Державне обвинувачення в Кримінальному Судочинстві України: відкриття, побудова, значення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту

Надвірнянський колледж НТУ

Курсова робота

З дисципліни "Кримінальний Процес України"

По темі: "Державне обвинувачення в Кримінальному Судочинстві України: відкриття, побудова, значення"

Виконала: Спасюк У.Я.

Перевірив: Гнатишак В.Ф.

Надвірна 2012

Зміст

Вступ

1. Державне обвинувачення його сутність і значення

1.1 Сутність та значення державного обвинувачення

2. Відкриття Державного обвинувачення

2.1 Підтримання прокурором державного обвинувачення в суді

2.2 Відмова прокурора від державного обвинувачення в судді: причини та її правові наслідки

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. Тенденції розвитку системи кримінального судочинства об'єктивно обумовлюють необхідність удосконалення однієї з центральних функцій прокуратури - підтримання державного обвинувачення в суді.

В літературі приділялася певна увага окремим аспектам цієї проблематики, зокрема, методичному забезпеченню даної функції, підвищенню ефективності діяльності прокурора з підтримання державного обвинувачення. Недостатньо уваги приділяється особливостям державного обвинувачення по окремих категоріях злочинів.

Мета і завдання дослідження. Метою є теоретичне і практичне узагальнення актуальних проблем підтримання державного обвинувачення в суді та вироблення тактичних й методичних засад цієї діяльності а також внесення пропозицій з удосконалення чинного законодавства, що регламентує суспільні відносини в цій сфері. Досягнення поставленої мети зумовило постановку наступних завдань:

- дослідити сутність та функціональне призначення державного обвинувачення в умовах реалізації принципу змагальності сторін у кримінальному судочинстві;

- з'ясувати зміст підтримання державного обвинувачення в суді в умовах та сформулювати завдання, які стоять перед державним обвинувачем на різних стадіях кримінального судочинства;

- проаналізувати організаційно-правові гарантії реалізації принципу незалежності державного обвинувача та притаманні йому процесуальні засоби діяльності;

- розкрити методичні і тактичні прийоми підтримання державного обвинувачення в суді: а) підготовці до підтримання державного обвинувачення; б) участі у попередньому розгляді справ про шахрайство; в) підтриманні державного обвинувачення у підготовчій частині судового розгляду; г) підтриманні державного обвинувачення у судовому слідстві; д) підтриманні державного обвинувачення у судових дебатах;

- на підставі отриманих наукових результатів сформулювати пропозиції щодо удосконалення законодавства і практики підтримання державного обвинувачення у справах про шахрайство.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження обрано суспільні відносини, що виникають у зв'язку із підтриманням державного обвинувачення в суді в умовах змагальності сторін у кримінальному судочинстві. обвинувачення кримінальний прокурор

Методи дослідження. Методологічним підґрунтям курсової роботи є сукупність загальнонаукових та спеціальних методів і прийомів наукового пізнання у галузі кримінально-процесуального права. Її системне застосування дозволило здійснити комплексний аналіз діяльності державного обвинувача в умовах змагальності сторін у кримінальному судочинстві.

Нормативну основу роботи склали Конституція України, міжнародні договори та інші норми міжнародного права, КПК України.

1. Державне обвинувачення його сутність і значення

1.1 Сутність та значення державного обвинувачення

Конституція України визначила як одну із конституційних функцій прокуратури - підтримання державного обвинувачення в суді (ст. 121 Конституції. Ця функція знайшла своє закріплення і в Законі України "Про прокуратуру " (ст. 5), а також у Кримінально-процесуальному кодексі (ст. 264 КПК) Державним обвинуваченням прийнято називати сукупність дій прокурора з відстоювання перед судом висновку про винність підсудного. Характерно, що законодавець, говорячи про досудове слідство, застосовує термін "обвинувачення ", а термін "державне обвинувачення " вживається в тих випадках, коли йдеться про діяльність прокурора в суді. В суді першої інстанції, де прокурор виконує функцію підтримання державного обвинувачення від імені держави, він користується процесуальним статусом сторони і виконує обов'язки з обґрунтування, доказування обвинувальної тези, або відмови від обвинувачення, якщо воно не підтвердилося. Таке становище прокурора випливає із положень КПК України. Функція прокурора як обвинувача в суді першої інстанції є односторонньою на відміну від функції захисту. Адже прокурор в окремих випадках зобов'язаний відмовиться від обвинувачення, тоді як адвокат не вправі відмовитись від прийнятого на себе захисту; прокурор виконує державно-правову функцію залишаючись представником прокурорської системи, і тому зобов'язаний реагувати на будь - які випадки порушення закону, в тому числі й на незаконне рішення (вирок), незалежно від того, чи відповідає це інтересам обвинуваченого або суперечить їм. Це положення закріплено у ст. 25 КПК України: "Прокурор зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства своєчасно вжити передбачених законом заходів по усуненню всяких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили ". Аналогічні обов'язки прокурора передбачено Законом "Про прокуратуру ": "Прокурор може вступити в справу у будь-якій стадії процесу… і зобов'язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону, хоч би від кого вони виходили "(ст. 35 Закону) Отже, прокурор зобов'язаний реагувати на незаконний вирок (постанову) суду, незалежно від того, чи відповідає це інтересам обвинуваченого чи їм суперечить. Маючи певний процесуальний інтерес, кожна із сторін - обвинувачення та захист, володіє рівною з іншою стороною сукупністю прав щодо відстоювання своїх тверджень, які відображають цей інтерес. Таким чином, процесуальна рівноправність сторін є обов'язковою умовою дійсної змагальності сторін обвинувачення і захисту у суді (ст. 261 КПК) Сторони обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач, та їх представники) і захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник) користуються рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду. Мова йде не про рівність становища прокурора, підсудного або захисника, а про процесуальну рівноправність сторін обвинувачення та захисту, під яким розуміється рівність прав кожного із них в доказуванні та відстоюванні своїх стверджень. Таку позицію займає значна більшість науковців, у тому числі В.В. Долежан і Ю. Є.Полянський, на думку яких, прокурор, як учасник процесу, має принципово інші обов'язки, ніж інші учасники процесу, оскільки він, відповідно до ст. 22 КПК зобов'язаний сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний, об'єктивний розгляд справи та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі. Аналогічні положення містяться і в ст. 34 Закону "Про прокуратуру". Що стосується контрольних судових інстанцій - апеляційної та касаційної, а також при перегляді судових рішень в порядку виключного провадження, - то прокурор в них не підтримує державного обвинувачення, а висловлює свою позицію щодо законності та обґрунтованості оскарженого вироку, і тим самим сприяє суду у правильному вирішенні кримінальної справи. Така ж роль прокурора і при розгляді судом питань, пов'язаних із виконанням вироку (ст. 411 КПК) де прокурор дає свій висновок.

