Форми державного устрою зарубіжних країн

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

В світі періодично з'являються сильні політики і талановиті полководці, відбуваються війни і ведеться міждержавна дипломатична гра, виникають сепаратистські або об'єднувальні ідеологічні течії, монархи і їх спадкоємці одружуються. Ці обставини істотно, іноді вирішальним чином впливають на об'єднання територій або сприяють їх відокремленню.

Взаємодія вищеназваних тенденцій більш менш точно виражається у формі державного устрою. Необхідно, проте, мати на увазі, що форма державного устрою описує лише зовнішню сторону територіальної організації. Від неї певною мірою залежить реальний статус територій. Але виявити об'єм їх самостійності тільки по формальних ознаках неможливо.

Мета роботи - розглянути форми державного устрою зарубіжних країн.

Завдання роботи - дати поняття формі державного устрою, розглянути види державного устрою, а саме: унітарна держава, державні об'єднання, автономні держави.

1. Поняття і види форм державного устрою зарубіжних країн

Форма державного устрою - національно-територіальна організація держави, а також взаємини центральних і регіональних органів.

На відміну від форми правління, форма державного устрою розглядається з погляду розподілу державної влади і державного суверенітету в центрі і на місцях, їх розділення між складовими частинами держави.

Форми державного устрою зарубіжних країн різноманітні і суто індивідуальні. Проте можна виділити дві основні форми - унітарну і федеративну.

Форма державного устрою - це спосіб (форма) територіальної організації державної влади, який виражається в національно-державному і адміністративно-територіальному устрої держави, в характері взаємин між частинами держави, а також між центральними і місцевими органами.

Проблема територіальної організації влади характерна саме для державно-організованого суспільства, оскільки в нім люди управляються не безпосередньо (як це було в первісному суспільстві, де вони відособлялися і об'єднувалися за кровноспорідненою ознакою), а опосередкований - через організацію державою соціально-виробничого процесу на певній території: люди управляються постільки, оскільки вони на цій території знаходяться. Перше і безпосереднє завдання держави - налагодити життя, організувати соціальний процес на своїй території. Державна влада і державне управління будуються на територіальному принципу.

На форму держави впливають різноманітні чинники: тип держави, економічний лад суспільства, національний склад населення, історичні традиції, територіальні розміри держави і ін.

2. Унітарна держава

Простим є унітарний державний устрій. Унітарна (від латів. "унус" - один) держава - це одне, єдина держава, яка підрозділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці, не включаючи ніяких державних утворень.

Унітарному державному устрою властиві слідуючі риси:

· єдиний владний "центр" - єдина, загальна для всієї країни система найвищих і центральних органів державної влади (один парламент, один уряд, один верховний суд);

· одна конституція, єдина система законодавства, єдина судова система, одне громадянство;

· єдина грошова система, одноканальна система податків;

· територіальні елементи унітарної держави (області, департаменти, округа, графства і т. п.) не володіють державним суверенітетом, не мають ніяких атрибутів державності.

Унітарні держави допускають усередині себе національно-територіальну і законодавчу (адміністративно-територіальній одиниці надається право законодавствувати) автономію.

Унітарна форма обмежує права територій і їх органів переважно вирішенням місцевих справ. Зазвичай території не мають права брати участь в державній політиці. "Якщо місцеві установи повинні отримати політичний характер, то це поведе до роздроблення держави. Навіть у вільних державах їм забороняється висловлювати думки по політичних питаннях, бо це спотворює дійсне їх значення...".

Політично єдина держава не завжди стає централізованою в адміністративному відношенні. У цій формі устрою за громадянами, суспільними асоціаціями і іншими суб'єктами можуть бути визнані різні права і свободи. Не є виключенням і території. Права територій в унітарній державі є більш менш обширними, аж до місцевого самоврядування. Проте ці повноваження, місцеві свободи і привілеї належать територіям по власному праву, а отримуються через закон, виданий державою. Найбільш вільним правовим положенням територій може бути статус юридичної особи, а в більшості випадків місцеві органи адміністративно підпорядковані уряду.

Формується одна система найвищих державних органів. Ними є тільки центральні політичні установи - розділ держави, уряд, парламент, верховні судові інстанції. Представницькі і адміністративні установи територій не належать до найвищих державних органів.

У унітарній державі діє єдина система законодавства. Тільки акти центральних органів влади мають ранг закону - акту вищої юридичної сили. Це не виключає права місцевих органів здійснювати правове регулювання по питаннях, що мають локальне значення.

