Размещено на http://www.allbest.ru/

25

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

«Українська академія банківської справи

Національного банку України»

Кафедра державно-правових дисциплін

Контрольна робота з дисципліни: «ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО»

Суми 2013

1. Підвідомчість земельних спорів. Розмежування підвідомчості земельних спорів між судами різних юрисдикцій

Проблема розмежування підвідомчості земельних спорів під час вирішення судами питань щодо прийняття позовних заяв до свого провадження й досі залишається однією з найбільш актуальних у судовій практиці. Відсутність одноманітної судової практики у цій сфері пояснюється, передусім, широким спектром земельних відносин та великим розмаїттям земельних спорів, що можуть виникати із зазначених відносин, які відповідно можуть розглядатись як загальними та господарськими, так і адміністративними судами.

Так, чи не найбільше питань виникає при визначенні підсудності в разі земельного спору, стороною якого виступає уповноважений державний орган. Інколи на це питання досить нелегко відповісти, адже владні органи виступають стороною як в адміністративному провадженні, так і в господарському, цивільно-правовому за своєю суттю, процесі й тому залежно від ситуації підпорядковуються юрисдикції адміністративних або господарських судів.

Для усунення сумнівів щодо застосування законодавства, важливу роль відіграють роз'яснення та рекомендації вищих судових інстанцій. Руженцева Є. О. Розмежування судових юрисдикцій при вирішенні земельних спорів: новели законодавства // Журнал «Вісник Вищої ради юстиції», 2010р. - № 3

В першу чергу потрібно вияснити, що таке підвідомчість та чим вона відрізняється від підсудності.

Підвідомчість - це визначена законом сукупність повноважень судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, а підсудність визначається колом справ у спорах, вирішення яких віднесено до підвідомчості певного суду. Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 N 10 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради //http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0010600-11

Прийняття Кодексу адміністративного судочинства України спричинило виникнення низки проблем розмежування компетенції між адміністративними та іншими судами (загальної юрисдикції та господарськими). Насамперед, проблемними стали питання підвідомчості судам справ, що виникають з матеріальних правовідносин тих галузей, які містять як норми приватноправового, так і публічно-правового характеру. Очевидно, такі проблеми при визначенні суду постають і щодо розгляду спорів, котрі виникають із земельних правовідносин.

Це питання є дуже важливим, адже, як відомо, всі процесуальні кодекси передбачають майже одне й те саме правило: у разі якщо спір йому не підвідомчий, суд повинен закрити (припинити) провадження у справі.

Розмежування повноважень між судами щодо розгляду земельних спорів здійснюється на підставі положень процесуальних кодексів. Таке розмежування частково встановлене статтями 15, 16 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 1, 12 Господарського процесуального кодексу України та статтями 2, 17 Кодексу адміністративного судочинства України, які передбачають компетенцію загальних і спеціалізованих (господарських таадміністративних) судів.

Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Відповідно до наявної судової практики, земельні спори між юридичними особами (фізичними особами-підприємцями) розглядають також і господарські суди, а підвідомчість таких справ обґрунтовується статтями 1, 12 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних та юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Таким чином, якщо виходити із зазначеного, то земельні спори, стороною у яких є суб'єкт владних повноважень, розглядаються адміністративними судами. Козоріз О.В. Підвідомчість земельних спорів: постановка проблеми // Збірник наукових праць Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми реформування земельних, екологічних, аграрних та господарських правовідносин в Україні» (м. Хмельницький, 14-15 травня 2010 р.). - Хмельницький : Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2010. - 426 с. - c. 58

Питання про те, кому підвідомча справа у спорі, що виник із земельних правовідносин, повинно вирішуватись залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими.

З цією метою судам слід аналізувати предмет позову, підстави позову і зміст позовних вимог.

Господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права і пов'язаних із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності.

У вирішенні питання про те, чи мають земельні відносини приватноправовий характер, слід враховувати таке:

1. Виходячи з положень статей 13, 14 Конституції України, статей 177, 181, 324, глави 30 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статті 148 Господарського кодексу України (далі - ГК України), земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.

2. З положень статей 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статей 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, статей 2, 8, 48, 133, 148, 152, 197, 283 ГК України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або в користування, відчуженні земельних ділянок державної або комунальної власності, укладенні, зміні, розірванні договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, встановленні сервітуту, суперфіцію, емфітевзису, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.

Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності.

Таким чином, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 ГПК підвідомчі господарським судам.

3. Згідно з частиною другою статті 13 Конституції України кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Громадяни та юридичні особи у визначеному законом порядку набувають прав власності та користування земельними ділянками відповідно до їх цільового призначення для ведення господарської діяльності або задоволення особистих потреб.

Відносини, пов'язані з набуттям та реалізацією громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок грунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими.

4. За змістом статей 13, 14 Конституції України, статті 11 ЦК України, статей 123, 124, 127, 128 ЗК України рішенням органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб'єкту у власність або в користування здійснюється волевиявлення власника землі і реалізуються відповідні права у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог ЗК України, спрямованих на раціональне використання землі як об'єкта нерухомості (власності).

Індивідуальні акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов'язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження мають приватноправовий характер, тобто справи у них підвідомчі господарським судам.

