Основи демократії

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Демократія як загальнолюдська цінність

Незважаючи на те, що за всіх часів демократія розумілася і трактувалася по-різному, безсумнівним є одне: вона як політична і правова цінність стала невід'ємним елементом свідомості людей усього світу. Але практично немає такої остаточної стадії демократії, яка б задовольняла усіх. Зазнаючи обмежень, людина вступає в конфлікт із державою, коли не знаходить у законах ту справедливість, покладену нею в основу свого існування, коли не береться до уваги нерівність природних здібностей і заслуг, коли відсутнє визнання в залежності від політичної зрілості, уміння, досвіду тощо. Воля до справедливості (а її значимість є великою для демократії) ніколи не буває цілком задоволена, а демократія (не формальна) у жодній державі не може бути досягнута цілком і остаточно. До демократії потрібно постійно прилучатися, будити свою волю, виражати погляди, виявляти політичну активність, тобто ставати більш зрілим для демократичної діяльності. Демократія -- благо лише тоді, коли вона відповідає культурі та менталітету народу.

Розглянемо основні цінності демократії як громадсько-політичного явища.

1) Власна цінність розкривається через її соціальне призначення -- служити на користь особі, суспільству, державі:

а) встановити відповідність між формально проголошеними і реально діючими принципами свободи, рівності, справедливості, реально втілити їх в особисте, суспільне і державне життя;

б) поєднати державні і громадські засади в системі демократії як форми держави;

в) створити атмосферу гармонії інтересів особи та держави, консенсусу і компромісу між усіма суб'єктами демократії. При демократії суспільство усвідомить переваги соціального партнерства і солідарності, громадянського миру та злагоди.

Власна цінність демократії виражається в усіх її елементах, принципах, формах, інститутах.

2) Інструментальна цінність -- через її функціональне призначення -- служити інструментом у руках людини для вирішення суспільних і державних справ:

а) брати участь у формуванні органів держави та органів місцевого самоврядування;

б) самоорганізовуватися в партії, профспілки, рухи тощо;

в) захищати суспільство і державу від протиправних дій, відкіля б вони не виходили;

г) здійснювати контроль за діяльністю обраних органів влади та інших суб'єктів політичної системи суспільства. Інструментальна цінність демократії реалізується через її функції та функціональні інститути.

3) Особиста цінність розкривається через визнання прав особи:

а) їх формального закріплення;

б) реального забезпечення за допомогою створення загально-соціальних (матеріальних, політичних, духовно-культурних) і спеціально-соціальних (юридичних) гарантій;

в) дії ефективного механізму їхнього захисту;

г) встановлення відповідальності за невиконання обов'язків, оскільки демократія - не засіб для досягнення честолюбних особистих цілей за рахунок приниження прав, свобод і законних інтересів іншої особи або будь-якого суб'єкта демократії.

В Україні взято курс на розвиток демократії. В Європейській комісії «За демократію через право» (Венеціанська комісія) Україна має свого представника. Проте для створення розвинутої системи демократії зробити ще слід чимало. Необхідною умовою для цього є наявність у суспільстві консенсусу з основних питань спільного проживання в державі, визнання переважною більшістю громадян «демократичних правил гри». Важлива тенденція до гармонії суспільних, групових та індивідуальних інтересів за наявності ціннісного пріоритету особи щодо колективу, моральної готовності до компромісів, самообмеження і самодисципліни, поваги до інших людей, закону, думки більшості.

Тим народам, які готові до визнання автономії особи та її відповідальності, демократія створює найкращі можливості для реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

Слово «демократія» відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі з грецької означає «владу народу». У ранній період свого існування в Давній Греції демократія розумілася як особлива форма або різновид організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах свободи і рівності, зверталися кращі уми людства, збагачуючи і розвиваючи це поняття: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж.-Ж. Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джефферсон (США, XVIII ст.), I. Франко (Україна, кінець XIX -- початок XX ст.), В. Гавел (Чехія, XX ст.), А. Сахаров (Росія, XX ст.) та ін. Багато хто з них (наприклад, А. Токвіль) акцентували увагу на необхідності «вчитися демократії». Гете писав: «Лиш той є гідним щастя і свободи, хто що не день іде за них на бій».

Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і розставляла свої акценти на їх значущості.

Слово «демократія» вживається в різному значенні:

* як форма держави;

* як політичний режим;

* як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.

Коли про державу кажуть, що вона -- демократична, то мають на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а відтак, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, державні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що суб'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.

Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:

1) визнанням народу вищим джерелом влади;

2) виборністю основних органів держави;

3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;

4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.

Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різним. Демократизація суспільства -- це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й міжнародних гарантій.

Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів:

(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;

(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

(3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;

(4) верховенство закону;

(5) поділ влади та ін.

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним додатковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть цивілізовані держави.

Демократія -- політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.

Розглянемо ознаки демократії.

1. Демократія має державний характер:

а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;

б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;

в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.

2. Демократія має політичний характер:

а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок -- партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат.

Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм:

1) загальне право голосу; 2) рівність при виборах; 3) таємне голосування; 4) прямі вибори тощо. Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;

б) ґрунтується на політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.

3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян -- економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само -- й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 p. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p., які набрали сили від 23 березня 1976 р., та ін.). Законом України від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території України» встановлено порядок застосування міжнародних норм про права людини.

4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства -- до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж -- і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів -- засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту.

5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки. У Конституції України наголошено: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» (ст. 3). Арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд.

Функції демократії -- основні напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.

Оскільки демократія -- не статичний, а динамічний стан суспільства, її функції в різні історичні періоди змінювалися, збагачувалися, поглиблювалися.

Функції демократії можна поділити на дві групи:.

* що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;

* що виражають внутрішні функції діяльності держави. До числа найзагальніших функцій демократії можна віднести такі.

1. Організаційно-політичну -- організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собі під функцію самоорганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається у наявності організаційних зв'язків між суб'єктами демократії: органами держави, державними організаціями, громадськими об'єднаннями, трудовими колективами.

2. Регулятивно-компромісну -- забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Правовим засобом забезпечення даної функції є врегульованість правових статусів суб'єктів демократії.

3. Суспільно-стимулюючу -- забезпечення оптимального служіння держави суспільству, стимулювання, урахування і використання громадської думки і активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв тощо) при розробці та прийнятті державних рішень.

4. Установчу -- формування органів державної влади і органів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).

5. Контрольну -- забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату (наприклад, контроль представницьких органів за виконавчими органами, звіт останніх перед першими).

6. Охоронну -- забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушенням і припинення їх.

Принципи демократії -- незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.

Визнання міжнародною спільнотою основних принципів демократії пояснюється прагненням зміцнити міжнародну анти-тоталітарну політику.

Основні принципи демократії:

1) політична свобода -- свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту і її людини. Свобода має первинне призначення -- на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність;

2) рівноправність громадян -- означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності -- рівність прав і свобод чоловіка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;

3) виборність органів держави і постійний контакт із ними населення -- допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів;

4) поділ влади -- означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності:

5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості -- означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості -- етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;

6) плюралізм -- означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм -- множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним.

Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форма демократії -- це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:

1. Участь народу в управлінні державними і суспільними справами (народовладдя) -- здійснюється у двох формах: прямій та

Таблиця 1

Пряма -- представницька демократія	Непряма -- безпосередня демократія
- форма народовладдя, при якій здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого самоврядування)	-- форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори)

2. Формування та функціонування системи органів держави на основі демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності, поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і суспільним авторитетом:

3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до міжнародних стандартів.

Види демократії класифікують за сферами суспільного життя:

- економічна;

- соціальна;

- політична;

- культурно-духовна та ін.

Наприклад, про значення економічної і соціальної демократії в розвитку соціальної правової держави говориться в програмному документі Соціалістичного Інтернаціоналу «Декларація принципів» (1989 p.).

Інститути демократії -- це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.

Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності -- його юридичне оформлення, узаконення.

За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та управління відрізняють інститути демократії:

Таблиця 2

Структурні	Функціональні
- сесії парламентів - депутатські комісії - народні контролери тощо	- депутатські запити - накази виборців - громадська думка тощо

За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути демократії:

Таблиця 3

Імперативні	Консультативні
* мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян: - референдум конституційний та законодавчий; - вибори; - накази виборців та ін.	* мають дорадче, консультативне значення для державних органів, посадових осіб, громадян: - референдум консультативний; -- всенародне обговорення законопроектів; - мітинги; - анкетування та ін.

У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.

Вибори -- форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.

Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування. Громадянин може виражати свою волю вільно при додержанні рівності. Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і потребує встановлення гарантій проти тиску на нього.

На основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільської, селищної, міської ради та їх голови).

Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною (мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система -- система визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округи.

