Проблеми кримінального права України: теорії причинного зв’язку

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

Кримінальне право України

на тему: Проблеми кримінального права України: теорії причинного зв'язку

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття причинного зв'язку

1.1 Філософське поняття причинного зв'язку

1.2 Поняття причинного зв'язку в кримінальному праві

Розділ 2. Кримінально-правове значення причинного зв'язку

2.1 Значення причинного зв'язку та вплив причинного зв'язку на кваліфікацію злочинів

2.2 Значення причинного зв'язку для призначення покарання і його вплив на розмір призначеного покарання

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження причинного зв'язку визначається відсутністю єдиного підходу до визначення цієї дискусійної категорії, та відсутністю єдності тлумачення визначення причинного зв'язку. Основою гарантій законності та верховенства права є те, що теорія та практика кримінального права при визначенні винності особи виходить з принципу, що суспільно небезпечні наслідки можуть бути пред'явлені особі у вину, лише за наявності причинного зв'язку з його діями, бездіяльністю. Перед наукою кримінального права стоїть завдання розв'язати проблему причинного зв'язку між суспільно небезпечними діяннями людини і наслідками такого діяння (об'єктивний критерій), пов'язуючи з волею цієї людини, з її можливістю або неможливістю передбачати наслідки свого діяння та бажанням або небажанням певних наслідків від вчинення такого діяння (суб'єктивний критерій).

Сучасна наукова думка кримінального права ґрунтується на теорії причинності чи каузальності (причина), що розроблена філософією. Основою цієї теорії є те що такі категорії як «причина» та «наслідок» відображають об'єктивно існуючі причинно-наслідкові зв'язки об'єктивного світу. Відповідно до неї ці явища є універсальними і взаємозалежними, при чому одне завжди передує іншому - тобто причина породжує наслідок. Таким чином ця теорія обґрунтовує причинний зв'язок дією або бездіяльністю (причиною) - і суспільно небезпечними наслідками (наслідком), коли дія або бездіяльність викликає (породжує) настання суспільна небезпечного наслідку.

Розділ 1. Поняття причинного зв'язку

1.1 Філософське поняття причинного зв'язку

Під причинною зазвичай розуміють зв'язок, однієї зі сторін якої (причина) породжує іншу сторону (наслідок). Різне рішення питання про причинність визначається, перш за все, відмінностями основних філософських напрямків - матеріалізму й ідеалізму. Для матеріалізму причинний зв'язок є об'єктивна, існуюча поза нашою свідомістю зв'язок між явищами зовнішнього світу, вона є одна з форм загального взаємодії природи і суспільства. З точки зору ідеалізму причинний зв'язок - це суб'єктивна категорія, яка існує лише у свідомості суб'єкта, що пізнає (суб'єктивний ідеалізм), або хоча й об'єктивна категорія, але яка виводиться не з зовнішнього світу, а з об'єктивно існуючого розуму, логіки, ідеї (об'єктивний ідеалізм). Ідеалістичне поняття про причинність у сучасній філософії звичайно спирається чи на вчення Юма, чи на вчення Канта.

За вченням Юма, причинність є лише звичка нашої свідомості вважати, що за даним явищем звичайно випливає інше певне явище. Хоча ідея причинності і має своїм джерелом досвід, вона все ж не виражає об'єктивного зв'язку між предметами зовнішнього світу і є суто суб'єктивною категорією. На відміну від Юма, Кант не виводить поняття причинності з досвіду, а оголошує, що воно існує у свідомості людини до всякого досвіду, вважає його апріорним поняттям нашого розуму, привнесеним їм у досвід. Закономірність природи, за Кантом, є не об'єктивно існуюча поза людської свідомості зв'язок між предметами зовнішнього світу, а лише зв'язок між «явищами» (сприйняттями зовнішнього світу нашими почуттями - відчуттями).

Причина - філософська категорія, яка відображає одну з форм загального об'єктивного зв'язку, взаємозалежності і взаємозумовленості предметів, явищ і процесів, що відбуваються в природі й у суспільстві. Під причиною розуміється явище, що закономірно, з внутрішньою необхідністю породжує інше явище, яке розглядається як слідство. Це філософське розуміння причинності є загальним для всіх галузей знань, і тому воно застосовується і до причинного зв'язку в кримінальному праві.

Причинність - одна з форм загального зв'язку, взаємозалежності і взаємозумовленості предметів, явищ і процесів, що відбуваються в природі і суспільстві. Кожне явище має причину в інше або інших і саме породжує ряд інших явищ. Причинність причинно-слідче відношення є однієї з найбільше простих, елементарних, хоча і загальних форм зв'язку, але не єдиної. Тому, Діалектичний матеріалізм підкреслює, що причинність - лише момент загального зв'язку явищ. Це одна з форм світового об'єктивно-реального зв'язку явищ, що існує поза і незалежно від свідомості людини, а лише відбивається в ньому.

Взаємодія припускає розвиток. Взаємодія - це не проста оборотність причинного відношення. Слідство стає причиною наступної дії, а не своєї власної причини. Тому відношення причини і слідства є відношенням розвитку. У загальному взаємодії причина і слідство знаходяться в динамічному співвідношенні: усяка "причина" у той самий час може бути і "слідством" (наслідком), усяке "слідство" може бути "причиною" нового явища.

Для того, щоб з'ясувати причинний зв'язок яких-небудь явищ, треба виділити їх із загального взаємозв'язку, із тієї сукупності, що укладається з множини інших явищ. З'ясовування такого причинного зв'язку повинно ґрунтуватися на відбитку об'єктивної дійсності в нашій свідомості. Вирішення цього - це матеріалістичний підхід до розгляду названої проблеми. Причина завжди передує слідству в часі. Але не всяка послідовність явищ у часі означає їхню причинну залежність, тому що недостатня лише зовнішній зв'язок явищ, необхідний ще і внутрішній, закономірний зв'язок. Це пов'язано із субстанційним характером причинної залежності. Основним елементом причинності є необхідний, характер причинно-слідчого зв'язку, що виражається в обов'язковому настанні слідства при виникненні причини.

Одним із елементів причинності є генетичний зв'язок явища, що знаходить своє вираження в породженні слідства причиною.

