Держава як головний елемент політичної системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Розділ 1. СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

1.1 ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

1.2 ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

1.3 МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Розділ 2. РОЛЬ СТРУКТУРНИХ ЕЛЕМЕНТІВ У ФУНКЦІОНУВАННІ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ держави

2.1 ДЕРЖАВА ЯК ГОЛОВНИЙ ЕЛЕМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

2.2 СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

2.3 ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО СТАНУ ЕЛЕМЕНТІВ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВИ

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність дослідження зумовлена тим, що розуміння специфіки політичної системи суспільства сьогодні має велике значення, тому що дозволяє скласти уявлення про суспільство, що виступає складним організмом, засвоїти характерні особливості його функціонування, подолати односторонній підхід в аналізі політики.

Проблема формування політичної системи та аналіз її складових елементів має актуальне значення для сучасної України, яка переживає перехід в абсолютно інший стан. Знання структури та функцій політичної системи дає можливість зрозуміти, які політичні процеси відбуваються в країні, а також визначити їх тенденції.

Об'єктом дослідження курсової роботи виступає політична система.

Предметом дослідження є сутність політичної системи, її ознаки, структурні елементи, функції, а також механізм функціонування.

Метою дослідження виступає багатоаспектний аналіз політичної системи.

У відповідності до мети дослідження необхідно виконати наступні завдання:

1. розкрити сутність поняття «політична система»;

2. дати детальну характеристику структурним елементам політичної системи;

3. обґрунтувати місце держави в політичній системі суспільства;

4. охарактеризувати особливості сучасного стану елементів політичної системи держави .

У науковій юридичній літературі існують різні погляди, як на тлумачення поняття «політична система» суспільства, так і на сутність цього феномена. Прихильники соціологічної теорії обміну (Бабкін О.В., Горбатенко В.П., Білоус А. О.) вважають політичну систему інститутом, який підтримує стабільність загальних правил щодо відносин обміну.

Згідно з конфліктологічними концепціями (Ф.М. Кирилюк, М. І. Обушний, М.І. Хильки), політична система е інструментом легалізації та продуктивного розв'язання соціальних конфліктів. Сучасні науковці (Скакун О.Ф., Олійник А. Ю., Марченко М.Ф.) вважають, що провідною при висвітленні питання про політичну систему стає теза про те, що в сучасному демократичному суспільстві держава, яка є стрижневим суб'єктом відносин політичної влади, не повинна претендувати на монополію у вирішенні проблем політичного розвитку країни.

політичний держава суспільство

Розділ 1. СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

1.1 ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Держава - не тільки результат розвитку суспільства, а й чинник формування політичної системи суспільства.

Політична система суспільства - упорядкована на засадах права система всіх політичних явищ, що функціонують і взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі; це механізм організації і функціонування політичної влади.

У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття “політична система” суспільства, так і на сутність цього феномена.

Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу (“Політична система”, “Системний аналіз політичного життя”). Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до вироблення загальної теорії, позаяк окремі факти значущі лише в межах загальних моделей, які сприяють чіткішому уявленню про функціонування політичних систем. Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та умови дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних рішень.

Американський політолог Г. Алмонд (“Порівняльні політичні системи”, “Порівняльний політичний аналіз”) розглядав політичну систему як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Моделі функціонування політичної системи розробляли також Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені [1, с. 20].

Як відмічає Борисов В. К. і Зайчук О.В., політична система суспільства - цілісна й упорядкована сукупність державних і недержавних інститутів, відносин і принципів, що покладені в основу політичного життя конкретної країни і беруть участь у ньому [5; 6].

Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює певну кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті, дотичних до вироблення політичних рішень.

Політична система кожної конкретної країни визначається соціальним ладом суспільства, формою правління і характером політичного режиму. Це доволі гнучка субстанція, здатна або формувати суспільство, згуртоване єдністю інтересів, держави і народу (наприклад, у Швейцарії), або тільки спричиняти і поглиблювати конфлікти між ними (Ірак, КНДР тощо).

