Римське приватне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Володіння

1.1 Загальне вчення про володіння

Володіння (possessio), будучи одним із найдавніших інститутів римського права, визначається як фактичне панування особи надріччю, поєднане із наміром мати предмет володіння цілком для себе.

Історично виникнення володіння пов'язане із освоєнням вільних земель, а джерела римського права (D. 41. 2. 1), як і відомі римські юристи, вказують на походження терміна possessio від sedere, що має значення сидіти або посідати. Тобто захоплення римськими родами і громадами переважно родючих земель сільськогосподарського призначення, посідання на них і обумовлювало виникнення та розвиток цього правового інституту. Закони ХІІ таблиць не тільки дозволяли захоплення таких земель, а і вказували, що дворічний строк добросовісного володіння перетворює володільця в цивільного власника. Це правило поширювалося й на інші речі, але термін добросовісного володіння для набуття права власності на ці речі становив один рік.

У фактичному складі відносин володіння виділялися два елементи -- суб'єктивний (animus possidendi) та об'єктивний (corpus possessionis). Якщо перший передбачав наявність володільницької волі, тобто намір володіти річчю для себе, то другий -- реальне володарювання над предметом, можливість у будь-який момент здійснити певний потрібний суб'єкту вплив на річ. Як зазначав відомий римський юрист Паул, володіння це єдність двох елементів -- corpus і animus. Фізичне панування особи над річчю як таке є відношенням до предмета володіння, без виникнення будь-яких відносин щодо цієї речі з боку третіх осіб, що підкреслює виключність володіння. З цих підстав речі, які перебували в спільному користуванні, наприклад вода, повітря, публічні речі, не могли бути предметом володіння. Панування над предметом володіння повинно мати постійний характер, отже, фрагментарна, «моментальна» можливість впливу на річ, хоч вона і має винятковий характер не породжує володіння. З найдавніших часів для визначення фактичного панування над річчю достатньо було доторкнутися до неї рукою чи тілом. Щодо рухомих речей (наприклад, тварини в лісі) це було схоплення та тримання речі в руці. При заволодінні земельною ділянкою, крім вступу на ділянку та її освоєння, необхідно було також відмежувати її від сусідніх земель, вжити заходів щодо охорони ділянки. У класичну епоху обов'язковість тілесного захоплення предмета володіння витісняється простим оглядом речі, особливо це стосувалося великих за площею земельних угідь. Особа з будь-якого високого місця оглядала ділянку, маєток, будинок і цим засвідчувала свій статус володільця. Відомий юрист Цельс казав про передачу володіння полем, яке можна охопити поглядом з вежі (D. 41. 2. 18. 2).

Фактичне володіння річчю повинно являти усталені, зміцнілі відносини особи до речі. Буквальне тлумачення цього елемента володіння застосовувалося лише на початковому етапі розвитку римського права, в умовах недостатньо розвинутого обігу. Але вже в класичний період фактичне панування над річчю розуміється значно ширше. Так, навіть якщо річ передавалася в користування іншій особі, це не припиняло володіння. Римське право класичного періоду визнавало можливість здійснення володіння не тільки особисто, а й через іншу особу, яка діяла від імені володільця, до них належали раби, підвладні діти, повірені, орендарі, інші особи. Отже, відсутність фізичного контакту володільця з річчю не впливала на володіння. Як слушно зазначали дослідники, не втрачається володіння місцем у горах, залишене володільцем восени і неприступне взимку; не припиняється володіння річчю, яку загублено; не припиняється володіння тваринами, які мають звичку повертатися додому. Навпаки, володіння може бути втрачене всупереч наявності безпосередньої можливості фізичного впливу на річ, зокрема, припиняється володіння земельною ділянкою, якщо володілець тривалий час не турбується та не обробляє її, якщо після смерті орендаря володілець довгий час залишає землю без догляду.

Слід зазначити, що володіння таємно вилученою або вкраденою річчю не припинялося до того моменту, поки у володільця зберігається можливість повернення втраченого володіння або ж до відкритої відмови від нього. Така ситуація призводила до виникнення «подвійного володіння»: особа, яка захопила річ таємно або за допомогою насильства, вважалася володільцем щодо третіх осіб, однак не могла визнаватися такою щодо попереднього володільця. Відповідно інтердикт, що застосовувався в такій ситуації, будучи рекуператорним, виконував функцію повернення втраченого володіння.

Наявність суб'єктивного елемента володіння не вимагала особливих форм його прояву, а завжди припускалася, якщо існувало фактичне володіння річчю. Утім не будь-яка воля панувати над річчю визнавалася володільницькою волею. Так, особа, яка мала у фактичному володінні річ на підставі договору з її власником (наприклад, договір зберігання, позички), не визнавалася володільцем саме через відсутність суб'єктивного елементу. Охоронець має волю щодо володіння цією річчю, але він має намір володіти річчю від імені її власника. Для володіння ж у юридичному розумінні необхідна була воля володіти річчю самостійно, не визнаючи над собою влади іншої особи, тобто воля ставитися до речі як до своєї.

З огляду на наявність суб'єктивного та об'єктивного елементів володіння, правова природа цього інституту є суперечливою. Немає єдиної думки з цього питання і серед учених-романістів. Навіть тексти джерел римського права містять певні суперечності в її визначенні. Так, у Книзі 41 Дигест, що присвячена саме цьому інституту, в окремих титулах йдеться про набуття і втрату володіння (Титул 2), про володіння річчю, що залишена її власником (Титул 7), яку передано у вигляді легату (Титул 8), про володіння річчю як своєю (Титул 10). Утім у цій же книзі вміщено Титул 1 про набуття власності на речі. У Книзі 43 титули про захист володіння (Титул 4) містяться разом із нормами про інтердикти для захисту права власності, про сервітути, суперфіції, тобто інші речові права. Відомий вчений Й. Покровський, характеризуючи володіння, визначав неабияке значення в суспільстві, поряд із правами на речі, й фактичного розподілу речей, яке користується охороною від будь-яких посягань із боку приватних осіб. Відповідаючи на питання, чи є володіння фактом або правом, Ю. Барон зазначав, що володіння не є саме по собі правом, але оскільки його порушення містить або може містити порушення права, володільцю надається захист для охорони фактичного стану. Свого часу В. Хвостов висловив компромісну позицію та вказав, що юридичне володіння є правом, однак правом із дуже бідним змістом. Сучасні дослідники розглядають володіння тільки як факт, стверджуючи, що не могло й бути мови про «право володіння», оскільки не існувало самого права.

