Правовий режим земель сільськогосподарського призначення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Сумський державний університет

Юридичний факультет

Кафедра права

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Аграрне право»

на тему: «Правовий режим земель сільськогосподарського призначення»

Виконала: студентка групи Ю-05

Рязанець Юлія Валеріївна

Перевірив:

заступник завідувача

кафедри права

Горевий Володимир Іванович

Суми - 2013



ПЛАН

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

2. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

3. ПРАВА Й ОБОВ'ЯЗКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧІВ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Актуальність теми. Землі сільськогосподарського призначення - найбільш важлива і значна частина земель України.

Необхідність розгляду даної теми зумовлена сучасним об'єктивним, соціальним, економічним, демографічним, екологічним, державно-правовим явищем у суспільному житті, організаційно-правовими проблемами відносин власності і утвердження нового земельного ладу, який має забезпечувати для України прогресивний, соціально-економічний розвиток, національну продовольчу і екологічну безпеку, законність і правопорядок у земельних відносинах на основі конституційних засад права власності на землю.

Об'єктом даної роботи є земельні відносини, які виникають в процесі здійснення приватизації земель сільськогосподарського призначення, а також у сфері їх належності, екологічного, збалансованого використання і охорони земель, правового забезпечення реалізації земельних інтересів, гарантій суб'єктивних земельних прав по відношенню до земель сільськогосподарського призначення.

Предметом роботи є нормативно-правові акти земельного законодавства, що визначають правовий режим земель сільськогосподарського призначення.

Метою контрольної роботи є дослідження правового режиму земель сільськогосподарського призначення.

Поставлена мета обумовлює виконання таких завдань:

- розкриття поняття правового режиму земель сільськогосподарського призначення;

- визначити особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення;

- охарактеризувати право власності на землі сільськогосподарського призначення;

- розкрити права і обов'язки сільськогосподарських землекористувачів.

Методи дослідження. Синтез, аналіз та порівняння наукової літератури для теоретичного підґрунтя дослідження.

Стан наукової розробки. Дослідження даної теми займались такі вчені, як: Андрейцев В.І., Луняченко А.В., Носік В. В., Корнєєв Ю. В., Мацелик М. О., Семчик В.І та інші.

Структура. Контрольна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи становить двадцять сторінок.



1. ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Визнання землі нерухомим майном і залучення її до цивільного обігу спричинює потребу докладно проаналізувати взаємозв'язок правового режиму такої найважливішої категорії земель, як землі сільськогосподарського призначення, і правомочностей громадянина-власника щодо цих земель і, як наслідок, уточнити сфери застосування цивільного і земельного права в регулюванні відносин масності на землі сільськогосподарського призначення.

На законодавчому рівні, а саме згідно з п.1 ст.22 Земельного кодексу України (далі - ЗК) землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей[2].

Доцільно зазначити, що землі сільськогосподарського призначення виступають як основний засіб виробництва в сільському господарстві, як складова навколишнього природного середовища та умова життєдіяльності людини у зв'язку з вирощуванням екологічно безпечних продуктів харчування та сировини для промислового виробництва.

Відповідно до п. 2 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення розподіляються на два види: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) і несільськогосподарські угіддя[2].

Саме завдяки своїй властивості - родючості ґрунтів, сільськогосподарські угіддя виступають основним засобом виробництва в сільському господарстві. Позитивним моментом чинного законодавства України є визначення саме на законодавчому рівні таких понять, як "ґрунт" та "родючість ґрунту".

Що ж стосується несільськогосподарських угідь, то відповідно до п. 6 п. 2 ст. 22 ЗК України вони виступають операційною базою для розміщення господарських шляхів і прогонів, полезахисних лісових смуг та інших захисних насаджень, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, господарських будівель і дворів. До несільськогосподарських угідь законодавець відносить також землі тимчасової консервації[2].

Розглядаючи питання правового режиму земель сільськогосподарського призначення доцільно зазначити, що на законодавчому рівні відсутні визначення таких понять, як "правовий режим земель" та "правовий режим земель сільськогосподарського призначення".