Разом з тим їх акти є підзаконними, видаються в межах компетенції, встановленої державою, і не можуть суперечити законам. Системи оподаткування, вживані в унітарних державах, розрізняються. Проте первинним монопольним правом оподаткування володіє держава, а не території. Стягування місцевих податків, як правило, допускається з санкції держави. Території, на відміну від держави, не мають права на свій розсуд встановлювати і стягувати податки.

У унітарній державі встановлено єдине громадянство (підданство). Особи, що перебувають на територіях, є для них не громадянами, а жителями.

Такі поняття, як громадянин області, провінції, міста, не уживаються, якщо не рахувати символічного, почесного громадянства. Зазвичай в унітарній державі встановлюється єдина судова система.

Унітарна форма державності широко поширена. Її використовують більшість країн Західної, Центральної і Східної Європи і Африки.

3. Форми державних об'єднань

Федерація.

Федерація - складна (союзна) держава, що складається з державних утворень, що володіють юридичною і визначеною політичною самостійністю.

Ця форма, на відміну від унітарної складна і у кожному конкретному випадку володіє унікальними специфічними особливостями.

Характерні ознаки:

· територія федеральної держави в політико-адміністративному відношенні не є єдиною цілою, вона складається з територій суб'єктів федерації;

· суб'єкт федерації, як правило, наділяється засновницькою владою, тобто йому надається право ухвалення власної конституції;

· суб'єкти федерації наділяються в межах встановленої для них компетенції правом видання законодавчих актів;

· суб'єкт федерації може мати свою власну правову і судову систему;

· наявність подвійного громадянства;

· двопалатна структура союзного парламенту (бікамералізм).

Федерація до теперішнього часу є достатньо поширеною формою державного пристрою (США, Канада, Аргентина, Бразилія, Венесуела, ФРН, Австрія, Швейцарія, Індії, Австралія, Мексика і ін.).

Федералізм як форма рішення питання про територіально-політичну організацію суспільства і розмежування предметів ведення між союзом і вхідними в його склад державними утвореннями викликає особливий інтерес через ту роль, яка належить федеральним державам на сучасному світі. У їх числі такі могутні в політичному і економічному відношенні держави, як США, Канада, ФРН і Австралія, держави з високим (Швейцарія, Австрія, Бельгія) і середнім рівнем розвитку капіталізму (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, Індія, Пакистан), країни, що розвиваються (Малайзія, Нігерія, Об'єднані Арабські Емірати, острови Коморські).

Конфедерація.

Конфедерація - союз держав, при конфедеративних зв'язках частини конфедерації продовжують бути суверенними державами, але між ними існує тісна єдність.

Конфедерація - це неміцна освіта, яка створюється, як правило, або з метою подальшої інтеграції і трансформації у федерацію, або з метою "м'якого" розлучення складових частин федерації.

Прикладом конфедерації були:

Швейцарія до 1848 р., потім перетворилася у федерацію;

ОАР - Об'єднана Арабська Республіка - конфедерація Сірії і Єгипту, створена в 1958 р. за ініціативою Г.А. Нассера, розпалася через 3 роки, в 1961 р.

Сенегамбія - конфедерація Сенегалу і Гамбії, що знаходиться усередині його території, існувала 7 років (1982-1989 рр.), після чого розпалася.

Конфедерація як форма союзу держав, що зберігають суверенітет практично в повному об'ємі, порівняно рідко зустрічалася в історії. Конфедераціями були Австро-Угорщина до 1918 р., Швеції і Норвегії до 1905 р., Сполучені Штати Америки з 1781 по 1789 р., Швейцарія в період з 1815 по 1848 р. Спроби створення конфедерацій робилися в різних регіонах миру і в XX сторіччі. Однією з них була Сенегамбія, що об'єднала в 1982 р. дві держави - гамбія і Сенегал, - в конфедеративний союз. Але через декілька років вона розпалася. Така ж доля спіткала в 1961 р. Об'єднану Арабську Республіку - конфедерацію, створену Єгиптом і Сірією в 1958 р.

