Найдавніші джерела права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Найдавніші джерела права

Право у східних слов'ян виникло разом з державою, ніякого з так званого общинного права раніше виникнення держави немає.

Які ж джерела права у період? Насамперед - звичайне право, норми якого до нас потребу не дійшли. Відомо, що за IX столітті діяв так званий Закон російський. Текст його нас не дійшов. Швидше за все, що це був збірник письмовий, у якому були норми звичайного права.

Перший відомий джерело права письмовий - це договір Олега з Візантією 911 року. У ньому й згадується Закон російський, який містив деякі норми кримінального права Київської Русі. Один із статей цього закону передбачала відповідальність за вбивство - страту дома преступления.[1] [1]

Виникнення Давньоруської держави природно супроводжувалося формуванням давньоруського права, історично першим джерелом якого було правові звичаї - норми звичаїв докласового суспільства, санкціоновані які виникають державою. У тому числі можна зустріти кревну помста, принцип талиона - "рівним за однакову". Сукупність цих норм літописі й інші найдавніші документи називають "Законом російським".

Першими писанными пам'ятниками давньоруського права, дійшли до нас, були договори Русі з Візантією. Ув'язнені після успішних військових походів, цих договорів носили міжнародно-правової характер, але у них водночас отримали відбиток норми Закону російського. (З положень цих договорів ми, власне, і Бог знаємо про основне змісті давньоруського звичайного права). Договору 911, 944 і 971 рр. містили норми торгового права, наприклад правила реєстрації окремих товарів «наволок».[2] [2]

Княже законодавство як джерело права з'являється на Русі у Х в. Особливого значення мають статути Володимира Святославича, Ярослава, які зробили зміни у чинне фінансове, сімейний стан і кримінальна право.

Статут Володимира визначав взаємовідносини княжої влади ви з церквою. Він передбачав встановлення податку користь церкви так звана десятина. За часів Володимира церковне землеволодіння не одержало розвитку, тому тоді десятина була основною джерелом доходів духівництва. Церква по Статуту отримувала право суду щодо духівництва та подорожчання всіх людей підвладних церкви. З іншого боку, перераховувалися справи, розглянуті церковним судом щодо будь-яких осіб. До компетенції церкви ставилися переважно справи в самісінький області сімейно-шлюбних відносин.

Статут Ярослава присвячувався переважно семейно-брачным відносинам, злочинів проти сім'ї та моральності. Зустрічалися покарань ці діяння хіба що двоїсті і зажадав від; князя і зажадав від єпископа. Майже всі покарання майнового характеру. Лише в разі передбачалася смертну кару - ст. 13 Статуту. У статті встановлювалася відповідальність чоловіка за двоежёнство. Устанавливалось покарання 40 гривень, у користь єпископа, а незаконна дружина (зазвичай молода) полягала у монастир. Якщо ж чоловік робив зло своєї законної дружині (наприклад, вб'є розсерджений те що, що його розлучали з молодший), то цьому випадку, можливо, було застосування страти.

У Статут Ярослава зустрічаються статті, які мають яскраво виражений класовий характер. За зґвалтування та образу жінки встановлювався штраф, розмір якого залежав від становища потерпілої. Якщо потерпіла була дружиною або донькою боярина, то найбільша сума. Якщо малого боярина, то менше, якщо простої людини, то ще менше.

Російська щоправда

А найбільш великим пам'ятником давньоруського права є Російська Щоправда, котра зберегла своє значення й у наступні (за київським) періоди вітчизняної історії.

Російська Щоправда створювалася протягом багато часу (в Х1-Х11 ст.), але окремі її статті йдуть у поганську старовину. Вперше її текст виявили В.Н.Татищевым в 1738 р. Зараз відомі понад сто її списків, значно які різняться один від одного й за обсягом, і за структурою, та й за змістом. Правовий пам'ятник заведено поділяти втричі редакції (великі групи статей, об'єднані хронологічно і смисловим змістом): Стислий, Пространную і Сокращенную. У Стислий редакцію входять дві складові: Щоправда Ярослава (чи Найдавніша) і Щоправда Ярославичей - синів Ярослав Мудрий. Щоправда Ярослава включає перші 18 статей Стислого редакції і повністю присвячена карному праву. Найімовірніше, у неї складена тоді, коли йшла боротьба за київський престол між Ярославом та її братом Святополком (1015-1019 рр.). Наемная варязька дружина Ярослава розправилася з новгородцями, поклавши тим самим початок затяжному і невигідному для Ярослава конфлікту. Прагнучи піддобрити новгородців, і "дав" їм Правду, повелівши їм "з її грамоті ходите".

