Види заходів кримінально-процесуального примусу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Види заходів кримінально-процесуального примусу

Вступ

Теоретично механізм кримінально-процесуального регулювання може функціонувати без застосування заходів примусу. Суб'єкти кримінального процесу мають покладені на них державою права та обов'язки. Надаючи їх, держава розраховує на їх виконання завдяки громадській свідомості суб'єктів.

Проте така система працюватиме лише в ідеальних умовах.

В реальному житті заходи процесуального примусу є реально діючою та вагомою гарантією виконання приписів норм закону всіма суб'єктами кримінального процесу.

Тому питання сутності, правової природи та застосування заходів процесуального примусу є, було і буде надалі актуальним та резонансним, оскільки з однієї сторони вони є засобом забезпечення дотримання і виконання приписів закону, а з іншого - пов'язані з обмеженням найважливіших природних прав людини і громадянина.

Актуальність теми дослідження пояснюється тим, що інститут заходів кримінально-процесуальних примусів у кримінальному судочинстві, покликаний на досить тривалий період обмежують особисту свободу обвинуваченого (свободу пересування, спілкування, вчинення певних дій). І тільки правильне застосування тієї чи іншої міри заходу кримінально-процесуального примусу, дозволить пропорційно обмежити права і свободу учасників кримінального судочинства.

Об'єктом дослідження даної роботи є специфічні правовідносини, які виникають між суб'єктами в процесі застосування заходів процесуального примусу, їх особливості та процесуальний порядок реалізації кримінально-процесуальних прав ті обов'язків їх учасників.

Предметом дослідження виступають окремі запобіжні заходи та інші заходи процесуального примусу, їх зміст, сутність, особливості та правова природа, а також процесуальний порядок їх застосування.

Мета дослідження - з'ясувати зміст, правову природу, особливості застосування заходів процесуального примусу та виявити існуючі недоліки їх реалізації, зокрема недоліки законодавчого регулювання.

Завдання даної роботи :

1. Дослідити теоретичні основи заходів процесуального примусу з юридичної та наукової сторін.

2. Використовуючи нормативно-правову базу та наукові дослідження з'ясувати сутність, правову природу, особливості та процесуальний порядок застосування визначених законодавством запобіжних заходів та окремих заходів процесуального примусу.

3. Зробити відповідні висновки.

Виклад основного матеріалу

Для забезпечення виконання такими суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності, як свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти тощо, своїх процесуальних обов'язків, а також для забезпечення доказів, цивільного позову і можливої конфіскації майна органи дізнання, слідчі, прокурори й суді застосовують передбачені КПК заходи процесуального примусу[5].

Застосування такого підходу до класифікації заходів забезпечення кримінального провадження дає змогу виокремити такі їх різновиди:

1) запобіжні заходи;

2) інші заходи забезпечення кримінального провадження[6].

Заходи забезпечення кримінального провадження поділяються:

Виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід - цей захід процесуального примусу здійснюється у передбачених КПК випадках щодо свідка, потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого[2].

Свідком в кримінальній справі може бути будь-яка особа, якій відомі будь-які обставини справи, якщо вона не є зацікавленим у результатах справи учасником процесу.

Потерпілий - фізична особа , якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.

Підозрюваний -(ст. 43-1 КПК) - особа :

- затримана за підозрою у вчиненні злочину;

- до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

- обвинувачений (ст. 43 КПК) - особа, щодо якої в порядку, визначеному КПК, слідчим винесено вмотивовану постанову про притягнення її як обвинуваченого.

Свідок, потерпілий, підозрюваний та обвинувачений зобов'язані з'явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи суду. У разі неявки без поважних причин вони підлягають приводу. Поважними причинами неявки є: несвоєчасне одержання повістки, хвороба чи інші обставини, які фактично позбавляють особу можливості своєчасно з'явитися за викликом. Привід здійснюється органами внутрішніх справ за місцем проживання, роботи або навчання особи, яка підлягає приводу, на підставі мотивованої постанови слідчого, судді або ухвали суду, яку оголошують під розписку свідку, потерпілому, підозрюваному чи обвинуваченому перед їх виконанням (ст. 70, 72, 135, 136, 288, 290 КПК). У разі неможливості приводу працівник органу внутрішніх справ робить відмітку на постанові чи ухвалі і через начальника органу повертає її без виконання слідчому, судді чи суду, які їх винесли, зі своїми поясненнями.

Накладення грошового стягнення-може бути накладено на учасників кримінального провадження за невиконання процесуальних обов'язків у випадках та розмірах, передбачених КПК. Так, ч.2 ст. 179 КПК передбачає можливість накладення грошового стягнення в разі невиконання покладених на підозрюваного, обвинуваченого зобов'язань, передбачених ст. 194 КПК; ч.5 ст. 180 КПК визначає, що у разі невиконання поручителем взятих на себе зобов'язань на нього накладається грошове стягнення[3].

