Оцінка процесуальних джерел

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна митна служба України

Академія митної служби України

Кафедра кримінально-правових дисциплін

Реферат

З дисципліни «Кримінальний процес»

На тему: «Оцінка процесуальних джерел»

Дніропетровськ 2011

План

1. Поняття оцінки доказів

2. Принципи оцінки доказів у кримінальному судочинстві

3. Суб'єкти оцінки доказів

4. Критерії оцінки доказів

Висновки

Список використаних джерел

1. Поняття оцінки доказів

Оцінка доказів та їх процесуальних джерел є самостійним елементом процесу доказування. У процесуальній літературі науковці,як правило, ведуть мову лише про оцінку доказів. Як зазначає М. Михеєнко, все це зумовлено тим, що багато юристів ототожнюють поняття доказів їх процесуальних джерел.[7,с.117]. Крім того, законодавець у ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України дає визначення доказів і називає існуючі процесуальні джерела доказів, однак у ст.67 КПК веде мову лише про оцінку доказів. Такий підхід є не зовсім послідовним, оскільки оцінюються і докази, і їх процесуальні джерела.[10, с.135].

Оцінка доказів -- одна з найважливіших проблем кримінального судочинства, «душа кримінально-процесуального доведення» [3,c.102]. Це цілком обґрунтоване визначення, оскільки оцінка доказів дозволяє слідчому і суду збагнути суть кримінальної справи, проаналізувати характер І причини злочину, пізнати факти об'єктивної дійсності, що стосуються злочинного вчинку, вирізнити ці факти як докази серед інших фактів, що не стосуються справи, відокремити істотні для справи обставини від неістотних, випадкове від необхідного, і на основі дослідження цих фактів зробити обґрунтовані висновки у справі. доказ суд експертиза

У літературі є різні визначення поняття оцінки доказів.

П. Ф. Пашкевич зазначає: «Оцінити докази -- означає визначити, наскільки точно встановлений кожен з них, у якому взаємозв'язку зі справою та іншими доказами він перебуває, який саме факт, що має значення для справи, він встановлює чи спростовує, і що означають у сукупності всі зібрані по справі докази»[9,c.59]. Це визначення охоплює практично всі елементи поняття оцінки доказів, проте і в ньому немає такої важливої ознаки, як допустимість доказів.

Кожний доказ по справі має бути оцінено щодо його допустимості, належності та достовірності. Оцінка доказу щодо його допустимості полягає у вирішенні питання, чи є цей доказ засобом встановлення обставин справи. Весь зміст даних, що створюють розслідувану справу, джерело, за допомогою якого ці дані було встановлено, компетентність особи, яка збирала ці дані, також мають бути оцінені щодо їх допустимості.

Процесуальна ж діяльність -- це різні процесуальні дії органу дізнання, слідчого і суду зі збирання і закріплення доказів, і тому її не можна ототожнювати з розумовою діяльністю людини.

Розглядаючи питання оцінки доказів на стадії досудового слідства, В. Б. Алексеев зазначає, що «під оцінкою доказів у наглядових інстанціях ми розуміємо процес мислення суб'єктів наглядового судочинства, заснований на внутрішньому переконанні, ...правосвідомості і ... законі і спрямований на встановлення того, чи достатніми є докази, які містяться в матеріалах справи, і нові дані, розглянуті наглядовою інстанцією, для визнання рішення суду таким, що відповідає дійсності»[2,c.27]. Незважаючи на специфіку стадії апеляційного судочинства, навряд чи буде правильним звужувати оцінку доказів на цій стадії лише до з'ясування їх достатності.

Отже, оцінка доказів охоплює досить широке коло питань про всю сукупність обставин, що вивчаються і становлять предмет доведення по справі. Виходячи з наведеного поняття, оцінку доказів можна визначити таким чином.

Оцінка доказів -- це розумова діяльність слідчого, прокурора і судді, що здійснюється у певних логічних формах відповідно до закону і праворозуміння за їх внутрішнім переконанням, основаним на всебічному, повному й об'єктивному аналізі всіх обставин справи в їх сукупності, спрямована на встановлення достовірності та належності, допустимості й достатності доказів, їх взаємозв'язку і значення для вирішення питань, що становлять предмет доведення, і має на меті встановлення істини по справі.

