Роль органів юстиції в організації та забезпеченні функціонування системи правосуддя

Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ АДВОКАТУРИ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Роль органів юстиції в організації та забезпеченні функціонування системи правосуддя

Спеціальність: Судоустрій, прокуратура та адвокатура

Федькович Олена Володимирівна

Київ, 2007 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Одним із центральних завдань сучасної вітчизняної судово-правової реформи є побудова нової моделі правосуддя з чітким визначенням організаційно-функціональних основ діяльності в сфері юстиції.

Реформа як сукупність комплексних заходів торкнулася змін не тільки в питаннях упорядкування судів і процедури їх діяльності, але також внесла суттєві корективи в механізм організації всієї системи правосуддя - і щодо формування її органів, і щодо забезпечення судової діяльності, взаємодії з іншими органами правоохоронної системи та органами правосуддя зарубіжних країн, виконання судових рішень тощо.

В умовах розвитку демократії, додержання прав і свобод людини, створення належної та ефективної національної системи судового захисту стає одним із головних завдань держави. Для реалізації цього завдання залучено ряд органів та інституцій, серед яких поступово збільшується значення і роль органів юстиції, що тісно пов'язано з розумінням необхідності цілісного та цілеспрямованого виконання державної функції з упорядкування та утвердження судової влади. Погодження дій усіх ланок системи правоохорони повністю узгоджується з сучасними тенденціями посилення в країнах Європи статусу органів юстиції, їх інтеграцією у форми міжнародної співпраці, зокрема, Євроюсту.

Органами юстиції України накопичено чималий досвід у галузі забезпечення системи правосуддя. За попередні періоди та протягом останніх десятиліть цей досвід має деякі негативні відтінки, але в цілому позитивних здобутків у справі юстиційного управління значно більше. Нинішнє завдання, насамперед, полягає у визначенні чітких орієнтирів розвитку системи правосуддя з урахуванням міжнародно-правових стандартів і рекомендацій. Не відсторонення органів юстиції від системи правосуддя, а наближення, з огляду на соціальну потребу посилення ролі держави у справі забезпечення доступності правосуддя, незалежності та неупередженості суду, його ефективності та справедливості є нагальною потребою сьогодення.

Нова, перспективна роль органів юстиції у справі упорядкування правосуддя, безперечно, пов'язана з новим розумінням демократизації процесуальної форми, з побудовою сучасної моделі функціонального розподілу в ній, утвердженням верховенства права.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною тематики науково-дослідної роботи відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, зокрема, “Актуальні проблеми кримінальної юстиції в Україні” (РК 0103U004302) та “Кримінально-правові та кримінально-процесуальні аспекти здійснення правосуддя в Україні” (РК 0104U007591).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є комплексний аналіз основ організації системи юстиції, теоретична розробка сучасних проблем упорядкування відносин у даній сфері і формування на цій підставі пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавства та практики його реалізації.

Відповідно до мети визначено такі завдання дослідження:

- провести історико-правове дослідження розвитку органів юстиції;

- уточнити роль і значення органів юстиції у забезпеченні правосуддя;

- всебічно дослідити весь комплекс організаційних аспектів побудови відносин органів юстиції з системою правосуддя;

- охарактеризувати основні елементи цієї взаємодії та запропонувати шляхи її поглиблення й якісного оновлення, виділити кількісні та якісні характеристики переходу до демократичних стандартів у цій сфері;

- встановити основні принципові положення, що становлять зміст внутрішніх і зовнішніх зв'язків органів юстиції з системою правосуддя;

- проаналізувати різні підходи до визначення місця органів юстиції у правовій системі в питаннях організації та функціонування правосуддя;

- розкрити характер основ реалізації правової політики держави органами юстиції щодо забезпечення правосуддя;

- розробити рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства.

Об'єктом дослідження є комплекс правовідносин, що окреслюють роль і місце вітчизняних органів юстиції в сфері правосуддя.

Предметом дослідження є правові норми, що врегульовують участь органів юстиції в організації та забезпеченні системи правосуддя, визначають їх повноваження та форми діяльності в цій сфері, включаючи міжнародно-правове співробітництво та представництво інтересів української держави в закордонних юрисдикційних органах.

Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціальні методи. Підґрунтям дослідження виступає діалектичний метод наукового пізнання явищ дійсності в їх розвитку та взаємозв'язку. Використання історико-правового методу дозволило виявити різні підходи щодо організації органів юстиції та їх взаємодії з системою правосуддя в різні історичні періоди з урахуванням соціально-політичних обставин. Широко застосовувався порівняльно-правовий метод під час співставлення положень чинного законодавства України, законопроектних норм із відповідними положеннями законодавства зарубіжних країн. Використання методу системного аналізу дозволило розглянути систему внутрішніх і зовнішніх зв'язків забезпечення з боку органів юстиції належного функціонування правосуддя у правовій системі країни.

Догматичний метод дозволив проаналізувати зміст законодавчих положень. У процесі дослідження застосовувалися також формально-логічний, структурно-функціональний, комплексний, юридичного аналізу, моделювання, логічний та інші методи, які дозволили комплексно та всебічно дослідити проблемні питання організаційного забезпечення органами юстиції системи правосуддя. Теоретичною базою дослідження стали роботи вітчизняних і зарубіжних учених у галузі судоустрою та дисциплін процесуального права, а також роботи з історії держави і права, теорії держави і права, конституційного права, інших правових дисциплін, філософії, психології, соціології.

Нормативну базу дослідження становлять Конституція України, міжнародно-правові акти, процесуальне законодавство, про судоустрій, відомчі нормативно-правові акти. Емпіричну основу дисертації становлять результати узагальнення практики, статистичні дані Верховного Суду України, матеріали Міністерства юстиції України за період з 2002-2007 роки, опублікована статистика та судова практика.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в Україні вперше на дисертаційному рівні виконано комплексне монографічне дослідження з проблем, пов'язаних із визначенням ролі та місця органів юстиції в сфері правосуддя, характеристики форм їх діяльності і повноважень з організації та забезпечення дієвості судової системи, включаючи аспекти міжнародно-правового співробітництва та представництва інтересів української держави в закордонних юрисдикційних органах. На підставі проведеного дослідження зроблено:

- Обґрунтовано, що належне забезпечення правосуддя з стародавніх часів вважалося одним із обов'язків державної влади, що підтверджено досвідом Київської Русі, періодом литовсько-польської доби та козацької епохи. Сучасні органи юстиції як органи виконавчої влади беруть свій початок з XIX століття, коли було утворено Міністерство юстиції як орган із широкими прокурорськими повноваженнями. Загальноєвропейські орієнтири з питань організації та діяльності правосуддя було започатковано в діяльності органів юстиції під час судової реформи 1864 року. У свою чергу, історія української юстиції, пов'язана з національним державотворенням, зокрема, з кроками по створенню у 1917-1919 роках Генерального секретарства зі справ судівництва, а потім Міністерства судових справ;

- Зроблено висновок про те, що під оновленим статусом вітчизняних органів юстиції стосовно відповідальності за сферу організації і забезпечення правосуддя потрібно розуміти комплекс повноважень із таких напрямів:

1) забезпечення однакового застосування законодавства в судах через роботу з систематизації нормативно-правових актів, узагальнення практики, розробку пропозицій щодо удосконалення правового регулювання та забезпечення функціонування єдиної системи правової інформатизації;

2) експертного забезпечення правосуддя;

3) організації примусового виконання судових рішень;

4) формування корпусу суддів і системи судових установ;

5) забезпечення громадян правовою допомогою;

6) діяльності у сфері професійної підготовки юристів та правової освіти населення;

7) представництва інтересів держави як у національних, так і в міжнародних та іноземних судах, зокрема, в Європейському суді з прав людини;

8) забезпечення реалізації функції представництва органами державної влади публічних інтересів у судах;

9) діяльності з міжнародного правового співробітництва.

- Запропоновано у питаннях інституційного та організаційного забезпечення системи правосуддя вважати корисним для України зарубіжний досвід із питань здійснення адміністрування в судовій системі, матеріально-технічного та кадрового забезпечення судових установ, налагодження взаємодії між прокурорською діяльністю та функціями органів юстиції, насамперед, у сфері кримінальної юстиції, організації експертної справи для правосуддя за активною участю недержавних інституцій, забезпечення системи надання правової допомоги, виконання завдання щодо здійснення відшкодування збитків жертвам злочинів, завдання з питань організації служб апробації та впровадження методів медіації в правосуддя;