Можна визначити, що «правовий режим» земель сільськогосподарського призначення є теоретичним поняттям, яке узагальнює правову характеристику земель цієї категорії як об'єкта земельних відносин і містить вказівку на коло найважливіших правових відносин, що складаються з приводу земель сільськогосподарського призначення.

У той же час, зміст терміна "правовий режим земель" розкривався в спеціальній юридичній літературі. Так, на думку Андрейцева В.І., правовий режим земель доцільно розглядати як встановлений нормативно-правовий порядок, який визначає поведінку суб'єктів земельних правовідносин з метою забезпечення раціонального (економного й ефективного) використання земель і задоволення різноманітних потреб заінтересованих осіб, захисту їхніх земельних прав [3, с.16].

Під правовим режимом земель сільськогосподарського призначення, на думку Луняченка А.В., треба розуміти встановлену нормами права можливу і належну поведінку суб'єктів відносно земель сільськогосподарського призначення як об'єкта права власності та інших прав на земельні ділянки, об'єкта державного управління земельними ресурсами та об'єкта особливої правової охорони цих земель як природного ресурсу [6, с. 3-4].

Правовий режим різних ділянок земель сільськогосподарського призначення неоднорідний. Така неоднорідність зумовлена: видами земель сільськогосподарського призначення, їх економічними й екологічними властивостями; юридичним статусом суб'єктів, які використовують ці землі; іншими об'єктивними обставинами. Тому зазвичай розрізняють загальний, особливий і спеціальний правовий режим ділянки земель сільськогосподарського призначення.

Об'єктом загального правового режиму є вся площа земель, придатних для потреб сільського господарства. Основне цільове призначення цих земель -- бути засобом виробництва продуктів харчування і кормів для тварин, а також сировини для промисловості.

Особливий правовий режим установлюється законодавством для сільськогосподарських угідь із кадастровою оцінкою вище середньо районного рівня. До сільськогосподарських угідь у такому правовому значенні належать рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища й перелоги (ст. 22 ЗК). Правовий режим цих земель полягає в пріоритетному використанні їх для сільськогосподарських цілей[2].

Спеціальний правовий режим встановлюється для особливо цінних сільськогосподарських угідь. До таких земель, відповідно до ст. 150 ЗК, належать землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, землі природно-заповідного фонду, землі історико-культурного призначення та ін.[2].

Перше завдання вирішується здійсненням заходів: щодо збереження і підвищення родючості фунтів; щодо захисту земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, висушування, ущільнення та інших процесів, що призводять до деградації земель (меліорація) Розв'язання другого завдання забезпечується регулюванням надання й вилучення земель, встановленням обмежень для їх переведення в несільськогосподарські[10, c. 134].

Проблема збереження й підвищення родючості земель вирішується здебільшого на рівні управління використанням і охороною земель.

Громадяни України входять у коло суб'єктів правовідносин з використання земель сільськогосподарського призначення. Суб'єкти, які здійснюють господарську діяльність на сільськогосподарських угіддях, є третім елементом правового режиму цієї категорії земель.

Четвертим елементом правового режиму земель сільськогосподарського призначення є наявність прав і обов'язків суб'єктів правовідносин.

П'ятим елементом правового режиму земель учені вважають наявність ефективного правового механізму, який забезпечує належний правовий режим використання земель[9, c.278].

Аналіз чинного законодавства України, дослідження вищезазначеної спеціальної літератури, інших спеціальних юридичних джерел дозволяє виділити особливості правового режиму даної категорії земель.

1. Правову основу ефективного використання, відтворення та охорони земель сільськогосподарського призначення становить ціла система законів та підзаконних актів, зокрема Конституції України від 28 червня 1996 р., Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про фермерське господарство», «Про особисте селянське господарство», «Про оренду землі», «Про охорону земель», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», «Про землеустрій», «Про меліорацію земель», «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» тощо, Цивільний кодекс.

України, Земельний Кодекс України , Укази Президента України "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям", "Про суцільну агрохімічну паспортизацію земель сільськогосподарського призначення» тощо та інші підзаконні акти.