Що стосується оцінки процесуальних джерел доказів, то слід погодитися з М. Михеєнком , який вважає , що критеріями оцінки процесуальних джерел доказів є визначення допустимості їх використання у справі та повноти відомостей, що в ній містяться. [7,с.118-120].

Таким чином оцінка доказів та їх процесуальних джерел - це розумова діяльність суб'єктів доказування щодо визначення допустимості та повноти процесуальних джерел , а також належності до справи наявних відомостей про факти, їх допустимості, достовірності та достатності для прийняття відповідних рішень.[ 10,с.136]

2. Принципи оцінки доказів у кримінальному судочинстві

Принципами оцінки доказів у кримінальному судочинстві є ті найважливіші положення процесуального права, що закріплені українським законодавством як основні начала діяльності органів дізнання, досудового слідства та суду при оцінці доказів і здійсненні правосуддя. До цих принципів належать: вільна оцінка наявних доказів; всебічність, повнота й об'єктивність оцінки доказів; оцінка доказів у сукупності.

Принцип вільної оцінки доказів полягає, насамперед, у тому, що під час оцінки доказів органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) вільні в своїх оціночних судженнях, у висновках, що робляться на основі дослідження і розгляду всіх обставин справи. Вони оцінюють всі наявні докази по справі вільно, за своїм внутрішнім переконанням, заснованим на всій сукупності обставин справи, і не обмежені при оцінці ніякими формальними розпорядженнями. Цей принцип оцінки доказів полягає також у тому, що жоден доказ для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не має наперед визначеної сили (ч. 2 ст. 67 КПК)[1,c.49].

Закон не встановлює жодних формальних правил, які давали б підстави органу дізнання, слідчому, прокурору, судді чи судові, відповідно до якихось особливих якостей і властивостей, вважати один доказ достовірним, а інший навпаки -- недостовірним, а вимагає в кожному окремому випадку ретельно перевіряти і встановлювати достовірність доказів, виходячи з обставин і особливостей кожної окремої особи. Тобто, наприклад, свідчення підозрюваного чи обвинуваченого, у яких вони визнали свою вину у вчиненні злочину, не є основними вирішальними доказами. Переоцінка їх доказового значення, некритичне ставлення до них, як і до інших доказів, призводить до слідчих і судових помилок, прийняття хибних рішень по справах, які необхідно замінити чи скасувати.

Найважливішим принципом оцінки доказів у кримінальному процесі є всебічна, повна та об'єктивна їх оцінка, що закріплено в ч. 1 ст. 67 КПК. Цей принцип вимагає від органів дізнання, досудового слідства і суду виходити при оцінці доказів з об'єктивного, всебічного і повного розгляду всіх обставин справи, перевірки всіх можливих і передбачених версій, встановлення як обвинувальних, так і виправдувальних доказів, глибокого аналізу всіх наявних доказів. Однак практика свідчить, що цих вимог не завжди додержуються органи дізнання, досудового слідства і суду в своїй роботі, що часто призводить до серйозних порушень законності, до необґрунтованого засудження невинних.

Приклад з практики

Вироком Харківського обласного (нині -- апеляційного) суду Ш. засуджений за крадіжки з магазинів у особливо великих розмірах, а також за інші злочини. Розглядаючи справу в касаційному порядку, судова колегія Верховного Суду України вирок скасувала, а справу направила на нове розслідування на основі порушення органами слідства і суду вимог ст. 22 КПК України. Оскільки досудове і судове слідство було проведено поверхово і частково, висновки суду про доведення вини засудженого викликають сумніви, Ш. визнаний винним у крадіжках на основі свідчень П. (також засудженого за крадіжки з магазинів) про те, що вів вчинив ці злочини разом із Ш., і свідчень останнього на досудовому слідстві, де він визнав себе винним у їх вчиненні. На судовому засіданні Ш. заявляв, що на досудовому слідстві він обмовив себе під тиском незаконних методів його проведення певними посадовими особами, а свідчення П. є хибними. Ці свідчення Ш. не було перевірено, не було дано їм оцінку й у вироку.