Досвід історії конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехідною або до повного розпаду союзу, або до федеративної форми державного устрою. Суміщаючи в собі риси як міжнародно-правової, так і державної організації, вона, під впливом тих або інших причин, часто втрачає рівновагу, необхідну для її збереження. Характерне те, що до федеративної форми устрою перешли тільки конфедерації з мононаціональним складом населення (США, Швейцарія, Німеччина), а багатонаціональні конфедерації (Австро-Угорщина, Швеція і Норвегія і ряд інших) розпалися. При переході до федеральної форми державного устрою величезного значення набувають економічні чинники. Фактично тільки вони можуть збити хвилю відцентрових тенденцій і інтегрувати конфедерацію в єдине ціле. Для конфедеративної форми державного устрою характерні наступні риси.

1. Конфедерація утворюється на основі відповідних договорів. Договірною була і перша загальнонаціональна конституція США -- Статті про конфедерацію 1781 р., для ратифікації якої була потрібна згода всіх американських штатів.

2. Суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу. На відміну від федерацій, де спроба сецесії розглядається як заколот, вихід з складу конфедерації означає тільки розірвання договірного зв'язку з союзом.

3. Суверенітет в конфедерації належить державам, що входять в її склад. Ніякі вирішення союзної влади не мають сили без згоди суб'єктів конфедерації. Фактично суверенітет конфедерацій не визнається і міжнародним правом, оскільки конфедерації позбавлені суверенної влади над своєю територією і населенням. Міжнародні договори з конфедераціями носили обмежений характер і полягали, головним чином, для вирішення питань війни і миру.

4. У предмети ведення конфедерації входить невеликий круг питань. Він включає питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, загальної системи комунікацій, вирішення суперечок між суб'єктами конфедерації. Розширення їх можливо, як правило, тільки з відома всіх держав, що входять до складу конфедерації.

5. У конфедераціях утворюються тільки ті державні органи, які необхідні для здійснення завдань, особливо виділених по договірних актах. Зокрема, немає судових органів. Обмежений круг органів виконавчої влади.

6. Парламент конфедерації формується представницькими органами її суб'єктів, які зобов'язують своїх делегатів неухильно слідувати виданим ним інструкціям і вказівкам.

7. Державні органи конфедерації , що постійно діють, позбавлені владних повноважень. Як правило, акти конфедеративної влади не містять норм прямої дії: вони адресовані не громадянам, а органам влади суб'єктів конфедерації.

8. Суб'єктам конфедерації належить право нуллификации, тобто відмови у визнанні або відмови в застосуванні актів союзної влади.

9. Бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів. Правом безпосереднього оподаткування, як і можливістю примусового стягнення внесків, конфедерація не володіє.

10. Суб'єкти конфедерації мають право встановлювати митні і інші обмеження, що перешкоджають пересуванню осіб, товарів, послуг і капіталів.

11. Як правило, в конфедераціях відсутня єдина система грошового звернення.

12. Військові формування набираються суб'єктами конфедерації, причому нерідко зберігається подвійне їх підпорядкування державним органам конфедерації і її суб'єктів.

3. У конфедераціях немає союзного громадянства. Федерація - це єдина держава, що складається з декількох державних утворень, що об'єдналися для вирішення центральною владою загальних для всіх членів федерації завдань. До складу сучасних федерацій входить різне число суб'єктів: у США - 50, Австралії - 6, Канаді - 10, Австрії - 9, ФРН - 16, Бельгії - 3, Індії - 25, Югославії - 2 і так далі У більшій частині держав федеративний устрій не служить формою рішення національного питання. У Індії, Бельгії, Канаді і Нігерії територіально-політична організація держави в тій чи іншій мірі відображає багатонаціональний склад населення.

Суб'єкти федерацій мають власні територію, конституцію і органи влади, які в межах наданих їм прав володіють високим ступенем незалежності.

Федеральні конституції включають в предмети ведення федерації найважливіші питання державного життя: оборону країни, зовнішню політику, фінанси, оподаткування, організацію найвищих органів влади, вирішення конфліктів між суб'єктами федерації, регулювання торгівлі, розвиток транспорту і комунікацій. У ведення суб'єктів федерації входить ширший круг питань, але це в основному питання, що не вимагають одноманітного регулювання. У їх числі - організація місцевих органів влади, громадський порядок і охорона навколишнього середовища, суспільно необхідні роботи і служби.

