Суб’єкти права соціального забезпечення України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Розвиток України як правової держави із соціально-орієнтованою ринковою економікою, залучення її до європейських та світових інтеграційних процесів нерозривно пов'язані з реформуванням системи соціального забезпечення. Державна система соціального забезпечення поступово перетворюється у систему, в якій управлінська та фінансова відповідальність розподіляється між державою, фізичними особами і роботодавцями. В сучасних умовах фізична особа перестає бути об'єктом державного благодійництва та несе індивідуальну матеріальну відповідальність за свої майбутні соціальні виплати.

Створення системи загальнообов'язкового державного соціального страхування, впровадження в Україні трьохрівневої пенсійної системи, намагання держави реально впровадити принцип адресності соціального забезпечення призвели до зміни правового статусу існуючих суб'єктів (зокрема, Пенсійного фонду України, державної служби зайнятості, недержавних пенсійний фондів), а також зумовили виникнення нових суб'єктів (фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування, Накопичувальний фонд, діти війни). У зв'язку з цим постає потреба наукового дослідження поняття та особливостей правового статусу суб'єктів права соціального забезпечення.

Значна частина питань, пов'язаних із характеристикою правового статусу суб'єктів права соціального забезпечення, є малодослідженою. Сьогодні в науці права соціального забезпечення не з'ясовано суть відмінностей між суб'єктами права соціального забезпечення, а тому їх некласифіковано, недостатньо охарактеризовано особливості правового статусу окремих груп суб'єктів цієї галузі права. Дотепер чимало досліджень у цій сфері ґрунтуються на механічно запозичених із цивілістичної доктрини уявленнях про суб'єктів цивільно-правових відносин, які потребують належного теоретичного переосмислення. Усі ці обставини визначають актуальність дисертаційного дослідження.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний аналіз суб'єктів права соціального забезпечення та вироблення на цій основі пропозицій щодо вдосконалення законодавства про соціальне забезпечення.

Для досягнення зазначеної мети доцільно вирішити такі завдання:

- визначити поняття суб'єктів права соціального забезпечення, розкрити зміст основних правових ознак, які характеризують суб'єктів права, та виявити особливості їх прояву у праві соціального забезпечення;

- окреслити коло суб'єктів права соціального забезпечення та обґрунтувати критерії їх класифікації;

- розкрити особливості правового статусу фізичних осіб як суб'єктів права соціального забезпечення;

- визначити правове становище державних органів у системі суб'єктів права соціального забезпечення;

- проаналізувати особливості правового статусу соціальних страхових фондів;

- з'ясувати роль суб'єктів, які сприяють фізичним особам в отриманні соціального забезпечення, у системі суб'єктів права соціального забезпечення.

1. Суб'єкти права соціального забезпечення, їхні правові ознаки та види

Присвячено аналізу правових ознак, визначенню поняття суб'єктів права соціального забезпечення, з'ясуванню співвідношення суб'єктів права та суб'єктів правовідносин соціального забезпечення, а також класифікації суб'єктів цієї галузі права за різними критеріями.

Акцентовано на неоднаковому трактуванні поняття суб'єктів права у науковій літературі. На підставі дослідження праць представників загальної теорії права і галузевої науки сформульовано визначення поняття суб'єкта права соціального забезпечення (наведено у висновках). Правовими ознаками, які притаманні суб'єкту права, є правоздатність і правовий статус.

У роботі правоздатність розглянуто як зумовлену правом невід'ємну властивість особи, яка передбачає можливість мати права й обов'язки. Держава не наділяє особу правоздатністю, вона лише визнає її наявність. Водночас лише державне визнання надає особі засоби для реалізації можливостей, які передбачає наявність правоздатності.

Змістом правового статусу є сукупність визначених законодавством прав та обов'язків, які особа може реалізувати шляхом вступу в конкретні правовідносини. У роботі з'ясовано можливість охоплення поняттям галузевого правового статусу інших елементів, про які зазначають у науковій літературі (громадянство, правові норми, які визначають правовий статус, юридична відповідальність, правові принципи тощо). На підставі аналізу змісту цих понять зроблено висновок, що ці правові категорії є або передумовою наявності правового статусу (громадянство, правові норми, що визначають правовий статус), або наслідком його наявності (юридична відповідальність), або не пов'язані з поняттям правового статусу (правові принципи). Зважаючи на це, вони не можуть бути визнані елементами галузевого правового статусу.

