Поняття правового статусу державного виконавця

Размещено на http://www.allbest.ru/

Актуальність наукового дослідження проблеми правового статусу державного виконавця обумовлюється необхідністю визначення його ролі і місця в системі правовідносин виконавчого провадження, а також сприяє формулюванню поняття державного виконавця.

Метою даної статті є визначення правового статусу державного виконавця.

Категорія правового статусу державного виконавця походить від більш загальної категорії - правового статусу особистості. Остання в основному досліджується в межах науки теорії держави і права. У зв'язку з цим А.С. Мордовець та В.Н. Синюков зазначають: „Проблема правого статусу особистості важлива та багатогранна. Вона порушує всю діалектику відносин людини і суспільства, громадянина і держави. У структуру правого статусу юристи часто включають і такі елементи, як законні інтереси, правові принципи, правовідносини загального (статутного типу), правосуб'єктність. У вузькому сенсі категорія „правовий статус особи” характеризує обсяг прав і свобод, якими володіє людина - суб'єкт права. Вони ж (права і свободи) складають основний зміст, ядро правового статусу” [1, с. 480-481]. О.Ф. Скакун розглядає правовий статус особистості у системі закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності. Відповідно до них індивід як суб'єкт права координує свою поведінку в суспільстві. На її думку, структура правового статусу особистості може бути подана у вигляді таких елементів, як правосуб'єктність, права, свободи, обов'язки та відповідальність [2, с. 409]. В.М. Корельський та В.Д. Перевалов зазначають: „Правовий статус особистості - це правовий стан людини, що відображає її фактичний стан у взаємовідносинах з суспільством та державою” [3, с. 503].

У науковій літературі розрізняють загальний, спеціальний та індивідуальний статуси [1, с. 485; 2, с. 413]. Загальний статус особи є узагальненим і однаковим для усіх, незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю й визначеністю; передбачає рівність прав та обов'язків громадян, рівність усіх перед законом; є основним для інших різновидів правового статусу. Спеціальний статус характеризує представника тієї або іншої соціальної групи, який наділений згідно з нормативно-правовими актами спеціальними, додатковими правами, обов'язками, обмеженнями та відповідальністю. Цей вид правового статусу обумовлений особливостями стану особи і потребами його функціональної спеціальної активності, наприклад, учень, робітник, державний службовець. Спеціальний статус є обмеженням або доповненням загального правового статусу. Індивідуальний статус являє собою сукупність персоніфікованих прав та обов'язків в їх конкретних, природних і набутих здібностях та особливостях (стать, вік, сімейний стан, релігійні переконання). Необхідно зазначити, що ці статуси накладаються один на одного і на практиці є неподільними. Загальний правовий статус у всіх громадян - один, спеціальних статусів - багато, індивідуальних - стільки, скільки осіб мешкає в державі. Спеціальні статуси конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп. Спеціальні статуси можуть знаходитися як у межах однієї галузі права, наприклад, державно-правовий статус депутата, статус підприємця, так і мати комплексний характер (статус посадової особи, державного службовця) [2, с. 414].

Спеціальний правовий статус мають і державні виконавці, які займають посади в органах Державної виконавчої служби і є державними службовцями. Так, ст. 12 Закону України „Про державну службу” [4] встановлює додаткові вимоги до державного службовця. Також із формулювання ст. 6 Закону України „Про державну виконавчу службу” [5] ці вимоги пред'являються і до державного виконавця, з чого випливає, що державним виконавцем не може бути:

- особа, визнана у встановленому порядку недієздатною;

- особа, яка має судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

- особа, яка у разі її прийняття на роботу буде безпосередньо підпорядкована або підлегла особі, яка є її близьким родичем чи свояком.

Державний виконавець також не має права:

- займатися підприємницькою діяльністю;

- виконувати роботу на умовах сумісництва;

- входити до складу керівних органів господарських товариств;

- приймати подарунки від фізичних та юридичних осіб, грошові винагороди, пільги у зв'язку зі своєю службовою діяльністю.