У сучасній політико-правовій науці політичні системи класифікують за такими критеріями: - за характером взаємовідносин із зовнішнім світом - закриті і відкриті; - за політичним режимом - тоталітарні, авторитарні й демократичні; - за змістом і формами управління - ліберальні демократії, комуністичні системи, традиційні, популістські, авторитарно-консервативні; - за типом політичної культури і розподілом політичних ролей - англо-американська, європейсько-континентальна. До індустріальна і частково індустріальна, змішана, тоталітарна політична система [4, c. 56].

Типологію політичних систем за характером цінностей запропонував американський політолог Алмонд Габріель. Він розрізняв чотири типи:

- англо-американська політична система з гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми; громадяни і політичні еліти толерантні одні до одних. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегулювання. Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії та ін.

- континентально-європейська політична система характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, традицій. Це зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи (Німеччина у 20 - 30 роки XX сторіччя). Притаманна Німеччині, Італії, Франції другої пол. XX - поч. XXI сторіччя [8, c. 86].

- доіндустріальні та частково індустріальний тип передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень; цей тип склався у багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

- тоталітарну з гомогенною політичною культурою, що визначається відсутністю плюралізму і можливості реалізації власного інтересу. Тотальний ідеологічний вплив. Цей тип існував у фашистських Італії і нацистській Німеччині, СРСР. Зберігається донині у Північної Кореї, В'єтнамі.

За характером взаємодії з зовнішнім середовищем розрізняють:

- відкриті системи, мають динамічну структуру й широкі зв'язки з навколишнім середовищем;

- закриті системи, для яких характерна жорстко фіксована структура.

Прикладом закритої політичної системи була політична система СРСР, для якої була притаманна відсутність будь-яких зв'язків з країнами, які не належали до соціалістичного табору [11, c. 55].

1.2 ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Функції політичної системи - основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства. До них належать:

- вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання);

- організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна);

- функція легітимізації - приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;

- координація окремих елементів суспільства;

- політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);

- артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);

- узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

- інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;

- політична комунікація складових політичної системи [13, c. 86].

1.3 МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Д.Істон розрізняє два типи «входу»: вимоги і підтримка. Вимогу можна визначити як думку з приводу бажаного або небажаного розподілу цінностей і ресурсів в суспільстві. Наприклад, вимоги трудящих про підвищення мінімальної заробітної платні або вимоги вчителів про збільшення асигнувань на освіту і т.д. Оскільки уявлення різних груп населення про справедливий розподіл ресурсів не співпадають, остільки, нагромаджуючись, вимоги мають тенденцію ослабляти політичну систему. Вони є слідством неуваги владних структур до змінних інтересів і потреб соціальних груп.

Підтримка є формою виразу політичної лояльності, тобто зрадженого, доброзичливого відношення до режиму, і означає посилення політичної системи.

Формами прояву підтримки можуть вважатися справна виплата податків, виконання військового обов'язку, пошана владних інститутів, відданість правлячому керівництву, проведення демонстрацій на підтримку режиму. В результаті «входу» відбувається процес дії зовнішнього середовища на політичну систему. Слідством цього впливу служить реакція системи на вимоги або підтримку, тобто «вихід». На «виході» з'являються авторитарні рішення і політичні дії влади з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть виступати у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, політичні заяви тощо.

Отже, вважав Д. Істон, «системний аналіз політичного життя заснований на понятті «системи, зануреної в середу» і схильної діям з її сторони. Такий аналіз припускає, що система, щоб вижити, повинна мати здатність реагувати» [12, c. 120].

Розділ 2. РОЛЬ СТРУКТУРНИХ ЕЛЕМЕНТІВ У ФУНКЦІОНУВАННІ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ держави

2.1 ДЕРЖАВА ЯК ГОЛОВНИЙ ЕЛЕМЕНТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Виникнення держави як соціально-політичного інституту та головного структурного елементу політичної системи було зумовлено процесами ускладнення суспільного життя і диференціацією економічних, соціальних, культурних та інших інтересів і потреб соціальних груп та індивідів.