Таким чином, фактично пануючи над річчю, володіння набуло захисту, який надавався речовим правам. Грімм Д. Д. зауважував, що володіння в юридичному сенсі є правом на самостійний захист.

Володіння співвідносять із правом власності. Володіння визначалося дослідниками як реальність, видимість права власності. Володіння збігається із власністю в частині об'єктивних меж їх поширення, йде паралельно власності. Отже, у римському праві володіння не поширювалося далі власності: де неможлива власність, там неможливе й володіння, і навпаки, де дозволяється власність, там має місце і володіння. Відомий у римському праві вислів «власність не має нічого спільного із володінням» (D. 41. 2. 12) не зводить між цими двома інститутами римського права китайського муру. Це положення слід розуміти як таке, що вказує на самостійність володіння щодо власності в практичній площині, не торкаючись питання про мету існування, підстави виникнення цих інститутів^]. Крім того, існує думка, що розмежування цих інститутів римського права перебуває в процесуальній площині, оскільки суб'єкт права власності не міг користуватися володільницькими інтердиктами. І, навпаки, саме в процесуальному аспекті між власністю та володінням немає нічого спільного.

Порівнюючи формули-характеристики власності та володіння, бачимо, що суть права власності відбивається у формулі: «Я маю право на річ», тоді як володіння -- «Я маю річ».

Римські юристи вважали, що володіння виникало при поєднанні об'єктивного і суб'єктивного елементів володіння, тобто в разі поєднання фізичного панування над річчю та володільницької волі. Виникнення володіння завжди встановлювалося вперше та самостійно самим суб'єктом. Якщо набуття речі здійснювалося вперше (зокрема, при окупації), то воно вважалося первісним. При первісному володінні факт заволодіння пов'язувався з волею володіти річчю. У разі якщо володіння набувалося від особи, яка вже здійснювала володіння, шляхом передачі предмета володіння, виникало похідне володіння. Але й у цих випадках римське право не визнавало наступництва між попереднім та наступним володільцями. Похідне володіння встановлювалося на підставі договору із попереднім володільцем речі. Формою передачі речі була звичайна традиція (traditio). Наслідком розвитку цієї форми стала поява таких способів абстрактної передачі речі, як передача довгою рукою (D. 41. 2. 18. 2), символічна передача (D. 41. 1. 9. 6) та передача короткою рукою (D. 41. 1. 9. 5).

Для передачі довгою рукою необхідно, щоб володілець покинув річ на очах у набувача, зробивши це з метою передання речі останньому. Покидаючи річ, попередній володілець дозволяв набувачеві заволодіти нею. Символічна передача відбувалася в разі передачі ключів від будівлі, де був товар. Причому вимагалося, щоб ключі передавалися в безпосередній близькості до складу. Передача короткою рукою має місце щодо особи, яка на підставі відповідного договору або з інших причин змінювала своє положення щодо речі, наприклад ставала із природного цивільним володільцем. Передача короткою рукою здійснювалася у випадках використання існуючого матеріально-правового ставлення до речі шляхом вираження намірів сторін. Тобто фактичного передання речі в цьому разі не відбувалося, оскільки однієї лише «голої» волі господаря було достатньо для визнання законності на передання речі. Передача речі короткою рукою застосовувалася при продажу речі, раніше переданої в оренду чи позику, відповідно орендареві чи користувачу.

Існувало правило, що ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю, не змінивши підставу володіння. Так, у разі придбання речі, якою особа користувалася за договором найму, вона змінювала підставу володіння цією річчю.

Володіння припинялося із втратою будь-якого з двох елементів (об'єктивного чи суб'єктивного), тобто в разі матеріальної втрати речі, її фізичної загибелі чи вилучення з цивільного обороту або ж припинення наміру ставитися до речі як до своєї. Існує добровільний і примусовий порядок припинення володіння. Прикладом першого є відмова від володіння за волею особи, тоді як примусове володіння припинялося внаслідок витребування речі законним власником.

1.2 Види володіння

Особи, які панували над річчю від чужого імені, тобто без володільницького наміру ставитися до неї як до власної, отримали назву натуральних володільців, або детенторів, а їх панування визнавалося як натуральне посідання (detentio). Противагою натуральному в римському праві було цивільне, або інтердиктне, посідання, підставою якого вважався будь-який правомірний акт передачі речі, укладений із невласником, або протиправні дії, що призводили до встановлення фізичної влади над предметом володіння. Тобто цивільне посідання визначалося фізичною владою над річчю, поєднаною із наміром тримати річ у себе. Практичне значення розмежування цивільного і натурального посідання полягало, перш за все, у характері захисту, що надавався їх суб'єктам. Детентори, які панували над річчю від чужого імені, не отримували жодного правового захисту, крім того, що вони мали вимагати від власника. Навпаки, суб'єкти цивільного посідання не могли вимагати захисту від власника, утім мали право на застосування особливих правових засобів -- інтердиктів від порушення володіння третіми особами. Суб'єкти володіння мали право розраховувати й на захист від власника, якщо він намагався передати володіння іншій особі.