- Враховуючи посилення в сучасних умовах відповідальності держави стосовно забезпечення доступності правосуддя, незалежності та неупередженості суду, його ефективності та справедливості, вперше після тривалого панування роз'єднувальних тенденцій обґрунтовується пріоритетність напряму щодо наближення органів юстиції до системи правосуддя. В основі української правової політики повинна лежати ідея цілісного ставлення до системи юстиції як у функціональному, так і у організаційному аспектах, що передбачає наближення між собою професій судді, прокурора, слідчого, адвоката під час, уніфікації критеріїв до відбору кадрів, їх підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації, створення умов для „переливу” кадрів із однієї юридичної професії до іншої за умови єдності кадрової ідеології. Доводиться, що саме органи юстиції повинні бути інтегруючою інституцією, яка як основний орієнтир визнає спрямування на справедливість правосуддя і забезпечення верховенства права;

- На підставі аналізу вітчизняного законодавства зроблено висновок про те, що підхід до визначення статусу експерта повинен бути однаковим в усіх порядках судочинства. А, відтак, до статті 53 ЦПК України доцільно внести зміни, зазначивши, що судовим експертом у справі може бути як внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів особа, так і інший фахівець, наділений необхідними спеціальними знаннями. Стаття 4 Закону України „Про судову експертизу”, що визначає незалежність судового експерта та правильність його висновку, повинна зазнати суттєвих редакційних змін, зокрема, термін „свідомо” потрібно замінити терміном „завідомо”, посилання на можливість призначення повторної експертизи виключити із тексту;

- Обґрунтовано в роботі необхідність зниження рівня адміністрування, яке здійснюють органи юстиції стосовно корпусу судових експертів. Експертна спільнота повинна, об'єднавшись на добровільних засадах у асоціацію чи союз, брати на себе обов'язки з підтримання морально-етичних і професійних стандартів, механізмів щодо притягнення експертів до дисциплінарної відповідальності та брати активну участь у атестації судових експертів;

- Вперше зроблено висновок про те, що цілісний набір функцій, які уособлюють відповідальність за систему виконання судових рішень, у цілому, повинен покладатися на органи юстиції, в сфері повноважень яких повинні перебувати Державна виконавча та Державна кримінально-виконавча служби, а також місця попереднього ув'язнення. При цьому аргументується доцільність запровадження на підставі зарубіжного досвіду інституту приватних судових виконавців, а також інституту апробації з віднесенням їх до компетенції органів юстиції;

- Вперше у сучасному вимірі констатується, що оновлення напрямів діяльності органів юстиції в сфері організації та діяльності правосуддя щодо взяття відповідальності за управління пенітенціарною системою, виконання вироків, забезпечення доступу суспільства до інформації про судові рішення, посилення вимог до відбору суддів, підвищення якості дії механізму притягнення несумлінних суддів до різних видів відповідальності, здійснення спрямування і координації діяльності Державної судової адміністрації України, забезпечення захисту прав і законних інтересів осіб, які потерпіли від насильницьких злочинів, а також запровадження процедур судової медіації цілком відповідає засадам демократичного розвитку, тенденціям формування національної правової системи, зорієнтованої на стандарти європейського правопорядку;

- Вперше на підставі узагальнення національного та зарубіжного досвіду запропоновано висновок про те, що органи юстиції України в сфері забезпечення конвенційних механізмів надання міжнародної правової допомоги у майбутньому мають перспективу вивести співпрацю з усіх напрямів як цивільної, так і кримінальної юстиції на рівень взаємодії, а саме між міністерствами юстиції країн-учасниць такого співробітництва;

- Надано додаткові аргументи стосовно того, що цілком логічним і виправданим є поєднання функцій органів юстиції щодо представництва державних інтересів України в закордонних юрисдикційних органах із функціями, спрямованими на захист прав і свобод особи;

- Внесено конкретні пропозиції щодо удосконалення законодавства про судоустрій та організацію органів юстиції.

Практичне значення одержаних дисертаційних результатів полягає в тому, що викладені висновки і пропозиції можуть бути використані під час проведення подальших наукових досліджень з цієї проблеми, при удосконаленні чинного законодавства та підготовці нових законопроектів. Крім того, результати цього дослідження можуть застосовуватися під час підготовки навчально-методичних матеріалів, у навчальному процесі з дисциплін судоустрою та судочинства у вищих юридичних навчальних закладах та у системі підвищення кваліфікації працівників органів юстиції, судових і правоохоронних органів.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації обговорено на засіданнях відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися на Всеукраїнській науково-практичній конференції „Юридичні читання молодих вчених” (23-24 квітня 2004 р., м. Київ), VI міжвузівській науково-практичній конференції „Правова система України: сучасний стан та перспективи розвитку” (9 червня 2004 р., м. Рівне), науково-практичній конференції „Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики” (26 червня 2006 р., м. Київ).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження опубліковано у чотирьох наукових статтях у фахових виданнях та у трьох тезах виступів на конференціях.

