Традиція правового плюралізму: західна та східна інтерпретація

Висвітлено співвідношення юридичного і соціологічного позитивізму (Л._Б. Анрі, Г. Гурвіч, Л. Дюгі, Е. Дюркгейм, Г. Еллінек, Р. Єринг, Г. Спенсер та ін.).

Теорія юридичного самообмеження держави, яку обстоюють позитивні юристи, хибна, оскільки для того, щоб бути пов'язаною своїм власним правом, держава мусить бути підпорядкована об'єктивним нормам, незалежними від неї самої. Такий зв'язок є вимогою справедливості, і держава стає підпорядкованою не своїм власним позитивним правом, а ідеєю права, якій ця держава служить.

У підрозділі 1.3. “Історико-правові вчення” осмислено їхні методологічні передумови історичної школи права, поняття “народний дух”, писане і живе право, народне право, еволюцію права. Центром підрозділу стає висновок про те, що здобутком історичної школи юристів слід вважати плюралістичну теорію джерел права.

З'ясовано, що попередниками історичної школи у ХVІІІ столітті були геттінгенські юристи на чолі з професором І._С. Пюттером, які чітко додержувалися історичного методу і напряму в юриспруденції, обстоювали релятивізм і партикуляризм у праві.

Проаналізовано вчення Г. Гуго, центральне місце в якому зайняла проблема джерел права. Зіставлення утворення права з розвитком мови і переваження звичаєвого права над законодавством - ось характерні риси теорії правогенезу Г. Гуго. Цим самим Г. Гуго вступив у суперечку з природним правом. Сутністю природно-правових вчень є моральна критика права, яка обумовлюється усвідомленням того, що право розвивається за участі особистості і складає частину моральної субстанції. Г. Гуго розуміє право не як здійснення ідеї справедливості, а виключно як засіб для усунення безладу.

Підкреслюється, що кінець ХVІІІ століття в Німеччині характеризувався суперечками між історичним і філософським напрямами в юриспруденції. Предметом суперечки була природа історичного процесу: історія є проявом суто каузальної необхідності, чи вона поєднує моменти каузальної необхідності свободи, природи і духу?

Ф.К. Савіньї обстоював однобічну органічну теорію історичного розвитку і, відповідно, теорію спонтанного, безвольового розвитку права. “Народний дух” є безособовою субстанцією, яка виявляє себе у “свідомості”, “переконанні” й “волі” народу. Аналогічно тлумачив “народний дух” Г._Ф. Пухта. Вплив особистої волі вилучався з історії права, поєднуючи народ у загальній волі.

При розгляді писаного і живого народного права висвітлено плюралістичну теорію правогенезу. Приписи влади - це не все право. Окрім законодавства, джерелами права є і звичаї, правова наука, судова практика. Помилками юристів є інтерес, спрямований лише на матеріальну вигоду і вузькопрактичні цілі та зневага до духовних цінностей.

Право є творінням людського духу. Воно народжується в людській свідомості. Загальнонародна правосвідомість є правом апріорі, без будь-яких подальших вимог його позитивації. Норми існують у народній свідомості як факт. Законодавство має лише субсидіарне, допоміжне значення в розвитку права. Воно мусить бути “знайдене” й узгоджене з уже існуючим живим народним правом.

Зроблено висновок про те, що народне право постає певним чином природним правом, священним і недоторканим для правителів. Історична школа права затверджувала не силу норм, встановлених владою, а значення народного права, яке самобутньо розвивається.

Філософське розуміння історії надало змогу Ф._К. Савіньї і Г._Ф. Пухті стверджувати: юрист розглядає право відокремлено, як право того чи іншого народу; філософ розглядає право окремих націй як відбиток розвитку, що здійснюється через все людство. З цієї точки зору право всіх народів постає моментами єдиного руху. Тож, фактором правоутворення є не лише індивідуальний дух певного народу, а і дух загальнолюдський. Це спростовувало як однобічну органічну теорію історичного розвитку, так і теорію спонтанного, безвольового розвитку права.

З'ясовано, що Р. Єринг, всупереч органічній теорії, обстоював телеологію. Самовизначення людської особистості - ось кредо Р. Єринга. Ідея свободи і справедливості є абсолютним ідеалом правоутворення, і на цій підставі стає можливою критика “несправедливих законів”. Органічним факторам надається цілком другорядне значення. Історичний процес почали розуміти як поєднання моментів свободи і необхідності. В історії діє свобода, але не безмежна, а керована вищою необхідністю.

У підрозділі 1.4. “Інтегративно-правові вчення” осмислено їхні методологічні передумови, такі конститутивні ознаки, як синтез духу і матерії, синтез нормативного і дескриптивного підходів до права, синтез легітимності. У підрозділі виокремлено складові герменевтичного пошуку права, а саме герменевтичного кола, передумови розуміння, феноменолого-ейдетичної редукції, ейдетичного права, оцінок.

При розгляді проблеми співвідношення “букви” і “духу” права підкреслюється, що методологією сучасних західних інтегративно-правових вчень є трансцендентальна синтетична філософія. У цьому зв'язку проаналізовано праці таких трансцендентальних філософів сучасності, як Е. Бетті, Х. Гадамер, М. Гартман, Е. Гуссерль, П. Рікер, Ю. Хабермас, М. Хайдеггер, М. Шелер, К. Ясперс.

Особливу увагу приділено герменевтиці. Проаналізовано вирішення герменевтичної проблеми “букви” і “духу” права континентально-європейськими й англомовними юристами. Зроблено висновок про те, що практичне значення проблеми полягає в тому, що телеологічне тлумачення є джерелом права. Виражається воно в правотворчій судовій практиці, здійснюваної на підставі дискреційних повноважень суддів.

Відзначається, що сфера поширення дескриптивного підходу до права - це позитивно-наукова юриспруденція і виключно позитивна дія права, а сфера нормативного підходу - це етика права. У першому випадку йдеться про право, як воно “є”, а в другому - про право, яким воно “мусить бути”. Лише за умови семантичного відмежування нормативного підходу від дескриптивного виникає можливість розглядати той чи інший юридичний припис фактично діючим і водночас етично непридатним і несправедливим. Можливо це на тій підставі, що нормативні судження (оцінки) мають постулативний елемент справедливості, який у судженнях суто дескриптивних відсутній. Через звернення до праці Д. Юма “Трактат про людську природу” (кн. 3, ч. 1, гл. 1) спростовано аргумент підміни сущого належним. Прибічників природно-правових шкіл часто звинувачують у допущенні цієї формально-логічної помилки.