Під причиною звичайно розуміють явище, дія якого викликає, визначає, змінює, робить або спричиняє за собою інше явище.

Дія причин призводить до визначених змін, що пов'язано з тим, що в реальній дійсності немає ізольованого зв'язку двох явищ, а завжди одночасно діють багато причини. Кожна причина, що є одним із чинників, що викликали слідство завжди, грає свою особливу роль, а тому не може бути двох абсолютно рівноцінних чинників.

Слід також враховувати залежність характеру причинного зв'язку від супровідних обставин. Будь-який причинно-наслідковий зв'язок існує у визначених умовах, але не можна ототожнювати причину й умови. Причина й умови не тотожні, але між ними існує глибокий діалектичний зв'язок: усяка причина у визначеному відношенні є умовою, а всяка умова в іншому відношенні може бути причиною.

Під умовами розуміється комплекс явищ, що самі не можуть породити безпосередньо дане явище - наслідок, але сприяючи причинам у просторі і часі і впливаючи на них, забезпечують їхній розвиток, необхідний для виникнення слідства. Не має однакових умов, за різних умов виникають різні наслідки.

Німецький філософ Г. Кребер, вважає, що в основі розходження причин і умов лежать два аспекти: генетичний і діалектичний. Генетичний: причина породжує, слідство, а умова цьому лише сприяє, забезпечуючи можливість дії причини. Діалектичний аспект: причина протилежна умовам по своїй мінливості, тобто усталеності. Але, на жаль, зазначений критерій можна використати лише в тих випадках, коли причиною є саме активно в них діючий чинник. Коли ж зштовхуємося з випадками пасивних явищ, то розходження між специфічною причиною й умовою зникає. У цьому випадку можна говорити лише про головну причину. Прямуючи до можливо більш чіткого розмежування причин і умов, А.П. Шептулін підкреслює, що в сукупності чинників, необхідних для виникнення того або іншого явища, не повинна розчинятися причина, і головне, що відрізняє її від умов і складає найважливішу частину категорії причини, - це саме момент активності, те, що причина є рушійною силою, викликає відповідні зміни в речах, явищах [1, с. 75-83].

Основними елементами причинності є:

1. необхідний характер причинно-слідчого зв'язку, що знаходить своє вираження:

- в обов'язковому настанні слідства при виникненні причини

- у відображенні структури причини в структурі слідства

2. генетичний зв'язок явищ: причина породжує слідство;

3. Послідовність причини і слідства в часі: причина завжди передує слідству по часу;

4. залежність характеру причиною зв'язку від супровідних обставин тобто умов.

Дані елементи причинності і складають її поняття. У філософської науці рахується що причинність - є необхідний генетичний зв'язок явищ, із яких одне явище називається причиною тобто обумовлює інше явище що називається наслідком. Проте такий підхід був не завжди проблема визначення причинного зв'язку була і є однієї з центральних проблем філософії, навколо якої з стародавніх часів велася запекла боротьба різноманітних напрямків. Це пояснюється тим що у проблемі причинного зв'язку схрещуються і відбиваються різноманітні уявлення про сутність матерії і людського мислення, про відношення їх один до одного, про роль досвіду і свідомості в сприйнятті явищ зовнішнього світу. Як співвідношення діалектичного, ідеалістичного сприйняття світу.

Для прикладу серед російських дореволюційних криміналістів існувало чимало прихильників ідеалістичних концепцій причинного зв'язку: кантіанської основи вирішення питання про причинність у кримінальному праві проголошував С.П. Мокрінський, на позиціях вчення Юма та його послідовників стояв Н.С. Тімашов.

Існує точка зору, згідно якої юрист може вирішити питання про причинний зв'язок у праві незалежно від рішення проблеми причинності у філософії. Так німецький криміналіст Л. Трегер вважав, наприклад, що філософія як така нездатна дати будь-які роз'яснення причинності в галузі права; причинність у праві означає лише встановлення того, «що повинен розуміти юрист під словами закону про заподіяння смерті, тілесного ушкодження, збитку та т.д.» [2 , с. 54].

Р. Маура проголосив, що це питання має вирішуватися не з точки зору філософського або природничо розуміння причинності, а в залежності від практичних потреб, тобто надав рішення питання про причинний зв'язок повністю на розсуд суду. Аналогічні судження висловлювалися і в російській юридичній літературі (С.В. Познишев). Потрібно зауважити, однак, що погляди про незалежність юриспруденції від філософії, як правило, все ж носили на собі печатку певного філософського напряму.

Тому слід стверджувати, що хоча філософія не дає аксіоматичного визначення поняття причинного зв'язку, проте вона я є ґрунтовним базисом для визначення причинного зв'язку.

1.2 Поняття причинного зв'язку в кримінальному праві

Питання про значення причинного зв'язку при визначенні відповідальності за вчинений злочин у теорії кримінального права такі вчені як Миттермаєр, російські вчені М.С. Таганцев, М.Д. Сергієвський визначали, що історично виник у зв'язку з розглядом злочинів проти життя та здоров'я [3, с.3].

Італійські юристи середніх століть виробили цілий ряд правил, які, як їм здавалося, могли сприяти визначенню відповідальності за вбивство, що стало результатом нанесення рани потерпілому. Вони вважали, що для визнання наявності причинного зв'язку при вбивстві потрібно безпосереднє позбавлення життя іншої людини, наприклад, удар сокирою, постріл в притул. Будь-яка обставина, яка сприятиме настання злочинного результату,зумовлювала поставлення скоєного в провину особі. Це так звана теорія виняткової причинності, що склалася під впливом арістотелівського подання про діючу причини. За часів феодальної епохи проводили різницю між безумовно смертельними ранами і ранами не смертельними. При наявності останніх вони заперечували причинний зв'язок між пораненням і приходу смертю потерпілого. Для визнання причинного зв'язку необхідно було, щоб смерть настала до закінчення «критичних днів» (цей термін зазвичай становив 40 днів) після нанесення поранення [4, с. 8].