З актів судово-психіатричної експертизи випливає, що під час огляду Ш. на запитання психіатра не відповідав і що було помічено тремор усього тіла. Пізніше експерти-психіатри дійшли висновку, що у Ш. на той час були ознаки психічного захворювання у вигляді реактивного стану. З протоколів допиту Ш. та інших слідчих дій дійсно видно, що його допитували, і обвинувачений визнав себе винним у крадіжках з магазинів, перебуваючи у цьому хворобливому стані. На судовому засіданні Ш. заявив, що не брав участі у крадіжках з магазинів райспоживкооперації і не міг вести крадену машину через травму руки. Для перевірки цих свідчень він просив перевірити в лікарні історію його хвороби, однак це клопотання суд відхилив як необґрунтоване.

Скасовуючи вирок і зазначаючи про необхідність нового розслідування справи, судова колегія вказала, що треба ретельно перевірити причетність Ш. до крадіжок, твердження останнього про те, що П. його обмовив і що на досудовому слідстві він визнав себе винним під впливом незаконних методів ведення слідчих дій, а також затребувати історію хвороби і призначити судово-медичну експертизу для перевірки того, чи міг Ш. за станом здоров'я вести вантажну машиву[4].

Принцип всебічної, повної та об'єктивної оцінки доказів зобов'язує слідство і суд додержуватися максимальної об'єктивності, не допускаючи жодної упередженості та тенденційності. Об'єктивність у кримінальному процесі є завданням здійснення правосуддя і зміцнення законності, важливою умовою пізнання істини і необхідною гарантією охорони інтересів громадян.

Принцип об'єктивності при здійсненні правосуддя вимагає, щоб кожен, хто вчинив злочин, зазнав справедливої кари і щоб жоден безневинний не був притягнений до кримінальної відповідальності. Виходячи з цього, жодна людина не може бути визнана винною і засудженою, допоки її провину не встановлять на основі беззаперечних доказів по справі. Будь-які сумніви при доведенні провини, виходячи з презумпції невинуватості, що діє в нашому кримінальному процесі, тлумачаться на користь обвинуваченого. Закон покладає тягар доведення винуватості у вчиненні злочину на обвинувача і категорично забороняє перекладати такі обов'язки на обвинуваченого. Об'єктивність при здійсненні правосуддя виявляється у тому, що обвинувальний вирок, згідно із законом, не може бути заснований на припущеннях і ухвалюється лише за тієї умови, якщо в ході судового розгляду вину підсудного у вчиненні злочину буде доведено.

Закон також забороняє органам слідства і суду домагатися свідчень від обвинуваченого шляхом насильства, погроз та інших незаконних засобів. Будь-яке відхилення від об'єктивності при оцінці доказів одних фактів і недооцінці інших, надання переваги одним доказам перед іншими, обвинувальний ухил у роботі слідчого і суду заважають встановленню істини, призводять на практиці до порушення законності, до винесення необґрунтованих і незаконних вироків.

Важливе значення у кримінальному процесі також має принцип оцінки доказів у їх сукупності. Оцінити докази у їх сукупності -- означає зробити висновки щодо того, наскільки правдоподібним є кожний доказ, кожен факт, що має значення для справи, і як точно він підтверджує або заперечує, у якому взаємозв'язку перебуває з іншими доказами по справі, яке значення для справи має вся сукупність зібраних доказів. Однак цей найважливіший принцип оцінки доказів ще часто порушується у слідчій діяльності.

Важко погодитися з тими авторами, які вважають, що докази у сукупності оцінює лише суд до нарадчої кімнаті. Такий погляд, зокрема, висловлює Л. Т. Ульянова, яка зазначає, що про оцінку доказів у їх сукупності ми можемо говорити щодо оцінки, яку дають судді у нарадчій кімнаті при винесенні вироку[11,c.113]. Справді, оцінка доказів за сукупністю не виникає одразу. Вона формується в процесі дослідження всіх обставин, усіх доказів по справі. Але це зовсім не означає, що оцінка доказів за сукупністю відбувається лише в нарадчій кімнаті при винесенні вироку. І слідчий, висуваючи обвинувачення, і прокурор, затверджуючи обвинувальний висновок і передаючи справу до суду, оцінюють всі зібрані по справі докази у сукупності. Якщо б вони не оцінювали доказів у сукупності щодо їх достовірності, вони були б позбавлені можливості винести правильне рішення про доведення чи недоведення обвинувачення, про завершення слідства по справі чи про вчинення додаткових слідчих дій.

Отже, докази оцінюються на всіх стадіях кримінального процесу, протягом всього процесу дослідження фактичних обставин справи: на досудовому слідстві при попередньому розгляді справи суддею, при розгляді справи по суті судом першої інстанції, при перегляді вироку чи судового рішення вищим судом в апеляційному чи касаційному порядку.