Окрему увагу в роботі присвячено дослідженню поняття “законні інтереси” як елемента галузевого правового статусу. На відміну від суб'єктивного права, законний інтерес є лише простим правовим дозволом, який не гарантується необхідністю певної поведінки іншої особи, тобто законний інтерес не передбачає можливості вимагати вчинення певних дій іншими особами. Натомість право на соціальне забезпечення як одне із соціальних прав потребує для своєї реалізації активних дій держави. У сфері соціального забезпечення захист законного інтересу неможливий, оскільки держава надає у цій сфері можливість захисту лише передбачених законодавством прав. На цій підставі у роботі зроблено висновок, що законні інтереси не можуть бути елементом галузевого правового статусу.

Акцентовано, що не всі суб'єкти права можуть бути суб'єктами правовідносин, але всі суб'єкти правовідносин завжди є суб'єктами права. Щоб стати суб'єктом правовідносин, особа повинна мати правосуб'єктність, яка охоплює, крім правоздатності та правового статусу, ще й дієздатність. На цій підставі дієздатність пропонується визнати тією ознакою, наявність якої передбачає можливість суб'єкта права стати учасником правовідносин. Дієздатність - це властивість особи, яка визначена законом. Ця властивість передбачає можливість своїми діями набувати для себе (чи осіб, яких вона уповноважена представляти) право на окремі види соціального забезпечення та самостійно його реалізовувати, а також можливість своїми діями створювати обов'язки у цій сфері, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. З огляду на це наявність дієздатності означає, що особа може вступати у правовідносини.

Правоздатністю і правовим статусом всі люди наділені від народження та протягом всього життя не можуть від них відмовитися, натомість дієздатністю наділені не всі особи і не однаковою мірою. Галузеве законодавство, зазвичай, визначає категорії осіб, які не наділені такою властивістю, як дієздатність, а тому не можуть самостійно своїми діями реалізовувати права і виконувати обов'язки, тобто не можуть бути суб'єктами правовідносин. На цій підставі поняття “суб'єкт права” визнано ширшим, аніж поняття “суб'єкт правовідносин”.

Розмежовуючи поняття “суб'єкт права” і “суб'єкт правовідносин” у праві соціального забезпечення, звернено увагу на те, що належне особі право на соціальне забезпечення може бути реалізоване не лише у соціально-забезпечувальних правовідносинах, але й у правовідносинах, які є предметом регулювання інших галузей права.

Присвячено визначенню критеріїв для класифікації суб'єктів права соціального забезпечення, а також їх класифікації за цими критеріями.

У роботі досліджено можливість застосування різних критеріїв класифікації суб'єктів права на види. Розглянуто можливість поділу суб'єктів права соціального забезпечення на індивідуальних і колективних. Кількісний підхід, на якому ґрунтується цей поділ, не дає змоги простежити відмінність між суб'єктами права соціального забезпечення. Адже до колективних суб'єктів належать і сім'я, і державний орган, які наділені у цій сфері різним правовим статусом. Класифікація суб'єктів права на фізичних і юридичних осіб також не дозволяє розмежувати правовий статус сім'ї та медико-соціальної експертної комісії; вони не належать ні до фізичних, ні до юридичних осіб. Зроблено висновок, що поділ суб'єктів права соціального забезпечення на громадян та організації можна використовувати лише як додатковий.

На підставі проведеного дослідження з'ясовано, що головна відмінність між суб'єктами права соціального забезпечення полягає у змісті прав і обов'язків суб'єктів, що визначає ту правову функцію, яку вони виконують у сфері соціального забезпечення. Одні з них отримують різні види соціального забезпечення, інші - надають таке забезпечення, ще інші - підтверджують факти, які мають правове значення. Зважаючи на це, зміст прав і обов'язків, які суб'єкти мають у сфері соціального забезпечення, запропоновано обрати критерієм їх класифікації. На цій підставі суб'єктів права соціального забезпечення згруповано у такі види: суб'єкти права на соціальне забезпечення; суб'єкти, які надають соціальне забезпечення; суб'єкти, які сприяють в отриманні соціального забезпечення. Метою діяльності суб'єктів, які надають соціальне забезпечення, і тих, які сприяють в отриманні такого забезпечення, є сприяння у реалізації особою права на соціальне забезпечення. Тому в роботі їх позначено поняттям “суб'єкти, які забезпечують реалізацію особою належного їй права на соціальне забезпечення”.

