Формування складу народних засідателів у судочинстві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

ФОРМУВАННЯ СКЛАДУ НАРОДНИХ ЗАСІДАТЕЛІВ У СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

Спецiальнiсть 12.00.10 - судоустрiй; прокуратура та адвокатура

ІВАНИЦЬКИЙ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Харків - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України

Науковий керівник -

кандидат юридичних наук, доцент Козьяков Ігор Миколайович,

Академія прокуратури України, проректор з наукової роботи.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Долежан Валентин Володимирович, Одеська національна юридична академія, професор кафедри організації судових та правоохоронних органів;

кандидат юридичних наук, професор Каркач Павло Михайлович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри організації судових та правоохоронних органів.

Провідна установа -

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра правосуддя юридичного факультету, Міністерство освіти і науки України (м. Київ).

Захист відбудеться “_5_”__жовтня___2006 р. о 9.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.03 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий “_4__”_вересня__ 2006 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.О. Рум'янцев

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

процесуальний засідатель народний судоустрійний

Актуальність теми дослідження. Незалежна Україна взяла незворотній курс на побудову правової, демократичної держави. Невід'ємною складовою цього процесу є здійснення судово-правової реформи, одним із важливих напрямів якої є реалізація положень Конституції України (ст.ст. 124, 127, 129) щодо залучення народу до здійснення правосуддя як народних засідателів.

Визначальною передумовою ефективного функціонування інституту народних засідателів є наявність чітко відрегульованого механізму добору народних засідателів для участі у відправленні судочинства.

Ефективна за радянської доби система виборів народних засідателів виявилася паралізованою в умовах економічної нестабільності та інертного ставлення основної частини населення до виконання громадянських обов'язків, через що з 90-х років минулого століття набули масового поширення порушення строків і черговості виклику засідателів, з'явилися “штатні” засідателі, унаслідок чого вироки нерідко виносилися незаконним складом суду. Реакцією законодавця стало припинення дії розглядуваного інституту на рівні районних (міських) судів (1992 р.) та Верховного Суду України (2001 р.), що, однак, не розв'язало проблеми залучення засідателів до розгляду кримінальних справ в апеляційних судах.

З прийняттям Закону “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року та запровадженням нової процедури добору народних засідателів основних проблем, як показав досвід її функціонування, вирішено не було, водночас нечіткість і неповнота його положень спричинила нові колізії на практиці. Із набуттям чинності нового ЦПК України та введенням інституту народних засідателів на рівні місцевих судів для здійснення цивільного судочинства різко збільшилася їх чисельність, що значно загострило ситуацію з добору необхідної кількості непрофесійних суддів. З метою вирішення актуальних для вітчизняної юстиції труднощів комплектування судових колегій суддями від народу необхідним є вироблення адекватного реаліям сьогодення науково-обгрунтованого механізму формування складу народних засідателів.

В актуальності теми роботи переконує і ступінь її наукового розроблення, що значною мірою зумовило вибір даної теми як предмета дослідження. Серед українських учених-юристів окремі питання аналізованої тематики розглядали В.Д. Бринцев, Ю.М. Грошевий, Л.М. Давиденко, В.В. Долежан, Г.С. Заровнєва, В.С. Зеленецький, П.М. Каркач, В.М. Коваль, І.М. Козьяков, В.В. Король, Р.О. Куйбіда, В.Т. Маляренко, І.Є. Марочкін, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, C.В. Оверчук, Г.М. Омельяненко, Ю.Є. Полянський, М.В. Руденко, І.О. Русанова, М.І. Сірий, Н.С. Трофименко, М.І. Хандурін, Г.І. Чангулі, В.І. Шишкін, І.Б. Юрков.

Певний внесок у розробку цієї проблеми зробили дореволюційні процесуалісти В.П. Даневський, І.П. Закревський, Р. Ієринг, К. Мітермайєр, В.М. Палаузов, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, Ф. Шварце, а також учені-правознавці колишнього СРСР, держав-членів СНД та країн далекого зарубіжжя: Я.С. Аврах, Г.З. Анашкін, У. Бернем, В.Ф. Бохан, Г.Н. Вєтрова, Н. Волф, Л.М. Голубєва, Т.Н. Добровольська, В.П. Кашепов, Г. Каспер, Д. Кларк,

М.І. Клеандров, О.С. Кобліков, І.І. Мартинович, В.П. Нажимов, І.Д. Перлов,

М.І. Понедєлков, Н.В. Радутна, Х.У. Рустамов, В.М. Савицький,

М.С. Строгович, Д.С. Сусло, С. Тейман, В. дель Туфо, Ф.Г. Тарасенко, О.О. Тарасов, Л.Л. Федоров, Р. Шарвен.

Слід відзначити, що більшість досліджень аналізованої тематики здійснювалися ще в період існування СРСР, їх положення ґрунтувалися на матеріалах минулого. Між тим у незалежній Україні відбулись істотні зміни в політичній, юридичній, культурній сферах життєдіяльності суспільства, що викликає необхідність переосмислення багатьох положень теорії судоустрою та процесуальних галузей права щодо статусу народних засідателів, порядку та критеріїв їхнього добору. Багато питань, що стосуються розглядуваної проблематики, є дискусійними й дотепер недостатньо розроблені, частина з них досліджувалась у зв'язку з вирішенням більш широких проблем або під кутом зору окремих аспектів.

