Правонаступництво в міжнародному праві

Надалі питання ліквідації державного зовнішнього боргу та активів СРСР уточнювались у двосторонніх угодах між Росією - з однієї сторони, й Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Казахстаном, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном, Україною - з іншої. Російська сторона пропонувала так званий нульовий варіант, за якого всі активи та борги передавалися державами-спадкоємицями Російській Федерації (офіційної інформації про розмір як боргів, так і активів колишнього СРСР не існує).

Так, 9 грудня 1994 р. було підписано «Угоду між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього боргу та активів колишнього Союзу РСР» за схемою «нульового варіанта». У ст. З Угоди зазначалося, що «Україна передає, а Російська Федерація приймає на себе зобов'язання щодо виплати частки України в зовнішньому державному боргу колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р.». Ст. 4 визначала: «Для виплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Україною, Україна передає, а Російська Федерація приймає частку України в активах колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р.». З моменту набрання Угодою чинності всі зазначені питання між Договірними Сторонами є цілком урегульованими (ст. 5). Але набрати чинності для України Угода може лише в разі ратифікації її Верховною Радою України. З цього питання Верховна Рада України прийняла 19 лютого 1997 р. Постанову № 86/97-ВР, в якій підтвердила, що Україна як повноправний правонаступник активів колишнього СРСР, набутих за безпосередньої участі українського народу, має повне право на наслідування частини активів і несення зобов'язань щодо сплати частини боргів колишнього СРСР. Згідно з Постановою, Верховна Рада України розгляне доречність прийняття Закону про ратифікацію зазначеної Угоди після отримання від уповноважених органів Російської Федерації інформації щодо: пооб'єктного складу, балансової та ринкової вартості власності колишнього СРСР за кордоном, підтвердженої висновками міжнародного аудиту; стану балансів Держбанку СРСР, Гохрану СРСР, Зовнішекономбанку СРСР, його філій та відділень за кордоном колишнього СРСР, МБЕС, М1Б, закордонних банків, які перебували у власності колишнього СРСР, за станом на 1 грудня 1991 р., підтвердженого висновками міжнародного аудиту; обсягів золотого запасу колишнього СРСР за станом на 1 грудня 1991 р.; обсягів та пооб'єктного складу діамантового фонду колишнього СРСР за станом на 1 грудня 1991 р.; обсягів і структури заборгованості країн-боржників СРСР за станом на 1 грудня 1991 р., термінів та умов ліквідації такої заборгованості, а також її руху з 1 грудня 1991 р. до поточного часу. На сьогодні такої повної інформації щодо боргів та активів колишнього СРСР російською стороною не надано, що не дає змоги визначити не процентну, а реальну частку активів та боргів, що мали б належати Україні згідно з досягнутими домовленостями, які наведеш вище. Проблема чекає на її обґрунтоване, правове спільне вирішення .

Правонаступництво країн СНД щодо державних архівів СРСР відбувалося відповідно до норм міжнародного звичаєвого права і ст. 31 Віденської конвенції 1983 р., що знайшло своє відображення в положеннях Угоди про правонаступництво щодо державних архівів колишнього Союзу РСР від 6 липня 1992 р. Сторони визнали цілісність і неподільність архівів Російської імперії та СРСР, що знаходяться за межами їхніх територій. Учасники взаємно визнали перехід під їхню юрисдикцію архівів СРСР, які знаходяться на їхніх територіях. Учасники Угоди зобов'язалися забезпечувати відповідно до свого законодавства доступ дослідників до архівів і визнавати на своїх територіях юридичну силу довідок, виданих державними архівними закладами країн СНД.

ВИСНОВКИ

Попри самопроголошення України державою-правонаступницею, ухвалення відповідного законодавчого акта та приєднання до Конвенції 1978 р., питання внутрішньодержавної чинності договорів колишнього Радянського Союзу і досі залишається відкритим.

Схвалена презумпція континуїтету хоча й сприяла з'ясуванню долі договірних зобов'язань екс-СРСР на початковому етапі незалежності, утім вона не спроможна дати однозначної відповіді на питання про їх чинність у довгостроковій перспективі.

Практика ухвалення відповідних рішень стосовно чинності окремих як двосторонніх інструментів (шляхом укладення відповідних домовленостей), так і багатосторонніх документів (шляхом нотифікації депозитаріїв про правонаступництво) може розглядатися двояко.

З одного боку, названа практика може тлумачитися як фактично повторне підтвердження їх чинності, що має суто декларативне значення, а з іншого, як правовстановлююча, тобто така, що, по суті, ставить під сумнів практичну корисність самої презумпції континуїтету.

У зв'язку з цією суперечністю, на наш погляд, вбачається доцільним виходити з такого: відповідь на питання про застосовність усіх радянських угод, щодо яких не було прийнято остаточного рішення, має бути позитивною - однак, лише за умови, що існує мовчазна (конклюдентна) згода всіх зацікавлених сторін або ж вони самі своєю поведінкою підтверджують таку застосовність.

Подальша чинність договору залежить від існування домовленості між державою-правонаступницею та іншою стороною, яка може виражатися як у чітко висловленій формі (наприклад, шляхом обміну нотами), так і за допомогою мовчазної згоди, що підтверджується фактичною поведінкою.

Окремої уваги у згаданому контексті потребуватиме офіційне опублікування та переклад текстів усіх застосовних радянських угод, насамперед тих, щодо яких вже досягнуто домовленості про продовження їх чинності.

Важливим кроком для внесення остаточної ясності у питання про місце радянських угод у вітчизняній системі права могло б стати й ухвалення відповідного Закону “Про порядок набуття чинності міжнародними договорами СРСР у національному законодавстві України”.

ЛІТЕРАТУРА

1. Віденська конвенція про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 року.

2. Законі України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. № 3767-ХІІ.

3. Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. № 1543-ХІІ.

4. Антонович М. Міжнародне публічне право. - М., 2003. - 310 с.

5. Баймуратов М.О. Міжнародне право. - Сумы: Ун-тская книга, 2006. - 424 с.

6. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. Основи теорії / За ред. Буткевича В.Г. - К.: Либідь, 2002. - 608 с.

7. Євінтов В.І. Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 року // Юридична енциклопедія. - Том 1. - К., 1998. - 218 с.

8. Євінтов В.І. Україна у міжнародному співтоваристві // Суверенітет України і міжнародне право. - Денисов В.Н., Євінтов В.І. (ред.). - К., 1995. - С. 50.

9. Іванов Ю.А. Міжнародне право. - К.: Паливода, 2006. - 200 с.

10. Мельник Андрій. Міжнародні договори колишнього СРСР: частина національного законодавства України? // Юридичний журнал. - №3. - 2004. - С.34-36.

11. Міжнародне право / За заг.ред. Буроменського М.В. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 336 с.

12. Моцик О.Ф. Гарантія незворотності міжнародного визнання. Формування договірно-правової бази України // Політика і час. - № 5-6. - 1997. - С. 23

13. Сироїд Т.Л. Міжнародне публічне право. - Х.: Прометей-Прес, 2006. - 268 с.

14. Талалаев А.Н. Венская конвенция о праве международных договоров. Комментарий. - М., 1997. - 280 с.

15. Тимченко Л.Д. Міжнародне право. - К.: Ун-т "Україна", 2007. - 224 с.

16. Тимченко Л.Д. Правопреемство государств. Опыт конца ХХ века. - Харьков, 1999. - 128 с.

17. Черкес М.Ю. Міжнародне право. - К.: Знання, 2006. - 397 с.

Размещено на Allbest.ru