Держава в своєму історичному й соціальному призначенні мала відбивати ті спільні соціальні потреби й інтереси, які попередні соціальні інститути не мали задовольнити. До них відносяться: потреби в суспільному впорядкуванні, у безпеці, дотримання прав і свобод індивідів, збереження громадянського миру і правопорядку тощо.

Шемшученко Ю. С. та Бабкін В. Д. наголошують на тому, що як політичний інститут держава має ряд суттєвих відмінностей /ознак/ від партій, рухів та інших політичних утворень, які вказують на його величезний вплив на суспільство [14, c. 25].

По-перше, держава - це єдина територіальна організація політичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада розповсюджується на все населення певної території; цілісність суспільства і взаємозв'язок його членів забезпечують інститут громадянства і підданства. Просторові /географічні/ межі держави визначаються державними кордонами, які відділяють держави одну від одної. У цих межах держава володіє верховенством і повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади над населенням.

По-друге, держава - це орган влади, соціального примусу, який активно використовує санкції заохочення і покарання щодо дотримання чи порушення встановлених ним норм і правил організації суспільних відносин. Механізм держави не тільки представлений інститутами законодавчої, виконавчої та судової влади /вертикальний поділ/ та її горизонтальними ланками /центральне, регіональне, місцеве/, але й системою органів і установ, що безпосередньо управляють суспільством; зокрема, для підтримки нормальних умов існування соціуму держава застосовує “легітимне насильство” через уповноважені органи влади - армію, поліцію, служби безпеки і правопорядку.

По-третє, - правовий характер держави. Серед норм, що регулюють його діяльність, особливе значення держава надає праву - обов'язковим нормам-законам, які вона охороняє. На основі правових норм здійснюються управління та інтеграція суспільства.

По-четверте, публічність державної влади, професіоналізація управління соціальними справами, добровільна чи примусова передача державним органам та їх службовцям повноважень на управління іншими людьми.

По-п'яте, держава являє собою суверенну організацію влади. Суверенітет держави виявляється в її верховенстві й автономії від будь-яких інших видів влади у суспільстві, в повній незалежності у взаємовідносинах з іншими державами. Зокрема, верховенство і суверенітет державної влади означає: - обов'язковість її рішень для населення; - можливість скасування постанов і рішень недержавних політичних організацій; - володіння рядом виключних прав /прерогатив/, наприклад, право видання законів; - наявність спеціальних засобів впливу на населення /апарат примусу і насильства/; - утворення системи примусового стягнення податків та інших обов'язкових платежів, яка забезпечує економічну самостійність держави [19, c.26].

Таким чином, держава - це організація політичної влади, що сприяє здійсненню конкретних соціальних інтересів /класових, загальнолюдських, релігійних, національних та ін./ в межах певної території.

Функції держави - це основні напрямки її діяльності згідно вирішення тих завдань, що є на часі й стоять перед нею у перспективі.

В залежності від тривалості дії функції держави поділяють на постійні та тимчасові; в залежності від значення - на часові та допоміжні; врешті, найчастіше говорять про внутрішні та зовнішні функції держави.

До внутрішніх функцій держави відносять:

- економічну - організація, координація, регулювання економічних процесів за допомогою податкової та кредитної політики, створення стимулів і пільг економічного росту або здійснення санкцій;

- соціальну - полягає в задоволенні потреб людей у житлі, праці, підтримці здоров'я, в соціальних гарантіях дітям, пенсіонерам і інвалідам; у страхуванні життя та власності;

- правову, яка містить забезпечення правопорядку, усталеного правового режиму, захист прав і свобод людини і громадянина, охорону суспільного ладу від руйнівних дій екстремістів;

- культурно-виховну, що спрямована на задоволення культурних потреб населення, на залучення його до звершень світової художньої культури, на створення умов щодо самореалізації особи у творчості й аматорстві;

- екологічну - ця функція за допомогою державного законодавства і контролю утворює правовий режим природокористування, відбиває обов'язки перед громадянами щодо забезпечення нормального середовища життя;

- політичну - найважливіша функція держави, що забезпечує політичну стабільність, здійснення владних повноважень, вироблення політичного курсу, який би поділяли як найширші верстви суспільства /або утримання політичного панування класу-владника/.