Феодальна доктрина виняткової причинності найдовше зберігала дію у країнах англосаксонського права. В англійському праві до сих пір для визнання причинного зв'язку при вбивстві потрібно, щоб не минув певний термін (рік і один день після заподіяння ушкодження). Однак найбільш поширеною теорією причинності в західній кримінально-правовій літературі є так звана теорія «conditio sine qua non» (теорія «необхідної умови»). Відповідно до цієї теорії дії людини тоді є причиною даної події, коли воно було однією з необхідних умов настання цієї події. Теорія conditio sine qua non виходить з припущення про повну рівноцінності всіх попередніх близьких чи віддалених умов настання даної події. Кожне з них, якщо воно задовольняє вказаною вимогу, може розглядатися як причина події.

Одним з основоположників цієї теорії вважається німецький юрист Бурі, який наприкінці 60-х - початку 70-х рр. минулого століття опублікував ряд праць, присвячених питанню про причинного зв'язку [4, с. 32 ].

У юридичній літературі при спробі визначити філософські коріння теорії conditio sine qua non зазвичай розцінюють її як позитивістську теорію причинності. Однак А.А. Піонтковський стверджував, що не існує взагалі ніякої спеціальної теорії причинності позитивізму, розглядати теорію conditio sine qua non можна лише або в рамках механістичного матеріалізму, коли причинний зв'язок розглядається як об'єктивне явище, або в рамках ідеалістичного вчення про причини, або як результат непослідовного їх змішання. Мокрінський, наприклад, оголошуючи причинність апріорної категорією (тобто слідуючи Кантом), для свого розуміння закону причинного зв'язку користується роботою німецького матеріаліста XVIII ст. К.Ф. Гомеля: «Кожна подія, як би воно не було маловажним, необхідно обумовлено всім світовим минулим і всім справжнім. Разом з тим, складаючи частину цілого, воно необхідне обумовлює все існуюче і все те, що має здійснитися в майбутньому. За влучним і образним зауваженням Гомеля, варто було б вилучити з Всесвіту тільки один атом, і весь світ розпався б » [5, с. 20].

Теорія причинності conditio sine qua non була панівною в юридичній літературі з цивільного права аж до початку нинішнього століття, а в кримінально-правовій літературі це положення вона займала і надалі. Однак нерідко вона викликала заперечення. Основне заперечення полягало в тому, що вона ставить питання про можливість відповідальності за дуже далекосяжні наслідки вчиненого діяння. Проти неї виступали насамперед цивілісти, тому що в галузі цивільного права в багатьох випадках з буржуазному праву відповідальність за наслідки могла наступати при наявності їх невинного заподіяння. Типовим у цьому відношенні з'явився аргумент, висунутий П. Ертманом: «Якщо мій пес набридає перехожому, і він внаслідок цього змінює маршрут своєї щоденної прогулянки, а потім, через кілька тижнів, перехожий потрапляє під автомобіль, гуляючи по новообраному маршрутом, то я повинен буду нести відповідальність, бо якщо б моя собака не вела себе певним чином, то перехожий не змінив би колишнього напрямки своєї прогулянки і не потрапив би під автомобіль. Моя собака, за яку я повинен відповідати і за відсутності вини з мого боку, згідно зі ст. 833 Цивільного уложення, створила умова, без якого не могло наступити каліцтво або смерть перехожого» [6, с. 43].

М.Д. Сергеївський визначав неприпустимість використання казуїстичної теорії обґрунтовуючи прикладом, що слідуючи цій теорії винним у смерті особи від простуди буде кравець який пошив занадто тонкий для зимової погоди костюм, прислужник який помилково повідомив про теплу погоду, перевізник, який занадто повільно віз особу в холодну погоду, і сама особа яка вдягнула легкий костюм в холодний день [4, с.21].

Заперечення цивілістів проти теорії conditio sine qua non були ослаблені в галузі кримінального права, тому що тут відповідальність передбачає встановлення вини особи у вчиненні злочину і відповідає за віддалені наслідки дій, які не могли бути передбачені особою. Однак, хоча теорія причинності conditio sine qua non виходить з визнання принципової рівності всіх умов, необхідних для настання даного злочинного результату, насправді прихильникам її доводиться відступати від цього положення при визначенні змісту умислу і необережності та вирішенні конкретних питань відповідальності за скоєний злочин. Якщо розуміти причинність як будь-яке з необхідних умов настання результату, то для наявності умислу було б достатнім вимагати встановлення свідомості того, що дана умова може сприяти наступу злочинного результату. Фактично ж прихильники цієї теорії для встановлення умислу вимагають усвідомлення більш конкретного розвитку причинного зв'язку між дією і наслідком, що результатом.

В якості ілюстрації такої непослідовності наводиться зазвичай наступний приклад: А. направляє Б. в ліс в надії, що під час наступаючої грози Б. буде убитий блискавкою. З точки зору теорії conditio sine qua non було б справедливим у разі загибелі Б. залучати до кримінальної відповідальності А. за закінчене умисне вбивство, а у разі, коли все обійшлося благополучно, - за замах на вбивство. Однак криміналісти, прихильники теорії conditio sine qua non такого висновку не роблять, посилаючись на те, що це суперечить їх «правовому почуттю». Не могла ця теорія причинності пояснити і обсяг кримінальної відповідальності у разі скоєння умисного злочину, пов'язаного з настанням певних кваліфікуючих наслідків (наприклад, умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю, що призвело за собою смерть потерпілого).

Так, якщо кому-небудь була навмисно завдано тяжку шкоду здоров'ю, і він загинув під час автомобільної катастрофи, коли його везли до лікарні, то з точки зору теорії, що розглядається в наявності причинний зв'язок між діями особи і смертю потерпілого (судова практика на заході зазвичай визнає , що з відповідальності за кваліфікований за наслідками умисний злочин не потрібно винного відношення особи до цих наслідків), все ж прихильники не пропонують в цьому випадку залучати за вчинення кваліфікованого виду умисного злочину. Недоліки теорії conditio sine qua non породили в кримінально-правовій літературі прагнення створити іншу концепцію розуміння причинного зв'язку в праві. Прикладом таких концепцій може служити теорія, розвинена К. Біндінгом. З усіх попередніх умов даної події він прагнув виділити таку умову, якому належить вирішальна роль у відтворенні цієї події; його то Біндінг і вважає причиною настав результату в тісному сенсі слова. Біндінг вважав, що викликати будь-яку зміну в зовнішньому світі - це значить порушити рівновагу між існуючими протидіями і сприяти даній зміні умовами в бік останніх.

