для міжнародного судноплавства і розвитку економічного співробітництва з іншими державами.

Відкриваючи свої морські порти для заходу іноземних суден і приймаючи заходи, спрямовані на "полегшення торговельного мореплавства", прибережна держава здійснює ряд різних видів контролю (санітарний, прикордонний, митний, контроль у сфері забезпечення безпеки мореплавства та запобігання забруднення морського середовища). Усі вони здійснюються державами або в силу їх права, що випливає із суверенітету і поширюється на внутрішні води, або (та) в силу зобов'язань, що містяться в ряді джерел міжнародного морського права.

Присвячено генезису інституту територіального моря. Зокрема четвертий - становленню й розвитку цього інституту, а п'ятий - проблемам права мирного проходу іноземних суден в територіальному морі прибережної держави, яке передбачено Конвенцією ООН 1982 р.

Аналіз генезису інституту територіального моря дозволив дійти висновку, що в основу сучасної концепції даної категорії морського простору закладено ідею природного продовження сухопутної території прибережної держави, яка була властива ще для античного періоду, однак здобула свого найбільш динамічного розвитку лише у XIX-XX століттях, коли почалися перші кодифікаційні спроби щодо встановлення правового статусу цього прибережного морського поясу.

Максимальна ширина територіального моря в 12 морських миль вперше на міжнародно-договірному рівні була встановлена в Конвенції ООН 1982 р. Спроби обґрунтувати "часткове" вирішення цієї проблеми в Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 р., а також дотримання думки про те, що це є нормою звичаєвого, а не договірного міжнародного морського права є необґрунтованими, що підтверджується діями ООН та практикою держав стосовно встановлення зовнішньої межі територіального моря.

Аналіз внутрішніх актів держав і двосторонніх угод свідчить, що однією з найскладніших проблем при делімітації кордонів територіального моря є принципи вибору вихідних ліній (нормальних, прямих, архіпелажних), які є базисом не лише для встановлення бокових і зовнішніх кордонів територіального моря, але й всіх інших категорій морських просторів. Неналежне їх проведення є причиною виникнення багатьох спорів з делімітації кордонів, не лише територіального моря, а й виключної економічної зони та континентального шельфу.

Присвячено генезису інституту архіпелажних вод, основу якого становить концепція "нероздільного зв'язку землі, води та народу", а також проблемам правового режиму цієї категорії морського простору.

На основі аналізу положень Конвенції ООН 1982 р., а також внутрішніх нормативних актів держав-архіпелагів, звертається увага на те, що в цій сфері є значна кількість проблем. Більшість держав-архіпелагів, включаючи ті, що виступали ініціаторами виділення архіпелажних вод у самостійну категорію водного простору, і ратифікували Конвенцію ООН 1982 р. не привели своє внутрішнє право у відповідність її нормам. Перш за все щодо права мирного і Архипелажного проходів іноземних суден в архіпелажних водах. Так, Філіппіни при ратифікації Конвенції, у своїй заяві визначили свою міжнародно-правову позицію заявивши, що "концепція архіпелажних вод є аналогічною концепції внутрішніх вод за Конституцією Філіппін і виключає право іноземних суден на транзитний прохід з метою міжнародного судноплавства через протоки, що з'єднують ці води з економічною зоною або відкритим морем". Ряд інших держав-архіпелагів, навіть не згадують у своєму внутрішньому праві про архіпелажні води, розглядаючи їх як свої внутрішні води не надаючи права мирного та архіпелажного проходу іноземним суднам. До таких належать Тонга, Фіджі та ін.

Право мирного проходу через архіпелажні води, визнане Конвенцією ООН 1982 р., за своєю сутністю і правовою природою аналогічно праву мирного проходу суден через територіальне море прибережної держави. У той самий час для шляхів, які є звичаєвими для міжнародного судноплавства і знаходяться у межах архіпелажних вод і територіального моря держави-архіпелагу, Конвенція встановлює режим архіпелажного проходу, який за своєю правовою природою відповідає режиму транзитного проходу в протоках, що використовуються для міжнародного судноплавства. Однак через географічні особливості цих вод і принципову відмінності в їх призначенні ці правила повинні застосовуватися mutatis mutandis.

3. Компромісний характер формування структури й змісту права користування морськими просторами зі змішаним правовим режимом

Містить аналіз інститутів таких категорій морських просторів, як виключна економічна зона, прилегла зона та континентальний шельф.