Основну увагу приділено питанню про визнання нормативної сили фактичного. Вчення про зобов'язуючу силу факту опрацьовували Є. Ерліх, Г. Єллінек (“живе право”, “свободний суддівський пошук права”), Г. Гурвіч (“живе, соціальне право”). Спорідненою цьому вченню є й англомовна соціологічна юриспруденція на чолі з Р. Паундом, і такий її різновид, як реалістична школа права О. Германа, Ф. Джерома, К. Левелліна, Г. Леві, М. Морріса, Д. Орвілла, Л. Уеслі, К. Уілера, Б. Уолтера, Б. Френсіса.

Якщо основна ідея синтезу нормативного і дескриптивного підходів до права стосується головним чином гносеології права, то синтезу легітимності (справедливості) і легальності (законності) - аксіології права. Таке розмежування досить умовне, бо в сучасній теорії пізнання проблеми гносеології органічно “вбудовані” в онтологію. Сукупно ці два підходи означають, що справжнє право виявляється не емпіричне позитивно, а апріорно.

З'ясовано відмінність між концепціями формальної і реальної справедливості. Проаналізовано відомі легітимаційні теорії М. Вебера, Ф. Джерома, Х. Джерома, К.Б. Натана, Л.К. Нікерсона, Р. Паунда, К. Поппера, Г. Радбруха, Ю. Хабермаса, О. Хеффе, К. Шмітта. Усіх цих правознавців об'єднують такі вихідні положення і принципи їхніх поглядів, як синтез моральної філософії, чи етики і юриспруденції; синтез аксіології і юриспруденції; визнання ідеї справедливості необхідним конститутивним елементом поняття права; визнання антиномічного характеру правової сфери.

Підкреслюється, що метод вирішення антиномій полягає у виборі метаюридичних цінностей, які є об'єктами світоглядного переконання і вибору, а не каузальної, або позитивної, науки, іншими словами, підставу обґрунтування слід вбачати не в тому, що буде відповідно до каузально-природних причин, а в тому, що має бути відповідно до морального закону. Оцінка здійснюється не з точки зору причинної історичної послідовності, а з точки зору морального зобов'язання. Вибір тієї чи іншої цінності є однією з найважливіших складових частин процесу прийняття рішень і правової аргументації.

У другому розділі “Плюралізм у розвитку східної правової культури” висвітлено закономірності виникнення, розвитку, функціонування і тенденції права в інтерпретаціях теократичної, брахмацентристської і даоцентристської правових шкіл Сходу. Визначальним є висновок, що судова система у східних суспільствах не може існувати, спираючись лише на закони. За самою своєю сутністю вона має спиратися на морально-релігійні цінності, передусім на справедливість, істину, совість, довіру, згоду, чесність, свободу, мир, безпеку.

У підрозділі 2.1. “Теоцентристське правове вчення” обґрунтовано, що право є вираженням Божественної волі і внаслідок цього не спирається на авторитет ніякого законодавця.

При розгляді іудейського права підкреслюється, що ідея суду, правосуддя, справедливості наскрізь пронизує всю Тору, постаючи частиною віри. “Суд - це справа Божа”, “На трьох засадах світ тримається - на правосудді, на істині й на мирі”.

Виявлено фундаментальну норму і класифіковано джерела єврейського права. У цьому зв'язку проаналізовано засадничі терміни Ultra legal principle і Ultra vires.

Висвітлено етапи розвитку єврейського права. Проаналізовано такі складові частини Талмуду, як Галаха і Агада. Наголошується на ролі Мідрашу як інтерпретації законів, спробі проникнути в їхній дух.

З'ясовано зміст таких форм морально-релігійних санкцій, як “Непідсудний людям, але підсудний Небесам”, “Виконав свій обов'язок перед Небесами”, “Це не задовольняє мудреців”, “Він не заслуговує довіри”, “Не за буквою закону”, “Право, справедливість і чесність”. Ці санкції набули статусу правової норми. Розкрито зміст принципів “Діна демалхута - діна”, “том лев”, “йошер лев”, “бедерех гамекубелет”.

Виокремлено такий принцип організації суспільства і держави в євреїв, як народовладдя. Суспільство має право вето на видані закони. Здійснюється це право простим невиконанням закону більшістю общини, внаслідок чого законодавче рішення анулюється. Розкрито значення “суду простих людей”.

Висвітлено шляхи абсорбції єврейського права в законодавчу і судову систему держави Ізраїль.

Єдність та багатоманітність у загальних принципах мусульманського права розглядається зі змісту Корану, який пронизують ідеї справедливості правосуддя, неупередженості, істини, добра, миру.

Розглянуто такі загальні коранічні принципи, як “в основі речей - дозвіл”, принцип необтяження людини зверх її можливостей, принцип виконання взятих зобов'язань та ін.

Розкрито ієрархію таких ісламських шаріатських джерел, як Сунна Пророка, іджма, кійас, “виняткові інтереси”. Усі напрями мусульманського правознавства єдині в тому, що метою запровадження норм ісламського шаріату є забезпечення інтересів людини.

Проаналізовано загальні принципи, опрацьовані доктриною мусульманського права.

Висвітлено творчість Абу-Наср аль-Фарабі, Ібн-Халь-дуна і Тахір Ібн-аль-Хусайна, які збагатили концепцію теократичної держави, а також проаналізовано погляди на сучасне мусульманське право Абу Амін Біляль Філіпса.

Зроблено висновок про спорідненість основних понять єврейського і мусульманського права, а саме: Тора-Коран, Галаха-Шаріат, Мідраш-Іджма.

У підрозділі 2.2. “Брахмацентристське правове вчення” обґрунтовано синкретизм права і релігії індуїзму, проаналізовано концепцію “дхарми”, яка зумовлює розуміння і реалізацію права в Індії і країнах Південної і Південно-Східної Азії, розкрито ієрархію джерел індуїстського права, його вестернізацію.

