Особливості правової природи міжнародного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Людство впродовж свого історичного розвитку пройшло етапи руйнівних війн, і дійшло висновку про необхідність компромісного врегулювання спірних питань, що виникали у міжнародній практиці. Як свідчить історія, різноманітні соціальні спільноти, міжнародні організації, визвольні рухи і, насамперед, держави, завжди були зацікавлені в тому, щоб їх економічні і культурні обміни, співробітництво, конфлікти і, навіть, війни здійснювалися відповідно до визначених правил та принципів.

Основними соціальними регуляторами суспільних відносин на міжнародній арені спочатку були моральні і звичаєві норми, а пізніше - міжнародне право як загальне, так і регіональне.

Останнє десятиріччя XX-го століття було проголошено Організацією Об'єднаних Націй десятиріччям міжнародного права. На зламі тисячоліть міжнародне право покликано піднятися на новий, вищий , рівень; держави повинні використовувати на благо народів той величезний позитивний потенціал, який накопичувався сторіччями в міжнародному праві. І це неможливо втілити у практику без поваги до міжнародного права. В сучасному світі все частіше виникають питання, належне розв'язання котрих неможливе без міжнародно-правового співробітництва. Висловлене стосується не лише спроб щодо реалізації глобальних проблем сучасності, де мають бути об'єднані зусилля всіх держав: екологічна проблема, проблема народонаселення, енергетична проблема, проблема розвитку та деякі інші. Без міжнародного права у сучасному світі неможливі також повноцінний захист прав людини, ефективна боротьба зі злочинністю, продуктивне співробітництво в галузях міжнародних перевезень, освоєння океану та ін. При цьому держави повинні визнати для себе пріоритет міжнародного співробітництва і, таким чином, пріоритет міжнародного права.

Слід зазначити, що дослідженням даної теми займалися вітчизняні фахівці у галузі міжнародного права: Лукашук І.І., Дмитрієв А.І., Муравйова В.І., Баймуратова М.О., Буткевич В.Г. та зарубіжні вчені - Тускоза Ж., Маланчук П., Чапутовіч Й., Ґоральчук В., Савіцький С., Квєчня Р. та ін.

Мета дослідження - на основі опрацьованих нормативних актів та наукової літератури з'ясувати особливості правової природи міжнародного права, проаналізувати наявні в науковій літературі визначення міжнародного права, окреслити витоки міжнародного права та визначити етапи його розвитку як правової системи та притаманні кожному з них особливості.

Мета дослідження роботи - на основі опрацьованих нормативних актів та наукової літератури з'ясувати особливості правової природи міжнародного права, проаналізувати наявні в науковій літературі визначення міжнародного права, окреслити витоки міжнародного права та визначити етапи його розвитку як правової системи та притаманні кожному з них особливості.

Предметом дослідження є норми міжнародних договорів та конвенцій, положення декларацій, статутів міжнародних організацій, які мали значний вплив на процес виникнення та розвитку міжнародного права як правової системи.

міжнародний право буржуазний середньовіччя



Розділ І. Особливості та поява міжнародного права

1.1 Поняття міжнародного права

В самому міжнародному праві немає норми, яка б дала визначення цього права. З іншого боку, без єдиного розуміння міжнародного права навряд чи можна говорити про його ефективність і застосування.

Разом з тим, незважаючи на розмаїття визначень права як соціального регулятора, ми можемо скористатися глобальним підходом до питання про сутність права, який було запропоновано Л. Ас'є-Андріє. На думку цього автора, яким би не був предмет і форми права, що змінюються в часі і просторі, «право має на меті попереджувати і вирішувати конфлікти, що виникають у суспільстві, шляхом звернення до єдиного загального джерела» [5, с. 32].

Аналогічним чином завданням міжнародного права є також попередження та вирішення конфліктів в рамках міжнародного співтовариства.

З філософсько-правової точки зору ми можемо говорити про існування міжнародного права в трьох вимірах: 1) міжнародне право у психологічному сенсі як «юридична емоція» (суб'єктивний вимір); 2) міжнародне право як юридичний текст (об'єктивний вимір); 3) міжнародне право як соціальні відносини (інтерсуб'єктивний вимір)[6, с.19].

Основні риси міжнародного права.

По-перше, міжнародне право, як це визнає більшість юристів-міжнародників, є правом міжнародного співтовариства. Воно регулює стосунки в рамках цього співтовариства, яке, у свою чергу, не має якоїсь наддержавної влади чи «світового уряду», який би створював норми міжнародного права. Якщо раніше міжнародне співтовариство розглядалось виключно як міждержавне співтовариство, тобто співтовариство держав, то потім поступово почалось визнання міжнародної правосуб'єктності інших суб'єктів. Оскільки в міжнародному співтоваристві панує «анархія», міжнародне право у певному сенсі являє собою результат процесів самоорганізації в цьому співтоваристві.

По-друге, міжнародне право більше не можна розглядати лише як «міждержавне» право, оскільки його суб'єктами є не тільки держави. Водночас в науці міжнародного права не має вичерпного переліку суб'єктів цього права, оскільки, наприклад, стосовно міжнародної правосуб'єктності індивідів продовжують точитися дискусії.

По-третє, рушійними силами розвитку міжнародного права є, з одного боку, боротьба між державами та іншими суб'єктами міжнародного права за такі матеріальні і нематеріальні блага в міжнародному співтоваристві, як влада, престиж, економічний добробут тощо; а з іншого - солідарність і співробітництво між цими суб'єктами.

По-четверте, міжнародне право є доволі динамічним явищем соціального життя і знаходиться в процесі постійного становлення, розвитку. Саме тому виявляється вельми складно «ухопити» його позаісторичну чи надісторичну сутність у вигляді якоїсь незмінної ідеї.

По-п'яте, в сучасному міжнародному праві є об'єктивний елемент, який не залежить від волі держав. Маються на увазі загальні принципи права та імперативні норми міжнародного права (jus cogens), які є обов'язковими для держав та інших суб'єктів цього права незалежно від того, чи погодилися вони на створення та існування цих норм.

