Зобов'язання, контракти, пакти, договори у римському приватному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Зміна сторін у зобов'язанні

2. Наслідки невиконання зобов'язання

3. Види контрактів. Пакти

4. Вербальні договори. Літеральні, консенсуальні, реальні контракти

1. Зміна сторін у зобов'язанні

Заміна сторін у зобов'язанні спочатку не допускалася. Як уже зазначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях було суворо особистим взаємовідношенням кредитора і боржника, що в умовах обмеженого цивільного обороту не викликало істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право допускало перехід більшості зобов'язань у спадщину. Винятком були тільки зобов'язання, тісно пов'язані з особою кредитора або боржника (аліментні зобов'язання, обов'язок художника написати портрет тощо). Останні не могли бути предметом спадкування. І все ж заміна осіб у зобов'язанні за життя кредитора і боржника тривалий час не допускалася що було дуже незручно.

Шлях до заміни осіб у зобов'язанні проклала так звана новація (оновлення зобов'язання), за допомогою якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі 3 цією метою зі згоди боржника кредитор укладав з третьою особою, якій хотів передати своє право вимоги до боржника, новий договір того ж змісту, я кий був у першому зобов'язанні. Новий договір відміняв старий, встановлюючи зобов'язально - правове відношення між тим же боржником і новим кредитором. Така форма заміни кредитора в зобов'язанні була досить громіздкою, складною і не могла задовольнити потреби цивільного обороту. По-перше, для новації вимагалася згода боржника якої він міг і не дати з якихось своїх міркувань. По-друге, укладення нового договору не просто відміняло старий, а й припиняло різні форми забезпечення, встановлені для нього, що також ускладнювало становище нового кредитора. На зміну новації прийшла більш досконала форма заміни кредитора, а потім і боржника. З утвердженням формулярного процесу, коли стало можливим вести справу через представника була знайдена особлива форма передачі зобов'язання, яка одержала назву цесії (cessio). Суть її в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимоги іншій особі, призначав його своїм представником по стягненню з боржника і передавав йому своє право" У більш пізньому римському праві цесія стає самостійною формою перенесення права від попереднього кредитора до іншої особи. Вона усувала недоліки новації. Для цесії не вимагалося згоди боржника, його лише належало повідомити про заміну кредитора.

Крім того, цесія не відміняла раніше існуючих форм забезпечення зобов'язання. Для захисту інтересів цесіонарія йому надавався спеціальний позов. Укладалася цесія за волею кредитора, за судовим рішенням, а також на вимогу закону. Не допускалася цесія, якщо вимога мала суто особистий характер (наприклад, аліменти), при спірних вимогах а також заборонялася передача вимоги більш впливовим особам від підопічного до опікуна.

2. Наслідки невиконання зобов'язання

римський право зобов'язання пакт

У зв'язку із зростанням ролі зобов'язань у цивільному обороті і господарському житті країни приділяється більше увага фактам їх порушення. Будь-яке порушення умов договору чи іншого зобов'язання зумовлює певне порушення ритму господарського життя, дезорганізує цивільний оборот. Тому наслідки невиконання зобов'язань ретельно регламентувалися римським правом.

Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання визнавалося відступлення від умов договору, порушення однієї із наведених вище вимог до виконання. Наприклад, якщо договір не виконаний в обумовлений строк -- це невиконання, якщо ж виконаний з простроченням -- неналежне виконання. Наслідки в обох випадках наставали однакові. Їх могло бути два -- або відповідальність боржника, або звільнення його від такої.

Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наставала лише за наявності спеціальних умов -- вини і наявності збитків. При відсутності хоча б однієї з цих двох умов відповідальність не наставала.

Вина. Відповідальність у римському праві ґрунтувалася на принципі вини: є вина -- є відповідальність, немає вини -- немає відповідальності. Отже, відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наставала лише за наявності вини з його боку. Якщо зобов'язання не було виконано або виконано неналежно, проте в цьому не було вини боржника, він відповідальності не ніс.

