Етапи розвитку кримінально-виконавчого законодавства України

Размещено на http://www.allbest.ru/

МВС УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут права та масових комунікацій

Кафедра правового забезпечення господарської діяльності

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: Кримінально-виконавче право

Етапи розвитку кримінально-виконавчого законодавства України

Харків 2012

План

Вступ

1. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України

2. Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного) періоду

3. Кримінально-виконавча система і законодавство філантропічного періоду

4. Кримінально-виконавча система і законодавство політичного періоду

5. Кримінально-виконавче право та законодавство на сучасному етапі

Висновки

Вступ

Кожна галузь права, у тому числі і кримінально-виконавче право, закріплює у своїх інститутах і нормах цілі, принципи, стратегію, напрямки, основні засоби і методи політики держави в тій чи іншій сфері. Відповідно і кримінально-виконавче право закріплює у своїх нормах основні положення політики держави у сфері виконання покарань. Разом із тим кримінально-виконавче право не є пасивним реєстратором державної політики. Воно має свої власні непорушні базові положення, на які не може і не повинна впливати політика. Стверджувати так дозволяє закріплений у ст. 8 Конституції України принцип верховенства права.

Кримінально-виконавче право є сукупністю забезпечених силою державного примусу загальнообов'язкових норм, що регламентують діяльність органів та установ виконання покарань, визначають порядок виконання й умови відбування покарань, регулюють правовідносини, що виникають у сфері виконання покарань.

Поняття кримінально-виконавчого права і кримінально-виконавчого законодавства не збігаються, тому що хоча КВК України і є формою кримінально-виконавчого права, але не єдиною. Норми кримінально-виконавчого права містяться не тільки у кримінально-виконавчому законодавстві, але й в інших галузях законодавства, наприклад, у законах про вибори, у пенсійному законодавстві і т. ін.

1. Загальна характеристика періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України

кримінальний виконавчий законодавство україна

Вивчення основних періодів становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства на території України можна віднести до ряду першочергових завдань вітчизняної науки кримінально-виконавчого права.

Як не дивно, але факт залишається фактом: ані відповідна галузь національного права, ані система, на яку законодавством України покладена функція виконання покарань, ніколи не мали власної писаної історії. Вона немов би розчинилась у середовищі численних розвідок спочатку у сфері історії тюремної системи і законодавства Російської імперії, а згодом -- виправно-трудової системи і законодавства СРСР, створюючи лише тло для більш-менш правдоподібних версій становлення та розвитку останніх. Не обійшлося тут і без казусів суто юридичного характеру, навмисного чи мимовільного перекручування фактів, замовчування або просто від незнання ряду надзвичайно важливих для кримінально-виконавчої системи і законодавства України реформ.

Тому матеріали цієї глави треба розглядати як першу і поки що єдину спробу системного викладання історичного матеріалу, в межах і обсязі, передбачених загальною концепцією посібника. Для детальнішого ознайомлення з історією становлення та розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України таким посібником може бути, наприклад, "Хрестоматія з історії пенітенціарної системи України"1, а також перелік основних джерел для ознайомлення.

У розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України варто виділити три головних періоди: каральний (допенітенці-арний), філантропічний, політичний.

Перший, найтриваліший, період -- каральний -- охоплює майже весь час -- від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам'ятках звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань і до кінця XVIII століття, коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів почала поступово змінюватись. На думку багатьох видатних фахівців у галузі кримінального права та пенітенціарії (в літературі XIX ст. -- тюрмознавства) -- І. Фой-ницького, Д. Тальберга, В. Нікітіна, М. Таганцева, С. Познишева, М. Гернета та інших, цей період характеризується повною байдужістю суспільних і державних структур до долі засуджених та надзвичайною жорстокістю карних заходів. За слушним зауваженням О. Ф. Кістяківського, "як наступниця тих елементів, що створили кримінальне право приватної помсти, державна влада в усьому, що стосується власне неї, засвоює із самого початку, без будь-яких змін, правила приватної помсти"2.

До цього слід лише додати, що розвиток символізму в праві, який потребував співвіднесеності покарання та характеру вчиненого злочину, був першопричиною розвитку спочатку тілесних покарань і членоушкоджень, а згодом -- різного роду ганебних покарань. Вершиною символістичного екзекутивного підходу до реалізації кари у цей період слід вважати композиційні вироки, хоча цілі кожного з покарань, що входили до тієї чи іншої композиції, були різними. Зокрема, Г. В. Демченко, аналізуючи законодавство періоду Литовських статутів, виділяє лише чотири основних:

1) "задоволення потерпілого і загладжування спричиненої кривди";

2) "задоволення держави і загладжування спричиненої кривди";

3) "суспільна охорона і позбавлення суспільства від злочинця";

4) "виправлення злочинця".

Як видно із самого переліку, мета виправлення посідає останню сходинку і проявляється лише в тому, що покараний дає обітницю -- "потом того стеречьіся й не допущати". Але від цього "каральний" період не втрачає свого значення для науки, оскільки, як можна судити із документів, що дійшли до нас у первісному вигляді, саме у цей період здійснюються перші спроби виокремити кримінально-виконавчу діяльність у самостійну галузь державного управління і надати їй чинності на нормативно-правовому рівні.

Другий період у пенітенціарній літературі дістав назву філантропічного, зважаючи на прагнення окремих осіб та суспільних формувань покращити умови тримання засуджених та привернути увагу широких кіл громадськості до незадовільного стану установ виконання покарань. На території України він майже збігся з першою хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі, ініційованою працями Ч. Беккаріа, В. Кокса, Д. Говарда, І. Бентама, філантропічна діяльність яких істотно вплинула на подальший розвиток кримінально-виконавчої системи і законодавства.

Але для втілення пенітенціарної ідеї в життя мав сплинути певний час і це, зрештою, сталося. Починаючи з ініціатив губернатора Малоросії князя О. Б. Куракіна, пішов відлік реальних кроків щодо реформування кримінально-виконавчої системи Російської імперії. В літературі з пенітенціарних проблем цей період називають "періодом будівництва тюрем нового типу". Останні все ще називалися острог, але насправді не мали з ним нічого спільного. Згодом їх почали називати "Тюремний замок". До цього додамо, що перші в Україні робочі та упокорювальні будинки (назва перших виправних закладів) також були збудовані О. Б. Куракіним6. А введена ним класифікація в'язнів відповідала найкращим зразкам того часу.

