Державна інноваційна політика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Державна інноваційна політика

1.1 Сутність і принципи державної інноваційної політики

1.2 Етапи розвитку системи державного регулювання інноваційної політики

1.3 Формування державної інноваційної політики

Розділ 2. Державна підтримка інноваційної діяльності

2.1 Напрямами державної підтримки

2.2 Роль податкового та митного режиму в регулюванні інноваційної діяльності

2.3 Проблеми інноваційного розвитку в Україні

Розділ 3. Завдання та перспективи розвитку державної підтримки інноваційної політики

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

На даний момент не викликає сумніву той факт, що саме інноваційна діяльність є головним джерелом суспільного прогресу.

Конкурентоспроможність конкретної фірми і економіки в цілому визначається не лише обсягами виробництва та експорту, а й наявністю інноваційної складової у виробництві. Від того, наскільки значною буде інноваційна складова економічного розвитку будь-якої країни, залежить її роль і місце у світовій економічній системі, стабільність і рівень розвитку національної економіки на даному етапі і в майбутньому. Дане питання є особливо актуальним для України, яка активно шукає своє власне місце в світовій економічній та політичній системі. Інноваційні процеси в економіці перебувають останнім часом в полі зору посиленої уваги з боку як закордонних, так і вітчизняних фахівців.

Сьогодні в Україні існує декілька головних чинників-загроз інноваційній безпеці України: недостатній рівень фінансування науково-технічних робіт, слабкий розвиток інфраструктури трансферу технологій, зниження рівня «інтелектуалізації» експорту і зростання імпорт залежності країни від наукомістких товарів, незадовільне інформаційне забезпечення інноваційної сфери, недосконалість податкової системи та відсутність державної підтримки цієї сфери, повільний розвиток ефективних форм інноваційної діяльності. Усі згадані проблеми вимагають прискіпливого аналізу

Невирішеною проблемою є узагальнення і систематизація методів державного стимулювання інноваційної діяльності в розвинених країнах, що дозволить відібрати ті з них, які будуть суттєвими для прискорення інноваційних процесів в Україні.

Мета даної роботи - розкрити роль державної підтримки інноваційної діяльності.

Розділ 1. Державна інноваційна політика

інноваційна політика податковий митний

1.1 Сутність та мета державної інноваційної політики

Під інноваційною політикою слід розуміти комплекс принципів та економічних, правових, організаційних і соціальних методів планування, стимулювання, регулювання та контролю процесів інноваційної діяльності в науково-технічній та виробничій сферах. Основним завдання державних органів є визначення мети інноваційної політики, основних принципів її здійснення, а також механізму реалізації відповідних заходів.

Метою інноваційної політики провідних країн світу є сприяння розвитку науки й техніки, підвищення інноваційної активності, що забезпечує конкурентоспроможність національної продукції на світовому ринку, обороноздатність країни, покращує екологічну ситуацію, а також сприяє розвитку венчурного довгострокового бізнесу. Виходячи з цієї мети, держава визначає пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності та обирає основні шляхи підтримки підприємств, які працюють над виконанням державних інноваційних програм.

Відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» основними принципами державної інноваційної політики є:

1. орієнтація на інноваційний шлях розвитку економіки України;

2. визначення державних пріоритетів інноваційного розвитку;

3. формування нормативно-правової бази у сфері інноваційної діяльності;

4. створення умов для збереження, розвитку й використання вітчизняного науково-технічного та інноваційного потенціалу;

5. забезпечення взаємодії науки, освіти, виробництва, фінансово-кредитної сфери у розвитку інноваційної діяльності; дефективне використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримка підприємництва у науково-виробничій сфері;

6. здійснення заходів на підтримку міжнародної науково-технологічної кооперації, трансферу технологій, захисту вітчизняної продукції на внутрішньому ринку та її просування на зовнішній ринок;

7. фінансова підтримка, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності;

8. сприяння розвиткові інноваційної інфраструктури;

9. інформаційне забезпечення суб'єктів інноваційної діяльності;

10. підготовка кадрів у сфері інноваційної діяльності.