При цьому ані вченими колишнього СРСР, ані сучасною генерацією українських правників не підготовлено спеціального дослідження, у якому б на дисертаційному рівні було розглянуто теоретичні та практичні проблеми добору народних засідателів на підставі комплексного розроблення організаційно-правових (судоустрійних) і процесуальних аспектів вказаної процедури, що підкреслює необхідність розробітки обраної теми в межах дисертаційного дослідження, відповідно до потреб аналізу новацій судоустрійного та цивільно-процесуального законодавства, удосконалення проекту КПК України. Наведені обставини визначили актуальність обраної теми дисертації, необхідність її детального дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ в межах державної цільової комплексної програми ”Проблеми удосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” (державна реєстрація № 0186.0.099031), спрямована на виконання Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 року.

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є розробка на основі комплексного аналізу доктринальних підходів, законодавства та практики його застосування концептуальних основ процедурно-процесуального механізму формування корпусу народних засідателів, визначення й конкретизація його оптимальної конструкції, а також напрацювання рекомендацій, спрямованих на вдосконалення структури, змісту й методики добору народних засідателів.

Дисертація має теоретично-прикладний характер і відповідно до поставленої мети орієнтована на вирішення таких завдань:

висвітлити історичні аспекти розвитку національного судоустрійного та процесуального законодавства, що реґламентує порядок залучення народних засідателів до здійснення кримінальної і цивільної юстиції;

проаналізувати закордонне законодавство, науковий доробок зарубіжних учених щодо досліджуваної проблеми з метою використання їх позитивного досвіду;

дослідити чинне судоустрійне та процесуальне законодавство, проекти КПК України, новий ЦПК України щодо статусу народних засідателів, організаційно-правових і процесуальних аспектів їх добору;

проаналізувати стан розглядуваної проблематики в юридичній літературі, визначити зміст і предмет теоретичних дискусій, обгрунтувати авторську позицію з цих питань;

сформулювати та внести пропозиції щодо вдосконалення нормативної регламентації порядку формування складу народних засідателів, підготувати науково-методичні рекомендації та матеріали з оптимізації їхнього добору.

Об'єктом дослідження є правове реґулювання судоустрійного і процесуального етапів добору народних засідателів для виконання ними функцій з відправлення правосуддя.

Предметом дослідження є судоустрійні, кримінально- та цивільно-процесуальні норми національного й закордонного законодавства, що регламентують статус, порядок формування корпусу народних засідателів і практика їх реалізації, теоретичні положення з цих питань, сформульовані вітчизняною та зарубіжною доктриною, статистичні дані та результати анкетування.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи став діалектичний метод пізнання соціально-правових явищ. Поряд з цим застосовано історико-правовий, логіко-юридичний, соціологічний, порівняльно-правовий, системно-структурний, статистичний та інші методи.

Діалектичний метод пізнання дозволив розглянути організаційно-правові та процесуальні проблеми добору народних засідателів з позицій єдності їх змісту та правової форми. За допомогою історико-правового методу проаналізовано генезу й розвиток доктрини та законодавчої регламентації добору народних засідателів на різних етапах державно-правового розвитку. Використання системно-структурного методу сприяло дослідженню процедури формування складу непрофесійних суддів як цілісної міжгалузевої правової конструкції, дозволило виокремити її структуру, поділ на етапи. Порівняльно-правовий метод застосовано при зіставленні приписів національного законодавства із іноземними правовими аналогами. За допомогою соціологічного методу вивчено й узагальнено позицію народних засідателів і представників юридичної спільноти щодо проблематики дослідження. Статистичний метод сприяв з'ясуванню й аналізу кількісних даних, що прямо чи опосередковано характеризують практику функціонування процедури добору народних засідателів, визначенню тенденцій і закономірностей у сфері залучення представників народу до здійснення правосуддя. Дотримання вимог правильної логічної побудови понять, суджень та умовиводів забезпечило обґрунтованість і достовірність зроблених висновків.

Теоретичною основою дослідження слугували роботи в галузі кримінального і цивільного процесу, судочинства вітчизняних і зарубіжних учених, наукові праці з питань теорії держави та права, кримінального права, соціальної психології, менеджменту, етики й соціології.

Емпіричну базу дослідження становлять статистичні дані; матеріали анкетування, одержані в ході опитування 206 народних засідателів, 112 суддів і 93 секретарів судових засідань апеляційних судів Луганської, Волинської і Миколаївської областей, 52 адвокатів і 49 прокурорів (їх помічників) з цих реґіонів; результати узагальнення практики добору народних засідателів, а також списки народних засідателів загальних місцевих і апеляційних судів Вінницької, Волинської, Донецької, Житомирської, Запорізької, Івано-Франківської, Луганської, Миколаївської, Одеської, Сумської, Харківської, Чернівецької областей, м. Києва, військових апеляційних судів Центрального, Західного та Південного регіону.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першим комплексним дослідженням монографічного плану формування корпусу народних засідателів у судочинстві України, виконаним відповідно до чинної Конституції України, Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року, оновленого кримінально- та цивільно-процесуального законодавства. Уперше здійснено спробу міжгалузевого системного аналізу організаційно-правових (судоустрійних) і процесуальних аспектів добору складу народних засідателів, з низки проблем, які раніше не досліджувались або досліджувалися недостатньо, запропоновано авторське бачення оптимальних шляхів їх розв'язання, зроблено висновки та сформульовано пропозиції щодо вдосконалення судоустрійного і процесуального законодавства.

На основі проведеного дослідження сформульовано ряд основних положень, що виносяться на захист:

1. Уперше на монографічному рівні комплексно досліджено правовий механізм формування складу народних засідателів в Україні, обгрунтовано необхідність запровадження адекватної сучасним умовам принципово нової процедури складання списків народних засідателів.

2. Уперше окреслено й проаналізовано структуру механізму формування корпусу народних засідателів, визначено його поняття, завдання, принципи і алгоритм функціонування.

