Правове регулювання національно-культурної автономії: світовий та вітчизняний досвід

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

ЛАЗУР ЯРОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 342.726 - 054.57 (477)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ АВТОНОМІЇ: СВІТОВИЙ ТА ВІТЧИЗНЯНИЙ ДОСВІД

12.00.02 - конституційне право

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі конституційного права та порівняльного правознавства Ужгородського національного університету.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор, Бисага Юрій Михайлович, завідувач кафедри конституційного права та порівняльного правознавства Ужгородського національного університету (Ужгородський національний університет), м. Ужгород.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, Фрицький Олег Федорович, професор кафедри конституційного права Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ України (Юридична академія Міністерства внутрішніх справ України), м. Дніпропетровськ;

кандидат юридичних наук, Нікітюк Віктор Олегович, заступник директора Департаменту НАТО Міністерства закордонних справ України (Департамент НАТО Міністерства закордонних справ України), м. Київ.

Провідна установа: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ конституційного права та місцевого самоврядування, м. Київ.

Захист відбудеться “13” січня 2006 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.867.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Автореферат розісланий “12” грудня 2005 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.М.Биков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Із здобуттям незалежності України відбулися суттєві позитивні зміни у формуванні правового статусу національних меншин. Зокрема, сформована законодавча база для розвитку національних меншин та забезпечення відповідних їх прав, визнано право національних меншин на національно-культурну автономію згідно з ст. 6 Закону України “Про національні меншини в Україні”. В умовах сучасного національного відродження в Україні різних національних спільнот, еволюції концепції національно-культурної автономії, розвитку правового статусу національних меншин, важливе практичне та теоретичне значення набуває дослідження проблематики правового регулювання національно-культурної автономії на основі світового та вітчизняного досвіду.

Проблематику правового регулювання національно-культурної автономії серед учених-юристів України досліджували О.М. Биков, В.П. Колісник, О.Л. Копиленко, В.О. Нікітюк, Л.І. Рябошапко, М.М. Товт та інші. Вагомий внесок у розкриття проблематики правового регулювання національно-культурної автономії здійснили російські учені А.Х.Абашидзе, Т.Я.Хабрієва, С.С. Юр'єв. Серед інших зарубіжних авторів, які розглядали питання правового регулювання національно-культурної автономії, слід визначити й Ф.Гекмана, Ф.Ермакору, Ф. Капоторті, А. Хонора, Г.К.Шеу.

Не зважаючи на широке визнання прав та свобод національних меншин, законодавче закріплення в Україні права національних меншин на національно-культурну автономію, проблематика правового регулювання національно-культурної автономії на основі світового та вітчизняного досвіду є малодослідженою. Зокрема, у вітчизняній науці конституційного права до останнього часу не існувало фундаментальних досліджень правового регулювання національно-культурної автономії. Науковці досліджують лише певні аспекти та складові проблематики правового регулювання національно-культурної автономії: порядок проведення виборів до органів національно-культурної автономії в окремих зарубіжних країнах та діяльність цих органів. На нашу думку, проблема правового регулювання національно-культурної автономії потребує комплексного наукового дослідження, узагальнення світового та вітчизняного досвіду.

Необхідність дослідження питань правового регулювання національно-культурної автономії на основі світового та вітчизняного досвіду також пов'язана, по-перше, із створенням теоретичних засад національно-культурної автономії в Україні; по-друге, з потребою вдосконалення чинного законодавства України у сфері національно-культурної автономії відповідно до новітніх тенденцій розвитку концепції національно-культурної автономії; по-третє, з необхідністю вдосконалення гарантій реалізації колективних прав національних меншин в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний із планом науково-дослідної роботи кафедри конституційного права та порівняльного правознавства Ужгородського національного університету на 2001-2005 рр. Тема дослідження пов'язана із комплексною темою “Конституційне будівництво в країнах Центральної Європи у ХХ-ХХІ ст.ст.”, яка розробляється науковцями Ужгородського національного університету та зареєстрована у державному реєстрі за № 0198U007793, одним із виконавців якої був дисертант.

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний науковий аналіз проблематики правового регулювання національно-культурної автономії на основі світового та вітчизняного досвіду, з'ясування основних проблем у сфері національно-культурної автономії, визначення основних перспектив розвитку національно-культурної автономії в Україні.

Мета дослідження обумовила завдання дослідження:

визначити поняття “національно-культурна автономія”;

здійснити правову класифікацію національно-культурних автономій;

проаналізувати дію права, правові засоби, правові механізми щодо розв`язання економічних, соціальних, етнонаціональних завдань національно-культурної автономії;

визначити співвідношення між громадськими організаціями національних меншин та органами національно-культурної автономії;

визначити основні перспективи та принципи розвитку національно-культурної автономії в Україні;

розробити пропозиції й рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства України у сфері національно-культурної автономії.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері національно-культурної автономії.