2. В основі правового режиму даної категорії земель лежить різне цільове призначення. Згідно з п. 3.ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються для наступних цілей: а) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва - сільськогосподарським підприємствам, громадянам-підприємцям; б) для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби - громадянам та особам без громадянства; в) для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства - сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам; г) для ведення підсобного сільського господарства - несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян[2].

3. Суб'єктами правовідносин щодо використання, відтворення та охорони земель сільськогосподарського призначення виступають фізичні та юридичні особи, які мають спеціальну земельну правосуб'єктність[6].

4. Законодавче обмеження суб'єктів права приватної власності на землі сільськогосподарського призначення. Такими суб'єктами можуть бути лише громадяни України та юридичні особи України.

5. Установлення особливих вимог до покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Відповідно до п. "а", "б" ст. 130 ЗК України ними можуть бути: 1) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи в сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва; б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва[2].

6. Використання земель сільськогосподарського призначення зумовлює виконання власниками земель та землекористувачами специфічних обов'язків, застосування до їхньої діяльності певних обмежень, пов'язаних з виконанням комплексу заходів щодо охорони та відтворення родючості ґрунтів.

7. Здійснення захисту прав власників земель сільськогосподарського призначення та землекористувачів як складової правового режиму земель сільськогосподарського призначення за допомогою законодавчо визначених засобів та способів[6]. сільськогосподарський право приватний власність

2. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Право власності на землю традиційно розглядається у суб'єктивному та об'єктивному розумінні (як і категорія «право» взагалі).

У суб'єктивному розумінні право власності на землю - повноваження (правомочності) суб'єктів по відношенню до землі (земельної ділянки) як об'єкта права.

У об'єктивному розумінні право власності на землю слід розглядати як систему правових норм, що регулюють відносини що до здійснення суб'єктивного права власності на землю.

Згідно зі ч.1 ст. 78 ЗК право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками[2].

На думку В. В. Носіка, у суб'єктивному розумінні право власності на землю необхідно розглядати як визнану в суспільстві, гарантовану Конституцією України можливість окремої особи чи іншого суб'єкта у визначених законом межах вільно набувати на підставі власності земельну ділянку і на свій розсуд використовувати природні властивості землі для прогресивного виробництва, розподілу і використання капіталу на основі підвищення родючості ґрунту, задоволення інших потреб, самостійно відмовитися від власності на землю, або іншими способами розпорядитися нею, а також можливість самостійно чи через державу захищати земельну власність[7, с. 83].

Земельний кодекс у ч. 3 ст. 78 встановлює, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності[2].

Право приватної власності на землю означає, що конкретно визначена на місцевості земельна ділянка належить певному громадянинові або юридичній особі. Особливістю набуття права приватної власності на землю є суб'єкти, які це право реалізують. Громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства мають різні за обсягом права щодо набуття землі у власність. Так, громадяни України можуть мати у власності будь-які землі, передача яких у власність передбачена ЗК України. Іноземні особи та особи без громадянства не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Якщо землі сільськогосподарського призначення вони прийняли у спадщину, то протягом року ці землі підлягають відчуженню. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, можуть перебувати у цих осіб на праві приватної власності.

Юридичні особи, як було зазначено вище, теж можуть бути суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки. Земельні ділянки згідно зі ст. 82 ЗК України набувають у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Чинне законодавство виходить з того, що право приватної власності на землю має давати користь не тільки власникові, а й суспільству. Тому регулювання відносин приватної власності на землю базується на принципі дотримання інтересів власника і всього суспільства. У зв'язку з цим законодавець встановлює певні обмеження щодо здійснення землевласником своїх правомочностей[5, c. 150].

Так, згідно зі ст. 20 Земельного кодексу України зміна цільово-призначення земельних ділянок, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України[2].

Новелою чинного Земельного кодексу щодо обмеження права земельної власності є запровадження права земельного сервітуту, яке являє собою право власника землі або землекористувача на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою.

Чинним Земельним кодексом передбачається відповідальність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за порушення права власності на землю, а також за видання актів, які порушують права власників земельних ділянок.