3. Участь народу у здійсненні правосуддя є конституційним принципом судової влади України, що становить врегульовану чинним законодавством систему правоположень, які визначають право представників народу здійснювати судову функцію державної влади шляхом безпосередньої участі у відправленні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

4. Доведено необхідність юридичного вреґулювання механізму дострокового припинення повноважень народного засідателя із наданням голові відповідного суду повноваження вносити подання до місцевої ради про дострокове звільнення народного засідателя від виконання своїх обов'язків при встановленні порушень вимог статті 66 Закону “Про судоустрій України” або вчиненні народним засідателем дій, що його порочать, несумісних з високим званням народного засідателя.

5. Уперше обгрунтовано доцільність встановлення моральної вимоги до народних засідателів у вигляді критерію “добропорядності”, закріплення заборони виконання відповідальних та суспільно значущих функцій народного засідателя особами, які раніше засуджувалися за вчинення злочину, за винятком реабілітованих.

6. Зроблено висновок про необхідність уточнення положення ч. 3 ст. 65 Закону “Про судоустрій України”, згідно з якою список народних засідателів має складатися й затверджуватися місцевою радою; аргументовано доцільність обмеження кількості строків перебування однієї особи на посаді народного засідателя не більше двох термінів підряд.

7. Визнано доцільність нормативного закріплення переліку обов'язків народних засідателів під час здійснення правосуддя. Доведено, що порядок формування складу народних засідателів має визначатися на рівні закону.

8. Наведено додаткові арґументи на підтримку спеціалізації народних засідателів з розгляду певної категорії справ з одночасним встановленням для них окремої черговості залучення до участі в здійсненні правосуддя, обґрунтовано доцільність прийняття присяги народними засідателями.

9. Доведено необхідність юридичної реґламентації порядку зміщення черговості залучення народних засідателів у зв'язку з об`єктивними поважними причинами неможливості явки засідателя до суду, черга якого має автоматично переноситися на кінець списку.

10. Визначено доцільність доповнення ч.3 ст. 17 КПК України і ч. 2 ст. 18 ЦПК України положенням, що зобов'язує суддю надати можливість народним засідателям завчасно ознайомитися із матеріалами справи, що розглядатиметься, а також з відповідним законодавством та судовою практикою.

11. Зроблено висновок про необхідність обрання народних засідателів військових апеляційних судів і військових місцевих судів на загальних зборах військовослужбовців військових частин (установ).

12. Доведено необхідність надання прокуророві, підсудному, захисникові, а також потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві та їхньому представникові права задавати питання народним засідателям з метою з`ясування підстав для заявлення відводів у підготовчій частині судового розгляду; на базі проведеного дослідження укладено методичні матеріали та сформульовані рекомендації щодо їх оптимального використання з метою раціоналізації процесу добору народних засідателів.

Теоретичне та практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що поданий автором матеріал, сформульовані висновки, положення та пропозиції можуть бути використані:

у законотворчій діяльності - при підготовці нових і вдосконаленні чинних Законів України “Про судоустрій України”, Кримінально- і Цивільно-процесуального кодексів;

у правозастосовчій сфері - у практичній діяльності народних засідателів, суддів і представників інших юридичних професій, розроблені висновки і пропозиції спрямовані на забезпечення формування безстороннього складу судової колегії за участю народних засідателів у кожній справі та подолання сформованих на практиці негативних стереотипів;

у науково-дослідницькій діяльності - матеріали дисертації можуть стати підґрунтям для подальших наукових розвідок у напрямі вдосконалення процесуального положення народного засідателя в судочинстві;

у навчальному процесі - при підготовці навчально-методичних матеріалів, педагогічній діяльності у вищих навчальних закладах при викладанні курсів “Кримінальний процес України”, “Цивільний процес України” та спецкурсів “Організація судових та правоохоронних органів України”, “Організація роботи суду”, ”Організація судової влади”, а також у системі правового навчання народних засідателів і підвищення кваліфікації суддів і співробітників правоохоронних органів.

Апробація результатів дослідження. Дисертаційна робота підготовлена на кафедрі кримінального процесу та правосуддя Луганського державного університету внутрішніх справ, представлена й обговорена на засіданні кафедри, схвалена та рекомендована до захисту.

Результати наукових досліджень, висновки та пропозиції доповідались автором на Міжнародних наукових конференціях: “Глобалізація і злочинність” (Харків, 2002), “Нове кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство та завдання юридичної підготовки кадрів ОВС України” (Луганськ, 2002), “Ідея правової держави : історія і сучасність”(Луганськ, 2003), “На благо дітям: політико-економічні, соціальні, психолого-педагогічні, медичні та культурно-мовні аспекти захисту прав дитини” (Луганськ, 2003), “Наука і освіта 2004” (Дніпропетровськ, 2004), “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (Київ, 2004), “Запорізькі правові читання” (Запоріжжя, 2004), “Проблеми гармонізації законодавства країн СНД та Європейського Союзу”(Ірпінь, 2004), “Динаміка наукових досліджень” (Дніпропетровськ, 2004); на Всеукраїнських наукових конференціях: “Актуальні проблеми кримінального судочинства України” (Донецьк, 2003), “Механізм правового реґулювання в правозахисній та правоохоронній діяльності в умовах розбудови української демократичної правової держави” (Львів, 2004), “Актуальні проблеми сучасної науки та правоохоронної діяльності” (Харків, 2004), “Розвиток української правової системи за роки незалежності” (Харків, 2004), “Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку” (Луцьк, 2005), VII звітній науково-практичній конференції науково-педагогічних працівників, курсантів і студентів (Сімферополь, 2005), “Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку ” (Харків, 2005).

Публікації. Основні положення дослідження опубліковані у двадцяти двох індивідуальних наукових статтях, дев'ять з яких - у наукових фахових виданнях ВАК України з юридичних наук, дванадцять - тези доповідей на конференціях.

