Загальна характеристика джерел приватного права Великої Британії і США

Размещено на http://www.allbest.ru

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

«Загальна характеристика джерел приватного права Великої Британії і США»

Термін "джерела права" може вживатися в кількох значеннях. Найпопулярнішими з них є розуміння джерела права як чинника, що породжує право, і як форми правотворення (форми норми права). У такому разі, ведучи мову про джерела приватного права, маємо на увазі чинники, елементи, які створюють у процесі взаємодії сукупність (явище, категорію) нової якості. При цьому маємо враховувати як матеріальні умови життя суспільства, так і культурні чинники. Це пов'язано з тим, що матеріальні умови існування певної локальної цивілізації, країни, етносу тощо змінюються залежно від того чи іншого періоду їх буття. Разом із тим культурні, національні чи регіональні традиції є достатньо сталим, стабільним фактором впливу, який формується протягом тривалого часу і зберігає своє значення протягом ще довшого проміжку часу. [1]

Англо-американська цивільно-правова система (система загального права) розвинулася з англійського права, що почало формуватися в Англії після її завоювання нормандцями, у переважній більшості в результаті діяльності королівських судів. Сім'я загального права не знала рецепції Римського права, а право є результатом тривалого еволюційного розвитку в межах англійської території, дійсності, звичаїв і традицій.

У доктрині англо-американського права система джерел поділяється на дві групи: обов'язкові та необов'язкові. В англійському та американському праві до обов'язкових джерел належать: судові прецеденти, закони (статути), підзаконні акти, звичаї (custom), зокрема торгові (law merchant), міжнародні угоди, справедливість (equity), королівські прерогативи (royal prerogative), канонічне право (canon law), розум (reason, natural law), приватно-правові угоди. До необов'язкових -- закони зарубіжних країн, рішення зарубіжних судів, судова практика.

В англо-американській системі права закон формально має вищу юридичну силу, однак провідне місце посідає судовий прецедент. Тому вся система, як вже зазначалося, має назву системи прецедентного права. Вона передбачає обов'язковість для судів рішень, винесених в аналогічних справах вищим судом (принцип stare decisis). Разом з тим, останнім часом і в Англії та в США спостерігається послаблення цього принципу. Так, з 1966 р. палата лордів не вважає себе зобов'язаною власними рішеннями. А Верховний суд США ще наприкінці ХІХ ст. проголосив право переглядати свої рішення. [2]

Судова практика є джерелом права нарівні з законом, у регулюванні цивільних відносин вона має вагоміше значення, аніж писане право.

Звичай відіграє другорядну роль і застосовується за загальними правилами: якщо відсутня чи неповна відповідна норма закону і якщо він не суперечить закону. Норми звичаєвого права внаслідок їх застосування перетворюються в норми прецедентного права й стають складовою частиною загального права. джерело право справедливість приватний прецедентний

Також дуже цікавим є наявність серед норм приватного права Великої Британії та США таких норм права, як норми права справедливості, які розроблялися в судах совісті й засновані на моралі та совісті, їх початковою метою було виправити та пом'якшити жорстокість і несправедливість загального права. Вони вносять доповнення чи поправки до норм загального права та утворюють комплекс, який підкріплює систему загального права

Поняття справедливості (equity) застосовується як синонім до природної справедливості (natural justice), неупередженості (fairness), добросовісності (conscience), розумності (reason-ableness). У практичному застосуванні справедливість означає правила совісті на відміну від суворих правил права. У сучасному англійському праві справедливість зберігає свою відособленість; принцип справедливості застосовується в усіх сферах та аспектах англійського права, але, головним чином, у сфері права власності, зобов'язальному праві, земельному та трастовому.

Прецедентне право відіграє в системі англійського права провідну роль, оскільки прецедент є основним джерелом права. Звідси і процесуальна спрямованість англійського права; не існує чіткого розмежування між матеріальним і процесуальним правом. Історично так складалося, що в разі виникнення спірних відносин найважливіше було віднайти форму позову, яка дозволяла б звернутися до Королівського суду та уникнути перешкод процедурного характеру. Матеріальне англійське право формувалося досить повільно, хоча на сьогодні воно значно збагачене та досягло досить високого ступеня визначеності.

Прецедентне право передбачає обов'язковість судових рішень для судів нижчих інстанцій при вирішенні аналогічних або тотожних справ. Однак обов'язкові прецеденти становлять тільки рішення високих судів Англії, тобто Верховного суду та Палати лордів. Рішення інших судів і квазісудових органів можуть бути прикладом, однак не створюють обов'язкових прецедентів. Доктрина розкриває правила англійського прецеденту: рішення, винесені Палатою лордів, становлять обов'язкові прецеденти для всіх судів, рішення, прийняті Апеляційним судом, обов'язкові для нього самого (за винятком кримінальних справ) та всіх нижчих судів; рішення, прийняті Верховним судом, обов'язкові для нижчих судів і не є суворо обов'язковими для різних відділень Верховного суду та Суду Корони, хоча мають важливе значення й можуть використовуватися останніми. [3] Отже, кожен суд в Англії зобов'язаний слідувати рішенню вищого суду, а апеляційні суди (окрім Палати лордів) пов'язані і своїми власними рішеннями.

