Поняття та правова природа цивільно-правових зобов’язань

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Поняття зобов'язання та його склад

2. Підстави виникнення зобов'язань

3. Суб'єкти зобов'язання

4. Система цивільних зобов'язань

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Цивільне право протягом всього розвитку людства відігравало і буде відігравати надзвичайно важливу роль у захисті інтересів громадян і суспільства. Недарма Цивільний кодекс називають другою Конституцією держави.

Як відомо, предметом цивільного права є особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. В свою чергу, майнові відносини регулюються двома інститутами цивільного права: речове право та зобов'язальне право. Останнє регулює відносні відносини, що складаються у зв'язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна.

Зобов'язальне право є найбільшою підгалуззю цивільного права і розуміється як сукупність норм прав, які регулюють відносини, пов'язані з переходом майнових благ від одних осіб до інших, а також з використанням нематеріальних благ у товарному обороті.

Всі різноманіття відносин, що виникають у цивільному обороті, описують одним терміном - "зобов'язальні правовідносини", які при всьому їхньому зовнішньому розходженні мають якоїсь юридичної спільністю, що дозволяє систематизувати ці відносини, вишукуючи їх характерні ознаки.

Зобов'язальні правовідносини у цивільному праві прийнято іменувати зобов'язаннями.

Зобов'язання - це таке правове відношення, в силу якого одна сторона - боржник - зобов'язана вчинити на користь іншої сторони - кредитора - певну дію (передати майно, виконати роботу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Суб'єктами зобов'язання можуть бути фізичні та юридичні особи. Сторона, яка має право вимагати від другої сторони виконання якоїсь дії або утримання від неї (наприклад, передати майно, виконати роботу, сплатити гроші і т. д.) називається кредитором, а сторона, яка зобов'язана виконати вимогу кредитора, називається боржником. Наприклад, при заподіянні шкоди потерпілий має право вимагати відшкодування завданих збитків (він є кредитором), а заподіювач зобов'язаний відшкодувати нанесені ним збитки (він є боржником).

Зміст зобов'язання складають права та обов'язки сторін. У зобов'язаннях чітко визначений склад осіб - боржник і кредитор, тобто зобов'язання передбачають переміщення майна взагалі не до всіх, а лише до чітко визначених осіб (наприклад, від заподіювача до потерпілого).

Важливою рисою зобов'язальних відносин є також конкретність їх змісту. Боржник у кожному конкретному зобов'язанні повинен вчинити чітко визначені дії чи утриматися від них.

Зобов'язально-правові відносини, як правило, встановлюються на певний, конкретно визначений строк.

Підставою виникнення зобов'язання є передбачені законом юридичні факти, з наявністю яких правові норми пов'язують виникнення прав і обов'язків сторін. Зобов'язання можуть виникати з договорів, і вони називаються договірними зобов'язаннями.

Переважна частина зобов'язально-правових відносин - це договірні відносини, але значна частина зобов'язань встановлюється не договором, а іншими юридичними фактами. Підставами виникнення зобов'язання є охорона і рятування суспільного майна від небезпеки, знахідка, скарб, заподіяння шкоди іншій особі, набуття чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав та інше.

Оскільки зобов'язальні правовідносини діють протягом певного часу, то вони можуть у період свого існування як зазнати деяких змін, так і припинити існування. Обставини, з якими пов'язано припинення зобов'язань, називаються підставами припинення зобов'язань. У Цивільному кодексі України є спеціальна глава, присвячена загальним підставам припинення зобов'язань. Також, існують окремі види зобов'язань, що мають свої специфічні підстави, вказівка про які міститься в розділах кодексу, що регламентують даний вид зобов'язань. Найбільш поширеною підставою припинення зобов'язання є його виконання. Тобто зобов'язання припиняє своє існування, якщо воно виконане згідно з його змістом і оформлене належним чином.

Об'єктом дослідження є зобов'язання у цивільному праві, предметом - інститут зобов'язання у цивільному законодавстві.

Актуальність роботи визначається тим, що переважна більшість диспозитивних правовідносин є цивільно-правові зобов'язання. Майже кожна людина кожний день стає суб'єктом зобов'язання. Починаючи від сплати за проїзд в громадському транспорті (в метро, маршрутці тощо), закінчуючи підписанням контрактів між юридичними особами, як приклад договірних відносин, або відшкодуванням шкоди, як приклад недоговірних відносин.