Згідно ст. 264 КПК України участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків розгляду справ про злочини, передбачені ст. 125 КК (умисне легке тілесне ушкодження); ч. 1 ст. 126 КК (побої та мордування, які не спричинили тілесних ушкоджень) і ст. 356 (самоуправство), а також, відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.

Таким чином, у стадії судового розгляду кримінальних справ участь прокурора в якості державного обвинувача є обов'язковою по всіх справах публічного та приватно-публічного обвинувачення. Прокурори мають забезпечити обов'язкове підтримання державного обвинувачення та участь у судовому розгляді всіх кримінальних справ, направлених прокурором до суду (п.1.2 наказу Генерального прокурор України № 3 від 30.03.04 "Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ ")

У стадії судового розгляду, прокурор керуючись вимогами закону і своїм внутрішнім переконанням, підтримує перед судом державне обвинувачення (ст. 264 КПК). Поряд з цим, прокурор може відмовитись від підтримання державного обвинувачення, коли в результаті судового розгляду прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явлене підсудному обвинувачення (ч. 3 ст. 264 КПК). Прокурор також може звернутися до суду з пропозицією про виправдання підсудного або направлення справи на додаткове розслідування.

"Прокурор, який бере участь в розгляді справи у судах, додержуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі "(ст. 34 Закону) Отже, прокурор зобов'язаний прийняти усі передбачені законом заходи для постановлення судом законного, обґрунтованого та справедливого вироку. З метою успішного виконання зазначених завдань державні обвинувачі мають забезпечувати високий рівень підтримання державного обвинувачення в судах, об'єктивно і неупереджено оцінювати докази, виважено вирішувати питання про зміну обвинувачення чи відмову від обвинувачення, письмово фіксувати хід судових засідань, зібрані матеріали накопичувати у наглядових провадженнях (п. 4 наказу Генерального прокурора України № 3 від 30.03.04)

2. Відкриття Державного обвинувачення

2.1 Підтримання прокурором державного обвинувачення в суді

Обвинувачення - одне з найдавніших і найбільш значних процесуальних явищ. Питання обвинувачення взагалі і державного обвинувачення, зокрема, завжди перебувають у центрі уваги юристів-теоретиків і практиків.

Поняття і суть обвинувачення в юридичній літературі висвітлено недостатньо, підходи науковців до його розуміння різні.

Не зупиняючись на аналізі наявних у спеціальній літературі підходів щодо цього питання, узагальнивши їх, можна стверджувати, що більшість науковців і практиків під обвинуваченням розуміють:

1. Опис у процесуальних документах злочинної дії чи бездіяльності, інкримінованої конкретній особі.

2. Процесуальну діяльність уповноважених законом органів та осіб, спрямовану на викриття винного у вчиненні злочину і його засудження.

Саме ця діяльність, становлячи основу кримінального процесу, і реалізується прокурором на судових стадіях провадження у кримінальних справах. У недалекому минулому (до листопада 1991 року) напрям діяльності прокуратури, який нині називається підтримання державного обвинувачення в суді, називався наглядом за виконанням законів під час розгляду справ у судах.

Однак, еволюція у поглядах на взаємовідносини прокуратури і судів, що відбулась за останні роки, призвела до утвердження на законодавчому рівні позиції, котра проголосила заміну прокурорського нагляду за законністю розгляду справ у судах на участь прокурора в розгляді судами кримінальних справ. Ця участь здійснюється, в основному, у формі підтримання прокурором державного обвинувачення.

Головний аргумент, що використовувався для усунення поняття нагляду зі стадії Судового розгляду кримінальних справ (на нього посилаються і зараз), полягає у ствердженні тези про те, що прокуратура не може (не повинна) здійснювати нагляд за судами. Теза ця суперечлива, оскільки кожній більш-менш освіченій людині, не кажучи вже про спеціалістів, було більш ніж чітко зрозумілим, що прокуратура завжди здійснювала нагляд не за судами, а за законністю розгляду судами справ, за виконанням судами законів, якими встановлюється процедура провадження у цих справах. Для об'єктивності необхідно зазначити, що судові потрібен певний зовнішній контроль. І цей контроль у найбільш послідовній, дійовій, а головне такій, що відповідає інтересам правосуддя, формі був у змозі забезпечити прокурорський нагляд.