По-шосте, в сучасних умовах міжнародне право не є повністю самостійною нормативною системою, абсолютно ізольованою від інших соціальних регуляторів міжнародних відносин. Норми міжнародного права разом з нормами національного права, що регулюють міжнародні відносини, входять в складну систему міжнародного порядку.

По-сьоме, з точки зору теорії соціального права Г.Д. Гурвіча, міжнародне право можна розглядати як «право міжнародної (глобальної) інтеграції», яке є відмінним як від права координації, так і від права субординації [3, с. 126]. З цієї точки зору міжнародне право можна вважати «автономним правом всеєдності, за допомогою якого відбувається самоінтеграція» в масштабах усього людства.

У зв'язку з відсутністю загальноприйнятого визначення міжнародного права та його історичною мінливістю в доктрині залишається проблема пошуку адекватного визначення міжнародного права, яке б охоплювало його основні риси і чітко виражало його сутність.

Разом з тим привертає до себе увагу той факт, що не всі автори дають у своїх монографіях чи підручниках з міжнародного права його визначення з огляду на його проблематичність [1, с. 52].

Найбільш популярним визначенням міжнародного права є на сьогодні позитивістське, згідно з яким міжнародне право є системою юридичних норм, що регулюють стосунки між державами та іншими суб'єктами цього права.[6, с. 48].

З огляду на сказане, можна запропонувати таке визначення: міжнародне право - це система норм, які визнаються міжнародним співтовариством (суспільством) як правові і які регулюють відносини в рамках цього співтовариства.

Крім того, деякі сучасні вчені говорять про формування міжрегіонального міжнародного права як однієї з тенденцій на шляху до глобальної держави.

Таким чином, спочатку міжнародне право сформувалось як право війни (jus in bello), до якого пізніше було додано право миру. Однак з плином часу в систематиці міжнародного права відбулись суттєві зміни, пов'язані з тим, що на перший план вийшло право миру, тобто норми, що регулюють мирні міждержавні відносини. Крім того, в сучасній науці можна зустріти різні варіанти систематики міжнародного права. Так, наприклад, оригінальністю відрізняється пропозиція польського юриста-міжнародника С. Нахліка, який пропонував поділити міжнародне право на частини, в яких би йшлося про: 1) міжнародне суспільство; 2) міжнародну взаємодію; 3) міжнародні конфлікти. У такий спосіб Нахлік, якщо скористатися термінологією зі сфери біології, ділив міжнародне право на анатомію, фізіологію та патологію міжнародних відносин[10, с. 131].

Однак сьогодні найбільш розповсюдженим є поділ міжнародного права на питання загального характеру, чи загальну частину (поняття, джерела, історія, суб'єкти, основні принципи, держава, територія, визнання, правонаступництво тощо) та галузі міжнародного права.

Таким чином, підсумовуючи вищенаведене можна дати визначення міжнародного права. Міжнародне право - це правова система, що складається з принципів і норм , якими регулюються відносини між її суб'єктами - державами, міжнародними організаціями тощо.

1.2 Виникнення міжнародного права

Походження міжнародного права є предметом спору серед вчених. Деякі автори починають розгляд відносин та угод між політичними правовими одиницями від давніх часів (III ст. до н.е.), включаючи докласичну давнину на Близькому Сході, Стародавні Грецію та Персію та римсько-елліністичний період. Домінуюча точка зору при вивченні міжнародного права полягає в тому, що воно виникло в Європі протягом періоду після Вестфальського миру (1648), який поклав край Тридцятирічній війні.

Однозначним є те, що виникнення міжнародного права пов'язане з періодами еволюції людської цивілізації і розвитком міжнародного спілкування. Як на Давньому Сході, так і в Стародавній Греції та Стародавньому Римі необмежено панував культ сили в поєднанні з проповідуваною виключною правосуб'єктністю - обраністю серед інших народів. Тому держави стародавнього світу перебували між собою більше у стані війни, ніж у мирі[7, c.123].

Вважається, що міжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Проте, важливо враховувати "психологічну рису первісного життя усіх народів", яка полягала у прагненні будь-якого народу того історичного періоду не до міжнародних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б виключала будь-яке втручання ззовні (наприклад, спорудження у Великої китайської стіни). Така ж психологічна риса була властива стародавнім грекам і римлянам. Так, Арістотель, Демосфен та інші грецькі мислителі у своїх творах проповідували ідею самобутності й обраності грецького народу, який користується виключною правосуб'єктністю [3, с.125].

Отже, міжнародне право виникло, почало складатися і розвиватися водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі. Це долини Тигру і Євфрату, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів.

У доктрині міжнародного права можна зустріти думку, що наука міжнародного права виникає в епоху феодалізму. З цим навряд чи можна погодитись, і наведені, хоча й короткі, дані (особливо з ранніх учень християнських богословів та положень Римського права народів - як результату діяльності римських учених) сприяють такій незгоді.

Водночас (і з цим доводиться погоджуватися) висловлюється думка, що після падіння Риму процес розвитку науки міжнародного права на тривалий час (близько пів тисячоліття) призупинився. Аналіз ряду робіт з історії міжнародного права свідчить про те, що помітні науково-теоретичні розробки у цей період не з'являлися, хоча процес розвитку самого міжнародного права продовжувався.

Разом з тим можна відзначити, що з розвитком на Сході Європи відносин Київської держави з Новгородом, Візантією та рядом прикордонних держав становленню більш гуманних, порівняно із Західною Європою, положень ведення війни, ставленню до іноземців, розвитку посольського права (сувора недоторканність навіть послів ворожої сторони) сприяли праці слов'янських учених-теологів. У числі найбільш характерних у цьому відношенні можна назвати "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повчання Володимира Мономаха" (про військовий гуманізм), "Слово о полку Ігоревім" та ін[6, c. 27].

До середини середніх віків у науці міжнародного права порівняно чітко починають формуватися різні напрямки, серед яких можна виділити: канонічний, богословський, глосаторів, постглосаторів, легістів і світський.