Загалом внесок О. Б. Куракіна у розвиток піклувальної політики був настільки значним, що відомий поет І. П. Котляревський, який жив тоді у Полтаві і був свідком турбот цього філантропа і реформатора про вдів, сиріт, засуджених, про будівництво лікарень, притулків, нових в'язниць та інших "благих дел", написав на його честь оду, опубліковану П. А. Кулішем вже після смерті самого О. Б. Ку-ракіна1. Останньою значною подією філантропічного періоду була організація Товариства піклувального про тюрми, яке на першому етапі свого існування зробило багато корисного у сфері реформування кримінально-виконавчої системи і законодавства. Але після отримання статусу державної установи це Товариство фактично перетворилося на бюрократичну машину.

Третій, останній, період розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України -- політичний. Він характеризується переходом питань у сфері виконання покарань на політичний грунт. Умовно цей період можна поділити на три визначальних етапи:

1) "пенітенціарний", коли органи і установи виконання покарань перебували у сфері державно-правового регулювання Російської імперії;

2) "виправно-трудовий", коли під впливом виправно-трудової політики засади державно-правового регулювання системи виконання покарань тричі піддавалися суттєвому перегляду;

3) "кримінально-виконавчий", коли після виділення зі складу СРСР Україна почала формувати засади власної політики у сфері виконання покарань і розбудовувати власну нормативно-правову базу.

Перший етап характеризується активною участю державних структур у роботі міжнародних інституцій -- Міжнародної пенітенціарної комісії та Міжнародних пенітенціарних конгресів, діяльність яких була спрямована на розробку загальних засад розбудови кримінально-виконавчої системи і законодавства та впровадження передових методів роботи із засудженими4. Незважаючи на негативні характеристики стану системи і законодавства цієї доби, які можна знайти в праці М. Гернета "Історія царської тюрми", кращий досвід все ж таки аналізувався і впроваджувався, особливо після утворення Головного тюремного управління. Майже до 1905 р. умови тримання в'язнів у Російській імперії, до складу якої входила й більша частина України, були гуманнішими, ніж у ряді так званих цивілізованих країн, і лише після цілого ряду актів вандалізму у в'язницях, численних озброєних нападів на представників центрального управління, адміністрації та персоналу тюремних установ, проносів заборонених предметів і вибухівки ситуація значно змінилася1. Але про це М. Гернет у своїй монографії зовсім не згадує. І це не дивно, оскільки вона писалася за часів сталінізму.

Другий етап характеризується роздвоєністю проголошених на весь світ начебто гуманістичних засад виправно-трудової політики та існуючої практики виконання кримінальних покарань.

Як в Росії у жовтні 1917 р., так і на Україні в березні--квітні 1919 р. він почався з ліквідації всіх відділів колишнього Міністерства юстиції, до складу якого на той час входила пенітенціарна система, та звільнення всіх кваліфікованих працівників, окрім архітектурного відділу та складу охорони місць ув'язнення. Слідом за підвідділами МЮ та губернськими тюремними інспектурами були ліквідовані губернські й повітові комітети Товариства піклувального про тюрми, а їх майно та кошти передані місцевим каральним підвідділам. "Озброєний марксистсько-ленінським вченням" новий уряд України почав будувати власну систему виконання покарань, з огляду і "під чутким керівництвом" тюремних структур Російської Федерації. Власне вся подальша схема її побудови і левова частка змістовної частини майже усіх нормативних актів була взята звідти.

Втім не обійшлось і без відступів від вказівок "згори", зокрема це стосується окремих спроб створити власне законодавство у сфері виконання кримінальних покарань. Але про це в літературі з проблем виправно-трудового права також майже не згадується. У цілому ж як теорія, так і практика виконання покарань постійно коливалися між "пенітенціарією", створеною начебто "по строго изученньїм методам марксистского исследования в уголовном праве"3, та реальним бажанням владних структур перетворити систему виконання покарань на чи не найголовнішого виконавця планів п'ятирічок. І законодавство, принаймні те, з яким міг ознайомитися кожен бажаючий, було ні до чого, оскільки власне виправно-трудове законодавство після 1928 р. перейшло на стан "підпілля" аж до прийняття нині діючого Виправно-трудового кодексу, хоча формально до 1940 р. і пізніше на території України та Молдови продовжував діяти знівечений постановами 1927--1929 рр. Виправно-трудовий кодекс України 1925 р.

Третій етап розвитку кримінально-виконавчої системи можна охарактеризувати одним словом -- "олюднення". Зокрема, за новітніми даними, в діючий на Україні Виправно-трудовий кодекс внесено понад 100 змін і доповнень. Україна відмовилась від ряду ганебних для будь-якої цивілізованої держави покарань -- смертної кари, заслання, вислання. Введено відстрочення виконання вироку суду для вагітних жінок та жінок, які мають неповнолітніх дітей. Збільшено кількість побачень, зняті обмеження стосовно отримання в'язнями кореспонденції, знята заборона на телефонні дзвінки до родичів, збільшено розмір грошей для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності, зняті обмеження на перелік продуктів харчування, дозволених до придбання, збільшено кількість та вагу посилок і передач від рідних тощо2. Тобто починається формування принципово нового законодавства, сутність якого свідчить про бажання України стати в один ряд з цивілізованими країнами Європи, де честь, гідність і людські права кожної людини неухильно охороняються законом.

2. Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного) періоду

Кримінально-виконавча система карального (допенітенціарного) періоду римінально-виконавче законодавство Києворуської доби почало формуватися ще за часів роздробленості князівств. Про це свідчать перші договори руських з греками 911 та 945 рр., підписані за княжіння Олега та Ігоря. В них, так само як і в більшості пізніших правових джерел (на відміну від побутових) -- Мирній грамоті новгородців з німцями 1195 р., договорі князя Мстислава Давидовича з Ригою і Готландом 1229 р., самій Руській правді в усіх її редакціях, -- термін “покарання” не зустрічається і це глибоко символічно, оскільки, як зазначає професор М. Володимирський-Буданов, “филологический смысл слова “наказание” єсть научение й исправление. В смысле слова “наказание” (исправление, научение) выражен основной взгляд славян на цель наказаний, взгляд, конечно, указывающий на будущее й малоприменимый к эпохе Русской правды”. Замість нього в указану добу вживалися інші терміни -- “страта” та “помста”. Останній мав кілька значень, у тому числі “покарання” в широкому розумінні.