Грошове стягнення накладається: під час досудового розслідування - ухвалою слідчого судді за клопотанням слідчого, прокурора чи за власною ініціативою, під час судового провадження - ухвалою суду за клопотанням прокурора чи за власною ініціативою.

Під час досудового розслідування клопотання слідчого, прокурора про накладення грошового стягнення на особу розглядається слідчим суддею не пізніше 3 днів із дня його надходження до суду. Про час та місце розгляду клопотання повідомляється службова особа, яка його внесла, та особа, на яку може бути накладено грошове стягнення, проте їх неприбуття не перешкоджає розгляду питання.

Слідчий суддя, суд накладає на особу грошове стягнення, якщо встановить, що:

? особа не виконала покладений на неї процесуальний обов'язок;

? відсутність поважних причин його невиконання.

Ухвала про накладення грошового стягнення може бути скасованою на підставі розгляду відповідного клопотання особи, на яку було накладено грошове стягнення, за умови, що особа не була присутня під час розгляду питання про накладення грошового стягнення (ст. 147 КПК)[2].

Слідчий суддя, суд, визнавши доводи особи обґрунтованими, може:

? самостійно скасувати ухвалу про накладення грошового стягнення;

? призначити судове засідання для розгляду клопотання про скасування ухвали про накладення грошового стягнення.

За результатами клопотання про скасування грошового стягнення слідчий суддя, суд приймає одне з таких рішень:

? скасовує ухвалу про накладення на особу грошового стягнення, якщо буде встановлено, що стягнення накладено безпідставно;

? відмовляє у задоволенні клопотання.

Ухвала слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про скасування ухвали про накладення грошового стягнення оскарженню не підлягає.

Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом- це захід забезпечення кримінального провадження який здійснюється шляхом вилучення слідчим, прокурором, іншою уповноваженою службовою особою документів, які посвідчують користування спеціальним правом, та тимчасового обмеження підозрюваного у користуванні цим правом з метою припинення кримінального правопорушення чи запобігання вчиненню іншого, припинення або запобігання протиправній поведінці підозрюваного щодо перешкоджання кримінальному провадженню, забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням[5].

Тобто, тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом здійснюється за наявності достатніх підстав вважати, що це необхідно для:

? припинення кримінального правопорушення;

? запобігання вчиненню іншого правопорушення;

? припинення або запобігання протиправній поведінці підозрюваного щодо перешкоджання кримінальному провадженню;

? забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.

Тимчасово вилученими можуть бути документи, які посвідчують користування таким спеціальним правом:

? право керування транспортним засобом або судном;

? право полювання;

? право на здійснення підприємницької діяльності.

Процесуальний порядок здійснення тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом.

Особа, яка здійснила законне затримання, у передбаченому ст. 208 КПК порядку, зобов'язана одночасно із доставленням затриманої особи до уповноваженої службової особи (особи, якій законом надано право здійснювати тимчасове вилучення документів, що посвідчують користування спеціальним правом) передати їй тимчасово вилучені документи, які посвідчують користування спеціальним правом, якщо такі документи було вилучено. Факт передання тимчасово вилучених документів, які посвідчують користування спеціальним правом, засвідчується протоколом, складеним в порядку, передбаченому КПК[2].

Слідчий, прокурор, інша уповноважена службова особа під час законного затримання та тимчасового вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом, або негайно після їх здійснення зобов'язана скласти відповідний протокол у порядку, визначеному КПК.

Після складення протоколу про тимчасове вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом, слідчий, прокурор, інша уповноважена службова особа зобов'язана передати тимчасово вилучені документи на зберігання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Прокурор, слідчий за погодженням з прокурором під час досудового розслідування звертаються до слідчого судді із клопотанням про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом.

У випадку тимчасового вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом, прокурор, слідчий за погодженням з прокурором зобов'язаний звернутися до слідчого судді із відповідним клопотанням не пізніше 2 днів з моменту тимчасового вилучення. Пропуск вказаного строку тягне за собою необхідність повернення тимчасово вилучених документів.

Клопотання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом складається з дотриманням вимог, визначених ч.2 та ч.3 ст. 150 КПК[3]. Клопотання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом розглядається слідчим суддею не пізніше 3 днів з дня його надходження до суду за участю прокурора та/або слідчого, підозрюваного, його захисника ( ч.1 ст.151 КПК).

Клопотання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом, якщо документи, які посвідчують користування спеціальним правом, не були тимчасово вилучені, може розглядатися лише за участю підозрюваного, його захисника.