Варто нагадати також про необхідність забезпечення всебічного захисту в кримінальному судочинстві публічного інтересу. Цей інтерес - це охоронюваний законом інтерес, за котрим стоїть суспільство, держава. Його захист аж ніяк не означає дискримінацію інтересів особи. Хоча ці поняття різні за своїм змістом, соціальним навантаженням, однак не їх протиставленням, а гармонічним поєд­нанням обумовлюється стабільність у суспільстві. Публічний інтерес у кримінальному судочинстві виражає охоронюваний законом інтерес у створенні обстановки невідворотності кримінального покарання за вчинення злочинів, у забезпеченні такої судової практики, при якій жодну невинну особу не було б покарано, а кожен, хто вчинив злочин, був би притягнутий до відповідальності. Саме тому, у механізмі захисту публічного інтересу в кримінальному судочинстві і особливо на його судових стадіях через специфіку вирішуваних завдань та засобів їх вирішення, прокурорський нагляд виступав би, безумовно, необхідною ланкою. Але маємо, як вже зазначалось, дещо іншу ситуацію, коли прокурор, забезпечуючи законність, а це він зобов'язаний робити завжди чи будь-де, на судових стадіях повинен діяти специфічно.

За своїм процесуальним статусом прокурор, що бере участь у судовому розгляді кримінальної справи, виступає стороною. У відповідності із Законом "Про прокуратуру України", беручи участь в судовому розгляді кримінальних справ, прокурор підтримує державне обвинувачення. Іншою стороною в процесі виступає захист. За рівності процесуальних прав сторін, прокурор, виступаючи представником держави, підтримуючи від імені держави обвинувачення, принципово відрізняється від сторони захисту не тільки щодо інтересів, котрі він представляє, що закономірно, але й за іншими параметрами.

Прокурор є самостійним у визначенні своєї позиції щодо всіх питань, які вирішуються в ході судового розгляду. Він не обмежений результатом обвинувального висновку. Для нього не дійсні жодні вказівки з цих питань з боку його керівництва - безпосереднього чи вище стоячого. Процесуальна самостійність (незалежність) прокурора у суді - один із найважливіших принципів, котрий підлягає обов'язковому дотриманню. Для прокурора основне значення має оцінка обставин справи, доказів, досліджених у судовому засіданні. Позиція ж захисника (адвоката чи іншого фахівця у галузі права) в основному обумовлена позицією підсудного.

Прокурор зобов'язаний відмовитись від обвинувачення, коли під час розгляду справи він дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного. Адвокат відмовитись від захисту не має права, окрім випадків: а) коли є обставини, які згідно зі статтею 61 КПК виключають його участь у справі; б) коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю. Іншими словами, захисник-адвокат зобов'язаний використати всі передбачені законом засоби для захисту підсудного і здійснювати захист до завершення судового процесу.

Прокурор зобов'язаний реагувати на всі порушення закону, допущені у ході судового розгляду справи, хоч би від кого вони виходили. На відміну від прокурора, якого держава зобов'язала сприяти виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ, адвокат може більш ніж індиферентно відноситись до порушень процесуального законодавства. Більше того, він може взагалі не звертати увагу суду на такі порушення, якщо це суперечитиме інтересам захисту підсудного. Крім того, у багатьох випадках йому тактично вигідно, щоб порушення закону залишались поза полем зору суду. На наступних етапах (наприклад, під час судових дебатів) або на стадіях щодо перевірки вироків, постанов і ухвал суду (апеляційному, касаційному чи виключному провадженнях) захисник може використати допущені порушення в інтересах свого підзахисного.

3. Прокурор у своїх діях в суді відштовхується в першу чергу від інтересів законності, точного виконання вимог закону. У захисника на першому плані інтереси підсудного, бажання всіма доступними способами досягти максимально можливого пом'якшення покарання своєму підзахисному (в оптимальному варіанті ви­правдання), навіть у тих випадках, коли характер злочину та обставини справи не дають для цього жодних підстав.

4. Прокурор зобов'язаний бути об'єктивним і неупередженим. Він повинен враховувати всі можливі судові версії. Для прокурора однаково є важливим як засудження обвинуваченого, в разі доведення його вини, так і виправдання невинної особи, коли відсутні підстави для обвинувального вироку. У той же час захисник-адвокат та інший фахівець у галузі права у більшості випадків дотримується позиції, котра підсудному видається найбільш прийнятною.

Виступаючи самостійним суб'єктом кримінального процесу, обумовлюючи свою позицію в суді виключно на основі закону та внутрішнього переконання, прокурор, у той же час, зобов'язаний дотримуватись встановленого порядку судового засідання. Прокурор зобов'язаний з'явитись у суд у призначений час. Факти неявки без поважних причин доводяться до відома вище стоячого прокурора. Прокурор у ході судового засідання зобов'язаний точно слідувати всім законним розпорядженням і запитам суду.

Участь прокурора в судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків: 1) коли розглядаються справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 27 КПК; 2) коли він відмовиться від підтримання державного обвинувачення.

Підтримання державного обвинувачення відноситься до тих видів прокурорської діяльності, котрі вимагають особливо високого рівня професійної підготовки прокурорів. Участь прокурора у розгляді судом конкретної справи - це важка, напружена праця, що вимагає максимальної віддачі. Окрім як належного знання закону, усіх матеріалів справи, прокурор повинен володіти здатністю швидко й оперативно реагувати на різноманітні зміни ситуації, що так властиві судовим розглядам кримінальних справ. Він повинен володіти витримкою, спокійно і впевнено, користуючись наданими йому повноваженнями, брати активну, наступальну участь у судовому слідстві та в дебатах.