Зазвичай, коли йдеться про постанови відомих нам списків Руської правди, то аналізові піддаються лише два види покарань: кровна помста та штрафи. Але такий підхід свідчить про занадто спрощене розуміння системи покарань доби Руської правди. Насправді їх було значно більше: 1) помста; 2) грошові покарання; 3) кримінальні покарання. Останній вид можна поділити ще на кілька підвидів: а) покарання, спрямовані на свободу, -- вигнання, заслання, ув'язнення; б) покарання, спрямовані на здоров'я, -- “болезненные” і “членовредительные”; в) смертна кара. Усі види кримінальних покарань, досить характерних для епохи Руської правди, розвинулись на базі невизначеної сутності “потоку”.

Покарання, спрямовані на свободу, належать до найдавніших видів покарань. Зокрема, про вигнання і заслання ми маємо відомості, починаючи з XI ст. У 1024 р. князь Ярослав “изымав волхвн, расточи”, а князь Мстислав у 1129 р. “поточи князя полоцкие Царьграду в Греки”. Про ув'язнення згадується також з найдавніших часів, починаючи з перших договорів руських з греками. Для доби Руської правди характерні три види ув'язнення: 1) “в погреб”, “поруб” -- земляну тюрму; 2) “в железа” -- кайдани; “в дыбу” -- дерев'яну колоду із двох плах, що мала проріз для шиї посередині і зашморги для рук на кінцях. Два останні іноді використовували як засоби попередження втеч з-під варти з огляду на примітивний устрій земляних тюрем і за відсутністю належним чином організованої охорони. Здебільшого в літературі з історії права згадують про кілька найвідоміших випадків як короткострокового ув'язнення, наприклад князя Мстислава Полоцького у м. Києві, так і довгострокового. Зокрема, в “Повести временных лет” можна прочитати коротку звістку про звільнення князями Ізяславом, Святославом і Всеволодом свого ”стрия” (дядька) князя Судислава, який просидів у “порубі” 24 роки.

Покарання, спрямовані на здоров'я, також застосовувалися з найдавніших часів. Руська правда забороняла бити без княжого відома, але це означало тільки одне: тілесні покарання мала здійснювати влада. Про факти застосування тілесних покарань на Україні-Русі свідчить і те, що в окремих списках Руської правди слова “на поток” замінено словами “на бой”. Аналогічну постанову містить і Судебник Казиміра 1368 р. (ст. 19): “парубок” за першу “татьбу” отримує тілесну кару (“пробити”). Фактичне узаконення цього виду покарань відбулося після смерті князя Ярослава -- його сини постановили не вбивати злодія, а брати з нього штраф або “кнутом бьеши развязав на санех”. Отже, про особисту помсту мова тут йти не могла. В іншому нормативному акті -- договорі Новгорода з м. Готландом 1270 р. -- можна знайти постанову, де “вор”, укравши речі ціною більш як півгривні, карається різками та тавруванням. І таких свідчень у пам'ятках Києворуської доби можна знайти чимало.

Те саме можна сказати і про звичай відсікати злочинцям окремі частини тіла, але в указану добу членоушкодження не набули такого поширення, як в епоху пізнього середньовіччя.

У системі покарань Києворуської доби мала місце і смертна кара. Згадки про її застосування можна знайти ще у творах арабських письменників, в яких, зокрема, зазначається, що руси страчують крадіїв через повішення. При князі Володимирі була введена смертна кара за грабіж, розбій та інші тяжкі злочини. У свідченнях цієї доби згадується вже про втеплення, зв'язавши “руцы й нозе”. У пізніших джерелах згадується також і про інші способи страти, але всі вони мали досить спрощений характер, на відміну від кваліфікованих, надто витончених покарань епохи пізнього середньовіччя.

Щодо безпосередньо функції виконання покарань, то про це документи Києворуської доби залишили дуже мало свідчень.

За часів панування кровної помсти її здійснювали родичі. Руська правда дає майже вичерпний перелік месників -- батько, син, брат, дядько, небіж. Але після поступового переходу від родових союзів до общинних і поземельних цю функцію почала перебирати на себе влада в особі княжої адміністрації.

Що стосується грошових покарань, то їх могли здійснювати “вирники”, “емци”, “детские”- Але хто саме мав безпосереднє відношення до виконання кримінальних покарань, на відміну від цивільно-правових стягнень, чітко встановити неможливо. У письмових джерелах фігурує посада “детского” пристава -- “тівуна”. Той протягом восьми діб мав стягнути відповідну суму, але якщо її не сплачували, йому надавалося право застосовувати жорсткіші заходи -- “погреб”, “железа”, “дыбу” тощо.

Функцію охорони в'язнів у цю добу, як правило, здійснювала “дружина” князя.

Литовсько-Руська доба внесла ряд істотних змін до системи існуючих кримінальних покарань, фактично сприявши виокремленню кримінально-виконавчої функції.

Розгляд законодавства відповідної доби не можна обмежити рамками розгляду норм трьох відомих редакцій Литовського статуту 1529, 1566, 1588 років. Певну роль у формуванні кримінально-виконавчої системи і законодавства відігравали й інші джерела -- Магдебурзьке право та “судові обрядки” Запорізької Січі. Значний інтерес становить також кодифікація “Права, за якими судиться малоросійський народ”, але її кримінально-виконавчі норми були лише бажаними для впровадження, оскільки реальний стан правового регулювання виконання кримінальних покарань у межах окремих територіальних одиниць, не кажучи вже про існуючу практику, суттєво відрізнявся. Зокрема, у переліку публічно-кримінальних покарань Литовських статутів ми не зустрінемо штрафів, але це не свідчить про їх відсутність. Навпаки, законодавство дає досить широкий перелік штрафних санкцій з метою задоволення “кривди”, нанесеної особі або владним структурам. Річ у тім, що характер епохи визначається не стільки всією сукупністю різноманітних цілей покарань, скільки тими з них, які посідають панівне становище і визнаються головними. В епоху Литовських статутів панівне становище займають цілі публічної помсти та залякування, а, отже, провідну роль у системі покарань цього періоду відігравали публічно-кримінальні та залякуючі покарання, зокрема смертна кара; тілесні покарання (болісні та членоушкоджуючі); позбавлення волі (на суто каральних засадах); позбавлення честі і прав, а також майнові у формі конфіскації (загальної та спеціальної), відібрання маєтку тощо.