Ґрунтуючись на цих принципах, державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

- визначення й підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального й місцевого рівнів;

- формування й реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

- створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки й стимулювання інноваційної діяльності:

- захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

- фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

- стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

- встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

- підтримки функціонування й розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.



1.2 Етапи розвитку системи державного регулювання інноваційної політики

Увесь період становлення та розвитку системи державного регулювання інноваційної активності в розвинених країнах можна умовно розділити на три етапи.

1. Початковий етап (із середини 40-х до кінця 60-х років) охоплює два напрями державної політики, які між собою були недостатньо скоординовані й організаційно розділені на науковий та промисловий. Перший напрям державної політики був спрямований на підтримку НДЦКР у вищій школі, підготовку наукових кадрів і проведення фундаментальних досліджень у державних лабораторіях.

2. Другий напрям був націлений на регулювання галузевої структури виробництва, підтримку НДЦКР підприємств і сумісних з власним сектором досліджень.

Науково-технічна політика цього періоду окреслювалась обмеженим колом завдань, першими ланками інноваційного процесу, накопиченням знань та ресурсів, і практично не розглядались шляхи, спрямовані на практичне використання одержаних результатів.

Починаючи з 70-х років, увага до проблем нововведення посилилась у зв'язку з серйозними труднощами, які виникли під час промислового освоєння результатів науково-технологічних розробок у рамках великомасштабних стратегічних програм атомного, авіакосмічного і телекомунікаційного профілів. Саме в цей період виникло поняття інноваційної політики, постали питання пошуку та розроблення нових засобів стимулювання НДЦКР, прискорення впровадження у виробництво одержаних результатів. Збільшилось коло організацій, які залучались у сферу державного втручання, виникла необхідність об'єднання наукової й технічної політики з іншими напрямами державного регулювання, економічною, промисловою, енергетичною та соціальною, а також із засобами у сфері підготовки й використання робочої сили. Пошук нових шляхів стимулювання інноваційного розвитку започаткував створення центрів нововведень, кооперацію навчальних закладів і промислових фірм у здійсненні НДДКР (створення технопарків та інших організаційних форм взаємозв'язку науки й виробництва).

3. Третій етап (з 80-х до кінця 90-х років) характеризується формуванням законодавчих основ інноваційної політики, її нормативної бази, яка має стратегічний характер, розширенням методів стимулювання інноваційної діяльності; створенням нових організаційних форм проведення сумісних міжнаціональних наукових досліджень; підвищенням мобільності наукових кадрів; подальшим розвитком інформаційної технології як чинника економічного зростання у XXI ст. Слід зазначити, що західні вчені інформацію розглядають не як просту сукупність даних, а як ті можливості, що безпосередньо має людина, що володіє відповідними знаннями та вміннями, здатністю до самовдосконалення, вільного співробітництва з іншими людьми.

1.3 Формування державної інноваційної політики

"Перехід України до інноваційного шляху розвитку - це єдина можливість зробити нашу країну конкурентоздатною і увійти у світове співтовариство на рівних." Перехід до інноваційного розвитку країни визначено в цьому документі як основна мета державної політики в галузі розвитку науки і технологій. І як один з найважливіших напрямів державної політики в галузі розвитку науки і технологій - формування розвитку національної інноваційної системи.

Політика, формована Міністерством освіти і науки України, націлена на реалізацію цих цілей і завдань. Основні завдання, які покликана вирішувати федеральна цільова науково - технічна програма: визначення пріоритетів у сфері науки і технологій та їх реалізація; розвиток системи наукових і технічних пріоритетів, механізмів створення та побудови державно-приватного партнерства; розвиток інфраструктурної діяльності, тобто побудова інноваційної інфраструктури в Україні, а також сприяння зміцненню матеріально-технічної бази наукової діяльності ВНЗ, вдосконалення нормативно-правової бази науки та інноваційної сфери, і ін Управління програмою здійснюється Науково-координаційною радою під керівництвом Міністра.