Серед зовнішніх функцій виділяють оборонну, функцію підтримки світового порядку /характерна для великих держав/, функцію взаємовигідного співробітництва в економічній, торгівельній, технологічній, культурній, соціальній та інших галузях з іншими країнами [15, c. 36].

2.2 СТРУКТУРНІ ЕЛЕМЕНТИ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ ТА ЇХ ОСОБЛИВОСТІ

В широкому розумінні політичну систему сприймають як цілісну, впорядковану сукупність політичних інститутів, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним, юридичним, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям конкретного суспільства.

У політичній системі суспільства розрізняють п'ять основних груп елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну, регулятивну, функціональну, комунікативну та духовно-ідеологічну підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему складають такі політичні інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії, громадсько-політичні організації, церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності ці взаємозв'язані політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:

Власне політичні - організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.

Політизовані або невласне політичні організації, для яких участь у здійсненні політичної влади є лише одним з аспектів їх функціонування, це - громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо [2, c. 56].

Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання - товариства рибалок, мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.

У своїй сукупності і взаємозв'язках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства. Особливе місце в політичній системі займають політичні партії, які є головними учасниками боротьби за завоювання, утримання й використання державної влади. Кожна партія прагне мати можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї. Інституціональна підсистема є основоположною як до політичної системи суспільства в цілому, так і до її окремих складових.

Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано створюються державою - норми права; інші складаються поступово під впливом політичних, економічних, духовних чинників - норми моралі, звичаї, традиції. Головною складовою регулятивної підсистеми суспільства є норми національного права.

Функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження у політичному процесі й політичному режимі.

Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх спільностями, які складаються у процесі реалізації влади або з її приводу. Інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційну інфраструктуру - тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.

Духовно-ідеологічну підсистему політичної системи складають політична свідомість і політична культура [17, c. 67].

За класифікацією В.Ф. Погорілка та Г.А. Шпиталенко політична система суспільства охоплює матеріальні та нематеріальні (духовні) елементи. Як вище зазначалося, систему матеріальних елементів політичної системи становлять: держава, політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи, об'єднання громадян; політична особа, тобто суб'єкт політики, який залучається до політичного життя як громадянин, реалізуючи свої політичні права шляхом участі у роботі політичних партій, громадсько- політичних організацій, виборчому процесі (формуванні політичних інститутів держави), референдумах, а також як представник виборних інститутів держави (наприклад, депутат) [20, с.125].

Систему нематеріальних (духовних) елементів політичної системи суспільства становлять: політичні принципи та норми, політичні відносини, політичний процес, політична ідеологія, політична культура, політична свідомість, політична психологія, політична діяльність тощо.

Особливою складовою демократичної політичної системи є незалежна діяльність засобів масової інформації, наявність телекомунікаційних систем, наявність у політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування, державних і недержавних установ можливості засновувати засоби масової інформації і бути видавцем. Таке демократичне функціонування засобів масової інформації забезпечує інформаційні потреби громадянського суспільства, комунікативні зв'язки між його структурними елементами.

Головний єднальний компонент системи - політична влада - зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї за допомогою певних засобів - волі, авторитету, права, сили. Отже, влада - це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

До структури політичної системи належать політичні відносини, політична організація суспільства, засоби масової інформації, політичні принципи та норми, політична свідомість і культура.

Л. М. Шестопалова підкреслює, що політичні відносини формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це:

- міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини;

- вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);

-відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами) [18, с. 90].

З політичних відносин виростає політична організація суспільства, охоплюючи його стабільні політичні організації та установи, які здійснюють політичну владу.

Держава виступає визначальним елементом політичної організації суспільства з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Це головний інститут політичної системи. Держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери.