У цей період міжнародне право розвивалося під впливом ставлення католицької церкви до світської влади і до війни. Значний внесок у розвиток науки міжнародного права під таким впливом зробив найвизначніший ідеолог західноєвропейського феодалізму, учений теолог і філософ Хома Аквінський (1225-1274 pp.)- Він обґрунтував правосуб'єктність найбільш розвинутих європейських держав, чим сприяв зближенню церковної і світської влади й, отже, зміцненню Апостольського престолу. У сфері ставлення церкви до війни Аквінський досліджував питання, що стосуються моральної і юридичної сутності війни та її наслідків, і на основі цього зробив певні висновки щодо правомірності воєн. У загальному плані ці висновки певною мірою віддзеркалювали вищезазначені постулати католицької релігії.

До середини XV століття у сфері розвитку науки міжнародного права починають переважати погляди вчених, роботи яких носили більш юридичний, ніж теологічний або філософський характер. Найбільш характерною для того часу темою таких робіт була регламентація права народів (термін усе-таки запозичений із Римського права народів)[5, c. 112].

Можна говорити про існування міжнародного права в Західній Європі за часів раннього середньовіччя. Раннє середньовіччя являло собою спалахи "приватних" війн між феодалами, що сприяло загальній анархії і розвитку "кулачного права". Позитивним моментом у цьому було виникнення опору сильного з боку слабших держав, що виявлялося у різних союзах і об'єднаннях. Проте справжнього розвитку міжнародне право набуло з появою сильних централізованих держав - Англії, Іспанії, Франції, та ін. Завдяки стосункам між ними з'явилися нові міжнародні стандарти.

Отже, у питанні про час зародження міжнародного права в доктрині немає одностайності. Існує три версії: 1) період розвитку міжплемінних відносин (він характеризується вузьким регіоналізмом і локальним обсягом); 2) одночасно з виникненням держав (у цей період регіоналізм значно розширюється); 3) середина середньовіччя, конкретно - з Вестфальського миру 1648 р. (у цей період сфера дії міжнародного права ще більш розширюється. Але є і четверта версія (вельми ортодоксальна), наприклад, І.І.Лукашук, визнаючи, з одного боку, початок розвитку міжнародного права із середини середньовіччя, вважає все-таки, що реальне загальне міжнародне право склалося лише після 1917 p., а до цього мова може йти лише про його передісторію (з кінця середніх віків), а все XIX століття він називає періодом розвитку фіктивного міжнародного права[12, c.29].



Розділ ІІ. Основні етапи розвитку міжнародного права

2.1 Міжнародне право рабовласництва (до V ст.)

Рабовласницький устрій - це перша в історії людства класова антагоністична суспільно - економічна формація; їй відповідало рабовласницьке міжнародне право. Єдиної системи міжнародного права ще не існувало, оскільки рабовласницьке суспільство не знало тих глибоких міжнародних зв'язків, широкого міжнародного співробітництва, на основі яких виникає необхідність в постійних правових формах міжнародного спілкування. Тому міжнародно-правові норми складалися і розвивалися, як правило, в окремих, відносно відокремлених територіально - політичних утвореннях (регіонах).

В епоху рабовласництва зароджуються деякі інститути міжнародного права: одні з них були притаманні усім регіонам, інші - окремим.

Рабовласницький період характерний тим, що:

* кожна держава ставила себе в центр розвитку людства і в зв'язку з цим прагнула диктувати свої умови на міжнародній арені.Це було яскраво виражено в діях Древнього Риму, Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії та ін.;

* раби розглядалися як товар і цілком виключалися зі сфери захисту міжнародного права;

* єдиним і природним засобом вирішення міжнародних суперечок визнавалася війна;

* егоїзм рабовласницької держави у силу нібито його винятковості доходив до повного заперечення міжнародного права.

Розвиток міжнародних відносин зумовлював необхідність формування міжнародних правил у сфері посольського права, права договорів, правил протоколу й етикету, правил стосовно ведення війни та ін[10, c.423].

У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право народів. Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, що регламентують правове положення завойованих Римом народів, у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування; потім воно було перетворене у Право народів. Одним із важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців.

У Греції в цей період значний розвиток міжнародно-правових відносин спостерігався на грецьких територіях і цей розвиток суттєво відрізнявся від того, що панував у Єгипті та Дворіччі Тигру і Євфрату (Месопотамія).

Була розвинена система способів обмеження міжнародної правосуб'єктності окремих полісів і навіть держав, і повної рівності у греків не було. Був розвинений інститут заступництва над найбільш слабкими полісами і державами. Дуже важливим видається те, що визнання поліса (народу) суб'єктом міжнародного права базувалося на визнанні народних зборів (ареопагу) органом, що має право виступати на міжнародній арені від імені свого народу. У ньому вбачаються корені зародження поняття "суверенітет належить народу".

Таким чином, рабовласницька доба характеризується своїми властивостями, а саме: їй притаманні свої правила ведення війни, розвиток посольського права, укладання міжнародних договорів. Отже, нормативне регулювання міждержавних взаємин у період рабовласництва характеризувалося нестійкістю і ворожістю. Суб'єктами міжнародних були держави, як володарі. Разом з тим, було вироблено форми нормативного регулювання - звичаї і договори, що мало велике значення у розвитку міжнародного права[11, c. 174].

2.2 Міжнародне право середньовіччя (V - XVI ст.)

На окремих етапах еволюції міжнародного права відбувались свої специфічні трансформаційні зрушення: у період переходу від міжнародного права вождеств і нестабільних ранніх держав до міжнародного права стабільних стародавніх держав, міжнародно-правові зміни в середньовіччі в результаті папської революції, зміни внаслідок криз, викликаних Першою і Другою світовими війнами XX ст., у процесі деколонізації, розпаду двополярної системи, в зв'язку з глобалізацією міжнародних відносин та ін.

