Зарубіжні країни з монархічною формою правління

Схожим є і зміст форми правління Саудівської Аравії. Главою держави є Король, котрий виступає уособленням влади сімейства Саудитів, якому історично належить роль лідера в політичному житті країни. Король водночас є головою Ради міністрів, верховним головнокомандувачем збройними силами; він має право оголошувати війну, надзвичайний стан і загальну мобілізацію, призначати на всі відповідальні цивільні, військові й дипломатичні посади. Рада міністрів розглядається як орган виконавчої та регламентарної влади; вона формується Королем, перед котрим несе відповідальність. Рада міністрів разом із Королем фактично здійснює законодавчі функції: схвалені ним нізами уводяться в дію королівськими декретами. Організація й діяльність Ради міністрів регулюється спеціальним нізамом 1958 року. Консультативна рада, організація якої регулюється спеціальним нізамом 1992 р., є дорадчим органом, котрий висловлює свою думку з приводу проектів нізамів, підготовлених Радою міністрів. Він призначається Королем у складі голови і 60 членів терміном на 4 роки. Консультативна рада також висловлює свою думку щодо проектів планів соціально-економічного розвитку, обговорює звіти міністрів та міжнародні договори й угоди [22,235].

Як зазначалося, характерною рисою неабсолютної монархії є те,що її владна конструкція може бути закріпленою у "конституції" або ж прирівняних до неї законодавчих актах. Так, у Саудівській Аравії ст.5 конституційного документу (нізаму) 1992 р. декларує: "система влади у Королівстві Саудівська Аравія - монархічна. Влада належить синам короля - засновника Абдель Азіза Ібн Абдель Рахмана Аль-Фейсала Аль Сауда та синам їх синів...". Ст.5 Конституції ("Базового статуту держави" Оману 1996 р. проголошує, що "система правління - султанська ("монархічна"). І далі міститься положення, відповідно до якого влада буде успадкована по чоловічій лінії нащадками Турки Ібн Саїда Ібн Султана. Аналогічні положення містяться в конституціях Бахрейну, Катару, котрі проголошують своїх монархів також "недоторканними" персонами.

На "конституційному" рівні, як правило, закріплюється правове становище монарха, його широкі повноваження, і в першу чергу в сфері виконавчої влади. Наприклад, у Конституції Бахрейну прямо записано, що глава держави реалізує свою владу через міністрів (ст.ст. 33 і 55). У Конституції Катару також підкреслюється, що емір здійснює виконавчу владу за допомогою уряду (ст.18). Глава держави тут має повноваження на призначення та зміщення голови уряду і міністрів, вони є йому підзвітні. До наведеного додамо, що до компетенції монархів цих країн належить прийняття законів, їх ратифікація, повсюдно монарх є верховним головнокомандувачем [17,201]. "Конституційні" норми, які надають такій формі правління певний "ореол" легітимності, ще більше підвищують правлячий статус глави держави, посилюють його абсолютну владу [3,90].

4. Дуалістична монархія

монархія парламентський абсолютний правління

Дуалістична монархія, будучи історично перехідною формою державного правління, об'єднує у своєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентарної форми правління. Серед перших - те, що главою держави є монарх, котрий володіє основними прерогативами у сфері виконавчої влади (він формує уряд, котрий як правило, є відповідальним перед ним, здійснює керівництво збройними силами, поліцейськими та іншими правоохоронними органами країни тощо), може призначати членів верхньої палати парламенту, розпускати останній, накладати вето на прийняті парламентом законопроекти. Наявність парламенту, котрий формується частково на основі загальних виборів, його можливість обмежувати повноваження монарха у законодавчій та уряду - у виконавчій сферах через інститут парламентської відповідальності - вказують на існування в таких державах рис парламентарної форми правління [3,91].

Згадані елементи так чи інакше знайшли своє відображення в формах правління Йорданії, Кувейту, Марокко.

В Кувейті главою держави є емір. Він же - верховний головнокомандувач збройних сил країни, верховний суддя і духовний лідер мусульман Кувейту. Виконавча влада належить емірові та раді міністрів на чолі з прем'єр-міністром, якого призначає монарх. За поданням прем'єр-міністра емір призначає міністрів з числа депутатів парламенту. Ключові посади в уряді обіймають члени правлячої династії. Законодавча влада належить еміру та однопалатному парламентові - Національним зборам у складі 50 депутатів, які обираються на 4 роки шляхом загальних прямих виборів (право голосу мають чоловіки, котрі досягли 30 років) при таємному голосуванні. Парламент відіграє роль переважно консультативного органу при емірові [21,426].

