Основи римського приватного права

Размещено на http://allbest.ru

Самостійна робота

Основи римського приватного права



1. Етапи розвитку римського приватного права

Оскільки формування та розвиток римського права як цілісної та єдиної правової системи відбувалися протягом тисячоліття, для систематизації матеріалу необхідним є виокремлення етапів (періодів) розвитку Римської держави та римського права. Тисячорічну історію Риму можна представити трьома періодами:

- царський (754--509 pp. до н. є.);

- республіканський (509--27 pp. до н. є.);

- період імперії (27 р. до н. є. -- 476 р. н. є.).

Період імперії поділяється на: принципат (27 р. до н. є. -- 193 р. н. є.) та домінат (284--476 pp. н. є.).

Але періодизація римського права має певні нюанси. Існує кілька періодизацій розвитку римського права. Принципового значення щодо кваліфікації римського права ці відмінності у періодизації не мають, оскільки у різних випадках відзначають тільки загальні та умовні етапи історичних змін. Межі між періодами умовні, хоча в багатьох випадках визначаються з точністю до року, коли відбулася значна подія, з якою пов'язаний цілий комплекс змін у правовій системі.

Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його розвиток можна поділити на п'ять основних періодів:

- найдавніший, архаїчний (753--367 pp. до н. є.);

- докласичний (367--17 pp. до н. є.);

- класичний (17 р. до н. є. -- 284 р. н. є.);

- післякласичний (284--476 pp. н. є.);

- юстиніанівський (527--565 pp. н. є.).

Архаїчний період характеризується як етап початкового формування римського права. У цей період відбувається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаїв, звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на ньому постійної судової практики.

У 367 р. до н. є. була введена посада міського претора. З 242 р. до н. є. почали обирати претора перегринів. Завдання преторів полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутності -- у виконанні обов'язків останніх. Як і консул, претор міг скликати народні збори, засідання сенату, мав право голосувати у них. Поступово в їх руках зосереджувалася судова влада. Претор почав здійснювати правосуддя в Римі, до його функцій належало право проголошувати едикти в судових справах, що відіграло значну роль у розвитку римського приватного права. З введенням посади претора пов'язаний кінець архаїчного періоду. Важливими видами джерел права у цей період були: звичаї, правові звичаї, царські закони, закони.

Докласичтй період. В цю епоху Римська Республіка досягає свого розвитку та підходить до занепаду, здійснюється закріплення всіх інститутів римської державності та судової системи. Поряд із загальнонародним державним законодавством важливу роль почала відігравати судова та преторська (магістратська влада) правотвор-чість.

Докласичний період -- час становлення нових форм та угод правової науки. Кінець докласичного періоду пов'язують з прийняттям Августом Октавіаном законів про здійснення правосуддя (17 р. до н. є.). Джерелами права в цей період є постанови народних зборів, едикти преторів.

Класичний період. В умовах розпаду республіканських установ та затвердження у 284 р. н. є. домінату здійснюється формування принципів публічного права як права, яке виражає суверенітет римського народу. В основі класичного римського права лежать вчення про природне право та принципи справедливості і гуманізму. До цього періоду відносять розквіт римської юридичної науки та судової юриспруденції. В кінці класичного періоду римське право досягає найвищого ступеня розробки та досконалості. Інститути права класичної епохи набули логічно та юридично закінченого вигляду і системи, стають зразком для приватного права взагалі. Джерела права в цей період -- постанови сенату та діяльність юристів.

Післякласичний період. З часів домінату здійснюється спрощення та уніфікація різних класичних правопорядків. Правотворча діяльність повністю зосередилася в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Розвиток імператорського законодавства та його переважне значення змінює коло джерел права. Постанови імператора дістали назву конституцій.

Юстиніанівський період. Завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та виконаної при ньому кодифікації всього римського права для правової культури були збережені неоціненні тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій.

2. Історична роль римського цивільного права та його значення для сучасного юриста

Науково-теоретичне і практичне значення правової культури стародавнього Риму, практика глибокого аналізу майнових відносин та ситуації, чіткість висновків з конкретних правових явищ та інші досягнення римської юриспруденції мають неминуще значення.

Ідеями римського права сповнена сучасна теорія цивільного права, цивільного процесу, підприємницького права, міжнародного приватного права тощо. Тому для того, щоб досконало вивчити перелічені вище галузі права, необхідно знати римське право.

У римському праві закріплено розуміння права як системи загальнообов'язкових правових норм, санкціонованих людьми на благо собі, тому право -- це інститут захисту населення.

Починаючи з VII ст. до н.е. і до V ст. н.е. Римська держава пережила багату на події історію. Вона виникла пізніше, ніж деспотії Сходу і Греції, а тому увібрала в себе їхній досвід, культуру, знання. Використавши і розвинувши їх, Рим у своєму розвитку став порівняно прогресивнішою і досконалішою стадією на весь Середземноморський басейн, на території якого згодом виникли середньовічні держави.

Рим на всіх стадіях своєї історії був рабовласницькою державою, в якій раби, що становили переважну більшість населення, були цілком безправними. Не володіли повною правоздатністю тривалий час і підкорені Римом народи.

А проте держава, яка виявила свій крайній деспотизм не тільки щодо рабів, але й до підкорених народів, дала наступним суспільно-економічним формаціям зразки форм державного апарату, права, правової культури, юридичної літератури тощо. Від Римської держави бере свій початок християнство як державна релігія, що відіграла значну роль у подальшій світовій історії. Усе це свідчить про велике значення Риму в історії розвитку людства. Без рабства не було б грецької держави, не було б Риму, а без основ, закладених Грецією і Римом, не було б і сучасної Європи, сучасної цивілізації.