Так, вибори депутатів Верховної Ради України в 1998 p. проводилися за змішаною системою: із 450 депутатів -- 225 обиралося в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості (мажоритарна система), а 225 -- за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва (пропорційна система).

Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.

Референдум (лат. -- те, що повинно бути повідомленим) -- засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя -- безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

Моделі демократії2.1. Модель конкурентної елітиської демократії. Засновниками даної моделі демократії можна вважати Макса Вебера то Йозефа Шумпетера. Звісно, на формування моделі конкурентної елітської демократії мали вплив й інші дослідники (Джон Д'юі, Гаетано Моска, Вільфредо Парето, Моісей Острогорський), але саме до концепцій плебісцитарної демократії, легітимності та держави Макса Вебера і конкурентної демократії Шумпетера найбільш часто зверталися та звертаються дослідники демократії. Головне, що було використано в політології, - це визначення демократії через систему віросповіданнь в легітимність існуючого політичного порядку на основі рава, приверженість всіх правилам політичної гри. Говорячи про плебісцитарну демократію, Вебер в своїй роботі “Політика як призвання та професія” підкреслював, що іі відокремлює від парламентарної демократії: “Такому ідилічному стану господарювання кругів поважних людей та, перш за все, парламентарів, протистоять нині найбільш сучасні форми партійної організації, що відрізняються від них. Це наслідки демократії, виборчого права для мас, необхідності масової вербовки приверженців та масової організації, розвитку єдності керівництва та строгої дисципліни. Господарювання поважних людей та управлінню парламентарів приходить кінець. Підприємство беруть в свої руки політики “по основній професії”, що знаходяться зовні парламентів. Або це “підприємці” - наприклад, американський бос є, по суті, підприємцем, - чиновник з постійною заробітньою платою. Формально має місце широка демократизація… вождем стає лише той, у тому разі і через голову парламента, кому підпорядковується ця машина. Іншими словами, створення таких машин, значить наступ плебісцитарної демократії”.

Шумпетер дав класичну формульовку демократії як конкуренції між двома чи большою кількістю груп еліт за владу на більш чи менш регулярних та відкритих виборах. Вона стала однією з основних при виборі змінних у зрівнювальному дослідженні демократичних систем.

Шумпетер провів різницю між класичною доктриною демократії, що основана на загальному блазі та волі народу, за якої виборець має владу приймати політичні рішення, та теорією демократії, де рішення виборців є вторичними по відношенню до вибору тих, хто буде приймати рішення. Класична доктрина демократії, вважав він, знаходиться в кризі, і з ею не можна сьогодні згодитися. На перших план виходить концепція демократії, за якої роль народа стоїть у створенні уряду або посередницького органу, який в свою чергу формує виконавчий національний орган або уряд. Ось як Шумпетер визначав нову концепцію демократії: “Демократичний метод - це такий інституціональний устрій для прийняття політичних рішень, в якому індивід отримує владу приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоса виборців”. Обгрунтовуючи свою концепцію, він вбачав її переваги в тому, що вона торкається легко перевіряємих емпіричних речей - наявності чи відсутності демократичної процедури. Класична теорія демократії не містить в собі такого критерія, так як волі та благу народа могли служити і недемократичні режими та уряди. Наприклад, за парламентарної демократії (як англійської) критерій демократії виконується, а “конституційна” монархія не є демократичною, оскільки електорат і парламент всі права, які в них є при парламентській демократії, але з одним рішучім виключенням: у них немає влади призначати уряд.

Далі нова теорія приділяє значну увагу такому феномену, як лідерство. Класична теорія, вважав Шумпетер, цього не робить. Саме поняття лідер дозволяє пояснити, як і звідки виникає загальна воля, як вона підміняється або фальсифікується. В цьому розумінні лідерство є домінуючим механізмом майже любої колективної дії, а нова концепція демократії - більш реалістичною, ніж класична. Нова концепція не відмовляється від існування волі групи, але роздивлюється її як скриту до свого часу, поки який-небудь політичний лідер не викличе її до життя та не перетворить її у фактор політичного життя. “Взаємодіючи між груповими інтересами та суспільною думкою та способом, яким вони створюють те, що ми називаємо політичною ситуацією, під таким кутом зору видно в новому, більш ясному світі”, - пише Шумпетер.