Завдяки аналізу різних ідей і концепцій зародження й становлення сучасних інститутів морських просторів зі змішаним правовим режимом, можна дійти висновку про їх компромісний характер. Саме так вони розглядалися на III Конференції ООН з морського права, і на сьогодення продовжують породжувати велику кількість проблем, пов'язаних з їх делімітацією та правовим режимом використання. Це підтверджується, як значною кількістю заяв, які були зроблені по цих категоріях, під час підписання, ратифікації чи приєднанні держав до Конвенції 1982 р., так і тематикою тих спорів, які розглядалися Міжнародним судом ООН і Міжнародним трибуналом з морського права. Так, заяви з різних проблем виключної економічної зони зробили 27 держав, континентального шельфу - 13, прилеглої зони - 6. Аналіз цих заяв дозволив з'ясувати нині існуючі загальні проблеми цих категорій морських просторів і визначити, що більшість з них пов'язана саме зі спробами пошуку компромісу, і як наслідками цього недостатнім проробленням окремих питань в Конвенції ООН 1982 р.

Розглядання проблем інституту виключної економічної зони у першому підрозділі починається зі спроби дати відповідь на питання, чи є вона - простором sui generis чи зоною altum mare?

Уточнено визначення виключної економічної зони як самостійною категорії міжнародного морського права, а саме зазначено, що це морський район, який знаходиться за межами територіального моря і безпосередньо прилягає до нього, та підпадає під специфічний правовий режим, згідно з яким права і юрисдикція прибережної держави та права і свободи інших держав регламентуються відповідними положеннями міжнародного морського права. У цій дефініції привертається увага на те, що положення сучасного міжнародного морського права, на наш погляд, дають всі підстави вважати виключну економічну зону самостійною категорією морського простору.

Правовий режим виключної економічної зони розглянуто у другому підрозділі. Вона певною мірою пов'язана саме з розумінням прибережними державами правового статусу цієї категорії морського простору. У виключній економічній зоні прибережна держава має суверенні права з метою розвідки, розробки, збереження і керування природними ресурсами; а також здійснює юрисдикцію з таких питань, як створення і використання штучних островів, проведення морських наукових досліджень, захист і збереження морського середовища. Ці права надані прибережній державі положеннями Конвенції ООН 1982 р. можуть породжувати два види правомірних дій з боку прибережної держави: прийняття необхідних внутрішніх нормативних актів щодо питань, віднесених до її компетенції, а також застосування необхідних заходів для забезпечення дотримання цих нормативних актів.

Невизначеність правового статусу виключної економічної зони і надання прибережній державі лише певної групи прав породжує ряд проблем, що є характерними як для держав, що виступають з позиції визнання виключної економічної зони зоною sui generis, так і тих, що дотримуються точки зору, згідно з якою ця зона є лише частиною відкритого моря. При цьому, як правило, і ті й інші держави не торкаючись проблеми правового статусу виключних економічних зон у своєму внутрішньому праві, вирішують питання власних прав і юрисдикції в цих зонах лише шляхом їх конкретного переліку. Такий підхід відзначається в Законі "Про виключну (морську) економічну зону України" 1995 р., ст. 4 якого містить перелік суверенних прав і сфер юрисдикції України в цій зоні, а ст. 6 - перелік прав й обов'язків інших держав у виключній економічній зоні України.

Як свідчить аналіз законодавчої і судової практики, такий підхід породжує значні проблеми. По-перше, це стосується свободи судноплавства у виключній економічній зоні іноземних рибальських суден, бо надання права плавання таким суднам у цій зоні у внутрішніх нормативних актах держав часто ставиться в залежність від виконання ними ряду умов: складання по-похідному знаряддя промислу; повідомлення про прохід через виключну економічну зону іноземних суден з уловом, законно добутим в економічній зоні третіх країн; підтвердження факту законності улову, що знаходиться на борті судна тощо. По-друге, це проблема плавання військових суден в цій зоні та проведення навчань із застосуванням зброї. Саме занепокоєність з цих питань призвела до того, що ряд держав в процесі ратифікації Конвенції 1982 р. зробило заяви про неправомірність проведення у виключній економічній зоні військових маневрів з використанням зброї або вибухових речовин без згоди на те прибережної держави. Такі заяви були зроблені в заявах Бангладеш, Бразилії, Німеччини, Індії та ін.