Гарантії земельних прав власників включають не тільки охорону їх майнових прав, а й самостійний захист права цільового використання землі, тобто право користування нею відповідно до її конкретного цільового призначення. Такі порушення, не пов'язані з порушенням меж або розмірів земельної ділянки, можуть мати місце внаслідок затінення, задимлення, забруднення, створення джерел неприємного запаху тощо. Тому Земельним кодексом на власників землі і землекористувачів покладається обов'язок добросусідства.

Згідно з ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовано об'єкти комунальної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні Ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради. Отже, землі комунальної власності у загальному вигляді визначаються шляхом виключення їх зі складу земельних ресурсів державної власності та відмежування від земельних ділянок права приватної власності[2].

Комунальна власність відповідно до Конституції України є самостійною формою власності, яка на рівних правах з іншими правами захищається законом.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю[5, c. 189].

Право комунальної власності на землю набувається і реалізується в разі:

1) передачі земель державної власності в комунальну;

2) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

3) прийняття спадщини;

4) придбання за цивільно-правовими угодами;

5) виникнення інших підстав, передбачених законом.

У державній власності перебувають усі землі України, за винятком земель, переданих у приватну і комунальну власність. Об'єктами права державної власності є не лише конкретні ділянки, а й усі землі відповідних категорій у просторових межах держави, не віднесені до комунальної і приватної власності. Відокремлення земельних площ державної власності не за ознаками місць розташування конкретних ділянок і встановлення їхніх меж на земній поверхні, а за ознаками меж державного кордону забезпечує відмежування їх від земель сусідніх держав (зовнішнє) і від земель комунальної і приватної власності (внутрішнє)[10, c. 240].

Землі сільськогосподарського призначення, які є державною і комунальною власністю, надаються державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають в їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання їх за цільовим призначенням[9, c. 265].



3. ПРАВА Й ОБОВ'ЯЗКИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ЗЕМЛЕКОРИСТУВАЧІВ

Землі сільськогосподарського призначення надаються як громадянам, так і юридичним особам. Громадяни одержують їх для задоволення своїх особистих потреб у виробництві продуктів харчування, для відпочинку, дозвілля, задоволення інших соціальних, культурних, оздоровчих потреб (для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, здійснення товарного сільськогосподарською виробництва). Щоб досягти названих цілей, громадяни можуть об'єднуватися в садівничі чи городницькі некомерційні об'єднання, які можуть бути створені у формі товариства, споживчого кооперативу[4, c. 590].

З метою товарного сільськогосподарського виробництва земельні ділянки надаються сільськогосподарським підприємствам (юридичним особам): фермерським господарствам, приватним (приватно-орендним) підприємствам, сільськогосподарським виробничим кооперативам, господарським товариствам, державним сільськогосподарським підприємствам. Зазначені суб'єкти здійснюють товарне виробництво з метою реалізації продукції та одержання прибутку.

Для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду землі сільськогосподарського призначення надаються сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам і загальноосвітнім школам. Певні ділянки одержують і деякі несільськогосподарські підприємства й організації, промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукцію в основному для своїх працівників. Такі підсобні господарства можуть бути складовою частиною підприємства, організації, не маючи прав юридичної особи, або самостійним суб'єктом (юридичною особою). У другому випадку земельні ділянки надаються безпосередньо цим господарствам із врахуванням їхніх організаційно-правових форм[6].

Певну кількість земель сільськогосподарського призначення мають релігійні організації та об'єднання, які також провадять підсобне сільське господарство.

Основну площу земель сільськогосподарського призначення займають підприємства та організації, які безпосередньо провадять сільськогосподарське виробництво - сільськогосподарські товаровиробники..

У сільському господарстві найпоширенішими є: сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства, приватні (приватно-орендні) підприємства, державні сільськогосподарські підприємства.

Більшість суб'єктів, які використовують землі сільськогосподарського призначення, було створено завдяки паюванню земель і реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств.

Громадяни України можуть мати на праві власності й орендувати земельні ділянки для провадження особистого селянського господарства.