Підкреслюється, що Брахма у ведах - це універсальний, космічний принцип, який ототожнюється з духовною сутністю кожного індивіда (атман). Закон відплати (карма) по суті є справедливістю, еквівалентністю.

Ведійські тексти мають назву шастр. Виокремлено три шастри: дхарма (вчення про справедливість), артха (вчення про користь і управління, або політика), кама (вчення про задоволення). Дхармашастри-смріті й артхашастри наскрізь пронизують ідеї божественного походження вед, кастового устрою і самоврядування в кастах і підкастах, істинного, справедливого правосуддя, обмеження влади правителя приписами священних книг.

Підкреслюється, що індуїстське право, як право божественне, є принципово незмінним, перманентним. У справі пристосування цього права до плинних історичних умов важлива роль належить коментуванню, чи інтерпретації, священних авторитетних текстів вченими брахманами або правниками-священиками. Таке коментування давніх дхармашастр вважалося джерелом права. Правителі не наважувалися суперечити приписам шастр і одностайній думці вчених брахманів. У судах посилалися не стільки на самі шастри, скільки на ті пояснення, які давали їм коментатори. Тлумачення священних текстів, запропоновані середньовічними коментаторами, й нині зберігають актуальність у державах Південної і Південно-Східної Азії.

Виявлено спорідненість основних понять єврейського, мусульманського й індуїстського права, а саме: Тора-Коран-Веди, Упанішади; Галаха-Шаріат-Шастри; Мідраш-Іджма-Дхарма.

У підрозділі 2.3. “Даоцентристське правове вчення” обґрунтовано синкретизм права і конфуціанської моралі, проаналізовано концепцію “Дао”, яка обумовлює розуміння і реалізацію права в країнах далекого Сходу, передусім Китаї і Японії, розкрито ієрархію джерел китайського і японського права, його вестернізацію.

Підкреслюється, що в розумінні права народами Сходу першочергове місце займає ідея справедливості. Китайці і японці не є винятком. Філософська канонічна китайська література відігравала роль “священних” книг, таких, як Біблія в християнстві, Тора в іудаїзмі, Коран в ісламі, Веди в індуїзмі. Дао - шлях у цих писемних пам'ятках давньої культури, це небесний закон. Людина мусить пізнати цей закон і через таке пізнання усвідомити свою небесну природу. Людський вияв Дао віддзеркалюється в понятті де - людська благодать - добродійність. Ідеальне втілення людського де - гуманність - жень. Де і його втілення в жень - те, завдяки чому Дао існує в Піднебесній. Правила лі - це зовнішній аналог жень, жень - внутрішній зміст лі, те, що наповнює його сенсом. Тож у співвідношенні Дао (мораль) - де (добродійність) - лі (правила поведінки) виразно відображається синкретизм права і моралі.

З'ясовано, що гуманність жень, належна справедливість і, взаємність чжі, мужність юн, шаноблива обережність цін, братська любов ді-ті, синівська повага сяо - все це зміст китайської культури, людського Дао. Вчинками людей керують гуманність і справедливість. Гуманність означає милосердне застосування настанов лі й законів фа, а справедливість означає їх відповідність; ритуал означає їх виконання, віра означає їх дотримання, мудрість означає їх знання.

Наголошено на впливі розвиненої китайської культури на Японію. Основу китайозованої системи японського права склали гірі. З'ясовано, що гірі, подібно до китайських рит (правил лі), - це суспільна мораль, або моральне чуття соціального обов'язку. У кожного є чуття обов'язку перед іншим, кожний це чуття переживає як бажане. Норми гірі у свідомості японців невіддільні від людинолюбства, поваги, симпатії. Зберігати суспільну гармонню і є споконвічним призначенням концепції інституту гірі. Проаналізовано вплив звичаєвих гірі на зміст писаного права і на здійснення правосуддя.

Зроблено висновок про те, що рити чи гірі посередництва, дружніх переговорів, мирової угоди є найважливішими з китайських рит чи японських звичаєвих гірі й сьогодні. Принцип безконфліктності рит чи гірі споконвіку пояснюється прагненням зберігати суспільну гармонню, яка у Китаї чи Японії є найголовнішою цінністю, є Дао.

У третьому розділі “Традиція плюралізму в розвитку вітчизняної правової культури” висвітлено закономірності виникнення, розвитку, функціонування і тенденції права в інтерпретаціях як дорадянських вітчизняних правових шкіл, так і сучасних. Серцевиною розділу є обґрунтування ідеал-реалістського вирішення проблеми права і, на цій підставі, висунення пропозиції реформ у концептуально-методологічному пізнанні права, його викладанні та практиці реалізації.

У підрозділі 3.1. “Різноманітність та особливості правових учень дорадянського часу” осмислено методологію і головні постулати природної, психологічної, позитивної, історичної правових шкіл, висвітлено суперечку між правознавцями цих шкіл, а також переваги і недоліки кожної з них.

Встановлено, що в дорадянській юриспруденції першочергова увага приділялася методологічному дискурсу в правовій сфері. Сутність цього дискурсу полягала в поєднанні метафізичного, історичного, позитивного методів, або, інакше кажучи, у поєднанні каузальної і нормативної науки (етики). Як результат, право визначали не теоретично, у чіткому розумінні цього слова (типу “А є Б”), а нормативно-теоретично (типу “А має мислитися як Б”).

Підкреслюється, що поширення в другій половині ХІХ століття в Росії юридичний позитивізм дорадянські теоретики природного права вважали кризою правової свідомості.

Доводиться, що дорадянське правознавство розвивалося в тісному зв'язку з православ'ям і в останньому нерідко вбачали його самобутній елемент. Релігійний та метафізичний світогляди збігаються в постулаті про свободу, а, отже, дорадянські вчення про право були і релігійними і метафізичними водночас.