Як важливу якість нової концепції слід відмітити також включення проблеми політичної конкуренції в виді боротьби за лідерство. Демократія в цьому зв'язку використовує завжди признаний метод ведіння конкурентної боротьби, а система виборів - практично єдиний можливий спосіб боротьби за лідерство для суспільства любого розміру. Нова концепція демократії аналізує відношення між демократією та індивідуальною свободою. Важливо відмітити, що Шумпетер не вважав демократію режимом, гарантуючим більший у зрівнянні з іншими режимами об'єм індивідуальної свободи, але стверждував, що якщо кожен має волю боротися за політичне лідерство, виставляючи свою кандидатуру перед виборцями, то в більшості випадів, хоча й не завжди, це означає значну долю дискусій для всіх.

Сутньою характеристикою демократичного методу є не тільки функція виборця формувати уряд (прямо або через посередницький орган), але й функція розпуску уряду. При цьому контроль за урядом зі сторони виборця обмежені саме цією функцією: можливістю відмовитися від перевиборів уряду або парламентської більшості, його підтримуючої.

Таким чином, напротивагу класичній концепції демократії з акцентом на волі народу, нова концепція акцентується на волі більшості. “Принцип демократії в цьому випадку означають, що бразди правління мають бути передані тим, хто має підтримку більшу, ніж інші конкуруючі індивіди або групи”.

Емпіричність та реалістичність нової концепції забеспечити їй подальшу широку підтримку дослідників, які використовували її при створенні гіпотез, індексів та індикаторів демократії.

Узагальнена концепція конкурентної елітиської демократії дана Д. Хелдом. в його книзі “Моделі демократії”. Хелд навмисно виділяє цю модель демократії, об'єднуючи центральні елементи концепцій Вебера і Шумпетера. Ця модель виражає особливості політичної системи суспільства з фрагментарною структурою соціального та політичного конфлікту, недостатньою інформованістю електората, толерантністю політичної культури та розвитою верствою технічно натренованих фахівців та менеджерів. Ключовими ознаками даної моделі виступають: парламентське управління з сильною виконавчою владою, конкуренція між сильними життєздатними політичними елітами та партіями, перевага парламента над партійною політикою (хоча це є протиріччям веберовської плебісцитарної демократії), главенство політичного лідерства, наявність бюрократії - незалежної та добре натренованої адміністрації, конституційні та практичні обмеження на сферу прийняття політичних рішень.2.2. Модель демократії Ліпсета-Лернера.

Фундаментом даної моделі служать дослідження соціально-економічних умов демократії, що були проведені у другій половині 50-х років Д. Лернером та С. Липсетом. Цю модель демократії іноді визначають як “політико-модернізаційну теорію”. Демократія у цій моделі виступає, перш за все, результатом розвитку ряда соціальних та економічних умов (турбанізації, індустріалізації, освіти, комунікації), які призводять до формування фиференціації суспільства та активності різних груп інтересів та предсавляючіх ії еліт у сфері боротьби за державну владу. Якщо Лернер робив акцент на діяльності різних елітних груп, на наявності розвинутих ЗМІ, то Ліпсет - на конкуренції еліт, підтримці населенням існуючих правил політичної гри (легітимізація) та ефективності дії демократії як умови стабільності та підтримки режиму.

Взагалі-то концептуалізація демократії в цій моделі наступні її характеристики:

- політико-культурні (система вірувань у демократичні норми поведінки та у ефективність режимів),

- політико-структурні (наявність владних та опозиційних елітних груп, відносини конкуренції між ними),

- політико-інституційні (виборча система, норма зміни політичних еліт).

Так, Ліпсет визначає демократію (у складному суспільстві) як політичну систему, що має постійні конституційні можливості для заміни правлячих осіб. Вчений виділяє необхідні умови, які не тільки визначають демократичність політичної системи, але й її стабільність й нестабільність:

1) система вірувань, легітимізуючих демократичну систему та окремі її інститути, які приймаються в якості своїх всіма;

2) деякий набір політичних лідерів, які здійснюють управління;

3) одна чи більше груп лідерів зовні уряду, які діють як легітимна опозиція, намагаючись завоювати урядові пости.

У чьому сенсі політична система демократії вважаються стабільною, якщо в ній існує цінносна система вірувань, дозволяючих здійснювати владу: правляча група признає права опозиції, опозиційна група підкоряється рішенням правлячої; якщо результатом політичної гри виступає зміна угрупвань, здійснюючих управління державою; якщо є умови для ефективної опозиції та для народного впливу на політику, і при цьому влада чиновників не є максимальною.

2. Модель “поліархічної демократії” Роберта Даля

Ця модель слідує загальній спрямованості ліберальної демократичної теорії, але в ній наголос робиться на аналізі набору умов, визначаючих дійсну, а не формальну демократію.