При характеристиці діяльності державного виконавця необхідно врахувати такі моменти: юридичну значимість виконуваних функцій; характер та обсяг повноважень; наявність розпорядчих повноважень; види і форми державної діяльності; значення у реалізації функцій органів; характер взаємовідносин між службовцями; ступінь самостійності у здійсненні наданих повноважень.

Важливою ознакою у визначенні ролі державного виконавця у виконавчому провадженні є наявність владних повноважень. Взагалі, владу розглядають у різних аспектах, зокрема у соціальному, психологічному, гносеологічному, організаційному, політичному [6, с. 11]. При проведенні характеристики правового статусу державного виконавця необхідно звернути увагу на організаційно-правовий аспект влади. У цьому розумінні її визначають як спосіб нав'язувати свою волю іншим суб'єктам та скеровувати їх поведінку і дії у напрямі, який визначений відповідно до правових норм [7, с. 137-138]. Її детальна характеристика передбачає виділення конкретних прав: 1) право вимагати; 2) право на позитивні дії; 3) праводомагання.

Право вимагати повинно забезпечити виконання або дотримання юридичного обов'язку іншою особою. Цьому праву кореспондуються юридичні обов'язки.

Право на активні дії означає можливість особи самій вчиняти юридично значимі дії. Це право необхідно поєднати із правом вимагати від інших осіб утримання від певних дій і, таким чином, воно пов'язується із юридичними обов'язками.

Праводомагання виражається у можливості привести в дію апарат державного примусу проти зобов'язаної особи. Це право виникає у правовідносинах не з самого початку формування, а включається у випадку наявності додаткових чинників (невиконання обов'язків) до складу суб'єктивного права для забезпечення правового впливу на порушника юридичного обов'язку. Таким чином, праводомагання є тією ланкою, яка зв'язує регулятивні і охоронні правовідносини.

Закономірність зв'язку суб'єктивного права і юридичного обов'язку полягає у тому, що здійснення висхідного елемента суб'єктивного права - права вимагати - призводить до необхідності функціонування юридичного обов'язку з боку зобов'язаного, а це, у свою чергу (за відсутності виконання), призводить до дії наступний елемент суб'єктивного права - праводомагання.

У правовідносинах пасивного типу міра можливої поведінки управомочуваного складається з усього комплексу притаманних суб'єктивному праву можливостей. Таким чином, до правового статусу посадової особи включаються, насамперед, конституційні (загальні) права та кореспондуючі обов'язки, які визначають зміст правосуб'єктності та невід'ємні від особистості.

Залежно від наявності владних повноважень розрізняють дві групи службовців: які наділені владними повноваженнями і які не наділені такими повноваженнями. Посадові особи - це категорія службовців, які з метою здійснення управлінських функцій у відповідній організаційній структурі наділені владними повноваженнями.

Уперше серед адміністративістів поняття посадової особи сформулював І.І. Євтихієв [8, с. 49-58]. Основною ознакою автор назвав зайняття посади у державній установі та підприємстві. Негативним моментом такої позиції є ототожнення посадової особи з іншими державними службовцями, які також займають посади. Лише врахування функціонально-правового змісту посади дозволить виділити посадову особу як окрему категорію державних службовців. С.С. Студенкін застерігав, що віднесення всіх посадових осіб до державних службовців не дозволяє останніх вважати посадовими особами [9, с. 77]. Таке твердження було уточнено Ц.А. Ямпольською. Вона вказала на спеціальний обсяг службових повноважень посадової особи, які й визначають особливість її правового статусу. Але автор наголошував лише на праві посадових осіб вчиняти юридично значимі дії, проявом яких є видання адміністративних актів [10, с. 41]. Така позиція неодноразово піддавалася критиці в юридичній літературі, зокрема, В.М. Горшенєвим, І.М. Пахомовим, Ю.О. Петровим [11, с. 15; 12, с. 55; 13, с. 35]. Діяльність посадових осіб не полягає лише в прийнятті адміністративних актів, вони також вчиняють велику кількість інших організаційних дій, що охоплюють управління людськими і матеріальними ресурсами і спрямовані на забезпечення діяльності всієї організаційної структури. Таким чином, посадова особа є носієм виконавчо-розпорядчих повноважень, що забезпечує виконання управлінських функцій, які, у свою чергу, обумовлені компетенцією організації. Реалізуючи службові повноваження, вона одночасно здійснює виконання завдань і функцій відповідної організації та здійснює управління людьми, „впливаючи на їх поведінку з допомогою юридично-владних дій” [14, с. 16]. Наявність права вчиняти юридично-владні дії є важливою ознакою, що дає можливість відмежувати посадову особу від інших службовців.