Людська дія, що порушує цю рівновагу, є для нього причиною наслідку. Однак цій теорії властиві по суті ті ж риси, що й теорії conditio sine qua non. Вона виходить з метафізичних уявлень про зовнішній світ і також не проводить відмінності між необхідними і випадковими зв'язками. Інші криміналісти прагнули внести до розуміння причини у кримінальному праві безпосередньо елемент провини. Так М.Д. Сергієвський, визнаючи основні положення теорії conditio sine qua non, вказував, що в галузі кримінального права вона не повинна мати практичного застосування. Поділяючи загально-філософське поняття причини і спеціально кримінально-правове, він зазначав, що причиною якої-небудь події для кримінального права є лише те дія особи, у момент здійснення якого у нього була можливість передбачити дане явище як наслідок своєї дії. Причинним зв'язком у кримінальному праві Сергієвський вважав лише той причинний зв'язок, який охоплювався або міг охоплюватися передбаченням особи. Окремо від головних концепцій причинного зв'язку в науці кримінального права існують так звані індивідуалізовані теорії, що визнають нерівноцінність умов для виникнення результату. У російській дореволюційній літературі прихильником розмежування причини та умови був проф. М.С. Таганцев.

Вчинок людини, на думку Таганцева, не може викликати безпосередньо наслідки без сприяння інших спонукаючих сил. Тому для встановлення причинного зв'язку насамперед слід з'ясувати, в якому відношенні до наслідку повинен знаходитися людський вчинок. Відповідальність обгрунтована і в тих випадках, коли особа, хоча і не вчиняла протиправних дій, але дала існуючим і діючим силам такий напрямок, завдяки яким настав результат. Таганцев визнає відповідальність і в тому випадку, коли людина навіть не направляє сил, але своєю поведінкою настільки полегшує «успіх цих сил, що їх незалежність є удаваними, а не дійсне» [7, с. 54].

Проте як визначити переважання або відносну незначність вчинку людини і залежність від зовнішніх сил Таганцев не пояснив, і надав рішення цього питання в кожному окремому випадку судді. Нерівноцінність умов, на його думку, можна обгрунтувати лише з точки зору буденних уявлень. Філософському поняттю заподіяння Таганцев протиставляє «практичне поняття» причинності, тобто «Поняття причини в умовному життєвому сенсі слова», яким повинні, на його думку, оперувати кримінальне право. У той час як з філософської точки зору, причиною є вся сума попередніх умов, що мають рівноцінне значення, практична точка зору дозволяє виділяти одні умови як причину, а інші розглядати як привід. Визнання існування нерівноцінності умов кладе в основу своєї теорії про причинність російський криміналіст С.В. Познишев. На відміну від Таганцева, Познишев при встановленні відмінності між умовами-причинами і простими умовами грунтується не на життєвих поглядах, а намагається підійти до вирішення питання з точки зору загальних законів розвитку явищ. Для з'ясування того, якими особливостями наділена причина, на відміну від простої умови,

Познишев розрізняє три категорії умов: по-перше, ті окремі явища, які послужили безпосереднім матеріалом для виникнення нового явища (наприклад, тіло в результаті видозміни якого утворюється рана), по -друге, певні фактори, що впливають на вищезгадане явище і викликають у ньому певні зміни, які призводять до настання іншого явища (наприклад, удар ножем, постріл), по-третє, умови створюють обстановку, середовище, в якому відбувається утворення цього явища (наприклад , стан атмосфери, температура тіла).

Тільки за другою категорією умов Познишев визнає якість причини. Впливаючи на інші явища, вони викликають в них зміни різного характеру: або безпосередньо перетворюють ці явища, або просто приєднують їх з іншими, або виділяють з них деякі частини тощо…

Познишев вважає, що об'єктивну підставу відповідальності слід визнати встановленим, якщо поведінка особи було однією з умов-причин настав результату, хоча б воно виразилося в простому підставлянні об'єкта посягання під дію інших факторів.

Класифікація умов, яку дає Познишев, має доволі поверхневий характер, а його теорія багато в чому непослідовна. Розглядаючи кримінальну відповідальність, він вважає достатнім для обґрунтування передумови відповідальності, якщо поведінка особи безпосередньо чи опосередковано збуджувала, посилювала або направляла дії і заподіяла результат хоча б одного з факторів. Очевидно, що за цією формулою причинності може бути визнано будь-яку людську дію, хоча б і саму віддалену, якщо тільки вона яким-небудь чином сприяла настанню результату.

Спеціальної уваги заслуговує теорія адекватної причинності. Її поява в юридичній літературі зазвичай пов'язують з ім'ям І. Криза, фізіолога за фахом, який у 1888 р. опублікував роботу «Про поняття об'єктивної можливості та її деяких застосуваннях». Серед окремих додатків свого поняття «об'єктивної можливості» Криз розглядає і застосування цього поняття в галузі права. Суть цієї теорії зводиться до наступного. Кожна подія, що настає, фактично являє собою необхідний результат попередніх йому умов. Твердження про ймовірність чого-небудь носить суб'єктивний характер, тому що ймовірність означає завжди, що хтось не знає, настане чи ні дана подія. Імовірність настання якої-небудь події в тих випадках, коли відомі звичайні, загальні, родові умови його настання, Криз називає загальноприйнятою ймовірністю або об'єктивною можливістю настання.

При цьому «об'єктивний» характер можливості, за вченням Криза, є не вираження стану об'єктивно існуючої реальності, взаємного зв'язку між реальними явищами зовнішнього світу, а лише вірогідність, притаманна свідомості багатьох осіб. Об'єктивна можливість має своєю передумовою знання про типові зв'язки між явищами. Там, де розглядається умова може вважатися сприятливим настання даного результату взагалі незалежно від індивідуальних особливостей конкретного випадку, там можна говорити про адекватне заподіянні даними умовою розглянутого результату. На думку Криза, питання про типовість або нетиповість відповідної зв'язку може бути поставлений лише щодо таких обставин, які самі представляють собою винна поведінка суб'єкта, тобто при визначенні типовості причинного зв'язку можна брати до уваги лише ті обставини, які були відомі суб'єкту або могли бути йому відомі.

