Здійснення цивільних прав та інтересів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

ІНСТИТУТ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ ТА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Контрольна робота

ЗДІЙСНЕННЯ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ

Виконав: студент IV курсу

групи ЮІЗ 102

Литовченко В.О.

2013 р.

Зміст

1. Принцип недопустимості зловживання правом

1.1 Поняття та елементи зловживання цивільним правом

1.2 Класифікація зловживання цивільним правом

1.3 Шикана як особливий вид зловживання правом

2. Чи являється відмова від позову, визнання позову та мирова угода обов'язковими для суду

Список використаної літератури

Додаток

1. Принцип недопустимості зловживання цивільним правом

1.1 Поняття та елементи зловживання цивільним правом

Конструкція неприпустимості зловживання цивільним правом є одним із основних принципів цивільного права. Відповідно до ч. З ст. 13 ЦК України не допускаються дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Зловживання правом проявляється в тому, що особа, якій формально належить суб'єктивне право, неправомірно його здійснює. Зловживання правом має місце у випадку, коли уповноважена особа, спираючись на своє суб'єктивне право, припускає недозволене використання свого права, порушує міру і вид поведінки, визначені законом, посилаючись при цьому на формально належне їй суб'єктивне право [1, c.150].

Зловживати правом у буквальному розумінні означає використовувати своє право із злими намірами.

У зв'язку з цим обов'язковою ознакою зловживання правом визнається обов'язкова наявність в особи суб'єктивного цивільного права, тобто здійснювати своє право, в тому числі і зловживати ним, можна лише будучи наділеним цим правом.

Якщо ж особа вчиняє певні дії не на основі свого суб'єктивного права, то не може бути й мови про зловживання правом, оскільки тут матиме місце неправомірне (протиправне) діяння у чистому вигляді (особа вчиняє дії, на вчинення яких не має права) (М. О. Стефанчук).

Отже, зловживання правом як неправомірне здійснення суб'єктивного цивільного права є порушенням уповноваженою особою встановлених меж здійснення права.

Цивільні суб'єктивні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, має певні межі за змістом і за характером здійснення. Межі є невід'ємною рисою будь-якого суб'єктивного права.

Межі здійснення цивільних прав можуть бути суб'єктивними, часовими, у вигляді порушення чинного законодавства (зокрема, реалізація наданих правом можливостей недозволеними способами, використання суб'єктом недозволених засобів примусового здійснення чи захисту свого права, порушення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб і держави, заподіяння шкоди навколишньому середовищу, дії підприємців по здійсненню наданих їм прав, спрямовані на обмеження конкуренції та використання з цією метою домінуючого становища на ринку).

Порушення меж здійснення цивільних прав призводить до зловживання правом, тобто є підставою виникнення цього правового явища.

У ст. 13 ЦК України закріплено перелік меж вільного здійснення цивільних прав. Цивільні права особа здійснює в межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Не допускається використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

ЦК України визначив юридичні наслідки порушення суб'єктом меж здійснення своїх прав. Відповідно до ч. 6. ст. 13 ЦК України у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені щодо меж здійснення особою суб'єктивних прав, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. До інших наслідків, встановлених в законі, відносяться відмова в примусовому захисті права судом, примусове виконання обов'язку про припинення зловживання своїми правами на підставі рішення суду, можливість використання способів судового захисту особи, права якої порушено в результаті зловживання правом [2, c.124].

В юридичній літературі обґрунтовується доцільність застосування більш широкого кола правових наслідків зловживання правом, до якого мають, зокрема, відноситися: можливість зменшення розміру штрафних санкцій; недійсність правочинів; призупинення або припинення діяльності, яка заподіює шкоду чи створює таку небезпеку; визнання актів державних та інших органів чи дій їх посадових осіб незаконними (недійсними), а також незастосування судом зазначених актів в конкретній справі (А. Курбатов).