Римське право знало дві форми вини: а) умисел (dolus), коли боржник передбачає настання результатів своєї поведінки і бажає їх настання; б) необережність, необачність (culpa), коли боржник не передбачав результатів своєї поведінки, проте мав би передбачити їх. За словами Павла: «Вина наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною» (Д. 9.2.31). Необережність буває різного ступеня -- груба і легка. Груба необережність (culpa lata) -- це невияв тієї міри турботи, уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляють нормальні люди. Ульпіан писав: «Груба вина -- це надзвичайна недбайливість, тобто нерозуміння того, що всі розуміють» (Д. 50.16.213.2). За своїм значенням груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру груба вина є умислом» (Д. 16.3.32).

Легка необережність (вина) (culpa levis) визначається порівнянням поведінки якого-небудь «хорошого», дбайливого, доброго господаря з поведінкою боржника. Якщо поведінка останнього поступалася дбайливості господаря, вона була винною, але легкою виною. Римські юристи розробили модель такого доброго, турботливого, дбайливого господаря, поведінка якого була еталоном для визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto -- виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для порівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.

Римське право знало ще один ступінь вини -- culpa in concre-to-- конкретну. її визначали порівнянням ставлення особи до власних і до чужих справ (речей). Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна конкретна вина. Як приклад такої вини в джерелах наводяться відносини товаришів між собою. Якщо товариш ставився до справ товариства як до власних, його поведінка була бездоганною, якщо гірше -- винною (Д. 17.2.72).

За умисел і грубу вину (необережність) відповідальність наставала без будь-яких винятків, за легку необережність (недбайливість) -- не завжди. Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено договір. Якщо в інтересах боржника, то він зобов'язаний був виявляти максимум дбайливості й уваги, і тому відповідав і за легку вину. Наприклад, одержавши за договором позички в тимчасове і безоплатне користування чужу річ, боржник зобов'язаний виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річ буде зіпсована або загине, то він повинен відповідати за найменшу необачність, найлегшу недбайливість і необережність.

У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, з яких боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність наставала лише за грубу вину. Наприклад, в договорі схову хранитель ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір в римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування або загибель речі, переданої на схов боржнику, наставали не внаслідок його умислу або грубої вини, -- він відповідальності не ніс.

При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відповідальність боржника наставала за будь-яку вину.

Із загального правила про відповідальність за вину в римському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, готелів і кораблів несли підвищену відповідальність за пропажу, загибель речей, переданих їм на схов. Вони відповідали без вини, тобто за випадкову загибель -- безвинна відповідальність. Претор поклав на цих осіб підвищену відповідальність у зв'язку з грабіжництвом, розбоєм і піратськими нападами, що почастішали, бо нерідко в них співучасниками, організаторами або навідниками виступали зазначені особи.

У розвиненому римському праві відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наставала при неодмінній умові, що неправомірна поведінка боржника заподіяла майнові збитки кредитору, тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання майнові інтереси кредитора порушені й він зазнав певних збитків.

Спочатку відповідальність боржника мала особистий характер:його карали фізично (били різками, садили в боргову яму, башту або, навіть, тюрму). Закони XII таблиць доносять до нас картину жахливих покарань, що застосовувались до несправних боржників. У таблиці III розповідається, що кредитор мав право посадити боржника в тюрму на 60 днів. Протягом цього строку його двічі виводили в базарні дні до претора на коміції, оголошуючи при цьому суму, яку він заборгував.

3. Види контрактів. Пакти

Контракти поділялись на види. Критерієм поділу були підстави виникнення зобов'язань, що випливали з контрактів. Ще в II ст. Гай розрізнив чотири види зобов'язань, що з них випливали шляхом: передачі речі -- res; проголошення певних слів (усно) -- verba; написання певних слів -- litterae; досягнення угоди -- consensus.