Важливим фактором розвитку античної культури і одночасно її складовою частиною стало римське право. Науково-теоретичне і практичне значення правової культури Стародавнього Риму, практика глибокого аналізу майнових відносин та ситуацій, чіткість висновків з конкретних правових явищ та інші досягнення римської цивілістики мають неперехідне значення. Саме цей фактор зумовлював незгасаючий інтерес до римської цивілістики ось уже понад півтори тисячі років. І цей інтерес виправданий, бо скарбниця римської цивілістики до кінця ще не вичерпана, повною мірою не використана, її надбання ще не стали з усією повнотою надбанням людства. Безцінні здобутки римської цивілістики ще довго будуть слугувати людству. Багато що з неї повинно бути досліджено, вивчено і використано нами в сучасній правовій практиці.

Після проголошенння незалежності Україна вступає у найрізноманітніші ділові відносини з іншими, зокрема західноєвропейськими, країнами. Для захисту інтересів української держави, її громадян необхідно знати і розуміти іноземне законодавство, а це неможливо без знання римського приватного права.

Винятковість долі римського приватного права полягає в тому, що воно зберегло своє значення протягом століть після того, як рабовласницький лад' поступився наступним суспільно-економічним формаціям. Пояснити це можна тим, що воно є класичним юридичним виразом життєвих умов та конфліктів суспільства, в якому панує приватна власність і наступне законодавство не могло внести в нього істотних поліпшень. Римське право є найбільш досконала форма права, яка базується на приватній власності.

Однак вивчення римського приватного права не повинно вселяти сліпу віру в його непогрішність, у те, що воно досягло крайньої межі досконалості. Така думка суперечила б принципам історичного розвитку і тому духові "вільного дослідження, яким були пройняті самі творці римського приватного права - римські юристи.

Сучасна юриспруденція має керуватися висловом відомого німецького мислителя XIX ст. Р.Ієрінга: "Через римське право - далі, випереджуючи його". Засвоївши те, що було створено попер дотиками, сучасні юристи повинні систематично працювати над правовими проблемами, які не можуть бути вирішені раз і назавжди. Нові умови постійно висувають нові завдання, які має вирішувати юриспруденція. її найвищим покликанням, обов'язком перед народом є висвітлення змін історичних умов і тих проблем, які виникають у зв'язку з цими змінами. Бути попереду народу, вказувати йому шлях, скеровувати правосвідомість у напрямі гуманізму і справедливості в людських відносинах -найважливіший обов'язок юриспруденції.

3. Інтердикти. Позовна давність

Захист володіння здійснювався не у формі судових розглядів, а за допомогою преторських наказів (interdiction), які давали хід особливому інтердиктному захисту.

Захист адміністративними засобами давав можливість показувати, що володіння -- це речове право, яке належить суб'єкту права як повноправному члену публічного суспільства і об'єкту адміністративного управління. Характерною рисою інтердиктного захисту є неможливість при спорі про володіння піднімати питання про право володіння. Претор встановлював лише факт володіння і факт його порушення. Рішення претора було неостаточним, незгодна сторона могла його оскаржити. Захист володіння мав попередній (провізорний) характер.

Особа, яка програла спір, могла пізніше пред'явити до відповідача віндикаційний позов. Довівши своє право власності на річ, ця особа отримувала річ з рук того, хто виграв в попередньому спорі, фактичного володільця.

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи - втрачено документи, померли чи викали свідки, забуто окремі факти тощо. Зовсім інша річ, якщо позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом короткого строку після правопорушення. Крім того, якщо позивач довго не звертався за захистом свого права, це породжує невизначеність у правових відносинах, в цивільному обігу. Наприклад, до покупця звернулася третя особа, стверджуючи, що куплена нею річ належить їй на праві власності. Однак активно ця третя особа не діє (позову не подає). Покупець, між тим, купив річ для подарунка, а тепер не знає, як бути. Невизначеність породжувала нестабільність цивільного обігу, чого не можна допускати. Тому з давніх часів строки в майнових спорах - необхідний елемент цивільного судочинства.

Строки мають різне значення і в інших правовідносинах. В одних випадках час може породжувати правовий захист, в інших - погашати. Закінчення певного терміну перетворює факт у право (набувальна давність), проте він і гасить право (позовна давність).

Поміж часово-правових категорій у судочинстві найбільшого значення набула позовна давність - встановлений законом строк для захисту порушеного права в суді. Як правова категорія у римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась і позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були короткочасними.

Встановлення жорстких строків позовної давності потребувало точного Визначення початку їх перебігу, що залежало від характеру правовідносин. У строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. Наприклад, договір позики грошей був укладений на 5 років - з 01.01.80 р. до 01.01.85 р. н. є. Позовна давність починає свій перебіг з 02.01.85 p., проте якщо в договорі строк виконання не зазначений, то він спливає через 7 днів після заяви вимоги кредитора. У спорах про речеве право перебіг позовної давності починається з того часу, коли в суб'єкта речевого права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає відомо, де знаходиться його річ.

Нормальний перебіг позовної давності може перериватися й призупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтвердження боргу і звернення з позовом у встановленому порядку. Наприклад, боржник, якому кредитор нагадав про необхідність виконати зобов'язання, своїм проханням про відстрочку виконання не тільки не заперечує наявності боргу, а й підтверджує його і тільки просить про відстрочку. Інший випадок переривання позовної давності - подання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку.

Призупинення на певний строк перебігу позовної давності може бути обумовлене певними обставинами, однак після їх усунення їх позовна давність триває. Строк, що минув після призупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Призупинення позовної давності могло мати місце у разі військових дій, епідемії, неповноліття правомочної особи та за інших обставин, що були перешкодою для звернення з позовом.

