Размещено на http://www.allbest.ru/

1.Поняття, ознаки та види речових прав

На відміну від зобов'язальних прав речові права оформлюють і закріплюють приналежність речей (об'єктів матеріального світу, тілесних об'єктів) учасникам цивільних відносин, тобто, статичні відносини майнові відносини. Зобов'язальні права оформлюють перехід речей та інших об'єктів цивільних правовідносин від одних учасників цивільних відносин до інших, тобто відображають динаміку майнових відносин, іншими словами, цивільний обіг).

Речовим правом визнається право особи на річ, за яким забезпечується задоволення її інтересів шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб.

Ознаки речових прав :

1. абсолютний характер речових прав одна із сторін у речовому право відношенні чітко невизначена, зобов`язаними щодо суб'єкта речового права є кожен учасник цивільних відносин;

2.здійснення речового права забезпечується пасивною поведінкою зобов'язаних особі, які повинні утриматися від вчинення певних дій;

3. об'єктами цих прав є лише речі (об'єкти матеріального світу) - Суханов Є.О. (лише індивідуально визначені речі);

4. наявність такої властивості як право слідування (з переходом одного речового права на річ не припиняються інші речові права на неї, іншими словами право слідує за річчю - чт. 659 обов'язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на товар; ст. 769 права третіх осіб на річ, передану у найм; ст. 770 правонаступництво у разі зміни власника речі, переданої у найм;

5. вимоги, що випливають з речових прав, підлягають переважному задоволенню (ст. 112 задоволення вимог кредиторів);

6. захист речових прав здійснюється за допомогою особливих речово-правових способів захисту (віндикація, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном, визнання права власності та ін.).

Види речових прав :

речове право на своє майно (право власності);

речові права на чуже майно:

1) право володіння;

2) право користування (сервітуту);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

5) законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно (право застави).

Право власності в об'єктивному та в суб'єктивному розумінні.

В об'єктивному розумінні право власності - це система правових норм, що регулюють відносини щодо набуття, здійснення, припинення та захисту права власності в суб'єктивному розумінні.

Правом власності в суб'єктивному розумінні є найбільш повне право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності в суб'єктивному розумінні розкривається через повноваження (правомочності) власника, які складають зміст права власності. Відповідно до ст. 317 ЦК України зміст права власності складають три повноваження :

1) право володіння;

2) право користування;

3) право розпоряджання

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Право володіння - забезпечена законом можливість мати у себе певну річ, утримувати її у своєму господарському підпорядкуванні (фактично тримати річ, зараховувати на баланс та ін.)

Право користування - забезпечена законом можливість вилучати корисні властивості речі в процесі її експлуатації, господарського чи іншого використання;

Право розпоряджання - забезпечена законом можливість визначати юридичну долю речі шляхом зміни її належності, стану чи цільового призначення (передача за договором іншій особі, знищення, переробка тощо).

Усі перелічені повноваження належать, як правило, лише власникові майна. Однак, вони можуть належати також іншим особам (наприклад, наймачеві (орендареві).

Однак, ці три повноваження не завжди можуть бути реалізовані власником, їх здійснення може бути тимчасово зупинене (довічне утримання (догляд), накладення арешту на майно, передання майна в заставу ін.).

Суб'єктами права власності в Україні є Український народ та інші учасники цивільних відносин.

Усі суб'єкти права власності рівні перед законом :

1) їм забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ч.3 ст. 319 ЦК);

2) їм забезпечується рівний захист права власності (ч.1 ст. 386 ЦК).

Види права власності:

1) власність Українського народу в особі органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

2) приватна власність :

фізичних осіб;

юридичних осіб;

3) державна власність - власність держави України та інших держав в особі органів державної влади;

4) комунальна власність - власність територіальних громад;

5) власність Автономної Республіки Крим в особі органів влади АРК.

Здійснення права власності та його межі

У ст. 319 ЦК встановлена „свобода здійснення права власності”

Відповідно до ч.1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Він може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Встановлюючи свободу здійснення права власності законодавець визначив її межі

Відповідно до ч. 4 ст. 319 ЦК власність зобов'язує.

Межі здійснення права власності :

1) при здійснення своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержувати моральних засад суспільства;

2) власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян;

3) власник не може використовувати право власності на шкоду інтересам суспільства;

4) власник не може погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі;

5) діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб.