При вирішенні питання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом слідчий суддя зобов'язаний врахувати такі обставини:

? правову підставу для тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом;

? достатність доказів, які вказують на вчинення особою кримінального правопорушення;

? наслідки тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом для інших осіб.

За результатами розгляду клопотання слідчий суддя:

? відмовляє у задоволенні клопотання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом;

? постановляє ухвалу про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом в якій зазначає мотиви застосування; перелік документів, які посвідчують користування спеціальним правом та які підлягають вилученню; строк тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом та порядок виконання ухвали.

Копія ухвали надсилається особі, яка звернулася з відповідним клопотанням, підозрюваному, іншим заінтересованим особам не пізніше дня, наступного за днем її постановлення, та підлягає негайному виконанню в порядку, передбаченому для виконання судових рішень.

Строк тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом під час досудового розслідування ? не більше 2 місяців[5].

Цей строк може бути продовжений за рішенням слідчого судді, суду, прийнятого на підставі клопотання прокурора, якщо під час розгляду цього клопотання прокурор доведе, що:

? обставини, які стали підставою для тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом, продовжують існувати;

? сторона обвинувачення не мала можливості забезпечити досягнення цілей, заради яких було обмежено користування спеціальним правом, іншими способами протягом дії попередньої ухвали.

Відсторонення від посади - захід забезпечення кримінального провадження, який може бути здійснений щодо службової особи, яка визнається такою кримінальним законодавством (у примітці до ст. 364 КК України)[4].

Відсторонення від посади здійснюється з метою:

? припинення кримінального правопорушення;

? припинення або запобігання протиправній поведінці підозрюваного чи обвинуваченого, який перебуваючи на посаді, може знищити чи підробити речі і документи, які мають значення для досудового розслідування, незаконними засобами впливати на свідків та інших учасників кримінального провадження або протиправно перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином.

Відсторонення від посади може бути здійснено:

? щодо особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину;

- щодо особи, яка є службовою особою правоохоронного органу - незалежно від тяжкості злочину.

Рішення про відсторонення приймає слідчий за погодженням з

прокурором або його заступником. Службовець відсторонюється від посади

на підставі винесеної слідчим постанови, копія якої надсилається для

виконання за місцем роботи обвинуваченого. Відсторонення скасовується

постановою слідчого (прокурора), коли в подальшому зникає потреба в

застосуванні цього заходу[8]. Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується Президентом України; відсторонення судді від посади здійснюється Вищою кваліфікаційною комісією суддів України.

Процесуальний порядок відсторонення від посади. Прокурор, слідчий за погодженням з прокурором звертається із клопотанням про відсторонення особи від посади до слідчого судді (під час досудовогорозслідування) або суду (під час судового провадження). Із клопотанням про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, має право звертатися лише прокурор. Із клопотанням провідсторонення від посади судді має право звертатися Генеральний прокурор України до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Клопотання прокурора, слідчого за погодженням з прокурором про відсторонення особи від посади розглядається слідчим суддею, судом не пізніше 3 днів з дня його надходження до суду за участю слідчого та/або прокурора та підозрюваного чи обвинуваченого, його захисника.

Під час розгляду клопотання слідчий суддя, суд має право за клопотанням сторін кримінального провадження або за власною ініціативою заслухати будь-якого свідка чи дослідити будь-які матеріали, що мають значення для вирішення питання про відсторонення від посади.

За результатами розгляду клопотання слідчий суддя, суд приймає одне з таких рішень:

? відмовляє у задоволенні клопотання про відсторонення від посади, якщо слідчий, прокурор не доведе наявність достатніх підстав вважати, що такий захід є необхідним;

? постановляє ухвалу про відсторонення від посади.

Копія ухвали надсилається особі, яка звернулася з відповідним клопотанням, підозрюваному чи обвинуваченому, іншим заінтересованим особам не пізніше дня, наступного за днем її постановлення, та підлягає негайному виконанню.

Строк відсторонення від посади ? не більше 2 місяців. Продовження строку здійснюється за клопотанням прокурора.

Відсторонення від посади може бути скасовано за клопотанням прокурора або підозрюваного чи обвинуваченого, якого було відсторонено від посади, коли в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба.

Тимчасовий доступ до речей і документів- полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та, у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, вилучити їх (здійснити їх виїмку)[2].

Доступ заборонено до речей і документів, перелік яких наведений в ст. 161 КПК, а саме:

? листування або інші форми обміну інформацією між захисником та його клієнтом або будь-якою особою, яка представляє його клієнта, у зв'язку з наданням правової допомоги;

? об'єкти, які додані до такого листування або інших форм обміну інформацією.