4. Особливі засоби преторського захисту

У деяких випадках замість звичайного процесу застосовувалися найрізноманітніші форми непозовного захисту від порушень. Вони спиралися на владу магістратів, зокрема преторів, і були виразом їх адміністративної влади. Претор силою своєї влади міг видавати обов'язкові накази, накладати на порушників різні стягнення. Своєю владою претор користувався, захищаючи ті інтереси, які він вважав заслуговують на увагу, однак з тих чи інших причин не могли бути захищені судом у загальному порядку. Отже, за своєю природою це адміністративні, а не судові форми захисту прав. Серед багатьох засобів преторського захисту виділимо найбільш характерні.

1. Інтердикти, або декрети. Коли якась особа зверталася до претора за захистом порушених інтересів, він особисто розслідував обставини справи. Вважаючи прохання про захист обґрунтованим, він видавав розпорядження або накази. Накази претора, в яких містилися розпорядження щодо вчинення певних дій, мали назву декретів, а розпорядження про заборону якихось конкретних дій називалися інтердиктами. Інтердикти або декрети мали особистий характер і стосувалися лише певної особи, яка зобов'язувалась безвідмовно їх виконувати. Порушник преторських наказів міг бути засуджений до сплати певної грошової суми. Рішення по цивільних справах, які виносилися магістратом (претором), могли бути призупинені забороною вищого магістрата.

2. Преторські стипуляції. Stipulatio - це урочиста обіцянка сплатити або щось зробити, яку давали у вигляді відповіді на урочисте запитання контрагента. Як правило, стипуляція укладалася за добровільною згодою сторін, але іноді претор змушував до її укладення в інтересах захисту якої-небудь сторони. Наприклад, прохач заявляв претору, що якась сусідська споруда може завалитися і завдати йому збитків. Розглянувши прохання і визнавши його важливим, претор змушував власника споруди дати обіцянку Повернути всі збитки, якщо це станеться. Отже, метою стипуляції в даному випадку було надання прохачеві захисту його інтересів шляхом позову, який, коли б не було стипуляції, не міг би відбутися.

3. Введення у володіння. Претор на прохання зацікавленої особи, вважаючи це прохання важливим, вводив її у володіння цілим майном або окремою річчю. З введенням у володіння майном ми вже ознайомилися, коли мова йшла про виконання рішень, однак є й інші випадки. Наприклад, введення у володіння спадщиною, щоб забезпечити сплату спадкоємцем зацікавленій особі покладених на нього відписів. Поновлення в первісний стан - restitutio in integrum. Іноді може виявитися, що самі правові наслідки якого-небудь юридичного факту приводять у тому чи іншому випадку до явної несправедливості: без вини пропущений строк позовної давності, угода укладена, але під впливом примусу або обману тощо. Застосування закону в подібних випадках було явною несправедливістю. Більш бажаним є поновлення первісного стану, тобто повернення особи в такий стан, в якому вона перебувала б, якщо б зазначений юридичний факт не відбувся. Претор у таких випадках, в ім'я вищої справедливості, давав потерпілій особі захист, скасовуючи правові невигоди. Можна сказати, що суть інституту restitutio in integrum полягала в захисті приватних прав проти суворої дії закону. Для застосування реституції необхідні:

1) наявна шкода, при цьому значна;

2) законні підстави;

3) своєчасна заява. У преторському едикті такими законними підставами були: неповноліття, тобто недосягнення 25-річного віку; обман, помилка, примус під час укладення договору; зміна сімейного стану, тобто коли одна особа ставала підвладною іншій; втрата цивільної правоздатності внаслідок усиновлення; раптова відсутність одного з контрагентів з поважних причин. Термін для подачі заяви з проханням про реституцію до Юстиніана був однорічним, за Юстиніана - чотирирічний. Реституційне переведення велося і закінчувалося самим претором.

5. Юридичні особи в римському праві. Зарождення теорії «фікції юридичної особи»

Створення ідеї юридичної особи, як самостійного суб'єкта цивільного права, самостійного центру господарського життя є безсумнівною заслугою римського права. Тільки через нього ця юридична форма увійшла в обіг нового європейського права. Але всамому Римі ця форма союзної організації вироблялася повільно і протягом усієї римської історії.

Безперечно, вже давньоримському побуту відомі союзи й утворення, зовні подібні до юридичних осіб (спільне майно, внутрішня організація тощо), але зовнішні ознаки зовсім не свідчать про те, що ці союзні утворення розглядаються вже під кутом зору цивільних юридичних осіб. Ідея юридичної особи для примітивного правового мислення недосяжна. Старе римське квіритське право передбачало у ролі носіїв квіритських прав тільки окремих осіб, окремих квіритів.

Разом з тим уже в стародавні часи відомі в Римі різні приватні корпорації, зокрема союзи релігійного характеру, професійні союзи різних ремісників. Подібні приватні корпорації уже згадують Закони XII таблиць. Такі приватні корпорації створювалися без дозволу держави, аби їх діяльність не суперечила діючому праву, і в період республіки їх вже було чимало, наприклад корпорації нижчих службовців при магістратах, корпорації взаємодопомоги (похоронні корпорації).Ці корпорації звичайно мали певну організацію, певне спільне майно - загальну касу, проте майно юридично розглядалося або як власність усіх окремих членів у певних долях, або як майно одного з них -того, хто був скарбником. Однак названі корпорації як єдність, як окрема юридична особа не виступали, і треті особи мали справу тільки з їхніми окремими членами.

Так, уже в І-ІІ ст.ст. до. н.е. римські юристи намагались пояснити ідею існування організацій (союзів), вододіючих нероздільним, відособленим майном, виступаючих в цивільному обороті від власного імені, існування яких не залежить від змін в складі їх учасників, тобто в даному випадку мова іде про освітянські союзи, які володіють цивільною правоздатністю нарівні з фізичними особами. Проте, саме поняття „юридична особа” було невідоме римському праву. Римські юристи лише зробили спробу розширити коло суб'єктів приватного права за рахунок особливих об'єднань, союзів громадян, не вникаючи в сутність цього правового явища.