Присвячений аналізу генезису інституту прилеглої зони й перспективам його подальшого розвитку. Запропоновано уточнити дефініцію цієї категорії водного простору, під якою слід розуміти морський пояс (частину виключної економічної зони), що безпосередньо прилягає до територіального моря, шириною до двадцяти чотирьох морських миль, відлічуваних від базових ліній, які використовуються для виміру ширини територіального моря (нормальні та прямі вихідні лінії, архіпелажні лінії). Отже, прилегла зона - є лише частиною виключної економічної зони, тому її правовий режим складається з двох груп правил, одна з яких стосується безпосередньо виключної економічної зони, а друга - прилеглої зони. Базисом для відліку її ширини можуть бути у континентальних та острівних держав (не держав-архіпелагів) як нормальні, так і прямі вихідні лінії, а у держав-архіпелагів - архіпелажні лінії.

Право контролю прибережної держави за іноземними суднами у прилеглій зоні згідно Конвенції ООН 1982 р. існує у двох видах. Перший - у вигляді контролю з метою запобігання порушенню митних, фіскальних, імміграційних та санітарних правил у межах території або територіального моря прибережної держави. Такий контроль носить превентивний характер і може застосовуватися лише відносно тих суден, що прямують у бік територіального моря прибережної держави. Він не припускає подальший арешт або недопущення проходу іноземного судна через територіальне море, якщо це судно користується правом мирного проходу з метою перетнути територіальне море, не заходячи у внутрішні води прибережної держави. Другий вид контролю може здійснюватися з метою покарання за порушення правил, що відбулося в межах території або територіального моря прибережної держави.

Аналіз внутрішніх нормативних актів прибережних держав дозволив дійти висновку, що в міжнародному морському морі існує тенденція, спрямована на розширення прав і обов'язків прибережної держави в прилеглій зоні. Як приклад, можна навести морський закон Південно-Африканської Республіки 1994 р., який вводить поняття "морська культурна зона Південної Африки", що пролягає від зовнішнього кордону територіального моря до зовнішнього кордону прилеглої зони, тобто фактично збігається з традиційною прилеглою зоною. Загальні положення цього закону базуються на положення ст. 303 Конвенції ООН 1982 р., згідно з якими держави зобов'язані охороняти археологічні й історичні об'єкти, знайдені в морі, а також співробітничати у вирішенні цих питань.

Проведено аналіз становлення та розвитку інституту континентального шельфу. Уточнено поняття континентального шельфу, під яким необхідно розуміти: морське дно і надра підводних районів, що простираються від зовнішнього кордону територіального моря до фіксованої міжнародним правом межі, над якими прибережна держава здійснює суверенні права з метою розвідки і розробки їх природних ресурсів, а також юрисдикцію з питань прокладки кабелів і трубопроводів; створення, експлуатації і використання штучних островів, установок і споруд; проведення морських наукових досліджень тощо. Отже, континентальний шельф розташований саме за межами територіального моря, тобто до його складу не входять дно і надра підводних районів, які покриваються територіальним морем. По-друге, в сучасному міжнародному морському праві його вже не можна розглядати лише як природне продовження сухопутної території прибережної держави, бо з одного боку, до його складу можуть входити не лише частка континентального шельфу у геологічному розумінні цього терміна, а й материковий схил, підйом і ложе океану, а з іншого - право на цю категорію морського простору мають не лише континентальні, а й острівні держави, а також держави-архіпелаги.

Аналіз положень Конвенції ООН 1982 р. дозволяє дійти висновку, що сполучення інтересів різних держав і спроба вироблення спільної позиції сприяли закріпленню двох різних правових режимів континентального шельфу: одного - для шельфу в межах 200 морських миль, що відлічуються від вихідних ліній територіального моря, а другого - за межами цього простору. Але нечіткість окремих положень призвело до ряду заяв, зроблених державами при підписанні, ратифікації й приєднанні до Конвенції. Зокрема, Бразилія та Італія зробили заяви стосовно категорій штучних островів право на юрисдикцію відносно яких має прибережна держава; Бангладеш, Великобританія, Індія, Італія, Пакистан - стосовно використання вибухових речовин на континентальному шельфі тощо.

Значною проблемою виявився десятирічний термін, встановлений ст. 4 Додатка II до Конвенції ООН 1982 р., щодо подачі прибережними державами даних у Комісію з кордонів континентального шельфу. З тих держав, що мають юридичні підстави скористатися наданим ст. 76 Конвенції правом на встановлення зовнішньої межі континентального шельфу на відстані понад 200 морських миль, десятирічний термін минув у 2004 р. для 14-ти держав (Австралія, Ангола, Бразилія, Гвінея, Гайана, Індонезія, Ісландія, Маврикій, Мексика, Мікронезія, Намібія, Сейшельські острови, Уругвай, Фіджі); минає у 2005 р. для 2-х держав (Аргентина та Індія); у 2006 р. для 6-ти держав (Франція, Ірландія, Японія, Нова Зеландія, Норвегія); у 2007 р. для 4-х держав (Португалія, Російська Федерація, Іспанія, Великобританія); в 2008 р. для 2-х держав (Південна Африка, Сурінам) тощо.