Відповідно до конституції країни 1952 р. главою Йорданського Хашімітського Королівства є король, який володіє широкими повноваженнями як в сфері виконавчої, так і законодавчої влади. Серед них: керівництво всіма збройними силами як верховного головнокомандувача; право оголошення війни і укладення миру, ратифікації договорів і угод, призначення виборів у Палату депутатів (нижню палату) і призначення членів Сенату (верхньої палати), а також спікера Сенату і прийняття його відставки, скликання Національних зборів (парламенту), розпуск обох палат парламенту чи звільнення від членства будь-якого сенатора, уведення, присвоєння і позбавлення цивільних і військових рангів, звань і почесних титулів, а також нагородження орденами і медалями, помилування чи скасування вироку суду; підтвердження винесеного судом смертного вироку.

Під безпосереднім керівництвом короля виконавчу владу здійснює уряд (Рада міністрів) на чолі з прем'єр-міністром. Король призначає прем'єр-міністра, звільняє його з посади чи приймає його відставку; призначає (за рекомендацією прем'єр-міністра) міністрів, звільняє їх від посади чи приймає їх відставку. Усі рішення Ради міністрів підписуються прем'єр-міністром і міністрами і у передбачених Конституцією і законом випадках передаються королю для затвердження.

Прем'єр-міністр і міністри несуть колективну відповідальність перед Палатою депутатів за здійснення державної політики країни. Крім того, кожен міністр відповідальний перед Палатою депутатів за роботу свого міністерства. Конституція вимагає, щоб кожен новий кабінет представив програму своєї діяльності Палаті депутатів. Якщо палата виносить вотум недовіри, кабінет має піти у відставку.

Законодавча влада належить королю і Національним зборам, які складаються із Сенату і Палати депутатів. Члени Сенату призначаються королем терміном на чотири роки (його склад оновлюється наполовину кожні два роки). Члени Палати депутатів (80 місць) обираються на загальних прямих виборах Закон про вибори закріплює частину депутатських місць за національними меншинами: шість місць - за бедуїнами (корінними жителями країни), три місці - за черкесами і чеченцями, дев'ять місць - за християнами. Прийнята 19 листопада 1974 р. парламентом поправка до конституції дає королю право розпустити обидві палати парламенту і правити країною протягом року одноосібно [21,740].

Як видно в змісті форми правління Йорданії домінують елементи абсолютної монархії, але певні зміни в політичній системі країни, які відбулися, починаючи з початку 90-х рр. XX ст., ще раз свідчать про перехідний характер дуалістичної монархії. У прийнятій у 1990 р. Національній хартії - своєрідному доповненні до Конституції 1952 р., -- Йорданія була проголошена правовою державою, котра дотримується принципу верховенства закону і черпає свою легітимність у "вільному волевиявленні народу". У 1991 р. скасований воєнний стан, що діяв з 1967 р., а в 1992 р. дозволена діяльність політичних партій, котра була заборонена ще в 1957 р. [22,242-243].

Форма державного правління Марокко юридично знайшла своє закріплення в Конституції 1972 р., нова редакція якої була прийнята в 1996 році. Вона поєднує у собі риси як абсолютної, так і парламентарної монархій. Перші виявляються в тому, що духовним і світським главою держави є Король, символ єдності нації, особа якого священна і недоторканна. Його особисті повноваження, які не потребують контрасигнування, знаходяться у сфері виконавчої влади: загальне керівництво апаратом управління, збройними силами, поліцією, призначення прем'єр-міністра, формування складу уряду,оголошення в країні надзвичайного стану,призначення суддів тощо[3,93].

У законодавчій сфері Король має право відкладального вета, він вправі зажадати від Палати представників (нижньої палати) провести нове читання будь-якого законопроекту чи законодавчої пропозиції. Якщо ж проект або пропозиція, передані на нове читання, були прийняті або відхилені більшістю в 2/3 голосів нижньої палати парламенту, Король може своїм декретом передати на референдум будь-який законопроект або законодавчу пропозицію. Він також має право розпуску нижньої палати парламенту, але може це робити тільки після консультації з Головою Конституційної ради країни. Це право він використовував неодноразово, і протягом тривалого часу у Марокко продовжувалося безпарламентське правління.