За правовою природою "зловживання правом" є особливим типом цивільного правопорушення, що вчиненене уповноваженою особою при здійсненні належного їй права, пов'язане з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного їй законом загального типу поведінки.

Зловживання правом може мати характер делікта (позадоговірного порушення), а також порушення умов раніше укладеного договору або прийнятого одностороннього зобов'язання. Проте, зловживання правом не ідентичне звичайному делікту, оскільки це безпідставно звужує поняття зловживання правом.

Характерною рисою зловживання правом є його пов'язаність не з суб'єктивним правом взагалі, не з його змістом, а з процесом його реалізації, з його здійсненням. Зловживання правом пов'язане із здійсненням належного особі суб'єктивного цивільного права, за межі якого воно виходить.

Тому зловживання правом може мати місце лише в тому випадку, коли уповноважений суб'єкт має певні права, при здійсненні яких він порушує права і законні інтереси інших осіб. Коли ж особа здійснює певні дії, не засновані на суб'єктивному праві, говорити про зловживання правом не можна.

Визначальна риса зловживання правом полягає в особливому характері протиправності такого діяння, що виявляється в неналежній реалізації наданого особі чи визнаного за нею права.

Аналогічна ситуація має місце, коли особа, володіючи певним правом, у своїй поведінці виходить за межі змісту належного їй права. Дії такого роду можуть бути: 1) протиправними (суперечити вимогам закону); 2) правомірними (такими, що не ґрунтуються на суб'єктивному праві особи, але ця поведінка особи підпадає під категорію "охоронюваний інтерес").

Отже, особливість зловживання правом полягає в тому, що воно (як явище суспільно шкідливе і заборонене) виникає внаслідок реалізації суб'єктивного права, тобто ґрунтується на дозволеній законом поведінці. При цьому цивільні суб'єктивні права органічно поєднуються з обов'язками уповноваженої особи використовувати своє право належним чином.

Особливою формою зловживання правом є шикана (abus de droit, Chikane, Rechtsmissbrauch), під якою слід розуміти здійснення свого права з виключною метою - завдати шкоду іншій особі. Одним з найбільш типових та історично давніх таких випадків був випадок "назло сусіду" (так зване Neidbau): я будую на межі своєї ділянки високу стіну з виключною метою позбавити світла вікна вашого будинку.

Юридична природа шикани близька до цивільного позадоговірного правопорушення (делікту). На відміну від делікту зловживання правом шляхом заподіяння шкоди при шикані є здійсненням права, а не протиправною поведінкою суб'єкта.

ЦК України не містить визначеного закритого переліку форм зловживання правом, що допускає існування, поряд із шиканою, й інших форм зловживання. Зокрема, цивільне законодавство містить окремі норми, які можуть бути віднесені до інших форм зловживання правом, наведених у ст. 13 ЦК, незважаючи на те, що в них сам термін "зловживання правом" не використовується. До таких норм відносяться правила ст. 354 ЦК України про викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури, згідно з якою у разі якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може прийняти рішення про її викуп державою. Формою зловживання правом необхідно визнати і неналежне поводження власника з тваринами.

У наведених випадках йдеться про реалізацію належного власнику права, яке веде до такого результату, який право і правосвідомість вважають неприпустимими і такими, що вимагають правового впливу шляхом застосування правових наслідків такої поведінки у вигляді викупу майна за рішенням суду, що цілком охоплюється формулою інституту зловживання правом.

1.2 Класифікація зловживання цивільним правом

Класифікувати зловживання правом можна на різних підставах. Відповідно до ч. З ст. 13 ЦК України розрізняються зловживання правом, які полягають в діях особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, в цивільному праві прийнято називати шиканою. Відмінність шикани від інших видів зловживання правом полягає з елементах субґєктивної сторони складу цього правопорушення.