Правовий режим земель для ведення садівництва спрямований передусім на задоволення потреб громадян у земельних ділянках для зазначених цілей. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можна використовувати для закладення багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення потрібних будівель, господарських споруд тощо.

Громадяни мають право одержувати сільськогосподарські землі у власність не тільки для задоволення власних потреб, але й для здійснення товарного сільськогосподарського виробництва.

Громадяни можуть займатися виробництвом товарної сільсько-господарської продукції шляхом ведення особистого селянського і фермерською господарств. Селянське господарство не має статусу юридичної особи, а товарне виробництво сільськогосппродукції розглядається як підприємницька діяльність і обкладається прибутковим податком. Тому громадянин - власник земельної ділянки, який має намір займатися товарним сільськогосподарським виробництвом, - повинен зареєструватися як підприємець.

На відміну від особистого селянського господарства, яке не має статусу юридичної особи, фермерське господарство має такий статус. Сьогодні, згідно зі ст. 31 ЗК, до земель фермерського господарства належать земельні ділянки, які є власністю фермерського господарства як юридичної особи, а також громадян - членів фермерського господарства на праві приватної власності[2].

Ще однією особливістю правового режиму земель для ведення товарного сільськогосподарського виробництва є те, що звернення стягнення на них допускається тільки тоді, коли у їх власників відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення.

Набуваючи права власності на земельну ділянку, громадянин водночас набуває комплексу земельних прав та обов'язків, що становить зміст його права власності.

Правомочності земельного власника вичерпно зафіксовані в ст. 90 ЗК. Вони включають право: продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самостійно господарювати на землі; право власності на посіви, насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі й споруди[2]. Як видно зі змісту зазначених правомочностей, більшість із них безпосередньо стосуються власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Як відомо, право власності на майно, в тому числі й на землю, передбачає наявність у його суб'єкта 3 груп правомочностей, а саме: володіння, користування й розпорядження майном чи землею. Аналіз правомочностей власників земельних ділянок згідно зі ст. 90 ЗК лає підстави стверджувати, що практично всі ці правомочності стосуються володіння та користування і за змістом збігаються з колом правомочностей, наданих землекористувачам (ст. 95 ЗК). І тільки одна з них передбачена п. "а" ч. 1. ст., 90, є правомочністю власників розпоряджатися земельними ділянками: продавати або іншим шляхом відчужувати їх, передавати в оренду, заставу, спадщину. Однак на сьогодні не кожного з наданих законом правомочностей власник земельної ділянки сільськогосподарського призначення може скористатися через наявність певних обмежень, встановлених Перехідними положеннями ЗК[2].

Правомочності власників земельних ділянок не підлягають розширеному тлумаченню, водночас це не стосується їхніх обов'язків, зафіксованих ст. 91 ЗК, а саме: забезпечувати використання земельних ділянок за їх цільовим призначенням; дотримуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів; підвищувати родючість ґрунтів і зберігати інші їх корисні властивості; своєчасно подавати відповідним органам виконавчої влади й органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Законом також можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок[2].

З урахуванням специфіки земель сільськогосподарського призначення закон установлює такі основні обов'язки громадян-власників та інших осіб щодо використання сільськогосподарських угідь:

а) забезпечення оптимального водного режиму фунтів. Власники земельних ділянок і землекористувачі повинні здійснювати за хист земель під підтоплення, заболочування, висушування; мають право в установленому порядку провадити зрошувальні й осушу вальні заходи, не допускаючи безгосподарного виливу воли, засолення й заболочування земель, створюючи найбільш сприятливий режим ґрунтової вологи. Наприклад, використання земель затоплення в сільськогосподарському виробництві здійснюється відповідно до проектів землевпорядження, розроблених у визначеному законодавством порядку з урахуванням можливої причини затоплення (повінь, паводок), типу річки (чи окремих її ділянок) по нахилу дна й частоті можливого затоплення;