Термін “поліархія” вперше був запропонований Далем та Ліндбломом в їх книзі “Політика, економіка та забеспеченність” (1953), але найбільш повно представлено в роботі Даля “Поліархія: Участь та опозиція” (1971). Що стосується терміна “поліархічна демократія”, то він опрацьовано Далем у праці “Введення до теорії демократії” (1956).

Для більшої концептуалізації Даль два основних виміри політичних систем: ступінь опозиційності або конкурентності політичних еліт у системі та рівень політичної участі населення в виборі еліт. Публічна конкуренція політичних еліт та включенність населення в політичний процес роблять близьким до поняття демократії. По-перше, якщо демократія є ідеальним типом політичної системи, то поліархія характеризує реальний тип, тобто представляє собою відбиток деякого рівня реалізації ідеального типу.

По-друге, поліархія є подібно демократії якісною ознакою політичної систем та разом з тим (відрізняючись від демократії) їх виміром, тобто можна говорити про ступінь поліархічності системи: повна поліархія або гегемонія.

По-третє, оскільки поліархія не співпадає з демократією (тобто ідеалом), то її характеристика як демократичного режиму обмежується лише найбільш загальними інституційними вимогами демократії (або гарантіями, за Далем).

По-четверте, поліархія як термін використовується для характеристики усієї національної системи, а не окремих її рівнів.

За думкою Даунса, користь, якою користується громадянин. Не є егоїстичною у вузькому сенсі слова. В цьому відношенні громадянин може діяти альтруїстично, завдання полягає лише в тому, щоб зрозуміти, в чому індивідуальна користь альтруїстичної поведінки. Даунс пише: “Самообмежена благодійність є великим джерелом індивідуальної вигоди. Таким чином, наша модель допускає альтруізм, не дивлячись на базову установку особистої зацікавленості”.

3. Політичні партії та демократія

Незважаючи на те, що слово “демократія” є звичним поняттям, з ним пов'язують різні уявлення. За своєю суттю демократія становить таку форму влади, котра отримує свою легітимацію завдяки тому, що окремі громадяни віддають їй перевагу та вважають її виразником своєї волі.

Демократія визначається певними фундаментальними принципами, які поширюються в суспільстві. Головний принцип демократії полягає у визнанні того факту, що всі люди є рівними та мають певні права. Демократія існує, коли громадяни можуть брати активну участь у житті суспільства, користуючись своїми правами: правом на свободу слова, зборів та членства в організаціях, совісті та віросповідання, можливістю подання петицій до уряду та голосувати на справедливих виборах.

Інший принцип демократії полягає в тому, що уряд обирається людьми та існує для людей. Законна політична влада народжується серед громадян і йде від громадян до уряду. Уряд відповідає за захист прав громадян, які, в свою чергу, надають урядові тимчасове право приймати рішення від їх імені. В авторитарній політичній системі, уряд вимагає від людей покори, не беручи жодних зобов'язань перед ними. Авторитарні форми правління не дають можливості людям обирати лідерів чи мати свою думку щодо державного курсу. Державні рішення приймаються без погодження з людьми.

Влада демократичного уряду обмежується конституційно визначеною структурою законів та практикою, які захищають соціальні та політичні свободи громадян. В демократичних державах політична влада розподіляється - на законодавчу, виконавчу та судову. Кожна гілка влади має свою окрему сферу діяльності і одночасно здійснює контроль над іншими гілками влади. Розподіляючи обов'язки та встановлюючи взаємну перевірку та контроль різних гілок влади, демократичне суспільство страхує себе від узурпації влади, обмежує зловживання владою та допомагає гарантувати права громадян. Влада авторитарного уряду є необмеженою і неконтрольованою. Через централізовану й необмежену владу, такий уряд здатний приймати такі рішення, що ведуть до порушення прав людини та меншості. Навпаки ж, демократичний уряд схильний організаційно та процедурно приймати рішення, що приносять користь основній масі суспільства (чи більшості людей та груп), а не слугувати приватним інтересам.

Демократичний уряд має повноваження приймати рішення за допомогою виборчого мандату. Громадяни обирають представників до уряду. Регулярні вибори дозволяють опозиційним партіям конкурувати та представляти виборцям альтернативні напрямки державної політики та державного управління. В такий спосіб громадяни роблять урядовців підзвітними, тому що вони мають періодичне право та можливість не голосувати за них.