Найбільш тривалою була трансформація стародавнього міжнародного права в середньовіччі, в ході якої була сформована структура, основні інститути і перші галузі феодального міжнародного права. У середньовічному міжнародному праві структуризацію окремих інститутів можна виявити за предметом і методом регулювання. Так, у праві міжнародних договорів формуються окремі сукупності норм щодо укладення угоди; правила, що встановлюють зобов'язання щодо виконання договорів, визначають умови ратифікації, нечинності, припинення дії договору, пролонгації та ін.; у посольському праві формують нові підінститути: дипломатичних рангів і класів, повноважень, вірчих документів; процедури дипломатичних переговорів, дипломатії на вищому рівні, а згодом статусу постійних дипломатичних представництв, консулів та ін.; у торговельному праві формується інститут найбільш сприятливого режиму, остаточно поділяють об'єкт правового регулювання на публічно-правову та при ватно-правову торгівлю, започатковуються нові інститути ярмарків, привілеїв, остаточно закріплюється принцип взаємності як основа торгівлі, вводиться інститут колективного управління в торговельних колоніях тощо[5, c.198].

Структуризація середньовічних інститутів міжнародного права на підінститути привела до формування галузей. У період феодальної роздробленості (X-XIII ст.) складаються окремі галузеві комплекси ще з не дуже тісними і тривалими міжгалузевими зв'язками. А з періоду утворення великих феодальних станових монархій, і особливо з початком абсолютизму (XIII-XV ст.), можна говорити про активне формування практично всіх відомих галузей цього права (першими утворюються ті з них, що регулюють найбільш важливі види зносин; право міжнародних договорів, війни, посольське, торговельне, морське право).

У середньовічний період досить відчутно розвивається міжнародно-правова думка. В Європі можна виділити два основних напрями формування міжнародно-правової ідеології: світський і релігійний (християнський), кожен з яких мав свої піднапрями й етапи становлення. Так, у світському напрямі виокремлюють: 1) ранньосередньовічний період (А. Боецій, М. Кассіодор, Іордан, І. Еругената ін.); основні напрями їх досліджень - пристосування античної міжнародно-правової думки і практики до нових умов, обґрунтування світської влади, розкриття особливостей міжнародної правосуб'єктності, започаткування теорій "вічного миру" як основи європейського правопорядку тощо; 2) етап становлення середньовічної міжнародно-правової доктрини (Дж. Солсбері, А. Данте, В. Оккам, П. Дюбуа, М. Падуанський, М. Кузанський, К. Пізанська, І. Подебрад та ін.) - етап завершення формування середньовічних міжнародно-правових концепцій світової монархії, взаємодії світської і церковної влади, справедливості та рівності у міжнародних відносинах, проектів "вічного миру", побудови міжнародної системи держав на основі справедливості; й етап формування національних шкіл і власне науки міжнародного права[10, c.84].

У цей період відчутно заявили про себе ісламські міжнародно-правові доктрини. Тут уперше на регіональній основі формується наука міжнародного права з властивими їй специфічними методами дослідження, доктрині надається пріоритетне значення як джерелу міжнародного права, започатковується кодифікація, індивід визнається суб'єктом міжнародного права та ін.

Загалом можна констатувати, що в добу середньовіччя міжнародному праві були закладені всі основоположні засади класичного міжнародного права, а в середньовічній міжнародно-правовій думці - витоки класичних доктрин, шкіл і науки міжнародного права[5, c.112].



2.3 Міжнародне право буржуазних революцій (XVII - XIX ст.)

Великий вплив на розвиток міжнародного права здійснили події XVII ст., і особливо рішення Вестфальського миру 24 жовтня 1648 p., та наслідки ранніх буржуазних революцій у Європі, особливо в Нідерландах і Англії.

Вестфальський трактат, що ознаменував кінець тридцятирічної війни, у яку були втягнені майже всі держави Європи і яка велася під релігійними прапорами, містив ряд найважливіших положень політичного і міжнародно-правового характеру, що мали далекосяжні наслідки для народів Європи.

Серед питань правового характеру, що стали розвиватись на основі Вестфальського трактату, слід зазначити, насамперед, питання (інститут) про міжнародно-правове визнання. У розвиток цього інституту на Вестфальському конгресі були визнані як незалежні держави Нідерланди і Швейцарія, а також суверенні права германських князів (тільки у відносинах із германськими державами). Іншим питанням, що має важливе значення, стали визнане Конгресом право всіх держав-учасників на територію та верховенство в її межах і на рівноправність європейських держав, і не тільки в політичному і міжнародно-правовому відношенні, але й у релігійному[3, c.97].

Таким чином:

1. Були офіційно визнані незалежні держави як Нідерланди і Швейцарія; також були визнані суверенні права германських князів, але тільки у відносинах із германськими державами.

2. Було офіційно закріплене право держав - учасниць Конгресу на територію і верховенство в її межах (це значно скоротило практику дарування, спадкування, купівлі-продажу, заповіту територій, областей і т. д.).

3. Було визнане право всіх європейських держав на рівноправність у політичному, міжнародно-правовому і релігійному відношенні. Цим був уперше офіційно визначений принцип суверенної рівності, але в масштабі Європи.

4. Були сформульовані положення (норми), що передбачають мирне вирішення спорів.

5. Були визначені колективні заходи, спрямовані проти можливих агресорів.

6. Були визначені положення, що передбачають міжнародні гарантії дотримання положень самого Вестфальського трактату.

Прийняттю цих положень сприяли результати національно-визвольної боротьби Нідерландів від іспанського засилля і першої буржуазної революції в Англії. Ці події, у свою чергу, демонстрували народження нового міжнародно-правового принципу - права націй і народів на самовизначення (тобто, самим визначати свою долю). Однак офіційне визнання цього принципу відбулося пізніше - після проголошення США. які в боротьбі з Англією реалізували це право.

Рішення Вестфальського трактату сприяли:

- розвиткові інституту тримильного ліміту територіальних вод;

- утвердженню принципу свободи морського судноплавства;

- народженню принципу свободи судноплавства по міжнародних ріках.