Право суб'єктів на соціальне забезпечення може бути зумовлене різними обставинами, які в науковій літературі прийнято називати соціальними ризиками. Для одних осіб право на соціальне забезпечення пов'язане з такими соціальними ризиками, які є можливими для усіх людей, для інших - такими, які можуть настати лише у певних категорій осіб (наприклад, такі обставини, як війни, техногенні катастрофи тощо). Відповідно сукупність прав і обов'язків, що виникають на підставі соціального ризику, що є можливим для усіх людей, запропоновано позначати терміном “загальний галузевий правовий статус суб'єктів права на соціальне забезпечення”, а сукупність тих прав і обов'язків, які виникають внаслідок інших обставин (суспільно-історичного чи екологічного характеру), _ терміном “спеціальний галузевий правовий статус”. На цій підставі суб'єктів права на соціальне забезпечення поділено на загальних і спеціальних.

Окремо охарактеризовано сім'ю як суб'єкта права соціального забезпечення. Акцентовано, що, визначаючи суб'єкта права на соціальне забезпечення, галузеве законодавство розмежовує поняття сім'я та члени сім'ї. Сім'я є суб'єктом права соціального забезпечення у тих випадках, коли законодавство розглядає її не як сукупність окремих громадян, кожен з яких наділений правовим статусом у сфері соціального забезпечення, а як єдине ціле, об'єднання осіб, яке наділене власним галузевим правовим статусом. Однієї вказівки у законодавстві на сім'ю як суб'єкта права на відповідний вид соціального забезпечення є недостатньо. Для визнання сім'ї суб'єктом права соціального забезпечення необхідно також брати до уваги мету надання відповідного виду соціального забезпечення, тобто на чий захист він спрямований - конкретної особи чи сім'ї загалом.

Суб'єктів, які надають соціальне забезпечення, розмежовано залежно від підстави надання такого забезпечення. За цим критерієм їх запропоновано поділяти на тих, які надають соціальне забезпечення відповідно до законодавства, і тих, які надають його на добровільних засадах. Зазначено, що на добровільних засадах соціальне забезпечення можуть надавати як недержавні, так і державні підприємства, установи та організації.

Суб'єктами, які сприяють в отриманні соціального забезпечення, визнано осіб, які підтверджують наявність чи відсутність спеціального галузевого правового статусу або юридичних фактів, що є підставою виникнення права на соціальне забезпечення.

Розділ завершується короткими висновками.

2. Правовий статус суб'єктів права на соціальне забезпечення

Досліджено правоздатність і правовий статус цих суб'єктів. Загальними суб'єктами права на соціальне забезпечення є фізичні особи та сім'я, які наділені загальним галузевим правовим статусом (визначення наведено у висновках). Приналежність до загальних суб'єктів означає, що кожна фізична особа може володіти усією сукупністю прав і обов'язків у сфері соціального забезпечення без жодних обмежень.

Звернено увагу на те, що у правовому статусі різних фізичних осіб наявна відмінність, яка полягає не у видах прав і обов'язків, які вони мають, а у обсязі цих прав. З огляду на це в межах загального галузевого правового статусу запропоновано виділити видові правові статуси. Критерієм виокремлення видових правових статусів є закріплені в законодавстві соціальні ризики, що є підставою їх виникнення. Виділено такі видові правові статуси: правовий статус пенсіонерів, які отримують пенсію на загальних підставах; правовий статус інвалідів; правовий статус тимчасово непрацездатних; правовий статус безробітних; правовий статус малозабезпечених; правовий статус осіб, які втратили годувальника та ін. В роботі проаналізовано окремі видові правові статуси суб'єктів права на соціальне забезпечення та зроблено висновок, що в сучасному галузевому законодавстві існує надмірна диференціація правового статусу. Зважаючи на це, запропоновано уніфікувати правовий статус, закріпивши у законодавстві загальний галузевий правовий статус фізичних осіб у сфері соціального забезпечення.

Окрему увагу присвячено запереченню можливості поділу правоздатності на загальну, галузеву і спеціальну. Така класифікація передбачає, що правоздатність фізичних осіб за правом соціального забезпечення виникає одночасно із виникненням права на відповідний вид соціального забезпечення, а це суперечить змісту правоздатності.