Відома з прадавніх часів помста відходить на задній план, хоча окремі її форми зберігаються майже до кінця XVI ст. Втім помста ця не є аналогом помсти Києворуської доби. Месник у значенні постанов Литовських статутів є, так би мовити, виконавчим органом, знарадцям влади, яка руками месника досягає здійснення визначених нею самою цілей.

Такі самі риси мало покарання за Магдебурзьким правом, поняття дещо умовного для України-Русі і в той же час достатньо характерного, оскільки у Московії його просто не було.

Дещо специфічний характер мали покарання на Запорізькій Січі та в її паланках (козацьких поселеннях). Тут на перший план виступає мета залякування у чистому вигляді -- “в страх прочим”, “дабы й другие таких непристойних худостей делать не отважувались”. Звичаєві норми (“обрядки”) Запорізької Січі передбачали надмірне застосування смертних покарань -- простих і кваліфікованих. Останні, у свою чергу, можна поділити на кваліфіковані мученицькі (з тривалістю фізичних мук) та кваліфіковані обрядові.

Найпоширенішим було повішення -- просте і кваліфіковане. У простий спосіб на Січі карали так: саджали на коня, підводили до шибениці, накидали зашморг і били коня. Інший спосіб повішення -- вниз головою -- згадується лише раз. Повішення за ребро на гак було вже кваліфікованим способом страти. Причому з гака не смів ніхто повішеного зняти, оскільки за це також карали смертю. Взагалі повішення в різний спосіб практикувалося скрізь, але варто підкреслити, що вішення на гак литовське право не знає.

Давнім і широко вживаним видом смертної кари було втоплення. За литовським правом (Статут 1588 р.) у такий спосіб карали, зокрема, за вбивство батька чи матері -- “по ринку возечи, клещами тело торгати”, а потім “в мех всадивши до него пса, кура, ужа й котку… зашити й где на глубей до води -- утопити”. Топили злодіїв і козаки. Так, у 1585 р. козаки втопили королівського посланця Глембовського, у 1618 р. “під міст посадили води пити” протопопа уніата Антонія Грековича, на початку XVII ст. посадили “під лід води пити” київського війта Хведора Ходику.

Для кримінально-виконавчої практики того часу звичайним було застосування кваліфікованих покарань, таких як посадження на палю, колесування, четвертування, спалення і закопування живцем.

Для ілюстрації страхіття того часу можна сказати кілька слів про широко вживане в Запорізькій Січі покарання -- посадження на палю. “Паля” являла собою дерев'яний хрест, вгорі якого був залізний шпиль. На цей шпиль садили злочинця так, щоб він згодом вийшов йому в потилицю. Посадженого залишали на палі доти, доки він не висохне. За свідченням очевидців, труп обертався на палі на всі сторони -- “куди вітер віє”, і висихав так, що його кістки торохтіли. Ця кара була справді жахливою. Посаджений довго мучився. Є свідчення, що днів три він залишався живим.

Подібне покарання було визначене і Литовським статутом 1588 р. за вбивство або поранення “зрадливим потаємним обычаем” шляхтича. Винного -- “смертью четвертованием, або на паль карать”.

Що стосується виконання смертних вироків, то тут треба зазначити, що, на відміну від Литовсько-Руської держави, в Запорізькій Січі катів не було. Справа була поставлена так, що злочинець карав злочинця. Коли ж другого злочинця не було, виконання вироків відкладалось на невизначений термін, але так було не завжди. У тих випадках, коли рада або товариство виносили вирок, роль ката виконував полонений іншої релігії, зазвичай “татарин” або “бусурман” і виконання вироку проходило без зайвих зволікань.

За звичаєм у Запорізькій Січі вироки виконувалися за межами населених пунктів (на шляхах). Звісно, за винятком тих, які передбачали участь у процесі покарання всього товариства. Зокрема це стосувалося забиття “киями”. Злочинця прив'язували до стовпа на площі, ставили біля нього різні напої (горілку, мед, пиво), клали калачі і кілька оберемків “київ” (товстих дерев'яних прутів). Прив'язаного годували, поїли, а потім починали бити. Кожен хто проходив і щось випивав, мусив вдарити злодія, примовляючи: “оце тобі, сучий сину, щоб не крав і не розбивав, бо ми всі за тебе курінем платили…”, чи щось подібне. І так забивали аж до смерті.

Друга категорія покарань, характерних для цієї доби, -- тілесні покарання, які широко застосовувались у Запорізькій Січі. Але там вони були одноманітними і не відзначалися тією винахідливістю і рафінованістю, як у Литовській державі та Московії, де відрубували руки, ноги, осліплювали, розривали тіло кліщами, відрізали язика тощо.

Тілесні покарання і смертну кару, передбачені Литовським статутом і Магдебурзьким правом, виконував кат. Вирок мав бути виконаний у точній відповідності із приписами. В іншому разі катові могли пред'явити позов. Окрім цього, в містах із Магдебурзьким правом на ката іноді покладалися обов'язки нагляду за арештантами. Особа ката охоронялася світськими законами і Церквою. Зокрема, в одному з артикулів “Прав, за якими судиться малоросійський народ”, говориться: “Кат, хотя звание на себе поносное й ненавистное имеет…, зато он перед Богом не мерзок й явно грешником признан бнть не должен, но паче слугою справедливости…”.

І, нарешті, останнім видом покарань, що поступово набирало силу, було позбавлення волі. Місцем ув'язнення на Січі правила “пушкарня”, де в ямі, часом закутих у кайдани або колодки, тримали злочинців. Умови тримання там були досить жорстокі, в'язні потерпали від голоду й холоду і часто вмирали. Справжніх в'язниць на Січі не було, оскільки вони суперечили військовому життю козаків, які перебували постійно в русі. Зазвичай вживалися й інші види позбавлення волі -- прикуття до стовпа або гармати. Проте, все закінчувалося побиттям киями.