Структура дисертації обумовлена поставленими метою та завданнями дослідження, на підставі чого розглянуті питання об'єднанні в декілька принципових блоків відповідно до внутрішньої логіки викладення теми та її предмета.

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (300 найменувань), списку скорочень. Загальний обсяг дисертації становить 228 сторінок, основного тексту - 191 сторінку.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються ступінь її наукової розробки, предмет, об'єкт і методологічна основа дослідження, викладаються положення, що виносяться на захист і характеризують новизну роботи, пояснюється теоретичне і практичне значення отриманих наукових результатів, наводяться дані про їх апробацію.

У розділі 1 „Загальна характеристика ролі та місця органів юстиції в організації та забезпеченні правосуддя” присвячено дослідженню історичного аспекту та сучасних організаційно-правових основ діяльності органів юстиції в сфері забезпечення правосуддя як в Україні, так і в світовій практиці.

У підрозділі 1.1 „Органи юстиції в сфері організації та забезпечення правосуддя: історичний аспект” на підставі історико-правового методу проаналізовано основні етапи становлення системи органів юстиції на теренах України і витоки формування елементів взаємодії між органами виконавчої та судової влади.

У роботі зазначається, що в сучасному розумінні органи юстиції як урядова складова беруть свій відлік з того моменту, коли функції з упорядкування, організаційного забезпечення, нагляду та контролю за системою правосуддя були надані відокремленій інституції в системі державної влади. Такої форми органи юстиції у вітчизняній історії набули у XVIII - в першій половині XIX століття на основі широких управлінсько-прокурорських повноважень. Дисертантом окремо виділяється період реформи 1864 року, що характеризувався суттєвими якісними змінами в системі повноважень Міністерства юстиції в галузі організації та діяльності органів правосуддя, зокрема, щодо нагляду за судами, щодо здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів, постановки питання про їх звільнення, про призначення чи не призначення на посаду, про підвищення чи пониження по службі, про призначення судових слідчих. Судовими статутами на Міністерство юстиції було покладено обов'язок здійснювати нагляд за діловодством у судах, за дотриманням внутрішніх правил діяльності судів, за особистими діями чиновників судового відомства, за дотриманням строків розгляду судових справ. Міністерство вело судову статистику, формувало судову звітність, проводило ревізії судових установ, надавало приписи, циркуляри, роз'яснення щодо виправлення помилок і недопущення правопорушень у питаннях внутрішнього устрою та порядку діяльності судів, вжиття заходів, спрямованих на зменшення судової тяганини та скорочення строків розгляду судових справ.

Особливу увагу в дослідженні приділено етапу історії української юстиції, що був пов'язаний з національним державотворенням у 1917-1919 роках, коли спочатку було відроджено Генеральне секретарство зі справ судівництва з завданнями щодо підготовки судових інструкцій, розробки відповідних законопроектів із спрямуванням на утвердження національної автономності та демократичних цінностей, а потім створено Міністерство судових справ, яке разом із Генеральним судом вибудовувало основи вітчизняної юстиції.

Дисертантом проаналізовано радянський період, у межах якого, починаючи з листопада 1918 року, органи юстиції розвивалися як складова частина системи радянської влади та класової ідеології (Д.І. Курський, А.Я. Вишинський, Б. Бенедіктов, К.П. Сізонов, А. Турін, М. Емінік та інш.) і пройшли шлях від Відділу юстиції при Тимчасовому Робітничо-селянському уряді до повноцінного окремого міністерства (1953 р.), остаточна соціалістична модель якого була сформована у 1970-1990 роки.

У дослідженні зроблено висновок про те, що як у дореволюційний період Міністерство юстиції, так і майже до 50-х років народний комісаріат юстиції не розглядалися окремо від системи судів, органів прокуратури, досудового слідства, адвокатури. Відповідно, термін „органи юстиції” в ці періоди найчастіше використовувався в широкому значенні як цілісна система правосуддя, включаючи всі органи та елементи її забезпечення. У наступний період так званого формування розвиненого соціалізму поступово акценти змінились, і термін „органи юстиції” набув вузького значення, окреслюючи лише систему органів юстиції як органів виконавчої влади, що здійснюють організаційне керівництво судовою діяльністю.