По шести основним науково - технічних напрямків сформовані пріоритети:

· Наноіндустрії і перспективні матеріали;

· Енергозберігаючі технології та альтернативні джерела енергії;

· Технології живих систем;

· Інформаційно-телекомунікаційні системи;

· Екологія і раціональне природокористування;

· Безпека та протидія тероризму.

У новій редакції програми слід відзначити 3 основні блоки, в рамках яких будується робота: генерації знань, розробка технологій та комерціалізація технологій.

Перший блок - генерація знань. У рамках цього блоку реалізується близько 250 проблемно-орієнтованих пошукових досліджень фундаментального характеру та прикладні розробки. Здійснюється також підтримка науково-організаційного та методичного забезпечення інтеграції наукової та освітньої діяльності, підтримуються пілотні проекти в цій сфері, створюються науково-світні комплекси.

Другий блок - розробка технологій. Цей блок орієнтований на підтримку і розвиток прикладних наукових досліджень і розробок. У рамках цього блоку близько 120 дослідно-конструкторських, технологічних та експериментальних розробок вперше отримали фінансову підтримку.

Третій блок програми - комерціалізація технологій. У першу чергу, тут слід говорити про створення і розвиток ефективних механізмів державного та приватного партнерства.

Найважливіший елемент - це фінансова інфраструктура. У першу чергу, це бюджетні і позабюджетні фонди, такі як: фонд сприяння розвитку малих форм підприємств у науково - технічній сфері; фонд технологічного розвитку.



Розділ 2. Державна підтримка інноваційної діяльності

2.1 Напрямами державної підтримки

Виходячи з актуальності наявних в Україні проблем, вирішення яких потребує наукового забезпечення, пріоритетними напрямами державної підтримки сьогодні є:

- у сфері наукового розвитку - фундаментальна наука; прикладні дослідження й технології; вища освіта, підготовка та перепідготовка наукових кадрів; розвиток наукових засад розбудови соціально орієнтованої ринкової економіки; наукове забезпечення вирішення проблем здоров'я людини та екологічної безпеки; система інформаційного та матеріального забезпечення наукової діяльності;

- у сфері технологічного розвитку - дослідження і створення умов для високопродуктивної праці та сучасного побуту людини; розроблення засобів збереження й захисту здоров'я людини; розроблення ресурсо-, енергозберігаючих технологій; розроблення сучасних технологій і техніки для електроенергетики, переробних галузей виробництва, в першу чергу агропромислового комплексу, легкої та харчової промисловості;

- у сфері виробництва - формування наукоємких виробничих процесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур (технопарків, інкубаторів тощо); створення конкурентоспроможних переробних виробництв; технологічне та технічне оновлення базових галузей економіки держави; впровадження високорентабельних інноваційно-інвестиційних проектів, реалізація яких може забезпечити якнайшвидшу віддачу і започаткувати прогресивні зміни в структурі виробництва та тенденціях його розвитку;

- у сфері фінансово-банківської діяльності - стимулювання створення спеціалізованих інноваційних банків, а також фондів довгострокового кредитування функціонуючих банків шляхом встановлення відповідних пільг з оподаткування коштів, що інвестуються для досягнення технологічних змін: диференціація ставки податку на прибуток банків залежно від напрямів використання ресурсів шляхом зниження в разі їх довгострокового кредитування високотехнологічних проектів і підвищення в разі вкладання коштів у високоприбуткові операції фінансового ринку; створення системи пільгового рефінансування банків, які надають пільгові кредити для реалізації інвестиційних проектів щодо розроблення і впровадження високотехнологічного обладнання та іншої інноваційної продукції; запровадження спеціального порядку створення інноваційних асоціацій, які є інвестиційно-виробничими об'єднаннями юридичних та фізичних осіб, що беруть участь у здійсненні інноваційного проекту та випуску нової конкурентоспроможної продукції; запровадження державної системи страхування ризиків інноваційної діяльності за рахунок спеціально створеної страхової компанії тощо.