Види:

Ш 1.Вербальні (стипуляція, обіцяння приданого, обіцяння послуг патрону вільновідпущеником).

Ш 2. Літеральні (прибутково - видаткові книги, син графи, хірографи).

Ш 3. Реальні (позика, позичка, схов, застава).

Ш 4. Консенсуальні (купівля - продаж, найм речей, найм послуг, найм роботи, дарування, товариства).

· 5. Безіменні :1. Do, ut des -- даю тобі, щоб ти дав мені

§ 2. Do, ut facias -- даю тобі, щоб ти мені зробив

§ 3. Facio, ut des -- я зроблю тобі щоб, ти мені дав

§ 4. Facio, ut facias-- я зроблю тобі щоб, ти зробив мені

§ 5. Міна

§ 6. Оціночний договір

Пакти -- неформальні угоди, тобто саме ті, які породжували ділове життя за межами кола контрактів. Вони не користувалися позовним захистом, не мали юридичного значення, покладаючись лише на совість контрагентів, на їхні моральні засади, але не на право. Невиконання пакту не тягло юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний оборот не міг вже задовольнятися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захисту.

В силу своєї неформальності пакти спочатку не забезпечувалися позовним захистом і їх називали голими пактами - pacta nuda. Проте пакти не зовсім були позбавлені всякого значення. Преторський едикт, який відноситься ще до кінця другого - початку першого століття республіки, не те що надавав юридичної сили всяким пактам, а створює ав exeptio pacti - різновид exeptio doli. Види:

1. Позбавлені позовного захисту

2. Забезпечені позовним захистом:

1. Приєднані: * Додаткові угоди, які здійснювалися в момент укладення договору

* Додаткові угоди, які здійснювалися після укладення договору

2. Преторські: * Підтвердження боргу

* Угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник

між певними особами

* Угода з капітаном корабля, господарями заїжджого двору і готелю про цілісність переданих їм речей пасажирів і жильців

* Угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі

3. Імператорські: * Угода про передачу спору на розгляд третейському судді

* Угода про надання приданого

* Угода про дарування

4. Вербальні договори. Літеральні, консенсуальні, реальні контракти

Вербальними називалися договори, які укладалися усним проголошенням певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту їх проголошення -- verbis. Звідси й назва -- вербальні. Це найдавніші договори: стипуляція, клятва-обіцянка вільновідпущеника патрону при звільненні і встановленні посагу. Два останні договори укладалися рідко і не одержали широкого визнання. Стипуляція, навпаки, виявилася зручною формою і стала одним з найпоширеніших вербальних договорів.

Сутність названих договорів найбільшою мірою відображає стипуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встановлювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і належної відповіді майбутнього боржника. Укладання договору відбувалося у присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення стипуляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція відома вже Законам XII таблиць. Договір вважався укладеним, якщо відповідь боржника збігалася з поставленим запитанням кредитора. Наприклад: «Обіцяєш дати мені сто?» -- «Обіцяю дати сто». Якщо ж відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто», договору не виникало. Проте в більш розвиненому праві було допущено визнання договору в такому разі в меншій сумі. Оскільки форма укладання стипуляції вимагала проголошення запитань і відповідей, то, зрозуміло, вона була недоступною для глухих і німих. У період абсолютної монархії укладення стипуляції допускалось у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби за суттю це не було протизаконним. Проте й тоді вона була недоступна для глухих і німих.

Стипуляція характеризувалась певними ознаками. Це суто формальний договір навіть у класичному праві. Зобов'язання, що виникало з неї, було одностороннім -- кредитору належало лише право вимагати, а на боржникові лежав тільки обов'язок виконати вимогу кредитора.

У стипуляції не визначалась близька мета, не проглядалася матеріальна основа, з якої виникало зобов'язання. З поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумілим, за що останній обіцяв дати сто: за куплену річ, виконану роботу чи це була позика? Іншими словами стипулятивне зобов'язання мало абстрактний характер, було зручною формою договірних відносин. Якщо сторони чомусь не хотіли розкривати матеріальну основу договору, його найближчу господарську мету, вони вдавалися до стипуляції. Часто вона використовувалась і з метою новації.