Метою роботи є досягнення глибшого розуміння поняття зобов'язання та інших тісно пов'язаних з ним правових інститутів.

Курсова робота складається з вступу, чотирьох розділів основної частини, висновків, списку використаних джерел.

Зобов'язальні відносини регулює не тільки ЦК, а й низка нормативно-правових актів. Зокрема, Закон України "Про заставу" [5], Закон України "Про іпотеку" [6], Закон України "Про іпотечні облігації" [7], Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" [4], Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" [3] тощо.



1. Поняття зобов'язання та його склад

Інститут зобов'язального права поряд з інститутом власності посідає важливе місце в системі цивільного права України. Зобов'язальне право охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв'язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна. Зобов'язальне право поділяється на дві частини: загальні положення про зобов'язання та окремі види зобов'язань.

Правове регулювання зобов'язального права на сьогодні здійснюється ЦК статтями 509-1215. Крім того, на зобов'язальні відносини можуть впливати окремі положення загальної частини ЦК (Наприклад, положення про правочини (ст. ст. 202-236)). Слід зазначити, що зобов'язальне право є основним інститутом (підгалуззю) особливої частини ЦК [14, ст. 9].

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. [ч. 1, ст. 509 ЦК]

В доктрині немає єдиного підходу до визначення "зобов'язання". На думку представників одеської школи права [8, ст. 403], недоліками визначення передбаченого ч. 1 ст. 509 ЦК є, по-перше, те, що законодавець не деталізує поняття "зобов'язання", яке є поширеним в гуманітарних науках та галузях права. Виходом з цієї ситуації, на думку одеської школи, є заміна понять "зобов'язання" та "правовідношення" на "цивільно-правове зобов'язання" та "цивільні правовідносини". По-друге, правовий зв'язок, коли одна сторона має права, а інша - обов'язки, на практиці виявляється рідко. Як правило, сторони взаємопов'язані правами та обов'язками.

Виходячи з вищезазначеного, одеська школа пропонує наступне визначення. "Цивільно-правове зобов'язання - це цивільне правовідношення, учасники якого мають права та/або обов'язки, спрямовані на опосередкування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання роботи, надання послуг, сплату грошей тощо" [8, ст. 404].

Виконання зобов'язання як правомірна дія, що спрямована на припинення зобов'язання, по своїй суті є правочином. Внаслідок цього на виконання зобов'язання мають поширюватися загальні вимоги щодо правочинів.

Зважаючи на багатоманітність зобов'язань, цивільне законодавство містить загальні умови виконання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ст. 526 ЦК). Зазначене правило є універсальним і піддягає застосуванню до виконання як договірних, так і недоговірних зобов'язань.

Оскільки зобов'язання являє собою вид правовідносин, його складовими елементами є учасники, предмет і зміст зобов'язання. Виходячи з того, то зобов'язання - це відносні, а не абсолютні правовідносини, склад його учасників, предмет і зміст характеризуються визначеністю.

Зобов'язання (Liabilities) виникають в результаті здійснення фірмою різних угод і є юридичною підставою для подальших платежів за товари та надані послуги. Зобов'язання слід реєструвати відразу при їх виникненні, а в кінці періоду необхідно вносити коригувальні записи про нараховані та відстрочених зобов'язання.

Зобов'язання зазвичай оцінюються сумою грошей, необхідної для оплати боргу, або, в умовах ринку, вартістю товарів або послуг, які необхідно надати [17, ст. 78].

Як і будь-яке інше цивільне правовідношення, зобов'язання включає в себе наступні елементи: суб'єкти, об'єкт, зміст.

Суб'єктами в зобов'язанні виступають його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником.

Об'єкти зобов'язань - це те, на що спрямовані права та обов'язки суб'єктів, тобто це певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати в:

а) передачі речі у власність чи в користування;

б) виконанні певної роботи;

в) сплаті грошей (відшкодування збитків) та ін.

Змістом зобов'язання є сукупність прав та обов'язків суб'єктів зобов'язання. [15, 188-189]

У цивільному праві зобовґязання поділяють на види залежно від таких критеріїв, як особливості їх змісту, специфіка обґєкту, підстави виникнення тощо. Розглянемо їх детальніше.