2.2 Роль податкового та митного режиму в регулюванні інноваційної діяльності

Найефективнішим важелем державного регулювання інноваційної діяльності є створення особливого податкового та митного режиму.

Зокрема, впродовж строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту і за умови, що виконання проекту розпочато не пізніше вісімнадцяти місяців від дати його державної реєстрації, оподаткування об'єктів інноваційної діяльності здійснюється у порядку, за яким 50 відсотків податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаних із виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток, одержаний від виконання цих проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності і розширення власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз. Пільгове оподаткування реалізується за умови, що суб'єкт інноваційної діяльності про початок реалізації інноваційного проекту у місячний строк повідомляє відповідний орган ДПА і по всіх господарських операціях, пов'язаних із виконанням інноваційного проекту, веде окремий бухгалтерський облік.

Кошти у розмірі 50 відсотків податку на додану вартість і податку на прибуток, що залишаються у розпорядженні платника податків і не використані протягом строку пільгового оподаткування і дванадцяти місяців після нього, підлягають зарахуванню до Державного бюджету України.

Інноваційні підприємства сплачують земельний податок за ставкою у розмірі 50 відсотків діючої ставки оподаткування.

Особливостями митного регулювання інноваційної діяльності є те, що:

1. Необхідні для виконання пріоритетного інноваційного проекту, яким передбачається випуск інноваційного продукту, щодо якого прийнята постанова Кабінету Міністрів України про його особливу важливість, сировина, устаткування, обладнання, комплектуючі та інші товари (крім підакцизних товарів), які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають вимогам проекту, при ввезенні в Україну протягом строку чинності свідоцтва про державну реєстрацію інноваційного проекту звільняються від сплати ввізного мита та податку на додану вартість. Номенклатура та обсяги ввезення сировини, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів мають бути визначені в інноваційному проекті перед його державною реєстрацією.

2. У разі використання сировини, матеріалів, устаткування, обладнання, комплектуючих та інших товарів, ввезених в Україну без сплати ввізного мита та податку на додану вартість не для потреб виконання інноваційного проекту ввізне мито та податок на додану вартість сплачуються до бюджету в повному обсязі. При цьому платник податку зобов'язаний збільшити податкові зобов'язання за наслідками податкового періоду, в якому відбулося таке порушення, на суму ввізного мита і податку на додану вартість, що мали бути сплачені при ввезенні на митну територію таких товарів, а також сплатити пеню, нараховану на суму податків, виходячи із 120 відсотків облікової ставки НБУ, що діяла на день збільшення податкового зобов'язання, за період їх, нецільового використання.

Реалізація цих заходів сприятиме формуванню такої моделі організації інноваційної діяльності, зокрема, науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт в Україні, яка б поєднувала в собі елементи ринкової економіки із збереженням гнучких важелів державного регулювання цією найважливішою сферою життєдіяльності суспільства.

2.3 Проблеми інноваційного розвитку в Україні

Уповільнення з другої половини 2001 року темпів зростання основних макроекономічних показників супроводжується в українській економіці нагромадженням макроекономічних диспропорцій та суперечностей і зниженням регульованості економіки. В економіці України посилився вплив серйозних макроекономічних проблем:

дефляції, яка відбувається на тлі зростання основних показників внутрішнього ринку та суттєвого збільшення грошової пропозиції;

збільшення розриву між дисконтною ставкою НБУ та ставками по кредитах комерційних банків, що веде до зростання реальних процентних ставок;

погіршення становища у фіскальній сфері, зростання недонадходжень до державного бюджету;

подальшого зростання заборгованості суб'єктів господарювання, скорочення залишків коштів на їхніх банківських рахунках;

прискорення відпливу іноземних інвестицій з України.