Структура роботи обумовлена метою та завданнями дослідження, відповідає логіці наукового пошуку й складається з вступу, трьох розділів, що поєднують вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (422 найменування) і додатків. Загальний обсяг роботи становить 175 сторінок, повний обсяг дисертації складає 244 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається об'єкт і предмет, мета, завдання та методологічна основа дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Сформульовано основні висновки та положення, що виносяться на захист, розкрито практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх апробації.

Розділ 1. “Участь народу в здійсненні правосуддя - принцип судової влади” склається з 3-х підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття, зміст і значення принципу участі народу в здійсненні правосуддя” розкрито поняття, змістовні характеристики та значення закріпленого Конституцією України принципу участі народу в здійсненні правосуддя.

Участь народу в здійсненні правосуддя є конституційним принципом судової влади України, що становить вреґульовану чинним законодавством систему правоположень, які визначають право представників народу здійснювати судову функцію державної влади шляхом безпосередньої участі в здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Реалізація принципу участі народу у відправленні судочинства передбачає наділення народних засідателів державно-владними повноваженнями публічного характеру, при здійсненні яких вони виступають посадовими особами державної судової гілки влади.

Розкривається правове та громадсько-політичне значення принципу участі народу в здійсненні правосуддя на сучасному етапі державного будівництва.

У підрозділі 1.2. “Історія становлення і розвитку теорії та законодавчої реґламентації добору народних засідателів в Україні” висвітлено історико-правові аспекти розвитку теорії та законодавчої реґламентації добору народних засідателів для потреб національної юстиції. Автор простежив основні етапи становлення законодавства щодо добору представників народу, починаючи з моменту утворення інституту народних засідателів Декретом Ради народних комісарів про суд № 1 від 24 листопада 1917 року. У роботі зазначається, що наукова дискусія щодо запровадження розглядуваної інституції виникла задовго до прийняття радянською владою вказаного Декрету. Уперше досліджено праці дореволюційних вітчизняних та іноземних правників, зокрема В.П. Даневського, І.П. Закревського, Р. Ієринга, К. Мітермайєра, В.М. Палаузова, М.Д. Сергієвського, І.Я. Фойницького, Ф. Шварце та інших щодо сутності та правової природи суду шеффенів.

Аналіз теоретичних наробіток дав змогу здобувачеві дійти висновку, що інститут народних засідателів, утворений у СРСР у 1917 р. й успадкований правовою системою незалежної України за своїми істотними ознаками є різновидом шеффенського суду, що з ідеологічних міркувань тривалий час не визнавалося радянською юридичною доктриною.

У підрозділі 1.3. “Порівняльна характеристика зарубіжних моделей добору представників народу для участі в здійсненні судочинства” проведене порівняльно-правове дослідження процедурно-процесуальних особливостей добору шеффенів у ФРН, Франції, Росії та Республіці Білорусь.

Дисертант наголошує, що при реформуванні вітчизняного інституту народних засідателів доцільно орієнтуватися насамперед на досвід країн романо-германської правової системи з усталеними традиціями відправлення правосуддя за участю шеффенів, поряд з чим враховувати практику пострадянської модернізації інституції народних засідателів у країнах СНД і Балтії, де умови роботи народних засідателів є найбільш наближеними до українських.

На відміну від країн СНД, де моделі формування корпусу народних засідателів мають багато успадкованих із радянської доби елементів, у ФРН і Франції процедури добору шеффенів включають окремі властиві класичному суду присяжних механізми (жеребкування, прийняття присяги тощо). Аналізуючи французьке законодавство, автор звертає увагу на таку специфічну, не характерну для шеффенської конструкції відбору ознаку, як наявність інституту немотивованого відводу народних представників, що залучаються до відправлення судочинства.

Розділ 2. “ Правові основи залучення народних засідателів до здійснення судової влади ” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Правовий статус народних засідателів” досліджено основні елементи правового статусу народних засідателів у судочинстві.

Ураховуючи, що як у теорії (С.С. Алексєєв, М.В. Буроменський, М.В. Вітрук, В.В. Копєйчиков, О.В. Малько, М.П. Орзіх, О.В. Петришин), так і в законодавчій практиці не існує єдиного підходу щодо елементного складу статусу, здобувач уважає, що оптимальною для цілей дослідження є позиція, згідно з якою поняття “правовий статус народного засідателя” охоплює : а) права; б) обов'язки; в) правосуб'єктність; г) гарантії діяльності народного засідателя. При цьому вимоги до народних засідателів як одна з об'ємних і найважливіших в плані добору народних засідателів складових правосуб'єктності розглядаються в межах окремого підрозділу.

Робиться акцент на недоцільності примусового залучення громадян до участі в здійсненні правосуддя як народних засідателів.

Обґрунтовується необхідність законодавчого закріплення переліку обов'язків народних засідателів при здійсненні правосуддя, в основу яких мають бути покладені відповідні обов'язки суддів, указані в ч.ч.1, 3 та 4 ст. 6 Закону України “Про статус суддів”.

Розглядаючи функціональне призначення представників народу в судочинстві автор доходить висновку, що окрім основної функції відправлення правосуддя, народні засідателі виконують функцію сприяння ретельному й об'єктивному дослідженню судом обставин справи, соціального контролю та “приховану” функцію (ефект присутності сторонньої людини).

Поділяючи поширений в науці підхід щодо класифікації гарантій на загальні (економічні, ідеологічні та ін.) та спеціально-юридичні (М.В. Вітрук, В.О. Гринюк, С.О. Юсупова), пропонується розглядати гарантії діяльності народних засідателів як передбачені державою заходи соціально-правового забезпечення їх функціонування, у структурі яких виділяються і аналізуються організаційно-правові та процесуальні гарантії.