Доступ особи до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, здійснюється в порядку, визначеному законом. До охоронюваної законом таємниці, яка міститься в речах і документах, належать:

? інформація, що знаходиться у володінні засобу масової інформації або журналіста і надана за умови нерозголошення авторства або джерела інформації;

? відомості, які можуть становити лікарську таємницю;

? відомості, які можуть становити таємницю вчинення нотаріальних дій;

? конфіденційна інформація, в тому числі така, що містить комерційну таємницю;

? відомості, які можуть становити банківську таємницю;

? особисте листування особи та інші записи особистого характеру;

? інформація, яка знаходиться в операторів та провайдерів телекомунікацій, про зв'язок, абонента, надання телекомунікаційних послуг, у тому числі отримання послуг, їх тривалості, змісту, маршрутів передавання тощо;

? персональні дані особи, що знаходяться у її особистому володінні або в базі персональних даних, яка знаходиться у володільця персональних даних;

? державна таємниця.

Доступ до речей і документів, що містять відомості, які становлять державну таємницю, не може надаватися особі, що не має до неї допуску відповідно до вимог закону ( ч.6 статі 163 КПК)[2].

Процесуальний порядок застосування. З клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів до слідчого судді, суду мають право звернутися сторони кримінального провадження. Зокрема, зі сторони обвинувачення ? слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий та його представник; зі сторони захисту - підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їхні захисники та законні представники. Після отримання клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів слідчий суддя, суд здійснює судовий виклик особи, у володінні якої знаходяться такі речі і документи. Клопотання може бути розглянуто слідчим суддею, судом без виклику особи, у володінні якої знаходяться речі і документи, якщо сторона кримінального провадження, яка звернулася з клопотанням, доведе наявність достатніх підстав вважати, що існує реальна загроза зміни або знищення цих речей чи документів.

У повістці про судовий виклик, що слідчий суддя, суд надсилає особі, у володінні якої знаходяться речі і документи, зазначається про обов'язок збереження речей і документів у тому вигляді, який вони мають на момент отримання судового виклику.

Слідчий суддя, суд розглядає клопотання за участю сторони кримінального провадження, яка подала клопотання, та особи, у володінні якої знаходяться речі і документи, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Неприбуття за судовим викликом особи, у володінні якої знаходять чини неприбуття не є перешкодою для розгляду клопотання.

За результатами розгляду клопотання слідчий суддя, суд постановляє ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів, якщо сторона кримінального провадження у своєму клопотанні доведе наявність достатніх підстав вважати, що ці речі або документи:

? перебувають або можуть перебувати у володінні відповідної фізичної або юридичної особи;

? самі по собі або в сукупності з іншими речами і документами кримінального провадження, у зв'язку з яким подається клопотання, мають суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні;

? не становлять собою або не включають речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю.

Слідчий суддя, суд в ухвалі про надання тимчасового доступу до речей і документів може дати розпорядження про надання можливості вилучення речей і документів, якщо сторона кримінального провадження доведе наявність достатніх підстав вважати, що без такого вилучення існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів, або таке вилучення необхідне для досягнення мети отримання доступу до речей і документів.

Особа, яка зазначена в ухвалі слідчого судді, суду про тимчасовий доступ до речей і документів як володілець речей або документів, зобов'язана надати тимчасовий доступ до вказаних в ухвалі речей і документів особі, зазначеній у відповідній ухвалі слідчого судді, суду.

Зазначена в ухвалі слідчого судді, суду особа зобов'язана пред'явити особі, яка зазначена в ухвалі як володілець речей і документів, оригінал ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів та вручити її копію.

Особа, яка пред'являє ухвалу про тимчасовий доступ до речей і документів, зобов'язана залишити володільцю речей і документів опис речей і документів, які були вилучені на виконання ухвали слідчого судді, суду.

На вимогу володільця особою, яка пред'являє ухвалу про тимчасовий доступ до речей і документів, має бути залишено копію вилучених документів. Копії вилучених документів виготовляються з використанням копіювальної техніки, електронних засобів володільця (за його згодою) або копіювальної техніки, електронних засобів особи, яка пред'являє ухвалу про тимчасовий доступ до речей і документів.

У разі невиконання ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів слідчий суддя, суд за клопотанням сторони кримінального провадження, якій надано право на доступ до речей і документів на підставі ухвали, має право постановити ухвалу про дозвіл на проведення обшуку з метою відшукання та вилучення зазначених речей і документів.

Арешт майна- це тимчасове позбавлення підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можливості відчужувати певне його майно чи заборону для особи, на майно якої накладено арешт, іншої особи, у володінні якої перебуває майно, розпоряджатись будь-яким чином таким майном та використовувати його за ухвалою слідчого судді або суду до скасування арешту майна у встановленому КПК порядку (ч.1 ст. 170 КПК)[3].