Головною причиною такої ситуації є, насамперед, те, що, за умов відсутності системної інвестиційної політики, у міру досягнення межі завантаження виробничих фондів потенціал економічного зростання підійшов до межі вичерпання. Складовими цього процесу є:

зниження темпів зростання експорту. Кошти, отримані національною економікою під час сприятливої кон'юнктури для експорту металопродукції, не було використано належним чином на інвестиції в більш технологічні галузі, які могли б досягти конкурентоспроможності на світовому ринку;

вичерпання ефекту девальвації гривні, яка мала місце у 1998-1999 рр. За підрахунками експертів, ревальвація гривні поступово підвищила курс до рівня, який встановився після кризи вересня 1998 р.;

вичерпання позитивного ефекту збільшення доходів населення. Протягом 2001 року спостерігалося поступове випередження темпів зростання доходів населення над темпами зростання роздрібного товарообороту, причому з початку нинішнього року цей розрив посилився;

збільшення імпорту споживчих товарів, яке підтримується ревальваційними тенденціями;

втрата стимулюючого ефекту ремонетизації товарно-грошового обігу у зв'язку з тим, що падіння реальної швидкості обороту грошей перевищило темпи збільшення грошової пропозиції та призвело до створення дефіциту ресурсів на ринку безготівкових коштів.

Структурні зміни, що відбуваються протягом останніх років в економіці України, характеризуються стрімкою втратою позицій галузями, які визначають науково-технічний прогрес. Якщо скорочення частки галузей, які виробляють товари, у валовій доданій вартості (з 70,7 % у 1990 р. до 53,4 % у

2000 р.) є закономірним процесом, оскільки відбиває відповідне зростання питомої ваги сфери послуг, то напрям і динаміка трансформації структури промисловості свідчать про прогресуюче технологічне відставання України від розвинених країн світу. Частка машинобудування та металообробки неухильно знижувалася при тому, що понад 60 % складало виробництво сировинної та проміжної продукції (табл.1, рис.1). Тільки у 2001 р., за новою класифікацією видів економічної діяльності, питома вага машинобудування дещо зросла - з 11,3 до 12,1 %.

Таблиця 1 Галузева структура промисловості в Україні, %

Галузь промисловості	1990	1995	2000
Електроенергетика	3,2	11,0	12,1
Паливна промисловість	5,7	13,2	10,1
Чорна металургія	11,0	21,8	27,4
Кольорова металургія	1,1	1,6	2,4
Хімічна та нафтохімічна промисловість	5,5	7,0	5,9
Машинобудування та металообробка	30,5	16,0	13,4
Деревообробна та целюлозно-паперова промисловість	2,9	2,2	2,4
Промисловість будівельних матеріалів	3,4	3,9	2,7
Легка промисловість	10,8	2,8	1,6
Харчова промисловість	18,6	15,1	16,8
Інші галузі промисловості	7,3	5,4	5,2

Зазначена деформація структури промислового виробництва стала неминучою внаслідок відсутності державної промислової політики та переорієнтації товаровиробників на наявний платоспроможний попит, передусім за кордоном. Через це преференції отримали галузі, які виробляють продукцію з низьким ступенем переробки. Частка в експорті товарів неблагородних металів та виробів з них зросла з 32,3 % у 1996 р. до 41,6 % за січень-липень

2002 р., загалом частка сировинних і низькотехнологічних товарів за цей період складає близько 80 %, у той час як частка машинобудівної продукції стабілізувалася на рівні 14-15 % (табл. 2). При цьому обсяг експорту машин і устаткування за січень-липень 2002 року знизився на 10 %, транспортних засобів - на 6 % до відповідного періоду попереднього року.

З огляду на посилення відкритості української економіки (за підсумками першого півріччя 2002 р. зовнішній оборот товарів і послуг склав 104,5 % ВВП, в тому числі експорт - 57,2 %, імпорт - 47,3 %), негативний ефект від неефективної структури зовнішньої торгівлі посилюється.