У підрозділі 1.2 „Органи юстиції на сучасному етапі становлення системи правосуддя в Україні” висвітлено динаміку формування органів юстиції в нинішній період, починаючи з проголошення незалежності української держави.

Дисертантом підкреслюється, що до прийняття у 1996 році Конституції України органи юстиції пройшли трансформацію від радянської моделі до інституції демократичного спрямування, яка враховує вимоги розподілу влад, особливий статус суду, оновлене положення прокуратури, незалежність адвокатури та потреби експертного забезпечення правосуддя і виконання рішень, вироків, ухвал і постанов судів.

У період реалізації конституційних положень і нинішніх завдань здійснення судово-правової реформи відбулося, як зазначено в роботі, суттєве оновлення статусу органів юстиції України стосовно відповідальності за сферу організації і здійснення правосуддя. Основними напрямками у зв'язку з цим стали спрямування на пріоритетність захисту прав і свобод людини та забезпечення реалізації державної правової політики у сфері адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Дисертантом охарактеризовано логічний зв'язок між функціями органів юстиції в цій галузі, включаючи аспекти міжнародно-правового співробітництва та діяльність із представництва інтересів держави як у національних, так і в міжнародних та іноземних судах, зокрема в Європейському суді з прав людини.

У підрозділі 1.3 „Роль та місце органів юстиції в сфері правосуддя в сучасній світовій практиці” дисертантом у порівняльно-правовому аспекті проаналізовано статус органів юстиції та їх повноваження в галузі забезпечення правосуддя в різних правових системах країн світу. Зокрема, в країнах англо-американської правової сім'ї, у першу чергу, Сполучених Штатах Америки, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Великобританії, як зазначено в дисертації, органи юстиції виконують роль носіїв реалізації публічного інтересу в сфері правосуддя, що передбачає покладення на них функцій з організації кримінального переслідування, участі у судових справах у випадках захисту публічних інтересів, забезпечення безпеки в залах судових засідань, особистої безпеки суддів, прокурорів, присяжних, охорони свідків та інших учасників судочинства, зберігання доказів і конфіскованого майна, підготовки правових висновків з питань законодавства та довідок по судових справах, контролю за переміщенням засуджених, управління пенітенціарними установами та нагляду за їх діяльністю. У західноєвропейських державах романо-германської правової сім'ї, зокрема ФРН, Франції, Бельгії, Італії, органи юстиції, за висновком дисертанта, беруть участь у формуванні корпусу суддів і прокурорів, на них покладено завдання зі здійснення службового нагляду за роботою загальних і спеціалізованих судів, матеріально-технічного та кадрового забезпечення судових установ. Вони здійснюють нагляд за діяльністю адвокатури. Як правило, у віданні органів юстиції перебуває система децентралізованої прокуратури. Органи юстиції опікуються системою установ з відбуття кримінальних покарань, відповідають за її забезпечення як у кадровому, так і методичному та матеріально-технічному аспектах. На загальнодержавному рівні вони виконують важливу роль в питаннях законопроектування та під час підготовки відповідних висновків у галузі судоустрою, матеріального та процесуального права. У багатьох європейських країнах на органи юстиції також покладено завдання щодо надання правової допомоги та здійснення відшкодування збитків жертвам злочинів.

У дослідженні зазначено, що країнам скандинавської (північної) правової сім'ї притаманним є інститут канцлера юстиції з широкими повноваженнями щодо нагляду за дотриманням законів органами влади, керування роботою органів кримінального переслідування, здійснення дисциплінарних проваджень. Органи юстиції в цих країнах опікуються законопроектною діяльністю, здійснюють адміністрування в судовій системі, відають тюремною справою, скеровують роботу служб апробації та служб допомоги жертвам насильства, опікуються питаннями формування корпусу суддів та адвокатів, здійснюють загальний контроль за їх діяльністю.