1. Залежно від особливостей змісту зобовґязань, тобто наявності у сторін субґєктивних прав та обовґязків, їх поділяють на односторонні та взаємні (двосторонні). У тих випадках, коли одній стороні зобов'язання належить право, а іншій - обов'язок, зобов'язання вважається одностороннім. До односторонніх зобов'язань відносять договори позики, дарування, зобовґязання по відшкодуванню збитків. Якщо кожна із сторін набуває поруч з правами ще й певних обов'язків, то зобов'язання вважається взаємним (купівля-продаж, найм житла).

2. Залежно від ступеня визначеності предмета зобовґязання, вони поділяються на однооб'єктні, альтернативні і факультативні.

За однооб'єктним зобовґязанням кредитор має право вимагати від боржника виконання певної визначеної дії. Про неї зазначено в договорі і саме вона має бути виконана. Так, за договором купівлі-продажу будинку продавець повинен передати покупцеві саме будинок, а не будь-яку іншу річ чи виконати інші дії.

Альтернативне зобовґязання - це зобовґязання, змістом якого є право вимоги та відповідний йому обовґязок здійснити одну з кількох дій на вибір. Виконання зобовґязання при цьому передбачає здійснення однієї з кількох дій. Право вибору, якщо інше не випливає із закону чи тексту договору або із суті договору, належить боржнику. Він вирішує, які саме дії має вчинити. В силу спеціальних положень закону право вибору може бути надане і кредитору. Так, відповідно до ст. 678 ЦК України покупець, якому передано товар неналежної якості, має право, незалежно від можливостей використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором: пропорційного зменшення ціни, безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк, відшкодування витрат на усунення недоліків, а то й відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми чи вимагати заміни товару.

На відміну від альтернативних, факультативні зобовґязання - це такі зобовґязання, в силу яких боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість цієї дії виконати іншу. Наприклад, боржник повинен передати кредитору майно, але замість цього, за домовленістю сторін, він може виконати певну роботу. Якщо виконання першого стає неможливим, кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначена, дії. Виконанням зобовґязання буде або передача майна, або проведення обумовленої сторонами роботи.

3. Залежно від характеру змісту зобовґязань, їх поділяють на зобовґязання з позитивним змістом та зобовґязання з негативним змістом.

Зобовґязання, за яким боржник повинен виконати певну дію, а кредиторові належить право вимагати вчинення такої дії, називають зобовґязанням з позитивним змістом. Якщо ж кредитор має право вимагати від боржника, щоб той утримався від вчинення якої-небудь дії, а останній зобовґязаний її не вчиняти (наприклад, автор не повинен передавати рукопис іншому видавництву), то такі зобовґязання мають назву зобовґязань з негативним змістом.

4. Цивільне законодавство розрізняє також головні і додаткові (акцесорні) зобовґязання.

Додатковим є зобовґязання, метою якого є забезпечення виконання головного зобовґязання. Так, угоду про заставу забезпечує виконання основного договору - позики. Додаткові зобовґязання тісно повґязані з головним і припинення головного зобовґязання відповідно припиняє і додаткове.

5. Зазвичай особистість боржника чи кредитора не впливає на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Головне, щоб їх учасники (фізичні та юридичні особи) відповідали вимогам закону (були праводієздатними). Після смерті особи, яка є стороною в зобовґязанні, її права та обовґязки переходять до спадкоємця. Але деякі зобовґязання настільки тісно повґязані з особою боржника чи кредитора, що виконати їх в іншому субґєктному складі неможливо. Такі зобовґязання називаються особистими зобовґязаннями. Так, смерть автора припиняє дію видавничого договору про написання книги, оскільки спадкоємці автора не набувають права на написання визначеного твору.

6. За підставами виникнення зобовґязання поділяють на договірні, недоговірні та односторонньо-вольові. Договірними називають ті зобовґязання, які виникають на підставі укладеного між сторонами договору. За ЦК України такими можуть бути договори: купівлі-продажу, дарування, ренти, довічного утримання, найму, найму житла, позички, підряду, перевезення, зберігання, страхування, доручення, комісії, довірчого управління майном, позики, кредиту, банківського вкладу, банківського рахунку, факторингу, розрахунку та ін. [16, ст. 455].

Недоговірні (позадоговірні) зобовґязання - це зобовґязання, які виникають не з договору, а в силу юридичного факту, що стався, та норми закону.

До недоговірних зобовґязань належать: публічна обіцянка нагороди, ведення чужих справ без доручення, запобігання загрозі заподіяння шкоди чужому майну, рятування здоровґя та життя іншої особи, заподіяння шкоди, створення небезпеки (загрози) життю та здоровґю фізичних осіб, а також їх майну та майну юридичних осіб.