Конституції федеративних держав по-різному, з урахуванням рівня розвитку економіки, історичних традицій, співвідношення політичних сил визначають об'єм предметів ведення федерації і її суб'єктів. Різним чином вони вирішують і питання про приналежність землі, надр і вод. Наприклад, в Швейцарії і Мексиці вони підпадають під юрисдикцію федерації. У Австралії і Канаді земля і надра належать суб'єктам федерації. Під юрисдикцією суб'єктів федерації знаходиться земля і в Сполучених Штатах Америки, але тут необхідно враховувати ту обставину, що більше 30% всієї території США належить федерації на правах власності. У багатьох сферах федерація і її суб'єкти тісно взаємодіють. Про це свідчить, зокрема, рішення питання охорони навколишнього середовища, що стало у відсутність яких-небудь конкретних конституційних вказівок об'єктом скоординованої політики федерації і її суб'єктів в багатьох державах світу. В цілому взаємини між федераціями і їх суб'єктами розвиваються суперечливо. У багатьох областях відбувається посилення центральної влади, у ряді інших - її ослаблення. Ці процеси утрудняють об'єктивну оцінку федеральних відносин - завдання, вирішення якого необхідно шукати в зрізі федеративних відносин в області економіки, політики, національних відносин і права.

Розвиток сучасного федералізму свідчить про те, що переважаючою є тенденція до інтеграції (при збереженні певних гарантій має рацію і інтересів суб'єктів федерації). В той же час спостерігаються і вельми серйозні сплески сепаратизму. Причому вони мають місце і у високо розвинутих країнах (Австралії, Канаді), і в країнах з середнім рівнем розвитку (Індії), і в економічно слаборозвинених державах (Нігерії).

Квазіконфедерація.

Квазіконфедерація - тісніший союз, ніж конфедераціми, і менш тісний, чим федераціями, при цьому це союз між нерівними, і часто - віддаленими один від одного частинами.

Квазіконфедеративні відносини зазвичай існують:

· між колишньою метрополією і її колишніми колоніями, які вже не колонії, але і не держави, і бажають зберегти економічний і політико-правовий зв'язок з метрополією, але в той же час володіти суверенітетом;

· через давні історичні традиції.

· Як приклади квазіконфедеративних відносин можна привести:

· Данію і Фарерські о-ви, Гренландію;

· Голландію і Нідерландські Антільські о-ви (Кюрасао і Бокайро);

· США і Пуерто-ріко

· Великобританію і о-ви Протоки, о-в Мен.

4. Форми автономної держави

Держави іноді погоджуються з вимогами місцевих співтовариств про розширення має рацію і свободи територій. При такому відособленні вони можуть придбати форму автономії.

В більшості випадків автономії створюються в унітарних державах, де вона використовується для наділу територіальних одиниць самостійністю в питаннях місцевого управління. У федераціях же є форма, що дозволяє територіям отримати необхідну свободу, - це форма суб'єкта союзної держави. Разом з тим і в складній державі автономні права можуть бути закріплені за територіями, що не мають статусу суб'єкта федерації, знаходяться під прямою юрисдикцією союзної держави. У Індії, наприклад, автономіями є союзні території, хоча сама держава є федерацією і утворена об'єднанням штатів.

Фактичні підстави, спонукаючі до утворення автономій, різні. Тому прийнято умовно розмежовувати декілька видів автономій: автономії, утворені по національно-лінгвістичних ознаках. Цей тип автономії створюється на територіях з особливостями національного складу населення, можливо - із специфікою мови, місцевими діалектами і говором. Наприклад, Країна Басків є автономією у складі Іспанії, установленої на території, яку традиційно займає певний етнос - баски. Аналогічні автономії утворені Іспанією для каталонців, галісійців. Найменування національних автономій часто відображають ім'я етносів, що стали основою їх освіти, - наприклад, Шотландія є автономією, утвореною на основі шотландської національності.

Не виключено, що установа подібних автономій сприяє збереженню національних суспільностей і мов на їх традиційній території, згладжуванню міжетнічних розбіжностей і конфліктів, підтримці місцевих звичаїв в області культури, мови, політики, релігії. Автономія арабів на території Ізраїлю переслідує саме ці цілі; автономії, утворені в результаті історичних подій і обставин. Історія розвитку і фактичний стан окремих територій не дозволяють застосовувати до них загальні правила місцевого державного управління. Особливий правовий статус потрібний їм для того, щоб уникнути негативних економічних і політичних наслідків.