З метою попередження формування стійких неформальних взаємин між представниками народу та професійними суддями доводиться необхідність нормативного закріплення припису, за яким особа може виконувати обов'язки народного засідателя не більше двох строків підряд.

У роботі звертається увага на недостатню законодавчу уреґульованість порядку дострокового припинення повноважень народного засідателя після надходження списків народних засідателів до суду ( у разі засудження народного засідателя до позбавлення волі, визнання недієздатним, обрання депутатом місцевої ради тощо). Пропонується доповнити ст. 67 Закону України “Про судоустрій України” положенням, згідно з яким надати голові відповідного суду повноваження виходити з поданням до місцевої ради про дострокове звільнення народного засідателя від виконання обов'язків при встановленні порушень вимог статті 66 Закону “Про судоустрій України” або вчиненні народним засідателем дій, що його порочать, несумісних з високим званням народного засідателя.

Результати проведеного опитування респондентів засвідчили, що в місцевих судах оптимальною є участь двох народних засідателів при розгляді кримінальних і цивільних справ, в апеляційному суді при розгляді кримінальних справ - три народних засідателі.

У підрозділі 2.2. “Вимоги до народних засідателів” міститься аналіз переліку вимог, яким повинні відповідати народні засідателі.

Автор підтримує підхід законодавця до визначення мінімального віку (25 років), при досягненні якого громадянин може бути народним засідателем; вказується, що відсутність у законодавстві верхнього граничного вікового порогу для народних засідателів є обґрунтованою.

Доводиться необхідність уведення цензу осілості для народних засідателів у вигляді 2-річного терміну постійного проживання на території юрисдикції відповідного суду, зазначається недоцільність запровадження освітнього цензу для народних засідателів.

Наголошується на важливості встановлення заборони виконання відповідальних і суспільно значущих функцій народного засідателя особами, які раніше засуджувалися за вчинення злочину, за винятком реабілітованих.

У напрямі реалізації міжнародно-правових стандартів і з урахуванням реалій сьогодення в Україні арґументується необхідність уведення моральної вимоги “добропорядності” до народних засідателів, наводяться її критерії та гарантії дотримання прав громадян.

Зазначається важливість термінового законодавчого вреґулювання переліку хронічних психічних та інших захворювань, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя (п. 2 ч. 2 ст. 66 Закону “Про судоустрій України”), який дотепер залишається невизначеним.

Здобувач критично оцінює висловлені в теорії думки про можливість допуску цивільних осіб до відправлення судочинства як народних засідателів військових судів, наводяться арґументи проти запровадження такого порядку.

Розділ 3. “Проблеми вдосконалення механізму формування складу народних засідателів у судочинстві України” містить три підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Поняття, значення і структура механізму формування складу народних засідателів” розкрито поняття, сутність, структурну побудову та завдання процедури формування корпусу народних засідателів, окреслено вимоги, яким вона має відповідати.

Формування складу народних засідателів становить комплекс організаційно-правових і процесуальних заходів, здійснюваних визначеними в законі суб'єктами з метою добору законного, об'єктивного та високоморального складу народних засідателів для участі в здійсненні правосуддя.

Пропонується нормативно зафіксувати поняття кандидата на посаду народного засідателя, часові межі його функціонування. До затвердження списку народних засідателів місцевою радою особа, яка подала заяву про включення її до зазначеного списку, є кандидатом на посаду народного засідателя.

У плані структурної побудови процедура добору народних засідателів включає організаційно-правовий (судоустрійний) і процесуальний етапи, конкретизовано їх змістовні та часові параметри. Визначаються завдання механізму добору народних засідателів.

Арґументується, що процедура формування корпусу народних засідателів має відповідати вимогам збалансованості, оптимального рівня реґламентації, оперативності, надійності, економічності, гарантованості.

У підрозділі 3.2. “Організаційно-правовий етап добору народних засідателів” аналізуються організаційно-правові аспекти формування корпусу народних засідателів.

На основі узагальнення практики формування списків народних засідателів доводиться необхідність уточнення ч. 3 ст. 65 Закону “Про судоустрій України”, згідно з якою список народних засідателів має складатися й затверджуватися місцевою радою.

Проаналізувавши комплекс юридичних, психологічних та інших чинників, що визначають ефективність функціонування механізму добору представників народу, дисертант обґрунтовує необхідність запровадження адекватної сучасним умовам принципово нової процедури формування списків народних засідателів. Діюча зараз процедура передбачає складання списків за суб'єктивним розсудом членів відповідної комісії, допускає широкі можливості для зловживань та не спроможна повною мірою реалізувати покладені на неї завдання.

Сутність інноваційної моделі формування списків народних засідателів у загальному вигляді визначається алгоритмом нижченаведених заходів.

Автор пропонує добирати людей, які бажають здійснювати правосуддя як народні засідателі, шляхом гласної процедури - обов'язкового повідомлення в ЗМІ та через інші канали масової інформації (не менше 4-х різних видів каналів інформування) про потребу місцевого суду в народних засідателях із зазначенням вимог до них та інших суттєвих умов. Така форма роботи з потенційними кандидатами отримала розповсюдження в багатьох реґіонах Росії, створюючи більш надійні передумови забезпечення репрезентативності непрофесійної складової судової колегії.

Громадяни, які бажають виконувати обов'язки народного засідателя, подають до комісії з формування списку народних засідателів заяву. Можливе подання списку кандидатів на посаду народного засідателя від підприємств, установ, організацій (із додаванням відповідної кількості заяв), де серед представників трудового колективу відбулися вибори кандидатів на посаду народного засідателя. Після надходження до комісії заяв про включення до списку народних засідателів, усі без винятку кандидатури підлягають перевірці на предмет відповідності вимогам ст. 66 Закону “Про судоустрій України”.