Повноваження державного обвинувача реалізуються у відповідних формах його участі у судовому розгляді. Назвемо основні із них.

Висновок прокурора - одна із основних форм участі прокурора у розгляді судом кримінальних справ. За формулою закону висновком є озвучена в судовому засіданні у випадках визначених законом позиція прокурора, щодо тих чи інших питань провадження у справі. Зокрема ця форма реалізується:

1) під час попереднього розгляду справи, коли прокурор у своїй доповіді робить висновок щодо можливості призначення справи до судового розгляду;

2) у підготовчій частині судового засідання, коли прокурор робить висновок щодо можливості початку судового розгляду за відсутності певних його учасників (потерпілого, цивільного позивача, відповідача та їх представників), а також свідків, експерта або спеціаліста;

3) коли прокурор озвучує свою позицію щодо заявлених як на підготовчій, так і на інших стадіях судового розгляду справи клопотань щодо: а) виклику нових свідків і експертів; б) витребування і приєднання до справи нових доказів; в) видалення із судової зали свідків до завершення судового слідства;

4) коли у судовому засіданні з'ясовуються питання до експерта для доручення йому проведення відповідної експертизи;

5) перед прийняттям судом (суддею) рішення щодо видалення із судової зали неповнолітнього підсудного;

6) коли виникає питання про повернення справи на додаткове розслідування з мотивів неповноти або неправильності досудового слідства і ця неповнота та неправильність не можуть бути усунуті в судовому засіданні тощо.

Висновок прокурора - форма участі у судовому розгляді, властива тільки державному обвинувачу. Ніхто з інших учасників процесу не вправі її використовувати.

Висновок прокурора - мотивована, із посиланням на відповідний закон, відповідь прокурора на поставлене судом запитання; це - єдино правильний, як на думку прокурора, варіант рішення.

Проте, висновок прокурора не має обов'язкової сили. Той факт, що суд (судді), як правило, погоджуються з прокурором, не свідчить про його директивний характер. Швидше за все це свідчення про авторитет прокуратури, виваженості й переконливості вираженої прокурором думки. Вислухавши висновок прокурора, суд може прийняти і рішення, що не збігається з позицією прокурора.

Клопотання прокурора - прохання прокурора про доповнення доказової бази, на основі якої суду потрібно буде прийняти правильне рішення у справі.

Прокурор має право заявити клопотання про:

- повернення справи на додаткове розслідування із стадії судового розгляду у випадках, коли під час порушення кримінальної справи, провадження дізнання або досудового слідства були допущені такі порушення вимог КПК, без усунення яких справа не може бути призначена до судового розгляду, а також у разі, коли виникне потреба змінити обвинувачення в суді, а така зміна не допускається, оскільки цим будуть порушені правила про підсудність чи обов'язковість проведення досудового слідства (ч. 2 ст.277 КПК);

- виклик нових свідків;

- витребування речових доказів;

- долучення до справи документів;

- виклик до суду експертів і спеціалістів, які раніше не фігурували у справі;

- доповнення судового слідства перед оголошенням головуючого про його завершення;

- вирішення питання щодо нового обвинувачення підсудному, коли дані судового слідства вказують, що він вчинив ще й інший злочин, за яким обвинувачення не було йому пред'явлено;

- вирішення питання про притягнення до кримінальної відповідальності іншої особи, коли судовим слідством встановлено, що злочин вчинила будь-яка з осіб, не притягнутих до кримінальної відповідальності тощо.

Постанова прокурора - процесуальний акт у вигляді рішення, складений із додержанням вимог статті 130 КПК яким прокурор:

1) під час судового розгляду до закінчення судового слідства має право змінити пред'явлене особі обвинувачення (ст. 277 КПК). У цій постанові прокурор формулює нове обвинувачення та викладає мотиви прийнятого рішення. Постанову оголошує прокурор і вручає її копії підсудному, його захиснику і законному представнику, потерпілому, позивачу, відповідачу і їх представникам. Постанова долучається до справи;

2) дійшовши, в результаті судового розгляду, до переконання, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення, відмовляється від нього із викладом мотивів свого рішення.

Пропозиція висловлюється прокурором щодо визначення обсягу доказів, що підлягають дослідженню, та порядку їх дослідження (ст. 299 КПК).

2.2 Відмова прокурора від державного обвинувачення в судді: причини та її правові наслідки

Прокурор, який прийшов до суду як державний обвинувач, повинен бути переконаний у винності підсудного. За інших умов він не спроможний буде виконати свою процесуальну функцію. Така переконаність прокурора виникає у зв'язку з вивченням матеріалів кримінальної справи, тобто матеріалів досудового слідства при підготуванні до судового процесу.