Предмет дослідження - правове регулювання національно-культурної автономії в Україні та окремих зарубіжних країнах.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження становить діалектичний матеріалізм та об'єктивний ідеалізм, універсальні принципи наукового пізнання (розвитку, системного підходу, єдності теорії й практики). Система загальнонаукових та спеціально-юридичних методів забезпечує достовірність пізнання та вирішення поставлених завдань. Із теоретичних загальнонаукових логічних методів використовувалися методи аналізу, синтезу, абстрагування, індукції, дедукції, аналогії, моделювання. За допомогою них визначені основні проблеми та перспективи розвитку у сфері національно-культурної автономії, охарактеризовано еволюцію національно-культурної автономії в Україні, а також еволюція політико-правової думки щодо національно-культурної автономії.

Спеціально-юридичні методи, зокрема: системний, структурно-функціональний, формально - догматичний, порівняльно - правовий, історико-правовий методи, дали змогу проаналізувати законодавство про національно-культурну автономію в Україні та окремих зарубіжних країнах, виробити пропозиції щодо його вдосконалення, охарактеризувати сучасне правове регулювання національно-культурної автономії в Україні та в окремих зарубіжних країнах.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на підставі проведеного дослідження вперше запропонована концепція становлення і розвитку правового регулювання національно-культурної автономії, що полягає у тривалому утвердженні права національних меншин на національно-культурну автономію, системності їх індивідуальних і колективних прав, органічного взаємозв'язку інституційних та нормативних гарантій національно-культурної автономії.

У межах проведеного дослідження автором:

- вперше визначено поняття “національно-культурна автономія”, розкрито його основний зміст, риси;

- здійснено правову класифікацію національно-культурних автономій, залежно від участі особи в реалізації прав національних меншин, від територіальних охоплень, від охоплення представниками національних меншин, від наявності цільового державного фінансування органів національно-культурної автономії;

– проаналізовано вплив права на розвиток національно-культурної автономії;

– звернено увагу на відсутність належної законодавчої бази в Україні для розвитку національно-культурної автономії відповідно до новітніх зарубіжних тенденцій;

– виокремленні та розкриті основні проблеми у сфері національно-культурної автономії;

- на підставі різнобічного аналізу досліджені співвідношення між громадськими організаціями національних меншин та органами національно-культурної автономії.

– охарактеризовані основні перспективи розвитку національно-культурної автономії в Україні: законодавче закріплення якісно нового інституту національно-культурної автономії в Україні; розробка та нормативне затвердження порядку формування органів національно-культурної автономії; закріплення правового статусу органів національно-культурної автономії в Україні; часткове фінансування органів національно-культурної автономії за рахунок цільових коштів Державного бюджету України;

- сформульовані пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України у сфері національно-культурної автономії;

- проаналізований світовий досвід щодо характерних особливостей, відмінних ознак та рис правового регулювання національно-культурної автономії.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації розширюють простір для подальшого теоретичного дослідження в юридичній науці актуальних проблем національно-культурної автономії, а саме: правового регулювання національно-культурної автономії в окремих зарубіжних країнах; особливостей реалізації права національних меншин на національно-культурну автономію; порівняльно-правового аналізу національно-культурної автономії в окремих зарубіжних країнах.

Рекомендації, зазначені у дисертації, можуть бути використані у процесі вдосконалення законодавства України про національно-культурну автономію, у практичній діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, неурядових організацій та інших суб'єктів у сфері національно-культурної автономії, а також у навчальному процесі вищих учбових закладів юридичного та інших профілів.

Апробація результатів дослідження. Основні матеріали дисертації доповідались на 6 науково-практичних конференціях: міжнародній науково-практичній конференції “Правовий статус національних меншин” (м. Ужгород, 28 травня 2003 р., текст доповіді опублікований), всеукраїнській науково-практичній конференції “Право на інформацію в Україні: проблеми теорії та практики” (м. Ужгород, 8 жовтня 2003 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Реформування політико-правової системи України в контексті європейського вибору” (м. Ужгород, 10-11 листопада 2003 р., текст доповіді опублікований), всеукраїнській науково-практичній конференції “Держава і право: історія, сучасність та майбутнє” (м. Ужгород, 15 листопада 2004 р.), підсумковій науковій конференції професорсько-викладацького складу юридичного факультету Ужгородського національного університету (м. Ужгород, 25 лютого 2005 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції “Економіко-правові проблеми України” (м. Ужгород, 28 лютого 2005 р.); та міжнародному “круглому столі” Україна - ЄС: досвід Центральноєвропейських країн щодо євроінтеграційних процесів (м.Ужгород, 11 травня 2005 р.).