Окрім загальних ознак зловживання права додатковим обовґязковим елементом шикани є намір заподіяти шкоду іншій особі. Крім того, дії особи можна кваліфікувати як шикану лише за наявності в діях особи умисної форми вини. Адже, якщо особа має мету заподіяти шкоду іншій особі, вона не може не усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій та негативні наслідки, до яких ці дії призводять [3, c.224].

В залежності від підгалузі цивільного права, яким зловживає особа, можна розрізняти зловживання речовими правами, зобовґязальними правами, спадковими правами, особистими немайновими правами, правами, що виникають у сфері інтелектуальної власності.

Так, здійснення власником змін в належній йому квартирі, що спричинили порушення прав власників інших квартир багатоквартирного житлового будинку є прикладом зловживання речовим правом.

Опублікування твору, внаслідок чого порушено права інших людей на таємницю їх особистого і сімейного життя, є прикладом зловживання правом, що виникає у сфері інтелектуальної власності.

Вчинення особою умисних дій, спрямованих на перешкоду спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт, і сприяння цим виникнення права на спадкування у неї самої є прикладом зловживання спадковим правом.

Вчинення релігійних або національних обрядів, внаслідок яких завдається шкода життю та здоровґю інших осіб, слід віднести до зловживання особистими немайновими правами.

Прикладом зловживання зобовґязальним правом може слугувати вчинення обдарованим під час використання речі, отриманої за договором дарування, що становить історичну, наукову, культурну цінність, дій, в результаті яких ця річ може бути знищена або істотно пошкоджена.

1.3 Шикана як особливий вид зловживання правом

Пункт 3 ст. 13 Цивільного кодексу встановлює заборону на дії особи, що вчинюються із наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Дії особи слід вважати шиканою у тих випадках, коли вони здійснюються із прямим умислом та з єдиною метою спричинити шкоду іншій особі. Подібними діями є, наприклад, зміна власником земельної ділянки русла потоку для того, щоб відвести його із сусідньої ділянки, розташованої нижче за течією.

Уперше заборону таких дій було введено у Німеччині. Німецьке Цивільне Уложення, прийняте у 1986 р., містить ст. 226, яка проголошує: "Не допускається реалізація права виключно із наміром спричинення шкоди іншому".

Деякий час після прийняття Цивільного Уложення судова практика застосування ст. 226 йшла по шляху її буквального тлумачення. Для визнання дії (бездіяльності) шиканою недостатньо було умисного спричинення шкоди іншій особі. Вимагалося також, щоб єдиною метою особи, яка здійснює своє право, було спричинення шкоди.

Однак із часом, внаслідок того, що випадки шикани "із єдиною метою" у реальній дійсності зустрічаються досить рідко, а також через складність доведення виключності умислу, направленого на спричинення шкоди, практика застосування ст. 226 відійшла від буквального її тлумачення. Тобто, дія (бездіяльність) могла бути визнаною шиканою і за наявності інших інтересів, окрім мети спричинити шкоду. Вирішення питання про те, яке співвідношення між "законними" інтересами та метою спричинення шкоди робить можливим визнання діяння шиканою у цьому випадку залишалося на розсуд суду. цивільний право шикана судовий

У статтях 12 та 13 ЦКУ містяться, по-перше, правові норми, які закріплюють гарантії реалізації субєктивних цивільних прав, а по-друге, норми, які обмежують можливість неналежного використання даної свободи.

Актуальним та складним питанням сучасної судової практики є питання про те, чи може шикана стати підставою для визнання правочину недійсним. Така ситуація має місце, наприклад, із правочинами, укладеними боржником до порушення процедури банкрутства. Маються на увазі угоди по продажу активів боржником, що передує початку процедур його банкрутства, за заниженою вартістю будь-якій заінтересованій особі. Єдиною метою дій такого боржника є спричинення шкоди кредиторам. Ніякого майнового інтересу для себе він не задовольняє.