Політичні партії здійснюють взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між державою та громадянським суспільством. Це певні групи людей, яких єднають спільні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є: - досягнення державної влади; - оволодіння апаратом управління для реалізації соціальних інтересів, які вони представляють; - участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів.

Трудові колективи створені для виконання виробничих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Це відбувається, коли економічні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції.

Громадські організації та рухи - відіграють вирішальну роль у політичному житті суспільства. Мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів.

Політична свідомість і культура формуються під впливом соціальної та політичної практики.

Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

М.В. Кравчук підкреслює, що політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом. Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації [9, c. 79].

З урахуванням вищевикладеного, С. Л. Лисенков, А. М. Колодій, О. Д. Тихомир, В. С. Ковалевський наводять іншу класифікацію елементів та наголошують на тому, що структура політичної системи являє собою багаторівневе утворення, що складається з декількох компонентів (підсистем):

1. Інституційний компонент - це держава, політичні партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування та інші види політичних об'єднань, політичні лідери, посадові особи і т. д. Даний компонент від того і носить таку назву, що є головним, так як саме перераховані суб'єкти вступають у владні політичні відносини і без них взагалі неможливо існування політичної системи.

2. Субстанційний компонент позначає сутність політичної системи і полягає в політичних суспільних відносинах, що складаються з приводу захоплення, утримання або здійснення державної влади. Саме будь-яке політичне явище має своєю метою захопити, утримати або здійснювати владу в державі, тому державно-владні відносини і складають сутність будь-якого політичного відносини, а стало бути, і політичної системи в цілому.

3. Нормативний компонент включає в себе політичні норми, в тому числі і позитивного права, політичні традиції, звичаї та інші соціальні норми, регулюють політичні відносини держави. Даний компонент регламентує політичні процеси, що протікають в суспільстві. У більшості випадків регулювання здійснюється по засобам правових норм, але політика це така складна система, яка тільки нормативно-правовими актами обійтися не може, і тому тут зберігають велике значення усталені в суспільстві правила поведінки у вигляді звичаїв, традицій і т. д.

4. Суб'єктивний елемент відображає ставлення людей до політичної дійсності в державі. Складається названий компонент з політичної свідомості, представляє ідеологічні і психологічні елементи системи. Політична свідомість являє собою єдину, цілісну систему ідей, поглядів, оцінок, почуттів, емоцій, відносин, що представляють собою суб'єктивне ставлення індивідів, соціальних груп і спільнот до чинного чи бажаного державному керівництву, іншим явищам політичної дійсності, до поведінки людей в сфері політичних відносин. На політичну свідомість громадян можуть впливати різні чинники, в тому числі харизма політичних лідерів, поведінки політичних діячів і інші елементи які здавалося б, не мають істотного значення.

5. Об'єктивний елемент складається з об'єктивних економічних, соціальних, національних, історичних та інших детермінантів, які впливають на політичні процеси в країні. Носять вони об'єктивний характер, оскільки не залежать від волі і свідомості людей [17, c.35].

Як зазначає Л. М. Шестопалова, у демократичному суспільстві політичне життя здебільшого зосереджене у державі, але у ньому беруть участь і недержавні інститути, наприклад політичні партії, підприємницькі структури, засоби масової інформації тощо. Останні мають бути певним чином визнані й повинні набути офіційного статусу. Щодо кримінальних, мафіозних та інших кланових організацій і угруповань - неінституційних, нелегальних, то вони до так званої політичної системи не входять, хоча нерідко (особливо за авторитарних режимів) вплив на політичне життя чинять [18, c. 90]. Отже, згідно класифікації Олійник А. Ю. структурними елементами політичної системи є: а) держава в особі всіх трьох гілок влади зверху донизу; б) політичні партії, підприємницькі структури, профспілки, різноманітні асоціації (антивоєнні, екологічні, громадської думки); в) засоби масової інформації (так звана четверта гілка влади); г) церква.

Усі згадані інститути утворюють механізм здійснення політичної влади, дають уявлення про структуру політичної організації суспільства.