Публікації. На основі результатів дисертаційного дослідження опубліковано 4 статті у фахових юридичних журналах.

Структура дисертації. Мета і завдання дисертаційного дослідження зумовили структуру дисертації, яка складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (212 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 214 сторінок комп`ютерного типу, з яких 195 сторінок - основний текст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь дослідження теми, зазначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету та завдання, об'єкт та предмет дисертаційного дослідження, охарактеризовано його методологічну основу, розкрито наукову новизну роботи і практичне значення отриманих результатів, зазначено відомості про апробацію результатів дисертаційного дослідження.

Перший розділ “Теоретичні основи та еволюція національно-культурної автономії в Україні” присвячений дослідженню поняття “національно-культурна автономія” та його ознак, видів національно-культурної автономії; розвитку політико-правової думки щодо національно-культурної автономії; еволюції національно-культурної автономії в Україні. етнонаціональний правовий автономія

Права національних меншин є невід'ємною складовою прав людини. Потреба належного забезпечення прав національних меншин та надання їм відповідного правового статусу, сприймається як необхідність міжнародною спільнотою та абсолютною більшістю європейських держав. Національно-культурна автономія у багатьох державах Європи впроваджена на практиці і розглядається як одна з найкращих форм забезпечення задоволення національно-культурних потреб національних меншин, не порушуючи територіальної цілісності даної держави. Права національних меншин та їх національно-культурна автономія можуть бути втілені на практиці, тільки в умовах демократичної і правової держави.

На думку автора, поняття “національно-культурна автономія” можна визначити як гарантоване державою право та реальна здатність осіб, що належать до національних меншин, безпосередньо або опосередковано, через органи національно-культурної автономії, вирішувати питання власного розвитку та збереження національно-культурної самобутності, віднесених до їх компетенції чинним законодавством даної держави та установчими документами національно-культурної автономії.

Залежно від участі особи в реалізації прав національних меншин, на думку дисертанта, можна виокремити наступні види національно-культурної автономії: персональна автономія, асоціативна автономія, корпоративна автономія. Крім того, можна виокремити й інші види національно-культурних автономій за наступними критеріями: а) за територіальним охопленням - локальна, регіональна та загальнодержавна національно-культурна автономія; б) за охопленням представників національних меншин - загальна та обмежена національно-культурна автономія; в) за наявністю цільового державного фінансування органів національно-культурної автономії - такі, що фінансуються державою та такі, що не фінансуються державою.

Дисертант зазначає, що нині в Україні наявні передумови для формування певного виду національно-культурної автономії, оскільки формується спеціальне законодавство та визначаються майбутні моделі національно-культурної автономії, найбільш придатні для України.

Аналізуючи еволюцію політико-правової думки щодо національно-культурної автономії, дисертант зазначає, що окремі елементи даної проблематики досліджувалися ще в античні часи, однак цілісного вигляду концепція національно-культурної автономії знайшла лише у поглядах відомих австрійських мислителів у другій половині ХІХ ст.

Термін “національно-культурна автономія” введено в науковий обіг наприкінці ХІХ ст. в багатонаціональній Австро-Угорській імперії. Першими його використали австрійські соціал-демократи та марксисти Ф.Адлер, М.Адлер, О.Бауер, К.Реннер Кожен з них пропонував власні шляхи вирішення національних проблем у багатонаціональній Австро-Угорській імперії. Ними дана ідеї розроблялася переважно з філософських, соціологічних, а не юридичних позицій, по суті вона протиставлялася тезі про право націй на самовизначення та створення самостійних держав. Австрійські соціал-демократи розглядали як єдину можливість вирішення національних проблем - створення національно-культурної автономії.

Дана проблематика актуальною є і нині. Чимало сучасних науковців приділяють значну увагу дослідженню окремих аспектів національно-культурної автономії. На основі аналізу ідей у цій сфері різних мислителів минулого та сучасних науковців, можна сформувати найбільш оптимальну модель національно-культурної автономії у тій чи іншій країні, в тому числі і в Україні.

Досліджуючи еволюцію національно-культурної автономії, автор зазначає, що окремі елементи національно-культурної автономії існували ще в античних містах-полісах Північного Причорномор'я. Проте, якісно новий правовий статус національних меншин був сформований у Середньовіччі і тісно пов'язаний із становим правом. Після входження більшості українських земель до складу Російської імперії права національних меншин були забезпечені лише частково і не для всіх, (наприклад, німців) належним чином, а щодо інших національних меншин (наприклад, євреїв) здійснювалася дискримінаційна політика.