Таким чином, у формі стипуляції можна було укласти будь-який договір. Проте абстрактний її характер не позбавляв права боржника доводити, що матеріальна основа, за якою він взяв на себе зобов'язання, не здійснилась. Вона визнавалася дійсною і в тих випадках, коли сторони зазначали найближчу мету договору.

Характерні ознаки стипуляції (абстрактний характер, простота укладення, можливість швидкої реалізації) мали багато переваг, що зробило її найбільш вживаною, а в класичний період і основною формою обороту. Розширення застосування стипуляції зумовило її удосконалення. Для надання більшої вірогідності факту укладення стипуляції почали вдаватися до письмової форми, що одержала назву cautio. Поступово письмова форма витісняє стипуляційну. Наявність письмових документів припускало, що словесна форма передувала їм.

У класичний період стипуляція широко застосовувалась для оформлення поруки -- найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань. Порука -- договір, за яким встановлювалась додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручителя) за виконання зобов'язання боржником. Даний договір допоміжний, існував паралельно з основним доти, поки існував основний. Якщо припинялось основне зобов'язання, то припинялася і порука, метою якої є забезпечення виконання основного зобов'язання. Кредитор, обіцяючи дати в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, бажає гарантії в тому, що він одержить їх назад. Не відмовляючи боржнику в його проханні, кредитор все ж вимагає, аби хтось третій взяв на себе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь це не зможе зробити боржник. Останній змушений знайти третю особу (поручителя) і домовитися з ним про прийняття додаткової відповідальності. При укладенні основного договору у формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну відповідь від боржника, яка збігалася з його запитанням, ставив потім таке ж запитання присутньому при цьому поручителю. Якщо він давав стверджувальну відповідь, що збігалася з поставленим запитанням кредитора, договір поруки вважався укладеним. Таким чином, поруці передувало дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручителем про прийняття на себе додаткової відповідальності.

У класичному римському праві відповідальність поручителя мала саме додатковий (акцесорний) характер. Це означало, що кредитор за закінченням строку договору мав право вимагати виконання зобов'язання з боржника або з поручителя. Право вибору належало кредитору. Таку акцесорну відповідальність поручителя слід відрізняти від так званої субсидіарної (запасної, додаткової відповідальності), яка наставала лише при неможливості виконання зобов'язання боржником. Зрозуміло, що для поручителя акцесорна відповідальність була обтяжливішою ніж субсидіарна. Юстиніан реформував поруку, встановивши, зокрема, що поручитель може вимагати, аби кредитор спочатку звернув стягнення на майно основного боржника і лише після виявлення його неплатоспроможності наставала відповідальність поручителя.

Літеральні (письмові) договори.Письмовими контрактами називалися договори, які укладалися письмово (litterae -- письмо): litteris fit obligatio -- зобов'язання, що виникло шляхом запису, письма.

Письмові договори в Стародавньому Римі не мали поширення, оскільки писемність була доступна небагатьом. Найдавнішою формою письмових договорів були записи в прибутково-видаткових книгах. Римляни взагалі відзначалися ретельністю ведення господарських справ. Записом до прибутково-видаткової книги і укладався письмовий контракт. В якому порядку здійснювалися такі записи, джерела відомостей не містять. Припускають, що кредитор робив відповідний запис до своєї книги на сторінці «видатки» про видачу боржнику певної суми грошей. Боржник зобов'язаний був зробити такий запис у своїй книзі на сторінці «прибутки». Записи робилися на основі досягнутої угоди, без якої договір неможливий. За літеральною формою могли укладатися будь-які договори. За цією формою часто укладалась новація.