Односторонньо-вольові зобовґязання виникають із односторонніх правочинів (довіреність, заповіт). [15, ст. 190-205]

2. Підстави виникнення зобов'язань

Як будь-які інші цивільні правовідносини, зобов'язання виникають при настанні певних юридичних фактів. Ці факти, а також певні їх сукупності називають підставами виникнення зобов'язань.

Сам закон не є підставою виникнення зобовґязань, він лише зазначає, з яких юридичних фактів вони виникають. Зобовґязання можуть виникати на підставі одного юридичного факту чи декількох. Наприклад, вказаний у заповіті спадкоємець може стати власником спадкового майна за наявності таких юридичних фактів, що відбуваються в певній послідовності, а саме: складання заповіту спадкодавцем; відкриття спадщини; прийняття спадщини спадкоємцем. Юридичні факти не лише породжують ті чи інші зобовґязання, а і є підставою їх зміни чи припинення. [15, ст. 206-207].

Цивільний Кодекс України не визначає спеціально підстави виникнення зобов'язань, відсилаючи до загальних підстав виникнення цивільних прав та обов'язків. Зокрема у ч. 2 ст. 509 зазначено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених у ст.11 ЦК. Отже, йдеться усього лише про норму відсильного характеру [11, c. 38-42].

Згідно з ч. 2-6, ст. 11 ЦК Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:

- Договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

- Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.

Відповідно до частини третьої статті, що коментується, зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості - тих категорій, які названі серед загальних засад цивільного законодавства (див .коментар до ст. 3 ЦК). [11, ст. 44-45].

Особливе місце серед цих підстав, безумовно, належить договору, оскільки саме з цивільно-правових договорів виникає переважна більшісті зобов'язань. Саме цим підкреслюється значення і питома вага цивільних договорів для виникнення зобов'язань. Договір виконує функцію безпосередньої правостворюючої підстави виникнення зобов'язання. Це означає, що права та обов'язки сторін, які становлять зміст зобов'язання, виникають із самого договору і не потребують інших факторів.

Що ж стосується інших, передбачених статтею 11 ЦК підстав виникненні цивільних прав і обов'язків, то вони можуть виступати як підстави виникнення зобов'язань як самостійно, так і в сукупності з іншими юридичними фактами, утворюючи так звані юридичні (фактичні) склади.

Зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, у результаті створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності. Зобов'язання також виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного збагачення та інших підстав, зазначених у Кодексі та інших законах України.

Проект ЦК України значно розширив перелік цивільно-правових договорів, з якими пов'язується виникнення зобов'язань. Серед них нові договори, які не регулюються чинним ЦК України: договори лізингу, франчайзингу, факторингу, довірчого управління майном тощо.

Нарівні з договорами підставою виникнення зобов'язань можуть бути односторонні правочини. У цих випадках суб'єкт цивільного права шляхом одностороннього волевиявлення або розпоряджається своїм суб'єктивним правом, або бере на себе суб'єктивний обов'язок. До односторонніх правочинів належать публічна обіцянка нагороди, видача довіреності тощо.

Специфічну групу підстав виникнення зобов'язань становлять акти суб'єктів публічного права: безпосередні приписи актів цивільного законодавства; рішення суду; акти управління органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. При цьому зміст зобов'язання, що виникає безпосередньо з такого акту, визначається цим актом. Однак можливість виникнення цивільних зобов'язальних правовідносин безпосередньо з адміністративних актів хоч і значно звузилася, але не виключається [18, ст. 629].

Проте найчастіше підставою виникнення зобов'язання є юридична сукупність, що містить в собі припис закону і договір або адміністративний акт і укладений на його підставі договір тощо. Так, житлове зобов'язання щодо користування приміщеннями в будинках комунального фонду виникає із складної юридичної сукупності: ордера і укладеного на його підставі договору житлового найму.

Підставою виникнення зобов'язань можуть бути також інші дії фізичних і юридичних осіб - юридичні вчинки. Наприклад, ведення чужих справ без доручення, рятування майна організації, створення літературних творів, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності.

Договори, односторонні правочини і акти суб'єктів публічного права являють собою правомірні дії, покликані опосередковувати нормальний цивільний обіг.