У роботі зазначається доцільність поступового запровадження психодіагностичного обстеження кандидатів на посаду народного засідателя.

Після проведення перевірки комісія повідомляє особам, які не відповідають встановленим вимогам, конкретні підстави, що унеможливлюють їх участь як народних засідателів. Вирішивши спірні питання щодо невключення громадян до списку народних засідателів, комісія оприлюднює список у ЗМІ з метою здійснення соціального контролю за його складанням, недопущення до відправлення правосуддя осіб, які за своїми моральними якостями не достойні бути народними засідателями.

Громадянам роз'яснюється право подавати комісії зі складання списку народних засідателів протягом семи днів з моменту оприлюднення мотивовані заперечення проти включення того чи іншого кандидата до списку народних засідателів через його недобропорядність.

Для встановлення відповідності фактів, наведених у запереченні, комісія наділяється повноваженням викликати осіб, які можуть підтвердити чи спростувати відомості щодо особи кандидата на посаду народного засідателя, з подальшим заслуховуванням цих громадян та самого кандидата на посаду народного засідателя на загальному засіданні комісії. За наявності (відсутності) підстав комісія більшістю голосів приймає рішення про виключення кандидата на посаду народного засідателя зі списку (або про відмову в задоволенні поданого заперечення), про що складається протокол та письмово повідомляються учасники юридичного провадження.

У випадку надходження більшої від потреби кількості заяв про включення до списку народних засідателів (або недостатнього їх числа) застосовується метод випадкової вибірки, що має факультативний характер. У першій з описаних ситуацій випадкова вибірка потрібної кількості засідателів проводиться після перевірки усіх кандидатів на предмет відповідності вимогам закону (із загального числа перевірених осіб), у другій - при виявленні нестачі кандидатів після закінчення встановленого періоду подачі заяв (зі списків виборців району тощо). Підкреслюється, що порядок формування складу народних засідателів має визначатися на рівні закону.

З метою уникнення тяганини, необґрунтованих відмов тощо пропонується в Законі “Про судоустрій України” закріпити обов'язковість надання громадянами, посадовими особами державних органів, підприємств, установ та організацій за запитом комісії інформації, необхідної для складання списків народних засідателів.

У роботі позитивно оцінюються сформульовані доктриною (Ю.М. Грошевий, Н.І. Гуковська, А.І. Долгова, Г.М. Миньковський) пропозиції щодо спеціалізації народних засідателів з розгляду певної категорії справ зі встановленням для них окремої черговості залучення до участі в здійсненні правосуддя. На підставі результатів опитування респондентів та аналізу списків народних засідателів щодо фахової приналежності представників народу робиться висновок про наявність об'єктивних передумов для її поширення, залежно від реґіональних особливостей.

На основі узагальнення практики СРСР та досвіду пострадянського правового будівництва в Україні та державах СНД систематизовано типові помилки й зловживання у сфері залучення народних засідателів до відправлення судочинства, серед яких найбільш часто допускаються порушення строків і черговості виклику народних засідателів до суду, що набули масового поширення та стали 04.03.2003 року предметом розгляду Європейського Суду з прав людини у справі ”Посохов проти Російської Федерації”.

Указуючи на недопустимість неналежного ведення (відсутності) обліку роботи народних засідателів у суді, що не дозволяє проконтролювати терміни та черговість залучення народних засідателів до здійснення правосуддя, автор аргументує необхідність ведення Журналу обліку роботи народних засідателів, визначає його форму та порядок заповнення.

Запропоновано нормативно врегулювати порядок зміщення черговості залучення народних засідателів у зв'язку з хворобою, відрядженням та іншими об`єктивними поважними причинами неможливості явки засідателя до суду, черга якого має автоматично переноситися на кінець списку.

Проведене опитування народних засідателів показало, що більшість респондентів (53 %) була попередньо ознайомлена приблизно з половиною від загального числа розглянутих справ, а 4 % взагалі ніколи з ними не ознайомлювались. Пропонується доповнити ч. 3 ст. 17 КПК України і ч. 2 ст. 18 ЦПК України положенням, яке зобов'язує суддю надати можливість народним засідателям завчасно ознайомитися із матеріалами справи, що розглядатиметься, а також з відповідним законодавством і судовою практикою.

Обґрунтовується необхідність роз'яснення народним засідателям наданих їм прав, обов'язків та інших важливих відомостей щодо їх функцій в судочинстві, фіксації цього факту в розробленій Пам'ятці народного засідателя.

Арґументується потреба створення правової бази діяльності ради народних засідателів як позитивно апробованої в радянський період форми самоврядування представників народу, що в сучасних умовах спроможна розв'язувати завдання правового навчання непрофесійних суддів, методичного забезпечення їх діяльності, сприяти суду у вирішенні інших завдань.

У роботі наводяться юридичні, психологічні та інші арґументи щодо доцільності прийняття присяги народними засідателями після затвердження списків народних засідателів.

Обґрунтовується необхідність встановлення більш прозорого й демократичного порядку формування складу народних засідателів військових судів шляхом обрання народних засідателів військових апеляційних судів і військових місцевих судів загальними зборами військовослужбовців військових частин (установ).

У підрозділі 3.3. “Процесуальний етап добору народних засідателів” досліджуються процесуальні аспекти добору народних засідателів на стадії судового розгляду.