Проте записи у названі книги кредитора могли бути односторонніми, без матеріальної підстави договору. Крім того, якщо він робився на основі уже чинного договору, це не виключало подвійного стягнення з боржника. Недобросовісний кредитор у таких випадках міг вимагати сплати неіснуючого боргу або -- на основі двох договорів -- раніше укладеного і потім оформленого в прибутково-видатковій книзі. Одним словом, літеральний договір у формі запису в таких книгах не виключав зловживань з боку кредитора. Тому в класичний період ця форма договору втрачає значення, поступившись більш простим і доступним формам літеральних контрактів.

Зазначені письмові контракти були подібні до позики і вважалися суто римським явищем. Зовсім інше значення мали письмові документи, що мали місце в цивільному обороті еллінів. Їхнє укладання було не простою фіксацією і формою встановлення зобов'язань, але й формою існування вимоги, зміст якої не стільки фіксувався, скільки втілювався у письмовому документі. Отже, втрата документа припиняла зобов'язання. Ці письмові документи за своїм змістом були подібні до стипуляції. Ще Гай писав: «Крім того, письмове зобов'язання виникає, очевидно, внаслідок боргових розписок, тобто, якщо хтось напише, що він повинен, або що він дає -- звичайно так, щоб заради цього не виникла стипуляція. Даний вид зобов'язань не властивий іноземцям» (Гай, 3.134).

Ще в класичний період претори широко практикували застосування боргових документів, запозичених у греків. Спочатку це був синграф -- фіксований факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику в письмовому документі. Синграф складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, присутніми при цьому. Проте процедура його складання була обтяжливою і заформалізованою: вимагалась присутність свідків, сторони змушені були викладати їм зміст договору, що не завжди відповідало їхнім інтересам. Тому в період абсолютної монархії сингра-фи поступово втрачають своє значення, а римляни приходять до висновку, що такий документ може складати сам боржник і без свідків. Так виникає нова форма літерального контракту -- хірограф -- боргова розписка, яка складалася від імені першої особи -- боржника -- і ним підписувалася.

Нові форми літеральних контрактів також не гарантували добросовісності кредиторів. Внаслідок соціально-економічної залежності від кредиторів часто укладалися договори без фактичної передачі грошей боржнику, а зобов'язання при цьому мало усі наслідки, що з нього випливали. Боржник зобов'язаний був сплачувати борг, якого насправді не було.

До цієї групи контрактів римське приватне право відносило чотири контракти: позику (mutuum), позичку (commodatum), схов (depositum), заставу (pignus).

Реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої договору взагалі не виникало. Предметом останнього була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могло бути різне: позика, тимчасове користування, застава. Зрозуміло, як і в усіх договорах, фактичній передачі передувала усна угода сторін про укладення договору, але без фактичної передачі така угода юридичних наслідків не породжувала. Отже, для виникнення реального договору вимагалося вчинити дві дії в сукупності -- досягти угоди і передати річ. Здійснення якоїсь однієї з них до виникнення договору не призводило. Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін.

Позика (mutuum) -- найдавніший вид реальних договорів, які були різновидністю кредиту. Кредиторами за цим договором, природно, були люди заможні. Боржниками, навпаки, майже завжди виступали представники найбідніших верств вільного населення. Це накладало своєрідний відбиток на договір.

Договір позики (mutuum) -- це реальний контракт, за яким одна сторона -- позикодавець передає іншій стороні -- позичальнику суму грошей або яку-небудь кількість родових речей у власність. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку ж суму грошей або таку ж кількість родових речей за закінченням строку договору.

Наведений договір є порівняно пізньою формою позики, якій передували більш ранні -- нексум (nexum) і стипуляція. Юридична природа нексуму в історії римського права не розкрита. Проте відомо, що він був занадто обтяжений формальностями. Розвиток обороту вимагав більш простої форми позики, якою і став nexum.