Поряд із регулятивною функцією зобов'язання також виконують охоронну функцію. Такі охоронні зобов'язання виникають з неправомірних дій - заподіяння шкоди, придбання або зберігання чужого майна без достатніх підстав та ін. Тобто, протиправні дії також можуть виступати підставою виникнення зобов'язань [10, с. 83-90].

Так, ЗАТ "Консул" уклало договір оренди виробничого приміщення у М. Львові із фірмою "Либідь". Після укладення зазначеного договору між сторонами - ЗАТ "Консул" та фірмою "Либідь" - виникло зобов'язання, зміст якого полягав у тому, що ЗАТ "Консул" має право вимагати передачі йому в тимчасове сплатне користування виробничого приміщення, зазначеного в договорі оренди, а фірма "Либідь", надавши це приміщення, має право вимагати сплати орендної плати в розмірі і строк, передбачені укладеним між ними договором.

ЦК України до цієї групи підстав виникнення зобов'язань відносить створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб. Однак, хоч такі зобов'язання виникають із неправомірних дій, самі вони спрямовані на досягнення правомірного результату - відновлення порушеного майнового становища учасників майнового обороту.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків можуть бути настання або ненастання певної події. Наприклад, знищення внаслідок пожежі застрахованого будинку створює обов'язок страхової компанії виплатити власнику-страхувальнику страхове відшкодування [10, с. 90-98].

3. Суб'єкти зобов'язання

У визначенні зобов'язання, сформульованому у ст. 562 ЦК України, названі два суб'єкти - кредитор та боржник. Це загальне найменування сторін, в окремих видах зобов'язань вони мають спеціальні назви, наприклад, замовник та підрядчик, довіритель та повірений, потерпілий та спричинював шкоди. зобов'язання суб'єкт цивільне виникнення

Кредитор виступає як активна сторона зобов'язання, оскільки має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Основна відмінність кредитора від уповноваженої особи у речовому зобов'язанні полягає в тому, що кредитор має право не на річ, а на дію, яку має здійснити боржник на його користь.

Боржник - це пасивний учасник зобов'язання через те, що на ньому лежить обов'язок здійснити на користь кредитора певну дію: передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити грошу тощо, або утриматися від виконання певних дій.

До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки. У більшості зобов'язань кожна зі сторін є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки, з одного боку, має права, а з іншого зобов'язання виконати певні дії (купівля-продаж, оренда, поставка, комерційна концесія тощо) [15, ст. 212].

У більшості випадків боржник добровільно (за договором) приймає на себе зобов'язання, хоча можливі ситуації, коли обов'язки у боржника виникають через пряму вказівку закону (наприклад, у випадку компенсації моральної шкоди громадянину).

У зобов'язанні на стороні як боржника, так і кредитора можуть брати участь як одна, так одночасно і кілька осіб (зобов'язання з множинністю осіб). Простими є зобов'язання, в яких є один боржник і один кредитор. Складними є зобов'язання, де на котрійсь із сторін (або на обох сторонах) виступають кілька осіб.

Як кредиторами, так і боржниками можуть виступати громадяни (фізичні особи), юридичні особи, територіальні громади, держава. В кожному зобов'язанні повинні бути кредитор і боржник. Проте цей розподіл суб'єктів не означає, що в будь-якому зобов'язанні беруть участь лише дві особи. Річ у тім, що не слід ототожнювати поняття "сторони" та "особи", бо в зобов'язанні справді є дві конкретно визначені сторони (ст. 510 ЦК), однак на кожній зі сторін може бути по декілька осіб. Таке зобов'язання має назву зобов'язання з множинністю осіб. Причому якщо декілька осіб є на стороні кредитора (наприклад, якщо фізична особа завдала шкоди майну, яке є у спільній власності), таку множинність називають активною. Якщо ж декілька осіб на стороні боржника (наприклад, якщо шкоду завдано фізичній особі сумісними діями автора та засобу масової інформації, який поширив неправдиву інформацію), то така множинність має назву пасивної. У випадку ж якщо і на стороні боржника і на стороні кредитора є кілька осіб, то таку множинність називають змішаною.

Крім того, суб'єктами зобов'язання є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права [9, с. 43-47].

Слід зазначити, що для певної категорії суб'єктів можуть існувати обмеження, що зумовлені їхнім правовим статусом.