Арешт майна є одним із заходів забезпечення кримінального провадження, суть якого полягає у тимчасовій забороні, адресованій власнику чи володільцю майна, відчужувати його, або розпоряджатися чи користуватися ним.

Арешт майно застосовується з метою забезпечення:

? виконання вироку в частині цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили ( ч.2 ст.170 КПК);

? можливої конфіскації майна в справах про кримінальні правопорушення за які може бути застосовано додаткове покарання у вигляді конфіскації майна.

Арешт може бути накладено на:

1) нерухоме і рухоме майно, майнові права інтелектуальної власності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права.

2) майно у вигляді речей, документів, грошей якщо вони відповідають критеріям, зазначеним у частині другій ст. 167 КПК а саме:

? підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення та (або) зберегли на собі його сліди;

? надані особі з метою схилити її до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та (або) матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи як винагорода за його вчинення;

? є предметом кримінального правопорушення, пов'язаного з їх незаконним обігом;

? набуті в результаті вчинення кримінального правопорушення, доходи від них, або на які було спрямоване кримінальне правопорушення.

Не підлягають конфіскації майна, а тому і не підлягають з цією метою арешту предмети першої необхідності, що використовуються особою і членами її родини. Перелік цих предметів визначено в Додатку до КК України. Арешт може бути накладено на майно: підозрюваного; обвинуваченого; осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально-протиправними діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

При чому, таке майно може перебувати як у вищевказаних осіб, так і в інших фізичних, або юридичних осіб.

Відповідно до вимог ст. 170 КПК арешт майна полягає у забороні відчужувати, розпоряджатися чи користуватися майном. Відповідно до ч.4 та ч.5 ст. 170 КПК заборона на використання майна, а також заборона розпоряджатись таким майном можуть бути застосовані лише у випадках, коли їх незастосування може призвести до зникнення, втрати або пошкодження відповідного майна або настання інших наслідків, які можуть перешкодити кримінальному провадженню. При цьому не допускається заборона використання житлового приміщення, в якому на законних підставах проживають будь-які особи, не допускається[2].

Фактичною підставою накладення арешту на майно є сукупність фактичних даних, що вказують на завдання кримінальним правопорушенням матеріальної та/чи моральної шкоди, заявлення цивільного позову про її відшкодування або можливість заявлення такого позову та накладення майнових стягнень, конфіскації майна за вироком суду. Необхідність накладення арешту на майно зумовлюється обґрунтованою підозрою вважати, що незастосування цього заходу зумовить труднощі чи неможливість виконання вироку в частині забезпечення можливої конфіскації майна або цивільного позову чи перешкоджатиме встановленню істини внаслідок того, що таке майно може бути приховане, відчужене чи пошкоджене.

Правовою підставою накладення арешту є ухвала слідчого судді, суду. Тобто рішення про арешту майна може приймати лише ці суб'єкти кримінального провадження. Дане положення обумовлено вимогою ст. 41 Конституції України, яка передбачає виключно судовий порядок позбавлення права власності[1].

Процесуальний порядок здійснення арешту майна. З клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою - забезпечення цивільного позову, також цивільний позивач.

Клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна, інакше майно має бути негайно повернуто особі, у якої його було вилучено.

Клопотання про арешт майна розглядається слідчим суддею, судом не пізніше 2 днів з дня його надходження до суду, за участю слідчого та/або прокурора, цивільного позивача, якщо клопотання подано ним, підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, і за наявності - також захисника, законного представника.

При цьому, клопотання слідчого, прокурора, цивільного позивача про арешт майна, яке не було тимчасово вилучене, може розглядатися без повідомлення підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, їх захисника, представника чи законного представника, якщо це є необхідним з метою забезпечення арешту майна. Така необхідність може обумовлюватися наявністю обґрунтованої підозри вважати, що в разі повідомлення підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна про наміри накласти арешт на їхнє майно, вони можуть його сховати, знищити, пошкодити тощо.

За результатами розгляду клопотання слідчий суддя, суд приймають таке рішення:

? відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту. Відмова у задоволенні або часткове задоволення клопотання про арешт майна тягне за собою негайне повернення особі відповідно всього або частини тимчасово вилученого майна.

? постановляє ухвалу, в якій зазначається: перелік майна, яке підлягає арешту, підстави застосування арешту майна, перелік тимчасово вилученого майна, яке підлягає поверненню особі, заборону розпоряджатися або користуватися майном у разі її передбачення та вказівку на таке майно, порядок виконання ухвали.

Слідчий суддя, суд застосовує найменш обтяжливий спосіб арешту майна та зобов'язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи або інших наслідків, які суттєво позначаються на інтересах інших осіб.