Якщо прокурор, ознайомившись із матеріалами кримінальної справи, прийде до висновку, що винність обвинуваченого не підтверджується, він повинен відмовитися від участі в судовому розгляді. Таким чином, прокурор, якому доручено підтримувати в суді державне обвинувачення, повинен мати внутрішнє переконання у винності обвинуваченого. Він також повинен ураховувати, що судовий розгляд справи має якісно іншу форму дослідження доказів, ніж при досудовому слідстві, і може по-іншому висвітлити обставини справи, надати їм зовсім іншого змісту та ряд інших особливостей. До таких змін прокурор завжди повинен бути готовим. Від цих змін залежить, яку він займе позицію, до яких висновків прийде, як його переконаність у винності особи буде трансформуватися. З огляду на принципову можливість зміни прокурором свого початкового переконання у винності підсудного слід проаналізувати причини, які вплинули на його позицію як державного обвинувача. Причини у кожному випадку можуть бути такими:

1. Судове слідство показало, що докази, зібрані під час досудового слідства, на підставі яких прокурор планував зробити висновки про винність особи, були оцінені неправильно, без необхідної ретельності й аналізу.

2. На судовому слідстві виявилися нові, раніше невідомі обставини, які зламали всю систему обвинувачення, побудованого на фактах, котрі під час досудового слідства не були перевірені в повному обсязі.

3. На судовому слідстві виявляються факти грубих порушень норм КПК при проведенні досудового слідства: фальсифікація, однобічність, усунення зі справи всього того, що виправдовувало б обвинуваченого й інше.

Названі причини розглянуто тільки в аспекті змін у фактичних обставинах справи, що викликали необхідність відмовитися від обвинувачення. Водночас необхідно відмітити, що в кримінальному судочинстві враховуються лише певні факти, тому для відмови прокурора від обвинувачення необхідно, щоб вони мали юридичну характеристику та були відображені в кримінально-процесуальному законі.

Слід ураховувати й суб'єктивну сторону відмови від обвинувачення, тобто особисту позицію прокурора. Така відмова є можливою і необхідною, якщо він упевнений і переконаний у невинності підсудного. Ці висновки ґрунтуються на вимогах закону. Так, відповідно до ч. З ст. 264 КПК України: "Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і у своїй постанові викласти мотиви відмови". З цього можна зробити висновок, що відмова прокурора від державного обвинувачення - це не тільки право, але і його обов'язок. Проте згідно з ч. 2 ст. 267 КПК потерпілий чи його представник мають право вимагати продовження розгляду справи. Таким чином, вони особисто будуть підтримувати обвинувачення, яке вже неможливо вважати державним. У разі, якщо потерпілий чи його представник не бажають підтримувати обвинувачення, то суд на підставі ч. 2 ст. 282 КПК своєю ухвалою (постановою) зобов'язаний закрити справу. Отже, можна зробити висновок, що під відмовою прокурора від державного обвинувачення слід розуміти його звернення до суду, у якому він повністю або частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і викладає мотиви неможливості його підтримання. Це означає, що прокурор у цілому або в якійсь частині припиняє обвинувальну діяльність проти підсудного. Виходячи зі змісту відмови прокурора від обвинувачення, можна виділити два різновиди відмови від державного обвинувачення - повну та часткову. Повна відмова має місце тоді, коли прокурор пропонує закрити справу або виправдати особу в повному обсязі обвинувачення. Можна стверджувати, що повна відмова прокурора від обвинувачення - це виправлення помилки, допущеної при порушенні кримінальної справи, її розслідуванні, затвердженні обвинувального висновку, а також при попередньому розгляді справи в суді. На цих стадіях процесу в результаті більш глибокої перевірки й аналізу обставин справи в більшості випадків можна було виявити допущені помилки. Часткова відмова від обвинувачення має місце в тому разі, коли прокурор відмовляється від обвинувачення у вчиненні одного або декількох злочинів, залишивши обвинувачення особи в інших злочинах. У даному випадку від прокурора надходить пропозиція про закриття справи або виправдання особи за однією або кількома статтями Кримінального кодексу, залишивши обвинувачення в інших злочинах. Часткову відмову від обвинувачення слід розмежувати зі зміною обвинувачення. Під зміною обвинувачення слід розуміти внесення до нього прокурором тих чи інших поправок, які впливають на сутність, обсяг чи характер обвинувачення у справі. Наприклад, вилучення епізодів із багатоепізодного злочину; вилучення кваліфікуючих ознак; зменшення обсягу обвинувачення у розмірах і наслідках та багато інших можливих змін. Характерно, що часткова відмова прокурора від державного обвинувачення, як і повна, якщо потерпілий погоджується з прокурором, згідно ст. 282 КПК, для суду є обов'язковою. Повна відмова від обвинувачення означає, що, на думку прокурора, підсудний повинен бути виправданий.

Згідно з чинним законодавством (ст. 327 КПК) виправдання судом можливе за умови, коли дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, тобто: 1) якщо не встановлено подію злочину (п. 1 ст. 6 КПК); 2) якщо в діянні підсудного немає складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК); 3) якщо не доведено участь підсудного у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК). Таким чином, за наявності вказаних підстав суд виносить виправдувальний вирок. Поряд із цим, згідно зі ст. 282 КПК суд своєю ухвалою (постановою) повинен закрити справу, якщо прокурор відмовиться підтримувати державне обвинувачення, а потерпілий також погоджується з прокурором. У практичній діяльності виникають випадки, коли прокурор відмовляється від підтримання державного обвинувачення і за інших підстав, коли він пропонує суду застосувати ст. 6-10 КПК України. Особливо це стосується випадків, коли прокурор пропонує суду закрити справу у зв'язку з актом амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням особи (п. 4 ст. 6 КПК) і якщо особа, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК)

Розглядаючи справу щодо особи, до якої необхідно застосувати акт про амністію чи помилування (ч. 4 ст. 6 КПК), прокурор свою позицію повинен викласти з урахуванням вимог закону, який визначає, що за цих обставин суд повинен довести розгляд справи до кінця, постановити обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання.