Перші фундаментальні теоретичні розробки, присвячені проблемі сутності юридичної особи, були зроблені в епоху феодалізму, на межі XII-XIII ст.ст. В той час юридична особа розглядалась як породження правопорядку, тобто як деяка юридична фікція, штучно сконструйована і придумана законодавцем. Ці вчення отримали назву теорії фікції (або фікційні теорії). Основоположником такого підходу вважають папу Іннокентія IV, який в 1245р. на Ліонському соборі заявив, що корпорація існує лише в людській уяві, що це фікція (persona ficta), придумана розумом. Корпорація позбавлена волі, лише її члени, живі люди, мають волю і діють. Слід відмітити, що в той час вплив церкви на юриспруденцію був досить істотним, і в зв'язку з цим уже в епоху постглосаторів терміном persona ficta почали називати всі корпорацій і заклади.

6. Інститут батьківської влади у Стародавньому Римі

Відносини між батьками і дітьми на всьому протязі римської історії визначалися ідеєю patriapotestas, патріархальної й однобічної батьківської влади. Якщо в області відносин між подружжям в римському праві проглядається повний розрив із принципами старого патріархального ладу, то в області відносин з дітьми ці патріархальні принципи зберігалися з набагато великою завзятістю, чим навіть в історії інших народів. За власним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як римляни, не знав жоден доступний їхньому спостереженню народ (Gai.I, 55: “Quod jus proptium civium romanorum est: fere enim nulli alii sunt homines, qui talem in filios suos habent potestatem, qualem nos habemus”). Звичайно, з часом ця влада значно змінилася й ослабшала, але багато патріархальних завітів зберегли своєзначення до кінця. Так, насамперед, римське право знає тільки patria potestas -- тільки владу батька, а не батьків узагалі. Мати стосовно своїх дітей від того ж шлюбу ніяких батьківських прав не має -- не тільки при житті чоловіка, але і після його смерті. При старому шлюбі cum manu мати, як відомо, знаходилася в положенні сестри своїх дітей, після смерті чоловіка родина розпадалася на нові самостійні родини, стосовно яких мати ніяких прав влади не набувала; вона сама робилася тепер persona sui juris, але попадала під опіку свого найближчого агнату, частіше свого ж власного сина. При шлюбі без manus, мати не була навіть агнаткой своїх дітей: юридично вона була для них чужою.

Лише з часом, з поступовим визнанням споріднення когнатичного, її відносини з дітьми одержують деяке юридичне фарбування: мати і діти дістають взаємні права спадкування один після одного. В період імперії визнається потім право на утримання (аліменти), а також, -- принаймні, у відомих випадках, -- і право матері бути опікункою над своїми дітьми. Але цим все і вичерпується: яких-небудь прав, властивих patria potestas, наприклад прав на користування відомим майном дітей, вона не має. Юридичні відносини між батьками і дітьми мисляться, далі, тільки на ґрунті законного шлюбу і законної родини. Діти незаконні, позашлюбні в найдавнішому римському праві, побудованому винятково на принципі споріднення агнатичного, стояли взагалі поза всякими юридичними зв'язками: вони були чужими не тільки своєму природному батьку, але і матері. З визнанням споріднення когнатичного положення їх стосовно матері і до всіх материнських родичів змінилося: вони дістали права спадкування нарівні з дітьми законними, тому що cognatio, кревне споріднення,

по римських представленнях, не залежить від наявності законного шлюбу і “mater semper certa est”. Що ж стосується батька, то “pater vero is est, quem nuptiae «demonstrant» внаслідок чого юридично вдіте й поза шлюбних його немає зовсім, хоча б навіть фактично він був усім відомий. Ні він не має, тому, patria potestas, ні діти не мають стосовно нього ніяких прав. Більш пільгове положення займають тільки liberi naturales, діти від конкубінату: вони мають право на alimenta і навіть відоме обмежене право спадкування після свого pater naturalis; але про patria potestas і тут немаємови.

7. Узаконення. Усиновлення. Емансипація. Пекулій

Відносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин в римській сімґї була характерною практично безмежна батьківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого вияву володарювання. Інститут батьківської влади -- це прерогатива римських громадян: «Навряд чи є які інші люди, які мали б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни» .Patria potestas (батьківська влада) встановлювалась передусім над дітьми, народженими у римському законному шлюбі. На дітей, народжених у незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також у будь-якому фактичному спільному житті, батьківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто перебуває у шлюбі з матірґю дитини. Це юридична презумпція -- положення, що не потребує доказів. Павло писав: «Батько -- це той, на кого вказує шлюб».Крім народження дітей у законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.

Узаконення -- встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом. Наприклад, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення проводилось за встановленою формою.

Усиновлення -- встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровними узами не повґязаний. Усиновлення провадилось у формі arrogatio чиadoptio. Аро-гація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція -- для осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою pater familias. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений, і його здійснювали на основі заяви перед судом чи перед імператором.

Узаконення й усиновлення дітей прирівнювалися до народження їх у шлюбі, тобто вони мали правовий статус дітей, народжених у шлюбі. Вони отримували правовий статус та імґя свого усиновителя (батька, що їх узаконив), право взаємного спадкування з ним, поділу його соціального й громадського становища, на них поширювалася батьківська влада тощо.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть у розвиненому римському праві.