3. Суб'єкти оцінки доказів

У розгляді сутності оцінки доказів важливим є питання про суб'єктів оцінки доказів. Чинне кримінально-процесуальне законодавство передбачає, що докази оцінює не лише суд, а й інші органи правосуддя, а саме -- орган дізнання, слідчий, прокурор, відповідно до тих завдань, які вони вирішують на тій чи іншій стадії процесу.

Закон точно розмежовує компетенцію зазначених органів, визначаючи ті завдання, процесуальні форми діяльності, виходячи з яких кожен орган держави в межах своєї компетенції оцінює докази для винесення відповідного рішення по справі. Важливо підкреслити, що посадові особи, які послідовно формують оцінку доказів на різних стадіях процесу, не залежать одна від одної, і тому сутність і результати цієї оцінки визначаються лише обставинами справи, вимогами закону та їх внутрішнім переконанням. Разом із тим, діяльність всіх органів, які оцінюють докази, тісно пов'язана між собою єдиною метою, спільними завданнями, які вони покликані вирішувати при здійсненні правосуддя. Хоч докази оцінюють різні органи, оцінка цих доказів, як розумова діяльність, являє собою єдиний безперервний комплекс пізнання істини, що готується на всьому шляху дослідження обставин справи на досудовому і судовому слідствах і закінчується, за загальним правилом, винесенням вироку чи судового рішення.

Докази оцінюють й інші учасники процесу: обвинувачений, захисник, потерпілий, а також цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники. Закон встановлює процесуальні форми, використовуючи які учасники судочинства, що захищають у кримінальній справі свої або представницькі інтереси, мають право (але не зобов'язані) здійснювати оцінку доказів; до їх числа належать: клопотання про витребування доказів і про доповнення досудового і судового слідства; пояснення обвинуваченого по суті обвинувачення і щодо наявних у справі доказів; виступи в судових дебатах і репліках; останнє слово підсудного; надання суду письмових пропозицій щодо бажаного вирішення справи; висновок державного обвинувача в суді; касаційні скарги і подання.

Однак у літературі є думка, що суб'єктами оцінки доказів не можуть виступати інші учасники процесу, крім особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, судді (суду). Наприклад, І. І. Мухін у своїй праці зазначає: «Разом з тим всі ці особи не виступають суб'єктами оцінки доказів не лише тому, що закон не зобов'язує їх оцінювати докази, а й тому, що оцінка доказів цих учасників процесу за своєю суттю і за своїми юридичними наслідками істотно відрізняється від оцінки доказів, яку чинить суд, слідчий, прокурор і органи допиту... За правильність і обґрунтованість цих рішень зазначені органи несуть відповідальність... Оцінка ж доказів не спричиняє для них ніякої відповідальності за ті висновки, які вони виносять по справі»[8,c.53]. Навряд чи такий погляд можна визнати правильним, а аргументи про те, що для інших учасників процесу процес доведення є необов'язковим і результати оцінки можуть не спричинити юридично значущих наслідків, переконливими, оскільки автор змішує поняття «розумова діяльність з оцінки доказів» і «процесуальне значення результатів».

Звичайно, лише оцінка доказів, проведена органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом), безпосередньо визначає зміст процесуальних рішень, оскільки вони зобов'язані керуватися при оцінці доказів законом і правосвідомістю, тоді як інші учасники процесу можуть, але не зобов'язані, керуватися при оцінці доказів зазначеними критеріями. Правосвідомість обвинуваченого чи потерпілого може не зовсім відповідати суспільним інтересам -- ці особи можуть підходити до оцінки доказів з неправильними критеріями.

Але все ж таки вони мають право оцінювати докази на власний розсуд і подавати слідчому та суду свої міркування. Особи, які беруть участь у справі, можуть погоджуватися чи не погоджуватися з оцінкою доказів, визначеною процесуальними актами, а також оцінювати її правильність у визначеному законом порядку, але доки ці акти не відмінено, вони обумовлюють рух процесу від стадії до стадії і підлягають виконанню. Отже, оцінка доказів слідчим, прокурором, судом тягне за собою певні правові наслідки. На відміну від неї, оцінка доказів учасниками процесу, які захищають власні чи інтереси інших осіб, має на меті переконати слідчого, прокурора чи суд в істинності висновків відповідного учасника процесу. Лише в цьому значенні вона може впливати на наслідки процесу.