У цей період для процесу розвитку міжнародного права було характерне удосконалення норм дипломатичного права, особливо в питаннях дипломатичної недоторканності послів і збереження їхніх привілеїв і пільг (за висловом Петра І, "образа, нанесена російському послу" (Матвееву, якого у 1708 р. англійці намагалися заарештувати за борги), є злочин "як перед англійськими законами, так і перед міжнародним правом, на якому грунтуються привілеї посланців")[8, c.43].

Серед позитивних моментів розвитку міжнародного права слід відзначити утвердження принципу територіальних вод (зокрема, тримильного ліміту їхньої ширини), принципу свободи морського судноплавства і народження принципу свободи судноплавства по міжнародних ріках. Найбільш активно в питаннях про свободу річкового судноплавства співробітничали Франція. Прусія. Австрія, Баварія.

Поряд із цими подіями не можна не відзначити і внесок у розвиток міжнародного права, що його зробила Велика французька революція 1789-1793 pp. Саме її демократичні ідеї послужили початком нової ери розвитку міжнародного права - ери класичного міжнародного права. У 1793 р. член республіканського Конвенту Франції абат Грегуар представив Конвенту "Декларацію прав народів" (21 стаття). У цій Декларації підкреслювалося, що всі народи повинні жити у мирі, добро повинне переважати над злом, навіть під час війни, море і подібні йому невичерпні об'єкти повинні належати всім, а не бути власністю одного народу. На основі цього робилися висновки про рівність усіх народів, про їхню рівноправність і рівність усіх держав. Підкреслювалася обов'язковість дотримання міжнародних договорів. Висувалися вимоги гуманізації людських відносин, на основі чого робився висновок про необхідність гуманного поводження з військовополоненими, поважання прав мирного населення, недоторканності приватної власності.Ряд цих положень дістав закріплення у Французькій конституції 1793 р. Ще раніше деякі подібні положення були сформульовані на північноамериканському континенті й відображені в Першій конституції США 1776-1787 pp[16].

Ці події, а також розвинуті й породжені ними міжнародно-правові положення дуже вплинули на подальший розвиток міжнародного права в його класичному варіанті.

У 1815 р. Віденський конгрес заборонив торгівлю неграми, сформулював правила судноплавства по міжнародних ріках, ввів інститут постійного нейтралітету.

Вельми ефективним у сфері прогресивного розвитку класичного міжнародного права став період другої половини XIX століття. Найбільш характерними в цьому відношенні є документи, прийняті Паризьким конгресом 1856 р. Серед цих документів насамперед необхідно назвати:

* Декларацію про принципи морського міжнародного права (скасування каперства, нейтральний прапор покриває ворожий вантаж, нейтральний вантаж на ворожому судні не підлягає захопленню, морська блокада, щоб бути обов'язковою, повинна бути дійсною, - тобто розвиток і закріплення в міжнародно-правовому порядку положень Першого озброєного нейтралітету Росії 1780 p.);

* Паризький трактат (про мир і дружелюбність між раніше воюючими сторонами, очищення територій, завойованих під час війни від військ, що їх займають, про прощення всіх винних у період війни. про повернення всіх військовополонених, про нейтралізацію Чорного моря і свободу торгівлі та мореплавання в ньому всіх народів (крім військового мореплавання), про поширення положень Віденського конгресу про судноплавство по ріках на Дунай і до його гирла та ін.);

* Конвенцію щодо Дарданелльської і Босфорської проток (заборона військовим суднам іноземних держав заходити в протоки);

* Конвенцію між Росією, Францією і Великобританією про Аланд-ські острови (Аландські острови в Балтійському морі не повинні мати ніяких військових укріплень. Це була перша в історії офіційна демілітаризація суші з приморськими районами)[13, c.298].

У 1868 р. була прийнята Санкт-Пстербурзька декларація про заборону використання куль, єдиним призначенням яких було поширювати задушливі гази при розриві.

У 1878 р. на Берлінському конгресі були підтверджені рішення Паризького конгресу, спрямовані на гуманізацію воєнних дій.

Друга конференція миру, що проходила в Гаазі у 1907 р., підводячи підсумки демократичного розвитку класичного міжнародного права в XIX столітті і, ніби сприймаючи найважливіші ідеї цього розвитку в XX столітті, що починалося, прийняла 13 конвенцій, спрямованих на гуманізацію воєнних дій[14, c.235].

Разом про те слід зазначити, що XIX і почав XX ст. характеризувалися суперечливістю змісту котрий діяв у період міжнародного права. Як і раніше визнавалося право держави щодо війну, у якій переможець отримував «законне» право визначати становище переможеного. Отже, у розглянутий період нові початку міжнародного права досі поєдналися з старими, феодальними правовими інститутами.

2.4 Міжнародне право в перехідний період розвитку від буржуазного до сучасного

Підсумки Першої світової війни потрясли світ і мали дуже відчутні наслідки. Дуже відчутним поштовхом у прогресивному розвитку міжнародного права на цьому етапі послужили перші декрети Радянської влади і, особливо, Декрет про мир (листопад 1917 р.). У цьому Декреті зазначалося:

1. Грабіжницькі війни оголошувалися найбільшим злочином проти людства.

2. Висувалася вимога ліквідації колоніальної системи.

3. Інститут контрибуцій, як елемент, що супроводжує практику агресивних воєн, скасовувався.

4. Проголошувалося право народів на самовизначення (і це було підтверджено спеціальною Декларацією прав народів Росії).

5. Захоплення чужих земель (анексія) кваліфікувалось як протиправне діяння.

6. Скасовувалися всі нерівноправні і таємні договори Росії з іншими державами (Іран, Туреччина, Китай та ін.), зокрема, скасовувалися таємні договори з Японією про колонізацію Китаю, з Англією і Францією про поділ Туреччини (1916 p.); з Англією про поділ сфер впливу в Персії, Тібеті, Афганістані (1907 p.).

7. Визначалася можливість співробітництва держав із різними соціальними системами.

8. Визнавалася наявність загального міжнародного права.

Ці положення Радянського декрету про мир не могли не викликати реакції інших держав, котрі змушені були теж висловити своє ставлення до перебудови післявоєнного світу[3, c.12].