Враховуючи, що повідомлення тільки прізвищ народних засідателів під час оголошення складу суду в підготовчій частині судового розгляду є недостатнім для належного вирішення питання про відвід непрофесійних суддів, досліджуються висловлені в юридичній науці (Н.В. Радутна, М.І. Понєдєлков) думки про необхідність обов'язкового доведення до відома учасників процесу більш детальних даних про особистість народного засідателя, зокрема роду його занять і місця роботи.

Відзначається, що реалізація цих пропозицій не зможе повністю вирішити проблему достатньої поінформованості сторін обвинувачення та захисту щодо наявності підстав для заявлення відводу. З метою забезпечення формування об'єктивного й неупередженого складу суду учасникам судочинства залежно від специфіки справи необхідно знати не тільки (стільки) фах чи місце роботи засідателя, а і його місце проживання, релігійні, політичні погляди тощо.

Доводиться необхідність надання прокуророві, підсудному, захисникові, а також потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві та їхньому представникові права задавати питання народним засідателям з метою з`ясування підстав для заявлення відводів у підготовчій частині судового розгляду та відповідного коригування положень КПК України.

Детально аналізуються передбачені процесуальним законодавством підстави для відводу й самовідводу народного засідателя. Розкривається сутність і співвідношення понять “об'єктивність”, “безсторонність”, “неупередженість” стосовно непрофесійних суддів, досліджується практика тлумачення Європейським Судом з прав людини п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод щодо забезпечення особі права на розгляд її справи безстороннім судом. Робиться висновок, що на відміну від української моделі правозастосування, Європейський Суд з прав людини при визначенні ступеню безсторонності суду вимагає брати до уваги дещо ширше коло обставин, зокрема зовнішнього характеру, що у своїй основі орієнтовані на дедалі більше й всебічне врахування думки підсудного та сторін у справі.

ВИСНОВКИ

У висновках наведені теоретичні узагальнення й запропоновано нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає в комплексному дослідженні організаційно-правових і процесуальних аспектів механізму формування складу народних засідателів в Україні, розробленні концептуальних основ адекватної сучасним умовам процедури добору представників народу для участі в здійсненні правосуддя.

Участь народу у здійсненні правосуддя є конституційним міжгалузевим принципом кримінального і цивільного процесу та принципом судової влади України.

З позицій проведеного ретроспективного та порівняльно-правового аналізу генези судочинства за участю народних засідателів доводиться, що інститут народних засідателів за своєю правовою природою та усталеними у світі поглядами є різновидом суду шеффенів.

Формування складу народних засідателів становить комплекс організаційно-правових та процесуальних заходів, здійснюваних визначеними в законі суб'єктами з метою добору законного, об'єктивного та високоморального складу народних засідателів для участі в здійсненні правосуддя.

Обґрунтовується необхідність запровадження принципово нової процедури складання списків народних засідателів, орієнтованої на загальновизнані стандарти формування об'єктивного та високоморального судового корпусу.

Доводиться необхідність обмеження кількості строків перебування однієї особи на посаді народного засідателя не більше двох термінів підряд.

Робиться висновок про доцільність правової реґламентації процедури дострокового припинення повноважень народного засідателя із наданням голові відповідного суду повноваження вносити подання до місцевої ради про дострокове звільнення народного засідателя від виконання обов'язків при встановленні порушень вимог статті 66 Закону “Про судоустрій України” або вчиненні народним засідателем дій, що його порочать, несумісних з високим званням народного засідателя.

Арґументується необхідність встановлення моральної вимоги до народних засідателів у вигляді критерію “добропорядності”, закріплення заборони виконання обов'язків народного засідателя особами, які раніше засуджувалися за вчинення злочину, за винятком реабілітованих.

Визначається структурна побудова процедури формування складу народних засідателів, окреслюються її завдання, принципи і вимоги.

Наголошується на важливості конкретизації ч. 3 ст. 65 Закону “Про судоустрій України”, згідно з якою список народних засідателів має складатися й затверджуватися місцевою радою. Доводиться необхідність юридичного закріплення переліку обов'язків народних засідателів під час здійснення правосуддя. Обґрунтовується важливість правової реґламентації порядку зміщення черговості залучення народних засідателів у зв'язку з поважними причинами неможливості явки засідателя до суду, черга якого має автоматично переноситися на кінець списку.

Арґументується доцільність коригування кримінально- і цивільно-процесуального законодавства шляхом нормативної фіксації положення, що зобов'язує суддю надати можливість народним засідателям завчасно ознайомитися із матеріалами справи, що розглядатиметься, а також з відповідним законодавством та судовою практикою.

Формулюється висновок про необхідність обрання народних засідателів військових апеляційних судів і військових місцевих судів на загальних зборах військовослужбовців військових частин (установ).

Визначається доцільність надання прокуророві, підсудному, захисникові, а також потерпілому, цивільному позивачеві, цивільному відповідачеві та їхньому представникові права задавати питання народним засідателям з метою з`ясування підстав для заявлення відводів у підготовчій частині судового розгляду. Надаються практичні рекомендації і пропозиції щодо вдосконалення судоустрійного та процесуального законодавства.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Иваницкий С.А. О модели отечественного суда присяжных // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України. - 2002. - № 2. - С.135-144.

2. Іваницький С.О. Присяжні та народні засідателі військових судів: деякі міркування у світлі вимог Закону України “Про судоустрій України ” // Спеціальний випуск Вісника ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України. - Ч. 2. - Луганськ: РВВ ЛАВС, 2002. - С.122-126.

3. Іваницький С.О. Процесуальні основи формування складу присяжних у кримінальному судочинстві України (у контексті міжнародно-правового досвіду) // Вісник ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України. - 2003. - № 3. - С. 47-53.

4. Іваницький С.О. Історичний аспект розвитку національного законодавства щодо відбору присяжних і народних засідателів для потреб кримінальної юстиції // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. Зб. наук. праць. - Донецьк, 2003. - № 3. - С. 224-234.