Розглянуті проблеми делімітації морських просторів зі змішаним правовим режимом між державами з протилежними та суміжними узбережжями. Зокрема, акцентується увага на тому, що в основу сучасної концепції делімітації морських просторів зі змішаним правовим режимом закладено принцип угоди сторін, який припускає, що зацікавлені держави можуть домовитися про будь-яке справедливе визначення спільних меж кордонів цих просторів, за умови, що такою угодою не будуть порушені права та інтереси інших держав.

Державам надається повна свобода вибору правомірних способів і засобів розмежування морських просторів зі змішаним правовим режимом. Зокрема, таке розмежування може базуватися як на серединній лінії (для держав з протилежними берегами), так і на лінії рівного віддалення (для держав з суміжними берегами) або на особливих обставинах, що мають об'єктивний характер і можуть діяти незалежно як самостійний принцип. До таких обставин можуть бути віднесені: незвичайна конфігурація берегової лінії; історичні правові підстави; співвідношення довжини берегової лінії чи (та) площі сухопутної території держави до площі водного простору; чисельність населення прибережних держав; наявність островів; геологічні особливості морського дна; наявність судноплавних фарватерів тощо.

4. Морські простори з міжнародним правовим режимом de lege lata та de lege ferenda

Базується на аналізі генезису сучасних інститутів таких категорій морських просторів, як відкрите море і Район (дно морів і океанів та їх надра за межами національної юрисдикції) і перспектив їх подальшого розвитку.

Виходячи з цього проводиться аналіз еволюції інституту відкритого моря і закладається підґрунтя для його подальшого дослідження не з позиції status quo, тобто сталого стану речей, а в динаміці з погляду перспектив подальшого розвитку.

На розвиток цих положень у другому підрозділі проведено аналіз імперативних норм jus cogens, як вихідних початків і головних критеріїв правового режиму відкритого моря. Насамперед до таких норм слід віднести: принцип свободи відкритого моря, якому історично належить провідна роль у формуванні, функціонуванні і розвитку міжнародного морського права; принцип резервування відкритого моря для мирних цілей; принцип неправомірності претензій на суверенітет над відкритим морем тощо. Ці принципи є такими юридичними правилами, від яких не може бути ніякого відхилення - ні шляхом будь-яких однобічних актів, ні шляхом укладання будь-яких міжнародних угод.

Виходячи з того, що будь-яка діяльність людини у відкритому морі пов'язана з використанням суден (у широкому розумінні цього терміну), підрозділ третій присвячено проблемам їх правового режиму у цій категорії водного простору.

У розвиток положень проведено аналіз імперативних норми jus cogens, безпосередньо пов'язаних з використанням морських суден. Насамперед до таких слід віднести: право кожної держави незалежно від того, чи є вона прибережною чи такою, що не має виходу до моря на те, щоб судна під її прапором плавали у відкритому морі; право держав самим визначати умови надання своєї національності суднам і реєстрації суден на їх території; право виключної юрисдикції держави прапора відносно судна у відкритому морі й реального зв'язку судна з державою прапора тощо. Ці основоположні принципи Конвенції ООН 1982 р., визначили лише основні віхи щодо правового режиму суден, і розраховані на подальше їх опрацювання. Однак і на сьогодення більшість з них залишається не вирішеною. Конвенція ООН про умови реєстрації суден 1986 р., спрямована на вирішення цих проблем, чинності не набула навіть через 19 років після її прийняття. Але, це питання настільки значна, що Генеральний Секретар ООН у своїй Доповіді "Світовий океан і морське право", що відбулася 5 березня 2004 р. на 59-й сесії Генеральної Асамблеї ООН більшу частину часу приділив саме проблемам, пов'язаним з реєстрацією суден. Ситуація, що склалася, виявляється досі складною тому, що, з одного боку, значна частина світового тоннажу зареєстрована під "зручними прапорами" (за станом на 1 січня 2003 р. тільки в шести державах "зручного прапора" - Багамські Острови, Бермудські Острови, Кіпр, Ліберія, Мальта і Панама - зареєстровано 47,2% усього світового тоннажу суден), а держави такої реєстрації не зацікавлені в ратифікації Конвенції 1986 р.; з іншого боку, сама Конвенція багато важливих питань реєстрації віддає на відкуп внутрішнього права держав, що не сприяє особливому посиленню реального зв'язку держави реєстрації з судном, а багато в чому носить лише компромісний характер.