Ухвалу про арешт тимчасово вилученого майна слідчий суддя, суд постановляє не пізніше 72 годин із дня находження до суду клопотання, інакше таке майно повертається особі, у якої його було вилучено.

Арешт майна має бути скасованим повністю або частково, якщо:

? відпали підстави його застосування;

? арешт було накладено необґрунтовано.

Правовою підставою скасування арешту майна є:

? ухвала слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано;

? винесення прокурором постанови про закриття кримінального провадження;

? ухвалення судового рішення, яким закінчується судовий розгляд. Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, непризначення судом покарання у виді конфіскації майна, залишення цивільного позову без розгляду або відмови в цивільному позові.

Затримання особи- тимчасовим заходом забезпечення , який застосовується з підстав та в порядку, визначеному КПК, суть якого полягає в поміщенні особи на короткий строк у спеціальне приміщення для тримання затриманих (ізолятор тимчасового тримання, гауптвахту)[2].

Незважаючи на короткочасність затримання, за характером право обмежень воно є одним з найбільш суворих заходів забезпечення . Адже застосування затримання безпосередньо пов'язане з обмеженням права людини на свободу та особисту недоторканність. Тому не випадково процесуальні норми, що регламентують порядок і строки затримання включені до міжнародно-правових актів і Конституції України.

Запобіжні заходи -- це заходи процесуального примусу, які обмежують свободу пересування обвинуваченого (підозрюваного) і застосовуються з метою запобігти можливості приховатися від слідства і суду, перешкодити встановленню об'єктивної істини та здійсненню правосуддя, а також продовжити злочинну діяльність[5].

Запобіжні заходи поділяються:

-Особисте зобов'язання-полягає у покладенні на підозрюваного,обвинувачено-

го зобов'язання виконувати покладенні на нього обов'язки:

1) прибувати до визначеної службової особи із встановленою періодичністю;

2) не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду;

3) повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи;

4) утримуватися від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, судом, або спілкуватися з нею із дотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом;

5) не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом;

6) пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності;

7) докласти зусиль до пошуку роботи або до навчання;

8) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну;

9) носити електронний засіб контролю.

Особиста порука- це запобіжний захід, суть якого полягає у наданні особами, яких слідчий суддя, суд вважає такими, що заслуговують на довіру, письмового зобов'язання про те, що вони поручаються за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків відповідно до ст. 194 КПК і зобов'язуються за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу[3].

Особиста порука ґрунтується на тому, що за поведінку підозрюваного, обвинуваченого відповідають інші особи ? поручителі, які, як правило, мають особисті чи службові зв'язки з особою, за яку вони поручились, і морально можуть впливати на неї. На поручителя покладається обов'язок забезпечити не тільки явку підозрюваного, обвинуваченого до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу, а і виконання покладених на підозрюваного, обвинуваченого обов'язків відповідно до ст.194 КПК, зокрема: утримуватися від спілкування із будь- якою особою, не відвідувати визначені місця, пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності, докласти зусиль до пошуку роботи або для навчання тощо.

Умова застосування даного запобіжного заходу є складною за змістом і включає в себе такі фактори:

? поручителями можуть бути особи, що заслуговують на довіру ? громадяни з високими моральними рисами, які є соціально адаптованими, сумлінно ставляться до праці та виконання громадських обов'язків, мають авторитет у колективі чи за місцем проживання, а також користуються повагою в підозрюваного, обвинуваченого та можуть завдяки цьому забезпечити його належну поведінку. Ці дані можуть бути встановлені шляхом витребування характеристик на поручителів, довідок тощо;

? кількість поручителів визначає слідчий суддя, суд, який обирає запобіжний захід. КПК не обмежує максимальну кількість поручителів, але визначає, що наявність одного поручителя може бути визнано достатньою лише в тому разі, коли ним є особа, яка заслуговує на особливу довіру (ч.2 ст.180 КПК);

? цей запобіжний захід може бути застосовано тільки за клопотанням або за згодою поручителів. Зокрема, у ч.2 ст. 202 КПК визначено, що у разі застосування запобіжного заходу у вигляді особистої поруки підозрюваний, обвинувачений, який був затриманий, звільняється з-під варти негайно після надання його поручителями визначеного зобов'язання.