Православна церква в самодержавній, імператорській Росії була державним інститутом. Західна церква, навпаки, з часу Папської революції затвердила свою незалежність від держави. Католицизм інтерпретує державу або як побудовану за аналогією з Церквою, або, навпаки, як простий засіб, який перебуває на службі в індивіда. За особистістю визнається невід'ємна релігійна цінність. Тож однією з корінних відмінностей між православним Сходом і католицьким Заходом є характер вирішення ними проблеми співвідношення держави і людини, точніше, хто з них і в кого перебував “на службі”.

Зі сказаного випливає, що вагомим фактором, який сприяв поширенню в другій половині XIX століття в самодержавній Росії юридичного позитивізму, був державницький характер російського православ'я, тісно пов'язаного із слов'янофільством.

У підрозділі 3.2. “Моністичний підхід до права та його утвердження в радянському суспільстві” осмислено методологію історико-матеріалістичного правового вчення, своєрідні ознаки, співвідношення з іншими правовими школами, вплив на радянське правознавство.

Проаналізовано праці Г. Плєханова, який зробив значний внесок у становлення, захист і популяризацію в Росії політико-правової теорії марксизму як історичного матеріалізму. У праці “До питання про розвиток моністичного погляду на історію” Г. Плєханов обстоює саме матеріалістичне розуміння історичного життя. На його думку, матеріалістичне розуміння історії, відкрите Марксом, є одним із найвеличніших здобутків теоретичної думки ХІХ століття. Маркс уперше поширив матеріалізм на розвиток суспільства, створив науку про суспільство. Французькі матеріалісти ХVІІІ століття, утопічні соціалісти ХІХ століття, не зважаючи на окремі матеріалістичні здогадки, не змогли подолати ідеалістичного погляду на суспільне життя. Вони залишилися ідеалістами в розумінні історії.

Для розуміння правових поглядів Г. Плєханова необхідно виокремити його думку про відсутність у праві ідеальної основи. Основа завжди реальна, бо правові приписи, на його думку, визначаються способом виробництва. Г. Плєханов уважав, що марксизм придатний до історичних, економічних і політичних умов Росії. Ця спільна думка поєднувала його з В. Леніним.

Належне місце відведено дослідженню правових поглядів Є. Пашуканіса, І. Разумовського, П. Стучки. Опрацьовуючи соціологічний підхід до права, зазначені юристи прагнули розкрити характер зв'язку між правом і економікою. Також дається характеристика нормативного визначення права, фундатором якого в ці роки був М. Криленко.

Підкреслюється, що для перших років функціонування радянської влади був характерний певний плюралізм правових поглядів, хоча він і визначався соціально-політичними умовами того часу. Перехід до моністичного праворозуміння носив поступовий характер.

У підрозділі 3.3. “Праворозуміння в сучасній українській юриспруденції: повернення до плюралізму правових ідей” під порівняльно-правовим кутом зору осмислено методологічні передумови сучасного українського права, його ейдетичну сутність.

Якщо зважати на компаративний метод у пізнанні права, то постають запитання: чи враховує сучасне українське правознавство світову традицію плюралістичного права, у тому числі і свою власну? Чи зважає воно на сучасну тенденцію у світовій юриспруденції? Такою тенденцією є інтегративне праворозуміння. Воно поєднує плюралістичні підходи до пізнання права. Право може бути не лише нормою, але і волею, не лише волею, але й інтересом, не тільки інтересом, але і свободою, не лише свободою, але і примусом, і т.д. Право не зводиться до одного виміру. Воно має свою цілісність, і його вичерпні характеристики можливі лише під кутом зору цієї цілісності.

Тож, чи зважає на таку інтегративну тенденцію сучасне українське правознавство? Почасти так, коли йдеться про методологію пізнання права. Так наголошується на синтезі класичної, некласичної і постнекласичної дослідницької методології. При цьому головну увагу приділено постмодернізму.

Філософською мовою виокремлення класичної, некласичної і постнекласичної методології зводиться до протиставлення метафізики й емпіризму, пізніше позитивізму. Тоді, якщо дослідник виявляє філософсько-методологічні засади своїх розвідок, то він має їх виявляти в контексті зіставлення метафізики й емпіризму, чи позитивізму. Окрім того, на думку автора, слід чітко констатувати, йдеться про класичну, некласичну і постнекласичну філософію чи науку (з чітким зазначенням ознак класичності, некласичності й постнекласичності)? Інакше існує невиразність у постановці й вирішенні питань.

Обґрунтовується необхідність формування нового ставлення до правової теорії в Україні. По суті ця теорія має комплементувати ідеї (метафізика), факти (позитивізм) і оцінки (аксіологія) і зрозуміти дійсне поєднання цих найважливіших правових сфер. У зв'язку з цим виникає необхідність розробки онтології, яка була б адекватною зазначеній концепції синтезу. Такою адекватною онтологію є теорія ейдосів. Феноменолого-ейдетична редукція цієї теорії дозволяє виявити в українському праві його допонятийну, або донаукову, доконцептуальну глибину. Все подальше розростання права слід розуміти з цього первісного. У процесі аналізу правових поглядів В. Бачиніна, А. Козловського, С. Максимова, Ю. Оборотова, П. Рабіновича, В. Селіванова, В. Шкоди робиться висновок щодо повернення української юриспруденції до плюралізму праворозуміння.

У підрозділі 3.4. “Компаративістика в утвердженні правового плюралізму” підкреслюється, що справжня цінність права може пізнаватися лише за допомогою подолання партикуляризму власного національного права, бо останнє не може бути критерієм оцінки себе самого.

Зазначається, що порівняльне правознавство володіє більш широким спектром типових рішень, ніж національно обмежена правова наука. І перш за все тому, що рішення, які містяться в правових системах світу, більш різноманітні й багатші за змістом, ніж ті, які можуть розробити обмежений рамками своєї національної системи юрист, хай навіть володіючи багатим уявленням.

Якщо порівняльно-правовий аналіз показує, що дана проблема за кордоном вирішується інакше, не можна виступати проти використання цього рішення в національному праві лише на тій підставі, що таке регулювання “іноземне”, тож і непридатне. “Питання про рецепцію іноземних правових інститутів є питанням не “національної належності”, а простої доцільності, необхідності. Ніхто не буде привозити з далеких країв те, що в нього самого є такої або кращої якості. Тільки нерозумний буде відмовлятися від кори хінного дерева лише на тій підставі, що воно виросло на чужому полі“ (Р. Єринг).