Таким чином, передумовою вирішення питання про причинний зв'язок з точки зору розглядуваної теорії має бути з'ясування, наскільки дію суб'єкта, виходячи з відомих йому, або можуть бути відомими умов, здатне взагалі заподіяти розглянутий результат. Ця, так звана суб'єктивна теорія адекватної причинності була доповнена об'єктивною її різновидом, автором якої вважають Рюмеліном. Відмінність останньої полягає в тому, що при вирішенні питання про можливість настання даного результату Рюмелін приваблює і умови, які стали відомі вже після настання цього результату. Питання про значення умови як адекватного для заподіяння розглянутого результату повинен бути дозволений з точки зору подальшого об'єктивного прогнозу, тобто ex post, який вирішується судом.

Незважаючи на те, що багато юристів на Заході визнали, що за допомогою цієї теорії досягнуто, нарешті, відповідність «правовому почуттю» при встановленні причинного зв'язку, адекватна теорія причинності в силу її суб'єктивістського характеру практично може означати захист повного суддівського розсуду у вирішенні питання про причинність . Для всіх різновидів теорії адекватної причинності характерне ототожнення причинного зв'язку з імовірністю очікування події даного роду з боку тієї чи іншої особи. Звичайно, людина за допомогою свого розуму вирішує питання про наявність або відсутність причинного зв'язку між явищами зовнішнього світу. Однак сама причинний зв'язок належить об'єктивного світу і його існування не можна ототожнювати із судженням про неї хоча б і проникливого спостерігача.

Розділ 2. Кримінально-правове значення причинного зв'язку

2.1 Значення причинного зв'язку та вплив причинного зв'язку на кваліфікацію злочинів

Досліджуючи поняття причинного зв'язку, неможливо мати повне уявлення про нього, не знаючи кримінально-правового значення, що має причинний зв'язок. Значення цього поняття для кримінальної відповідальності, для призначення покарання і для кваліфікації злочинів. У науці кримінального права проф. А.Н. Трайніним пропонувалася точка зору, відповідно до якої причинний зв'язок у кримінальному праві має двояке значення: як підстава кримінальної відповідальності і як елемент складу злочину, аргументи що він приводить у підтвердження своєї теорії: на його думку, кримінальна відповідальність має дві підстави: винність і причинність: "У кримінальному праві відповідальність спочиває на двох однаково необхідних основах: об'єктивній підставі - причинного зв'язку, і суб'єктивній підставі - вини" [8, с. 80].

У цьому він бачить діалектичний підхід до аналізованої проблеми: сполучення суб'єктивних і об'єктивних моментів, оцінки особистості злочинця і його поведінки, тобто відмова відривати суб'єктивне від об'єктивного, суб'єкта від дії, злочинця від злочину. Звідси він робить висновок: підстави кримінальної відповідальності не можуть спочивати на однім лише суб'єктивному моменті: вина, у якості суб'єктивної підстави кримінальної відповідальності, повинна сполучитися з іншою, об'єктивною її підставою. Такою об'єктивною підставою може бути тільки причинний зв'язок: "Будь-яка злочинна дія і його результати повинні бути заподіяні суб'єктом, повинні являться плодом його поводження, його творчості; лише автор злочинної дії і його результат можуть нести за них відповідальність" [ 8, с. 93].

Інші елементи складу, що характеризують його об'єктивну сторону: засіб, місце, час учинення злочину й ін., - мінливі, малозначні і для багатьох груп злочинів не характерні, тому не можуть бути висунуті в якості одної з підстав кримінальної відповідальності. Причинність же виходить за межі конкретного складу.

Причинний зв'язок він розглядає не тільки як об'єктивну підставу відповідальності і як об'єктивний її критерій: дія особи, що утворило головну причину суспільно-небезпечного результату при інших рівних умовах повинна тягнути за собою велику кримінальну відповідальність, чим дія особи, що грала другорядну роль у заподіянні цього результату теорія розподілу причин і причинних зв'язків по ступеню заподіяння. На його думку, не тільки ступінь вини, але і ступінь заподіяння визначають ступінь суспільної небезпеки і, отже міру кримінальної відповідальності.

У той же час він пише: "У загальній формі можна сказати, і це буде, звичайно, вірно, що підставою для кваліфікації конкретного злочину служить наявність у діях підсудного всіх елементів складу цього злочину. Але це саме, загальна відповідь... " [8 с. 96].

Іншими словами, проф. А.Н. Трайнин притримується тієї точки зору, відповідно до котрого причинний зв'язок виступає самостійною підставою кримінальної відповідальності, з чим не можна погодитися.

Варто визнати правильну позицію проф. В.Н.Кудрявцева: "Значення причинного зв'язку в праві визначається тим, що він є елементом складу злочину, а при відсутності хоча б одного з елементів складу не може наступити кримінальна відповідальність." В цьому і полягає значення причинного зв'язку для кримінальної відповідальності і її вплив на останню. Значення причинного зв'язку, як елемента складу злочину, припускає її значення і для кримінальної відповідальності: за допомогою складу злочину вона стає підставою кримінальної відповідальності.

Розглядаючи причинність в кримінальному праві слід відзначити причинний зв'язок у злочинах із формальним та матеріальним складом.

Розглядаючи ці склади злочинів, слід зауважити що в одних випадках закон прямо вказує на необхідність установлення причинного зв'язку, а в інших - карає за саме учинення визначених кримінальним законодавством суспільно небезпечних дій, не згадуючи про наслідки цих дій, а отже, і про причинний зв'язок. У теорії кримінального права по цій особливості всі склади злочинів поділяються на дві великі групи: на склади "матеріальні" і на склади "формальні". Розподіл усіх складів злочинів із погляду урахування ролі і значення злочинного результату на "матеріальні" і "формальні" має практичне значення. Воно показує, що кримінальну відповідальність можуть спричиняти і такі злочинні діяння, що не викликали матеріально шкідливого результату.