Предметом договору позики були гроші або інші речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, вино, масло тощо), які називалися валютою позики. Оскільки ці речі споживні, поверненню підлягали не ті самі, що передавалися у позику, а інші, такі самі, тієї ж кількості і якості. Іншого уявити не можна, бо за договором позики боржник одержував речі для того, щоб ними скористатися, спожити, витратити, розпорядитися, а не для тимчасового користування. Отже, предметом договору позики були речі взаємозамінні, що вимірювалися числом, вагою або іншою мірою. Речі, що складали предмет даного договору, переходили у власність боржника, він ставав їх необмеженим власником і розпорядником. Адже гроші позичають для того, щоб ними можна було розпорядитися. А це доступно тільки власнику. Тому договір позики передбачав перехід речей у власність боржника, що породжувало ще одну його особливість -- оскільки боржник ставав власником позичених речей, то за загальним правилом він ніс ризик їх випадкової загибелі, тобто збитки від загибелі предмета договору лягали на боржника, якщо загибель речей наставала навіть без його вини.

Договір позики -- суто односторонній. За ним кредитор-позикодавець має тільки право (вимагати повернення боргу), не несучи ніяких обов'язків, а боржник-позичальник несе тільки обов'язок (повернути борг), не маючи жодних прав.

Визначення строку в договорі не обов'язкове -- він може бути зазначений, але може бути і не визначений. Якщо договір позики строковий (тобто визначено строк його виконання), боржник зобов'язаний повернути борг за закінченням строку, а якщо безстроковий (без визначення строку виконання) -- за першою вимогою кредитора.

Консенсуальні контракти.Ця група договорів сформувалася пізніше інших, і формалізм при їхньому укладенні був істотно пом'якшений. Укладення договору досягалося тут простою угодою сторін. До групи входили договори купівлі-продажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариства. Консенсуальні контракти також становили замкнуту групу. Ніякі інші угоди, що навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути сюди віднесені.

Основна ознака, що об'єднувала консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додаткових формальностей. Отже, на відміну від реальних договорів досягнення угоди набувало тут юридичного значення, ставало юридичним фактом, який встановлював обов'язки сторін виконувати певні дії. Практичне значення цього моменту полягало в тому, що кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору.

Як уже відзначалося, консенсуальні контракти породжували зобов'язання досягненням угоди сторін (consensus). Виконання будь-яких інших формальностей не вимагалося, отже, договір може бути укладений навіть між відсутніми особами шляхом листування чи через повіреного. Інституції Юстиніана так визначають можливість укладення консенсуального контракту: «Кажуть, що зобов'язання укладається у таких випадках шляхом досягнення згоди тому, що не вимагається ні листа, ні наявності контрагентів; не вимагається передавання речі для того, щоб зобов'язання вважалося дійсним, але достатньо однієї згоди тих осіб, які здійснили правочин.

Саме тому таке зобов'язання можливе і між відсутніми контрагентами: вони можуть списатися або домовитись через посланця» (І. 3.22.1-2).

Доказом укладення консенсуального контракту може бути завдаток, надання матеріалу для виконання робіт тощо. Модестин писав, що товариство можна створити шляхом об'єднання речей (майна), або словами, або через посланця (Д. 17.2.4).

Характерною рисою консенсуальних контрактів є те, що з них виникають взаємні зобов'язання, тобто такі, в яких кожна із сторін несе певні обов'язки. Тому виконання однією із сторін свого обов'язку надає їй право вимагати і від контрагента виконання обов'язку. Тільки в такому випадку виникає право на позов. Іншими словами, консенсуальні контракти характеризуються також функціональною двосторонністю зобов'язання. З цього приводу Гай писав: «Таким же чином в цих договорах кожна сторона зобов'язується стосовно другої до того, що, за природною справедливістю, вони повинні доставляти одна одній, тоді як при зобов'язаннях словами один здійснює стипуляцію, інший обіцяє, а при письмових договорах один (кредитор) відзначав грошову суму, ніби видану в позику, а другий (боржник) відзначав її, ніби одержану в позику»

Размещено на Allbest.ru