В цьому відношенні особливо характерні 14 пунктів (як умови миру) Президента США Вільсона Конгресу США (січень 1918 р.), суть яких у тому, що США обстоювали:

- свободу міжнародної торгівлі;

- скорочення озброєнь;

- переділ колоній (так розуміли США право народів на самовизначення);

- демократичне вирішення територіальних проблем у Європі;

- створення союзу націй з метою взаємної гарантії незалежності держав.

У 1919 р. США виступили ініціатором створення Ліги націй як першої всесвітньої політичної організації, що прийняла свій основний документ - Статут.

Основні положення Статуту зводилися до такого:

- встановлення панування справедливості (замість панування сили);

- сумлінне виконання всіх міжнародних договорів (згідно "pacta sunt servanda");

- обов'язковість дотримання всіма урядами норм міжнародного права (тобто, визнання юридичної чинності за нормами міжнародного права);

- створення механізму міжнародно-правового регулювання і реалізації норм

міжнародного права у вигляді третейських судів і обов'язковості судового розгляду міжнародних конфліктних ситуацій[1, c. 98].

Однак Статут мав і негативні сторони, оскільки:

- обмежував дію міжнародного права рамками цивілізованих народів;

- зі сфери дії міжнародного права виключалися народи колоніальних країн, чим визнавалося існування колоніальної системи. Замість вислову "колонії" вживався вислів "підмандатні території", \цо входять у мандатну систему;

- не поставив поза законом застосування сили як засобу розв'язання міжнародних суперечок;

- введенням в обіг терміну "репарації" побічно визнавав існування контрибуцій.

2.5 Формування сучасного міжнародного права

Сучасний період розвитку міжнародного права бере початок із прийняття Статуту ООН (червень 1945 p.). Прийняття Статуту ООН подія епохального значення, що знаменує початок нової ери в прогресивному розвитку міжнародного права. Спочатку Статут підписала 51 держава. Статут набрав сили 24.10.1945 p.. і цей день став щорічно відзначатися як день Об'єднання Націй. У процесі боротьби з фашизмом формувалося нове мислення щодо розв'язання назрілих соціальних, політичних і правових проблем. Це знайшло відображення у Статуті ООН, у якому були сформульовані найважливіші положення міжнародного права на сучасному етапі його розвитку. До них належать: розвиток міжнародного співробітництва як основоположного принципу сучасного міжнародного права і міжнародних відносин, відмова від концепції панування сили і заміна її концепцією панування права, осуд і ліквідація колоніальної системи, затвердження прав і свобод людини та ін.[8, c.423].

Однак реалізація цих положень істотно утруднювалась тією політичною ситуацією, що почала складатися з перших днів післявоєнного часу. Ослаблені війною Франція і Англія були, в основному, стурбовані відновленням своєї економіки і не мали колишнього впливу на міжнародній арені. У відносинах між СРСР і США відразу ж намітилися серйозні суперечності. Все це істотно відбилося на роботі Ради Безпеки ООН, яка в цих умовах (названі держави були постійними членами Ради) не могла якісно та ініціативно виконувати покладені на неї функції. Таке становище поглиблювалося тим, що п'ятий постійний член Ради Безпеки - Китай - був спочатку представлений урядом Тайваню, якого не визнає уряд континентального Китаю в Пекіні. З огляду на те, що в Раді Безпеки постійні члени мали право вето, активна діяльність Ради дуже часто виявлялася паралізованою і її роль як гаранта миру була дуже незначною.

Роздвоєння світу на два супротивні табори, напруженість, обумовлена політикою холодної війни, значною мірою послаблювали той ефект, котрий міг би бути досягнутий, якби реалізація норм міжнародного права, що випливають із вимог Статуту ООН, здійснювалася в інших (мирних) умовах[8, c.523].

Поряд із цими явищами у світі в процесі здійснення одного із завдань ООН наростав процес деколонізації. На міжнародній арені почали з'являтися нові суб'єкти міжнародного права - держави, утворені в результаті розвалу колоніальної системи. Вони ставали членами ООН, і співвідношення політичних і міжнародно-правових поглядів в ООН почало змінюватися. Наприкінці 70-х років ці слаборозвинені держави утворили "групу 77", яка почала представляти в ООН значну силу. Поступово ця група розросталась і почала активно виступати за перегляд ряду положень міжнародного права з урахуванням її інтересів. Основні вимоги групи зводилися до:

- звуження сфери свободи і торгівлі (тому що вони не могли конкурувати на світовому ринку з розвинутими країнами);

- централізації управління економікою, що також послаблювало вплив конкуренції;

- звуження сфери іноземних інвестицій на своїх територіях, що гальмувало розвиток самостійності;

- поширення сфери дії національного суверенітету над народними багатствами та ін.[15, c. 38].

Згодом група 77 за чисельністю досягла 120 членів, а країни, що входили до неї, почали називатися такими, що розвиваються. На третій конференції ООН із морського права (1973-1982 pp.) ця група відіграла відчутну роль у зміні правопорядку в світовому океані. Особливо це проявлялося в питанні про встановлення і правовий режим використання нових правових категорій морських просторів "виняткової економічної зони" і "міжнародного району морського дна".

В умовах такої політичної і міжнародно-правової обстановки на міжнародній арені важко було розраховувати на швидку й ефективну дію положень Статуту ООН. Однак найважливіші з них усе-таки пробивали собі дорогу.

З метою здійснення цього завдання і для розвитку принципу поваги до прав людини, сформованого в ст.7 Статуту ООН, були прийняті:

- Загальна декларація прав людини (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 p. - День прийняття Загальної декларації прав людини - 10 грудня щорічно відзначається ООН як День прав людини);

- Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Факультативний протокол до нього;

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права;

- Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 p., Рим);

- Європейська соціальна хартія (1961 p.);

- Американська конвенція прав людини (1969 p.);

- Африканська хартія прав людини і народів (1981 р.) та ін.[16].