Всі елементи політичної системи мають велике значення і чинять один на одного значний вплив, а відповідно невіддільні один від одного [9, c. 45].

Призначення політичних принципів та норм полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й не дозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

2.3 ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО СТАНУ ЕЛЕМЕНТІВ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВИ

Ефективність політичної системи вимірюється спроможністю влади забезпечувати державний суверенітет, національну безпеку та національні інтереси, утверджувати свободу, справедливість, людську гідність, гарантувати конституційні права і свободи громадян. Верховенство права, ефективність влади та її децентралізація, самодостатність громад і гарантії місцевого самоврядування, позиції у сучасному світі характеризують потужність держави.

Для детальної характеристики сучасного стану елементів політичної системи держави в якості прикладу була обрана політична система України.

Політична система тісно пов'язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів здійснення.

Описуючи сучасну політичну систему України, В.Ф. Погорілка та Г.А. Шпиталенко зазначають, що їй характерні риси перехідного періоду, зокрема до певної міри зберігаються залишки системи радянського типу на тлі нових політичних інститутів. Українська політична система ще не завершила формування демократичних ідеалів, ціннісних норм, визнаних у суспільстві. Тому її можливості інтегрувати в суспільство, забезпечити його єдність і стабільність досить обмежені. Недоліком політичної системи України є її слабка здатність своєчасно й адекватно реагувати на інтереси та потреби населення. Однією з актуальних проблем вітчизняної політичної системи України є її слабка здатність своєчасно й адекватно реагувати на інтереси та потреби населення. Однією з актуальних проблем є також формування надійних механізмів контролю громадського суспільства над державою [17, c. 70].

Марченко М. Н. підкреслює, що політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і норм. Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 1998, 2002, 2004 та 2008 років не виправдалися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми [10, с. 120].

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової системи в Україні розпочався за відсутності зрілих ринкових структур, досвіду поведінки економічних суб'єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промислового і сільськогосподарського потенціалу.

Економічні труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур, відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

Скакун О.Ф. наголошує на тому, що у соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціально незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фізичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та висококваліфіковані працівники, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу [6, с. 56].

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX-- XXI ст., є системною за своїм характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося два підходи. Прихильники одного з них, серед них Оксамитний В. В. та Марченко М. Н., стверджують, що “оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава”, поза як молода українська державність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації [11, с. 105].

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в політико-ідеологічній доктрині державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона - надто делікатний інструмент, невміле поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу, а саме: С. Л. Лисенков, А. М. Колодій, О. Д. Тихомир, В. С. Ковалевський, вважають, що пріоритет у державотворенні має належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне громадянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове будівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці та плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави [17, c. 58].

Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою, потрібна політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної нації можливе лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо.

Проте, сьогодні в нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.

Якщо узагальнити, то політична система України характеризується як:

- перехідна від неправового до правового типу;

- легітимна для більшості населення;

- перехідна до втілення консесуальної моделі соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);

- миролюбна, неагресивна;

- позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;

- система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи ,,соціальної держави'';

- світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

- етатизована (одержавлена);

- система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;

- система з політичним домінуванням певних соціальних верств ,,реформованої традиційної номенклатури '', нової “номенклатури''та ін.

На думку Бабкіна О.В. та Горбатенко В.П., основними напрямками формування і розвитку політичної системи України є: - побудова демократичної соціальної правової держави;

- утвердження громадянського суспільства;

- подальший розвиток й вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;

- зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи; - вдосконалення діяльності засобів масової інформації [1, c. 35].

Головними проблемами, які суттєво стримують процес демократизації політичного режиму, зумовлюють низьку ефективність гілок влади та вимагають якнайшвидшого вирішення є такі:

Відсутність чіткого конституційного розмежування повноважень гілок влади та вищих владних інститутів. Насамперед це стосується порядку формування та припинення діяльності парламентської коаліції, підстав припинення повноважень Кабінету Міністрів, процедури здійснення деяких кадрових призначень тощо.