Склади, створені законодавцем так, що злочин повинний вважатися з моменту вчинення особою дій або бездіяльності, незалежно від характеру викликаних їм наслідків, прийнято називати "формальними" складами злочинів. Основною властивістю таких злочинів є те, що наслідки, а отже, причинний зв'язок між ними і суспільно небезпечним діянням обвинувачуваного, не є елементами складу злочину. Тому, наявність або відсутність злочинних наслідків може служити лише обставиною, що впливає на міру покарання. Наприклад, для того, щоб притягнути особу до кримінальній відповідальності по статті 111 КК України достатньо вчинення даною особою суспільно-небезпечного діяння, передбаченого даною статтею. Настання яких-небудь шкідливих наслідків тут не потрібно.

Злочини з "формальним" складом відрізняються від злочинів із "матеріальним складом не тим, що вони не тягнуть за собою наслідків, а лише тим, що їхнє настання або не настання не мають значення для кваліфікації в злочинах із "матеріальним" складом і - навпаки.

Ті склади, законодавча конструкція яких така, що закінченими вони можуть рахуватися лише за умови настання суспільно небезпечних наслідків, називаються "матеріальними". У цьому випадку причинний зв'язок повинний бути встановлений, а інакше може бути виключена кримінальна відповідальність, тому що буде відсутній важливий елемент складу злочину.

Злочини з "матеріальним" складом можна розбити на дві групи:

1. злочини, закінчений склад яких має місце у випадках, коли зроблені істотні-небезпечні дії і наступили визначені, що випливають із закону, наслідки;

2. злочини, для закінченого складу яких потрібно поряд із вчиненням суспільно небезпечних дій або настання суспільно небезпечних наслідків, або створення можливості їх настання.

По всім цих злочинах за закінчений склад буде не тільки тоді, коли доведено вчинення суспільно небезпечних дій, настання зазначених у законі наслідків і причинного зв'язку між ними, але і при доведенні можливості настання таких наслідків.

При наявності злочинів із "формальним" складом, закінчений склад має місце незалежно від настання наслідків і від їхнього характеру.

Отже, у злочинах з "матеріальним" складом необхідно встановлення причинного зв'язку між суспільно-небезпечним діянням і злочинним наслідком, що наступив. Але як бути в тих випадках, коли також злочини не доведені до кінця, є незакінченими? Ось де виникають деякі проблеми при вирішенні питання про причинний зв'язок, що розглядається в даному пункті.

Кваліфікація причинного зв'язку. Вірна кваліфікація вчиненого діяння, має дуже важливе значення при призначенні покарання. Проф. В.Н. Кудрявцев пише з цього приводу: "Помилка в кваліфікації може спричинити не тільки неправильне призначення міри покарання, але і необгрунтоване застосування або незастосування ряду інших правових обмежень призначення більш суворого або більш м'якого виду покарання, застосування або незастосування амністії, умовно-дострокового звільнення, неправильне обчислення термінів давнини, термінів, що погашають судимість, і т.д. [9 с.15].

Треба виходити з того, що в кримінальному праві України причинний зв'язок розглядається як елемент об'єктивної сторони складу злочину, що виконує роль з'єднувальної ланки між протиправним діянням і суспільно небезпечним результатом.

Відношення причинності можна уявити у виді ланцюга взаємозалежних об'єктивних явищ, що опосередковують перехід від протиправного діяння до злочинного результату. Ці явища можуть бути почуттєво сприйняті і досліджувані. При встановленні причинного зв'язку необхідно дотримуватися ряду важливих правил, що можна сформулювати таким чином:

1.встановлення причинного зв'язку припускає суворе відокремлення конкретного протиправного діяння і шкідливого результату;

2.дослідження ланок причинного ланцюга повинно відбуватися від шкідливого результату до протиправного діяння;

3. взаємозв'язок ланок причинного ланцюга підлягає дослідженню і науковому аналізу.

1. якщо одним ударом заподіяне тяжке тілесне ушкодження, то особа, що завдала його, і буде відповідати;

2. якщо причиною тяжкого тілесного ушкодження явилася ціла серія ударів, то відповідальності по ч.1 ст.101 КК України підлягають ті учасники групи, що і завдавали такі удари.

Вирішення питань про причинний зв'язок складається з двох етапів: експертного і слідчого. Спочатку провадиться судово-медична експертиза, у задачу якої входить обґрунтування безпосередньої причини тяжкого тілесного ушкодження, який може бути одиничний удар або ціла серія ударів. Потім слідчим шляхом конкретизуються дії кожного учасника нападу.

Таке правило вказує, що процес встановлення причинного зв'язку повинний витікати від шкідливого результату і до протиправного діяння. Це правило важливо. Дослідження причинного зв'язку від результату до діяння визначається об'єктивними обставинами. Частіше усього зустрічаються випадки, коли розслідування злочинів починається з факту виявлення шкідливого результату. Тому перша задача, що постає перед слідчим, полягає в тому, щоб установити найближчу, безпосередню причину настання шкоди. Потім логічно відбувається перехід до іншої причин, що мають значення в настанні шкоди.

Вплив причинного зв'язку на кваліфікацію злочинів, вчинених у співучасті.

Встановлення причинного зв'язку при кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті, має деякі особливості. Спільність дій, бездіяльності співучасників припускає існування причинного зв'язку між поведінкою кожного зі співучасників і вчиненням злочину, виконаного виконавцем виконавцями. Встановлення причинного зв'язку при співучасті має особливості, що повинні враховуватися при кваліфікації злочинів. Так, тільки суспільно-небезпечні дії, бездіяльність виконавця знаходиться в прямому причинному зв'язку з заподіянням результату у злочинах із "матеріальними" складами, або ці дії, бездіяльність самі по собі безпосередньо містять у собі склад злочину у злочинах із "формальними" складами. Що ж стосується злочинних дій, бездіяльності інших співучасників, то їхнє поводження причинно пов'язане зі злочинним результатом не безпосередньо, а через виконавця злочинного акта.

Ці співучасники вносять свій внесок у загальний механізм вчинення злочину беруть участь у вчиненні злочинного діяння, але своєрідно, впливи на виконавця сприяючи його діяльності. Урахування цієї обставини обумовлює, зокрема, те, що у випадку невиконання, по яким-небудь причинам. Виконавцем злочинного акта, така участь співучасників у злочині зветься "невдалого" підбурювання, підсобництва і з погляду правої оцінки кваліфікується як незакінчена злочинна діяльність - готування до того злочину, до якого вони підбурили виконавця або у вчиненні якого намагалися зробити йому сприяння. І в цьому випадку винні співучасники, організатор, підбурювач і посібник відповідають за особисту участь у спробі вчинити злочин, а не за створення необхідних умов. При кваліфікації такого роду злочинних дій співучасників дана обставина знайде відбиток у застосуванні до зазначених осіб ст.ст. 17 і 19 КК України і ст. Особливої частини КК України.