Автор наголошує, що в період національно-визвольної боротьби українського народу 1917-1920 рр. в УНР було проголошено право національних меншин на національно-персональну автономію, а в ЗУНР - право національних меншин на національно-культурну автономію. У роки Радянської України у 1921 - 1932 рр. було проведено “національне районування”, що включало певні елементи національно-територіальної автономії. Наступний розвиток правового статусу національних меншин можна поділити на наступні етапи:

1) етап 1932 - 1940 рр., протягом якого обмежено правовий статус національних меншин в Україні, ліквідовано національні адміністративно-територіальні одиниці, значно погіршено умови реалізації прав національних меншин порівняно із попереднім етапом;

2) етап 1941 - 1945 рр., протягом якого здійснювалися масові порушення прав національних меншин та корінних народів на території України, були відсутні передумови для реалізації більшості прав національних меншин;

3) етап 1946 - 1953 рр., протягом якого покращено умови реалізації прав національних меншин в Україні, відновлено основні елементи їх правового статусу, тривали обмеження щодо реалізації багатьох прав німецької меншини та депортованих національних спільнот;

4) етап 1954 - 1986 рр., протягом якого в Україні поступово відновлювалися та розширювалися елементи правового статусу національних меншин, поступова реабілітація депортованих національних спільнот, ліквідація спецпоселень, покращення умов реалізації прав національних меншин, розвінчання демагогічних ідей щодо “вирішення національного питання в СРСР і формування нової спільноти - радянський народ”;

5) етап 1987 р. - 24 серпня 1991 рр., протягом якого відбувається національне відродження різних національних спільнот України, вони утворюють свої громадські організації, покращено умови реалізації прав національних меншин.

На жодному із вищезазначених етапів органами влади Радянської України не ставилося питання про надання національним меншинам певного виду автономії.

На сучасному етапі розвитку правового статусу національних меншин в Україні, який почався 24 серпня 1991 р. з проголошення незалежності України, відбувається зростання суспільно-політичної активності національних меншин, масове повернення депортованих народів, насамперед кримських татар в Україну, прийняття нормативно-правових актів, спрямованих на формування правового статусу національних меншин в Україні. Після проголошення незалежності України у 1992 р. у ст. 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” закріплено право національних меншин України на національно-культурну автономію. На даному етапі створено якісно нові умови, гарантії та вдосконалено механізм забезпечення реалізації та захисту прав національних меншин.

Дисертант зазначає, що еволюція правового регулювання національних меншин в Україні зумовила перспективи подальшого розвитку національно-культурної автономії.

У другому розділі “Правове регулювання національно-культурної автономії в зарубіжних країнах” охарактеризовано правові засади національно-культурної автономії за законодавством зарубіжних країн, зокрема Латвії, Естонії, Російської Федерації, Сербії та Чорногорії, Угорщини та Словенії; розглянуто порядок формування органів національно-культурної автономії за законодавством зарубіжних країн; визначено права та обов'язки органів національно-культурної автономії за законодавством зарубіжних країн.

Автор доходить висновку, що концепція національно-культурної автономії у багатьох країнах Європи, зокрема: Угорській Республіці, Словенії, Естонії, Сербії та Чорногорії, Російській Федерації, вже впроваджена на практиці і підтверджує себе як одна з найкращих форм забезпечення належного задоволення національно-культурних потреб національних меншин на основі екстериторіального принципу.

Правові засади національно-культурної автономії закріплені неоднаково в законодавстві різних країн. Так, найбільш узагальнено вони визначені у законодавстві Латвії, а найбільш детально - у законодавстві Російської Федерації та Угорської Республіки.

В дисертації наголошено, що існуючі на даний момент моделі національно-культурної автономії в європейських країнах, придатні для застосування як в унітарних, так і федеративних державах. Найбільш придатною для унітарних держав можна визнати угорську модель, яку було частково використано Словенією та Сербією і Чорногорією під час впровадженням ними власних моделей національно-культурної автономії. Для федеративних держав найдосконалішою можна визнати російську модель, яка поширюється на всі етнічні спільноти держави, на відміну від угорської моделі, яка поширюється на національні спільноти, перелік яких чітко визначений законом.

Порядок формування органів національно-культурної автономії теж має свої специфічні особливості, визначені законодавством відповідних держав. На думку автора, найбільш вдало цей порядок визначено у законодавстві Угорської Республіки та Естонії. У Російській Федерації більшість питань стосовно формування органів управління національно-культурними автономіями вирішується на основі їх Статуту. Крім того, в Російській Федерації функціонує спеціальний дорадчий органи із питань національно-культурних автономій - Консультативна рада у справах національно-культурних автономій при Уряді Російської Федерації.