Серед парламентських рис форми правління марокканської держави слід зазначити, по-перше, наявність самого парламенту - двопалатного законодавчого органу країни. Палата представників обирається терміном на шість років (2/3 - загальними прямими виборами, 1/3 - колегіями виборців). Верхня палата - Палата радників - була сформована в 1997 р. із представників профспілок і професійних організацій, а також органів місцевого самоврядування відповідно до змін в Конституції, схвалених в 1996 р.

На зразок запозиченої у Франції концепції "раціоналізованого парламентаризму" законодавча влада марокканського парламенту обмежена. Він може приймати закони тільки з кола питань, прямо перерахованих в Конституції. Всі інші сфери законодавчого регулювання залишені на розсуд регламентарної влади Короля й уряду. Палата представників повноважна приймати рамочні закони, котрі визначають лише найбільш загальні напрямки розвитку економічного, соціального і культурного життя держави. їх "конкретизацією" займається уряд, який має "регламентарні повноваження" на видання нормативних актів з цих питань.

По-друге, наявність Уряду (Ради міністрів) на чолі з Прем'єр-міністром як органу виконавчої влади. Після призначення Королем членів Уряду Прем'єр-міністр викладає Палаті представників свою програму. У переліку найважливіших повноважень Прем'єр-міністра - здійснення регламентарної влади (нормативно-правового регулювання з питань, що не входять до сфери законодавчих повноважень парламенту). Акти регламентарної влади, видані прем'єр-міністром, контрасигнуються міністрами, відповідальними за їх виконання.

Прем'єр-міністр може за заявою про загальну політику або при голосуванні законопроекту порушити питання про відповідальність Уряду перед Палатою представників. Рішення про відмову в довірі чи про відхилення законопроекту може бути прийняте тільки абсолютною більшістю голосів усіх членів Палати і спричиняє колективну відставку Уряду. Такою ж більшістю повинна бути схвалена резолюція осуду, що з метою відставки уряду може бути ініційована не менш ніж 1/4 членів Палати представників [22,414-416]. Таким чином, Уряд Марокко несе відповідальність перед Королем і Палатою представників, але навіть за конституцією, не говорячи про конкретну практику, із двох цих видів відповідальності уряду більш вагомою є відповідальність перед монархом, що свідчить про домінування в системі елементів форми правління Марокко рис абсолютної монархії.

Отже, монархії у повному розумінні цього слова з усіх регіонів світу збереглися в основному в Азії та Африці. І це закономірно, оскільки у соціально-політичному відношенні багато з цих держав знаходяться на різних стадіях станово-кастового суспільства, якому об'єктивно відповідає монархічна форма правління. Зосередженням різних видів монархій є насамперед Аравійський півострів, народи якого тільки в другій половині XX ст. стали складатися в нації і в силу цього прийняли законодавче закріплення влади правлячих династій як цілком природне, історично виправдане явище. У силу патріархально-племінної свідомості вони виходили з того, що висування даного сімейства в лідери здійснювалося за згодою соплемінників, а традиціоналістське сприйняття диктувало їм лояльність стосовно такого лідера. Стійкість монархій у цих країнах у достатній мірі кореспондується із суспільно-політичною свідомістю, культурно-історичною матрицею населення, що відповідає певному рівню їх соціально-політичного розвитку [23,152].

Як зазначалося, на відміну від класичних феодальних монархій, збереження лояльності до монархічної надбудови на сучасному Сході обумовлено виваженою лінією, котра проводиться правлячими сімействами, особливо в соціальній сфері. Вкладаючи нафтодоллари в національну економіку, впроваджуючи сучасні технології і підвищуючи її ефективність, вони тим самим об'єктивно сприяють поліпшенню матеріального становища основної частини суспільства, переконуючи його в тому, що монархічна форма правління відображає і захищає інтереси всього народу, а не тільки правлячого сімейства і його оточення. Останній чинник сприятиме суттєвому "продовженню життя" монархічної форми правління у цьому регіоні, але за загальними законами суспільного розвитку монархія - це форма державного правління минулого і рано чи пізно вона має прийти до свого закономірного фіналу. Майбутнє ж у всіх регіонах світу за поліархією, тобто формою державного правління, яка об'єктивно має прийти на зміну монархії. Процес заміни старої державної форми новою йде вже кілька століть (починаючи з перших буржуазних революцій в Європі та Америці) і факт конституювання у більшості держав світу поліархічної форми правління вказує на перспективну тенденцію її розвитку на сучасному етапі [3,96].