У Литовсько-Руський державі позбавлення волі почали застосовувати дуже широко після прийняття Статуту 1588 р. До цього часу тут вже встигла сформуватися досить розвинена система місць ув'язнення. Але ув'язнення як вид покарання в епоху Литовських статутів ще не набуло самостійного значення і входило до системи композицій у вигляді складової частини сукупного покарання, розподіленого на етапи (наприклад, валт, ув'язнення, штраф). Окремі процедурні елементи ув'язнення можна зустріти в артикулі 12 розділу XI другого Литовського статуту, де йдеться про вбивство шляхтича групою осіб. Якщо злочин скоєно в іншій місцевості, “тогды на тому замку того воєводства… мает сидети також у земли шесть сажон”. Пани ж воєводи і старости “на замкох наших” повинні дбати, щоб тюрми були добре “отправлены й вкопанн” та мали зазначену глибину. На воєвод і старост також покладалися обов'язки організації охорони і нагляду за дотриманням закону. На завершення зазначимо, що законодавство XV--XVII ст., яке діяло на Україні, було гуманнішим, ніж у ряді так званих цивілізованих країн Європи і, тим більше, в Росії, де за відсутності розвиненої системи місць позбавлення волі застосовувались у неймовірній кількості найжорстокіші тілесні покарання.

3. Кримінально-виконавча система і законодавство філантропічного періоду

У другій половині XVIII ст. під впливом прогресивних гуманістичних ідей починає набирати сили тюремно-філантропічний рух. У 1767 р. італієць Чезаре Беккаріа видає своє безсмертне творіння “Про злочини і покарання”. У Британії професор Блекстон розпочинає викладання цих проблем в Оксфордському університеті. Трохи згодом виходять друком праці Джона Говарда з описами жахів тогочасних тюрем та пропозиціями щодо їх покращення. У 1786 р. видатний англійський юрист і економіст Ієремія Бентам, перебуваючи в Україні на запрошення князя Потьомкіна, пише свою класичну працю “Паноктика”. Цілий ряд видатних філософів, філантропів і суспільних діячів таврують існуючу систему покарань, роблячи перші кроки щодо її реформування.

Втім на практику виконання покарань у Російській імперії, до якої входили й українські землі, ці процеси майже не вплинули, за винятком часткової відміни калічницьких покарань та переходу до широкого застосування ганебних, тавруючих покарань у сукупності з позбавленням волі.

Надзвичайно цікавим документом того часу є “Інструкція київського магістрату магістратському городничому” 1757 р. Фактично -- це перший з відомих нам нормативних актів інструктивного характеру власне українського походження.

Інструкція складається із 23 розділів, які торкаються різних функцій поліції. Але кримінально-виконавчі норми містяться лише у двох із них. Зокрема, у 20-му розділі йдеться про нагляд магістратського городничого за виконанням сторожею своїх прямих обов'язків, аби вона “крепкое й недремное имела смотрение” за в'язнями та попереджала втечі з-під варти. Городничий повинен був щоденно відвідувати тюрму, перевіряти стан тюремних споруд на предмет наявності “в том же остроге опасных мест”, оглядати камери щодо виявлення заборонених предметів, “способных к выходу й убегу”. А в разі виявлення якихось недоліків одразу доповідати магістратові.

У наступному розділі Інструкції городничому заборонялося приймати в тюрму і звільняти з неї засуджених без дозволу магістрату, і взагалі діяти в повній відповідності до його вказівок. Окрім цього на городничого покладався обов'язок щотижня “рапортовать” у магістрат “о состоянии онного острога”, а “особливо о тех колодниках” (засуджених), які в ньому утримуються.

Важливе значення має і останній 23-й розділ, де містяться норми загального характеру. Зокрема, городничому надавалося право вирішувати, “что еще к пользе й интересу градскому, потребности усмотреть… й тот час иметь представление в магистрат”. Далі йде кілька настанов, щоб “во всем том поступать как верному й доброму ее императорского величества слуге благопристойно єсть, а в ненарученое не вступать й никого бесчестить й бить… без докладу магистратского не дерзать, под опасением зато все по Указу”.

Не викликає сумніву, що вказані норми були виписані з огляду на постанови Литовського статуту, а не Магдебурзького права, повні списки якого комісія Сперанського у 1811 р. в малоросійських судах знайти не змогла.

Остання з відомих редакцій Литовського статуту 1811 р., виданого у Санкт-Петербурзі російською мовою, вже прямо називає городничого “тюремным смотрителем”, але з такою повнотою, як Інструкція, його обов'язки не визначає.

Як зазначалося вище, перші кроки щодо реформування кримінально-виконавчої системи і законодавства України наприкінці XVII ст. були зроблені губернатором Малоросії князем О. Б. Куракіним. Одразу ж після вступу на цю посаду він надсилає вказівки на ім'я голів повітових і поліцмейстерських управ з вимогою подати реальні дані про стан тюремних споруд та умови утримання в'язнів. Відгуки, надіслані з місць, мали вкрай негативний характер.

У донесенні на ім'я Олександра І Куракін доповідав, що в тюрмах “совокупно находятся злодей, смертоубийца, святотат, человек, подозреваемый еще только в преступлении… могущий доказать невиновность”, а надто боржник, “преследуемый заимодавцами”. Всі вони утримуються разом, а, отже, однаково страждають, що з моральної точки зору недопустимо. Там же він вказував на потребу розподілу в'язнів по категоріях і висловлював прохання на дозвіл у проведенні реформ.

У відповідь Олександр І видає Указ на ім'я О. Б. Куракіна від 28 серпня 1802 р., де висловлюється згода і підтримка всіх його починань. Указ цей становить однаковий інтерес як для України, так і для Росії, оскільки це перший випадок закріплення у законодавчих джерелах розподілу в'язнів “по роду преступления их й вине”. Схожий розподіл в'язнів і відокремлення підслідних від засуджених передбачав “Проект Екатерины II про тюрьмы”, але він так і залишився проектом. Його ледь розшукали в архівах імперської канцелярії історики права.