Відсутність єдиних правил надання державою права плавання під її прапором сприяло тому, що в даний час в різних державах ці правила найрізноманітніші і залежать як від політичних, так і економічних інтересів кожної конкретної держави. Останнім часом у світі намітилася тенденція збільшення держав, що користуються перевагами "других регістрів" з метою підвищення конкурентноздатності свого торговельного флоту і протидії тому, щоб їх судна йшли під "зручний прапор". Наприклад, у "другому регістрі" Італії зареєстровано 60% усього її тоннажу, Франції - 65%, Великобританії - 69%, Португалії - 80%, Норвегії - 91%, а Данії - близько 97%.

Виходячи з критичного аналізу положень, що містяться у працях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, констатується існування двох найбільш поширених концепцій, спрямованих на розуміння правової природи юрисдикції держави прапора над своїми суднами: концепції "територіальності судна" та концепції "функціональної юрисдикції". Жодна з них не позбавлена своїх переваг і недоліків і в цілому не розкриває правової природи юрисдикції держави прапора судна. У той час необхідно визнати, що перша концепція тлумачиться обмежено, а саме стосовно лише відкритого моря, що більш точно відображає фактичний стан справ з цього питання.

Для запобігання зловживань свободою відкритого моря і захисту своїх інтересів держави домовляються про певні вилучення з принципу виключної національної юрисдикції держави прапора, тобто про те, щоб конкретні юридичні факти не підпадали під дію загального правила. Тому підрозділ четвертий присвячено проблемам вилучення з принципу виключної юрисдикції держави прапора у відношенні суден, що знаходяться у відкритому морі, як необхідного елементу у справі підтримки правопорядку у Світовому океані.

З метою виявлення спільних рис такого вилучення проаналізовано низьку конвенцій, серед яких: Міжнародна конвенція по охороні підводних телеграфних кабелів 1884 р., Тимчасова конвенція про збереження котиків північної частини Тихого океану 1957 р., Конвенція про порядок ведення промислових операцій у Північній Атлантиці 1967 р., Міжнародна конвенція про втручання у відкритому морі у випадках аварій, що призводять до забруднення нафтою 1969 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р., Міжнародна конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства 1988 р. тощо. В результаті встановлено, що випадки вилучення з принципу виключної юрисдикції держави прапора істотно відрізняються за колом держав, яким надається право на втручання. Так, в одних випадках така юрисдикція може бути універсальною, тобто бути надана будь-якій державі. В інших ж коло держав, що мають право на втручання, може бути істотно обмежено і залежати, наприклад, від приналежності території, на якій мало місце правопорушення, або громадянства особи, яка його вчинила, тощо. Крім того, різні заходи, що застосовуються юрисдикцію держави: від огляду іноземного судна і перевірки документів до його знищення.

Виходячи з необхідності підтримки державами правопорядку у Світовому океані найбільша увага приділено в дисертації положенням Міжнародної конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства 1988 р., з Протоколом про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі 1988 р. Основні принципи цих міжнародних документів зводяться до наступного. По-перше, злочини, що підпадають під дію цих конвенційних норм, вважаються такими злочинами, що спричиняють видачу, у будь-який існуючий договір про видачу. По-друге, ті держави, що обумовлюють видачу лише наявністю договору, при одержанні звернення про видачу можуть за своїм розсудом розглядати дану Конвенцію як правову підставу для такої видачі. По-третє, ті держави, що не обумовлюють видачу наявністю договору, розглядають між собою злочини, що підпадають під дію цієї Конвенції, як злочини, що тягнуть видачу. По-четверте, у разі необхідності, ці злочини для цілей видачі можуть розглядатися державами-учасниками як такі, що були вчинені не тільки в місці їх здійснення, а й у будь-якому місці в межах юрисдикції держави-учасника, що звертається з проханням про видачу.

Загострення проблеми боротьби з тероризмом на морі, а також внесення відповідних змін у Міжнародну конвенцію по охороні людського життя на морі 1974 р., які набрали чинність з 1 липня 2004 р., а також пропозиції щодо внесення певних змін у Міжнародну конвенцію про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 р. і прийняття у червні 2003 р. на 91-й Генеральній конференції Міжнародної організації праці Конвенції № 185 (переглянутої) про посвідчення особи моряків, на наш погляд, потребують внесення деяких змін і в Міжнародну конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства 1988 р.