Причинний зв'язок при незакінчених складах злочинів. Незакінчені склади злочину - це різновиди злочинів із "матеріалъним" складом. До них відносяться замах і готування.

Кримінальне право виходить із єдності об'єктивної і суб'єктивної сторін усякого злочинного діяння. Поряд із виною, як підставою кримінальної відповідальності воно завжди потребує й об'єктивної суспільної небезпеки вчинку як рівноцінного з виною підставою кримінальної відповідальності, тому, якщо незакінчений злочин є формою вчинення злочину, то діяння не може складати винятку з загальних принципів кримінальної відповідальності. Та обставина, що при незакінченому злочині наслідок, до якого прагнула особа, не має місця, зовсім не означає того, що зовнішня діяльність тут позбавлена свого значення. Навпаки, і в незакінченому злочині є моменти, що свідчать про те, що дана дія не тільки виявляє злочинну волю особи, але і пpeдставляє об'єктивну суспільну небезпеку.

Закінчений злочин вимагає здійснення всіх елементів складу злочину котрі особа мала намір здійснити, отже вона має намір нанести ту шкоду, яка передбачена даним складом у якості наслідку. При замаху здійснення цього наслідку не потрібно. Об'єктивна сторона замаху полягає в створенні реальної можливості настання даного наслідку ч.2 ст.17 КК України: тобто при своєму закономірному розвитку і при відсутності інших діючих умов, що перешкоджають настанню наслідку повинний призвести до заподіяння шкоди. Цією ознакою поняття замаху відрізняється від закінченого злочину і від готування до злочинів. При закінченому злочині є не тільки небезпека, але і дійсне настання наслідків, а при готуванні є тільки небезпека їх настання. Як правильно, пише проф. А.А. Піонтовський: "... якщо замах на злочин створює безпосередню небезпеку настання злочинного результату, то готування означає лише створення умов для можливості надалі учинити злочинні дії" [10 с. 480].

Та обставина, що хто-небудь придбав ніж для вбивства людини, ще не створює реальної можливості смерті останнього. Вірніше було б сказати, що підготовчі дії створюють можливість того, щоб особа надалі приступила до здійснення злочину або полегшило в майбутньому вчинення злочину" [11, с. 245].

Хоча законодавство України і передбачає кримінальність готування до злочину, проте, судові і слідчі органи у виняткових випадках притягають до відповідальності за готування. На наш погляд, це пов'язано з питанням про суспільну небезпеку діяння: замах завжди має суспільну небезпеку, а готування - лише у виняткових випадках.

На підставі вищесказаного робимо висновок: готування, як форма вчиненого злочину, не містить такого елемента причинного зв'язку, замах також не включає причинного зв'язку, як зв'язку суспільно небезпечного діяння і злочинного результату, але діяння, котрим замах відбувається, може бути визнано причиною небезпечного стану, отже, при замаху можна говорити про причинний зв'язок, як зв'язок суспільно небезпечного діяння і небезпечного стану. Під небезпечним станом варто розуміти зміну в умовах існування об'єкта, на який зроблено замах.

Лише при встановленні причинного зв'язку між діянням і небезпечним станом можливо притягнення особи до кримінальної відповідальності. Встановлення в таких випадках причинного зв'язку впливає і на вірну кваліфікацію діяння ст. 17 і відповідною статтею Особливої частини КК України.

Причинний зв'язок у бездіяльності. У проблемі бездіяльності питання причинного зв'язку опинилися на першому плані, відсунувши собою інші, не менш важливі питання. Певні труднощі при обґрунтуванні наявності причинного зв'язку викликаються тим, що при бездіяльності важко виділити якийсь матеріальний вплив. У дослідженнях російських юристів відзначається, що вперше вчення про злочинну бездіяльність пов'язали з вченням про причинний зв'язок дій людний (1836 р.). Згідно їхнім поглядом, у випадках змішаної бездіяльності заподіяння наслідків лежить не в самій бездіяльності, а в діяльності яка вчиняється одночасно з бездіяльністю, тобто в позитивній діяльності. Заподіяний характер має не будь-яка дія, а певне, та, яка ставить потерпілого в небезпечний стан і тому створює обов'язок діяти позитивно. В іншому випадку, як намагається висміяти цю теорію німецький юрист Коло, причиною смерті дитини, яка померла з голоду, буде те обставина, що мати його в'язала панчохи в той час, коли його слід було годувати. Біндінг, Бурі, Сергієвський, Таганцев та ін. пояснюючи «змішану» бездіяльність, висунули теорію психічної причинності. Попередня позитивна діяльність суб'єкта є умовою, яка перешкоджає розвитку негативного наслідку. Бездіяльність знищує цю умову за допомогою «психічного акту», який і є справжньою причиною результату при бездіяльності.

Звідси випливає, що зміна думок, рішень і т.д. сама по собі здатна зробити будь-які зміни реальної дійсності. Однак, зрозуміло, що при бездіяльності, як і при дії, суб'єкт повинен проявити себе зовні. Представники іншого напряму (Роланд, Келер, Бар) досліджували не тільки «змішану», а й «чисту» форму бездіяльності, вважаючи, що за певних умов бездіяльність сама по собі є причиною результату. Вони вважали, що окрім природного причинного зв'язку, існує також «правовий» або «соціальний» причинний зв'язок, який наголошував тільки на бездіяльності, вбачаючи в такому зв'язку виняткову особливість. Тим самим визнавалося відмінність в активності дії і бездіяльності.