4. Критерії оцінки доказів

Критерії оцінки процесуальних джерел можна означити відповідною формулою

Критерії оцінки процесуальних джерел>(Д+П),

Де Д - допустимість процесуальних джерел доказів;

П - повнота процесуальних джерел доказів.

Оцінюючи процесуальне джерело з точки зору допустимості, слідчий, прокурор, суддя або суд повинні з'ясувати ряд питань :

· чи передбачене дане процесуальне джерело в ч.2 ст.65 КПК України;

· чи не було допущено порушення кримінально-процесуального закону в процесі формування цього процесуально джерела;

· якщо були порушення закону при одержанні процесуального джерела, то наскільки вони вплинули на достовірність наявних у джерел відомостей;

· чи можливе взагалі використання даного джерела та відомостей, що в ньому містяться, в процесі доказування, при встановленні певних порушень процесуального закону в ході їх одержання.

Водночас слід зазначити , що оцінюючи допустимість процесуального джерела , необхідно не просто констатувати наявність того чи іншого процесуального порушення, а й з'ясувати, чи можна його виправити, чи вплинуло це порушення на всебічність, повноту й об'єктивність розслідування, чи не перешкоджає воно винесенню законного й обґрунтованого рішення у справі.

Оцінка повноти процесуального джерела доказів відбувається шляхом з'ясування того, наскільки всебічно та сповна наявна в джерелі інформація дозволяє встановити ту чи іншу обставину, що входить до предмета доказування. Така оцінка може здійснюватися щодо певного джерела, одержаного при проведенні декількох різних слідчих дій із суб'єктом показань. А також зміст одного процесуального джерела може порівнюватись із змістом іншого.

Оцінивши процесуальні джерела доказів з точки зору їх допустимості та повноти необхідно перейти до оцінки самих доказів.

Критерії оцінки доказів>(ЗД+Н),

Н-належність доказів; перше Д - допустимість доказів ; друге Д- достовірність доказів; третє Д - достатність доказів.

Оцінка належності доказів полягає у з'ясуванні їх зв'язку з обставинами, що підлягають доказуванню.[ Стахівський С. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел у кримінальному процесі.юридические статьи// Підприємство, господарство і право. 2005. №6 c.136]

Як вважає П.Лупинська, під належністю доказів слід розуміти їх властивість своїм змістом служити засобом пізнання факту минулого [6, с.140 ].

Належність виступає об'єктивною властивістю доказів, що притаманна відомостям про факти незалежно від волі законодавця. Разом із тим кримінально-процесуальний закон відіграє важливу роль при вирішенні питання про належність доказів, визначається тим, чи входить дана обставина , яка може бути з'ясована за допомогою цих доказів, до предмета доказування у кримінальній справі, а також здатністю зібраних доказів своїм змістом сприяти повністю чи частково встановленню даної обставини.

Поняття допустимості доказів у кримінально-процесуальній науці справедливо розглядається як одне із вихідних положень теорії судових доказів. Правильне розкриття цього поняття має важливе теоретичне та практичне значення. Воно істотно впливає на весь хід доказування : збирання, перевірку та оцінку доказів, захист прав і законних інтересів суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, досягнення істини у кожній кримінальній справі.

На думку Г. Миньковського, допустимість доказів - це їх придатність з точки зору законності джерел, методів і прийомів одержання відомостей.

Однак найбільш повне визначення поняття допустимості доказів дав Н. Кіпніс. Він вважає, що допустимість - це така властивість доказів, яка характеризується з точки зору законності джерела фактичних даних, а також способів одержання і форм закріплення фактичних даних, що містяться в цьому джерелі, в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законом, тобто уповноваженими на те особою чи органом в результаті проведення ними слідчих дій при суворому дотриманні кримінально - кримінально-процесуального закону, що визначає форму цих слідчих дій. Така властивість, на думку Н. Кіпніса, включає в себе чотири критерії [5,с.27]:

· належний суб'єкт, що є правомочним проводити процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів ;

· належне джерело фактичних даних, що складають зміст доказів;

· належна процесуальна дія , що використовується для одержання доказів;

· належний порядок проведення процесуальної дії, що використовується як засіб збирання доказів.