Правоздатність фізичних осіб за правом соціального забезпечення виникає в момент народження, припиняється зі смертю та нічим не відрізняється від правоздатності фізичних осіб за іншими галузями права. Єдиним критерієм для виділення галузевої правоздатності фізичних осіб може бути поділ системи права на галузі.

В роботі доведено, що людський зародок не наділяється правоздатністю за правом соціального забезпечення, хоч в окремих випадках законодавство захищає права ще ненародженої дитини.

Значну увагу в дисертаційному дослідженні присвячено характеристиці сім'ї як особливого загального суб'єкта права на соціальне забезпечення. У галузеве законодавство запропоновано ввести загальне визначення сім'ї як суб'єкта права соціального забезпечення, в якому охопити такі ознаки сім'ї, як спільне проживання осіб, їхній спільний побут, наявність взаємних прав і обов'язків щодо утримання, які виникають на підставі шлюбу, кровного чи іншого споріднення, усиновлення, а також інших підставах, не заборонених законом.

Присвячений дослідженню правових ознак цих суб'єктів, а також з'ясуванню особливостей спеціального правового статусу фізичних осіб за правом соціального забезпечення.

У роботі обґрунтовується, що основою для відмежування спеціальних суб'єктів права на соціальне забезпечення від загальних є підстава виникнення їхнього правового статусу. Спеціальними суб'єктами права на соціальне забезпечення є ті, право на соціальне забезпечення яких пов'язане з наявністю таких соціальних ризиків, які характерні лише для окремих категорій осіб і зумовлені подіями надзвичайного характеру або наявністю в особи особливих заслуг перед Україною. До них належать інваліди війни, ветерани війни, ветерани військової служби, учасники бойових дій, ветерани праці, військовослужбовці та члени їхніх сімей, особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, особи, які належать до реабілітованих репресованих громадян, біженці, жертви нацистських переслідувань, діти війни тощо.

Особливістю спеціального правового статусу за правом соціального забезпечення є можливість його існування незалежно від загального. Виникнення прав і обов'язків, що становлять спеціальний галузевий правовий статус, не пов'язане із наявністю прав і обов'язків, що охоплюються поняттям “загальний галузевий правовий статус”. Загальний та спеціальний галузеві правові статуси є самостійними різновидами галузевого правового статусу; можуть виникати одночасно або окремо один від одного.

Ще однією особливістю спеціального галузевого правового статусу визначено необхідність його підтвердження для реалізації тих прав, які є його елементами. Для цього потрібно встановити юридичні факти, що є підставою виникнення спеціального галузевого правового статусу. Наявність цього правового статусу засвідчує відповідний документ (зазвичай посвідчення), який видають уповноважені державою органи.

Звернено увагу на те, що спеціальний галузевий правовий статус закріплений у відповідних законодавчих актах. Ці нормативно-правові акти визначають для суб'єктів, які мають спеціальний галузевий правовий статус, додаткові (порівняно із загальними суб'єктами) права.

Цей розділ, як і попередній, завершується короткими висновками.

3. Правове становище суб'єктів, які забезпечують реалізацію права на соціальне забезпечення

Зосереджено увагу на дослідженні правових ознак суб'єктів права соціального забезпечення, які надають таке забезпечення відповідно до законодавства. Такими є державні органи, соціальні страхові фонди, спеціалізовані державні підприємства та установи.

Обґрунтовано, що державні органи у сфері соціального забезпечення наділені спеціальною правоздатністю та здатні мати лише ті права та обов'язки, які відповідають завданням, для реалізації яких вони створені.

У роботі з'ясовано співвідношення правового статусу і компетенції державних органів. Правовий статус державного органу є ширшим поняттям, ніж його компетенція, оскільки охоплює, крім компетенції, ще ті права й обов'язки державного органу, які він реалізовує у приватноправовій сфері суспільних відносин.

Акцентовано, що така ознака державних органів, як закріплення їх правового статусу в законодавчому порядку, могла б стати визначальною для розмежування державних органів та державних установ, недержавних установ і організацій. Правовий статус державних органів повинен визначатися законодавчими актами, а правовий статус державних і недержавних установ (організацій) може закріплюватися у підзаконних нормативно-правових актах.

Серед державних органів як суб'єктів права соціального забезпечення виділено державні органи загальної компетенції (їхні повноваження стосуються соціального забезпечення усіх фізичних осіб) і державні органи спеціальної компетенції (займаються соціальним забезпеченням окремих категорій населення).