Загалом реформою передбачалося: по-перше, за узгодженими планами побудувати нові остроги в Полтавській та Чернігівській губерніях (у містах Чернігові, Ніжині, Стародубі, Борзні, Конотопі, Глухові, Мглині, Новгород-Сіверському, Сисниці, Козельці, Городні); по-друге, створити умови для розподілу в'язнів на категорії по “основаниям разности й тяжести преступлений”. До першого розряду мали входити судимі за “смертоубийство, святотатство, измену, разбой, деланье фальшивой монеты, насилие”. До другого розряду: за “воровство, кражу, ложные поступки, азартные игры й распутства”. До третього розряду входили злочинці за “мошенничество, за долги, за отступление от должности, по подозрению для свидетельства, по ссылке чьей-либо й т.п.”.

Реформа почалася досить жваво. Спочатку було побудовано кілька заводів по виробництву цегли, знайдені підрядники, але брак коштів завадив здійсненню планів. Період будівництва нових тюрем на території Малоросії розтягнувся на кілька десятиліть.

Значна частина тюремних споруд була побудована вже після переведення О. Б. Куракіна на іншу посаду, але архітектурна композиція першого Чернігівського “Тюремного замку” послужила зразком для перебудови повітових тюрем у Російській імперії.

Наступною видатною подією філантропічного періоду була організація Товариства піклувального про тюрми.

У 1817 р. до Росії прибуває Вальтер Венінг, член Лондонського тюремного філантропічного товариства. Знайомлячись із станом російських тюрем, він викриває цілу низку прецедентів жорстокого поводження з в'язнями. Матеріали, зібрані В. Венінгом під час дослідження в'язниць, були підставою для записки, яка через князя О. М. Голіцина (на той час міністра духовних справ і просвіти) потрапляє до Олександра І. Розглянувши матеріали доповідної записки та пропозиції про створення в Росії Тюремно-філантропічного товариства, Олександр І 19 липня 1819 р. затвердив його статут.

За статутом на Товариство піклувальне про тюрми було покладено цілий ряд завдань суто філантропічного характеру, а саме -- морального виправлення злочинців та покращення стану місць ув'язнення. Засобами для досягнення поставленої мети мали стати: безпосередній і постійний нагляд за засудженими; розміщення їх за родом злочинів; наставляння у правилах благочиння та добропорядності на релігійних засадах; заняття порядними вправами (включаючи працю і навчання); відокремлення осіб, що провинились або не підкоряються вимогам “в уединенное место”.

Товариству було надано право розвивати тюремно-філантропічну діяльність у як найширших межах. Але його керівництву здалося замало цього. Вже на другий рік свого існування Товариство піклувальне про тюрми почало боротьбу із державними структурами за керівництво тюремним господарством. Ці домагання поступово були здійснені. Спочатку в 1820 р. у розпорядження Товариства були передані кошти від “кружечних” зборів (благодійні внески). Згодом у 1825 р. воно отримало у своє розпорядження кошти з міських та земських податків на опалення й освітлення тюрем. У 1827, 1829, 1837 рр. з огляду на урядові постанови Товариству були передані казенні суми на продовольство арештантів, їх одяг та лікування. У 1844 р. указом Правлячого Сенату матеріальне забезпечення місць ув'язнення було повністю передане з відання поліції виконавчої до відання комітетів Товариства, змінивши докорінно структуру цих комітетів. Тепер комітет складався з 8 відділень:

перше -- завідувало продовольством арештантів, постачанням одягу та лікуванням;

друге -- утриманням тюремних споруд, їх опаленням, освітленням, ремонтом тощо;

третє -- завідувало організацією арештантських робіт;

четверте -- здійснювало нагляд за порядком у тюрмі і моральністю арештантів (до його складу входив священик, який правив службу у тюремній в'язниці);

п'яте -- завідувало матеріальним забезпеченням засуджених, які відправлялися до Сибіру, та пересилкою в'язнів;

шосте -- накопичувало справи і вирішувало питання стосовно продовольства в'язнів, які утримувалися при управі благочиння і на “сьежжих дворах”;

сьоме -- завідувало пожертвуваннями, які надходили на користь арештантів, “кружечними” та викупом боржників із тюрми;

восьме -- завідувало тюремними лікарнями і аптекою (до нього входили лікарі та медичний персонал).

Така структура вважалася обов'язковою для кожного новоутвореного комітету.

Протягом 1826--1837 рр. Товариство піклувальне про тюрми відкрило свою діяльність у 38 губернських комітетах. За станом на 1840 р. їх кількість зросла до 42 губернських та 115 повітових комітетів. А до 25-річчя свого існування на території Російської імперії функціонувало 49 губернських та 217 повітових комітетів2. До середини XIX ст. Товариство поступово поширює свою діяльність на всю територію Російської імперії, але скористатися більш-менш злагодженою структурою і повноваженнями не спромоглося3.Приблизно у 40-х роках XIX ст. тюремно-філантропічний рух на території Російської імперії поступово починає слабнути, фонди тюремно-філантропічних товариств -- “худнути”.

Поширивши свій вплив на всю територію Російської імперії, за відсутності дієвої підтримки на місцях, Товариство тим самим підписало собі вирок, оскільки менш освічені місцеві суспільні структури не в змозі були збагнути сутності реформ і не бажали брати в них участь.

Новий президент Товариства Бенкендорф, який вступив на посаду у 1841 р., начебто знайшов вихід із ситуації, що склалася, залучивши до виконання обов'язків комітетів і відділень посадових осіб.

Поступово комітети і відділення почали забезпечувати себе належною кількістю членів, але діяльність їх все більше набувала формально-бюрократичного характеру. З огляду на тимчасові політичні зрушення Міністерство внутрішніх справ приступило до розробки нового статуту Товариства піклувального про тюрми, який згодом був затверджений Державною радою і “высочайше утвержден 7 ноября 1851 г.”.

Статут 1851 р. загалом не відрізнявся від Статуту 1819 р., але вніс ряд істотних змін, зокрема: зобов'язав посадових осіб до участі в діяльності Товариства; встановив штати, класи і розряди посад -- секретарів, діловодів, канцелярських службовців, економістів тощо.

Усі вони почали вважатися державними службовцями. Вільний доступ до членства у Товаристві був скорочений до мінімуму, але кожна особа, призначена на посаду, разом з тим вважалася “членом-благодійником” і мала сплачувати відповідні кошти, за рахунок яких Товариство і функціонувало. Ця абсурдна із сучасної точки зору модель саме і була взята за основу подальшого розвитку Товариства піклувального про тюрми.