Ейдетичне вчення про природу права, яке є апріорним і дедуктивним, конкретизується через послідовне і системне обґрунтування стильоутворюючих елементів українського права, а саме: світоглядно-ідеологічних факторів, історичного виникнення й еволюції правової системи, домінуючої ролі правової доктрини та її своєрідності, джерел права та методів їх тлумачення, своєрідності юридичної техніки.

У підрозділі 3.5. “Концепція нормативних фактів” виявлено такі конститутивні його елементи, як акт визнання, факт і цінність, нормативний зміст факту. Підсумком дослідження стало обґрунтування автором власного визначення поняття “право”.

Ейдетичне вчення про природу права поглиблено через ідеал-реалістський підхід. Підкреслюється, що ідеал-реалізм є необхідною методологічною передумовою як для поняття права, так і для поняття “нормативного факту”. Такий метод у правознавстві має свою підставу у специфічному духовному, або ідеальному, характері справедливості й похідних від неї цінностей.

Обґрунтовано, що “нормативні факти” є втіленням позачасової цінності в чуттєво сприйманому соціальному факті. Така цінність легітимує “нормативні факти”, а, отже, у дієвому визнанні цінності укорінений стрижень права. “Нормативні факти” є динамічною концепцією цінностей, концепцією ідей-дій, що проникають у реальну поведінку. Вони є матеріалізацією ідей і цінностей у фактах. При цьому маються на увазі не самі “соціальні факти”, а виключно “нормативний зміст” цих фактів, який пізнається через редуктивну інверсію.

Зваживши на те, що в проблемі “нормативних фактів”, як підстави зобов'язуючої сили й ефективності правової норми, полягає вся складність феномена права, а також, що в дієвому визнанні цінності укорінений стрижень права, запропоновано визначення поняття права, яке має наступні ознаки: по-перше, це система, порядок імперативно-атрибутивних норм; по-друге, основується на нормативних фактах; по-третє, набуває легітимності, дієвості й гарантованості у соціальному житті. Імперативно-атрибутивна структура всіх правових явищ і, відповідно, правового регулювання полягає в нерозривному зв'язку між обов'язками одних осіб і домаганнями інших. Такий нерозривний зв'язок, своєю чергою, свідчить про засадничий взаємозв'язок між імперативно-атрибутивним регулюванням і ідеєю справедливості.

правовий плюралізм історичний інтегративний

ВИСНОВКИ

У висновках викладено основні положення дослідження, сформульовані теоретико-методологічні положення і практичні рекомендації, що заслуговують на пріоритетну увагу, виокремлено актуальні проблеми, на дослідженні яких доцільно зосередити зусилля науковців.

1. Вихідне положення і принцип дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу і теоретичного узагальнення західної, східної і вітчизняної традиції правового плюралізму запропонувати ідеал-реалістське вирішення проблеми права і в такий спосіб збагатити концептуально загальне вчення про природу права. Це сприятиме поступу права в Україні.

2. Знаменними здобутками природно-правових вчень варто вважати: осмислення права в його первісній природі, до запровадження державою, і обстоювання незалежності природного права від визнання чи невизнання з боку держави; виявлення онтологічного місця права; визначення права за його джерелом; синкретизм права і моралі; відображений теорією гештальту телеологічний підхід до права; зв'язок ідеї справедливості з принципом договору; визнання договору фундаментальним поняттям теорії легітимації.

3. Головним постулатом позитивізму є висовування права з влади держави. Право, як і державу, не можна зрозуміти інакше, ніж примусовий порядок поведінки людини. Тоді державу можна зрозуміти в юридичному сенсі як саме право. Однак держава є не лише системою норм, але і певною реалією; вона, як і все право, поставлена у взаємозв'язок з цінностями. Теорія ж ототожнення права і держави показує свою нездатність відобразити неминучу антиномію між нормативними і реальними елементами держави. Держава є не лише системою правил, але і деякою реальністю, яка може ці правила порушувати.

4. Якщо геттінгенські юристи, як попередники історичної школи права, заперечували позачасовість права, то, еволюціонуючи, школа визнала право феноменом універсальним і позачасовим, що наблизило її до природно-правового вчення.

5. Інтегративно-правове вчення синтезує дух і матерію, нормативний і дескриптивний підходи до права, легітимність і легальність. У контексті нормативного і дескриптивного підходів до права обґрунтовано метаюридичну природу цінностей. Концепція формальної справедливості у позитивізмі не містить ніяких критеріїв оцінки того, чи є чинні норми дійсно справедливими. Оцінки не є завданням науки права. Позитивне право безоціночне. Для досягнення реальної справедливості необхідно доповнити формальні вимоги справедливості морально-етичними цінностями. Дух права має переважувати його букву. Зрозуміти право неможливо, не усвідомивши його цілей. Виходячи з цього, юрист має знати, яка система цінностей сучасного суспільства, і в межах цієї системи цінностей використовувати право для досягнення справедливості. Концепція формальної справедливості у позитивізмі не містить ніяких критеріїв оцінки того, чи є чинні норми дійсно справедливими. Оцінки не є завданням науки права. Позитивне право безоціночне. Для досягнення реальної справедливості необхідно доповнити формальні вимоги справедливості морально-етичними цінностями. Дух права має переважувати його букву. Зрозуміти право неможливо, не усвідомивши його цілей. Виходячи з цього, юрист має знати, яка система цінностей сучасного суспільства, і в межах цієї системи цінностей використовувати право для досягнення справедливості.

6. Право в іудаїзмі, ісламі чи індуїзмі не автономне і не самодостатнє. Воно, як частка єдиної соціальної цілісності, мусить віддзеркалювати духовні, морально-релігійні цінності єврейського, мусульманського і індуїстського суспільства.