Емансипація -- звільнення від якої-небудь залежності, скасування якихось обмежень, зрівняння у правах.Емансипація підлітка -- оголошення його повністю дієздатним внаслідок рішення опікунського органу та опікуна, або суду після досягнення повноліття.Це слово походить від латинського дієслова emancipare -- звільняти дитину від батьківської влади або, в ширшому значенні, відмовлятися від яких-небудь повноважень або права власності, до того ж формально ці повноваження і права не зникали, а передавалися іншій особі, і той, хто «емансипується» таким чином знаходив не свободу, а нового володаря. Подібна дія -- відмова від своїх повноважень і передавання їх іншій особі -- було юридичним актом, зафіксованим ще в законах Дванадцяти Таблиць. Потім, в кінці XIX -- початку ХХ століть під дитячою емансипацією стали розуміти звільнення дітей бідноти від надважкої -- нарівні з дорослими -- праці.

Пекулій -- власність, майно, pecus -- худоба, також в літературі зустрічається як пекулія) -- це майно, передане господарем рабу або главою родини підвладній особі для здійснення цією людиною управління майном з метою його утримання, або отримання доходу чи використання інших корисних властивостей майна.

Інститут пекулія виник у Римській імперії і набув поширення приблизно у ІІ ст. до н. е. Його виникнення, окрім бажання надати можливість для праці членам родини, зумовлене необхідністю використовувати рабів не тільки для некваліфікованої праці, а й знайти застосування їх діловим та організаційним якостям. Найчастіше пекулієм було нерухоме майно -- земельні наділи, магазини чи майстерні. Проте як пекулій могли передаватись раби, худоба чи знаряддя праці.

8. Види володіння. Законне та незаконне володіння

Римське право розрізняло кілька видів володіння.

Цивільне володіння (possessio civile). Цей вид володіння з'явивсятоді, коли не було права власності на землю. Оскільки земля вважалася спільним майном всіх громадян Римської держави, то булодозволено захоплювати пустуючі або покинуті ким-небудь землі дляподальшої обробки. Вважалося, що домовладика, захоплюючи землю, володіє нею для своєї сім'ї. В Законах XII таблиць вказувалося,що володілець землі, обробляючи її протягом двох років, перетворюється на власника землі.

Законне володіння -- це володіння, набуте будь-якою особоюдозволеним способом, наприклад, шляхом передачі, купівлі тощо.

Незаконне володіння -- це володіння, набуте недозволенимспособом, наприклад, шляхом насильства, обману, таємного викрадення тощо. Незаконне володіння може бути двох видів: добросовісне і недобросовісне. Добросовісне володіння мало місце лише тоді,коли володілець речі не знав і не повинен був знати, що він не маєправомірного володіння (наприклад, крадена річ куплена на базарі).

Недобросовісне володіння означає, що володар знає і повинен знати,що він не має права володіння на цю річ (наприклад злодій).

Володіння може виникнути:

1) внаслідок заволодіння майном (первинне встановлення володіння, встановлення володіння уперше);

2) внаслідок передачі володіння майном однією особою іншій (похідне володіння).

Володіння припиняється втратою одного з елементів - об'єктивного (втрата фактичного володіння майном) або суб'єктивного (відмова від володіння, тобто припинення наміру володіти майном для себе).

Захист законного володіння здійснюється таким же чином за допомогою тих же позовів, що і право власності.

Суб'єктами володіння могли бути лише ті особи, які мають свою волю. Такими не могли бути діти, молодші семи років, божевільні, юридичні особи тощо. Однак допускалося набуття володіння і володіння за осіб, не здатних мати свою волю, через представника.

Об'єктом володіння могли бути тільки ті речі, які знаходяться у цивільному обігу. Одночасне володіння кількох осіб однією річчю неможливе, але можливе володіння нею по ідеальних частинах, так зване загальне володіння.

9. Прекарій

Прекарій - умовне земельне володіння в епоху раннього Середньовіччя, яке великий земельний власник передавав у користування (на кілька років або довічно) безземельній або малоземельній людині на його письмове прохання, за що одержувач землі (прекарист) повинен був платити оброк, в деяких випадках - виконувати панщину на користь власника. Механізм виникнення кріпосного права в Європі.

Існувало кілька видів прекарія:

· Даний, при якому власник землі надавав прохачеві свою землю;

· Наданий, при якому дрібний власник землі під тиском обставин (потреба, застосування сили з боку великого власника землі) передавав право власності на свою землю (тобто дарував свою землю) великому земельному власнику (частіше церкві), а потім отримував цю ж землю назад, але вже в якості прекарія (довічно або спадково на одне-два покоління);

· З винагородою, коли великий земельний власник додавав до наданого прекарія додаткову ділянку землі (частіше з необроблених земель), тобто прекарист отримував у користування не тільки свою колишню землю, а й додаткову ділянку від верховного власника. Цей тип прекарія був поширений на землях церкви.

Прекарій був найпоширенішим способом втягування вільних селян в феодальну залежність. Прекарист, відмовившись від права власності на землю, перетворювався утримувача, потрапляючи таким чином в земельну залежність. Прекарій отримав особливо широке поширення у VIII-IX ст. Оскільки він представляв собою двосторонню угоду, то збережені грамоти, що оформляли прекарні відносини, називалися або прекарні(якщо вони були складені від імені особи, який просить надати йому прекарій), або престарними(якщо складалися від імені земельного власника, що передає прекарій). У VIII-IX ст. поряд з селянами в якості прекаристів часто виступали дрібні вотчинники. У такому випадку прекарій служив для оформлення земельних відносин всередині класуфеодалів.