Таблиця 2 Структура експорту товарів, %

Укрупнені статті експорту	1996	2001 (січень-липень)
Продукція паливної та хімічної промисловості: мінеральні продукти, продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості, пластмаси та каучук	23,8	22,1
Інша сировинна продукція: деревина та вироби з неї, паперова маса з деревини або інших волокнистих волокон, вироби з каміння, гіпсу, цементу, скла, азбесту	2,6	4,2
Неблагородні метали та вироби з них	32,3	41,6
Продукція легкої промисловості: шкіряна і хутряна сировина та вироби з них, текстиль та текстильні вироби, взуття, головні убори, парасольки	3,9	5,2
Продукція агропромислового комплексу: живі тварини та продукція тваринництва, продукти рослинного походження, жири і масла тваринного та рослинного походження, продукція харчової промисловості	21,2	11,0
Продукція машинобудування: машини, устаткування та механізми; електротехнічне устаткування; звукозаписувальна та відтворювальна апаратура, телеапаратура, прилади і апарати оптичні, фотографічні, кінематографічні, вимірювальні, медичні та хірургічні; годинники, музичні інструменти, різні промислові товари	15,0	14,

Збільшенню експорту високотехнологічної вітчизняної продукції, яка має конкурентні переваги на світовому ринку (ОПК, авіаційна промисловість), перешкоджають відверті протекціоністські заходи розвинених країн та політичний тиск з метою перешкоджання виходу цієї продукції на ринки країн, що розвиваються.

Ці обставини сприяють прискореному розвитку сировинних галузей і консервації у такий спосіб низькотехнологічної структури української промисловості. За підсумками 2000 р. лише три галузі перевищили рівень виробництва 1994 р. - кольорова (на 77,2 %), чорна металургія (на 37,7 %), а також деревообробна та целюлозно-паперова промисловість (на 19,6 %). У той же час, обсяг продукції машинобудування склав лише 62,4 % рівня 1994 року. Гірше працювала тільки промисловість будівельних матеріалів (43,5 %). Виразні тенденції до монополізації, які спостерігаються у базових галузях української економіки, обумовлюють ціновий диктат підприємств цієї сфери, що призводить до перерозподілу на їхню користь інвестиційних та потенційних інноваційних ресурсів.

У той же час, збільшення внутрішнього попиту під впливом економічного зростання, а також скорочення імпортних обмежень, обумовлене вступом до СОТ, неминуче спричинять прискорене зростання імпорту. За січень-липень 2002 р. імпорт товарів вже зростав швидше за експорт (відповідно 105,8 та 102,3 %). У 2003 р. можна очікувати відновлення негативного сальдо зовнішньої торгівлі товарами, а враховуючи лібералізацію сфери послуг за правилами СОТ - і погіршення сальдо торгівлі послугами з неминучими наслідками: уповільненням чистого притоку валюти, припиненням ремонетизації обігу, наростанням проблем з обслуговуванням зовнішнього боргу.

Таким чином, підсумки економічного розвитку дають підстави стверджувати, що економіка України входить до стадії стагнації. В той час як традиційні чинники економічного зростання, які спиралися переважно на мобілізацію ресурсів, нагромаджених за тривалий період економічного спаду, практично вичерпано, належних зрушень в структурі економічної системи, які перевели б національну економіку в режим зростання, яке ґрунтується на інвестиційно-інноваційному творенні нових ресурсів, поки що не відбулося. Враховуючи це, нагальною постає проблема модернізації української економіки з метою підвищення технологічного рівня експорту та якісних характеристик вітчизняної продукції, яка постачається на внутрішній ринок, що необхідно для забезпечення конкуренції з імпортованими товарами не тільки за ціновими, але й за якісними характеристиками. Саме на виконання цього стратегічного завдання має бути спрямована інноваційна політика України.



Розділ 3. Завдання та перспективи розвитку державної підтримки інноваційної політики

Основними завдання для покращення державної підтримки інноваційної політики є:

- формування державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності;

- забезпечення реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності;

- створення національної інноваційної системи для забезпечення проведення ефективної державної інноваційної політики;

- координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності.