Процесуальний порядок застосування особистої поруки:

1) громадяни, що виявили бажання бути поручителями, подають до слідчого, прокурора чи суду відповідну заяву;

2) слідчий чи прокурор звертаються до місцевого суду з клопотанням про застосування запобіжного заходу особистої поруки;

3) слідчий суддя, суд має впевнитися в тому, що поручителі дійсно можуть позитивно впливати на поведінку підозрюваного, обвинуваченого, забезпечити його явку на першу про те вимогу чи виконання покладених на підозрюваного, обвинуваченого обов'язків;

4) слідчий суддя, суд постановляє ухвалу про застосування запобіжного заходу особистої поруки, де зазначаються конкретні обов'язки, передбачені ч. 5 ст. 194 КПК, що покладаються на підозрюваного, обвинуваченого;

5) поручителю роз'яснюється:

а) у вчиненні якого кримінального правопорушення підозрюється або обвинувачується особа;

б) яке передбачене законом покарання за його вчинення;

в) обов'язки поручителя та що у разі їх невиконання на нього накладається грошове стягнення в розмірі:

? у провадженні щодо кримінального правопорушення, за вчинення якого передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 3 років, або інше, більш м'яке покарання, - від 2 до 5 РМЗП;

? у провадженні щодо злочину, за вчинення якого передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 5 років, - від 5 до 10 РМЗП;

? у провадженні щодо злочину, за вчинення якого передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років, - від 10 до 20 РМЗП;

? у провадженні щодо злочину, за вчинення якого передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років, - від 20 до 50 РМЗП.

г) право поручителя відмовитись від взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав, які тягнуть за собою його відповідальність.

6) кожний поручитель дає письмове зобов'язання про те, що він ручається за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов'язків відповідно до ст. 194 КПК і зобов'язується за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу.

Ухвала суду, слідчого судді щодо застосування запобіжного заходу особистої поруки підлягає негайному виконанню після її оголошення та оскарженню не підлягає (ст. 205 КПК)[2].

Контроль за виконанням зобов'язань про особисту поруку здійснює слідчий, а якщо справа перебуває у провадженні суду - прокурор.

У випадку відмови поручителя від взятих на себе зобов'язань, він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого до органу досудового розслідування чи суду для вирішення питання про заміну йому запобіжного заходу на інший.

Застава- це внесення коштів у грошовій одиниці України на спеціальний рахунок, визначений у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, для забезпечення виконання підозрюваним або обвинуваченим покладених на нього обов'язків, за умови, що внесені кошти підуть у дохід держави у разі невиконання цих зобов'язань.

Але заставодавцем не може бути юридична особа державної чи комунальної власності або такою, що фінансується з місцевого, державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим, або в статутному капіталі якої є частка державної або комунальної власності, або яка належить суб'єкту господарювання, який перебуває у державній або комунальній власності.

Розмір застави визначає слідчий суддя або суд з урахуванням обставин кримінального злочину, майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, інших даних про його особу і ризиків, передбачених КПК. Розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання підозрюваним або обвинуваченим покладених на нього обов'язків і не може бути наперед непомірним для нього.

Розмір застави визначається у таких межах:

1. щодо особи, підозрюваної або обвинуваченої в скоєнні злочину невеликої або середньої тяжкості, -- від одного до двадцяти розмірів мінімальної заробітної плати;

2. щодо особи, підозрюваної або обвинуваченої в скоєнні тяжкого злочину, -- від двадцяти до вісімдесяти розмірів мінімальної заробітної плати;

3. щодо особи, підозрюваної або обвинуваченої в скоєнні особливо тяжкого злочину, -- від вісімдесяти до трьохсот розмірів мінімальної заробітної плати.

Як виняток, коли слідчий суддя або суд встановить, що застава в зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, яку підозрюють або обвинувачують у скоєнні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на неї обов'язків, застава може бути призначена в розмірі, що перевищує вісімдесят або триста розмірів мінімальної заробітної плати відповідно.

У разі невиконання зобов'язань заставодавцем, а також якщо підозрюваний або обвинувачений, якого належним чином повідомили, не з'явився на виклик до слідчого, прокурора, слідчого судді або в суд без поважних причин або не повідомив про причини своєї неявки, чи порушив інші покладені на нього під час застосування запобіжного заходу обов'язки, застава піде у дохід держави і зарахується до спеціального фонду Державного бюджету України. Тоді слідчий суддя або суд вирішує питання про застосування запобіжного заходу у вигляді застави в більшому розмірі або іншого запобіжного заходу.

Заставу, яка не пішла в дохід держави, повертають підозрюваному, обвинуваченому або заставнику після припинення дії цього запобіжного заходу. При цьому заставу, внесену підозрюваним, обвинуваченим, суд може повністю або частково направити на виконання вироку щодо майнових стягнень. Заставу, внесену заставодавцем, суд може направити на виконання вироку щодо майнових стягнень лише за його згоди.

Домашній арешт-суть даного запобіжного заходу полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або в певний період[7].

Домашній арешт може бути застосований до особи, яку підозрюють у скоєнні злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі.