Висновок

При дослідженні монархій в зарубіжних країнах, як форм правління найчастіше використовувався порівняно правовий метод, за допомогою якого виділялися найбільш важливі риси організації державної влади в монархіях. Безсумнівно, що особливості монархій випливають насамперед з положення особистості самого монарха в системі органів державної влади.

Багато сучасних учених, розглядаючи монархію, як форму правління занадто велику увагу приділяють історичної типології монархій. Вона дуже важлива для розуміння того, що монархія є найбільш гнучкою формою правління, здатною підлаштовуватися під умови, що диктуються часом. Але набагато важливіше знати саме ті характерні риси, ознаки і, нарешті, особливості монархій, які характеризують стан такої особи, як монарха в змінюваній системі органів державної влади.

Сучасний світ налічує чимало держав з монархічною формою правління. Монархія - традиційна у багатьох народів система організації державної влади, і народ країн-монархій до такої міри звикає до цієї форми правління, що монархія може змінюватися, реставруватися, але все одно бути еталоном організації державної влади.

Досліджуючи монархії в зарубіжних країнах, не можна не помітити того, що кожна з них має свої, властиві тільки їй ознаки, які в сукупності і складають досліджувані особливості. Саме вони показують ті зміни, які відбулися з монархічною формою правління в результаті історичного розвитку.

Список використаної літератури

монархія парламентський абсолютний правління

1. Шемшученко Ю.С. Юридична енциклопедія, Т. 3 - К.: «Укр. Енцикл.», 2001.

2. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 672с.

3. Бостан С.К., Тимченко С.М. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 504с.

4. Бостан С.К. Форма правління сучасної держави: проблеми історії,

теорії, практики - Запоріжжя - Дике поле, 2005. - 540с.

5. Зайчук О.В., Оніщенко К. М. Теорія держави і права. Академічний

курс: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 688с.

6. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома К.М. Загальна теорія держави і

права: Підручник. - Львів - Новий світ, 2003. - 584с.

7. Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крижанівський А.Ф.

Основи правознавства України: Навчальний посібник: Видання 7-ме, доп. та перероб. - Х.: «Одісей», 2007. - 440с.

8. Коломієць Ю.М. «Правовий статус монарха в державах Близького Сходу, Магрибу та Японії» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// www. Pravoznavec. com. ua / index - 123. htm chlist.

9. Копєйчиков В.В., А.М Колодій: Правознавство: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2007. - 752 с.

10. Котюк В.О. Основи держави і права: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2001. - 432с.

11. Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн - Київ: Атіка, 2004. - 616с.

12. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: ученик. - М.: Юридический дом «Юстицинформ», 2003. - 506с.

13. Окунькова Л.А. Конституции государств Европы: В 3 т. Т. 1 - М.: НОРМА, 2001. - 824с.

14. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те; зі змінами. Навчальний посібник. - К.: Атака, 2001. - 176 с.

15. Ріяки В.О. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник: Видання 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 544с.

16. Цвік М.В., В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина Загальна теорія держави і права. - Харків: Право, 2002. - 432с.

17. Георгіца А.З.Конституційне право зарубіжних країн.

18. Бесчастний В.М. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навчальний посібник. - К.: Знання, 2007. - 467с.

19. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник. Харків: Консул, 2006. - 656с.

20. Мурашин- Основи правознавства.

21.Федоренко В.Л.Бахрейн// Юридична енциклопедія: В 6 т./Ред-кол.:Ю.С.Шемшученко та ін.. - К.: «Укр. Енцикл» ім.. М.П.Бажана,1998.

22. Правовые системы стран Мира. Энциклопедический справочник / Отв.ред. - д.ю.н.,А.Я.Сухарев.-2-е узд. изм. и доп. -М.:НОРМА-ИНФРА-М,2001.

22. Александров И.А. Монархии персидського залива: этап модернизации.- М.: Дело и сервис,2000.

Размещено на Allbest.ru