Щоправда Ярославичей входять такі два десятка статей Стислого редакції (так званий Академічний список). Як випливає з її заголовка, збірник розроблявся трьома синами Ярослав Мудрий з участю найближчого оточення. Упорядкування тексту належить приблизно до середини ХІ ст. З другого половини тієї самої століття стала формуватися Пространная редакція, що склалася у остаточному варіанті в XII в. За рівнем розробки правових інститутів то це вже наступний етап у розвитку давньоруського права, хоч із новими постановами Пространная Щоправда включає й видозмінені норми Стислого редакції. У ньому представлено кримінальна і спадкове право, грунтовно розроблений правової статус різних тих категорій населення. До XIII-XIV ст. належить виникнення Сокращенной редакції, що дає вибірку з статей Пространной Правди, пристосованих для регулювання більш розвинутих громадських відносин періоду політичної роздробленості на Руси.[3] [3]

Крім Російської Правди, що стояло у центрі правової системи Давньоруської держави, за доби Київської Русі з правових джерел були відомі церковні статути князів Володимира Смалинюка й Ярослав Мудрий, яких пішла історія церковного законодавства, і навіть статті з правових збірок інших слов'янських народів. Використовувався, наприклад, "Закон Судний людем" із Болгарії. Значення мали й Керманичі книжки -візантійські збірники церковно-гражданских постанов, здебільшого які стосуються області семейно-брачного права.

Уся сукупність правових звичаїв і законів, які діяли на Русі, створювала основу для досить розгалуженої системи давньоруського права. Як і кожна феодальне право, він був правом-привилегией, тобто. закон передбачав нерівноправність людей, які належали до різним соціальним групам. Так, хлоп у відсутності майже ніяких прав. Дуже обмеженою була правоздатність смердів, тим паче закупів. Зате правничий та привілеї верхівки феодального суспільства закон брав під посилену захист.

Громадянське право

Російська Проте й інші джерела давньоруського права доволі реально розрізняють дві основні частини громадянського права - право власності і зобов'язальне право. Право власності виникає з твердженням феодалізму і феодальної власності на грішну землю. Феодальна власність оформляється як княжого домену (земельного володіння, належить даному князівському роду), боярської чи монастирської вотчини. У Стислого редакції Російської Правди закріплена непорушність феодальної земельної власності. Крім власності на грішну землю, ще вона каже та про право власності інші речі - коней, тягловий худобу, холопів тощо.

Що ж до зобов'язального права, то Російська Щоправда знає зобов'язання з договорів і реструктуризувати зобов'язання з заподіяння шкоди. Причому останні зливаються з визначенням злочини минулого і називаються образою.

Для давньоруського зобов'язального права характерно звернення як на майно, а й у особистість боржника, а іноді навіть з його дружину та дітей. Основними видами договорів були договори міни, купівлі-продажу, позики, поклажі, особистого найму. Договори полягали у усній формі, але у присутності свідків - послухов. Купівля-продаж землі, очевидно, вимагала письмовій форми. Під час продажу краденої речі угода вважалася недійсною, а покупець мав прававимагати відшкодування збитків.

Найповніше у Російській Правді регламентований договір позики. У 1113 р. відбулося повстання київських низів проти лихварів, і актор Володимир Мономах, покликаний боярами, аби врятувати становище, вжив заходів до упорядкування стягування відсотків з боргах. Закон як об'єкта позики називає як гроші, а й хліб, мед. Існують три виду позики:

звичайний (побутової) позику;

позику, який чинять між купцями (з спрощеними формальностями);

позику з самозакладом - закупничество.

Проглядаються різні види відсотків, залежно від терміну позики. Термін стягування відсотків обмежений на два роки. Якщо боржник виплачував відсотки протягом трьох років, він мав права не повертати кредитору позиченої суми. Нетривалий позику волік у себе найвищий відсоткову ставку.

Шлюбно-сімейне право

Розвивалася у Стародавній Русі у відповідність до канонічними правилами. Спочатку діяли звичаї, пов'язані з поганським культом. Однією форму індивідуального шлюбу поганську епоху було викрадення нареченої (зокрема нещире), інший - купівля. Досить широко розповсюдили багатоженство. (Відповідно до "Повісті временних літ", тодішні чоловіки мали двох-трьох дружин, а великий князя Володимира Святославович до хрещення мав п'ять їхніх дружин та кілька сотень наложниць). З упровадженням християнства встановлюються нові принципи сімейного права - моногамія, утрудненість розлучення, безправ'я позашлюбних дітей, жорстокі покарань позашлюбні зв'язку.