Більше сотні років Гонконг (Сянган) знаходився під управлінням Великобританії, а макао (Аоминь) полягав в оренді у Португалії. Обидві ці території підлягають передачі Китаю. Проте в них виросли цілі економічні комплекси, досягнутий високий рівень життя, склалися традиції місцевого управління. Основну частину населення цих територій складають китайці, які не можуть посилатися на національні відмінності в обгрунтування особливих місцевих прав. Замість національно-мовного діє історичний чинник утворення автономії. Відповідно до угод, досягнутих між Китаєм і власниками Сянгана і Аоминя, що йдуть, вони отримають автономію, збережуть суспільний устрій, що склався, і систему економіки. Вони стають спеціальними адміністративними районами; автономії як загальний принцип місцевого управління. Їх називають адміністративно-територіальними автономіями. Застосування адміністративно-територіальної автономії означає, що держава визнає необхідним надати всім крупним територіальним одиницям деяку самостійність у вирішенні місцевих справ. По суті, адміністративно-територіальна автономія навряд чи відрізняється від таких понять, як місцеве самоврядування, децентралізоване управління. Проте такі країни, як Коста-Ріка, Японія закріпили своїми законами принцип автономії своїх територій. І тому доводиться виділити для них окреме місце у ряді інших, дійсних автономій.

Фундирувавши автономію, визнаючи її права, державу, природно, обмежує межі застосування своєї влади. Це, проте, не означає, що на автономній території з'являється державність. Можливо, автономія забезпечує пошану інтересів місцевих співтовариств, але її не можна вважати формою національної держави.

Права автономії в області внутрішнього регулювання є похідними, а не власними. Джерелом цих прав є акт влади держави, центру. Так, спочатку автономія Шотландії була закріплена Актом про Унію, виданим Британським парламентом 1 травня 1707 р. По цьому закону відношення простій унії між двома країнами і подальша анексія Шотландії О.Кромвелем були завершені, а Шотландія включена до складу єдиної держави на правах автономії.

Права автономії можуть бути зафіксовані в конституції, основних законах держави. Органи держави можуть видавати правові акти, спеціально присвячені правовому положенню автономної території. У 50-60-і роки положення про національні автономії в Китаї приймалися народними урядами провінцій, народним урядом КНР і потім затверджувалися постійним комітетом Всекитайських зборів народних представників.

Буває також, що автономія сама розробляє статут, що закріплює її права. Але оскільки вона не наділена державністю і не має засновницької влади, статут про автономію, а також зміни, що вносяться до нього, підлягають затвердженню державними органами, зазвичай парламентом. Так, в Італії парламентом затверджені статути про автономію Сіцілії, Сардінії і деяких інших областей. Ясно, що можливість самостійно розробляти власні статути зміцнює правове положення автономії і міру її самостійності у відносинах з державою. Держава, охоча обмежити автономні права, зустрічає не тільки суспільний опір, але і формальні перешкоди в зміні статуту, якщо її автором є сама автономія.

Можливо, проте, ширше розуміння автономії як території, що потребує відособленого правового режиму.

Іншими словами, під автономією мається на увазі не тільки той простір, де є свободи і привілеї, а просто частина, вилучена з цілого. Тоді автономними слід рахувати і ті території, має рацію яких обмежені порівняно з правами інших частин держави. Наприклад, Франція визнає автономні права своїх заморських департаментів і заморських територій. Проте до 80-х років нашого сторіччя Французька Полінезія, Французька Гвіана, Нова Каледонія не мали виборних представницьких органів, тоді як звичайні, неавтономні департаменти у Франції вже давно обирають свої ради. Автономний Курдістан в Іраку навряд чи знаходиться в привілейованому положенні в порівнянні з іншими територіями цієї держави. Верховна Рада (парламент) України прийняла в 1995 р. закон про Автономну Республіку Крим, який встановив строгу підлеглість непокірного регіону центральній владі і істотно обмежив самостійність Криму.

Не будучи державою, автономія не має свого громадянства. Особи, що проживають на її території, громадянами автономії не є і юридично пов'язані з нею тільки місцем проживання. Змінюючи його, людина припиняє правовідносини з територією незалежно від своїх культурних приналежностей, національності, мови і інших обставин. Разом з тим мешкання в межах автономії може істотним чином позначатися на правовому положенні людини. Зокрема, національно-територіальна автономія дозволяє представникам корінних національностей в більшому об'ємі користуватися культурними правами, рідною мовою, слідувати правовим звичаям, що склалися. Утворення територій типу Гонконгу забезпечує збереження колишніх цивільних, економічних і навіть політичних прав і свобод особи.