До державних органів загальної компетенції належать Міністерство праці та соціальної політики України, управління праці та соціального захисту населення. Міністерство праці та соціальної політики України є функціональним міністерством, оскільки його компетенція визначається соціальною функцією держави, тобто цей державний орган наділений повноваженнями в усіх сферах суспільної діяльності, в яких реалізовуються соціальні права громадян. Доведено, що управління праці та соціального захисту населення не є територіальними органами цього міністерства, а лише перебувають у подвійному підпорядкуванні відповідній держадміністрації, у складі якої вони утворюються, та Міністерству праці та соціальної політики України.

Державними органами спеціальної компетенції є органи державної служби зайнятості, Фонд соціального захисту інвалідів та Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи як розпорядник коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення.

Правовий статус органів державної служби зайнятості має подвійну природу: ці органи, з одного боку, перебувають в управлінні Міністерства праці та соціальної політики України, а з іншого, виконують відповідно до закону функції виконавчої дирекції Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. В роботі запропоновано законодавчо визначити особливості правового статусу цього державного органу шляхом внесення відповідних змін до Закону України “Про зайнятість населення”.

Особливостями правового статусу соціальних страхових фондів є: 1) цільовий характер діяльності (соціальні страхові фонди можуть використовувати належні їм кошти лише на цілі, визначені законом); 2) позабюджетність (кошти фондів не зачисляють до складу Державного бюджету України і їх не можна використовувати для покриття бюджетного дефіциту); 3) некомерційність (фонди не мають на меті отримання прибутку, що забезпечується забороною здійснювати будь-яку іншу діяльність, окрім визначеної статутом фонду, а також законом про відповідний вид соціального страхування); 4) самоврядність (управління соціальними страховими фондами здійснюють на паритетній основі суб'єкти системи соціального страхування - держава, застраховані особи і страхувальники-роботодавці).

Обґрунтовано, що соціальний страховий фонд - це особлива організаційно-правова форма юридичних осіб. Зважаючи на це, його запропоновано ввести до державного класифікатора України ДК 002:2004 Класифікація організаційно-правових форм господарювання.

Особливістю правового статусу спеціалізованих державних підприємств і установ є те, що вони наділені спеціальною правоздатністю та створені для реалізації визначених державою цільових завдань щодо соціального обслуговування з метою підтримки і соціальної адаптації осіб, які зазнали соціального ризику. До них належать протезно-ортопедичні підприємства, територіальні центри соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів, геріатричні пансіонати, пансіонати для ветеранів війни та праці, дитячі будинки-інтернати, психоневрологічні інтернати тощо.

Присвячений характеристиці особливостей суб'єктів, які виконують у сфері соціального забезпечення допоміжну роль. Ці суб'єкти здійснюють правовстановлюючу діяльність та підтверджують юридичні факти, що є підставою виникнення права на соціальне забезпечення, або наявність спеціального галузевого правового статусу (ветерана війни, учасника бойових дій тощо). Ними, зокрема, є органи медико-соціальної експертизи, комісії із встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною, комісія або уповноважений підприємства, установи, організації із загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.

Мета діяльності суб'єктів, які сприяють в отриманні соціального забезпечення, полягає в прийнятті правозастосувального акту, що є підставою виникнення права на соціальне забезпечення. За своїм змістом такий акт підтверджує правовстановлюючі юридичні факти або наявність у фізичної особи спеціального галузевого правового статусу.

Розділ завершується короткими висновками.

Висновки

правовий соціальний некомерційний самоврядний

У результаті дисертаційного дослідження автор сформулював такі основні висновки:

- Суб'єкт права соціального забезпечення - це особа, яка з огляду на наявність галузевого правового статусу є носієм визначених законом прав і обов'язків у сфері соціального забезпечення. Правовими ознаками суб'єкта права є правоздатність і галузевий правовий статус.

- Критерієм класифікації суб'єктів права соціального забезпечення, який дає змогу визначити місце кожного із суб'єктів у системі соціального забезпечення, є зміст прав і обов'язків, які вони мають у цій сфері. За цією підставою потрібно розрізняти три групи суб'єктів права соціального забезпечення: суб'єкти права на соціальне забезпечення; суб'єкти, які надають соціальне забезпечення; суб'єкти, які сприяють в отриманні соціального забезпечення.