По Церковному статуту Ярослава моногамна сім'я стає об'єктом захисту із боку церкви. Члени такої сім'ї, насамперед дружина, користуються її всемерным заступництвом. Браку обов'язково передувало заручення, яке вважалося нерасторжимым. Шлюбний вік був низьким (14-15 років на чоловіки й 12-13 років на жінки). Церква вимагала вінчання як неодмінного умови законності шлюбу. Законодавство Київської Русі послідовно обстоювала вільне волевиявлення наречених, встановлюючи відповідальність тих батьків, що або видають заміж дочка без її згоди, або перешкоджають шлюбу своєї доньки. Розірвання шлюбу було можливе лише за наявності приводів, переказаних у Церковном статуті.

Питання майнових стосунках між подружжям ні ясний. Вочевидь, проте, дружина мала певну майнову самостійність. Закон допускав майнові суперечки подружжів. Дружина зберігала право власності на посаг і могла передавати його за спадщині.

Діти перебувають у цілковитій залежності від батьків, особливо від батька, що мав з них майже безмежну влада.

Спадкове право

Поняття спадщини виникає безпосередньо з її появою приватної власності; водночас спадкове право східних слов'ян, яка набула поширення після освіти Давньоруської держави, зберігало багато рис патріархальних відносин. При успадкування згідно із законом, тобто. без заповіту, переваги мали сини померлого. За умов їх наявності дочки не отримували нічого (на спадкоємців покладалася лише обов'язок видати сестер заміж). Спадкова маса ділилася, очевидно, порівну, але молодший син мав перевагу - він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав або не мали, та їх матір'ю була раба-наложница, всі вони із нею отримували свободу. Право батька розпоряджатися майном під час складання заповіту не обмежувалося. Винятком із цього правила полягала у цьому, що не міг заповідати майно дочки.

русь право статут правда

Кримінальну право

У Древнерусском державі злочин іменувалося образою. Під цим передбачалося нанесення будь-якої шкоди потерпілому. Але шкода, як відомо, то, можливо заподіяно як злочином, і цивільно-правовим порушенням (деликтом). Отже, Російська Щоправда не розрізняла злочин і цивільно-правове порушення.

Кримінальну право аналізованого періоду було феодальним. Життя, честь, майно холопів законом не охоронялися. Блага ж, належать феодалів, захищалися особливо ревно: за вбивство феодала встановлювався штраф в 80 гривень, а й за смерда лише п'ять гривень. Холопы суб'єктами права зовсім не від зізнавалися. У розділі ст. 46 Російської Правди свідчить, що й холопи виявляться злодіями, то князь штрафом їх карає, оскільки де вони вільні (і з цього, як, мабуть, вважає законодавець, можуть учинити крадіжку за порадою свого господаря). Хазяїн такого холопа мав би платити подвійне винагороду потерпілому. У окремих випадках потерпілий міг сам розправитись із холопом-обидчиком, не звертаючись державних органам, до вбивства холопа, посягнувшего на вільної людини.

Російська Щоправда не знає вікові обмеження кримінальної відповідальності, поняття неосудності. Стан сп'яніння відповідальності виключає. Зате Російської Правді відомо поняття співучасті. Проблема вирішується просто: все співучасники злочину відповідають однаково.

Російська Щоправда розрізняє відповідальність залежно від суб'єктивної боку злочину. Не проводить різницю між наміром і необережністю, але розрізняє два виду наміру - прямий і непрямий. Це відзначається при відповідальності за вбивство: вбивство при зведенні рахунків карається вищої мірою покарання - потоком і розграбуванням, вбивство ж у "сваде" (бійці) - лише вирою. По суб'єктивний бік різниться й за банкрутство: злочинним вважається лише навмисне банкрутство. Стан афекту виключає, відповідно до норм Російської Правди, відповідальність. Що ж до об'єктивної боку творення злочинів, то переважна більшість злочинів скоєно шляхом дії. Лише небагатьох випадках карається й злочинна бездіяльність (утайка знахідки, тривале неповернення боргу).

Російська Щоправда знають лише два пологових об'єкта злочину - особистість людини її майно. Звідси лише 2 роду злочинів. Але кожен рід включає досить різноманітні види творення злочинів. Серед злочинів проти особи має бути назвати вбивство, тілесних ушкоджень, побої, образу дією. Княжі статути знають і образу словом, де об'єктом якихось злочинів є переважно честь жінки. У статутах князів Володимира Святославича і Ярослава можна зустріти згадування про статевих злочинах.