Окремі юристи вважали, що там, де немає природного причинного зв'язку, тобто у разі бездіяльності, такий зв'язок має визнаватися, виходячи зі здорового глузду, згідно правилам життя. Для причинного зв'язку необхідно лише, щоб очікувані дії могли запобігти результат. Ця теорія по суті не відрізняється від концепції адекватної причинності і зводиться до неї. Можна відзначити і позицію, згідно з якою бездіяльність у чистому, не в змішаному вигляді не може бути причиною, вона може розглядатися лише як самостійна форма злочинної діяльності (прихильники Ліст, Мейер, Сергієвський). «Якщо закон встановлює іноді обов'язок перешкоджати виникненню тих чи інших явищ, - писав М.Д. Сергієвський, - то за невиконання цього обов'язку він карається як за таке, а не як за заподіяння цього явища» [7, с. 65].

Деякі автори пояснюють заподіяний характер «чистих» форм бездіяльності, виходячи з концепції «необхідної умови» («conditio sine qua non»). Бездіяльність розглядається як заперечення одного з умов. Необхідного для настання позитивного результату; вона, на думку С.В. Познишева, «може бути причиною припинення відповідної умови, необхідної для підтримання даного, що охороняється правом явища».

Заперечувалася спричиняюча здатність бездіяльності і низкою радянських криміналістів. Наприклад, Т.В. Церетелі стверджуючи, що бездіяльність здатна породжувати серйозні наслідки, визнає, що вона як відсутність діяльності впливає на перебіг причинності, що розвивається якимись іншими факторами, але не самою бездіяльністю.

2.2 Значення причинного зв'язку для призначення покарання і його вплив на розмір призначеного покарання

КК України вказує на те, що цілями покарання є виправлення і перевиховання засуджених у дусі чесного відношення до праці, точного виконання законів, поваги до правил співжиття, а також попередження вчинення нових злочинів, як засудженими, так і іншими особами.

Досягненню цих цілей може сприяти лише таке покарання, що строго відповідає ступеню суспільної небезпеки злочину, особистості винного і всіх обставин справи - економія кримінальної репресії.

Будь-який злочин обумовлений множиною чинників суб'єктивного й об'єктивного характеру, кожний із який потребує ретельного аналізу і правильної оцінки з боку суду при рішенні питання про покарання. До чинника суб'єктивного характеру відноситься особистість винного, а до чинника об'єктивного характеру - усі інші обставини справи.

У юридичній літературі немає ніяких теоретичних положень, які б торкалися питання про значення причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і злочинним наслідком для призначення покарання. Цей факт можна пояснити тією обставиною, що сам по собі причинний зв'язок безпосередньо не може впливати на призначення покарання, та його розмір. Він впливає на нього за допомогою притягнення винного до кримінальної відповідальності, як елемент об'єктивної сторони складу злочину, а також впливає на розмір призначеного покарання за допомогою зміни кваліфікації злочину, якщо остання виникла внаслідок в результаті зміни характеру причинного зв'язку [12, с. 35].

Дійсно, причинний зв'язок - одна з умов притягнення до кримінальної відповідальності, тому що вона є одним з елементів об'єктивної сторони складу злочину, що у свою чергу є єдиною підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності. Кримінальна відповідальність має своїм наслідком призначення покарання і частіше всього у ньому реалізується. Але чинному українському кримінальному законодавству відомі випадки, коли особа, притягнута до кримінальної відповідальності, звільняється від покарання. Так, відповідно до ч.2 ст. 50 КК України "особа, що вчинила злочин, може бути по вироку суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що в силу наступного бездоганного поводження і чесного відношення до праці ця особа на час розгляду справи в суді не могла бути суспільно небезпечною". На відміну від ч. 2 ст. 50 КК України, що передбачає підстави звільнення від кримінальної відповідальності, ст. 52 КК України передбачає підстави умовно-дострокового звільнення тільки від покарання.

Отже, кримінальна відповідальність - це самостійне кримінально-правове поняття, більш широке, ніж покарання, і може мати місце і без його застосування. Призначення ж покарання без притягнення до кримінальної відповідальності неможливо. Отже, без причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням і злочинним наслідком покарання призначене бути не може, через відсутність кримінальної відповідальності.

Неправильна кваліфікація злочинного діяння, пов'язана з неправильним встановленням причинного зв'язку впливає на розмір призначеного покарання.

Призначення покарання спричиняє різноманітні наслідки і моральні, і матеріальні, а тому правильне його застосування сприяє рішенню задач, що ставляться перед кримінальним судочинством, і підвищенню авторитету судово-слідчих органів.

Правильне встановлення причинного зв'язку між суспільно небезпечним діянням осудної і винної особи і злочинного наслідку, що наступив, служить однією з гарантій правильного призначення покарання.

Висновки

В кримінально-правовій практиці причинний зв'язок установлюється між суспільно небезпечним діянням і певними змінами, яке воно створило в реальному світі. Тому для вирішення цього завдання треба:

1. Встановити всі ознаки певного діяння, визначити його можливості створити, скоїти такі наслідки, переконатися, що діяння дійсно було вчинено і саме цією особою.

2. Встановити особливості та ознаки утворених наслідків, що мають характер суспільно небезпечної шкоди, їх розмір, тяжкість, кількість та час настання.

3. Встановити між ними причинний зв'язок чи доказати його відсутність.

Причинним зв'язком у філософії називають таку закономірну поєднання предметів та явищ, за якою одне явище (чи сукупність явищ) неминуче, з внутрішньою необхідністю утворює, народжує інше явище. Перше з них називають причиною, а друге -- наслідками.

Розуміння причинності (взаємозалежності) в кримінальному праві ґрунтується на таких головних філософських положеннях про причинний зв'язок:

1. Всезагальний зв'язок між явищами природи та суспільства є закономірністю -- безпричинних явищ немає: всі явища в природі та суспільстві причинно обумовлені.

2. Всезагальний зв'язок між явищами зовнішнього світу існує реально і об'єктивно, він не залежить від свідомості та волі людей.

3. Причинний зв'язок (як частка всезагального зв'язку речей і явищ) пізнаваний. Світ пізнаваний і пізнавані його закономірності. Пізнання та знання є насамперед знанням причини. Якби світ був непізнаванним, то наука стала б неможливою, а якби ми знали всі причини, то вона стала б непотрібною.

4. Причина та наслідок -- це лише частка, вилучена із всього загального зв'язку речей та явищ, ізольована від нього для з'ясування того, що є причиною, а що -- наслідком, оскільки наслідок цієї причини є причиною іншого наслідку і так безкінечно.