Цивільне і натуральне володіння ще отримало назву титульного і безтитульного володіння. Критерієм їх розмежування була наявність правової підстави (титулу) володіння (msta causa possessionis). Титульне володіння характеризувалося наявністю правової підстави -- певного юридичного факту, який визнавався достатнім для набуття володіння. Причому титул міг бути як правомірним (наприклад, захоплення речі, що нікому не належала), так і неправомірним (наприклад, заволодіння річчю всупереч волі власника). Римські юристи вважали, що наявність титулу володіння свідчить про намір особи володіти річчю для себе (possessio pro suo) із подальшою можливістю набуття права власності (usucapio).

Титульному протистояв вид володіння, за яким у суб'єкта не було наміру набувати речі у власність, він отримав назву безтитульного володіння. До безтитульного володіння належать:

- володіння кредитором річчю, яку передано в реальну заставу;

- володіння в порядку секвестру -- володіння річчю, яку передано особі на зберігання на час судового процесу, з умовою подальшої передачі речі його переможцеві. Оскільки право власності особи оспорюється, невідомо від чийого імені здійснюється володіння в порядку секвестру. Секвесторному володінню надавався самостійний володільницький захист;

- володіння спадкового орендаря на підставі довгострокового договору оренди землі;

- прекарне володіння, яке встановлювалося шляхом відступлення предмета в тимчасове користування, до моменту витребування, з боку власника.

У римському праві розрізнялося також неправомірне і правомірне володіння. Неправомірним вважали володіння, встановлене за допомогою насильства, таємно, прекарно (vi, clam, precario), шляхом уникнення реституції. Таке володіння не могло претендувати на захист від попереднього суб'єкта, але всупереч вимогам третіх осіб йому міг надаватися захист. Правомірне володіння ґрунтувалося на певній правовій підставі, зокрема договору. Правомірний володілець, на обґрунтування свого статусу міг послатися на будь-який титул, який за звичайних умов мав би наслідком виникнення права власності.

Неправомірне володіння у свою чергу поділялося на володіння добросовісне і недобросовісне. Добросовісне володіння існувало тоді, коли його набувач у момент встановлення володіння не був та не міг бути обізнаний, що титул набуття речі містить такі недоліки, що не може бути підставою для передачі права. Навпаки, недобросовісний володілець із набуттям речі був обізнаний чи мав бути обізнаний щодо причини, унаслідок якої в нього не виникне право власності. Володіння крадія завжди розцінювалося як недобросовісне. Лише добросовісний володілець міг у подальшому розраховувати на набуття права власності за давністю володіння (usucapio).

Довгий час у римському праві панувала думка, що предметом володіння можуть бути лише тілесні речі. Однак пізніше, у післякласич- ний період, набуло поширення володіння правами (quasi possessio). Воно належало особам, які намагалися користуватися і користувалися будь-яким правом у своїх інтересах. Квазіволодіння прирівнювалося до володіння тілесною річчю^].

1.3 Захист володіння

Слід зауважити, що специфіку володіння найбільш чітко виявляє характер його захисту, який може бути спрямований і проти власника. Як зазначали дослідники, захист володіння є «полегшеним» захистом власності. Володіння користувалося в римському праві самостійним захистом, причому він надавався не шляхом судового розгляду, оскільки йому підлягали лише спори про право, а за допомогою адміністративних засобів -- преторських інтердиктів. Для застосування інтердиктів, які при захисті володіння отримали назву посесорних, необхідно було довести дві обставини: факт володіння та факт порушення володіння. Інтердикте провадження виключало спір про право цивільне, зокрема про право власності, а в деяких випадках саме посилання на нього на обґрунтування своїх вимог не дозволялося.

У римському праві існували посесійні інтердикти, спрямовані: 1) на охорону наявного володіння від зазіхань; 2) на відновлення вже порушеного, втраченого володіння; 3) на отримання володіння вперше.

До першої групи -- посесійних інтердиктів, спрямованих на охорону наявного володіння, належали інтердикти, призначені для захисту володіння нерухомістю. Застосовуючи інтердикт, претор зазначав у формулі: якщо будівлями, про які йдеться, ви володієте, не отримавши володіння таємно, насильницьким шляхом чи прекарно один від одного, забороняю застосовувати насильство для використання наявного володіння. Цей інтердикт обмежувався двома застереженнями: володіння мало бути наявним та набутим відкрито й без застосування насильства. Якщо ж володіння встановлено vi, clam aut precario, воно підлягало поверненню попередньому володільцю. Цікаво, що треті особи, навіть і знаючи про ці недоліки володіння, не могли вимагати застосування вказаних застережень і повернення володіння, для них воно залишалося недоторканним.

Цією ж групою охоплювалися інтердикти, призначені для захисту володіння рухомими речами. Його формула у претора мала такий вигляд: забороняю застосовувати насильство з метою увести раба до себе проти того, у кого раб є в наявності, пробувши в нього більшу частину останнього року та не будучи отриманим таємно, за допомогою насильства чи прекарно, тобто в того, хто претендує на володіння. У цьому разі до умов застосування інтердикту додано умову про строк -- особа повинна володіти спірним предметом протягом останнього року більшу частину часу, ніж його супротивник. Однак при проведенні кодифікації Юстиніана це обмеження було скасоване та умови застосування інтердиктів практично зрівнялися.

До посесійних інтердиктів про відновлення порушеного володіння належали інтердикти про повернення володіння нерухомістю, відібраною за допомогою насильства (unde vi -- про насильство), та про повернення речі, переданої у прекарне володіння (de precario). Особливістю застосування інтердикту про насильство було те, що особа, яка застосувала насильство для захоплення нерухомості, сама зазнала насильства від супротивника. Застосування насильства не дозволялося навіть у відповідь на насильство. Проти особи, яка вчинила насильство, такий інтердикт міг бути застосований і тоді, коли вона вже втратила право на володіння нерухомістю, тоді її відповідальність набувала деліктного характеру.