Відповідно до ч.1 ст. 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Презумпція „правомірності набуття права власності”

(якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом - ч.2 ст. 328 ЦК).

Пособи набуття права власності.

Прийнято поділяти на первісні і похідні.

В основу поділу в юридичній літературі покладаються різні критерії :

за черговістю виникнення (вперше виникає чи вже існувало);

в залежності від волі попереднього власника (з його волі чи без такої);

за правонаступництвом (з переходом прав та обов'язків чи без такого).

До первісних способів набуття права власності належать :

1) набуття добросовісним набувачем права власності на майно відчужене особою, яка не мала на це права;

2) набуття права власності на новостворене майно;

3) набуття права власності на перероблену річ;

4) привласнення загальнодоступних дарів природи;

5) набуття права власності на безхазяйну річ;

6) набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився;

7) набуття права власності на знахідку;

8) набуття права власності на бездоглядну домашню тварину;

9) набуття права власності на скарб;

10) набивальна давність.

До похідних способів належать :

1) набуття права власності на підставі цивільно-правових правочинів :

договір;

спадкування;

2) набуття права власності у разі приватизації державного та комунального майна:

3) інші.

Підстави набуття права власності для одних учасників цивільних відносин водночас є підставами його припинення для інших.

Цивільний кодекс України містить спеціальні підстави припинення права власності :

1) відчуження власником свого майна;

2) відмова власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викуп пам'яток історії та культури;

6) викуп земельної ділянки у зв'яку із суспільною необхідністю;

7) викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8) накладення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9) реквізиція;

10) конфіскація;

11) припинення юридичної особи чи смерть фізичної особи.

Право власності може бути припинено в інших випадках, встановлених законом.

Цивільна правові відносини -- це особисті немайнові та майнові відносини між майнове самостійними, юридична рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав і обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

Для цивільно-правових відносин характерні специфічні ознаки, які вирізняють їх з-поміж інших видів правових відносин, що виникають у суспільстві. Зокрема, слід визначити такі їх особливості:

* цивільно-правові відносини -- це особисті немайнові та майнові відносини;

* вільне волевиявлення, майнова відокремленість та юридична рівність учасників цих відносин;

* юридичні права та обов'язки суб'єктів цивільно-правових відносин виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів;

* невиконання будь-ким з учасників правовідносин взятих обов'язків або порушення чужих прав тягне за собою застосування до порушника засобів державного примусу. Як правило, засоби такого примусу мають майновий характер.

Цивільно-правові відносини складаються з трьох основних елементів: суб'єкта, об'єкта і змісту.

Суб'єктами цивільних правовідносин виступають учасники їх. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільно-правових відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивним суб'єктом, або суб'єктом обов'язку.

Як правило, в цивільних правовідносинах кожен з учасників має суб'єктивні права і несе суб'єктивні обов'язки. Наприклад, у правовідносинах, що виникають із договорів купівлі-продажу, підряду, лізингу, перевезення, комерційної концесії, схову, кожен із суб'єктів правовідносин має права і несе певні обов'язки.

Суб'єктам цивільно-правових відносин притаманна суспільно-юридична якість цивільної правосуб'єктності, яка складається з цивільної правоздатності і цивільної дієздатності.

Об'єкти цивільно-правових відносин -- це те, на що спрямовані суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів суб'єктів.

Залежно від змісту можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов'язане з необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі та ділової репутації тощо. Тобто об'єктами цивільно-правових відносин є:

а) особисті немайнові блага,

б) речі,

в) дії, в тому числі послуги,

г) результати духовної та інтелектуальної творчості.

Зміст цивільних правовідносин утворюють суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок.

Суб'єктивне цивільне право -- це вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них державного примусу. Суб'єктивному праву уповноваженої особи притаманна своя структура, яка складається з трьох прав (повноважень):

право (повноваження) на власні дії;

право (повноваження) на чужі дії;

право (повноваження) вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб, які не виконали чи неналежним чином виконали зобов'язання. Наприклад, власник речі вправі володіти, користуватись і розпоряджатися нею. Він також вправі вимагати від усіх осіб і держави утримуватися від порушення його права власності, а при порушенні, наприклад, подати позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Власник також може вимагати усунення будь-яких інших порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням права володіння.