Присвячено аналізу конвенційних принципів використання дна морів і океанів та їх надр за межами національної юрисдикції держав, тобто тій категорії морського простору, яка в Конвенції ООН 1982 р. здобула назву - Район. Уточнена дефініція цієї категорії, відповідно до якої Район - це дно морів і океанів та їх надра за межами національної юрисдикції, які, як самі, так і їх ресурси, визнаються загальною спадщиною людства, від імені якого виступає Міжнародний орган з морського дна. У цій дефініції акцентується увага на те, що Район визнається загальною, а не спільною спадщиною людства, як це останнім часом робиться в науковій вітчизняній літературі й офіційних перекладах міжнародних нормативних актів українською мовою. Концепція res communis (утім, як і концепція res nulluis) не являє собою будь-яку практичну цінність для визначення його правового статусу. Також привертається увага до того, що Район - це один з інститутів міжнародного морського права, який динамічно розвивається і його подальший розвиток повинен бути обумовлений, в першу чергу, розв'язанням проблеми, пов'язаної з визнанням міжнародної правосуб'єктності людства.

5. Становлення й розвиток інститутів водних просторів зі спеціальними правовими режимами

Присвячений аналізу проблем таких категорій водних просторів, як "замкнуті або напівзамкнуті моря", протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства, морські канали, міжнародні ріки й озера.

Зокрема, проведено аналіз концепції "замкнутих або напівзамкнутих морів" в контексті визнання специфіки проблем окремих морських просторів, що дозволило дійти висновку, що ця концепція базується на зацікавленості прибережних держав у належному використанні вод "замкнутих їх берегами". Враховуючи специфіку цих замкнутих просторів, Конвенція ООН 1982 р. ставить в обов'язок зацікавленим державам співробітничати у питаннях: управління живими ресурсами моря, їх збереженням, розвідкою й експлуатацією; здійснення своїх прав і обов'язків відносно захисту і збереження морського середовища; політиці проведення наукових досліджень і здійснення спільних програм тощо.

Термін "замкнуті або напівзамкнуті" моря стосовно Конвенції 1982 р., в першу чергу, відображає географічні ознаки цих морів з їх юридичною кваліфікацією, а саме, що ці моря оточені двома або більше державами, і з'єднуються з іншим морем або океаном через вузький прохід, або складаються цілком чи головним чином з територіальних морів і виключних економічних зон двох або більше прибережних держав. У свою чергу, термін "закриті або напівзакриті" моря прийнятний лише відносно тих водних просторів, які закриті для заходу іноземних суден, чи такий захід обумовлено будь-якими певними обставинами. Таким чином, терміни "замкнуті або напівзамкнуті" і "закриті або напівзакриті" моря не слід ототожнювати, і порівнювати, оскільки вони відображають зовсім різні властивості цих морів. Одне і те саме море може бути як "замкнутим або напівзамкнутим", так і "закритим або напівзакритим".

Присвячено проблемам розуміння сутності проток у міжнародному морському праві, методології їх класифікації та правовому режиму використання відповідно до Конвенції ООН 1982 р. Зокрема, звертається, увага на те, що протоки не є самостійними категоріями морського простору, а лише відносно вузькими природними водними просторами, що розділяють ділянки суші і з'єднують суміжні водні простори або їхні частини, до складу яких можуть входити будь-які категорії морських просторів (внутрішні води, територіальне море, виключна економічна зона тощо).

Зміст юридичного поняття "протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства", яке знайшло опосередкування в Конвенції ООН 1982 р., складає: географічний елемент, що відображає географічні особливості протоки (чи існує альтернативний морський шлях для суден, а якщо так, то наскільки він зручний з погляду навігаційних і гідрографічних умов) у взаємозв'язку з їх юридичною кваліфікацією (які морські простори з'єднує протока, з яких категорій морських просторів складається), і функціональний, що визначає значимість і практику використання цієї протоки для міжнародного судноплавства.

Усі протоки, які використовуються у міжнародному судноплавстві правовий режим яких підпадає під положення Конвенції ООН 1982 р., можна розділити на дві основні групи: протоки між однією частиною відкритого моря або виключної економічної зони та іншою частиною відкритого моря або виключної економічної зони (у таких протоках всі судна та літальні апарати користуються правом транзитного проходу, яке являє собою здійснення відповідно до передбачених Частиною III Конвенції ООН 1982 р. положень, свободи судноплавства і польотів єдино з метою безперервного і швидкого транзиту через протоку); протоки, що утворені островом держави, яка межує з протокою та її континентальною частиною, якщо вбік моря від острова є настільки ж зручний з навігаційних і гідрографічних умов шлях у відкритому морі або у виключній економічній зоні, а також між частиною відкритого моря або виключної економічної зони і територіальним морем іншої держави (в таких протоках всі іноземні судна та літальні апарати користуються правом мирного проходу mutatis mutandis відносно того, як він визначений для територіального моря).