Такий синкретизм права і релігії має далекосяжні наслідки. Одним із наслідків є той, що іудейське, ісламське, індуїстське право як право божественне, від Бога, є принципово незмінним, перманентним. У справі пристосування цього права до плинних історичних обставин важлива роль належить коментуванню чи інтерпретації священних, авторитетних текстів знавцями Галахи, Корану чи вченими брахманами або правниками-священиками. Таке коментування вважалося джерелом права. Згідно з класичними поглядами, інтерпретаторська діяльність спрямовується не на створення нового права, а на відкриття, засвоєння і формулювання вже існуючого божественного права.

7. Іудейське, мусульманське, індуїстське право є вираженням Божественної волі, а не земного законодавця, і внаслідок цього не спирається на авторитет ніякого земного творця права. Коли аналізувати право з точки зору іудаїзму, ісламу чи індуїзму, виявляється, що не можна розглядати систему правових норм ізольовано, відчужено і незалежно від інших нормативних цінностей, таких, як норми релігійні й моральні. І в тих і в інших одна фундаментальна норма й одна єдина вища цінність, божественні веління в тому вигляді, в якому вони сформульовані в Торі, Корані чи Шастрах.

8. Доктрина конфуціанства є основою китайської і японської традиції. Згідно з цією доктриною кастово-ієрархічна структура суспільства зумовлена родовим світоглядом і є відбиттям вселенської гармонії, або порядку (дао). Тож, конфуціанська ідея ієрархічної структури суспільства своїм підґрунтям має саму природу речей. Природа (через ієрархію каст) сама створила рівновагу стосунків між людьми. Людина мусить дотримуватися встановленого зверху природного порядку буття, якщо вона не бажає порушувати вселенську гармонію. Свої особисті інтереси вона підпорядковує суспільній гармонії або інтересам усіх.

9. Аналізуючи дорадянську вітчизняну юриспруденцію, можна стверджувати, що в ній були представлені природно-правова, психологічна, історична та позитивістська школи.

Аналіз методологічного дискурсу засвідчує, що важливими проблемами дорадянських природно-правових вчень були: визначення права за його джерелом, ідея права як найважливіша і найскладніша проблема всієї юриспруденції, ідея права як максима і регулятив, релятивізм і універсалізм права, осмислення права в його зв'язку зі справедливістю, свободою, договором, обмеження влади природним правом і критика теорії юридичного самозобов'язання держави. Вкрай важливою була проблема співвідношення суспільного й особистісного та пов'язана з нею проблема юридичної рівноваги держави і громадянина, більш того, “службового” характеру державних інститутів.

10. Поширення в другій половині ХІХ століття в Росії юридичного позитивізму вважалося кризою правової свідомості, і серед ознак цієї кризи: по-перше, втрата правом самобутності й перетворення його на засіб для здійснення поточної політики держави; по-друге, абсолютизація детермінізму і заперечення концепції свободної волі; по-третє, невизнання відмінності між каузальною і нормативною науками і, як наслідок, ототожнення нормативного і дескриптивного підходів до права; по-четверте, абсолютизація фундаментального релятивізму і партикуляризму як противаги універсальності права; по-п'яте, невизнання відмінності між легальністю і легітимністю права і, як наслідок, заперечення ціннісної проблематики в правовій сфері.

11. Характерним для марксистсько-ленінського вчення є розгляд у русі матеріалістичного розуміння історії, держави і права як частини “Ідеологічної надбудови”. Остання створюється економічним базисом і служить його збереженню.

Щодо праворозуміння радянської доби слід відзначити його певну нестабільність, яка викликана суперечностями становлення радянської влади.

Проаналізувавши літературні джерела даного періоду, можна стверджувати, що із середини 20-х до середини 30-х років ХХ століття існував, хоча й умовний, плюралізм праворозуміння. Із середини ж 30-х років ХХ століття почалася безкомпромісна боротьба за чистоту марксистсько-ленінського праворозуміння.

12. Комплементарно-цілісна концепція пізнання права є новим напрямом у розвитку правової думки в теперішній Україні; ця концепція комплементує ідеї (метафізика), факти (позитивізм) і оцінки (аксіологія). Адекватною онтологією комплементарно-цілісного пізнання права є теорія ейдосів. Через феноменолого-ейдетичну редукцію, і враховуючи новітні висновки антропологічної філософії, у праві виявляється його допонятійна, або донаукова, чи доконцептуальна глибина. Вирішальна роль у цій редукції належить телеологічному методу. Цінність телеології у тому й полягає, що вона дозволяє ставити за мету і реалізовувати те, що існує реально, а лише мислимо. У телеології мета права випливає із заздалегідь заданого доктринального постулату. Таким постулатом є справедливість. У такий спосіб пізнане право є передзнанням для юриста. Ідея права залучається до всього, що юрист мислить, бажає чи робить і визначає це все.

13. Компаративно-правові дослідження мають сенс лише за умови, коли той чи інший правовий феномен, що досліджується, буде оцінюватися у зв'язку з усіма іншими, а не з точки зору власного правового устрою дослідника. Суть компаративно-правових розвідок полягає у тому, щоб поглянути на різні рішення під новим кутом зору, який дозволяв би виявити їхню схожість.

14. На підставі дослідження світоглядно-ідеологічних факторів як стильоутворюючого елемента правової системи України можна стверджувати, що першочергове місце в цій системі посідає природно-правова доктрина. Свідченням його є закріплення чинною Конституцією таких принципів: визнання людини, її життя та здоров'я, честі і гідності, недоторканості і безпеки найвищою соціальною цінністю; верховенства права, народного суверенітету; правової держави; розподілу влади; громадянського суспільства; відповідальність держави перед особою. За умови визнання природно-правового характеру української правової системи, нормативно-теоретичне визнання права має ґрунтуватися на апріорних цінностях (безумовна самоцінність особистості, свобода волі як природжений стан людини).

Таким є зміст правової доктрини, коли її основу вбачати у природному праві.

15. Апріорні цінності зумовлюватимуть таку ж апріорність основних правових понять: суб'єкт права, об'єкт права, суб'єктивне право, об'єктивне право, правова норма, правові відносини та ін. Усі конкретно-емпіричні поняття, тобто поняття, які виникають не через апріорне їх установлення, а на підставі даних історичного досвіду, зокрема, такі, як звичай, закон, судова практика, міжнародні угоди, правова доктрина, необхідно підпорядковувати основним правовим поняттям. У вмінні зіставляти зміст, який міститься в апріорних і емпіричних поняттях, з конкретними фактами людської поведінки полягає вся суть практики застосування права. Якщо таке вміння та розуміння відсутні, можливе лише механічне прикладання норми до окремого певного випадку, здатне призвести до несправедливого, але не належного застосування права.