Суб'єктивне право пов'язане із суб'єктивним обов'язком, оскільки здійснення цього права залежить від поведінки зобов'язаних осіб. Суб'єктивний цивільний обов'язок -- це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Зміст цивільно-правового обов'язку полягає в тому, що закон (договір) зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утриматися від певних дій). Тобто це заснована на законі міра відповідної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведінки зобов'язаної особи. Наприклад, за договором перевезення вантажу, транспортна організація (перевізник) зобов'язана доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його отримувачу.

2.Класифікація цивільно-правові відносин

Класифікація цивільно-правових відносин має не тільки виключно теоретичне, а й практичне значення, оскільки дає змогу правильно застосувати норми цивільного права в кожному конкретному випадку. Цивільні правовідносини класифікують за їхніми ознаками.

Отже, цивільно-правові відносини можна поділити так:

За змістом: немайнові цивільно-правові відносини щодо задоволення немайнових інтересів (наприклад, право на індивідуальність, особисте життя та його таємницю);

майнові цивільно-правові відносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів суб'єктів (наприклад, правовідносини власності, передача майна однією особою іншій в порядку поставки, ренти, оренди, лізингу, позички, спадкування).

За зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб (наприклад, правовідносини власності, авторства, де власник і автор виступають уповноваженою особою, а всі інші, які існують одночасно з ними, є зобов'язаними щодо власника чи автора); відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єкту протистоїть конкретно визначена особа, яка повинна виконати для уповноваженого суб'єкта певні дії (наприклад, за договором купівлі-продажу продавець має право вимагати оплату від конкретного покупця, а покупець відповідно -- передачі речі від конкретного продавця).

Отже, право уповноваженої особи в абсолютних правовідносинах захищається від порушення будь-якою особою, а право уповноваженої особи у відносних правовідносинах захищається від порушення з боку конкретно визначених осіб.

Залежно від об'єкта правових відносин: речові цивільно-правові відносини, об'єктом яких є речі (наприклад, володіння та користування майном -- речове право реалізується безпосередньо уповноваженою особою); зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань особою (наприклад, відносини, які виникають із договору ренти, безпідставного збагачення, завдання шкоди).

Залежно від структури: прості цивільно-правові відносини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій -- тільки обов'язок (наприклад, правовідносини, що виникають із договору позики і позички); складні цивільно-правові відносини, за яких сторони мають як права, так і обов'язки (так, за договором купівлі-продажу майна, покупець має право вимагати передачі йому проданої речі і водночас зобов'язаний сплатити продавцю її вартість, а продавець, у свою чергу, зобов'язаний передати річ і водночас має право вимагати сплати грошей за цю річ).

За характером нормативного спрямування: регулятивні цивільно-правові відносини, в основу яких покладено дію цивільно-правових норм, спрямованих на регулювання особистих немайнових та майнових відносин між їх учасниками; охоронні цивільно-правові відносини, що виникають унаслідок порушення цивільних прав одного з суб'єктів цих відносин і спрямовані на відновлення цих прав та ін.

Можлива й інша класифікація цивільно-правових відносин.

Що є підставою виникнення цивільних прав і юридичних обов'язків?

Цивільно-правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки. Юридичні факти -- це конкретні життєві

обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують правові наслідки, і передусім виникнення, зміну або припинення правовідносин. Отже, юридичні факти -- посередня ланка між нормою цивільного законодавства і правовідносинами.

Цивільний кодекс України встановлює такий перелік юридичних фактів, які породжують (цивільні права і обов'язки) правовідносини:

договори та інші правочини;

створення творів науки, літератури, мистецтва, винаходів та інших результатів інтелектуальної праці;

заподіяння шкоди іншій особі (делікти);

набуття, збереження майна без достатньої правової підстави;

публічне обіцяння нагороди без оголошення конкурсу;

публічне обіцяння нагороди за результатами конкурсу;

вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи.

Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо також з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених цивільним законодавством, цивільні права та обов'язки можуть виникати з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим чи органів місцевого самоврядування, з рішення суду.

У низці випадків підставою для виникнення таких прав і обов'язків може бути настання або ненастання певної події. Так, внаслідок смерті у спадкоємців виникає право на майно померлого. При настанні передбаченої договором страхування певної події страхова організація зобов'язана здійснити виплату страхової суми чи страхового відшкодування страхувальникові або іншій третій особі. Зупинення перебігу строку позовної давності настає за наявності комплексу юридичних фактів: перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил України, переведення їх на воєнний стан.