Разом взяті згадані принципи та правила становлять демократичний ідеал. Рівень поваги до них та їх застосування визначають рівень демократичності суспільства. Ідеал демократичного правління буде реалізованим тоді, коли акти влади будуть співпадати з волею всіх громадян. Але на практиці це є неможливим, і влада цього ніколи не досягне. Однак до цього повинна прагнути, бо саме це відрізняє демократичні режими від недемократичних. Демократичні режими відзначаються не просто певною відповідальністю перед населенням, а її високим рівнем. Їх рішення повинні максимально співпадати з намірами максимально можливої кількості громадян, максимально можливий проміжок часу. Демократія повинна визначатись не лише як влада народу, але і як влада для народу, яка діє згідно з його волею і в його інтересах.

Роберт Дал зазначає, що відповідальна демократія базується на наступних інституційних гарантіях:

1) Свобода об'єднань та організацій,

2) Свобода слова,

3) Право на участь у виборах,

4) Право обирати державних службовців,

5) Право політичних лідерів змагатись за підтримку і голоси виборців,

6) Альтернативні джерела інформації,

7) Вільні та чесні вибори,

8) Інститути, які узалежність державну політику від інтересів виборців.

Визначення демократії як влади народу є, звичайно, важливе і широко вживане поняття. Однак, коли говорити про демократію на національному рівні, слід зробити одне принципове зауваження - демократія є процесом управління, який, звичайно, здійснюється людьми не безпосередньо, а опосередковано - представниками вибраними на вільних виборах (звідси і представницька демократія). Хоча в деяких державах можуть використовуватись і елементи прямої демократії (референдуми, плебісцити, опитування).

Першорядні запити населення у більшості сучасних демократичних систем не інтегруються безпосередньо в процес прийняття політичних рішень. Навпаки, вони знаходять вираз через диференційовану систему спілок, організацій, політичних партій і в такій “опосередкованій” формі отримують значущість у процесі прийняття політичних рішень. Протягом останніх десятиліть значна частина дослідників політики займалася питанням функціонування проміжної політичної системи. При цьому загальновизнаним є положення про те, що чим чіткіше інститути проміжної політичної системи висловлюють волю громадян, тим “краще” функціонує демократичний процес.

Сучасна демократія може існувати тільки у вигляді представницької демократії. Представництво народу, що є джерелом політичної влади, здійснюється тільки завдяки виборам представників. Представництво свідчить про те, що громадянин шляхом виборів на певний час передає владу до рук довірених осіб та партій. Депутат, котрий балотується та обирається, репрезентує у парламенті разом з іншими депутатами сам народ. Народ - це більше, ніж активний та пасивний електорат. Сюди належать ще й діти та люди похилого віку. Він охоплює цілі генерації. Тому виборці діють від імені народу та представляють його. Внаслідок виборів демократична еліта на певний проміжок часу отримує повноваження приймати політичні рішення від імені народу і для народу. Суперечки про те, що являє собою істинна та справжня воля народу - типове явище у плюралістичному суспільстві. Тому в демократичному парламенті важливо не стільки з'ясувати волю всього народу, скільки шляхом укладення компромісу поєднати інтереси різних суспільних та політичних сил.

До засад репрезентативної функції в демократичній системі належить саме існування партій. Для цього все ще потрібні політичні партії. В усякому разі, навряд чи можна уявити собі, що - враховуючи попередній історичний досвід людства - інші політичні організації могли б краще, дієвіше ніж партії, представляти інтереси народу. Це не означає, що політичні партії завжди виконують своє завдання настільки добре, що опиняються поза будь-якою критикою. Констатується лише той факт, що їм у цьому немає переконливої альтернативи.

Західноєвропейський політичний процес протягом останніх двох століть зазнав суттєвих змін під впливом появи загальних виборів та виникнення політичних партій. Вибори при цьому виступили єдиним способом легітимації політичної влади, а політичною інституцією, що робить можливим існування демократичних процедур - виступили політичні партії. Відповідно до цього сучасні демократії визначаються наявністю відкритих і чесних виборів та багатопартійністю. Вибори та політичні партії в західноєвропейській традиції дуже тісно пов'язані між собою. Фактично в ході тривалої історичної еволюції партії змонополізували процес формування керівних політичних еліт. Політичні партії представляють певні політичні програми, які намагаються отримати підтримку в найширших мас виборців (електорату) і в такий спосіб пройти процес легітимації. У відповідності до самої виборчої логіки “відповідальних” керівних еліт існує необхідність виникнення, свого роду, організації посередників здатних до інтеграції суспільства. Раз політичні партії зробились найдосконалішим інструментом, який бере на себе відповідальність за керівництво політикою держави, (а здійснювати це може лише через періодичну оцінку зі сторони електорату), то політичні партії найчастіше намагаються визначити в контексті виборчої конкуренції. Однією з фундаментальних основ ліберальної демократії є те, що її “якість” приймати рішення громадяни оцінюють через активну участь у виборах.