Слід зазначити також, що з точки зору доктрини англійського прецеденту обов'язковим є не рішення, а норма права, що в ньому закріплена; єдиним, обов'язковим є тільки сутність рішення. [4]

Тож тепер ми можемо виокремити основні джерела приватного права Великої Британії та США.

Ми вже побачили, що на відміну від країн континентальної Європи, в яких цивільне право розвивалося в лоні університетів як наслідок наукової діяльності правознавців, система загального права творилася судами, юристами-практиками. Англійські і північноамериканські судді у своїх рішеннях не тільки тлумачать і застосовують, але і створюють нові норми права. Саме тому, що центральне місце в системі джерел загального права займає судове рішення, що має силу прецеденту, його називають "правом судової практики" (case law). У сфері судової практики діє правило прецеденту (у США воно називається stare decisis) - перше та основне джерело права, відповідно до якого положення, які містяться в судових рішеннях, що мають статус обов'язкових прецедентів, обов'язкові для всіх судів, як нижчестоящих, так і тих, які безпосередньо винесли дані рішення. Обов'язковими прецедентами стають тільки рішення вищих судових інстанцій: 1) у Великій Британії Палати лордів. Апеляційного суду, Високого суду; 2) у США - - Верховного суду США і верховних судів штатів. Слід зазначити, що правило "slare decisis" у США істотно обмежене, тому що вищі судові інстанції не зв'язані своїми власними прецедентами. [5]

Другим джерелом права у країнах англо-американської правової системи є закон (statute, Act of Parliament). Відповідно до класичної теорії, що панує в сім'ї загального права, закон виконує другорядну роль, обмежуючись лише внесенням поправок і доповнень до права, створеного судовою практикою. Представники доктрини загального права стверджують, що в законі варто шукати не принципи права, а тільки рішення, що уточнюють і доповнюють принципи, породжені судовою практикою. Необхідно підкреслити, що норма, яка міститься в законі, цілком "включається" у систему права винятково після кількаразового її тлумачення і застосування судами (наприклад, в Англії більшою перевагою користуються не тексти закону, а судові рішення, прийняті на його основі). Казуїстичність загального права вплинула і на техніку викладу норм цивільного права в актах законодавства. Можна стверджувати, що системі загального права не властиві кодифіковані акти цивільного законодавства1. Разом з тим від початку XIX ст. і до нашого часу (і особливо в наш час. и кию враховувати процес європейської інтеграції, то відбувається в рамках Європейського Співтовариства) значення закону в системі загального права неухильно зростає: збільшується їх кількість, удосконалюється техніка їхнього викладу, розробляються проекти кодифікації законодавства.

Звичай (custom) є третім джерелом приватного права, але його значення як такого постійно зменшується. В англійському праві обов'язковими є лише старовинні звичаї, що існували до 1189 p. Наведене правило не поширюється на торговельні звичаї (trade custom). що мають силу ділових звичаїв. Разом з тим, будучи включеними в текст закону чи судового рішення, звичаї набувають статусу норми закону чи норми обов'язкового прецеденту. [6]

Можна зробити висновок, що джерела приватного права -- це, перш за все, ефективно працюючі нормативні регулятивні механізми, що відповідають основним динамічним потребам життя суспільства, і тому сприйняті в тому чи іншому вигляді багатьма державами. Вони мають низку позитивних спеціальних техніко-юридичних рис. Наприклад, їм притаманні такі властивості юридичного регулювання, як індивідуалізована визначеність стосовно конкретної справи і «конкретизована» нормативність, що характеризуються достатньо високим рівнем.

Англо-американська система в цілому виявилася дуже динамічною і зуміла одночасно зберегти стабільність і непорушність традиційних, часом архаїчних начал юридичного регулювання і водночас змогли пристосуватися до нових техніко-економічних і соціально-культурних умов. Іншими словами, юридичний інструментарій, який має у своєму розпорядженні загальне прецедентне право, можна розглядати як значну цінність, що виражає достоїнства нормативно-судової системи юридичного регулювання та має унікальний характер. Можливо, що феномен загального прецедентного права ще недостатньо оцінений. У теперішній час прецедентне право характерне для єдиного («загального») європейського права (або європейської правової системи) в цілому.

Список використаної літератури:

1) Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи. Основи порівняльного правознавстваX.: Одіссей, 2002. -592 с

2) Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности... -- С. 226--227

3) Тихомиров Ю.А. Сравнительное правоведение: развитие концепций и общественной практики. - Журнал российского права, 2006, № 6

4) Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах... -- С. 38

5) Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. -- К., 1999. -- С. 373.

6) Порівняльне правознавство: Підручник: Рекомендовано МОН / За ред. В.Д. Ткаченко. -- X.: Право, 2003. -- 274 с.

Размещено на Allbest.ru