Наступним критерієм оцінки доказів є їх достовірність. Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди.

Оцінка доказів з точки зору їх достовірності полягає в тому, що :

· вивчається особа, яка володіє відомостями з позиції її здатності давати правдиві та повні показання ;

· вивчається характер та умови виявлення матеріального носія інформації;

· аналізується зміст відомостей;

· інформація, одержана з даного процесуального джерела, порівнюється з інформацією, отриманою з інших процесуальних джерел.

Визначаючи достовірність відомостей про факти, орган розслідування чи судової влади повинен аналізувати весь процес формування доказів та їх процесуальних джерел.

Ще одним критерієм оцінки доказів є їх достатність для прийняття певного рішення у кримінальній справі. До чинників, зо визначають ефективність діяльності органів розслідування та судової влади, належать своєчасність та обґрунтованість процесуальних рішень у кожній справі. Для забезпечення законності цих рішень важливе значення має правильне розуміння того, яка сукупність доказів може бути визнана достатньою для прийняття того чи іншого рішення.

Під достатністю слід розуміти таку їх сукупність на певному етапі провадження, яка дозволяє прийняти законне й обґрунтоване рішення у справі.

Висновки

Докази та процесуальні джерела оцінюються органами розслідування та судової влади за їх внутрішнім переконанням. Внутрішнє переконання - це тверда впевненість зазначених органів у правильності своїх знань та висновків, оскільки вони ґрунтуються на фактичному матеріалі. Будь-який сторонній вплив на формування внутрішнього переконання зазначених осіб тягне за собою певні правові наслідки і може призвести до слідчої чи судової помилки.

Висновки органу розслідування, прокурора і суду повинні випливати із всебічного, повного й об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності. Адже неможливо зробити правильні висновки, якщо оцінювати лише окремі відомості про факти, нехтуючи іншими, у відриві від них. Повнота і сукупність встановлення всіх обставин є фундаментом будь-якого пізнання, в тому числі процесу доказування. Тому лише оцінка сукупності доказів, зібраних із дотриманням вимог про всебічність, повноту й об'єктивність, дослідження обставин справи може забезпечити правильні висновки. Нехтування цим правилом неминуче призведе до процесуальних помилок.

При оцінці доказів та їх процесуальних джерел необхідно керуватися лише законом та професійною правосвідомістю. Насамперед, це означає, що яка сама оцінка доказів, так і їх збирання, закріплення повинні здійснюватись у порядку та умовах, передбачених законом. Тобто суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, зобов'язані кожен свій крок у процесі доказування звірти з чинним кримінальним та кримінально-процесуальним законом.

Внутрішнє переконання осіб, які здійснюють оцінку доказів та їх процесуальних джерел, органічно пов'язане з їх професійною правосвідомістю. Під професійною правосвідомістю слід розуміти сукупність правових поглядів особи, ідей, а також практичний і живий досвід, які допомагають формувати внутрішнє переконання, сприяють правильному визначенню ступеня суспільної небезпечності вчиненого діяння, особи, яка його скоїла тощо.

Список використаних джерел

1.Кримінально-процесуальний Кодекс України. Станом на 1 вересня К 82 2011 року/упоряд. В.І. Маринів, О.Г Шило- Х. :Право, 2011.

2 Алексеев В. Б. Оценка доказательств в стадии надзорного производства. -- М., 1971.

3.Арсеньев В. Д. Вопросы общей теории судебных доказательств. -- М., 1964.

4.Архівна справа Харківського апеляційного суду за 1999 р

5.Дубинский А.Я. Исполнение процессуальных решений следователя : правовые и организацыонние проблемы - К.1984

6.Лупинская П. А. Понятие доказательств: Доказательства - средства доказывания //Уголовно-процессуальное право РФ.-М.,1997

7.Михеєнко М. М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні : Вибрані твори.-К., 1999

8.Мухин И. И. Объективная истина и некоторые вопросы оценки судебных доказательств при осуществлении правосудия. -- Л., 1971

9.Пашкевич П. Ф. Объективная истина в уголовном судопроизводстве. -- М., 1961.

10. Стахівський С. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел у кримінальному процесі.юридические статьи// Підприємство, господарство і право. 2005. №6

11. Ульянова Л. Т. Оценка доказательств в советском уголовном процессе. -- М., 1965.

Размещено на Allbest.ru