Присвячений класифікації й аналізу правового режиму судноплавства у морських каналах. Особлива увага приділяється правовому режиму Суецького і Панамського каналів.

Зокрема, в залежності від географічного розташування, економічного, транспортного та стратегічного значення всі морські канали пропонується підрозділи на три умовні групи: канали всесвітнього значення; канали регіонального значення; та канали місцевого значення. До першої групи, повинні увійти лише Суецький та Панамський канали, до другої такі канали, як Кильський та Коринфський, прикладами каналів, що входять до третьої групи можуть бути Сайменський канал (Росія - Фінляндія), що з'єднує Фінську затоку з озером Сайма, та система каналів, що поєднує порт Гент (Бельгія) з Північним морем. Перша і друга група каналів через свою значимість для міжнародного судноплавства, у свою чергу, може бути об'єднана в єдину групу "міжнародних каналів".

Аналіз міжнародних нормативних актів, зокрема Конвенції щодо забезпечення вільного користування Суецьким каналом 1888 р., Договору між Великобританією та США щодо полегшення будівництва судноплавного каналу між Атлантичним і Тихим океанами 1901 р., Договору між Сполученими Штатами та Панамською Республікою з приводу Панамського каналу 1903 р., а також положень внутрішніх нормативних актів держав, на території яких розташовані морські канали, дозволяє дійти висновку, що в основу правового режиму судноплавства в "міжнародних каналах" закладено два основоположних взаємозалежних принципи: принцип територіального суверенітету та принцип свободи сполучень, який, однак, не може застосовуватися in adversum держави і повинен бути явно вираженим у міжнародних конвенціях, двосторонніх угодах або національних нормативних актах.

Присвячено аналізу понять та класифікації, загальних принципів правового режиму міжнародних рік та озер. Особлива увага приділяється правовому режиму рік Європи, що мають безпосереднє значення для України, зокрема Дунаю, Рейну, Транс'європейській воднотранспортній магістралі Рейн-Майн-Дунай та Дніпру.

Звертається увага на те, що ріки разом з озерами утворюють єдину водну систему, яка є найважливішим елементом природного середовища, що служить людині, з одного боку, та природним водним шляхом, а з іншого - джерелом питної і промислової води, а також середовищем існування живих ресурсів. З юридичної точки зору, критерії визначення будь-якої ріки або озера носять у першу чергу політичний характер і залежать від таких факторів, як розташування ріки та її басейну або озера (на території однієї держави або декількох), значення водойми для судноплавства і водозабору, а також інших факторів, пов'язаних з їх використанням. Констатується, що незважаючи на значимість таких водойм для міжнародного співтовариства відносно їх правового режиму ніколи не існувало однакових правил. А ті нормативні документи, що приймалися з цих питань, стосуються або конкретних рік і озер, або були скоріш актами, спрямованими на стимулювання співробітництва, ніж основами визначення їх правового статусу.

6. Сучасні тенденції функціонування і розвитку права користування морем

Присвячений як ряду сучасних проблем Чорноморсько-Азовського басейну, так і аналізу перспектив подальшого розвитку міжнародного морського права.

Зокрема, йдеться про політико-правові передумови функціонування структури та змісту правового режиму морських просторів у Чорноморсько-Азовському регіоні. Констатується, що становлення правового режиму морських просторів Чорноморсько-Азовського басейну відбувається під впливом природного розвитку суспільства і політичних процесів, що мають місце у цьому регіоні й обумовлюється рядом взаємозалежних проблем, які можна об'єднати в три основні групи. Перша з них пов'язана з природним розвитком суспільства, зокрема, розширенням масштабів і можливостей всебічного використання потенціалу морських просторів, і, як наслідком цих процесів - кодификацією міжнародного морського права. Друга група проблем визначається географічними особливостями Чорного моря (малі розміри, замкнутість водного простору тощо). Третя група проблем пов'язана з розпадом колишнього СРСР і утворенням на його території незалежних держав, і, як природний процес, перерозподілом інтересів у цьому регіоні. Саме ці проблеми з позиції національної безпеки України ставлять ряд актуальних для нашої держави питань.