Компетенція органів Товариства за Статутом 1851 р. охоплювала не лише весь спектр послуг щодо тюремного господарства, а й включала ряд суто адміністративних функцій, які у нього були відібрані після організації Головного тюремного управління.

Великий інтерес для загальної характеристики філантропічного періоду має аналіз кодексів діючого законодавства у сфері виконання покарань першої половини XIX ст.Першим спеціальним кодексом, що мав врегулювати відносини у сфері виконання покарань був “Звід установ і статутів про триманих під вартою”, виданий 1832 р., який складався з 171 статті. Під статтями кодексу у двох випадках зустрічаються посилання на законодавчі джерела XVII ст. У 62 випадках -- посилання на закони XVIII ст., і близько 308 разів -- посилання на законодавчі акти XIX ст. Таким чином, у своїй основі “Звід установ і статутів про триманих під вартою” був кодексом переважно першої чверті XIX ст. Законодавець, так би мовити, ліквідовував упущення, зроблені в попередні часи.

Весь зміст було поділено на три глави. Перша називалася “Установи місць утримання під вартою”. В ній містилися постанови загального характеру. Дві наступні глави, навпаки, мали спеціальний характер і містили постанови стосовно осіб, які трималися при поліції і в тюрмах (гл. 2), а також в упокорювальних і робочих домах (гл. 3).

Стаття 2 першої глави дає перелік місць ув'язнення. До першої групи увійшли місця ув'язнення “на сьезжих дворах”, при управі благочиння, “присутственнмх” місцях і городничих правліннях. До другої -- тюремні замки або остроги в містах. До третьої -- упокорювальні та робочі дома -- також у містах.

Перелік цей не був вичерпним, до нього не потрапили монастирські тюрми, що були підпорядковані відомству духовних справ, а також фортеці, ратхаузи і гауптвахти морські та сухопутні, арештантські роти, підпорядковані військовому відомству.

Перераховані у ст. 2 місця ув'язнення за законодавством були підпорядковані міністерствам внутрішніх справ і юстиції, в окремих губерніях -- цивільним генерал-губернаторам, губернським прокурорам, губернським правлінням, “приказам общественного призрения” і Піклувальному про тюрми товариству.

Найбільша частина статей статуту була присвячена харчуванню в'язнів. Ряд його статей торкався дисципліни. Зокрема, в'язні мали відвідувати церкву, ходити на сповідь, а священик мусив схиляти їх до каяття. Усі інші питання внутрішнього порядку врегульовувала Інструкція наглядача тюремного замку, що увійшла додатком до Статуту.

Статут про тримання під вартою 1832 р. був перевиданий у 1842 р. з доповненнями і змінами, що сталися в зазначений період. Число статей його зросло з 171 до 1056. Але якісного поліпшення змісту статуту не сталося, оскільки помножилися статті головним чином за рахунок трьох нормативних актів, а саме: особливого положення про виправний заклад в С.-Петербурзі (ст. 184--747); закону про робочий дім у С.-Петербурзі (ст. 748--869); статуту про арештантські роти цивільного відомства (ст. 870--1056).

Третій закон -- “Статут про арештантські роти” -- був першою спробою уніфікувати існуючі, окремі для кожної роти, статути, котрі вийшли за час правління Миколи І.

Арештантські роти цивільного відомства призначалися для засуджених за різні злочини, сюди ж направлялися кріпаки, особи без певного місця проживання та особи з привілейованих верств. Арештантські роти підпорядковувалися губернським будівельним комітетам. Роботи арештантів полягали в будівництві та ремонті державних споруд, благоустрої вулиць і шляхів. Платня в розмірі 4 копійки на добу поступала на поліпшення умов тримання. Закон допускав переведення засуджених з арештантських рот цивільного відомства до арештантських рот військового відомства, і навпаки.

Указані нормативні акти зберігали чинність аж до наступного перевидання Статуту в 1857 р.

4. Кримінально-виконавча система і законодавство політичного періоду

Друга хвиля тюремних реформ у Європі, що її пов'язують з початком міжнародної співпраці і рішеннями перших тюремних конгресів, поступово перекинулась і на Російську імперію. Але тут, на відміну від Європи, тюремні перетворення 60--80-х років XIX ст. носили менш свідомий характер і були обумовлені чинниками значно вищого порядку, а саме -- крахом феодально-кріпосницької суспільно-політичної системи і судово-правовою реформою, пов'язаною з відміною тілесних покарань.У 1856 р. Олександр II офіційно заявив, що кріпосництво краще скасувати зверху, ніж дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу.

Закон про відміну кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 р., поклав край поміщицькому свавіллю. Тепер особи з числа колишніх кріпаків, які скоїли кримінальні злочини, мали судитися у державних судових установах і нести відповідальність на існуючих загальних засадах. Один з найвідоміших фахівців свого часу в галузі кримінального права і тюрмознавства професор М. Таганцев, оцінюючи значення закону від 19 лютого 1861 р., писав, що цей закон сколихнув “дві найголовніші засади карної системи: різні покарання для осіб, які мають привілеї, та непривілейованих, і тому панування тілесних покарань”.

Під час розробки проекту селянської реформи знову постало питання про скасування тілесних покарань. Так, у 1858 р. під час одного із засідань комітету, спеціально створеного наприкінці 1856 р. з метою розробки плану реформ, Я. Ростовцев у присутності Олександра II заявив, що в новому положенні про селян “о наказаний телесномь не следуеть упоминать вовсе: зто было бы пятномь настоящаго законодательства”. Зрештою селяни звільнилися від кріпосницької залежності, але тілесні покарання у їх середовищі після прийняття закону від 19 лютого 1861 р. залишилися.Проте не минуло й місяця, як дебати з цього приводу виникли знову. В березні 1861 р. князь М. Орлов представив Олександру II записку з вимогою скасувати тілесні покарання в Російській імперії і царстві Польському. У записці зазначалося, що в Росії тілесні покарання слугують фундаментом для всієї карної системи, між тим вони є зло у християнському, моральному і суспільному відношенні. Філософи, юристи, державні люди усіх часів визнавали тілесні покарання аморальним і безцільним мордуванням, а “в нас б'ють кожного, хто дає себе бити”. “Плети, клеймение й розги должны быть отменены”. Все це вже, мовляв, давно не викликає жаху, а лише принижує гідність людини. Шпіцрутени у війську -- є кваліфікована смертна кара, солдатам огидна роль катів.