Як уже зазначалося, з метою виконання управлінських функцій посадові особи наділені владними повноваженнями. Слушно наголосити, що влада є не тільки суб'єктивним правом спрямовувати волю підлеглих чи людей, які є залежними від них, але і „обов'язком робити це правильно і законно, мудро та етично” [15, с. 52]. Отже, влада одночасно є суб'єктивним правом і обов'язком посадової особи, що випливає із статусу займаної неї посади. Це положення підтримали прихильники як широкого, так і вузького розуміння посадової особи, зокрема Д.М. Бахрах [16, с. 106] і Л.Є. Кисіль [17, с. 30].

Безумовно, що для визначення правового статусу державного виконавця як посадової особи, нам необхідно проаналізувати комплекс прав і обов'язків, якими він наділений. Так, для виконання покладених на державного виконавця завдань йому надаються такі права:

- одержувати необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки, іншу інформацію;

- здійснювати перевірку виконання юридичними особами рішень щодо працюючих у них боржників;

- входити до приміщень і сховищ, що належать боржникам або зайняті ними, проводити огляд зазначених приміщень і сховищ, за необхідності примусово відкривати їх в установленому порядку, опечатувати ці приміщення і сховища;

- накладати арешт на майно боржника, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в порядку, встановленому законодавством;

- накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржника, в тому числі на кошти, які знаходяться на рахунках та вкладах в установах банків, інших кредитних установах, на рахунки в цінних паперах;

- використовувати за згодою власника нежилі приміщення, що є в комунальній власності, та інші приміщення - для тимчасового зберігання вилученого майна, а також транспорт стягувача або боржника для перевезення майна;

- звертатися до органу, який видав виконавчий документ, за роз'ясненням рішення, порушувати клопотання про зміни порядку і способу виконання, відстрочку та розстрочку виконання;

- звертання до суду з поданням про розшук боржника або дитини;

- викликати громадян і посадових осіб щодо виконавчих документів, що знаходяться у виконавчому провадженні;

- залучати до проведення виконавчих дій понятих, інших осіб у встановленому законом порядку, а також експертів, спеціалістів, в тому числі для оцінки майна;

- накладати стягнення у вигляді штрафу на громадян і посадових осіб у випадках, передбачених законом;

- здійснювати інші повноваження.

Державний виконавець наділений досить широкими обов'язками з примусового виконання постанов суддів та актів інших органів, причому обов'язкам законодавець приділяє значно більше уваги, ніж правам, висуваючи їх на перше місце. Так, державний виконавець зобов'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії, а також перед початком виконавчих дій зобов'язаний роз'яснити сторонам їх права та обов'язки, у ході проведення виконавчих дій здійснювати необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб, скласти розрахунок щодо розподілу коштів між стягувачами, задовольнити вимоги боржника щодо звернення стягнення в першу чергу на те майно, на яке вкаже боржник, якщо це не порушує інтереси стягувача і не ускладнює виконання рішення, за необхідності визначити розмір заборгованості при стягненні аліментів, подбати про забезпечення умов реалізації майна боржника, які не обмежують його законних інтересів та інші.