10. Виникнення та припинення володіння

Володіння набувалось засобом поєднання двох елементів -- corpus і animus. Проте, як вже зазначалось вище, одного фактичного обладання або наміру вважати дану річ своєю для виникнення володіння було недостатньо. Тільки в поєднанні ці елементи утворювали володіння. Такому встановленню юридично значимого володіння завжди передувало фактичне заволодіння річчю. Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалось зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спеціального акта не вимагалось. Просто володілець повинен був вести себе стосовно речі як власник. Вважалось, коли володілець фактично володіє річчю, то в нього є і намір володіти нею від свого власного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у володільця такої волі викликала сумнів у кого-небудь, то той, хто сумнівався, мав довести відсутність підстав для володіння. Проте змінити свою володільницьку волю було не можна: Nemo sibi causam possessionis mutare potest (Д. 41.2.3.19) -- ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю і стати володільцем речі, не змінивши підставу володіння. Це не означало, що він на підставі договору найму не може стати володільцем речі. Наприклад, купивши річ, якою він володів на підставі договору найму, і змінивши в такий спосіб підставу володіння, він набуває володільницьку волю і стає володільцем речі. Незаконним, але добросовісним володіння ставало, наприклад, завдяки купівлі-продажу манципних речей, але без дотримання манципації. Куплений раб (манципна річ), проте, через які-небудь причини манципація не була виконана, і тому право власності на раба до покупця не переходило. Покупець, що став фактичним володільцем раба, вважав його своєю власністю, однак права на цього раба у нього не виникало. Такий покупець -- добросовісний, але незаконний володілець.

Отже, це була абстрактна передача володіння річчю, яка полягала в допущенні вступу в володіння набувачем за згодою відчужувача. Ще однією формою передачі володіння річчю була символічна передача (traditio symbolica). Вона полягала у передачі ключів від складу, внаслідок чого особа, яка бажає придбати володіння, одержує можливість здійснювати панування над річчю (Д. 41.1.9.6). Проте ключі мають передаватися недалеко від складу. Папініан щодо цього писав: «Вважається, що володіння товарами, складеними в коморі, є переданим завдяки передачі ключів, якщо ключі передані біля складів. Внаслідок цього факту покупець негайно одержує власність і володіння, якщо він не відкрив комору; якщо ж товари не належать продавцеві, то негайно починає перебіг давність (на користь покупця)». Припинення володiння. Володiння припинялось у таких випадках:

а) фізичної загибелі речі -- не можна здійснювати володіння річчю, якої немає;

б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалась з цивільного обороту -- переставала бути об'єктом права приватної власності і, отже, об'єктом володіння; в) якщо володілець втрачав один з правових елементів володіння (тіло володіння або володільницьку волю), тобто фактичне обладання річчю або бажання вважати її своєю. Іншими словами, володіння припинялось тими ж способами, що і набувалося. При продажу володілець, природно, втрачав володіння річчю, передаючи її покупцеві. Він втрачав володіння і при будь-якому іншому позбавленні фактичного обладання річчю, наприклад, при її загуб-ленні, крадіжці. Володіння припинялось також у зв'язку зі смертю володільця речі. Його спадкоємці повинні були знову здійснити і обгрунтувати весь склад володіння у своїй особі. Щодо припинення володіння Павло висловлювався так: «Як ніяке володіння не може бути придбано інакше, ніж наміром і матеріально, так ніяке володіння не втрачається інакше, як з втратою наміру і припиненням матеріального зв'язку з річчю» (Д. 41.2.8). Отже, відомий римський юрист Павло вважав, що володіння може буди припинене втратою одночасно обох необхідних для нього елементів -- матеріального і вольового. З таким висновком не погоджуються багато дослідників. Адже втрата володіння може статися через багато інших факторів, які часто не залежать від волі самого володільця. Відомі випадки, коли останнє припинялося через втрату лише одного з цих елементів, в інших -- через втрату обох. Володіння може припинятися проти волі володільця або за його згодою. Втрата володіння проти волі володільця, за загальним правилом, має місце тоді, коли він з тих чи інших причин втрачає фактичне панування над річчю, тобто матеріальний елемент (наприклад, річ вкрадена, загублена, віднята силою, через грабіж тощо).

11. Захист володіння. Інтердикти

Феномен володiння як самостiйного правового iнституту полягаву тому, що фактичне обладання рiччю, основане на фактi, а нена правi, все ж одержувало правовий захист з боку суспiльства.

У спецiальнiй лiтературi це пояснюється по-рiзному. Однi дослiдники (Р. Iєринг, С. А. Муромцев) стверджують: надання фактичному обладанню рiччю правового захисту пов'язано з тим, що здебiльшого володiльцями були власники. Найчастiше зустрiчаєтьсяi тому вважається нормальним положення, коли володiлець i власник спiвпадали в однiй особi. В таких випадках дiє юридичнапрезумпцiя - володiлець речi має право на неї. Той, хто вагається,нехай спростує це доведенням зворотного, тобто особа, яка вагається в правомiрностi володiння, повинна довести, що право на рiч належить не володiльцю, а йому. Виходячи iз зазначеної презумпцiї (володiлець завжди власник), держава для полегшення захисту власника вiд зазiхань третiх осiб надавала йому бiльш спрощений i полегшений захист.

Це пояснення грунтується на багатьох постулатах римського права. Вiдповiдно до нього, iнколи пiд володiльницький захистпотрапляли особи, яким, як правило, правовий захист не повиненнадаватися (злодiї, загарбники тощо). Проте, виходячи з iнтересiвпануючого стану (здебiльшого володiльцями були саме його представники), вважалося за потрiбне надати захист кiльком неправомiрним володiльцям, аби невинно не постраждав один правомiрний.

Iншi дослiдники (Ф.К. Савiн'ї, І.А. Покровський) вважали,щополегшений i спрощений володiльницький захист був введений з метою недопущення самоуправства. Навiть якщо фактичним обладателем речi виявлялась особа, що не мала права на володiння,вiдновити справедливiсть повинен був тiльки суд, а не правомiрний власник. Боротьба iз самоуправством як одна з складових частин захисту громадського порядку була в центрi уваги римлян.