- В залежності від підстави надання суб'єкти права на соціальне забезпечення поділяються на загальних і спеціальних. Загальними є фізичні особи та сім'я, право на соціальне забезпечення у яких виникає за наявності соціального ризику загального характеру. Спеціальними суб'єктами права на соціальне забезпечення є ті, право на соціальне забезпечення яких пов'язане із соціальними ризиками, що виникають за конкретних суспільно-історичних чи екологічних умов.

- Загальний галузевий правовий статус - це сукупність закріплених у Конституції та законодавстві України прав і обов'язків осіб, що виникають на підставі соціальних ризиків, які притаманні усім фізичним особам.

- Спеціальний галузевий правовий статус - це сукупність визначених спеціальними законами прав і обов'язків суб'єктів права на соціальне забезпечення, що виникають незалежно від наявності загального галузевого правового статусу, на підставі обставин суспільно-історичного чи екологічного характеру або внаслідок визнання особливих заслуг особи перед державою. Умовою реалізації прав і обов'язків, що становлять спеціальний галузевий правовий статус, є отримання відповідного документа, що підтверджує його наявність.

- Сім'я за правом соціального забезпечення - це декілька осіб (чи одинока особа), які внаслідок настання визначених законодавством соціальних ризиків мають право на соціальне забезпечення, об'єднані правами та обов'язками щодо взаємного утримання і (або) спільним проживанням чи побутом.

- Серед державних органів, що є суб'єктами права соціального забезпечення, важливе місце займають органи загальної компетенції, повноваження яких поширюються на всіх суб'єктів права соціального забезпечення. Існують також органи спеціальної компетенції, що мають на меті надання соціального забезпечення лише окремим категоріям громадян.

- Соціальні страхові фонди - це некомерційні, самоврядні організації, які наділені відповідно до закону владними повноваженнями цільового характеру з метою акумуляції страхових внесків та забезпечення завдяки цим внескам фінансування соціальних виплат і послуг, а також адміністративних витрат, необхідних для здійснення цієї діяльності. Соціальний страховий фонд є особливою організаційно-правовою формою юридичної особи, яку необхідно ввести до державного класифікатора України ДК 002:2004 Класифікація організаційно-правових форм господарювання.

- Самоврядність Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття обмежується здійсненням функцій виконавчої дирекції фонду органами державної служби зайнятості, яка є органом державної виконавчої влади. Законодавче закріплення обов'язку матеріального забезпечення незастрахованих осіб порушує цільовий характер діяльності фонду.

- Зміст правового статусу суб'єктів, які сприяють в отриманні соціального забезпечення, визначають завдання їхньої діяльності, що насамперед полягають в ухваленні актів застосування норм права соціального забезпечення, які мають правовстановлюючий або правопідтверджуючий характер.

Література

1. Кульчицька О.І. Зміст правосуб'єктності громадян за правом соціального забезпечення // Держава і право: Зб. наук. пр. Юрид. і політич. науки. - Вип. 21. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2003. - С. 281-287.

2. Кульчицька О.І. До питання про дієздатність громадян за правом соціального забезпечення // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей. - 2003. -Випуск ХІ. - С. 167-172.

3. Кульчицька О.І. Поняття суб'єктів права соціального забезпечення // Вісник Львівського університету. - Сер. юрид. - 2004. - Вип. 39. - С. 361-366.

4. Кульчицька О.І. Державні органи як суб'єкти права соціального забезпечення // Вісник Львівського університету. Сер. юрид. - 2005. - Вип. 41. - С. 244-250.

5. Кульчицька О.І. Особливості правого статусу соціальних страхових фондів // Вісник Львівського університету. Сер. юрид. - 2006. - Вип. 42. - С. 238-243.

6. Право соціального забезпечення: Навч. посіб. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / П.Д. Пилипенко, В.Я. Бурак, С.М. Синчук та ін. / За ред. П.Д. Пилипенка. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2006. - Розділ 5. Суб'єкти права соціального забезпечення. - С. 161-185.

7. Кульчицька О.І. До питання про виникнення правоздатності громадян за правом соціального забезпечення // Актуальні проблеми науки трудового права в сучасних умовах ринкової економіки: Матеріали науково-практичної конференції (м. Сімферополь, 19-20 травня 2003 р.) / За ред. д-ра юрид. наук, проф. В.С. Венедиктова. - Х.: Національний університет внутрішніх справ, 2003. - С. 219-221.

Размещено на Allbest.ru