16. Джерела права постають визначальним стильоутворюючим елементом сучасного українського права. Реалізація принципів верховенства права, правової держави, розподілу влади передбачає наявність науково обґрунтованої концепції джерел права. По-перше, існує потреба розглянути поняття та види джерел права під новим кутом зору. Процеси розбудови правової демократичної держави та громадянського суспільства вимагають адекватних форм упорядкування людських відносин. Ідеться про визнання договору, звичаю, судового рішення, принципів права самостійними джерелами права. По-друге, при опрацюванні плюралістичної теорії джерел права слід ураховувати досягнення таких наук як антропологія, етнографія, історія. Насамперед, урахування має торкатися юридичної традиції України.

17. Конститутивними елементами концепту “нормативних фактів” є акт визнання, факти і цінність, нормативний зміст факту. Автор наводить ідеал-реалістське поняття права. Право - це система, порядок імперативно-атрибутивних норм, які набувають легітимності, дієвості й соціальної гарантії ефективності через нормативні факти. Як результат, сучасна теорія права має бути теорією цінностей і оцінок, що вочевидь актуалізує проблему зрілої правосвідомості юристів як сфери духовності.

18. Результати дисертаційного дослідження можуть використовуватися як для формулювання принципів системного бачення проблеми права, так і для практичного реформування інститутів українського права з акцентом на герменевтичному пошуку права.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

Монографії, навчальні посібники:

1. Дудченко В.В. Традиція правового розвитку: плюралізм правових вчень: Монографія. - О.: Юрид. літ., 2006. - 304 с.

2. Правничий довідник для професійних суддів / За заг. ред. С.В. Ківалова. - О.: Юрид. літ., 2003. - С. 32-63.

3. Введение в украинское право / Под ред. С.В. Кивалова, Ю.Н. Оборотова. - О.: Юрид. літ., 2005. - С. 137-158.

Статті в наукових фахових виданнях України:

4. Дудченко В.В. Герменевтика права як проблема (методологічний аспект) // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць ОНЮА. - О., 2003. - № 12. - С. 42-50.

5. Дудченко В.В. До питання щодо дослідження феномена права

6. // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць - О.: Юрид. літ., 2003. - Вип. 18. - С. 25-31.

7. Дудченко В.В. Трансцендентність західної традиції права // Юрид. вестник. - О.: Юрид. літ., 2003. - № 4. - С. 69-73.

8. Дудченко В.В. Концепція права Жана-Луї Бержеля // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. - О.: Юрид. літ., 2004. - Т. 3. - С. 56-60.

9. Дудченко В.В. Правова реальність: до постановки проблеми //Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. - О.: Юрид. літ., 2004. - Вип. 22. - С. 10-15.

10. Дудченко В.В. Ідеї природного права епохи еллінізму //Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. - О.: Юрид. літ., 2004. - № 23. - С. 56-60.

11. Дудченко В.В. Ідея права (за працями Г. Бермана і Д. Ллойда)

12. // Митна справа. - 2004. - № 6. - С. 85-91.

13. Дудченко В.В. Проблема концептуалізації права //Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. - О.: Юрид. літ., 2005. - Вип. 24. - С. 187_194.

14. Дудченко В.В. Концепт позитивізму в юриспруденції: генезис та обґрунтування // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. - О.: Юрид. літ., 2005. - Вип. 25. - С. 6_14.

15. Дудченко В.В. Легітимність і легальність: питання співвідношення. // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. - О.: Юрид. літ., 2005. - Вип. 26. - С. 58_64.

16. Дудченко В.В. Універсалізм і партикуляризм у праві // Правова держава: Зб. наук. праць. - О.: Астропринт, 2005. - Вип. 8. - С. 13_19.

17. Дудченко В.В. Антиномії права в ученні Густава Радбруха

18. // Часопис Київ. ун-ту права. - К., 2005. - Вип. 3. - С. 38_44.

19. Дудченко В.В. Концепції причинності у праві // Право і безпека. - Х.: Нац. ун-т внутр. справ, 2005. - № 3. - Т. 4. - С. 14_18.

20. Дудченко В.В. Аналітична юриспруденція про концепт права

21. // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. - О.: Юрид. літ., 2005. - Т. 4. - С. 34_45.

22. Дудченко В.В. Роль компаративістики в уніфікації права // Митна справа. - 2005. - № 6. - С. 76_79.

23. Дудченко В.В. “Буква” і “дух” права: до методології питання

24. // Держава і право: Зб. наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - Вип. 28. - С. 19_24.

25. Дудченко В.В. Порівняльне право: предмет, функції та цілі

26. // Держава і право: Зб. наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - Вип. 29. - С. 17_22.

27. Дудченко В.В. До питання про нормативні факти // Держава і право: Зб. наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - Вип. 30. - С. 135_142.

28. Дудченко В.В. Основні поняття історичної школи права: критичний дослід // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. - О.: ПП “Фенікс”, 2006. - Вип. 29. - С. 245-251.

29. Дудченко В.В. Іудейське право: до проблеми виникнення, обґрунтування та взаємодії з сучасним ізраїльським правом // Держава і право: Зб. наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - Вип. 32. - С. 519_527.

30. Дудченко В.В. Про традицію плюралістичного правопізнання у дорадянській юриспруденції // Держава і право: Зб. наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - Вип. 33. - С. 96_103.

31. Дудченко В.В. До історико-матеріалістичного вчення про право

32. // Держава і право: Зб. наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - Вип. 34. - С. 594_599.

33. Дудченко В.В. “Судове право” іудеїв у системі сучасного права Ізраїлю // Митна справа. - 2006. - № 5. - С. 73_78.

34. Дудченко В.В. Концепція позитивної філософії Огюста Конта: критичний дослід // Юрид. вестник. - 2006. - № 1. - С. 88_93.