б) забезпечення належного сольового режиму ґрунтів, для чого необхідно здійснювати захист земель від вторинного засолення. Кожна особа, яка використовує сільськогосподарські угіддя, зобов'язана боротися з підвищеною кислотністю ґрунтів, здійснюючи вапнування й Інші землеробські заходи;

в) забезпечення такого живильного режиму ґрунтів, за якого родючість не тільки не зменшувалася б, незважаючи на винесення живильних речовин із врожаєм, а збільшувалася б. Підвищення родючості ґрунтів є одним із головних обов'язків кожного власника га землекористувача, який стимулюється держаною;

г) забезпечення належного культури о-технічного стану ґрунтів, ведення боротьби Із заростанням земель чагарником, дрібноліссям, бур'янистою рослинністю, для чого кожен землекористувач наділений правами провадити у встановленому порядку культурно-технічні роботи па своїй ділянці;

д) забезпечення належної екологічної обстановки на земельній ділянці, не допускаючи її погіршення.

Отже, правовий режим земель нерозривно пов'язаний з повноваженнями їх власників, зумовлює їх і залежить від характеру сільськогосподарського виробництва, яке здійснюється власником. Усі повноваження власників землі та землекористувачів спрямовані не тільки на забезпечення їхніх інтересів і потреб, але й більшою мірою на підтримання і додержання правового режиму земель сільськогосподарського призначення, що знаходяться в їхньому веденні.



ВИСНОВКИ

Отже, з вищенаведеного можна зробити такі висновки, а саме землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.

Землі сільськогосподарського призначення розподіляються на два види: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги) і несільськогосподарські угіддя.

Під правовим режимом земель сільськогосподарського призначення треба розуміти встановлену нормами права можливу і належну поведінку суб'єктів відносно земель сільськогосподарського призначення як об'єкта права власності та інших прав на земельні ділянки, об'єкта державного управління земельними ресурсами та об'єкта особливої правової охорони цих земель як природного ресурсу.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Встановлено, що землі в Україні може перебувати у державній, комунальній і приватній власності.

Землі сільськогосподарського призначення надаються як громадянам, так і юридичним особам. Громадяни одержують їх для задоволення своїх особистих потреб у виробництві продуктів харчування, для відпочинку, дозвілля, задоволення інших соціальних, культурних, оздоровчих потреб (для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, здійснення товарного сільськогосподарською виробництва). Щоб досягти названих цілей, громадяни можуть об'єднуватися в садівничі чи городницькі некомерційні об'єднання, які можуть бути створені у формі товариства, споживчого кооперативу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради -- 1996 -- №30- ст.141.

2. Земельний кодекс України// Відомості Верховної Ради України від 25.10.2001 № 2768-III

3. Андрейцев В.І. Правовий режим землі як основного національного багатства/В.І. Андрейцев // Законодавство України: Науково-практичні коментарі.-2002. - № 4. - с. 15-26.

4. Жушман В. П. Аграрне право та законодавство України: навч.- прракт. пос. / В. П. Жушман. - 3-є вид., доп. і перероб. - Х.: одіссей. 2006. - 736 с.

5. Корнєєв Ю. В., Мацелик М. О. Земельне право: Навч. пос./ Ю.В. Корнєєв, М.О.Мацелик - К.: Центр учбової літератури, 2009. - 240 с.

6. Луняченко А.В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, які належать громадянам на праві власності/А.В. Луняченко. Автореф. дис. канд. юрид. наук.

7. Носік В. В. Право власності на землю Українського народу/ В.В. Носік. Монографія. - К.:Юрінком Інтер, 2006. - 504 с.

8. Семчик В. І. Науково-практичний коментар до Земельного кодексу України./ За ред. В. І. Семчика. -- К.: Видавничий Дім «ІнЮре», 2003.

9. Семчик В.І. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення // Земельне право: Підручник / За ред. В.І.Семчика, П.Ф.Кулинича. - К., 2001. - С. 260-293

10. Титова Н.І. Правове регулювання використання земель сільськогосподарського призначення // Земельне право України: Підручник / Н.І. Титова. За ред. М.В.Шульги. - К., 2004. - 249 с.

Размещено на Allbest.ru

...