Так, в деяких договорах однією зі сторін може бути лише фізична особа [18, ст. 637].Зокрема, це передбачено ст. ст. 698, 746, 865, 973, 974, 1303 ЦК, Положенням про порядок надання фінансових послуг ломбардами [10,ст.91], ст. 92 СК. В інших договорах однією або обома сторонами можуть бути лише суб'єкти підприємництва (ст. ст. 633, 698, 712, 787, 865, 936, 956, 1033, 1079, 1117 ЦК тощо). За кредитним договором (ст. 1054 ЦК) однією стороною повинен бути або банк, або інша фінансова установа. Крім того, в доктрині говориться про те, що "на формування суб'єктивного складу можуть впливати фактори, пов'язані з укладенням договорів на біржі, аукціоні, на виконання державного замовлення тощо" [13, с. 200].

Крім обов'язків боржника існують кредиторські обов'язки. Різниця між ними полягає в тому, що обов'язки боржника є самостійними або зустрічними (у позичковому зобов'язанні), а кредиторські обов'язки покликані забезпечити можливість виконання боржником своїх обов'язків. Сторони в зобов'язанні є неодмінними його учасниками. Крім сторін у зобов'язанні можуть брати участь і інші особи, зокрема треті особи. Участь третіх осіб не обов'язкова. Треті особи завжди займають у зобов'язанні те місце, яке їм визначають сторони. Це можуть бути особи, на користь яких сторонами за договором обумовлено виконання (ст.160 ЦК України). Положення третіх осіб займають також особи, на яких покладається обов'язок виконання зобов'язання за статтею 164 ЦК України. Отже, сторонами в зобов'язанні є не всі його учасники, а тільки кредитор і боржник, права і обов'язки яких становлять зміст зобов'язального правовідношення.

При обох вище вказаних ситуацій, наприклад при спільному спричиненні шкоди спільній власності, виникає змішана множинність осіб (зобов'язання, в якому бере участь кілька осіб на стороні кредитора і кілька на стороні боржника). Множинність осіб може існувати як із самого початку існування зобов'язання, так і з'явитися пізніше [9, с. 43-47].

Множинність може бути трьох видів: активна (коли вона має місце на боці кредитора); пасивна (коли вона має місце на боці боржника); змішана (коли вона існує на боці як кредитора, так і боржника.

Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між кількома кредиторами або боржниками розрізняють зобов'язання часткові, солідарні і субсидіарні.

У часткових зобов'язаннях кожен боржник повинен виконати зобов'язання в певній частині, а кожен кредитор має право вимагати виконання певної частини зобов'язання. У солідарних зобов'язаннях кожному кредитору у повному обсязі належить право вимоги, а кожен з боржників повинен виконати зобов'язання у повному обсязі. У субсидіарних зобов'язаннях є основний кредитор або боржник і додатковий кредитор (боржник). За загальним правилом, між сторонами встановлюються часткові зобов'язання.

Зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб, але у випадках, передбачених домовленістю сторін, може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Цивільний кодекс передбачає можливість заміни як кредитора, так і боржника. Підставами заміни кредитора є:

1) цесія - передання ним своїх прав іншій особі за правочином. Згідно з пунктом 1 ч.1 ст.512 ЦК, відступленням права вимоги, тобто цесією, вважається лише вольова дія (правочин) кредитора, яка полягає у переданні ним своїх прав іншій особі. На користь такого висновку свідчить і саме походження терміна "цесія", пов'язаного з римським in jure cession (передання права);

2) правонаступництво;

3) суброгація; інші підстави, встановлені законом.

Іншим випадком заміни осіб в зобов'язанні є переведення боргу (делегація). На відміну від цесії, тут має місце заміна не уповноваженої, а зобов'язаної сторони [9, С. 43-47].

4. Система цивільних зобов'язань

При визначенні системи цивільних зобов'язань слід пам'ятати, що будь-яке складне явище має свою будову. Правові конструкції також мають свої складові й розміщені вони в певному порядку. Про це згадувалося при визначенні системи цивільного права взагалі.

Численні різноманітні норми зобов'язального права також мають бути упорядковані певним чином. При цьому слід враховувати відповідний підхід до цього питання законодавця. Ним запропоновано поділ зобов'язального права на загальну та спеціальну частини. До того ж, при побудові спеціальної частини зобов'язального права (розділ III книги п'ятої) виділені договірні зобов'язання і окремо - недоговірні (позадоговірні). На мій погляд, це і є систематизація зобов'язань, запропонована законодавцем.