Недостатність законодавчого врегулювання зазначених питань, особливо тих, що зачіпають інтереси різних владних інститутів, створює постійну політичну напругу та можливість зловживання владними повноваженнями з боку окремих органів влади та посадових осіб.

Політизація конституційного процесу. Йдеться про те, що політична реформа або внесення змін до Конституції різними політичними суб'єктами сприймаються переважно крізь призму власних, переважно короткострокових політичних інтересів, та залежно від їх нинішнього статусу (перебування у владі або опозиції). Така ситуація унеможливлює стратегічне планування суспільного розвитку, зокрема розробку й впровадження такої моделі політичної системи, яка б найкраще відповідала національним інтересам України на довгострокову перспективу.

Неспроможність судової гілки влади відігравати роль неупередженого арбітра у конфліктах між іншими гілками влади. Об'єктивними причинами цього є незавершеність судової реформи в країні, відсутність реальної незалежності судової влади від інших її гілок. Політичні сили часто розглядають судові інститути як засіб вирішення політичних спорів всупереч принципам верховенства права та неупередженості судочинства.

Високий рівень патерналізму. Держава продовжує надмірно втручатися в усі сфери суспільного життя, намагаючись регулювати не лише соціально-економічні відносини, а й розвиток елементів громадянського суспільства. Це призводить до обмеження участі громадян в управлінні державою, а відтак до послаблення суспільної довіри до влади.

Відсутність єдиного розуміння політичними силами змісту національних інтересів України та спільного бачення шляхів їх втілення. На жаль, ідеологія державотворення часто підміняється кон'юнктурними політичними гаслами, що неспроможні спродукувати національну ідею та консолідувати країну.

З огляду на це, перспективи розвитку політичної системи України полягають у подальшому вдосконаленні усіх її елементів, зокрема шляхом реалізації нового етапу конституційної реформи.

ВИСНОВКИ

Політична система суспільства - це складне і багатогранне суспільне явище. Сучасна правова наука розглядає політичну систему як одну із підсистем громадянського суспільства.

Поняття “політична система” пов'язане із поняттями “політика” і “влада”.

В широкому розумінні політичну систему сприймають як цілісну, впорядковану сукупність політичних інститутів, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих певним політичним, соціальним, юридичним, ідеологічним, культурним нормам, історичним традиціям конкретного суспільства.

На формування і функціонування політичної системи суспільства впливає ціла низка факторів, наприклад, історичні традиції, культура, економічний розвиток, рівень розвитку громадянського суспільства. Одним із важливих системотворчих факторів є стратегія виживання в умовах глобальної економічної, екологічної, демографічної кризи тощо.

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи представляє собою сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Існує декілька підходів до класифікації структурних елементів політичної системи, оскільки структура політичної системи - це багаторівневе утворення, що складається з декількох компонентів (підсистем).

Основний елемент політичної системи - інституційна підсистема, в якій найважливішим інструментом реалізації загальнозначущих інтересів є держава. Максимально концентруючи в своїх руках владу і ресурси, воно розподіляє цінності і спонукає населення до обов'язкового виконання своїх рішень. Особливе значення мають церква і засоби масової інформації, що володіють здатністю істотно впливати на процес формування громадської думки. За функціональною ознакою виділяють й інші підсистеми: нормативну, субстанційну, об'єктивну, суб'єктивну, комунікативну, культурну, функціональну.

Визначаючи роль і місце держави у політичній системі суспільства слід пам'ятати, що тільки держава: виступає офіційним представником усього народу; забезпечує і захищає права своїх громадян; уособлює суверенітет народу і нації; може встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки і регулювати суспільні відносини; має спеціальний апарат управління і примусу, який забезпечує виконання функцій держави.

Ці особливості держави зумовлюють її провідне місце в політичній системі, зокрема держава:

- визначає перелік суб'єктів, які наділяються правом брати участь в управлінні суспільними справами;

- визначає повноваження кожного із суб'єктів політичної системи у сфері політичних відносин, здійснює контроль за їхньою діяльністю;

- керує і спрямовує діяльність інших суб'єктів політичної системи з метою вирішення загально соціальних завдань;

- сприяє розвитку демократичних суспільних відносин;

- забезпечує дотримання законодавства всіма суб'єктами політики;

- створює умови для реалізації громадянами свого права на участь у вирішенні державних справ;

- створює правові та організаційні можливості для функціонування політичних партій і громадських організацій.