Очевидно, що повноваження, якими наділений державний виконавець, мають владний характер і пов'язані з реалізацією функцій управління у сфері виконавчого провадження. Все це дає нам підстави визначити адміністративно-правовий статус державного виконавця як державного службовця і посадової особи. Дана позиція цілком узгоджується зі ст. 2 Закону України „Про державну службу” [4], згідно з якою посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

На підставі цього доцільно виділити такі ознаки державного виконавця, як посадової особи:

- перебування на державній службі;

- заміщення посади в структурі Державної виконавчої служби;

- здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій при реалізації повноважень, пов'язаних з виконанням рішень, ухвал і постанов судів та виконавчих документів інших органів, виконання яких покладено на державного виконавця;

- виконання службових повноважень у сфері виконавчого провадження за рахунок державних коштів.

Отже, підсумовуючи вищевикладене слід зазначити, що державний виконавець є посадовою особою, яка наділена державно-владними повноваженнями і правомочна виступати від імені держави. Державний виконавець, на нашу думку, - це державний службовець, який є посадовою особою Державної виконавчої служби, наділений владними повноваженнями в сфері виконавчого провадження з можливістю безпосереднього вчинення виконавчих дій та застосування заходів адміністративного примусу в визначених законом випадках.

Здійснення аналізу правового статусу державного виконавця допомогло краще зрозуміти його місце в системі правовідносин виконавчого провадження, а також природу взаємозв'язків, в які він вступає з іншими суб'єктами виконавчого провадження. Важливо зазначити, що державний виконавець є не просто суб'єктом виконавчого провадження, а представником держави в виконавчому провадженні. Законні вимоги державного виконавця в межах його компетенції є обов'язковими для всіх суб'єктів виконавчого провадження. Аналіз специфіки правового статусу державного виконавця дає можливість впевнено стверджувати, що він є одним з основних учасників виконавчого провадження, який відповідає за забезпечення законності при його здійсненні.

державний виконавець правовідносини провадження

1. Теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. - М.: Право и закон, 2001. - 576 с.

2. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. - Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. - 704 с.

3. Теория права и государства: Учебник / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. - М.: НОРМА-ИНФРА, 1998. - 570 с.

4. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - ст. 490.

5. Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 року // Відомості Верховної Ради України: - 1998. - № 36-37. - ст. 243.

6. Кордун О.О., Ващенко К.О., Павленко Р.М. Особливості виконавчої влади в пострадянській України: Монографія / За заг. ред. О.О. Кордуна. - К.: МАУП, 2000. - 248 с.

7. Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. - М.: Изд-кая гр. НОРМА-ИНФРА, 1998. - 507 с.

8. Евтихиев И.И., Власов В.А. Административное право СССР. - М., 1946. - 302 с.

9. Студеникин С.С. К вопросу о советской государственной службе // В кн.: Вопросы советского административного права. - М.-Л., 1949. - С. 61-96.

10. Ямпольская Ц.А. О должностном лице в советском государственном аппарате// В кн.: Вопросы административного права. - М.-Л., 1949. - С. 134-153.

11. Горшенев В.М., Петришин О.В. Природа статуса должностного лица // Проблемы социалистической законности: Респ. межвед. научн. сб. / Отв. ред. В.Я. Таций. - Харьков: Выс. шк., 1998. - Вып. 22. - С. 9-16.

12. Пахомов И.Н. Виды советских государственных служащих, их права и обязанности. - Львов, 1965. - 71 с.

13. Петров Ю.А. О понятии должностного лица // Правоведение. - 1974. - № 6. - С. 31-36.

14. Усольцев А.Г. Должностное лицо в советском государственном управлении // Правоведение. - 1987. - № 2. - С. 13-19.

15. Бельский К.С. Административная власть государственного служащего. / В Межвуз. сб. научн. труд.: Служба в государственных и общественных организациях. - Свердловск, 1998. - С. 49-63.

16. Бахрах Д.М. Адмистративное право. - М.: БЕК, 1996. - 368 с.

17. Кисіль Л.Є. Наукове тлумачення понять „посада” і „посадова особа”// У зб. наук. допов.: Наукові засади реформування державної служби в Україні; За заг. ред. В.Б. Авер'янова. - К., 2000. - С. 27-30.

Размещено на Allbest.ru