Також були здійснені дійові заходи, спрямовані на звуження воєнної сфери, і щодо інших питань. У 1959 р. у Вашингтоні був укладений Договір про Антарктиду, що передбачав повну демілітаризацію і нейтралізацію Антарктиди і прилягаючих до неї морських районів, що лежать південніше 60° південної широти, і використання цього величезного регіону на благо всього людства. У 1963 р. був укладений Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі і під водою. Цей Договір поклав початок жорсткому міжнародному контролю над використанням ядерної енергетики. У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла "Декларацію про принципи міжнародного права", чим чітко окреслила міжнародно-правове поле діяльності всіх держав. У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН щодо навколишнього середовища і розвитку були прийняті програмні документи у сфері охорони навколишнього середовища.

Поряд із цими приймалися й інші міжнародно-правові акти, які сприяють подальшому прогресивному розвитку міжнародного права.

Відзначаючи це, варто підкреслити, що в сучасному міжнародному праві широке застосування одержали норми, що носять імперативний характер, а сфера дії позитивних норм, властивих класичному міжнародному праву, значно звузилася[9, c. 201].

В даний час на подальший розвиток міжнародного права великий вплив здійснює та нестабільність, що виникла у зв'язку з розпадом СРСР і національними конфліктами в Югославії, на Близькому і Серед ньому Сході та в ряді інших регіонів світу. До цього слід також додати наявність певної політичної та економічної нестабільності в США, котрі, маючи невирішеними ряд внутрішніх проблем (зубожіння деяких шарів населення, проблеми національних меншостей, у тому числі чорношкірих і корінного населення, зростання кількості наркоманів та хворих на СНІД), зазнають труднощів у боротьбі з зовнішньоекономічним наступом Японії. Ці та ряд інших причин породжують численні збройні конфлікти регіонального характеру, у вирішенні яких ООН не завжди буває на висоті (Косово, Ірак та ін.)У цих умовах необхідна активізація процесу подальшого вдосконалення і прогресивного розвитку сучасного міжнародного права. Особливо це стосується розвитку кодифікації норм міжнародного права за його галузями. В останні десятиліття у цій сфері проведено певну роботу. Зокрема в галузі права міжнародних договорів прийнято дві конвенції в 1969 р. і 1986 р., у галузі міжнародного морського права Конвенція ООН з морського права 1982 р. та ін. Однак цей процес не завершено, і в ООН здійснюються заходи щодо його продовження[2, c. 221].



Розділ ІІІ. Україна та міжнародне право

Суб'єкти міжнародного права - це учасники міжнародних відносин, що володіють міжнародними правами й обов'язками і здійснюють їх на основі міжнародного права.

Щоб бути тим або іншим суб'єктом міжнародного права, необхідно мати певні ознаки. Для деяких суб'єктів ці обов'язкові ознаки закріплені в міжнародно-правових актах. Так, відповідно до положення Міжамериканської конвенції 1933 р. "Про права й обов'язки держав", критеріями держави як суб'єкта міжнародного права закріплені наявність постійного населення, наявність певної території і наявність влади.

Україні притаманні ці обов'язкові критерії.

Україна стала повноправним членом міжнародного співтовариства і володіє в повному обсязі міжнародною правосуб'єктністю.

Володіння повною міжнародною правосуб'єктністю розкриває перед Україною широкі можливості для активної участі в усіх сферах міжнародного життя. І Україна дуже широко використовує ці можливості. Для підтвердження цього достатньо сказати, що на сьогоднішній день Україна є членом близько 30 міжнародних організацій, бере участь у близько 250 міжнародних договорах, має дипломатичні відносини більш ніж із 150 державами і бере активну участь у діяльності ООН та її робочих органів[7, c.97].

Найважливіші напрямки і завдання міжнародної діяльності України, і тим самим - реалізація її міжнародної правосуб'єктності, були сформульовані в Постанові Верховної Ради України "Про основні напрямки зовнішньої політики України" від 1993 року. Згідно з цією Постановою, завданнями зовнішньої діяльності України є: утвердження і розвиток України як незалежної і демократичної держави; збереження територіальної цілісності;

прояв значимості національного господарства України у світовій економічній системі; захист прав та інтересів громадян України та її юридичних осіб за кордоном; створення умов для підтримки контактів з українцями, що мешкають за межами України.

Поряд із завданнями, в Постанові були сформульовані основи зовнішньої політики України: відкритість; добровільність; взаємоповага; рівноправність; невтручання у внутрішні справи інших держав; незастосування сили або погрози силою; вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними способами; загальна повага до прав людини і неухильне дотримання міжнародних стандартів щодо них: забезпечення прав національних меншин, визнання того, що дотримання прав людини є не тільки внутрішньою справою окремих країн; всебічна підтримка міжнародного миру і міжнародної безпеки: примат міжнародного права стосовно національного права у зовнішніх відносинах, сумлінне виконання всіх міжнародних зобов'язань[10, c.197].

Міжнародна правова свідомість окремого народу (нації) - явище досить складне. Його складові значною мірою залежать від: внутрішніх умов розвитку народу, нації, його культури, економіки, соціальної сфери і т. д.; зовнішніх умов, у яких розвивався народ, нація; стану і рівня загальної міжнародно-правової свідомості.

Під внутрішніми умовами розвитку народу, нації розуміється поєднання (сукупність) факторів історичного, національного, економічного, соціального і політичного характеру, під впливом яких формується міжнародно-правова свідомість народу, нацїї.

Під зовнішніми умовами, за якими відбувається процес розвитку народу, нації, розуміються історичні обставини, що впливають на розвиток міжнародно-правової свідомості народу, нації.

Під станом і рівнем загальної міжнародно-правової свідомості розуміється сукупність уявлень про світовий правопорядок, якого дотримується, незважаючи на існуючі відмінності, більшість народів, націй, держав[5, c. 132].

Під зростаючим впливом загальної міжнародно-правової свідомості, що розвивається, прогресувало і міжнародне право. Про це свідчать: заборона рабства і работоргівлі; ліквідація дискримінації народів і націй за ознаками раси, релігії, мови та ін.; ліквідація колоніальної системи; утвердження демократичних принципів розвитку людського суспільства; гуманізація воєнних дій і заборона агресивних воєн; зміцнення і розвиток принципу поваги до прав і свобод людини та ін.