У автономії немає найвищих державних органів. Установи, що діють в автономії, відносяться до розряду органів місцевого управління, незалежно від того, призначаються вони або обираються населенням, іменуються парламентом, радою, урядом або як-небудь ще. Найменування органу в даному випадку істотного значення не має. Найвищим державним органом може бути визнаний лише той, який здійснює владу ім'ям суверена. У найвищого державного органу немає вищестоящої адміністративної інстанції. Навпаки, йому підкоряються нижчестоячі органи, включаючи установи автономій.

Автономія не видає законів. Нормативні акти, що приймаються її органами, похідні від законів держави, тобто підзаконні. Акти, що приймаються обласними радами в Італії, називаються законами. Але це тільки символ, причому не цілком точний, за допомогою якого італійські політики вирішили підкреслити "найширшу автономію" областей у сфері місцевого правового регулювання. Насправді круг питань, по яких в Італії видаються обласні "закони", обмежений державою, а не витікає з суверенної влади автономії. Адже саме парламент Італії кінець кінцем визначає об'єм її прав. Крім того, "закон", виданий радою області, повинен відповідати законодавству всієї республіки.

Автономіям можуть бути надані економічні привілеї. У національних автономіях зазвичай робляться вилучення із загальних правил про застосування державної мови, тобто практикується використання в документообігу і ділових відносинах національних мов.

Автономія не є єдиною формою відособлення правового статусу територій. Вона має деяку схожість з резерваціями в США, бантустанами в колишній ЮАР, створюваними для корінних народів. Аналогії можуть бути виявлені між автономією і пристоличними територіями (федеральний округ Колумбію, адміністративний округ Парижа, союзна територія Поділи), а також територіями, що полягають в управлінні зброєних сил, зайнятими військовими базами.

Слід згадати також про таке явище, як національно-культурна автономія. До територіального устрою держави вона прямого відношення не має, а є сукупністю особливих правил, умов, на яких в державі проживають спільності, що не мають певної автономної території. Національно-культурна автономія існує у вигляді особливих прав окремих національностей в області політики, культури, мови, освіти. Перевагами такої автономії користуються, наприклад, саам в Швеції або шведи у Фінляндії. Ці народності усередині держави мають свої установи, об'єднуючі їх на національному рівні, - Шведська народна асамблея і Саамський парламент у Фінляндії, Саамітінг в Норвегії. При уряді Австрії і Угорщини діють ради національних меншин.

Висновок

правовий унітарний федералізм державний

У формах державного устрою, розглянутих в даній роботі, знаходить вираз дія деяких загальних, властивих всім соціумам тенденцій. З одного боку, народи, окремі частини суспільства територіально відокремлюються. Іноді це викликано бажанням великих груп населення зберегти національну, релігійну ідентичність, забезпечити їх місцеві економічні інтереси. Різниця в звичаях, традиціях, минулі міжетнічні, міжплемінні конфлікти штовхають народи до роз'єднання.

З іншого боку, діє і протилежний вектор. Спільність економічних інтересів, розвиток ринку вимагають єдиного правового простору, який необхідний для ефективного господарювання. Взаємопроникнення культур, релігій (зокрема - екуменістичний рух), витіснення старих традицій згладжують відмінності, які у минулому розділяли людей. Самосвідомість людського "я" приводить до того, що особа сприймає те, що оточує все більше через призму власних оцінок, особистій моралі. Людина стає не стільки одиницею суспільства, скільки особою, здатною самостійно визначати свої інтереси і ухвалювати власні рішення. Це знижує роль національних і інших чинників, що визначають поведінку людини і консолідуючих людей в спільності, розділені територіальними межами. Високий рівень життя, розвиток засобів комунікації, освіти посувають народи до єднання на великих просторах.

Список літератури

1. Арановський К.В. Державне право зарубіжних країн. М.: Форум - Інфра-М, 1998.

2. Ковешников Е.С. Хрестоматія по російському конституційному праву. М., 2002.

3. Кумілов С.Д. Конституційне право // Східноєвропейський огляд. 1995 № 3(16).

4. Ліхачев С.Е. Сучасне конституційне право зарубіжних країн. М.: Знання, 1991.

5. Чичерін Б.І. Політичні соціальні ідеали Влада і право. М.: Юрист', 1995.

Размещено на Allbest.ru