Дисертант наголошує, що права та обов'язки органів національно-культурної автономії закріплені у відповідних нормах чинного законодавства зарубіжних країн. Обсяг їх прав є неоднаковим у різних державах. Так, численними правами володіють національно-культурні автономії в Російській Федерації, а досить вузькою є компетенція органів культурного самоврядування національних меншин в Естонії. Важливою гарантією діяльності органів національно-культурної автономії є державне фінансування їх діяльності, яке надається з державного чи місцевих бюджетів.

Лундські рекомендації щодо ефективної участі національних меншин у громадсько-політичному житті мають важливе значення для подальшого розвитку законодавства країн-учасниць ОБСЄ у сфері правового статусу національних меншин, а також сприяють впровадженню інституту національно-культурної автономії у цих державах.

У сфері правового регулювання національно-культурної автономії в зарубіжних країнах, вважає дисертант, існують численні проблеми: проблема знаходження компромісу у роботі вищих органів національно-культурної автономії, до складу яких входять представники регіональних або місцевих автономій; відсутність норм законодавства, які б забезпечували механізм реалізації деяких прав органів національно-культурної автономії; необхідність надання права на національно-культурну автономію й іншим національним меншинам окремих держав, зокрема ромам та сербам Словенії.

Дисертант зазначає, що еволюція правового регулювання національних меншин у зарубіжних країнах засвідчує перспективи подальшого розвитку національно-культурної автономії в країнах Європи.

У третьому розділі “Сучасний стан та перспективи розвитку національно-культурної автономії в Україні” охарактеризовано сучасний стан національно-культурної автономії в Україні та перспективи розвитку її правових засад; проаналізовано основні положення новітніх законопроектів із питань національно-культурної автономії в Україні; визначено співвідношення між громадськими організаціями національних меншин та органами національно-культурної автономії; розглянуто концепцію формування органів національно-культурної автономії в Україні; охарактеризовано концепцію правового статусу органів національно-культурної автономії в Україні.

Право національних меншин на національно-культурну автономію в Україні прямо передбачено у ст. 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 p., на думку дисертанта, законодавче формулювання права національних меншин на національно-культурну автономію не повністю відповідає сучасним зарубіжним моделям національно-культурної автономії, а тому право національних меншин на національно-культурну автономію в Україні потребує якісного оновлення.

Щодо співвідношення між громадськими організаціями національних меншин та органами національно-культурної автономії, слід зазначити, що їх не потрібно ототожнювати. А створення окремих органів національно-культурної автономії в Україні як органів з спеціальною правосуб'єктністю не тільки не перешкоджатиме діяльності громадських організацій національних меншин, а й сприятиме об'єднанню різноманітних громадських організацій не навколо провідних лідерів національної меншини, які іноді власні амбіції ставлять понад інтереси національної меншини, а навколо національної спільноти - її проблем та потреб.

У контексті майбутнього Закону України “Про національно-культурну автономію” національно-культурну автономію доцільно розглядати як орган із спеціальною правосуб'єктністю, який не ототожнюється з громадською організацією національної меншини і має на меті представляти інтереси всієї громади даної національної спільноти у відповідній адміністративно-територіальній одиниці чи на загальнодержавному рівні. Такі органи не протиставляються і не співпадають з органами місцевого самоврядування, зокрема органами самоорганізації населення, і органами державної влади. Органи національно-культурної автономії, на думку автора, мають бути юридичними особами та наділятися Законом України “Про національно-культурну автономію” власними повноваженнями, в межах яких вони діють самостійно та несуть відповідальність за свою діяльність.

Принципами діяльності органів національно-культурної автономії в Україні, на переконання дисертанта, виступають: багатоманітність форм внутрішньої організації; добровільність, рівноправність всіх його членів; фінансування з Державного та місцевих бюджетів України; створення органів національно-культурної автономії на екстериторіальній основі; колегіальності; відповідальність органів національно-культурної автономії перед відповідною громадою національної меншини.

Система органів національно-культурної автономії в Україні, на нашу думку, може складатися з: місцевих (міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі) органів національно-культурної автономії, регіональних (обласних, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя) органів національно-культурної автономії, всеукраїнських органів національно-культурної автономії.

Формування органів національно-культурної автономії повинно здійснюватися на загальних рівних підставах для всіх національних меншин України. Недоцільно вводити певні додаткові цензи для національних меншин щодо їх можливості реалізації права на національно-культурну автономію. Список членів громади національної меншини, на думку автора, - це необхідний атрибут у процесі майбутнього формування органів національно-культурної автономії в Україні.