Політичні партії, сформувавшись у ХІХ ст. як відповідь на бажання отримати більшу кількість голосів на парламентських виборах - стали важливим елементом всіх сфер сучасного політичного життя. Політики розвивали політичні партії в цьому часі як засіб їхньої підтримки на виборах, але партії в ході свого існування довели, що можуть виконувати значно більшу кількість різноманітних соціально важливих ролей.

Розвиток демократичних політичних систем переконує нас в тому, що політичні партії в цілому залишаються найефективнішим інструментом реалізації групових інтересів в сфері політики.

Політичні партії можна і належить трактувати як своєрідні інститути посередництва між соціальними групами (наприклад класами, етнічними чи релігійними групами) та процесом прийняття рішень, який відбувається в рамках структури державної влади. Становлять вони невід'ємний елемент демократичної політичної системи. Політологи згідні з тим, що у так званих “відкритих суспільствах” повинен існувати такий спосіб зв'язків (інституції, процедури, механізми), які уможливлюють накладання визначених обмежень на тих, що керують суспільством. Служать вони осередками що зв'язують суспільство з політичними елітами і, одночасно, мають особливе значення для збереження статусу відкритості самого суспільства. Чим відкритішим є суспільство тим сприятливіші в ньому умови для стабільності демократії. Якщо визнаємо реалізацію певних функцій за невід'ємну передумову стабілізації соціальної системи, а також гарантію його цілісності, то повинні ми розглядати цей процес в контексті оформлення цілого укладу взаємних зв'язків між його елементами (творення взаємних залежностей поміж різними політичними акторами). Контроль суспільної поведінки, процес політичної участі, пропаганда нових цінностей, спосіб відбору лідерів, процес глибинних системних трансформацій - все це вимагає виникнення взаємних зв'язків між різними рівнями структури політичної системи. Створення власне таких “ланок поєднання” є винятково важливою функцією політики, і особливу роль в цьому посідають політичні партії. Вони поєднують між собою державу та її громадян.

Громадяни очікують і прагнуть певних гарантій для себе, впливу на функціонування політичної системи, а позиція партійних еліт залежить від їх здатності мобілізувати енергію та лояльність громадян на свою користь (наприклад у виборчому процесі). Політичні партії є, до певної міри, гарантією одночасно реалізації тих партисіпітарних очікувань громадян, як і забезпечення елітам стабільної і лояльної бази підтримки, що дає ефект участі в процесі здійснення державної влади.

Жодна сучасна демократія не може обійтися без законодавчих органів, які формуються як правило за участю політичних партій. Звичайно партійна виборча конкуренція в деяких політичних системах була замінена чи доповнена і іншими формами політичної активності та прийняття рішень, зокрема корпоративістськими та плебісцитарними. Тим не менше, загальне виборче право, конкуруючі політичні партії та законодавчі органи є виразними індикаторами сучасної демократії. З цієї причини наявність партійних систем та їх конфігурація чинять глибокий вплив на дієвість та громадське сприйняття демократичного ладу.

Характерною рисою конкурентних партійних систем є їх більша законність у порівнянні з іншими процедурами громадського вибору. Вони задіюють окремих осіб як громадян, а не як носіїв конкретних економічних чи соціальних інтересів. Більше того, процедури голосування формують на сьогоднішній день такі механізми громадського вибору, поза якими важко уявити альтернативний механізм який би досягнув чи перевищив загальноприйнятний мінімальний критерій демократичної законності: рівне та загальне право всіх правомочних дорослих громадян приймати участь у громадському виборі, необхідність базувати рішення на широкій громадській підтримці, а не на інтересах меншості, здатність обмірковувати складні альтернативи та вибирати серед них такі, при котрих порівняно стабільні та тривалі коаліції політичних акторів стояли б за певними політичними напрямками.