У країнах Центральної та Східної Європи, країнах Балтії та Туреччині, за узагальненням дисертанта, розбудова системи органів юстиції проводиться в напрямах: формування корпусу суддів, забезпечення їх незалежності, забезпечення організації та належного функціонування судів, керування роботою прокуратури, притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів і прокурорів, відання питаннями організації і діяльності адвокатури, призначення на посади судових виконавців і нагляд за діяльністю служби судових виконавців, управління системою тюрем, забезпечення однаковості тлумачення законів при правозастосуванні, у тому числі шляхом ініціювання розгляду вищими судовими інстанціями питання щодо різного застосування судами правових норм. У більшості цих країн органи юстиції опікуються роботою служб апробації та медіації.

У Російській Федерації, Республіці Білорусь органи юстиції забезпечують реалізацію державної правової політики, беруть участь у правовому забезпеченні нормотворчої діяльності, відповідають за створення умов функціонування судів загальної юрисдикції, у тому числі військових судів, за експертне забезпечення правосуддя, організацію та розвиток системи юридичних послуг, кадрову роботу в системі юстиції, загальний стан справ в адвокатурі, за міжнародне співробітництво.

Дисертант констатує, що в країнах мусульманського права органи юстиції також беруть активну участь у формуванні суддівського корпусу, відповідають за організацію та діяльність системи правосуддя, поширюють свою компетенцію на органи прокуратури, мають повноваження звертатися до вищих судів щодо тлумачення нормативних актів. Таким чином, при огляді світового досвіду, дисертантом доведено, що у питаннях інституційного та організаційного забезпечення системи правосуддя органи юстиції мають досить широкі повноваження.

У розділі 2 „Повноваження та форми діяльності органів юстиції України у сфері забезпечення системи правосуддя” присвячений комплексній оцінці функцій органів юстиції у формуванні корпусу суддів і суміжних ланок юридичної професії, у справі експертного забезпечення правосуддя, у сфері виконання судових рішень та в аспекті інших повноважень.

У підрозділі 2.1 „Участь органів юстиції у формуванні судового корпусу та кадровому забезпеченні інституцій судової системи” доведено, що необхідно втілити в життя ідеї системної єдності щодо підготовки юристів для усіх ланок сфери правосуддя.

Дисертант цілковито поділяє позицію М.В. Оніщука, В.О. Рум'янцева, С.В. Прилуцького, Л.М. Москвич, В.В. Афанасьєва та інших щодо необхідності посилення конкурсних засад організації відбору кандидатів на суддівські посади, підвищення вимог до кваліфікаційного іспиту та здійснення переходу до спеціалізованого тестування.

У роботі критикується прояв надмірної відомчості як у питаннях підготовки кадрів для окремих ланок юридичної професії, так і у питаннях їх перепідготовки та підвищення кваліфікації правників. На думку дисертанта, у процесі формування корпусу основних юридичних професій повинні проявлятися, по-перше, цілісний підхід, по-друге, уніфікація критеріїв до відбору кадрів, їх підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації, по-третє, тенденція до створення умов для „переливу” кадрів із однієї юридичної професії до іншої. Через цілісний підхід до кадрового формування суміжних складових юридичної професії повинно відбутися наближення прокурорської ланки до суддівської, а адвокатура повинна стати основним джерелом формування суддівського корпусу України.

У тому ж контексті у дисертації також наголошується, що на особливу увагу з боку держави заслуговує як право на юридичну освіту, так і якість цієї освіти. Проведена в дослідженні логічна лінія цілком узгоджується з думкою про те, що правова реформа не буди мати майбутнього, якщо не відбудеться реформування вищої юридичної освіти (В.Г. Гончаренко).

У підрозділі 2.2 „Функції органів юстиції в сфері організації експертного забезпечення правосуддя” висвітлено контури традиційного для вітчизняної правової системи напряму діяльності органів юстиції, розглянуто основні організаційно-правові та управлінські аспекти щодо виконання цієї функції. Погоджуючись з думкою А.О. Селіванова, автор зазначає, що надмірна зарегламентованість судово-експертної діяльності може створювати перешкоди на шляху залучення спеціальних знань та, відповідно, досягнення істини у судовому спорі.

Дисертантом зроблено висновок, що у всіх вітчизняних процесуальних системах повинен існувати однаковий підхід до визначення статусу експерта. У зв'язку з цим до статті 53 ЦПК України слід внести зміни, зазначивши, що судовим експертом у справі може бути як внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів особа, так і інший фахівець, наділений необхідними спеціальними знаннями.

За результатами дослідження також пропонується внести зміни до статті 4 Закону України „Про судову експертизу”, яка визначає засади незалежності судового експерта.