У роботі подається аналіз особливостей сучасного стану елементів політичної системи на прикладі України. Сучасна політична система України має демократичний характер. В Україні конституційно закріплено основні принципи демократичної організації політичного життя суспільства народного суверенітету, представництва, поділу влади, багатопартійності. За роки незалежності в країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії громадсько-політичні організації, впроваджено демократичну виборчу систему, яка постійно вдосконалюється. Щоправда, вже набуті демократичні форми і засоби здійснення державної влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень вищих органів держави президента, парламенту та уряду породжує ситуації протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії, за винятком декількох, не є виразниками інтересів широких верств населення, а обслуговують здебільшого вузькогрупові й персональні інтереси. Це ж стосується і засобів масової інформації.

Функціональний аналіз політичної системи, тобто дослідження принципів і норм, що лежать в основі утворення, діяльності і взаємовідносин названих структур, розкриває особливості політичного режиму країни. І структурна, і функціональна сторони політичної системи більшою чи меншою мірою регулюються нормами конституційного права.

Враховуючи викладене, можна стверджувати, що сучасна демократична держава - це своєрідний орієнтир для усіх політичних сил, вона є виразником і механізмом реалізації їхніх інтересів. За своєю сутністю держава є організацією безпосереднього політичного владарювання. Всі інші суб'єкти політичної системи суспільства беруть участь у здійсненні влади опосередковано, через державу, застосовуючи різні форми співробітництва з нею.

Список використаних джерел

1. Бабкін О.В., Горбатенко В.П. Політологія: підручник. -- К. : ВЦ «Академія», 2003, - с.566.

2. Белов Г. А. Политология. -- М.," Наука", 1994, -76 с.

3. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. - К., 1997 .- 420 с.

4. Білоус Л.С. Політичні об'єднання України. К. 1993.- 60 с.

5. Борисов В. К. Теория политической системы.- М.,1991.- 620 с.

6. Зайчук О.В. Теорія держави і права: академічний курс / О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко -- К.:Юрінком Інтер, 2006.

7. Коментар до Конституції України. - К. - 1996.

8. Копейчиков В. В. Загальна теорія держави і права.- К. Юрінком Інтер. 1998. - 320 с.

9. Кравчук М. В. Теорія держави і права: Навчальний посібник. третє видання, змін. і доповн. Тернопіль: Карт-Бланш. 2002. - 247 с.

10. Марченко М. Н. Проблемы теории государства и права: Учебник. М. - 2005. -265 с.

11. Марченко М. Н. Теория государства и права: Учебник. М. Проспект. 2005. -321 с.

12. Оксамытный В. В. Теория государства и права: Учебник. М. Омега-Л. 2005. -190 с.

13. Олійник А. Ю. Теорія держави і права: Навчальний посібник. К.: Юрінком Інтер. 2001. - 176 с.

14. Політична система сучасної України. -- К.,1998.- 200 с.

15. Політологія / Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М.І. Хильки та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка. К.:Здоровя. 2004. - 776 с.

16. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник. Х.: Консум. 2006.- 656 с.

17. Теорія держави і права: Підручник / С. Л. Лисенков, А. М. Колодій, О. Д. Тихомир, В. С. Ковалевський; За ред. С. Л. Лисенкова. К.: Юрінком Інтер. 2005. 448 с.

18. Теорія держави і права: Навчальний посібник / Упоряд. Л. М. Шестопалова. К.: Прецедент. 2006. 197 с.

19. Шемшученко Ю. С., Бабкін В. Д. Політологічний енциклопедичний словник. -- Київ, видавництво «Генеза», 1977.- 520 с.

20. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. К.: Либідь. 2002. - 576 с.

Размещено на Allbest.ru

...