Окремого інтердикту для повернення володіння рухомою річчю в римському праві не існувало. За часів Юстиніана було встановлено, що будь-яке застосування сили у відносинах щодо володіння має каратися втратою права власності, реституцією відібраної речі та штрафом^[25].

Інтердикти про повернення речі, яку передано в прекарне володіння, застосовувалися на вимогу осіб, яким суб'єкт не повертає річ, передану йому в прекарне володіння. При цьому мав бути доведеним факт, чи дійсно річ передавалася в прекарій особі щодо якої застосовувався інтердикт.

Інтердикт для встановлення володіння вперше набув поширення у спадковому праві, отримавши назву «введення у володіння». Він застосовувався для закріплення спадкових прав осіб, які не були спадкоємцями за квіритським правом, але входили до кола спадкоємців за преторською системою спадкування.

володіння власність право римський

2. Поняття права власності

Категорії власності й права власності є одними з найдавніших юридичних понять і належать до явищ соціальних. Право на власність лежить в основі людського буття, а питання про власність відповідно до цього є фундаментальними в розвитку будь-якого суспільства.

Римське право розглядало право власності не як стосунки між людьми, групами людей, класами або іншими соціальними утвореннями, а як ставлення людини (індивіда) до речі. Право власності визначалося як повне панування над річчю (plena in re potestas). Ця ознака сприяла відокремленню права власності від інших речових прав, які тією чи іншою мірою звужували право власника, зводячи його в окремих випадках до голого права (nudum іш), позбавленого будь-яких значних конкретних застосувань. Наприклад, тільки узуфруктуарію, а не «голому власнику», належить право володіти річчю, користуватися нею та споживати її плоди. Але тільки-но чужі права на відповідну річ припиняються, право власності автоматично поновлюється в повному обсязі і, як правило, залишається найповнішим з усіх видів панування над річчю.

Для позначення права власності в Римі користувалися терміном dominium, а приблизно з кінця республіканського періоду -- propretas.

Римські юристи зазначали, що власник мав такі повноваження щодо своєї речі: право користування (ius utendi); право збору плодів (ius fruendi); право розпорядження (ius abutendi).

Право користування полягало в можливості вилучення із речі її корисних природних властивостей. Право збору плодів включало не тільки природні плоди, а й цивільні (доходи, що приносить річ). Право розпорядження -- це право продажу, дарування речі, її споживання, знищення тощо. Указані повноваження можна вважати право- мочностями власника, які становлять зміст права власності.

Таким чином, відповідно до канонів римського права, право власності -- це право найбільш повне, у встановлених правопорядком межах, користування власною річчю, отримання із неї доходів та розпорядження останньою.

Виходячи з цього, до правомочностей власника не належало володіння, як фактичне панування над річчю щодо перебування її у сфері фізичного або господарського панування власника. І це не випадково, оскільки римське право поряд із власністю (proprietas) виділяє володіння (possessio) і тримання речі (detentio), яким присвячені спеціальні правила, що враховують можливості як фактичної, так і юридичної сторони, в тому числі й не відокремлених від права власності. Вважаємо, що до елементів змісту права власності можна було б віднести право володіння річчю (іus posidendi), право забрати річ у кожного її фактичного володільця (іus vindicandi) незалежно від того, чи це користувач речі, чи особа, яка тільки тримає річ у себе.

2.1 Види права власності

У римському праві в його історичній перспективі не існувало єдиного поняття права власності. Найпершим архаїчним правом власності в Римі була квіритська власність (dominium ex jure Quiritium), яка регулювалася й захищалася цивільним правом (іш civile). Квіритській власності були притаманні такі ознаки: 1) вона була доступна виключно римським громадянам (cives) і звужувалася територіально землями Італії; 2) матеріальними об'єктами права власності могли бути тільки манципні речі (res mancipi); 3) все, що включалось в res чи давало їх приріст, було звільнено від будь-яких податкових платежів; 4) єдиним можливим способом набуття права власності була манципація, а просте передавання речі не створювало квіритської власності.

Із територіальним розширенням Риму, поряд із квіритською, почала розвиватися провінційна власність. Землі, набуті за межами Апеннінського півострова, не включалися до об'єктів квіритської власності та не регулювалися італійським правом (іш italicum). Вважалося, що власність на такі землі належала римському народу (populus romanus) або пізніше імператору (princes). Ті особи, які отримали відповідні наділи землі, мали лише право щодо цих земельних ділянок користуватися ними, вживати плоди та інше, а також були зобов'язані сплачувати за це податкові платежі, які називались відповідно до сенатських провінцій -- поземельний податок у сенатських провінціях (stipendium) і поземельний податок в імператорських провінціях (tributum).

Третім видом права власності в Римі є так звана преторська, або бонітарна, власність (лат. in bonis habere -- мати в складі майна). Вона виникала на підставі відсутності хоча б однієї з ознак, притаманних квіритській власності, а саме: якщо набувач не був римським громадянином або хоча й був римським громадянином, але набував неманципні речі, або набував манципні речі шляхом простої традиції. Ця власність розвивається на основі преторського захисту покупця при абсолютному невизнанні з боку цивільного права. Ураховуючи те, що римському праву був відомий інститут набувальної давності (usucapio), відповідно до якого претор, захищаючи права покупця, що придбав річ із порушенням норм квіритського права, застосовував фікцію -- сплив строку набувальної давності. Це дозволяло претору визнавати покупця власником.

Унаслідок злиття цивільного і преторського права преторська власність остаточно злилася з квіритською. Поступово зникли відповідні відмінності в правовому режимі квіритської, провінціальної, преторської (бонітарної) власності, унаслідок чого власність починаючи з кінця ІІІ ст. н. е. визначається терміном proprietas і характеризується головним чином її належністю до відповідних суб'єктів права.