Розглядаючи справу щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК), прокурор повинен запропонувати винести ухвалу - постанову про закриття справи (ст. 282 КПК), а до підсудного застосувати примусові заходи виховного характеру відповідно до ст. 447 КПК. Коли ж у судовому засіданні встановлено, що на час розгляду справи внаслідок зміни обставин вчинене особою діяння втратило суспільну небезпеку або особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною (ст. 7 КПК), прокурор повинен підтримувати обвинувачення. У цих обставинах суд за наявності підстав, зазначених у ст. 48 КК, а це стосовно особи, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може звільнити від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розгляду справи в суді, унаслідок зміни обстановки, вчинене нею діяння, втратило суспільну небезпеку, або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Прокурор при цьому повинен підтримувати обвинувачення, суд же може закрити справу, додержуючись вимог, зазначених у ч. 2 і 3 ст. 7 КПК, тобто у зв'язку з примиренням підсудного з потерпілим або із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, а може погодитися з прокурором і винести обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання (ч. 2 ст. 334 КПК). Такі випадки свідчать, що в разі встановлення в судовому засіданні вказаних обставин, прокурор може або продовжувати підтримувати обвинувачення, або відмовитися від нього. Необхідно також визначити групу обставин, які ведуть до закриття провадження в справі незалежно від того, винний чи невинний підсудний у вчиненні злочину: а) за відсутності скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. 6 КПК); б) щодо померлого, якщо його рідні не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. 6 КПК); в) щодо особи, про яку є вирок по тому ж обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК).

Характерно, що питання про винність особи в цих випадках не треба вирішувати. Тому прокурор і не повинен висловлювати свою позицію щодо обвинувачення. Він має звернути увагу суду на вказані обставини й запропонувати закрити провадження в справі, тобто за наявності цих обставин прокуророві не треба виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а достатньо лише в усній формі довести суду свою позицію про необхідність закриття справи.

У випадках, коли в судовому засіданні буде встановлено, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, примирилася з потерпілим і відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду (ст. 46 КК), прокурор не відмовляється від обвинувачення. Такою самою є позиція прокурора й у справах стосовно неповнолітнього, який уперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ст. 97 КК). При цьому суд на підставі ст. 8 КПК у зв'язку з примиренням підсудного з потерпілим виносить постанову про закриття справи, а також виносить постанову про закриття справи і відносно неповнолітнього (ст. 9 КПК). Прокурор у цих випадках доводить винність підсудних і може запропонувати суду закрити справу, а може запропонувати і міру покарання.

У практичній діяльності виникають також питання щодо позиції прокурора при звільненні від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 10 КПК). Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро розкаялася, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їх клопотанням (ст. 47 КК). За наявності зазначених підстав прокурор не відмовляється від обвинувачення, а шляхом доведення винності підсудного висловлює суду свою пропозицію про можливість закриття провадження у справі з передачею підсудного на поруки. Суд у судовому засіданні виносить постанову про закриття справи. Таким чином, аналізуючи підстави, які спричиняють відмову прокурора від обвинувачення, ми констатуємо, що Кримінально-процесуальний кодекс допускає різні випадки, коли прокурор може відмовитися від обвинувачення, а в ряді випадків така відмова є обов'язковою. Переконання у відсутності даних про винність особи виникають у прокурора на підставі аналізу доказів, досліджених під час судового слідства. При цьому прокурор повинен проаналізувати не тільки ті дані, що були зібрані слідчим і перевірені в судовому засіданні, але й нові докази, які слідчий не досліджував, а вони виявилися під час судового слідства. За таких обставин прокурор, аналізуючи нові докази, повинен встановити причини, чому вони не потрапили в поле зору слідчого.

Висновки з такого аналізу повинні дати чітке уявлення про конкретні зміни, яких зазнало обвинувачення в суді, як вплинули ці зміни на формулювання та юридичну кваліфікацію інкримінованого підсудному діяння, а також; на фактичні підстави і правову сутність обвинувачення. Якщо зміни формулювання та юридичної кваліфікації обвинувачення з підсудного не знімають, то зміна фактичних підстав і правової сутності істотно впливають на позицію прокурора. Даючи їм об'єктивну оцінку, прокурор вирішує заявити про відмову від підтримання обвинувачення. Відмовившись від державного обвинувачення, прокурор визнає, що в справі відсутні дані суду для винесення обвинувального вироку. За відмови від обвинувачення у зв'язку з відсутністю підстав вважати підсудного винним прокурор повинен звернутися до суду з пропозицією про закриття справи. Відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення відповідно до вимог ст. 264 КПК можлива лише шляхом винесення відповідної постанови. У постанові повинні бути наведені мотиви відмови й аргументи на їх підтримку. Постанова про відмову від обвинувачення складається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної та резолютивної.

У вступній частині зазначається дата, місце винесення постанови, посада прокурора, його прізвище та ініціали, а також назва кримінальної справи.

В описово-мотивувальній частині постанови вказуються фактичні обвинувачення, які ставилися за вину підсудному, результати аналізу й оцінки досліджених доказів у досудовому та судовому слідстві, юридичні та фактичні підстави для відмови від підтримання державного обвинувачення. При цьому прокурор повинен навести підстави для відмови: не встановлено події злочину; у діянні підсудного немає складу злочину або не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.

У резолютивній частині, крім рішення про відмову від обвинувачення, доцільно вмістити пропозиції щодо поновлення прав підсудного, а також зазначати причини й умови необґрунтованого притягнення особи як обвинуваченого і пропозиції щодо їх усунення.