У дисертаційному дослідженні зазначено, що до сфери компетенції органів національно-культурної автономії в Україні можна буде віднести такі права і обов'язки: розробляти проект та затверджувати бюджет органу національно-культурної автономії, здійснювати його виконання; здійснювати заходи щодо збереження та розвитку культури і мови національної меншини; сприяти розвитку мережі освітніх закладів з навчанням на мовах національних меншин; організовувати творчі спілки, мистецькі колективи, театри, клуби, студії і забезпечувати їхнє функціонування; засновувати засоби масової інформації, здійснювати видавничу справу у порядку, встановленому законодавством України; організовувати міжнародні, всеукраїнські, регіональні конференції, симпозіуми, семінари, “круглі столи” з проблем розвитку культур національних меншин; сприяти реалізації культурно-освітніх та інформаційних потреб національних меншин; відроджувати і розвивати національні художні промисли, ремесла, декоративно-прикладні види мистецтва.

Автор вважає, що специфічними обов'язками органів національно-культурної автономії в Україні як органів із спеціальною правосуб'єктністю мають бути: відповідальність органу національно-культурної автономії за свою діяльність перед відповідною громадою національної меншини, відповідальність за цільове використання коштів бюджету, призначених органу національно-культурної автономії національної меншини.

Подальший розвиток концепції правового статусу органів національно-культурної автономії в Україні, вважає дисертант, сприятиме розвитку законодавства України про національно-культурну автономію та формуванню належного правового статусу органів національно-культурної автономії.

ВИСНОВКИ

стисло сформульовані та узагальнені пропозиції щодо вдосконалення законодавства України про національно-культурну автономію та розвитку концепції національно-культурної автономії в Україні. Узагальнено сучасний стан та проблеми правового регулювання національно-культурної автономії в зарубіжних країнах. Визначено основні проблеми та перспективи розвитку національно-культурної автономії в Україні.

Автор наголошує, що забезпечення належної реалізації всіх прав національних меншин в Україні, в тому числі і права на національно-культурну автономію, є важливим завданням держави і важливим напрямом розвитку конституційного законодавства України.

У сфері правового регулювання національно-культурної автономії в зарубіжних країнах існують численні проблеми, зокрема проблема знаходження компромісу у роботі вищих органів національно-культурної автономії, до складу яких входять представники регіональних або місцевих автономій; відсутність норм законодавства, які б забезпечували механізм реалізації деяких прав органів національно-культурної автономії; необхідність надання права на національно-культурну автономію й іншим національним меншинам окремих держав, зокрема ромам та сербам Словенії.

У дисертації зазначено, що основними проблемами у сфері національно-культурної автономії в Україні є відсутність належної законодавчої бази для розвитку національно-культурної автономії відповідно до новітніх зарубіжних тенденцій розвитку концепції національно-культурної автономії; невідповідність права на національно-культурну автономію, визначеного у ст. 6 Закону України “Про національні меншини в Україні”, сучасному розумінню права на національно-культурну автономію в юридичній науці; недостатнє фінансування видатків з Державного бюджету України для розвитку національних меншин.

На думку дисертанта, чітке визначення перспектив розвитку правових засад національно-культурної автономії в Україні у відповідних законопроектах та наукових працях, має важливе значення для подальшого практичного запровадження якісно нового інституту національно-культурної автономії в Україні, із врахуванням позитивного досвіду окремих зарубіжних країн у цій сфері. Пріоритетним напрямком розвитку правових засад національно-культурної автономії в Україні є формування законодавства України про національно-культурну автономію на основі екстериторіального принципу. Логічним завершенням цього процесу мало б стати прийняття Верховною Радою України Закону України “Про національно-культурну автономію”.

Автор зазначає, що органи національно-культурної автономії за своєю суттю мають окремі риси органів публічної влади та риси, притаманні громадським організаціям національних меншин. Вони є специфічними органами, що створюються внаслідок реалізації права національних меншин на національно-культурне самовизначення у формі національно-культурної автономії.

Основними перспективами розвитку національно-культурної автономії в Україні є законодавче закріплення якісно нового інституту національно-культурної автономії в Україні; розробка та нормативне затвердження порядку формування органів національно-культурної автономії; закріплення правового статусу органів національно-культурної автономії в Україні; часткове фінансування органів національно-культурної автономії за рахунок цільових коштів Державного бюджету України.

Дисертант доходить висновку, що сучасний стан реалізації національними меншинами права на національно-культурну автономію в Україні можна охарактеризувати позитивно. Однак зміст і суть права національних меншин на національно-культурну автономію в Україні потрібно вдосконалити у найближчому майбутньому відповідно до позитивного зарубіжного досвіду у цій сфері та сучасної концепції національно-культурної автономії.