2.2 Спільна власність

Як і інші права, власність на одну й ту саму річ могла належати декільком особам. У такому разі йшлося про спільну власність, або «кондомініум». Спочатку римські юристи, які визнавали виключний характер права власності, вважали неможливою наявність права власності в декількох суб'єктів на одну й ту саму річ. Та події, що відбувалися в житті та не залежали від волі людини (наприклад, при спільному спадкуванні), а також при виникненні товариських утворень або якщо особи не мали достатніх коштів для придбання певної речі та укладали між собою договір із метою набуття речі спільно, свідчили про виникнення такого положення, коли необхідно було визначати взаємини осіб, кожна з яких претендувала на відповідну річ разом з іншими особами. У таких випадках римляни, яким не був відомий відповідний спеціальний юридичний термін, вели мову про спільну власність (communion) та річ, що перебуває у спільній власності (res communis).

Співвласникам належало право на сумісне володіння і користування річчю. При спільному праві власності на неподільну річ (communion pro indiviso) неправильним є твердження, що кожний співвласник має обмежене право власності на частину спільної речі, а також те, що в кожного з них окремо є частка у праві власності на всю річ. Швидше за все кожна особа має все право власності на всю річ. Оскільки інші особи мають таке саме право власності, то різні права власності, які мають співвласники як рівноправні особи, змагаються між собою як взаємно обмежені. У результаті цього виникає поділ права власності на ідеальні частки у співвідношенні до вартості об'єкта, що дає можливість виразити право єдиного, спільного власника в цілому за допомогою дробу відповідно до кількості співвласників на окрему річ. Так, ще давньоримський класик Кв. Муцій Сцевола висловив ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках -- pars pro indiviso (D. 50. 16. 25). Детальніше цю ідею розвинув Цельз-син, який зазначав: «.. .не може бути власності або володіння двох осіб у повному обсязі: і ніхто не є власником частки речі, а має власність на частку всієї неподільної речі». Іншими словами, одне право власності на одну й ту саму річ може належати кільком особам в ідеальній частці речі, а не фізично поділеній.

У разі якщо кілька осіб мали право власності на річ, що є матеріально подільною, але функціонально пов'язаною (лат. communio pro diviso -- спільне право на подільну річ), то кожний співвласник розпоряджався окремою власністю на відповідну частину речі (наприклад, права, що виникли внаслідок розподілу попередньо єдиної земельної ділянки). Кожний співвласник мав право незалежно від інших відчужувати свою частку, а саме продати, обміняти, передати у спадщину, подарувати, обтяжити її узуфруктом або здати під заставу, привласнити у відповідній частці плоди та відповідні надбання спільного раба (servus communis) тощо. Тобто кожний співвласник міг вільно використовувати ті одноосібні дії, які стосувалися тільки його частки права власності, а дії щодо юридичного розпорядження всією річчю він міг вчинити лише за згодою всіх інших співвласників. Користуючись річчю, що належала особам на праві спільної власності на підставі домовленості між співвласниками або і без неї, співвласникам заборонялося змінювати реальне економічне призначення речі. Інакше кожний із співвласників міг висунути відповідні заперечення (prohihitio) за допомогою республіканського магістрату до порушників права користування річчю.

Розвинений індивідуалізм у суспільних відносинах Римської держави сприяв боротьбі проти колективних форм власності, і, як наслідок, у римському праві встановилося, що спільна власність -- це не зовсім нормальні випадки (лат. communion est mater rixarum -- спільність власності породжує розбрат). Тому римські юристи визначали лише дві правомочності спільних власників: право заперечення, яке надається кожному із учасників щодо розпорядження річчю іншим співвласникам; право кожного зі співвласників вимагати розподілу спільної власності, хоча римське право не підтримувало цього. Утім розподіл спільної власності був можливий у добровільному та судовому порядку. Добровільний здійснювався шляхом уступки права (in iure cessio) на частку одному із співвласників або ж за допомогою відчуження речі третім особам.

Судовий розподіл спільної власності проводився шляхом подання спеціального позову про поділ (actio communi dividundo) відповідно до процесуальної формули присудження (adiudicatio), за допомогою якої магістрат наділяв суддю повноваженнями щодо розподілу майна.

2.3 Способи набуття права власності

У систематичному визначенні способи набуття права власності згідно з джерелами римського права поділялись на первісні та похідні.

Первісними називаються такі способи набуття права власності, коли право набувача не залежить від попереднього права власності на відповідну річ. Це, перш за все, такі способи, за допомогою яких набувається річ, яка нікому до цього не належала (захоплення безгосподарної речі або ж на підставі набувальної давності). Похідні способи набуття права власності засновуються на праві попереднього власника. Перехід власності визнавався тільки між особами, які мали право відчужувати та набувати майно згідно з договорами та на підставі відповідних правочинів (наприклад, спадкування за заповітом).

До договірного набуття власності застосовувалися три способи: манципація (mancipatio), уступка права (in рre cessio), традиція (лат. traditio -- передача).

Манципація, як специфічний римський спосіб набуття власності, зберігався фактично протягом всього часу існування Римської держави і зник лише за часів імператора Юстиніана. Суть цього способу полягала в тому, що його застосовували тільки римські громадяни, які були наділені правом торгувати (ius commercii) в разі придбання манципних речей. За змістом це була складна процедура, яка полягала в тому, що продавець (venditor) та покупець (emptor) доставляли річ (наприклад, раба) або відповідний символ речі (наприклад, пригорщу землі при продажу земельної ділянки) до місця, де перебували 5 свідків та вагар (libripens) із терезами й міддю. Покупець урочисто при свідках оголошував: «Цей раб -- мій», -- і передавав при цьому продавцю як символ вручення покупної ціни зливок металу (міді), попередньо вдаривши ним по терезах. З цього моменту угода вважалася завершеною і право власності на річ переходило до покупця.