35. Дудченко В.В. Критерії стилю правових сімей сучасного світу

36. // Юрид. вестник. - 2006. - № 4. - С. 63_67.

37. Дудченко В.В. Плюралістичне праворозуміння: досягнення української юриспруденції // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. - О.: Юрид. літ., 2006. - С. 42_54.

38. Дудченко В.В. Багатофункціональні властивості порівняльного правознавства // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. - О.: Юрид. літ., 2006. - Вип. 29. - С. 18_24.

39. Дудченко В.В. Правогенеза в історичній школі права

40. // Університетські наук. зап.: Часопис Хмельницького ун-ту управління та права. - 2006. - № 2 (18). - С. 6_12.

41. Дудченко В.В. До дослідження загальних принципів римського та мусульманського права // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. - О.: Юрид. літ., 2007. - Вип. 31. - С. 26_31.

Матеріали конференцій:

42. Дудченко В.В. Ціннісно-правові аспекти судової влади та правосуддя // Судовий захист прав власності: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. - О.: Юрид. літ., 2004. - С. 108_114.

43. Дудченко В.В. Роль Гуго Гроція у становленні науки міжнародного права // Международное право после 11 сентября 2001 года: Матеріали наук.-практ. конф. - О.: Фенікс, 2004. - С. 97_104.

44. Дудченко В.В. Право як явище цивілізації та культури // Українська культура: стан та перспективи розвитку: організаційно-правовий аспект: Тези Всеукр. наук.-практ. конф. - К., 2004. - С. 85_87.

45. Дудченко В.В. Социальная ценность Конституции: методологические аспекты // Конституционное развитие Республики Молдова на современном этапе: Материалы междунар. науч.-теорет. конф. - Кишинев, 2004. - С. 674_678.

46. Дудченко В.В. Аксіологічні основи права та держави // Формування правової системи в Україні на сучасному етапі (в рамках 2-х читань пам'яті В.М. Корецького): Держава і право: Матеріали міжнар. наук. конф. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. - С. 83_87.

47. Дудченко В.В. Порівняльне правознавство: до дослідження загальнотеоретичних основ // Матеріали Всеукр. наук.-практ. інтернет-конф. - К., 2005. - С. 27_29.

48. Дудченко В.В. Загальне виборче право: до історії виникнення

49. // Практика виборчого процесу в Україні та проблеми його регулювання: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. - О.: Юрид. літ., 2005. - С. 3_10.

50. Дудченко В.В. Свобода як буттєва передумова прав людини

51. // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали ХІ регіональної наук.-практ. конф. - Л.: Юрид. фак. Львів. нац. ун-ту ім. І. Франка, 2005. - С. 25_26.

52. Дудченко В.В. Принцип правової безпеки: до історії виникнення та обґрунтування // Насильство в сім'ї: причини, наслідки та шляхи запобігання: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. - О.: Фенікс, 2005. - С. 43_45.

53. Дудченко В.В. Ідея права за працями П. Юркевича // Наука і життя: українські тенденції, інтеграція в світову наукову думку: Матеріали Всеукр. наук.-практ. інтернет-конф. - К., 2005. - С. 47_49.

54. Дудченко В.В. Правова традиція як категорія порівняльного правознавства // Науковий потенціал України: Матеріали І Всеукр. наук.-практ. інтернет-конф. - К., 2005. - С. 82_84.

55. Дудченко В.В. Класифікації у сфері права // Запорізькі правові читання: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. - Запоріжжя: Запорізький нац. ун_т, 2005. - С. 7_11.

56. Дудченко В.В. Тора і Галаха в правовій системі іудеїв // Правове життя сучасної України: Тези доп. 9-ї звіт. наук. конф. проф.-викл. і аспірант. складу ОНЮА. - О.: Фенікс, 2006. - С. 13_16.

57. Дудченко В.В. Утвердження договору в системі правових цінностей // Право, держава, духовність і шляхи розвитку та взаємодії: Тези доп. міжнар. наук.-практ. конф. - О.: Фенікс, 2006. - С. 137_139.

58. Дудченко В.В. Концепція соціального права Григорія Гурвіча

59. // Соціальний захист в Україні (правовий аспект): Тези доп. Всеукр. наук. конф. - К., 2006. - С. 25.

60. Дудченко В.В. Порівняльне правознавство: до характеристики предмета, методології та особливостей викладення // Наук. зап. Міжнар. гуманітар. ун-ту. - О.: МГУ, 2006. - С. 12_13.

61. Дудченко В.В. Філософія права Герберта Харта // Юрид. вестник. - 2006. - № 1. - С. 152.

62. Дудченко В.В. Утилітаризм І. Бентама та протидія злочинності

63. // Боротьба зі злочинністю та права людини: Зб. наук. праць міжнар. наук.-практ. конф. - О.: Фенікс, 2006. - С. 135_139.

64. Дудченко В.В. До питання щодо перспектив розвитку українського права // Право ХХІ століття: становлення та перспективи розвитку: Зб. наук. праць міжнар. наук.-практ. конф. “Другі Прибузькі юридичні читання”. - Миколаїв, 2006. - С. 66_67.

65. Дудченко В.В. Теорія договору: до історії виникнення та обґрунтування // Сучасні проблеми адаптації цивільного законодавства до стандартів Європейського Союзу: Матеріали І Міжнар. наук.-метод. конф. -

66. Л.: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2006. - С. 103_104.

67. Дудченко В.В. Справедливість як принцип правової держави // Від громадянського суспільства - до правової держави: Матеріали І Міжнар. наук.-практ. конф. - Х.: ХНУ ім. В.М. Каразіна, 2006. - С. 43_44.

68. Дудченко В.В. Римське право у концепціях права Г. Гуго та Ф.К. Савіньї // Римське право і сучасність: Матеріали ІV Міжнар. наук.-метод. конф. - О.: Фенікс, 2006. - С. 22_23.

69. Дудченко В.В. Ідея “Вселенського права”: до історії виникнення та обґрунтування // Порівняльне правознавство на пострадянському просторі: сучасний етап та перспективи розвитку: Матеріали міжнар. наук.-практ. семінару. - Сімферополь, 2006. - С. 211-214.

Размещено на Allbest.ru

...