У практичній діяльності виникає питання: у який момент судового розгляду прокурор може заявити про відмову від підтримання державного обвинувачення? У юридичній літературі з цього приводу висловлюються різні думки. Більшість науковців стверджують, що прокурор може відмовитися від підтримання державного обвинувачення лише після судового слідства. Таких поглядів дотримуються В.І. Басков, В.Д. Фінько 1, В.Т. Маляренко, І.В. Вернидубов. Слід погодитись із цією позицією, оскільки вона відповідає вимогам ст. 264 Кримінально-процесуального кодексу України. У судовому засіданні прокурор згідно зі ст. 22 КПК зобов'язаний ужити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. Це дозволить йому переконатися, що дані судового слідства або підтверджують, або не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення. Таким чином, у прокурора з'являється впевненість у тому, що обвинувачення не підтвердилося, і він має підстави відповідно до вимог ч. 3 ст. 264 КПК відмовитися від підтримання обвинувачення, про що виносить постанову, яку передає суду.

Водночас слід зауважити, що мають місце випадки, коли безпідставність обвинувачення стає очевидною прокуророві ще до закінчення судового слідства. Такі випадки можуть бути: а) коли особа не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК); б) коли відсутня скарга потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше, як за його скаргою (п. 7 ст. 6 КПК); в) коли розглядається справа відносно померлого, рідні якого не наполягають на продовженні розгляду справи з метою реабілітації (п. 8 ст. 6 КПК); г) коли розглядається справа відносно особи щодо якої є вирок за тим же обвинуваченням, який набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї ж підстави (п. 9 ст. 6 КПК). За таких обставин прокурор має всі підстави відмовитися від підтримання обвинувачення і в інших стадіях судового розгляду, у тому числі й до закінчення судового слідства. У подальшому підтримання обвинувачення є порушенням закону.

На нашу думку, прокуророві в даних випадках не потрібно виносити постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення, а досить про це заявити кло­потання відповідно до ст. 282 КПК. Оскільки за цих обставин не вирішується питання про винність особи, то застосовувати вимоги ст. 264 КПК немає підстав.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 264 КПК участь прокурора у судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків, коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення. Таким чином, коли прокурор проголосив постанову про відмову від підтримання державного обвинувачення і передав її до суду, він уже не державний обвинувач і має право залишати судове засідання й не виголошувати ніяких промов. Суд, отримавши постанову прокурора, зобов'язаний роз'яснити потерпілому та його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи та підтримувати обвинувачення. Якщо потерпілий чи його представник не згодні з позицією прокурора про закриття справи, то підтримання обвинувачення переходить до них. У такому випадку обвинувачення перестає бути державним, оскільки представник держави - прокурор - відмовився від нього. Воно стає приватним, незважаючи на те, що це справа публічного чи приватно-публічного обвинувачення. Такий вид обвинувачення не суперечить нормам Кримінально-процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 49 КПК у випадках, визначених кодексом, "потерпілий має право під час судового розгляду особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення. Потерпілий може брати участь у судових дебатах". У ст. 267 КПК це положення конкретизовано: "У разі відмови прокурора від обвинувачення потерпілий вправі вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку він підтримує обвинувачення".

Таким чином, якщо прокурор у судовому засіданні дійшов висновку, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він свою позицію викладає у вмотивованій постанові про відмову від державного обвинувачення. Така постанова Для суду є обов'язковою. Тому що, керуючись принципом змагальності, він зобов'язаний прийняти рішення, запропоноване прокурором. Слід зазначити, що постанова прокурора про відмову від підтримання обвинувачення є важливим і відповідальним процесуальним документом. Справа в тому, що суд, у разі заяви прокурора про відмову від державного обвинувачення і винесення відповідної постанови, зобов'язаний погодитися з позицією прокурора - такі вимоги закріплено в ч. 2 ст. 282 КПК. Характерно, що суд повинен погодитися з постановою прокурора про закриття справи, якщо з цим погоджується потерпілий, і в тих випадках, коли така постанова по своїй суті не відповідає матеріалам судового слідства. Наприклад, коли прокурор помилково оцінює події або діяння підсудного, коли неправильно тлумачить матеріальний чи процесуальний закон, який застосовується, коли помилково оцінює докази, їх достатність, достовірність чи допустимість та в інших випадках, у тому числі коли прокурор зловживає службовим становищем.

Ці й інші випадки, безумовно, спричинять прийняття судом незаконного рішення про закриття справи. Тим же часом незаконна постанова (ухвала) суду про закриття справи, винесена на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, за чинним законом не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого в апеляційній і касаційній інстанціях. У законі визначено, що на постанову чи ухвалу про закриття справи протягом семи діб з дня її винесення сторони можуть подати апеляції до апеляційного суду, а якщо справа розглядається по першій інстанції апеляційним судом - касаційні подання чи скаргу подають до касаційного суду (ч. 4 ст. 282 КПК).

Згідно зі ст. 348 КПК потерпілий чи його представник можуть подати апеляцію тільки в частині, що стосується інтересів потерпілого, але в межах вимог, заявлених ними в суді першої інстанції; прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, - у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справ судом першої інстанції. Ці суб'єкти не можуть реалізувати своє право на апеляцію з приводу скасування ухвали чи постанови суду про закриття справи у зв'язку з тим, що вони відмовилися від обвинувачення. Таким чином, в апеляційній інстанції незаконна постанова чи ухвала суду про закриття справи не може бути переглянута з ініціативи прокурора та потерпілого.