Наслідки здійснення подібних дій не передбачаються ні Цивільним кодексом України, ні законодавством про банкрутство, яке встановлює відповідальність за здійснення подібних правочинів лише після початку процедури банкрутства. Очевидно, що для вказаної ситуації застосуванню підлягає п. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України, на підставі якої такі правочини можуть бути визнані недійсними. Звичайно, все залежить від волі та внутрішнього переконання суду. Практика свідчить, що суди з великим небажанням застосовують указаний пункт.

Необхідно відзначити, що на практиці є можливими ситуації, коли процедура банкрутства використовується із метою ущемлення інтересів боржника, а не кредитора. Наприклад, коли метою подачі заяви про визнання боржника банкрутом є спричинення йому шкоди, а не реальне задоволення потреб заявника. Не секрет, що сама по собі подача заяви про банкрутство значною мірою негативно відобразиться на діловій репутації боржника. В умовах сьогодення важко уявити судове рішення, яким суд стягнув би з недобросовісного кредитора суму збитків, завданих боржникові внаслідок безпідставної подачі заяви про банкрутство, застосувавши при цьому п. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України.

Ще однією формою шикани є використання цивільних прав із метою обмеження конкуренції, а також зловживання домінуючим положенням на ринку. На перший погляд, подібні дії здійснюються для досягнення інших цілей, аніж спричинення шкоди своєму контрагентові. До даних цілей відноситься: приваблення споживачів, збільшення доходу тощо. Відповідальність за вказані дії встановлюється у законодавстві про конкуренцію.

На перший погляд, шикана із її направленістю на спричинення шкоди іншим особам не підпадає під ознаки вищенаведеної конкуренції. Однак це є не так. Досить часто мета конкретної дії господарюючого субєкта полягає саме у спричиненні шкоди контрагенту: збитків або шкоди його діловій репутації. У свою чергу досягнення даної мети є для цієї особи засобом задоволення і своїх інтересів: залучення покупців, збільшення обєму продаж тощо.

Однак для того, щоб охарактеризувати подібні дії особи, направлені на спричинення шкоди контрагенту, як шикану, необхідно також, щоб недобросовісний господарюючий субєкт використовував для цього належне йому право. Таким чином, під ознаки шикани не потрапляє, наприклад, розповсюдження неправдивої інформації про конкурента із метою спричинення йому шкоди. Але шиканою може бути некоректне порівняння господарюючим субєктом товарів, що виробляються або реалізуються ним, із товарами інших господарюючих субєктів. Мається на увазі ситуація, коли розповсюджується інформація, що відповідає дійсності, але містить негативні оцінки конкурента. Ознаки шикани у такому випадку є очевидними: особа реалізує своє право на розповсюдження інформації, але з наміром спричинити шкоду контрагенту.

Ще однією сферою, де зустрічається шикана, є сфера застосування норм корпоративного права. Цивільне законодавство (Цивільний кодекс України та інші нормативно-правові акти) регулює створення та діяльність юридичних осіб різноманітних організаційно-правових форм. Права, що надають указані акти господарюючим субєктам, досить часто використовуються не за прямим призначенням, а із метою ущемлення інтересів третіх осіб. У деяких випадках право на реорганізацію юридичної особи (перетворення ТОВ на ЗАТ) використовується із єдиною метою позбавити учасника, що виходить із ТОВ, його законного права на отримання частини майна. Подібні дії безсумнівно є шиканою. У цивільному та господарському законодавстві немає спеціальних норм, які б забороняли вищевказані дії [4, c.58].

2. Чи являється відмова від позову, визнання позову та мирова угода обов'язковими для суду

В процесі розгляду І вирішення цивільних справ сторони наділяються широкими процесуальними правами і можуть вільно ними розпоряджатися. Відповідно до ст. 103 ЦПК сторони користуються рівними процесуальними правами. Позивач наділений правом протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу або предмет позову, збільшити чи зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в усякій стадії процесу. Такі дії сторін є проявом принципу диспозитивності в цивільному процесуальному праві

Розмір позовних вимог визначається самим позивачем і може змінюватися ним протягом розгляду справи по суті. Однак суд при вирішенні справи не зв'язаний розміром вимог позивача. Залежно від встановлених обставин справи суд може задовольнити позов у повному чи меншому обсязі, а також вийти за межі заявленої вимоги зі згоди позивача.