Записку Олександр II передав для обговорення в комітет при другому відділенні. Комітет погодився з Орловим, і виніс таку ухвалу: уряд не має тепер на меті тільки залякати злочинця, а прагне його виправити. Тілесні покарання не відповідають ані гідності людини, ані духу часу, ані успіхам законодавства.

Керуючись думкою більшості, комітет прийняв постанову, яка згодом дістала своє відображення у Законі від 17 квітня 1863 р. про відміну тілесних покарань.

Відгомоном закону від 17 квітня 1863 р. були закон від 30 серпня 1864 р. про відміну тілесних покарань у Царстві Польському та Статут від 20 листопада того ж року. Останній увібрав у себе постанови про незначні злочини, прийняті попередніми законами. Особлива частина цього Статуту (статті 28--181) передбачала у 18 випадках покарання тюрмою, у 59 -- арештом.

Важливою подією в історії розвитку тюремної системи і тюремного законодавства було утворення в 1872 р. комісії для складання “загального систематичного проекту тюремного перетворення” під головуванням графа Сологуба. Надзвичайна потреба в роботі комісії обумовлювалася тим, що тюремне законодавство майже до 1872 р. являло собою несистематизований збірник нормативних актів, прийнятих у різний час. Зрозуміло, що з такою нормативною базою ні про яку реформу системи не можна було і мріяти.

Матеріали роботи комісії вийшли друком у 1873 р. під назвою “Історія і сучасний стан каральних установ за кордоном і в Росії”.

Метою здійснення своїх завдань комісія вважала створення загального систематизованого статуту про місця ув'язнення, такого, який являв би собою не набір ряду історичних уривчастих законоположень, а цілісний, перейнятий внутрішньою єдністю кодекс про місця ув'язнення, узгоджений з усіма перетвореннями -- відміною кріпосного права, тілесних покарань і застарілих форм судочинства. 19 травня 1873 р. проекти трьох положень -- про місця ув'язнення цивільного відомства, про пересильні установи, про порядок введення в дію тюремної реформи, та інші матеріали, напрацьовані комісією, були передані на розгляд особливого комітету, утвореного для остаточного обговорення тюремних перетворень. Головою цього комітету було призначено члена Державної ради графа Зубова.

Після ознайомлення з матеріалами та відповідних підрахунків комітет Зубова дійшов висновку, що середня вартість одного арештантського місця становитиме близько 600 крб., і що таким чином при загальній кількості арештантів у 70000 осіб реформа обійдеться державній скарбниці у 42 мільйони крб. “Навряд чи якась держава, -- розмірковували члени комітету, -- у змозі відрахувати одразу таку значну суму на потреби тюремної системи. Але разом з тим, ніяка держава, розуміючи, що покарання не досягає своєї мети за відсутністю правильної організації тюремної справи, не може в принципі відкидати реформи лише внаслідок їх надмірної вартості”.

20 квітня 1871 р. пропозиції комітету були внесені на розгляд Державної ради, а згодом -- передані на доопрацювання в спеціальну комісію, утворену з членів Державної ради, персональний склад якої на чолі зі статс-секретарем Гротом було “высочайше” затверджений 28 лютого 1877 р.

Від самого початку комісія Грота зосередила головну увагу на розгляді проекту Міністерства юстиції про встановлення нових засад карної системи, які надалі дістали своє відображення в положеннях Закону від 11 грудня 1879 р., виданого “для керівництва в ході тюремних перетворень та перегляді Уложення про покарання”.

У ході обговорення було запропоновано два альтернативні шляхи розбудови системи: або взяти за основу пропозиції комітету графа Зубова і продовжити розробку детальних правил тюремного устрою та управління; або призупинити нормотворчу діяльність, реорганізувати центральний апарат управління тюрмами і надати йому можливість продовжити реформи виходячи з конкретних обставин.

Останній варіант розвитку подій було визнано перспективнішим.

Закон про організацію Головного тюремного управління (ГТУ) було затверджено 27 лютого 1879 р. Але тільки 23 квітня першим начальником ГТУ був призначений таємний радник Галкін-Враской. Офіційне ж відкриття управління відбулося 16 червня 1879 р.

Не чекаючи поки Державна рада затвердить засади нової системи покарань, начальник ГТУ Галкін-Враской восени 1879 р. особисто проінспектував тюремні установи в містах Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Сімферополі, Севастополі, Керчі, Феодосії та інших, обговоривши з місцевим керівництвом найважливіші питання стосовно побудови нових і реконструкції старих тюремних споруд.

Окрім цього за період з 16 червня по 1 вересня ГТУ приступило до здійснення ряду корисних починань, спрямованих на упорядкування різних галузей тюремної справи. Зокрема, циркуляром від імені начальника ГТУ від 21 серпня 1879 р. увага губернаторів зверталася на потребу розвитку в тюремних замках праці засуджених. Була також впроваджена при ГТУ посада особливого техніка з будівельної частини; заснована спеціальна бібліотека при ГТУ. Встановлювався обмін офіційними виданнями з тюремними управліннями Англії, Франції та Італії, розпочато: розробку питання про спеціальну підготовку осіб, які мають бажання обійняти посаду наглядачів у тюрмі; роботу над проектом про утворення при ГТУ особливого статистичного бюро; перегляд статуту Товариства піклувального про тюрми тощо.

Усі ці заходи яскраво свідчать про те, що новоутворене Головне тюремне управління одразу ж стало на шлях самостійної творчої діяльності і проявило при цьому широку ініціативу стосовно не лише розробки, а й вирішення важливих питань, які в подальшому складали предмет турбот тюремного відомства, а саме: приведення до ладу тюремних споруд; покращення якісного складу адміністрації і нагляду місць ув'язнення; поліпшення тюремного господарства й організації тюремних робіт, системи морально-релігійного виховання в'язнів, розвитку пересильної частини, організації патронажу над звільненими з місць позбавлення волі.