Спосіб набуття власності шляхом уступки права являв собою фіктивний судовий процес, який застосовувався для передачі права власності. У такий спосіб особа, яка мала право брати участь у римському судовому процесі (позивач), за допомогою претора відсуджувала річ, яка начебто належала їй. А справжній власник речі (продавець) або не захищався перед позивачем, або визнавав право власності позивача. Після цього претор констатував право позивача та видавав відповідний акт, який підтверджував волю сторін, спрямовану на передачу речі від відповідача позивачеві.

Традиція як спосіб набуття права власності була визнана правом народів (іш gentium) і зберігає своє юридичне значення в сучасних правових системах. Спочатку традиція застосовувалась до неманципних речей і до покупців, які не мали римського громадянства. Згодом дія цього способу була поширена на манципні речі, які були предметом відчуження між римськими громадянами. Для передачі права власності за допомогою tradition велике значення мала відповідна юридична підстава (testa causa possessionis), за якою відбувалася передача. Такими підставами були договори купівлі-продажу, дарування, міни або інші дії, наприклад відмова від власності. Наявності однієї із таких угод було достатньо для переходу права власності. Гола (безпідставна) передача речі не давала права власності.

У Кодексі Юстиніана традиція повністю витісняє як манципацію, так і уступку права, перетворившись у єдиний спосіб набуття права власності.

До інших способів набуття права власності, які не дістали поширення в Римській державі і використовувалися тільки в окремих випадках, належать: окупація (лат. occupatio -- захоплення речі), переробка речі (specificatio), з'єднання та змішування речей (accessio), набувальна давність (usucapio).

Під окупацією (occupatio) розуміли привласнення та заволодіння майном із наміром утримувати його в себе. Вона поширювалася на всі безгосподарні речі відповідно до принципу, зазначеного в Законах ХІІ таблиць -- нічия річ слідує за першим загарбником. До таких належали речі, які не мали власника (res nullius), речі, від яких власник відмовився (res derelictae -- покинуті речі), речі воєнного противника (res hostiles), що підлягали загарбуванню в стародавні часи розвитку Римської держави. Також ті речі, які належали всім (res omnium communes), були головним об'єктом для такого захоплення шляхом полювання, риболовства та птахоловства. Тобто римське право не визнавало за власником земельної ділянки виключного права на полювання на ній, що перешкоджало б захопленню іншими особами. Виняток із цього правила становив лише скарб (thesaurus), тобто ті речі, які мали велику цінність. Половина скарбу переходила до особи, яка його знайшла, а друга половина -- власникові земельної ділянки, на якій було знайдено цей скарб.

Переробка (specificatio) як один із способів набуття права власності за часів Юстиніана полягала в тому, що нова річ (nova species) належала власнику матеріалу, з якого вона була зроблена, або ж виконавцю цієї роботи, залежно від того, чи можливо було цей виріб, що виник унаслідок переробки, повернути в первісний стан. У разі, якщо виконавець роботи був ще і співвласником матеріалу, виготовлена річ належала йому в будь- якому випадку, але переробник речі (специфікатор) зобов'язаний був відшкодувати власнику вартість переробленого матеріалу.

Злиття (confusio) та змішування (commixtio) речей. Цей спосіб набуття права власності підтверджував, що факт злиття для рідких речовин (олія, вино тощо) або змішування для твердих речей (зерно, скот тощо), які належали до цього декільком власникам, припиняв первісне право власності й виникала спільна власність двох і більше суб'єктів на все злите (з'єднане) або змішане майно в частках, пропорційних вартості цих речей. Виняток становив тільки випадок змішування чужих монет (nummi). Особа, яка змішувала чужі гроші із своїми, визнавалася виключним власником також і в тому разі, якщо вона їх викрала. При цьому особа була зобов'язана відшкодувати потерпілому еквівалентну суму грошей.

Набувальна давність (usucapio). Якщо особа не будучи власником володіла річчю впродовж певного часу за наявності відомих умов, то вона набувала права власності. Так, на початку розвитку Римської держави набувальна давність застосовувалася тільки до італійських земель і між римськими громадянами. Як засіб набуття права власності вона використовувалася для рухомих речей (ceterae res) -- при володінні ними протягом року, а нерухомих речей (земельної ділянки -- fundus) -- упродовж двох років. При цьому відповідно до Законів ХІІ таблиць не вимагалося ні законної підстави володіння річчю, ні добросовісності володільця, за винятком украдених речей. Набуття власності на такі речі було заперечене не тільки Законами ХІІ таблиць, але пізніше і законом Атонія (ІІІ ст. до н. е.). Законом Плавтія (70 р. до н. е.) було заборонено застосовувати набувальну давність щодо рухомих та нерухомих речей, які були захоплені силою (vi possessa). Таким чином, на час набуття володіння особа мала бути «добросовісною», тобто такою, що не порушує нічиїх прав.

У післякласичний період розвитку Римської держави відбулося злиття usucapio та longi temporis praescriptio (припис давності, аналогічний інституту набувальної давності, який використовувався в провінціях) у єдиний правовий інститут. Така можливість виникла у зв'язку із скасуванням різниці між римськими громадянами (cives) i перегринами (peregrini) та між італійськими і провінціальними землями. Це було відображено у праві Юстиніана, яке і підбило підсумок розвитку цих двох інститутів. У Кодексі Юстиніана передбачалися відповідні строки володіння для рухомих та нерухомих речей, а також визначені певні умови для набуття права власності за давністю володіння, а саме: придатність речі (res habilis), законність підстави (titulus), добра совість (fides), володіння (possessio), строк (tempus).