У касаційному порядку така постанова (ухвала) також: не може бути переглянута з ініціативи цих суб'єктів через те, що згідно з вимогами ст. 383 КПК особа, щодо якої закрито кримінальну справу, не є суб'єктом касаційного провадження в справах, у яких судові рішення набрали законної сили. Ураховуючи вимоги ст. 261 КПК про рівність прав сторін у судовому розгляді, при оскарженні рішень суду прокурор і потерпілий також не можуть оскаржити постанову (ухвалу) про закриття кримінальної справи, яка набрала законної сили. Не допускається перегляд такого судового рішення і в порядку виключного провадження, оскільки згідно з ч. 2 ст. 400-4 КПК такий перегляд не допускається. Отже, з вини державного обвинувача незаконна постанова (ухвала) про закриття кримінальної справи, яку винесено на підставі ч. 2 ст. 282 КПК, не може бути переглянута. Така ситуація викликає певне занепокоєння і вимагає від державних обвинувачів значно поліпшити підготовку до судових процесів, ретельніше вивчати матеріали, брати активну участь у суді. Генеральний прокурор України Наказом № 3 від 30 березня 2004 р. "Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ"попереджає прокурорів щодо належного рівня підтримання державного обвинувачення в судах. Про відмову від обвинувачення прокурори повинні, згідно з наказом, доповідати керівнику прокуратури відповідного рівня або його заступнику (п.4.4 наказу).

Таким чином, державним обвинувачам необхідно постанови про відмову від обвинувачення виносити виважено, для підготовки брати перерву в судовому засіданні, зміст обов'язково погоджувати з прокурором або його заступником, на якого покладено обов'язок щодо організації роботи з підтримання державного обвинувачення в суді. Такі вимоги Генерального прокурора України спрямовані на попередження незаконних і необґрунтованих постанов про відмову від обвину­вачення. Вимоги не суперечать нормам КПК України, оскільки обвинувач обстоює в суді не свій власний інтерес, а є представником державного органу - прокуратури, яка діє на принципах єдиної централізованої системи (п. 1 ст. 6 Закону України "Про прокуратуру"), і керівник повинен цікавитися позицією державного обвинувача, особливо якщо вирішується питання про його відмову від державного обвинувачення.

Висновок

Підтримання державного обвинувачення є частиною кримінального переслідування на судових стадіях кримінального процесу. Суб'єктом обвинувачення на досудовому слідстві є представники органів розслідування, а суб'єктом обвинувачення в суді виступає Україна як держава, яку представляє прокурор.

У матеріально-правовому розумінні державне обвинувачення являє собою зафіксоване у спеціальному процесуальному акті обґрунтоване матеріалами справи твердження прокурора про наявність складу злочину у діяннях особи (осіб), а в процесуальному розумінні - підтримання обвинувачення в суді.

Обвинувальна діяльність не звільняє прокурора від завдання вживати заходів із забезпечення прав і свобод учасників кримінального судочинства. Крім того, у майбутніх КПК і Законі України "Про прокуратуру" потрібно зберегти норму, відповідно до якої прокурор-обвинувач зобов'язаний сприяти всебічному, повному і об'єктивному розгляду справи і постановленню судового рішення, заснованого на законі.

Прокурор у кримінальному судочинстві не є ординарним учасником процесу з огляду на характер покладених на нього обов'язків, які не можуть бути покладені на інших учасників процесу.

Принципами державного обвинувачення є:

а) поєднання обвинувачення із правозахистом;

б) активність;

в) неупередженість;

г) панування суспільного інтересу, складовою частиною якого є захист прав і свобод людини;

д) законність у поєднанні з доцільністю;

є) справедливість.

Незалежність державного обвинувача в абсолютною у сфері зовнішніх відносин прокуратури і водночас обмеженою в умовах дії принципу централізації прокурорської системи. Примушування прокурора обстоювати в суді позицію, з якою він не згоден за будь-яких умов, є неприпустимим. Процедуру погодження з керівниками прокуратур питання про зміну обвинувачення чи відмови від нього потрібно закріпити у КПК.

Підтримання державного обвинувачення пов'язано з використанням методичних і тактичних прийомів з урахуванням особливостей справ певних категорій. Істотними особливостями, зокрема, відзначається методика і тактика підтримання обвинувачення у справах про шахрайство. Відповідні прийоми застосовуються, починаючи від підготовки прокурора до підтримання обвинувачення. Саме на цьому етапі особа, якій доручено підтримання обвинувачення, визначає наявність підстав для цього, окреслює коло і послідовність з'ясування питань, що складають предмет судового розгляду, використання різних тактичних прийомів.

Список використаної літератури

1. Конституція України.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України.

3. Кримінальний Кодекс України.

4.Закон України "Про прокуратуру "

5. Наказ Генерального прокурор України № 3 від 30.03.04 "Про завдання та організацію роботи прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ "

6. Прокурорський нагляд в Україні. Підручник для юрид. вузів і факультетів (І. Є. Марочкін, П.М. Каркач, Ю.М. Грошевий та ін.). За ред. проф. Марочкіна І. Є., Каркача П.М. Харків 2004.

7. Ковальова Я.О. Організаційно-правові основи відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді: автореф. дис.на здобуття наук.ступеня канд.юрид.наук.: спец. - 12.00.10 / Я. Ковальова. - Х., 2009. - 20 с.

Размещено на Allbest.ru