Автором робиться висновок про високий рівень адміністрування, яке здійснюють органи юстиції щодо корпусу судових експертів. Цей рівень у майбутньому необхідно знижувати, і експертна спільнота, скориставшись, зокрема, досвідом країн Балтії, повинна, об'єднавшись на добровільних засадах у асоціацію чи союз, брати на себе обов'язки з підтримання в експертному середовищі морально-етичних і професійних стандартів, реалізації механізмів притягнення експертів до дисциплінарної відповідальності.

У підрозділі 2.3 „Функції органів юстиції в сфері організації виконання судових рішень” викладено засади організації роботи органів юстиції у даному напрямі та сутність нинішнього реформування цієї системи.

У роботі дано характеристику сучасному стану організації діяльності з забезпечення виконання судових рішень, підкреслено, що діяльність Державної виконавчої служби - це класична функція органів юстиції. Автором аргументується доцільність запровадження на підставі зарубіжного досвіду інституту приватних судових виконавців.

В сфері функціонування кримінально-виконавчої служби, автором наведено аргументи на користь підпорядкування Державного департаменту України з питань виконання покарань, а також місць попереднього ув'язнення - Міністерству юстиції України.

При розбудові інституту апробації дисертант висловлюється на користь віднесення даної служби до сфери компетенції органів юстиції.

При цьому в роботі зазначено, що незавершеність процесу реформування Державної виконавчої служби та Державного департаменту України з питань виконання покарань дещо ускладнює завдання визначення їх перспективного місця та ролі в системі органів юстиції.

У підрозділі 2.4 „Інші функції та сучасні напрями розвитку статусу, форм діяльності та сфери повноважень органів юстиції (на національному рівні)” приділено увагу ряду інших функцій органів юстиції в сфері правосуддя. Оновлення напрямів діяльності органів юстиції в сфері організації та діяльності правосуддя в роботі також, пов'язано з необхідністю прийняття закону про органи юстиції. Дисертантом наведено аргументи щодо доцільності спрямування та координації Державної судової адміністрації України, зокрема через Міністерство юстиції. За висновком автора, систему функцій органів юстиції органічно доповнюють напрями з надання безоплатної правової допомоги та забезпечення допомоги особам, які зазнали шкоди внаслідок насильницьких злочинів.

Перспективною функцією в дослідженні названо роль органів юстиції у запровадженні процедур відновного правосуддя (медіації). Ефективність і цілісність функції Мін'юсту щодо представництва Президента України та Кабінету Міністрів України в національних судах у роботі пов'язано з подальшими кроками у здійсненні політичної реформи та збалансування вищих складових державної влади. Підсумовуючи дослідження щодо визначення повноважень і форм діяльності органів юстиції на національному рівні в сфері правосуддя, дисертант, посилаючись на позиції Д.М. Притики та М. Запорожця, зазначив, що в нинішніх умовах судове управління набуває нової якості, яка насамперед стосується завдання зі створення умов для належного, неупередженого та справедливого правосуддя.

У розділі 3 „Діяльність органів юстиції в сфері міжнародно-правового співробітництва та здійснення ними представницької функції в закордонних юрисдикційних органах” структурно складається із двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 „Роль органів юстиції України в галузі міжнародного співробітництва та правової допомоги у судових справах” розглянуто як загальні аспекти їх діяльності у цій сфері, так і особливості, передбачені окремими договорами.

У дослідженні проаналізовано зміст категорії „правова допомога”, при цьому подано вузьке (Д.Д. Авєрін, В.П. Шупілов, О.І. Бастрикін, В.В. Мілінчук, Л.М. Лобойко) і широке (В.М. Волженкін, В.М. Гребенюк, В. Максименко, В. Лисенко) її значення. Дисертант не погоджується з тими авторами, які зводять міжнародно-правову допомогу виключно до процесуальних відносин, не враховуючи того, що ця сфера характеризується взаємодією процесуального права з міжнародним, основним суб'єктом відносин в якому виступає держава, а від її імені - Міністерство юстиції. У свою чергу, міжнародно-правове співробітництво - це більш широка за обсягом, напрямами та формами діяльність державних інституцій у сфері юстиції та правоохоронних органів, спрямована на досягнення єдиних цілей і одночасно інтересів держави.