У результаті дисертаційного дослідження нами запропоновані пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері правового регулювання національно-культурної автономії. Основними з них є такі:

1. Прийняти Закон України “Про національно-культурну автономію”.

2. Прийняти Закон України “Про національні меншини в Україні” у новій редакції, зокрема ст. 6 даного Закону викласти у наступній редакції: “Національні меншини в Україні мають право на національно-культурну автономію. Правове регулювання національно-культурної автономії здійснюється на основі Закону України “Про національно-культурну автономію”.

3. Прийняти Закон України “Про мови” у новій редакції.

4. Прийняти Закон України “Про недільні школи”.

5. Прийняти Закон України “Про концепцію державної етнонаціональної політики України”.

6. Викласти п. 3 ч. 1 ст. 92 Конституції України у наступній редакції: “права корінних народів і національних меншин; право на національно-культурну автономію”.

У дисертації наголошено, що Україна здійснила величезний поступ у створенні та вдосконаленні системи прав національних меншин, що зумовлює реальні перспективи розвитку інституту національно-культурної автономії в Україні.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В ТАКИХ НАУКОВИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1). Лазур Я.В. Захист мовних прав національних меншин // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. Випуск 3. - Ужгород: Ліра, 2004. - С. 84 - 86.

2). Лазур Я.В. Перспективи розвитку правових засад національно-культурної автономії національних меншин в Україні // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. Випуск 4. - Ужгород: Ліра, 2005. - С. 88 - 93.

3). Лазур Я.В. Правові засади національно-культурних автономій національних меншин за законодавством зарубіжних країн // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - 2005. - Випуск 28. - С. 295 - 302.

4). Лазур Я.В. Поняття, ознаки та види національно-культурної автономії // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - 2005. - Випуск 29. - С. 205 - 209.

АНОТАЦІЇ

Лазур Я.В. Правове регулювання національно-культурної автономії: світовий та вітчизняний досвід. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02. - конституційне право. Інститут законодавства Верховної Ради України, Київ, 2005.

У дисертації досліджуються поняття “національно-культурна автономія” та його ознаки, види національно-культурної автономії; розвиток політико-правової думки щодо національно-культурної автономії; еволюція національно-культурної автономії в Україні; правові засади національно-культурної автономії за законодавством зарубіжних країн, зокрема Латвії, Естонії, Російської Федерації, Сербії та Чорногорії, Угорщини та Словенії. Порядок формування органів національно-культурної автономії за законодавством зарубіжних країн; права та обов'язки органів національно-культурної автономії за законодавством зарубіжних країн; сучасний стан національно-культурної автономії в Україні та перспективи розвитку її правових засад; концепція формування органів національно-культурної автономії в Україні; концепція правового статусу органів національно-культурної автономії в Україні.

Здійснено аналіз чинних нормативно-правових актів України та окремих зарубіжних країн, актів міжнародного права, практики діяльності органів національно-культурної автономії в окремих зарубіжних країнах, новітніх законопроектів з питань національно-культурної автономії в Україні. Важливе місце в даному дослідженні посідає аналіз основних проблем та перспектив розвитку національно-культурної автономії в Україні.

Вироблено практичні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства України про національно-культурну автономію.

Ключові слова: національно-культурна автономія, концепція національно-культурної автономії, національні меншини, права національних меншини, права та обов'язки органів національно-культурної автономії.

Лазур Я.В. Правовое регулирование национально-культурной автономии: мировой и отечественный опыт. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.02. - конституционное право. Институт законодательства Верховной Рады Украины, Киев, 2005.

Диссертация посвящена научному анализу проблематики правового регулирования национально-культурной автономии на основе мирового и отечественного опыта, определению основных проблем в этой сфере, определению основных перспектив развития национально-культурной автономии в Украине. На основе теоретического анализа научной литературы, действующих нормативных актов, разработанных законопроектов, практики деятельности органов национально-культурной автономии в зарубежных странах осуществлена комплексная научная характеристика правового регулирования национально-культурной автономии.

В диссертации исследуются теоретические основы национально-культурной автономии, развитие политико-правовой мысли относительно национально-культурной автономии, эволюция национально-культурной автономии в Украине, правовое регулирование национально-культурной автономии в зарубежных странах, порядок формирования органов национально-культурной автономии, их права и обязанности за законодательством зарубежных стран, современное состояние национально-культурной автономии в Украине и перспективы её развития. Осуществлен анализ нормативно-правовых актов Украины и зарубежных стран, практики деятельности органов национально-культурной автономии в зарубежных странах. Значительное место в исследовании занимает анализ основных проблем и перспектив развития национально-культурной автономии в Украине.