Серед майнових злочинів найбільша увага Російська Щоправда приділяє крадіжці (татьбе). Найбільш важким виглядом татьби вважалося конокрадство. І злочинну знищення чужого майна шляхом підпалу, кримінальне потоком і розграбуванням. У княжих статутах передбачалися злочину проти церкви, і навіть проти сімейних відносин. Церква, насаджуючи нової форми шлюбу, з допомогою кримінального права посилено боролася проти залишків поганських обрядів.

У Російській Правді немає вказівок і державні, і посадові злочину. Але це отже, що виступи проти княжої влади проходили безкарно. Просто у разі застосовувалася безпосередня розправа без суду й слідства. Згадайте хоча б, як надійшла княгиню Ольгу з убивцями свого чоловіка.

У Древнерусском державі суд зовсім не був відділений від адміністрації. Посадники та інші посадові особи, які здійснювали правосуддя, отримували певну частину вір і продажів, стягнутих під час розгляду справ. З іншого боку, вони винагороджувалися і сторонами - учасниками процесу. Вищої судової інстанцією був великий князь.

Староруське право ще знало розмежування між кримінальним і громадянським процесом, хоча деякі процесуальні дії могли застосовуватися лише з кримінальних справ (гоніння сліду, звід). Принаймні, і з кримінальним, і з цивільних справах застосовувався змагальний (обвинувальний) процес, у якому сторони рівноправні. Обидві боку у процесі називалися позивачами. (Дослідники думають, що у церковному суді працював і інквізиційний, розшуковий процес із його атрибутами, включаючи катування).

Російська Щоправда знає дві специфічні процесуальні форми досудової підготовки справи - гоніння сліду і звід. Гоніння сліду - це пошук злочинця з його гарячих слідах. Якщо слід призвів до дому конкретної людини - отже, і є злочинець, тоді як село - відповідальна громада, якщо загубився великий дорозі - пошук злочинця припиняється.

Якщо ні втрачена річ, ні викрадач не знайдено, потерпілому іншого нічого іншого, як звернутися до закличу, тобто. оголосити на торговельній площі про зникнення з думкою, що хтось пізнає вкрадене чи втрачене майно в іншої особи. Людина, яка має виявиться втрачене майно, може, проте, заявити, що він придбав його правомірним способом, наприклад, купив. Тоді починається процес зводу. Власник майна має довести сумлінність придбання, тобто. вказати обличчя, яка має він придбав цю річ. У цьому досить показань двох свідків і мытника - збирача торгових мит.

Законом передбачена певну систему доказів, зокрема свидетельские показання. Відрізняються дві категорії свідків - видоки і послухи. Перші - свідки в сучасному буквальному розумінні, очевидці події. Послухи - складніша категорія. Це особи, які чули про все це від когось, мають дані з других рук. Іноді під послухами розуміли та свідків доброї слави сторін. Вони були показати, що відповідач чи позивач - добропорядні люди, яким варто довіряти. За деякими цивільним та кримінальних справ був певний число свідків (наприклад, два свідка під час укладання договору продажу-купівлі, два видока при образі дією). Інакше висловлюючись, використання свидетельских показань присутній елемент формалізму.

У Древнерусском державі з'явилася ціла система формальних доказів - ордалії. У тому числі слід назвати судовий поєдинок - "полі". Переможець у поєдинку вигравав справа, оскільки вважалося, що бог допомагає правому. У Російській Правді та інших законах Київської держави "полі" немає згадки, а інші джерела, зокрема іноземні, говорять про практичне застосування на Русі цього виду ордалій.

Ще один вид "суду Божого" були випробування залізом і води. Випробування залізом застосовувалося тоді, коли вистачало інших свідчень, причому у серйозніших випадках, ніж випробування водою. Російська Щоправда, присвячуючи ордалиям три статті, не розкриває техніки їх проведення. По пізнішим джерелам, проте, можна зрозуміти, що людина, пов'язаний і кинутий в воду, починав тонути, він вважався котрі виграли справа. Особливим виглядом докази була присяга - "рота". У окремих випадках мали доказательственное значення зовнішніх ознак і речові докази.

У Російській Правді видно певні форми забезпечення виконання судового вирішення, наприклад, стягнення вири з вбивці. Спеціальне посадова особа - вирник приходив у будинок засудженого із численною і збройної почтом і "терпляче" чекав, поки заплатить штраф, одержуючи щодня рясне натуральне зміст. Преступнику вигідніше розглянули якомога швидше розправитися зі своїми боргом і позбутися неприємних "гостей".

За основну масу злочинів покаранням був "продаж" - кримінальний штраф.

Размещено на Allbest.ru