У разі виходу за межі предмета позову зі згоди позивача суд вправі мотивувати рішення по справі посиланням і на факти, які не наводилися позивачем в обгрунтування своїх вимог, якщо вони були всебічно досліджені і встановлені в судовому засіданні. Лише в тих випадках, коли закон встановлює точний розмір вимоги, суд повинен керуватися законом (справи про стягнення аліментів, справи про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, тощо) [5, c.205].

Відмова від позову -- це одностороннє волевиявлення позивача, спрямоване на відмову від судового захисту своєї вимоги і на закриття порушеного позивачем процесу. Відмова позивача від позову -- це прояв реалізації принципу диспозитивності, тому ця дія здійснюється під контролем суду. Суд завжди повинен перевірити законність відмови позивача від позову, чи не порушуються при цьому інтереси самого позивача, інших осіб, які беруть участь у справі, інтереси держави. Тільки після цього суд може вирішити питання про прийняття чи відмову в прийнятті цього клопотання. Прийняття судом відмови Позивача від позову тягне за собою закриття провадження по справі і виключає можливість у майбутньому звернення до суду з тотожнім позовом. В зв'язку з цим відмова позивача від позову повинна мати безумовний характер.

Визнання позову відповідачем -- це одностороннє волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Право відповідача на визнання позову повністю або частково є проявом принципів диспозитивності і змагальності. Однак суд не вправі покласти в основу свого рішення визнання позову відповідачем, не дослідивши його з точки зору обставин справи. Визнання стороною на суді фактів, якими друга сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, не є для суду обов'язковим.

Суд може вважати визнаний факт встановленим, коли у нього не виникає сумніву в тому, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховання істини. В тих випадках, коли суд приймає визнання позову відповідачем, він постановляє рішення по справі.

Мирова угода -- це укладена сторонами і затверджена судом угода, в силу якої позивач і відповідач шляхом взаємних уступок ліквідують цивільно-правовий спір, який виник між ними.

Процесуальне законодавство зобов'язує суддю (суд) роз'яснити сторонам можливість укладення мирової угоди і сприяти примиренню сторін. У статті 178 ЦПК вказується, що перед розглядом справи по суті головуючий зобов'язаний з'ясувати питання про те, чи не бажають сторони закінчити справу мировою угодою. Можливість закінчення спору шляхом примирення повинна з'ясовуватися суддею ще в процесі підготовки справи до судового розгляду.

Суд, затверджуючи мирову угоду сторін, зобов'язаний перевірити, чи не суперечать ці дії сторін закону, а також чи не порушують вони чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси. Мирова угода, затверджена судом, ліквідує спір між сторонами остаточно і підлягає примусовому виконанню. Ухвала про затвердження мирової угоди за своїм правовим значенням прирівнюється до судового рішення.

Мирова угода сторін, яка затверджена судом, тягне за собою закриття провадження по справі і виключає можливість повторного звернення до суду по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав (ст. 228 ЦПК). Тому перед тим як затвердити мирову, суд повинен роз'яснити сторонам наслідки такої процесуальної дії. Суд також повинен приділяти особливу увагу тому, щоб умови мирової угоди були ясними, чіткими, зрозумілими і не викликали спорів при їх виконанні.

Заява позивача про відмову від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди сторін заносяться до протоколу судового засідання і підписуються відповідно позивачем, відповідачем або обома сторонами.

Якщо відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем або мирова угода сторін викладені в адресованих суду письмових заявах, ці заяви додаються до справи, що зазначається в протоколі судового засідання.