Перевага представницької демократії полягає у поєднанні інституційних властивостей, які на перший погляд, протистоять одна одній. З одного боку, представницька демократія відкриває політичний процес перед рядом невирішених та всеохоплюючих питань. Таким чином вона зумовлює неймовірну складність політичного вибору та гарантує представництво практично всіх політичних інтересів у політичному процесі. З іншого боку складність прийняття рішень та відповідний ризик непостійності громадського вибору, зменшуються закриттям політичного процесу та обмеженням альтернатив, які, насправді є складним набором інституційних правил. З тим, щоб функціонувати успішно та виконувати мінімальні умови життєдіяльності (тривалість у часі, певна послідовність прийняття рішень і т. д.), представницькі демократії у певній мірі усувають відкритість та непевність політичного вибору.

По меншій мірі два типи інституцій досягають закриття політичних альтернатив у представницьких демократіях: основні конституційні положення, які визначають політичну участь та владу громадськості та устрій політичних альтернатив разом із внутрішньою організацією прийняття рішень у самих партіях. На рівні конституційних правил, прийняття законів про вибори та модель функціонування розподілу влади, і на національному (президенталізм і парламентаризм), і на під-національному рівні (федералізм та централізм), може мати значний вплив на характер вимог, що проходять через політичний процес. Таким чином, конституційні правила впливають на другий засіб обмеження демократичного вибору, природу партій та партійних систем. Інші моделі, зокрема плебісцитарна, не мають здатності впоратися із складністю політичного вибору та розширити часову площину вибору поза сам момент прийняття рішення. І навпаки, у корпоративній моделі представлення інтересів, це відбувається без суспільного втручання та універсального представництва

4. Сутність демократичного політичного режиму

У перекладі з грецька демократія означає "влада народу" (demos - народ, cratos - влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863):правління народу, вибране народом і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).

Перше уявлення про демократію як форму правління виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як "правління всіх". Але при розгляді історії становлення демократії виявляється, що поняття "всі" і "народ" не завжди співпадали. З усіх існуючих у минулому прикладів найбільш демократичною була "первісна демократія", де рішення приймали всі дорослі члени роду або племені.

У період розкладу первісного суспільства виникає воєнна демократія, де народ, іншими словами, ті, що мають право брати участь в управлінні і здійснювати правосуддя, обмежувався тільки озброєними чоловіками. У древніх Афінах, що подарували світові досвід першої прямої політики демократії, під народом розумілося тільки дорослі вільні чоловіки. Саме вони мали право особисто брати участь у роботі народних зборів і голосувати. Жінки, раби, метеки (особисто вільні переселенці) політичних прав не мали. Таким чином, в Афінах демократія поширювалася на кілька тисяч людей. Ця влада була далекою від досконалості ще й тому, що придумувала інакшу думку, приймаючи форму тиранії "більшості". Так, афінська демократія приговорила до смерті Сократа, а також могла будь-якого непопулярного громадянина піддати остракізму (вигнанню з міста терміном на десять років). Відомо, що з Афін був вигнаний полководець і політик Фемістокл зі словами: "Ти кращий від нас, а нам не потрібно кращих". Цієї долі ледве уникнув і відомий прибічник афінської демократії - Перикл. Нарешті, треба відзначити, що демократія древності існувала за рахунок інституту рабства. Настільки ж звуженою була категорія громадян - народу у середньовічних муніципальних демократіях - у феодальних містах-республіках.

Найвизначнішими подіями, які заклали основи демократичної тенденції, стали Англійська революція (1688), війна за незалежність Північної Америки (1775-1783) і французька революція (1789). У прийнятих у цей період документах - Біллі про права (Англія), Декларації незалежності і Біллі про права (США), Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1791) - були висунуті демократичні цінності і принципи, які проглядаються у сучасній практиці функціонування системи представництва, взаємовідносини гілок влади і законодавства в галузі прав людини.

Але найбільш зрілих форм демократія досягла в середині XX ст., коли стали реальністю рівні для усіх верств суспільства громадянські і політичні права. Необхідно підкреслити, що сучасна демократія відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції (тих, хто в даний момент залишився у меншості) захищати свою думку і критикувати уряд.

Сучасні політики дуже часто зловживають словом демократія. Більшість сучасних партій містять у своїй назві термін "демократична", практично всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на демократичність. Подібна вільність у вживанні поняття "демократія" і сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих авторитетних вчених зробити висновок, що демократія - це поняття, яке не піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного.

Що є сучасною політичною демократією? В узагальненому плані її можна визначити як режим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю безпосередньо або через своїх представників, а влада несе відповідальність перед громадянами за свої дії.

Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей, інститутів і процедур. Головні з них такі:

1. Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.

2. Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонаступності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.

3. Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.

...