Тому навiть фактичний володiлець, який був неправомiрним, одержував захист проти зазiхань третiх осiб, навiть якщо їхнi вимогибули основанi на правi. Порядок захисту прав встановлений, i нимналежить користуватися. Здiйснювати захист своїх прав самостiйно, тобто самоуправне, категорично заборонялося. При такомупоясненнi лишається незрозумiлим: чому володiльницьким захистом не користувалися держателi. Вони проти зазiхань третiх осiбзахисту не мали.

Iнтердикт - це наказпретора припинити самоуправство, який вiддавався порушнику.Якщо порушник не припиняв самоуправство, не виконував наказ,претор застосовував силу для примусу.

Iнтердикти подiлялися на двi основнi групи:

а) для утриманнянаявного володiння - retinendae possessionis;

б) для поверненнянасильно чи таємно втраченого володiння - recuperandae possessionis.

Класичне право знало два iнтердикти для захисту наявного володiння: interdictum uti possidetis - нерухомими i utrubi - рухомимиречами.

Interdictum uti possidetis дiстав назву з початкових слiв преторського формулювання iнтердикту, колипреторпроголошував:

«Забороняю застосовувати насильство i як ви володiли, так i володiйтетими будiвлями, з приводу яких виник спiр, якщо це володiння не є насильним, прекарним чи таємно одержаним однимвiд одного».

Отже, для одержання захисту наявного володiння iнтердиктомuti possidetis вимагалося, щоб фактичне володiння рiччю не булознеславлене насильним чи таємним оволодiнням i не було передано одне одному прекарно. Преторський iнтердикт спрямований наутримання iснуючого положення: «Як ви володiєте, так i володiйте надалi». Вiн з давнiх часiв застосовувався для полегшеного захисту володiння громадськими землями. Володiльцi цих земельнаприкiнцi республiки не мали позовiв щодо права власностi, якi самого права власностi. Проте й пiсля одержання цих позовiв (III ст. до н. е.) вони продовжували користуватися ним через його зручнiсть i швидкiсть. Преторський iнтердикт виник порiвняно давно-у II ст. до н. е. Це пiдтверджує нашу думку, що метоюпосесорного захисту було передусiм збереження iснуючого положення з володiнням громадськими землями, аби не допустити передiлу їх.

Iнтердикт utrubi також дiстав свою назву вiд початкового слова формули: де з двох, у кого з двох.

Вiн застосовувався для захисту володiння нерухомiстю, його особливiстю було те, що захистнадавався тому з двох суперечникiв, хто володiв спiрною рiччюбiльшу частину останнього року, починаючи з дня проголошенняiнтердикту. Отже, в спорi про володiння перемагав той, хто володiвспiрною рiччю тривалiше протягом останнього року (за тих жеумов чистоти володiння, аби воно не було знеславлене таємним,насильним чи прекарним оволодiнням).

римський право узаконення юридичний

12. Виникнення i розвиток iнституту прававласностi у Стародавньому Римi

В усі часи інститут права власності займав центральне місце в приватному праві. Його основні положення зумовлюють зміст всіх інших розділів цивілістики -- права на чужі речі, договірного, спадкового тощо. Саме цим пояснюється великий інтерес до права власності з боку як науковців, так і практичних працівників, політичних і громадських діячів, представників багатьох галузей науки (економістів, філософів, соціологів, юристів, політологів та ін.). Не менший інтерес до питань права власності виявляли і римські юристи. Вони ретельно і глибоко досліджували суспільні відносини власності, про що свідчать численні трактати й висловлювання, їхні дослідження носять відбиток свого часу, і все ж багато принципових положень права приватної власності не втратили свого значення і зараз їх покладено в основу сучасної науки цивільного права.

Римських юристів більше цікавив практичний бік права власності, ніж теоретичні пошуки, і тому вони не залишили нам визначення даного поняття, що не завадило їм широко користуватися ним, як і багатьма іншими (контракт, делікт, позов). Проте їм належить пріоритет в розробці основ права приватної власності. К. Маркс зазначав, що римляни перші розробили право приватної власності, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особистості.

Спочатку римське приватне право знало державну і об-_ щинну власність на землю, а також приватну власність на ІНше майно. Уже в Законах XII таблиць згадується право власності, яке в ті часи позначалося терміном dominium, до якого додавали jure Quiritium -- власність по праву квіритів, найдавнішого племені. Цим римляни хотіли підкреслити давність, а отже, усталеність, непохитність, недоторканість відносин власності (dominium -- від лат. domus -- будинок, дім, житло, сім'я, господарство, майно, звідси dominus -- володар, хазяїн, власник). Спочатку цим терміном визнача- ли всі права на річ, всю сукупність влади в будинку.

Проте вже з І ст. римляни розмежовують різні значення терміна dominium. Наприкінці класичного періоду (III ст.) власність почали визначати терміном proprietas. Однак сутність поняття власності полягала не в самому терміні.

З найдавніших часів Римська держава безроздільно володіла землею. Племенам, родам, а потім і сім'ям земля передавалася тільки в тимчасове користування і не більше як по 2 югера. Перша форма власності (племінна) мала форму державної, а право окремого індивідуума на неї обмежувалося простим володінням, що, як і племен на власність взагалі, поширювалося лише на земельну власність.

Внаслідок загарбницьких війн Рим накопичував землі і рабів, які передавалися в тимчасове користування окремим родам. Патриції, що одержували більше рабів та інших засобів для обробітку земель, зосереджували у своїх руках ве-личезні латифундії. Цей процес супроводжувався обезземелюванням і розоренням плебейських родів. З їхнього середовища формувався прошарок вільних пролетаріїв, які не мали ні землі, ні хліба, ні інших засобів для існування. Це стимулювало безперервну боротьбу плебеїв з патриціями за переділ земель. Тому історія Риму того часу (III--І ст.ст. до н.е.) характеризується саме боротьбою за землю. За умов нескінченної боротьби за переділ земель склалися суспільні відносини щодо користування нею, що наклало відбиток на формування їх правового оформлення. Користування окремих родів общинними землями, що продовжувалося протягом багатьох віків, згодом стало безроздільним привілеєм їх. Звичним було твердження: це земля моя, оскільки вона належить моєму роду з незапам'ятних часів. Проте це становище вимагало правового забезпечення і закріплення проти посягань з боку безземельних і малоземельних селян. З цією метою претори спочатку конструюють такий правовий інститут, як володіння, надавши володільцю правову основу на користування державною землею і юридичний захист проти будь-яких посягань.