Під придатністю речі (res habilis) розуміли, що відповідна річ була здатна для набуття права власності за давністю володіння. Таким чином, із речей виключалися всі ті, які були викрадені або насильно утримувались володільцем, або ж які були вилучені із майнового обігу¹.

Під законністю підстави (titulus) володіння слід розуміти такі підстави набуття речі, які вказували на виникнення права власності, незалежно від того, що ці підстави могли бути і дефектними відповідно до деяких причин.

Під доброю совістю ( fides) слід розуміти добросовісність володільця, який, набуваючи річ, не знав про те, що вона на момент передачі не належала відчужувачу.

Під володінням (possessio) розуміли матеріальне утримання і забезпечення речі, яке супроводжувалося наміром зберегти річ за собою. Це також було пов'язано із безперервністю володіння майном.

Під строком (tempus) розуміли тривалість безперервного володіння річчю: три роки -- для рухомого майна, десять років -- для нерухомих речей відповідно для осіб, які проживали в одній провінції, і 20 років -- для тих, які проживали в різних провінціях. Крім того, Кодекс Юстиніана закріпив так звану екстраординарну набувальну давність тривалістю 30 років. Сплив цього строку породжував право власності і за відсутності правомірної підстави (iustus titulus), а інколи і стосовно недобросовісного володільця.

Також у римському праві діяв інститут правонаступництва у давності володіння (successio possessionis), відповідно до якого спадкоємець мав право об'єднати строк свого володіння річчю з періодом володіння річчю особою, яка була спадкодавцем.

2.4 Обмеження права власності

Обмеження права власності належать до суб'єктивних прав власника і не впливають на сутність самого правового інституту. Обмеження існували ще у давні часи і стосувалися здебільшого земельної власності. Окремі правомочності власника могли бути обмежені або за законом, або ж з волі самого власника. Обмеження, встановлені законом, хоча і зменшують необмежену владу окремого власника щодо його майна, але кінцевою метою цього є вдосконалення відносин власності в цілому. Встановлювались вони в інтересах усіх власників. Так, зокрема, звичаєве право і закон, а в подальшому і преторське право звузили вільне здійснення права власності з міркувань «загального блага», тобто держави, а також в інтересах окремих приватних осіб, переважно сусідів.

За змістом обмеження містять зобов'язання по утриманню від певних дій (in non faciendo) -- негативні обмеження, або зобов'язання терпіти дії інших осіб (in patiendo) -- позитивні обмеження. Позитивні зобов'язання (in patiendo) особи, що є власником (propter rem), римському праву невідомі. Публічна влада може примусити власника до позитивних дій тільки за межами цивільного права.

На безпосередню залежність власника від інших членів суспільства вказують права по сусідству (iura vicinitatis). До сфери інтересів власника входили не лише місце розташування об'єктів його власності, близьке розташування від економічних і культурних центрів, але і властивості природного середовища, наявність джерел, зелених масивів, чисте повітря тощо. Якщо небажані для власника зміни в його проживанні та господарюванні відбуваються з природних причин, то власнику нема на кого скаржитись. Але якщо шкода завдана внаслідок діяльності сусідів, тоді потрібно було вирішувати питання про врегулювання відносин, які стосувалися матеріальних інтересів власників сусідів. Так, наприклад, якщо дощова вода збігає з верхньої ділянки землі на нижню, тоді власник нижньої ділянки стає беззахисним. Якщо власник ділянки навмисно відводить таку воду на ділянку сусіда, тоді він буде притягнутий до відповідальності за позовом про затримання дощової води (actio aguae pluviae arcendae) та завдання шкоди (D. 39. 3. 1. 1).

Дуже схожим правилом був підпорядкований захист від будь-якої іншої небажаної діяльності сусіда: проникнення запахів, диму, звуків, світла, камнепадів тощо -- шляхом подання негаторного позову (actio negatoria). Так, якщо господарська діяльність чинила матеріальний вплив на сусідній маєток, власник міг наполягати на її припиненні. Але, в свою чергу, власник був зобов'язаний терпіти небажаний ефект від діяльності сусіда, що був необхідним саме для його існування (наприклад, якщо джерелом диму була опалювальна система, що діяла взимку).

Якщо власник виконував на своїй ділянці роботи, які могли спричинити пошкодження на ділянці сусіда, можна було протестувати за допомогою позову про заперечення нових робіт (operis novi nuntiatio). У цьому разі, щоб продовжувати роботи, сусід був зобов'язаний надати гарантії про те, що за необхідності він відшкодує можливу шкоду. Якщо ж роботи супроводжувались уторгненням на чужу земельну ділянку (facere in alieno), власник також міг протестувати проти цього за допомогою відповідного інтердикту, який зобов'язував порушника ліквідувати все збудоване на земельній ділянці (interdictum resitutorium).

Отже, лише та діяльність могла бути заперечена або обмежена без шкоди для волі власника, яка сама обмежувала волю інших власників, безпосередньо стосуючись об'єктів їх виключної влади, тобто об'єктів права власності.

2.5 Припинення права власності

Найпоширенішими підставами припинення права власності на майно є відповідні похідні підстави його набуття, але тільки навпаки, коли відчужувач майна на підставі відповідного юридичного факту втрачав право на майно (купівля-продаж, дарування, міна, надання приданого тощо). У цих випадках римляни констатували припинення права власності, а саме -- перехід цього права до іншої особи. Перехід був можливий лише за наявності суворого дотримання принципу nemo plus juris (ніхто не може передати іншому більше прав, ніж має сам (D. 50. 17. 54). Тобто право власності до нового власника переходило із тими самими обмеженнями, що мав і попередній власник (наприклад, право застави, земельні сервітути тощо).

Окрім цього право власності на майно може припинятись і за інших підстав, що стосуються об'єкта або суб'єкта права власності. Так, найбільш природним способом припинення права власності римські юристи вважали повне знищення речі. У цьому разі йдеться про фізичне знищення об'єкта власності або про виникнення юридичної непридатності стосовно того, що неможливо створити об'єкт власності (наприклад, раба відпустили на волю).