Водночас межі будь-якої систематизації, ступінь її глибини та деталізації, спрямованість і визначеність критеріїв зумовлюються, перш за все, метою, з якою вони здійснюються. Систематизація зобов'язань завжди буде залежати від запропонованих для неї критеріїв. Відповідно критерії систематизації та її результат мають прямий зв'язок.

На сьогодні, у науці цивільного права маємо певні напрацювання, спроби систематизувати зобов'язання за різними принципами. Це питання не залишали поза увагою такі відомі дослідники, як І.Б. Новицький, М.М. Агарков, М.В. Гордон, О.С. Іоффе та ін. [12, ст. 411]

Так, І.Б. Новицький виділяв три групи зобов'язань:

а) зобов'язання, які виникають на підставі або у зв'язку з народногосподарським планом; б) зобов'язання, які не охоплені соціалістичним плануванням; в) зобов'язання, які сприяють правильному розвитку відносин у кожній із попередніх груп.

Відомий правознавець М.М. Агарков, взявши за підставу класифікації мету, якій підпорядковуються зобов'язальні правовідносини, виділив інші класифікаційні групи, а саме: а) зобов'язання, що забезпечують виконання народногосподарського плану; б) зобов'язання, які безпосередньо мають за мету охорону та забезпечення майна держави; в) зобов'язання, що забезпечують розвиток та охорону інших гарантованих суспільних відносин [19, ст. 114].

Звичайно, наведені підходи правознавців, закладені в основу систематизації зобов'язань, були тісно пов'язані з особливостями майнового обороту в межах планово-розподільчої економіки і зумовлені відповідною метою - визначити планові завдання та державні інтереси як безумовні пріоритети.

Так, М.В. Гордон запропонував об'єднаний критерій для класифікації зобов'язань, який поєднував їх економічні та юридичні ознаки. Така точка зору була підтримана також О.С. Іоффе. Прибічники класифікації зобов'язань за "комбінованим" критерієм звертали увагу на те, що вона відповідає, перш за все, меті вивчення цих зобов'язань, тобто має науковий характер. Побудована за цим критерієм система зобов'язань має такий вигляд:

1) зобов'язання з оплатної реалізації майна (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання);

2)зобов'язання з безоплатної передачі майна в користування (майновий найм, найм житлового приміщення);

3) зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, позичка);

4) зобов'язання з виконання робіт (підряд, підряд на проектні та пошукові роботи);

5) зобов'язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);

6) зобов'язання з перевезень (залізничних, морських, річкових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);

7) зобов'язання із кредитних розрахунків (позика, банківське кредитування, розрахунковий та поточний рахунок, розрахункові правовідносини, чек, вексель);

8) зобов'язання зі страхування (майнове та особисте страхування);

9) зобов'язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);

10) зобов'язання, що виникають з односторонніх правомірних дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);

11) охоронні зобов'язання (зобов'язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставного придбання або збереження майна) [12, ст. 412].



Висновок

Таким чином, виходячи з всього вищезазначеного, можна сказати, що зобов'язальне право посідає провідне місце як в цивільному праві, так і в системі права взагалі.

У результаті проведеного аналізу основних ознак зобов'язального правовідносини було сформульовано та обґрунтовано таке визначення.

Зобов'язання - це юридично закріплений цивільно-правовий зв'язок між конкретними учасниками цивільного обороту, в силу якої кредитор має право вимагати задоволення як майнового, так і немайнового інтересу в певному обсязі і тривалості за рахунок обов'язків до виконання боржника на його користь.

Зобов'язання має ознаки, що відмежовує його від інших цивільно-правових відносин. Майнова ознака відмежовує зобов'язання від особистих немайнових відносин. Відносність в свою чергу відмежовує зобов'язання від абсолютних відносин (речових прав).

Зобов'язальне право має свою систему, яка виходить за межі книги п'ятої ЦК. В доктрині зобов'язального права існують різні підходи щодо визначення структури або системи зобов'язального права, що було обумовлено різним розвитком науки, наявністю різних економічних відносин та наявністю тих чи інших законодавчих орієнтирів. Найбільш прийнятним є поділ зобов'язального права на договірне та недоговірне право, що включають окремі інститути зобов'язального права.