5. Іваницький С.О. Окремі аспекти реформування інституту народних засідателів // Вісник ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України. - 2004. - № 1. - С.101-119.

6. Іваницький С.О. До питання про правовий статус комісії зі складання списків народних засідателів // Спеціальний випуск Вісника ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України. - Ч. 5. - Луганськ: РВВ ЛАВС, 2004. - С.187-190.

7. Іваницький С.О. Право особи на розгляд її справи незалежним і безстороннім судом у світлі рішень Європейського суду з прав людини // Вісник Верховного Суду України. - 2005. - № 12. - С. 21 - 23.

8. Іваницький С.О. Про нову концепцію формування складу народних засідателів у системі юстиції України // Вісник ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України. - 2005. - № 2. - С. 83 - 93.

9. Іваницький С.О. Щодо удосконалення механізму добору народних засідателів // Вісник ЛАВС МВС імені 10-річчя незалежності України. - 2005. - № 3. - С. 127 - 135.

10. Іваницький С.О. Інститут присяжних та народних засідателів у країнах СНД та Балтії // Вісник Запорізького державного університету. Юридичні науки. - 2004. - № 2. - С. 190-192.

11. Іваницький С. А судді хто ? // Юридичний вісник України. - 2004. - № 14 (3-9 квітня). - С. 3.

12. Ivanytsky S. About the influence of jury's activity at the level of criminality in separate state / Матеріали міжнародної науково-практичної студентської конференції англійською мовою “Globalisation and crime”. - Харків,18-19 квітня 2002 року. - С. 56-59.

13. Іваницький С.О. Про необхідність вдосконалення порядку залучення народних засідателів до виконання суддівських обов'язків / Матеріали VII міжнародної науково-практичної конференції “Наука і освіта 2004”. - Т. 51. - Право. - Дніпропетровськ : Наука і освіта, 2004. - С. 33-34.

14. Іваницький С.О. Використання досвіду Росії при формуванні національних судових інституцій / Международный форум “Во благо детей: политико-экономические, социальные, психолого-педагогические, медицинские и культурно-языковые аспекты защиты прав ребенка”. Луганск, 27 мая 2003 года; 2-3 июня 2003 года. Доклады и сообщения. - Луганск: Элтон-2, 2004. - С. 23-28.

15. Іваницький С.О. Спірні питання правового статусу судових засідателів / Актуальні проблеми кримінального судочинства України: Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції, 21 листопада 2003 року. - Донецьк: Видавництво ДЮІ МВС України, 2004. - С. 237-241.

16. Іваницький С.О. Об'єктивність та безсторонність народних засідателів / Матеріали III міжнародної науково-практичної конференції “Динаміка наукових досліджень”, 21-30 червня 2004 року. - Т. 4. Право. - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004. - С. 41-42.

17. Іваницький С.О. Інститут народних засідателів за новим ЦПК України / Актуальні проблеми сучасної науки та правоохоронної діяльності: Матеріали XI науково-практичної конференції курсантів та слухачів, 29 травня 2004 року. - Харків: Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2004. - С. 53-54.

18. Іваницький С.О. Вимоги до присяжних (шеффенів) за законодавством України та держав Європейського Союзу: морально-етичний аспект / Проблеми гармонізації законодавства країн СНД та Європейського Союзу: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - Ірпінь: Національна академія ДПС України, 2004. - С. 172-174.

19. Іваницький С.О. Концептуальні основи реформування інституту народних засідателів у сучасних умовах / Розвиток української правової системи за роки незалежності: Тези доповідей і наукових повідомлень студентської наукової конференції за підсумками науково-дослідницької роботи за 2003/2004 навч. рік / За заг. ред. проф. М.І. Панова. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2004. - С. 193-194.

20. Іваницький С.О. Підготовча частина судового розгляду за участю народних засідателів: шляхи удосконалення нормативної регламентації / Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку. Збірник тез наукових доповідей Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та аспірантів від 25 березня 2005 року: Луцьк : РВВ “Вежа” Волин. держ. ун-ту імені Лесі Українки, 2005. - С. 166-168.

21. Іваницький С.О. Організаційно-правові проблеми залучення народних засідателів до здійснення судової влади / Матеріали VII звітної науково-практичної конференції науково-педагогічних працівників, курсантів і студентів Кримського юридичного інституту НУВС: У 2 ч. - Сімферополь: Ельіньо, 2005. - Ч. 1. - С. 117-120.

22. Іваницький С.О. Проблемні аспекти добору народних засідателів у судочинстві України / Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку: Тези доп. та наук. повідом. учасників наук. конф. молодих учених та здобувачів / За заг. ред. проф. М.І. Панова. - Харків: Нац. юрид. акад. України, 2005. - С. 196-198.

АНОТАЦІЯ

Іваницький С.О. Формування складу народних засідателів у судочинстві України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спецiальнiстю 12.00.10 - судоустрiй; прокуратура та адвокатура. - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. - Харків, 2006.

У дисертації досліджується комплекс теоретичних і практичних проблем формування складу народних засідателів у судочинстві України.

Розкрито сутність принципу участі народу у здійсненні правосуддя. Детально проаналізовано організаційно-правові та процесуальні аспекти процедури добору народних засідателів, окреслено її поняття, межі та структурну побудову. Запропоновано адекватний сучасним умовам новий механізм складання списків народних засідателів.

Визначено шляхи оптимізації правового статусу народного засідателя. За результатами дослідження сформульовано пропозиції щодо вдосконалення судоустрійного, кримінально- та цивільно-процесуального законодавства, підготовлено методичні матеріали щодо упорядкування залучення народних засідателів до здійснення судової влади.

...