У дисертації зазначено, що органи юстиції в механізмі міжнародно-правового співробітництва виконують надзвичайно важливу функцію, що передбачає як комунікацію з питань правової допомоги, так і спільну діяльність, включаючи організаційну та інформаційну складові. Ця діяльність забезпечує обмін інформацією з широкого кола питань, обмін досвідом роботи на практичному та методологічному рівнях. Дисертантом підтримано позицію українських фахівців (М.М. Михеєнка, В.Т. Маляренка та інш.) щодо необхідності врегулювати порядок надання та одержання міжнародної правової допомоги в кримінальних справах у новому КПК України.

У дослідженні проведено порівняння двох основних векторів співпраці України та її системи юстиції в галузі надання міжнародної правової допомоги у судових справах - євразійського та європейського. У роботі підкреслено, що стосовно забезпечення конвенційних механізмів надання правової допомоги органи юстиції України у відносинах з країнами СНД у сфері кримінальної юстиції доповнюють діяльність органів прокуратури, а у відносинах з європейськими країнами та іншими країнами сталої демократії мають перспективу в майбутньому вивести співпрацю на рівень взаємодії, насамперед між Міністерствами юстиції країн - учасниць такого міжнародного співробітництва.

У підрозділі 3.2 „Функція органів юстиції щодо представництва інтересів України в закордонних юрисдикційних органах” системно розглянуто цей напрям діяльності.

Дисертантом зроблено висновок про те, що створена в Україні система представництва державних інтересів у закордонних юрисдикційних органах дозволяє на високому професійному рівні, оперативно та якісно відповідати на судові позови, що подаються проти України в іноземні суди та міжнародні юрисдикційні органи. Удосконалення цього напряму діяльності органів юстиції, на думку автора, також суттєво залежить від злагодженої та скоординованої роботи міністерств і відомств як у питаннях недопущення випадків, які можуть стати підставами для звернення в закордонні юрисдикційні суди та установи проти України, так і щодо оперативного, ефективного та професійного реагування на заявлені позови.

ВИСНОВКИ

юстиція правосуддя міжнародний

У роботі зроблено висновок про те, що обґрунтованим є поєднання у функції органів юстиції щодо представництва інтересів України в закордонних юрисдикційних органах двох напрямів.

Перший спрямований на захист прав і свобод людини, а другий є практичною діяльністю із захисту в зарубіжних судах державних інтересів.

Серед запропонованих у роботі висновків основний акцент зроблено саме на нових перспективних напрямах діяльності органів юстиції. Дисертантом стверджується, що взяття відповідальності органами юстиції за управління пенітенціарною системою, виконання вироків, забезпечення доступу суспільства до інформації про судові рішення, посилення вимог до відбору суддів, підвищення якості дії механізму притягнення несумлінних суддів до різних видів відповідальності, спрямування і координація діяльності Державної судової адміністрації України, забезпечення захисту прав і законних інтересів осіб, які потерпіли від насильницьких злочинів, а також запровадження процедур судової медіації цілком відповідає засадам демократичного розвитку, тенденціям формування національної правової системи, зорієнтованої на стандарти європейського правопорядку.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Федькович О.В. Роль органів юстиції України в організації та забезпеченні правосуддя // Право України. - 2004. - №10. - С. 22-24.

2. Федькович О.В. Роль органів юстиції у формуванні корпусу основних юридичних професій // Матеріали VI міжвузівської науково-практичної конференції „Правова система України: сучасний стан та перспективи розвитку”. - Рівне, 2004. - С. 319-322.

3. Федькович О.В. Діяльність органів юстиції з експертного забезпечення правосуддя // Збірник матеріалів всеукраїнської науково-практичної конференції „Юридичні читання молодих вчених” (23-24 квітня 2004 р.) - К., 2004. - С. 295-297.

4. Федькович О.В. Інтеграційна функція органів юстиції у справі розбудови основних юридичних професій в Україні // Право України. - 2005. - №9. - С. 53-56.

5. Федькович О.В. Основні напрямки діяльності органів юстиції в сфері правосуддя // Право України. - 2006. - №9. - С. 86-90.

6. Федькович О.В. Роль органів юстиції у формуванні нової системи правосуддя в України // Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики: Зб. наук. статей / За ред. Ю.С. Шемшученка. - К.: Інститут держава і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - С. 157-159.

7. Федькович О.В. Органи юстиції в сфері правосуддя в сучасній світовій практиці // Судова апеляція. - 2006. - №4. - С. 179-189.

Размещено на Allbest.ru