В Украине есть условия для формирования некоторого вида национально-культурной автономии, потому что формируется специальное законодательство и определяются модели будущего вида национально-культурной автономии, которая есть наиболее лучшей для Украины.

Концепция национально-культурной автономии в некоторых странах Европы, в частности: Венгрии, Словении, Эстонии, Сербии и Черногории, Российской Федерации, уже действует на практике и подтверждает себя как одна из наилучших форм обеспечения надлежащего удовлетворения национально-культурных потребностей национальных меньшинств на основе экстерриториального принципа.

Обеспечение надлежащей реализации всех прав национальных меньшинств в Украине, в том числе и права на национально-культурную автономию, является важным заданием государства и важным направлением развития конституционного законодательства Украины.

В области правового регулирования национально-культурной автономии в зарубежных странах есть многие проблемы, в частности: проблема поиска компромисса в работе высших органов национально-культурной автономии, в состав которой входят представители региональных или местных автономий; отсутствие норм законодательства, которые бы обеспечивали механизм реализации некоторых прав органов национально-культурной автономии; необходимость закрепления права на национально-культурную автономию и за другими национальными меньшинствами некоторых государств, в частности цыганам и сербам Словении.

Основными проблемами в области национально-культурной автономии в Украине являются отсутствие надлежащей законодательной базы для развития национально-культурной автономии в Украине в соответствии с новейшими зарубежными тенденциями развития концепции национально-культурной автономии, не соответствие права на национально-культурную автономию, определённого в ст. 6 Закона Украины “О национальных меньшинствах в Украине”, современному пониманию права на национально-культурную автономию в юридической науке, недостаточное финансирование расходов с Государственного бюджета Украины на развитие национальных меньшинств.

Определение перспектив развития правовых основ национально-культурной автономии в Украине в соответствующих законопроектах и научных работах имеет большое значение для практического внедрения качественно нового института национально-культурной автономии в Украине с учётом позитивного опыта некоторых зарубежных стран в этой сфере. Приоритетным направлением развития правового регулирования национально-культурной автономии в Украине является формирование законодательства Украины о национально-культурной автономии на основе экстерриториального принципа. Логическим завершением этого процесса должно стать принятие Верховным Советом Украины Закона Украины “О национально-культурной автономии”. Основными перспективами развития национально-культурной автономии в Украине являются законодательное закрепление качественно нового института национально-культурной автономии в Украине; разработка и нормативное утверждение порядка формирования органов национально-культурной автономии; закрепление правового статуса органов национально-культурной автономии в Украине; частичное финансирование органов национально-культурной автономии за счёт целевых средств Государственного бюджета Украины.

Современное состояние реализации национальными меньшинствами права на национально-культурную автономию в Украине можно определить как позитивное, однако содержание права национальных меньшинств на национально-культурную автономию в Украине нужно усовершенствовать в ближайшем будущем, соответственно с позитивным зарубежным опытом в этой сфере и современной концепции национально-культурной автономии.

Сформулированы практические предложения относительно усовершенствования законодательства Украины о национально-культурной автономии.

Ключевые слова: национально-культурная автономия, концепция национально-культурной автономии, национальные меньшинства, права национальных меньшинств, права и обязанности органов национально-культурной автономии.

Lazur Y.V. Legal regulation of national cultural autonomy: world and domestic experience. - Manuscript.

The dissertation for obtaining a scientific degree of Candidate of the Law Sciences on the speciality 12.00.02 - Constitutional Law. The Institute of Legislation of Supreme Council of Ukraine, Kiev, 2005.

The dissertation is devoted to the scientific analysis of legal regulation of national cultural autonomy, on the basis of world and domestic experience, definition of the basic problems in this sphere and perspectives of the development of national cultural autonomy in Ukraine. On the basis of the theoretical analysis of the scientific literature, normative acts, created bills, practice of activities of the bodies of national cultural autonomy in foreign countries, the complex scientific characteristic of legal regulation of national cultural autonomy, on the basis of world and domestic experience, is given. Conception of national cultural autonomy in some countries of Europe in particular: Hungary, Slovenia, Serbia and Montenegro, Russian Federation, nowadays implemented on practice, and confirms herself as one of the best forms of maintenance of appropriate satisfaction of national cultural needs of national minorities, on the basis of an ex-territorial principle.

The practical offers concerning improvement of the legislation of Ukraine about national cultural autonomy are formulated.

Key words: national cultural autonomy, conception of national cultural autonomy, national minorities, rights of national minorities, rights and obligations of the bodies of national cultural autonomy.

Размещено на Allbest.ru

...