Працівники органів внутрішніх справ з метою контролю за поведінкою підозрюваного або обвинувачуваного, який перебуває під домашнім арештом, мають право з'являтися в помешканні цієї особи, вимагати надати усні чи письмові пояснення щодо питань, які пов'язані з виконанням покладених на неї зобов'язань, а також використовувати електронні засоби контролю.

Термін дії постанови слідчого судді про утримання особи під домашнім арештом не може перевищувати двох місяців. За необхідності строк утримання особи під домашнім арештом може бути продовжено за клопотанням прокурора в межах терміну досудового розслідування, проте сукупний термін перебування особи під домашнім арештом під час досудового розслідування не може перевищувати шести місяців. Після закінчення цього терміну постанова про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту припиняє свою дію, і запобіжний захід вважається скасованим.

Тримання під вартою- є винятковим заходом, який застосовують у разі, якщо прокурор доведе, що жоден з більш м'яких заходів не буде дієвим.

КПК встановлює чіткі критерії застосування цього запобіжного заходу[5]. Утримання під вартою можуть застосувати тільки:

1. до особи, підозрюваної або обвинуваченої в скоєнні злочину, за який законом передбачено основне покарання у вигляді штрафу в розмірі трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, -- лише у разі, якщо прокурор доведе, що підозрюваний, обвинувачений не виконав обов'язки, покладені на нього при застосуванні іншого, раніше обраного запобіжного заходу, або не виконав в установленому порядку вимог про внесення коштів як застави і за умови подання документа, який це підтверджує;

2. до раніше засудженої особи, підозрюваної або обвинуваченої в скоєнні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до трьох років, -- лише в разі, якщо прокурор доведе, що, перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового слідства або суду, перешкоджала кримінальному провадженню чи їй повідомили про підозри в скоєнні іншого злочину;

3. до раніше не засудженої особи, підозрюваної або обвинуваченої в скоєнні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк до п'яти років, -- лише у разі, якщо прокурор доведе, що, перебуваючи на волі, ця особа переховувалася від органу досудового слідства або суду, перешкоджала кримінальному провадженню або їй повідомили про підозри в скоєнні іншого злочину;

4. до раніше не засудженої особи, підозрюваної або обвинуваченої в скоєнні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше п'яти років;

5. до раніше засудженої особи, підозрюваної або обвинуваченої в скоєнні злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на термін понад три роки;

6. до особи, яку розшукують компетентні органи іноземної держави за кримінальний злочин, через що може бути вирішено питання про екстрадицію особи такій державі для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку, в порядку і на підставах, передбачених КПК або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Висновки

Заходи процесуального примусу застосовуються для забезпечення виконання кримінально-процесуальних функцій та своїх процесуальних обов'язків свідками, потерпілими, підозрюваними, обвинуваченими, експертами та іншими суб'єктами.

Примус може полягати у фізичному, матеріальному або моральному (психологічному) впливі держави в особі державного органу на суб'єктів кримінального процесу.

Заходи процесуального примусу застосовуються тільки в разі, якщо авторитету закону і переконання в необхідності виконання приписів норм права недостатньо.

Заходи процесуального примусу поділяють на запобіжні заходи та заходи забезпечення кримінального провадження

Заходи процесуального примусу не є кримінально-правовими санкціями і не пов'язані з визнанням особи винною у вчиненні злочину.

Вони є гарантією ефективного функціонування кримінального процесу.

Підстави до застосування запобіжних заходів складаються із двох елементів: 1) даних про негативну поведінку обвинуваченого,що загрожує балансу можливостей сторін; 2) даних, що вказують на можливість продовження такої поведінки в майбутньому.

Застосування заходів кримінально-процесуального примусу здійснюються за певними правилами, які мають щодо них загальний характер.

Ці заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

До обвинуваченого або підозрюваного може бути вжито тільки один із вказаних заходів.

Чинна система заходів кримінально-процесуального примусу забезпечує можливість ситуативного підходу до їх застосування в практиці досудового слідства і судового розгляду кримінальних справ.

процесуальний примус право законодавство

Список використаної літератури

1.Конституція України // ВВР -- 1996. - № 30. - Ст. 141.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. // Офіційний вісник України. -- 2012. -- № 37. -- Ст. 1370

3.Кримінально-процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / за ред. В.Т. Маляренка, Ю.П. Аленіна. Х., 2008. 944 с.

4.Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26.

5. Кримінально-процесуальне право України: підручник /за заг ред. Ю.П. Аленіна. Х., 2009. 816 с.

6. Науковий вісник національної академії внутрішніх справ, № 1, 2013

7. Часопис Академії адвокатури України - #19 (2'2013)

8. Юридичний часопис національної академії внутрішніх справ, № 1, 2013

Размещено на Allbest.ru

...