Суб'єктивною підставою для припинення права власності була дерелікція (derelictio), яка мала місце в разі, якщо власник відмовлявся від права на відповідну річ. Але в результаті derelictio річ фізично не знищувалась, а ставала такою, що нікому не належала, тобто кинутою (res derelicta). Отже, така річ могла стати об'єктом окупації і перейти у власність до іншої особи.

2.6 Захист права власності

Способи захисту права власності в римському праві змінювалися згідно з тими видами власності, що виникли впродовж розвитку Римської держави і були дуже різноманітними за своїми джерелами регулювання. Найбільш типовими способами захисту права власності були віндикаційний (res vindicatio), негаторний (actio negatoria) та прогібіторний (actio prohibitoria) позови, які спершу застосовувалися тільки для захисту квіритської власності.

Віндикаційний позов (res vindicatio) мав місце тоді, коли одна особа заявляла, що є власником майна, яке перебуває в незаконному володінні іншої особи, і на цій підставі вимагала повернення майна. Віндикаційний позов захищав власника від найбільш брутального порушення його права, а саме, від дій іншої особи, яка незаконно утримувала його річ (майно). Позивач мав довести ті обставини, які підтверджували б його право власності на спірну річ (майно). Якщо ж доказати право власності не вдавалося, тоді позов відхилявся. При доведенні права власності на річ позов у легісакційному процесі підлягав задоволенню. У формулярному процесі праву власності позивача можна було протиставити правомірну підставу володіння (iusta causa possidenti), наприклад узуфрукт, оренду, заставу і т. ін. У таких ситуаціях віндикаційний позов задовольнити було неможливо. Але якщо особа, яка отримала майно з волі власника на підставі будь- якого цивільного договору, згодом відмовилася його повернути, вона ставала неправомірним володільцем і відповідала за віндикаційним позовом. При розгляді позову в умовах формулярного процесу розрізняли добросовісних і недобросовісних володільців. Загалом і в тих і в інших набувачів володіння мали місце юридичні недоліки, a res vindicantio було спрямоване на те, щоб повернути не тільки річ власнику, але і всі пов'язані з нею вигоди. Добросовісний володілець зобов'язаний був повернути разом із річчю ті плоди, які він отримав з моменту пред'явлення до нього віндикаційного позову. Недобросовісний володілець повертав усі плоди та вигоди, які річ принесла йому впродовж всього часу недобросовісного володіння. Таким чином, він- дикаційний позов захищав право власності й відповідно до римського права майно поверталося власнику в будь-якому випадку, незалежно від того, добросовісним чи недобросовісним був набувач майна. Застосовувалась так звана необмежена віндикація.

Негаторний позов (actio negatoria) мав місце в тому разі, коли належне власнику право не піддавалося сумніву, але інші особи зазіхали на те, щоб користуватись цією власністю, начебто маючи яке-небудь право на чужу річ (іш in re aliena) (сервітут, узуфрукт). Порушення права власності могли мати подвійний характер: позитивний або негативний, з огляду на те, чи здійснює третя особа всупереч волі власника прямо вплив на річ або ж вона заважає вільно користуватися річчю^[3]. У такому разі виникали підстави для заяви не віндикаційного, а негаторного позову (лат. negare -- заперечувати). Цей позов належав тільки володіючому власнику і був спрямований проти будь-яких серйозних і реальних зазіхань від будь-кого на його власність у вигляді привласнення права сервітутного або схожого користування (проходу чи проїзду через його земельну ділянку, прибудови до його стіни споруд). Власник заперечував наявність у відповідача такого права. Суддя завжди запрошував відповідача згідно з позовом надати гарантії про недопущення подальших дій, що турбують власника (cautio de amplius non turbando), тобто взяти на себе зобов'язання уникати в майбутньому дій, які спричинятимуть перешкоди для власника. Задоволення позову означало не що інше, як судову констатацію того факту, що майно, яке перебуває у власника-позивача, вільне від тих правових обтяжень на користь третіх осіб, на які вони претендують.

Прогібіторний позов (actio prohibitoria) -- позов про заборону (лат. prohibere -- забороняти), застосовувався в разі, якщо треті особи, які не зазіхали на чуже майно ні в цілому, ні в рамках обмеженого права, проте своєю поведінкою заважали власнику нормально користуватися майном. Суд зобов'язував порушника в таких випадках усунути наслідки вчинених дій і не здійснювати такі дії в майбутньому.

До різновидів прогібіторних позовів, які були ще відомі із Законів ХІІ таблиць, слід віднести позови по захисту нерухомої власності (майна) у відносинах сусідства. Наприклад: 1) про удосконалення межі земельних ділянок, які межують одна з одною (actio finium regundorum), у разі непорозуміння або незгоди щодо розташування межових знаків та належності відповідних земельних ділянок на їх межах; 2) про затримання дощової води (actio aguae pluviae arcendae) у разі зміни природного режиму стоку води або штучного позбавлення води; 3) про збір плодів (interdictum de glande legenda) -- у разі якщо власник земельної ділянки забороняв своєму сусідові заходити на його територію, щоб збирати свої плоди; 4) гарантія на випадок загрозливої шкоди (cautio damni infecti) у разі якщо одна із двох розташованих по сусідству будівель унаслідок природних або залежних від людини причин виявлялась у загрозливому стані, -- надання сусідом обіцянки відшкодувати шкоду, яка може бути спричинена об'єктами права власності; 5) про обрізування дерев (interdictum de arboribus caedendis) мав місце в тому разі, якщо претор давав розпорядження власникові нерухомості особисто обрізати гілки дерев, які схилялися над сусідньою ділянкою.

Размещено на Allbest.ru