3.Загальна характеристика господарських товариств

Відповідно до ст.1 закону України “Про господарські товариства”.

Господарськими товариствами визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом обєднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать

Акціонерне товариство

Товариство з обмеженою відповідальністю

Товариство з додатковою відповідальністю

Повні товариства

Командитні товариства

Господарські товариства є юридичними особами. Відповідно до цього господарським товариствам притаманні усі положення юридичної особи.

Субєктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав та обовязків можуть бути не лише індивіди-фізичні особи, а й різні колективні утворень підприємства та організації, господарські товариства, виробничі споживчі кооперативи. Згідно статті 80 ЦК України поняття юридичної особи вимагає звернення до цивільно правових норм, які регулюють створення і реєстрацію юридичних осіб.

Однак для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини і бути їх субєктами, ці колективні утворення наділяються за наявності певних ознак статусом юридичної особи. На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак у них діє обєднана людська воля і обєднана людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. Внаслідок цього за юридичною особою і визначається можливість бути субєктом права. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним субєктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоч це колективне утворення і визначається субєктом правовідносин, однак як юридична особа не може бути носієм лише тих прав та обовязків, які не повязані з природними властивостями людей.

Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринковій економіці, суспільним розділом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших організацій. З метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна воно, за загальним правилом, розподіляється і закріплюється за окремими державними підприємствами, установами та організаціями. Наділення підприємств обєднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів з реалізації продукції,розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як самостійного субєкта цивільних прав та обовязків.

Для аналізу поняття “юридична особа” повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є субєктами цивільного права. На відмінну від ЦК УРСР новий ЦК України не дає розгорнутого легального визначення юридичної особи.

До таких ознак належать

Організаційна єдність полягає у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їх функціонування тощо. Організаційна єдність закріплюється у статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обовязковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства додатковою відповідальністю (ст.ст.143, 151, 154 ЦК).

Для того , щоб бути юридичною особою, організація повинна виступати як єдине ціле, мати органи управління та інші індивідуальні ознаки. Однією з індивідуальних ознак є найменування юридичної особи. Воно має містити вказівку на її організаційно-правову норму повинно містити найменування товариства, а вказівку на характер діяльності юридичної особи - найменування установи. Юридична особа може мати , крім повного, ще й скорочене найменування. Якщо юридична особа виникла як підприємницьке товариство , вона повинна мати фірмове найменування. Найменування юридичної особи зазначається в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

Про організаційну єдність свідчить також наявність місця знаходження юридичної особи, яке визначається місцем її державної реєстрації і зазначається в її установчих документах. Так, якщо юридична особа зареєстрована в м. Києві, то її знаходження буде м. Київ в існуючих адміністративних межах. Конкретна адреса юридичної особи може зазначатись в її статуті або установчому договорі. Конкретне місце знаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов'язань тощо.

“Юридична особа - це не окремий громадянин (фізична особа), а колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація). Принципи формування цього колективу можуть бути різними укладення трудових договорів ( контрактів ) робітникам і службовцями з адміністрацією державного підприємства, добровільне обєднання громадян на основі членства в кооперативі тощо. Але кожна організація характеризується наявністю певної системи істотних соціальних взаємозвязків і її членів, внутрішньою структурною і функціональною диференціацією.

Так, у складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи , в тому числі територіально відокремленні: відділення, цехи, майстерні, ательє, магазини та інші ,що діють, як правило, на засадах колективного, сімейного або індивідуального підряду. Структура кожного окремого кооперативу закріплюється його статутом. Проте незалежно від особливостей своєї внутрішньої структури кооператив у зовнішніх відносинах виступає як єдина організація.

Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон передбачає правила щодо організації їх внутрішньої структури та порядку функціонування їх органів управління. ”Наприклад, ст.97 ЦК встановлює ,що управління товариством здійснюють органи останнього, якими є загальні збори його учасників і виконавчий орган , якщо інше не встановлено законом. Таким чином, зазначена норма містить загальні норми які визначають обов'язковість організаційної єдності цього виду юридичних осіб, встановлюючи для них два рівні органів управління товариством. Перший - це вищий орган управління і другий - виконавчий”.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управління ним незалежно від виду цього товариства.

Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й із тих що передані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а також визначає засади голосування в них учасників товариства.

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.

Закон не містить винятків із цього правила. Це означає, що учасник товариства має право оскаржувати будь-яке рішення, навіть те, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати майнові і немайнові права останнього як учасника товариства.

Наявність відокремленого майна.

Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів трудового колективу даної організації; по-друге , від майна держави чи автономного утворення, територіальної громади; по-третє, від майна інших організацій .Необхідність відокремлення майна створює матеріальну базу незалежного існування юридичної особи. Майнова відокремленість потрібна юридичній особі не задля формальності , а для досягнення певної мети. Це може бути: вироблення продукції в наслідок господарської діяльності; діяльність, спрямована на одержання доходів , тощо.

Про майнову відокремленість йдеться у ст.96 ЦК, в якій зазначено , що учасники (засновники ) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, передбачених законами та установчими документами.

Майно кооперативних , інших громадських організацій і колективних утворень належать їм на праві власності. Правовою формою майнового відокремлення державних підприємств є право повного господарського відання належним їм чином.

“Для різних видів юридичних осіб їх майнова відокремленість має різні прояви. Згідно із Законом “Про власність” це право містить можливість володіння , користування і розпорядження державним майном на свій розсуд , дозволяє підприємству вчинити щодо закріпленого ним майна будь-яких дій, які не суперечать закону і цілям діяльності підприємства”.

Майнова відокремленість господарських товариств виражається у праві власності .

Водночас майно юридичної особи може не обмежуватись тільки майновими обґєктами , а полягати ще й у наявності зобовґязальних майнових прав . Крім цього, деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Все їх майно може складатися з грошових внесків на банківських рахунках, а займані ними приміщення - знаходитись у володінні на умовах договору оренди.

4.Виступ у цивільному обороті від свого імені

право господарський товариство

Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов'язаннями.

Зокрема ст.96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. Зазначена відповідальність застосовується незалежно від того, до яких видів і фондів належить це майно: є воно основними чи оборотними фондами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи у грошових коштах тощо. Положення щодо самостійної відповідальності юридичної особи, а також окремі її обмеження містяться й у гл.8 ЦК, присвяченій визначенню правового становища окремих видів підприємницьких товариств.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної ( відокремленої ) майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості. Зокрема, він не поширюється на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства. Відповідно до ст. 96 ЦК відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації, але у процесі створення товариства несуть його засновники.

Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації схваленої у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійно відповідальність за зобов'язаними, що виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження. Якщо рішення про схвалення дій засновників прийняте або затверджене органом, який не має відповідних повноважень, його не можна вважати таким, що має правову силу.

Відповідальність юридичної особи публічного права (наприклад, установи), що фінансуються державою, обмежується коштами, які знаходяться у її оперативному управлінні. За умови нестачі останніх до субсидії відповідальності притягуються власник установи (п. З ст.39 Закону “Про власність”). Організаційній єдності соціального утворення. Зокрема, як юридична особа розглядалася саме організація як така (або відповідний трудовий колектив), безвідносно навіть до її майнової відокремленості . Тобто, законодавець вольовим шляхом визнає юридичною особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це за необхідне.

Слід зазначити, що такий підхід (вольове визначення того, що є юридичною особою) має місце і нині, хоча й полягає у дещо інших проявах. Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як товариства з повною відповідальністю, з усіх ознак юридичної особи яскраво виражені лише дві: участь у цивільному обігу від свого імені і участь у розгляді судових спорів як позивач і відповідач. Фактично законодавець, виходячи з міркувань доцільності, вольовим шляхом поширив на договірне об'єднання фізичних осіб положення про осіб юридичних.

Такий підхід свідчить , що наявність або відсутність сукупності ознак юридичної особи. Тому для того, щоб встановити причини і наслідки порушення загальних вимог до соціального утворення, яке може вважатися юридичною особою, необхідно встановити сутність правової природи цієї категорії.

5.Здатність бути позивачем або відповідачем у суді

Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш загальну вартість-можливість бути самостійним учасником цивільного обігу.

Однак слушним видається трактувати її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб'єктності юридичної особи , оскільки у цьому разі йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цивільних прав останньої . Власне, така позиція відображена і у ст.80 ЦК .