Міжнародно-правова свідомість народу, нації і загальна міжнародно-правова свідомість співвідносяться між собою як частина і ціле, за умови, що це ціле є сукупністю великої різноманітності частин. У свою чергу кожна частина має свої національні (державні) особливості.

Міжнародно-правова свідомість українського народу формувалася і зріла у складних історичних умовах становлення і розвитку Київської Русі, татаро-монгольської навали, запорізької вольниці, великоросійського шовінізму і радянського централізму. Проте з розпадом СРСР Україна одержала широкі можливості для розвитку національної міжнародно-правової свідомості, про що свідчать Конституція України, визнання примату міжнародного права й активна участь України в міжнародній правотворчості[6, c.209].



Висновок

В результаті проведеного дослідження було з'ясовано наступне. У найширшому розумінні міжнародне право можна визначити як сукупність юридичних принципів і норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права.

Вважається, що міжнародне право виникло, і почало розвиватися водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі.

В епоху Римської республіки найбільше значення мають угоди римлян з іншими народами, особливо ті, які укладалися на основі рівності. Після її падіння особливого статусу в регіоні набула Східна (Візантійська) імперія. За часів її існування та панування християнської релігії відбувається поступовий перехід від міжнародного права стародавнього світу до міжнародного права середніх віків.

Міжнародне право в Західній Європі сформувалося з появою сильних централізованих держав - Англії, Іспанії, Франції. У результаті договірних відносин між ними, склалося розуміння права самостійного провадження зовнішніх зносин і укладення договорів.

Кожному з вказаних періодів притаманні специфічні властивості, обумовлені умовами історичного періоду та розвитком міжнародних відносин. З'явилися нові принципи міжнародного права: принцип стабільності кордонів та принцип необмеженості самодержавної влади як представника держави у міжнародних відносинах. Практика укладення багатосторонніх договорів створила якісно нову систему європейських міжнародних відносин.

Міжнародне право між двома світовими війнами характеризувалося пошуком шляхів виходу з воєнної ситуації. Після жахів війни був висунутий основний принцип міжнародних відносин: додержання і підтримання міжнародного миру. Принципи нового світового порядку на основі самовизначення націй були відображені в мирних договорах: Версальському, Сен-Жерменському, Тріанонському і Нейїському. На міжнародній арені з'явилися нові потужні держави: США та Радянський Союз, що зменшило європоцентризм міжнародного права. Була створена Ліга Націй. І хоч її діяльність піддавалася гострій критиці, за своєю суттю її створення було найвизначнішою подією того часу. Ліга Націй стала асоціацією урядів з тенденцією до універсалізму, вона являла не наддержавний орган, а певний метод організації міжнародного співтовариства.

Починаючи з 1945 р. в міжнародному праві сталися значні зміни. Західні країни, будучи занепокоєні збільшенням комуністичної коаліції, погодились на багато змін, на яких наполягали нові країни. Це обумовило перехід міжнародного права від класичної системи до сучасної. Після 1945 р. міжнародне право вступило до нової фази, яка має за мету перетворити просто координацію дій суверенних країн на систему співробітництва і взаємної вигоди.

Український народ з давніх часів відігравав значну роль у формуванні і розвитку міжнародного права. Цей вплив прослідковується з часів Київської Русі, коли мало місце налагодження дипломатичних зв'язків з сусідами, розвиток посольської служби, укладалися династичні шлюби.

У двадцяті роки XX ст. відбувалася активна дипломатична діяльність УНР та ЗУНР спрямована на звільнення території від агресора, завоювання та укріплення миру. Так, не будучи незалежною державою, Україна стала однією з держав-засновниць ООН. З набуттям незалежності в серпні 1991 р. Україна стверджує свій авторитет на міжнародній арені. Ставши неналежною державою, Україна ратифікувала ряд важливих міжнародно-правових актів, здобула визнання держав світу. Сьогодні Україна стоїть перед вибором щодо вступу до світових організацій, зокрема, до Європейського Союзу. А тому, здобутий нею на шляху до незалежності досвід міжнародних зносин та глибоке знання витоків і історії міжнародного права однозначно стануть їй у пригоді.



Список використаних джерел

1. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - с. 115

2. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В.Г. Буткевича. - К.: Либідь, 2002. - с. 324, 326

3. Тимченко Л.Д. Міжнародне право: Підручник. - Харків: Консул; Ун-т внутр. справ, 1999. - с. 45

4. Государство-город Ватикан // Правовые системы стран мира: Энциклопедический справочник

5. Баскин Ю.Я., Фельдман Д.І. Історія міжнародного права.

6. Буткевич В. Г. Міжнародне право: Основи теорії: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. -К.: Либідь, 2002. -605, с.

7. Мацко А. С. Міжнародне право: Навчальний посібник; МАУП. -К.: МАУП, 2002. -210, с.

8. Международное право: Учебник для студ.вуз./ Дипломат.академия МИД РФ, МГИМО (Ун-т) МИД РФ; Отв. ред. Ю.М.Колосов, В.И.Кузнецов. -2-е изд., перераб. и доп.. -М.: Межд. отношения, 1998. -617, с.

9. Тускоз Жан. Міжнародне право: Підручник. -К.: "АртЕк", 1998. -401 с.

10. Черкас М. Ю. Міжнородне право: Підручник. -К.: Знання, 2001. -284 с.

11. Международное право: Учебник. Изд. 2-е, доп. и перераб. Отв. Ред. Ю. М. Колосов, В.И. Кузнецов. - М.: Междунар. отношения, 1998. - 624с.

12. Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. Учебник. - М.:

Издательство БЕК, 1997. - 371с.

13. Тускоз Жан Міжнародне право: Підручник. Пер. з франц. К.: “АртЕк”, 1998.- 416с.

14. Действующее международное право т.1

15. ООН у системі міжнародних відносин: історичний досвід і перспективи: Ювіл. наук. зб. - К.: Либідь, 1995. - 128с.

...