Однак при цьому необмеженому і безроздільному володарюванні все ж власником землі залишалася держава. Необхідно було передати це володарювання фактичним обладателям земель, що й було здійснено пре- горською практикою. До терміна dominium додається ex jure Quiritium, що засвідчує і підтверджує родову приналежність землі і, отже, давнє походження безроздільного володарювання на ній саме даного роду чи сім'ї. Так поступово без-роздільність і необмеженість володарювання над земельними наділами перемістилася від держави до їх фактичних володільців.

Оскільки претендентами та зазіхачами на володіння землею могли бути не тільки безземельні і малоземельні селяни, а й безправні селяни, то проти них претори винайшли, крім засобів володільницького захисту, ефек-тивніший позовний захист, оскільки був додаток ex jure Quiritium. Теоретичне обгрунтування цього володарювання, визначення його змісту і правомочностей з'явилося пізніше. Спочатку утвердився принцип: «Я володар цього земельного наділу, цього раба і тому ніхто інший не може поділити зі мною цю владу». Власна основа приватної власності -- володіння. Лише завдяки юридичним визначенням останнє набуває якості правового володіння, приватної власності.

Отже, неподільність і практична необмеженість користування державною чи общинною землями перетворилися в повне правове володарювання фактичного володільця спочатку над рабами та іншим рухомим майном, а потім і над іемлею та іншими нерухомими речами, які дістали назву власність. Володарювання полягало в тому, що той, хто обладав ним, одержував безпосередній і повновласний вплив на річ, повністю усуваючи подібний вплив інших осіб. Наприкінці II ст. до н.е. було оформлено право приватної власності на землю.

13. Преторська власність. Власність перегринів. Провінційна власність. Спільна власність

Види права власностi

Довгий час римляни визнавали найбiльш давнiй, вiдомий ще заЗаконами XII таблиць вид права власностi - квiритську власнiсть - dominiu mexjure Quiritium. Межi i змiст цього права були встановленi цивiльним правом i свої витоки ведуть з глибокоїдавнини. Квiритами спочатку називали тiльки римських громадян,якi вiдносилися до одноiменного старовинного роду, а квiритськеправо власностi встановлювалося на особливо важливi з точки зору господарювання речi (рабiв, землю, худобу, сервiтути) i лише пiзнiше воно поширилося на iншi речi. Характерним є й те, щоспочатку його суб'єктами могли бути тiльки римськi громадяни,а потiм- латини, оскiльки вони одержали римську правоздатнiсть у сферi майнових вiдносин- jus commercii.

Iншою характерною рисою квiритського права власностi булисуворо встановленi форми набуття її: манципацiя i поступка права в ходi процесу in jure cessio.

Квiритська власнiсть була лише римською, нацiональною, мала замкнутий характер, кастовi риси. Поки iснувала Римська держава-мiсто, вона повнiстю вiдповiдала його внутрiшнiм потребам,проте з виходом Риму за межi своїх мiських стiн вона стала гальмом розвитку цивiльного обороту.

Преторська, або бонiтарна, власнiсть - це власнiсть, що одержала захист вiд претора, вiд лат. in. bonis habere мати в своємудобрi, тобто рiч, придбана покупцем, стає його майном. Консервативний характер права квiритської власностi не тiльки не сприявцивiльному обороту, а й стримував розвиток права власностi. Яквiдомо, об'єкти права квiритської власностi могли вiдчужуватисялише засобами, встановленими для цього правовими формами, - манципацiєю i поступкою права - injurecessio. Якщо ж рiч набували без дотримання вимог зазначених форм, то право власностi

до набувача не переходило з усiма наслiдками, що з цього випливали. Вiдчужувач речi залишався квiритським власником, а набувач ставав лише добросовiсним володiльцем без права на рiч. Фетишизацiя правового формалiзму в цьому випадку пiдривала усталенiсть цивiльного обороту, породжувала невпевненiсть у приватних вiдносинах. Квiритський власник, що продав свою рiч бездотримання формальних вимог манципацiї, не мiг перенести на набувача речi своє квiритське право власника. За спливом певногочасу вiдчужувач речi на пiдставi права квiритської власностi, щоформально зберiгалося за ним, мав право вимагати поверненняпроданої ним речi, незважаючи на те, що вона фактично була передана продавцем покупцевi i продавець одержав за неї обумовлену цiну. Внаслiдок формалiзму римського права ця безпiдставна i неправомiрна вимога задовольнялася, що викликало справедливе обурення Навiть серед пануючого стану.

Власнiсть перегрiнiв.

Римляни змушенi були вступати в цивiльно-правовi вiдносини з особами, якi населяли територiю навколоРиму i не мали статусу римського громадянина,- це так званi перегрiни, тобто неримськi громадяни. Врештi-решт їхнє тривалебезправ'я виявилося невигiдним передусiм римським громадянамi спричинилося до надання перегрiнам певної правоздатностi. У цивiльно-правовiй сферi перегрiни пiдпорядковувалися мiсцевимправовим системам.

На початку перiоду республiки римляни змушенi були допустити перегрiнiв до римської власностi шляхом здiйснення правочинiв, насамперед з приводу рухомих речей i в iнтересах самихримських громадян. Деяким общинам i окремим громадянам-перегрiнам надавалося право брати участь в цивiльному оборотiримлян - jus in commercio.

...