Список використаної літератури

1. Майданик Р.К. Цивільне право. Загальна частина, К.: Алерта, 2012

2. Комаров В. В. Цивільне процеесуальне право України, X., 1999

3. Бірюков І.А., Заїка Ю.О. Цивільне право України. Загальна частина Навчальний посібник, К.: КНТ, 2006

4. Адамович Г. Проблемы применения института злоупотребления правом в акционерных правоотношениях / Г. Адамович // Хозяйство и право. - 2005 - № 5

5. Харитонов Є.О. Цивільний процес України, К.: Істина, 2012

Додаток

ПОЗОВНА ЗАЯВА

про стягнення аліментів на утримання непрацездатної дружини

Я, ________________, з __________________________ (далі відповідач) перебувала в зареєстрованому шлюбі з 03 лютого 1996 року по 15 червня 2011 року. За рішенням __________ районного суду _____________ області, від 15 червня 2011 року шлюб між нами було розірвано.

За час перебування у шлюбі я стала непрацездатною особою інвалідом 3 групи, в мене захворювання - рак щитовидної залози. Відповідач під час шлюбу постійно мене бив. Захворювання виникло на нервовому ґрунті. Один раз на рік мені необхідно їздити на обстеження до інституту радіології в м. Харків. Усе це потребує значних коштів і сама я не здатна в повній мірі цього забезпечити.

З близьких родичів маю тільки батька - пенсіонера, який має незначний дохід і не в змозі допомогти мені. Мати нас кинула, ще коли я була в 3 класі, і з тих пір я її не бачила.

За час подружнього життя в нас народилися діти - _______________________, 20 червня 1996 року народження та - ______________________, 03 червня 1997 року народження, що підтверджується свідоцтвами про народження серії ___ №________ від 02.08.1996 року та серії ____ № ________ від 20.06.1997 року.

Наразі я мешкаю зі своїми дітьми в орендованому будинку. Відповідач аліменти на дітей ще не сплачує (позовна заява знаходиться в ________ районному суді ____________ області), працює в ТОВ «______» слюсарем, отримує дохід, який повністю витрачає на свої потреби.

Під час винесення справедливого рішення, також прошу шановний суд врахувати те, що наша з відповідачем донька - __________ з січня 2006 року також має серйозне захворювання та знаходиться на обліку у лікаря, що теж потребує додаткових витрат, на що відповідач не звертає ні якої уваги.

Згідно до ч. 1,2 ст. 76 Сімейного Кодексу України розірвання шлюбу не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час шлюбу. Після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.

Таким чином, враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст.75 - 77, 79 СК України, на підставі ст.ст. 3, 109, 118-120 ЦПК України,

П Р О Ш У:

1. Прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі.

2. Стягнути з _______________________, 05 лютого 1977 року народження, уродженця _____________, на мою користь аліменти на моє утримання, в розмірі 1/3 частини всіх видів його доходів, щомісячно, починаючи з дня подання позову.

3. Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України допустити негайне виконання судового рішення в межах сплати платежу за один місяць.

Додатки:

1. Копія паспорта позивача. / 2 екз. на 2 арк./

2. Копія ідентифікаційного коду позивача. / 2 екз. на 2 арк./

3. Копія пенсійного посвідчення за інвалідністю. / 2 екз. на 2 арк./

4. Копія довідки до акту огляду МСЕК. / 2 екз. на 2 арк./

5. Виписка з історії хвороби. / 2 екз. на 2 арк./

6. Копія паспорта відповідача. / 2 екз. на 2 арк./

7. Копія ідентифікаційного коду відповідача. / 2 екз. на 2 арк./

8. Копія свідоцтва про народження дитини. / 2 екз. на 2 арк./

9. Копія свідоцтва про народження дитини. / 2 екз. на 2 арк./

10. Копія свідоцтва про розірвання шлюбу. / 2 екз. на 2 арк./

11. Копія позовної заяви для відповідача. / 1 арк. /

З повагою,

«_____» липня 2011 року ________________ підпис

Размещено на Allbest.ru