Перша з них пов'язана з проблемою делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони з Румунією. Однак, як свідчить світова практика, розмежування цих морських просторів певною мірою зводиться лише до проблеми делімітації континентального шельфу. В основу сучасної концепції його делімітації покладено принцип угоди сторін, який припускає, що зацікавлені держави з протилежними і суміжними територіями можуть домовитися про будь-яке справедливе визначення його спільних кордонів, за умови, що такою угодою не будуть порушені права та інтереси інших держав. Таким чином, державам нібито надається повна свобода вибору правомірних способів і засобів його розмежування. Зокрема, таке розмежування може базуватися як на серединній лінії (для держав із протилежними берегами), так і на лінії рівного віддалення (для держав із суміжними берегами). Але у даному випадку, ситуація з делімітацією континентального шельфу з Румунією ускладнюється географічними особливостями Чорного моря тому, що через його малі розміри і наявність Кримського півострова, стосовно питання розташування, Україна і Румунія одночасно є державами з суміжними і протилежними узбережжями. Тому у даному випадку повинні враховуватися особливі обставини, що мають об'єктивний характер і можуть застосовуватися незалежно як самостійні принципи. До них можуть бути віднесені: незвичайна конфігурація берегової лінії; історичні правові підстави; співвідношення довжини берегової лінії чи (та) площі сухопутної території держави до площі водного простору; чисельність населення прибережних держав; наявність островів; геологічні особливості морського дна; наявність судноплавних фарватерів тощо.

Друга група проблем, яка вже знайшла часткове вирішення, пов'язана з правовою природою Азовського моря, яке визнано історичними внутрішніми водами України та Росії. Саме правова природа цього моря повинна визначати правові режими використання як його просторів, так і Керченської протоки. Стосовно Азовського моря найбільш правильним рішенням буде розмежування цих історичних внутрішніх вод шляхом встановлення державних кордонів. Визначення інших категорій морських просторів (територіального моря та виключної економічної зони) в Азовському морі неприпустимо, бо воно автоматично втратить статус історичних внутрішніх вод. Керченська протока повинна бути визнана територією спільного користування України і Росії з утворенням з цією метою міждержавного адміністративного органу.

Третя проблема пов'язана з правовим режимом використання Чорноморських проток. У даному випадку, поділяючи зацікавленість Туреччини, у підвищенні безпеки судноплавства в Чорноморських протоках, проте, варто визнати, що вона не може бути вирішена в рамках однієї держави і вимагає всебічного вивчення із залученням фахівців і експертів у сфері судноплавства, економіки та міжнародного морського права для вироблення спільної позиції всіх причорноморських держав. Вирішення цієї проблеми повинно йти шляхом перегляду Конвенції про режим проток 1936 р. Сучасна ситуація, яка характеризується введенням Туреччиною національних правил проходу через протоки, дає їй певні економічні переваги, не створюючи при цьому додаткових гарантій зниження імовірності навігаційних аварій.

Висвітлюються сучасні актуальні проблеми забезпечення міжнародного правопорядку у Світовому океані. Проводиться аналіз норм сучасного міжнародного морського права, узагальнюються і систематизуються отримані результати. Це дає підстави говорити про те, що, незважаючи на велику кількість міжнародних нормативних актів, які стосуються права користування морем, проблеми у цій сфері не зменшується. Більш того, значна кількість проблем, виявлених десятиліття назад і дотепер не вирішено, а деякі з них ще й загострилися. Одна з основних причин такої ситуації, на наш погляд, полягає в тому, що прийняття цих нормативних документів недостатньо погоджується з їх імплементацією у внутрішнє право держав. Таким чином, пристосування нормативної бази відбувається дуже повільно. Тому, державам необхідно підсилити свій потенціал в інтересах здійснення не лише Конвенції 1982 р., але й всіх інших, спеціальних угод, прийнятих у порядку розвитку її положень. З метою підвищення дієвості міжнародних нормативних актів необхідно також створення ефективного механізму імплементації та системи міжнародного контролю за виконанням зобов'язань у галузі використання Світового океану і морського дна.

Присвячено перспективам розвитку структури та змісту права користування морем. Як відзначається у доповіді Генерального секретаря ООН на 56-й сесії Генеральної Асамблеї ООН "у настільки динамічній сфері, як Світовий океан і морське право, події постійно розвиваються". Проведено аналіз процесу приєднання держав до Конвенції ООН 1982 р. та їх наслідків з позиції реалізації її положень у внутрішньому праві держав. Звертається особлива увага на ті природні процеси, що відбуваються у суспільстві та їх вплив на подальший розвиток структури та змісту права користування морем. Зокрема, розвиток технологій і нових шляхів застосування існуючої техніки, які будуть мати вплив на майбутній хід подій ще швидше, ніж у минулому; наслідки глобалізації використання Світового океану; політичні процеси, що відбуваються у суспільстві тощо.