Зобов'язання - це правовідношення, а тому воно складається з суб'єкта, об'єкта та змісту. Суб'єктом є фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Об'єкт буває юридичний та матеріальний. Юридичним об'єктом є поведінка зобов'язаної особи. Матеріальний об'єкт - це майно або майнові права, за яким зобов'язальна особа повинна вчинити певні дії.

Зміст зобов'язання складається з права - право вимоги, та обов'язку - борг. Як правило, зміст зобов'язання є майновим, натомість іноді зміст зобов'язання може бути немайновим (не грати в карти, не відвідувати розважальних закладів тощо).

Принципами зобов'язального права є висхідними нормами-ідеями, на яких ґрунтуються суспільні відносини з приводу передачі майна, виконання робіт, надання послуг або сплати грошей.

Сторонами у зобов'язанні є особа, що має повноваження вимагати певної дії, - кредитор -,і особа, яка зобов'язана зробити таку акцію, - боржник. Вказівка ??на те, що в зобов'язанні беруть участь дві сторони, не означає, що учасниками зобов'язання у всіх випадках є неодмінно дві особи. Існують зобов'язання з множинністю осіб.

У цивільному праві зобовґязання поділяють на види залежно від таких критеріїв, як особливості їх змісту, специфіка обґєкту, підстави виникнення тощо.

Цивільний Кодекс України не визначає спеціально підстави виникнення зобов'язань, відсилаючи до загальних підстав виникнення цивільних прав та обов'язків. Зокрема у ч. 2 ст. 509 зазначено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених у ст. 11 ЦК.

Особливе місце серед підстав виникнення зобов'язань, безумовно, належить договору, оскільки саме з цивільно-правових договорів виникає переважна більшість зобов'язань. Інші підстави виступають як самостійно, так і в сукупності з іншими юридичними фактами, утворюючи так звані юридичні скла При визначенні системи цивільних зобов'язань слід пам'ятати, що будь-яке складне явище має свою будову. Правові конструкції також мають свої складові й розміщені вони в певному порядку.



Список використаної літератури

1. Конституція України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141.

2. Цивільний кодекс України / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст. 356.

3. Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1997, N 5, ст. 28.

4. Закон України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 11, ст. 140.

5. Закон України "Про заставу" / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 47, ст. 642.

6. Закон України "Про іпотеку" / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 38, ст. 313.

7. Закон України "Про іпотечні облігації" / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, N 16, ст.134.

8. Бірюков І.А., Заїка Ю.О. Цивільне право України. Загальна частина. Навчальний посібник / К.: КНТ, 2006. - 480 c.

9. Блащук А.М. Відмова від виконання договору як підстава припинення зобов'язання // Юридична Україна. - 2007. - № 12. - С. 196.

10. Блащук А.М. Поняття та правова природа припинення цивільно-правових зобов'язань // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. Науковий часопис. - 2007. - № 4. - С. 208.

11. Блащук А.М. Правові наслідки припинення договірного зобов'язання внаслідок виконання або розірвання договору // Юридична Україна. - 2007. - № 9. - С. 196.

12. Зобов'язальне право: теорія і практика. Навч. посібн. для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць та інші; За ред. О.В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 1998. - 912 с.

13. Договірне право України. Загальна частина: навч. посіб. / Т.В. Боднар, О.В. Дзера, Н.С. Кунєцова та ін.; за ред. О.В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 896 с.

14. Кузнєцова Н. Принципи сучасного зобов'язального права України // Українське комерційне право: науково-практичний журнал / Центр комерційного права. - Київ, 2003. - № 4: Зобов'язальне право в Україні. - С. 9-17.

15. P. О. Стефанчук. Цивільне право України. Навчальний посібник Київ Прецедент 2005. - 448 с.

16. Харитонов Є.О., Харитонова О. І, Старцев O.B. Цивільне право України: Підручник. - Вид. 2, перероб. і доп. - К.: Істина, 2009. - 816 с.

17. Ходико Ю. Проблема визначення об'єкта зобов'язального правовідношення // Вісник прокуратури: загальнодержавне фахове юридичне видання / Генеральна прокуратура України; Нац. юр. ак. України ім. Ярослава Мудрого; КНУТШ. - Київ, 2008. - № 9. - С. 113.

18. Цивільне право України. Загальна частина: підручник / за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кунєцової, Р.А. Майданика. - 3-тє вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 976 с.

19. Ю.О. Заїка. Українське цивільне право. Навчальний посібник. Київ-істина, 2005р, ст. 312.

Размещено на Allbest.ru

...