Основними консолідованими завданнями, які сприятимуть інноваційному розвитку на рівні держави є:

* формування інноваційно-орієнтованої структури національної економіки;

* покращення організаційно-фінансової інфраструктури інноваційної діяльності;

* цілеспрямована підготовка кадрів високої кваліфікації для високотехнологічних галузей, а також менеджерів інноваційної діяльності;

* створення ринку інноваційної продукції, на якому буде забезпечений належний рівень захисту інтелектуальної власності;

* широке застосування в усіх галузях економіки і сферах суспільного життя інформаційно-комунікаційних технологій;

* вдосконалення системи державної підтримки інноваційної діяльності та її регулювання;

* підвищення інноваційної культури суспільства.

Якщо одним із завдань, виконання якого повинно бути забезпечено Держінвестиціями, є координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності та враховуючи запропоновану нами для Держінвестицій місію, доцільно говорити про координацію даною структурою розробки стратегії інноваційного розвитку України та, відповідно, її впливу на формування ВВП. А можливості такого впливу існують.

Збільшення частки інноваційного фактору в прирості ВВП можливе за рахунок:

* збереження та розвитку науково-технічного потенціалу України;

* визначення національних пріоритетів науково-технічного спрямування (напрямків робіт), «критичних» та/або «високих» технологій, що повинно супроводжуватися відповідною інвестиційною, податковою та амортизаційною політиками;

* невідкладного проведення відповідних інноваційних перетворень, в першу чергу, за визначеними пріоритетними напрямами розвитку;

* здійснення цілеспрямованих структурно-функціональних змін в економіці;

* зміни структури експорту промислової продукції із перевагою у ній продукції з високим рівнем доданої вартості;

* збільшення частки венчурних інвестицій у високотехнологічне виробництво до 70% від загального обсягу вкладень капіталу в інноваційну сферу виробництва;

* сприяння рухові акціонерного капіталу в інноваційну сферу, як у національному, так і в міжнаціональному масштабі;

* державної підтримки венчурного підприємництва (орієнтація на венчурне фінансування, яке в найбільшій мірі сприяє скороченню робочих місць у великих промислових компаніях, диверсифікованості останніх і рівнобіжне утворення дрібних і середніх самостійних компаній, які виходять на ринок нових технологій для виробництва конкурентноздатної продукції. Тим самим прискорюється і самоорганізується процес реструктуризації економіки, у результаті якого утворюється значна кількість робочих місць, на яких виробляються товари і послуги із значною доданою вартістю);

* запровадження дієвих механізмів стимулювання інвестицій у науку та інноваційну діяльність з боку промислових підприємств усіх форм власності та банків;

* залучення значного за обсягом приватного капіталу в науково-технічну сферу;

* збільшення в обігу на фондовому ринку частки цінних паперів, що випущені малими високотехнологічними компаніями;

* формування ефективної системи залучення в цивільний оборот інтелектуальної власності та інших результатів інтелектуальної діяльності;

* здійснення модернізації вітчизняної промисловості зі створенням нових виробництв, що базуються на високих технологіях;

* включення України в глобальний науково-технологічний розвиток, що сприятиме масштабному залученню фінансових і кадрових ресурсів у технологічний розвиток економіки, збільшенню обороту зовнішньої торгівлі високотехнологічною продукцією та технологіями;

* набуття принципової ваги для прориву українських товарів і технологій на світовий ринок патентування винаходів і знаків для товарів та послуг вітчизняних розробників у розвинених країнах світу;

* патентування за кордоном і збереження прав на інтелектуальну власність за українськими винахідниками і виробниками;

* пільгового оподаткування коштів виробничих підприємств, спрямованих на освоєння високих технологій, а також витрат на наукові дослідження і розробки;

* пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності, особливо на початкових стадіях освоєння ними нових технологій і організації випуску нової продукції;

* запровадження пільгового режиму амортизаційних відрахувань та інвестиційного кредиту - зменшення податку на прибуток на певну частину загальної вартості інвестицій в устаткування (особливо на стадії модернізації підприємства).