“Розглянуті ознаки тісно пов'язані між собою. Наявність відокремленого майна - матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність - необхідна передумова реалізація юридичної особи наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов'язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов'язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності полягає практичне значення взяття і виконання обов'язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною . Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їх значення для реєстрації, а відтак - конституювання”.

У цивілістичній літературі час від часу поста питання щодо того, яка з цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи.

Деякі науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у цивільних від свого імені, інші - вважають, що нею є наявність відокремленого майна, треті - вказують як на визначальну ознаку на самостійну майнову відповідальність юридичної особи .

Однак слід визнати , що ці суперечки мають головним чином теоретичну спрямованість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими. Цю точку зору поділяє й сучасна українська цивілістика.

Широка участь господарських організацій у майнових та особистих не майнових відносинах, можливість покладання на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричиняють потребу в захисті порушених цивільних прав, а у зв'язку з цим і необхідність звернення з позовом до суду.

Згідно зі ст. 102 ЦПК України сторонами у цивільному процесі можуть бути державні підприємства , установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, громадські організації , що користуються правами юридичної особи .

Сторонами в господарському процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства , установи, організації, інші юридичні особи ( у тому числі іноземці ), громадяни , які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у встановленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках , передбачених законодавчими актами , - державні та інші органи, громадяни , які не є суб'єктами підприємницької діяльності (статті 1 і 21 Господарського процесуального кодексу України). Оскільки у третейському суді розглядаються спори, віднесені до компетенції господарського суду, то сторонами в них також можуть бути організації, наділені правами юридичної особою.

Всі зазначені ознаки (риси) юридичної особи взаємозумовлені і мають розглядатися в єдності, сукупності, бо лише разом вони розкривають суть юридичної особи . Але ці ознаки не є істотними, вони другорядні, похідні. Адже коли організація створена і вже існує як юридична особа, то вона за законом повинна звернутися до установи банку із заявою про відкриття рахунку для зберігання своїх коштів і проведення розрахунків з іншими організаціями.

Наявність цивільної правосуб'єктності

Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і дієздатності (правосуб'єктності) або здатності брати участь у цивільному обігу від свого імені.

“Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається, своїм майном, набуває цивільних прав та обов'язків (зокрема укладає договори, вступає у зобов'язання ) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженні самостійності правосуб'єктності юридичної особи ”.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє відразу визначити основні ознаки організації - є вона підприємницькою, комерційною або не підприємницькою, на яких засадах ґрунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Відповідно до правил, встановлених у ст.90 ЦК, юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством , може мати фірмове найменування, яке може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Фірмове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єктом виключного права і може бути використане лише за згодою його носія.

Юридична особа може мати, крім повного, скорочене найменування. Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

Здатність нести самостійну майнову відповідальність

Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки зумовлює і самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Відповідно до ст.623 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він повинен відшкодувати кредиторові завдані збитки . Формою цивільно-правової відповідальності юридичних осіб є також неустойка - визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання ,зокрема у разі простроченого зобов'язання (ч. 1 ст. 549 ЦК України ).

Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй чином (закріпленим за нею) майном , на яке за ст. 7 Закону України “ Про власність “, ст.96 ЦК України та іншими актами законодавства може бути звернено стягнення. Засновник юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи , а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її засновника, крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Відповідно до ч.4 ст.96 ЦК України особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.

Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її засновників, що пов'язані з її створенням , тільки у разі подальшого схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

Література

право господарський товариство

1. Загальна теорія цивільного права: Підручник / О.А.Підопригора, Д.В.Боброва, О.В.Дзера та ін.; За ред. О.А.Підопригори і Д.В.Бобрової. - К.: Вища шк., 1992. - 454 с.

2. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / Ц58 Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. -- К.: Юрінком Інтер, 1999. - 864 с.

3. Цивільне право: підручник для студентів юрид. вузів та ф-тів. - К.: Вентурі, 1997. - 480 с.

4. Цивільне право України: Академічний курс: У2-х т.: Підручник. Т.1. Загальна частина/ За заг. ред. Я.М. Шевченко. - Вид. 2-ге, доп. і перероб. - К: Ін Юре, 2006.- 696 с.

Размещено на Allbest.ru

...