Висновок

Загальна риса інноваційної політики - врахування особливостей інноваційного процесу: його циклічності, розчленованості на етапи, імовірнісного характеру та високого ступеня ризику тощо.

Однією з причин зниження ефективності інновацій є слабкість правової бази в галузі інноваційного підприємництва і недостатній рівень державної підтримки інноваційних підприємств. Будь-який вид інноваційної діяльності потребує державної підтримки і стимулювання. У розвинених західних країнах розроблено шляхи і форми, за допомогою яких здійснюється підтримка інноваційного підприємництва.

Отже, можна зробити висновок, що інноваційна діяльність в Україні є пріоритетним напрямком розвитку економіки, який здобув високу підтримку держави. Зокрема існує багато законів, програм та проектів, які регулюють та підтримують розвиток інноваційної діяльності в державі.

Маючи достатньо високий науково-технологічний потенціал, Україна недостатньо використовує його в національних інтересах. Українську інноваційну політику, яка все ще перебуває на стадії формування, можна кваліфікувати як таку, що тяжіє до англо-американської моделі, оскільки держава більше покладається на ринкові механізми стимулювання інноваційної діяльності, ніж на пряму підтримку інноваційного процесу. Але проблема полягає не в тому, що розвиток науки і науково-технічних розробок практично не фінансується державою, а у тому, що наука і економіка України розвиваються різними шляхами. Більшість розробок, виконаних вітчизняними науковцями, не мають практичного застосування у жодній з галузей економіки країни. Це спричиняє фактичну ізольованість наукових установ від підприємництва, а отже, унеможливлює розвиток інноваційного процесу за рахунок ринкових важелів, оскільки інноваційна діяльність опинилася значною мірою поза межами ринку.

Тому основним завданням державної політики мають бути заходи, спрямовані на створення умов для органічного поєднання науково-технологічного і підприємницького середовища. Причому відірваними від потреб економіки виявляються не лише академічні установи, а й галузева наука, адже більшість галузевих інститутів займаються виживанням, виконуючи замовлення, які не є важливими ні з позицій галузі, у відомчому підпорядкуванні якої вони знаходяться, ні з позицій інноваційного розвитку вітчизняної економіки в цілому. Доцільно було б організувати науково-технологічний аудит усіх таких інститутів, на основі якого вирішити їхню подальшу долю. Частину з них доцільно було б передати до складу академічних установ та вузів, інші - до великих промислових об'єднань, частину приватизувати на конкурсних засадах за умов визначення покупця, який може запропонувати найкращий інвестиційний та інноваційний проект розвитку зазначених закладів.



Список використаної літератури

1. Антонюк Л.Л., Поручник А. М., Савчук В. С Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації. - К.: КНЕУ, 2003.

2. Бетехтина Е., Пойсик М. Світова практика формування науково-технічної політики. -- Кишинів, 1990.

3. Давідов М. В. Шляхи організаційно-фінансового забезпечення інноваційного процесу на підприємствах України // Актуальні Проблеми Економіки. - 2008. - № 4. - С. 130-134.

4. Інноваційний менеджмент (навчальний посібник) / Баришева А.В. - М, 2006

5. Крупка М. І. Фінансово-кредитними механізм інноваційного розвитку економіки // Фінанси України. - 2001.- №11. - С 86-98.

6. Марченко О. В. Визначення необхідних і достатніх умов для інноваційного розвитку підприємства // Актуальні Проблеми Економіки. - 2008. - № 6. - С. 158-164.

7. Міжнародна інвестиційна діяльність/Д. Г. Лук'яненко (ред.). - К.: КНЕУ, 2003.

8. Міжнародний рух капіталу (Інвестиційна політика зарубіжних країн) Підручник, (ГРИФ). Лівенцев М.М., Костюніна Г.М. -2005

9. Папенчук П. Підтримка інноваційної діяльності. Досвід економічно розвинутих держав та України // Юридичний журнал.- 2003,- №12. - С. 64.

Размещено на Allbest.ru

...