5. Спір, що виник внаслідок порушення права суб'єкта господарської діяльності на земельну ділянку, в тому числі органами державної влади та місцевого самоврядування, є спором про право цивільне і підлягає розгляду за правилами ГПК.

Зокрема, відповідно до статті 20 ГК України, статей 16, 393 ЦК України визнання судом незаконним і скасування акта органів державної влади, влади Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, належить до способів захисту права власності. Предметом спору є захист права власності особи, а не публічно-правових інтересів держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади.

До спорів про право цивільне належать також спори, пов'язані з правом на використання природних ресурсів у господарській діяльності, гарантованим статтею 14 Конституції, главою 15 ГК України.

У порядку господарського судочинства вирішенню підлягають такі категорії спорів, засновані на положеннях статті 319 ЦК України, глав 27, 29, 33, 34 ЦК України та глави 15 ГК України, розділів III-V ЗК України:

- щодо набуття, здійснення та припинення прав юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців, територіальних громад та держави на земельні ділянки (крім спорів, передбачених частиною першою статті 16 Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності");

- пов'язані із захистом права на земельні ділянки (в тому числі відновлення порушеного права третьої особи, яка на підставі рішень державних органів або органів місцевого самоврядування претендує на спірну земельну ділянку);

- про визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з питань передачі земельних ділянок у власність чи надання їх у користування, припинення права власності на земельні ділянки, вилучення цих ділянок з користування і про зобов'язання названих органів залежно від характеру спору виконати певні дії, як цього вимагають приписи чинного законодавства;

- про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок;

- про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою;

- пов'язані з набуттям, зміною та припиненням права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

- про встановлення, зміну та припинення земельного сервітуту;

- що виникають з укладення, зміни, розірвання, виконання договору оренди земельних ділянок, інших договорів користування земельними ділянками, в тому числі спори про стягнення заборгованості з орендної плати за договорами на користування земельною ділянкою;

- про стягнення шкоди, у тому числі упущеної вигоди, завданої порушеннями прав власників, у тому числі держави та територіальних громад, і користувачам земельних ділянок;

- інші спори, пов'язані з правами і охоронюваними законом інтересами суб'єктів господарювання та інших юридичних осіб на земельні ділянки.

Господарським судам не підвідомчі справи у спорах, що виникають з публічно-правових відносин, у яких держава та територіальні громади через свої органи беруть участь з метою реалізації владних повноважень, а також справи, пов'язані з оскарженням правових актів, спрямованих на здійснення повноважень управління у земельних відносинах. Постанова Вищого господарського суду N 6 від 17.05.2011 " Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0006600-11?test=XNLMf5x.qwJgNnnwZiNK/Y.MHI4hss80msh8Ie6

Правовідносини у сфері використання і охорони земель, врегульовані розділами VI та VII ЗК України, можуть мати як приватноправовий, так і публічно-правовий характер (глави 29, 30, 33 названого Кодексу), а тому спори, що виникають з відповідних правовідносин, можуть, у залежності від їх правового характеру та складу учасників, вирішуватися за правилами адміністративного або господарського судочинства.

Виходячи з цього визначається й підвідомчість справ зі спорів, пов'язаних із здійсненням державного контролю та нагляду за господарською діяльністю суб'єктів господарювання у сфері земельних відносин - за використанням і охороною земель (частина третя статті 19 ГК України). Такі справи підлягають розглядові господарськими судами, оскільки стосуються об'єктів цивільних відносин - земельних ділянок та інших природних ресурсів, цивільних прав суб'єктів господарювання на ділянки і зазначені ресурси, зокрема, у спорах про: визнання недійсними правочинів стосовно земельних ділянок, звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок, відшкодування збитків, завданих землям і природним ресурсам господарською діяльністю, стягненням заборгованості з орендної плати за договорами оренди землі державної та комунальної форм власності тощо. Постанова Вищого господарського суду N 14 від 26.12.2011 «Про внесення змін до постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 N 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0014600-11

В силу приписів частини першої статті 16 Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" спори, пов'язані із зверненням до адміністративного суду органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування з позовом про примусове відчуження від власника необхідних для суспільних потреб земельних ділянок, не підлягають вирішенню в господарських судах.

На сьогодні, попри розлогі роз'яснення вищих судових інстанцій, все ще існує чимало спірних питань щодо розмежування юрисдикцій «усередині» судової та позасудової форм: розмежування повноважень органів місцевого самоврядування і органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів та розподіл земельних справ, які вирішуються у судовому порядку, між юрисдикціями адміністративних, господарських та загальних судів.

Таким чином, доцільно б врегулювати питань підвідомчості та підсудності земельних спорів різних категорій не лише у формі роз'яснень, рекомендацій, інформаційних листів та узагальнень судової практики вищих судових органів, а й шляхом внесення відповідних змін та уточнень на законодавчому рівні.

2. Спільні та відмінні риси оренди землі та концесійного землекористування

Проведення таких різновидів тимчасового землекористування, як оренда землі та концесійне землекористування, є теоретично і практично важливим питанням. Оренда землі за своєю конструкцією і походженням пов'язана безпосередньо з загально правовою конструкцією оренди. Те саме стосується і концесійного землекористування у його зв'язку з таким інститутом, як концесія.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Закон України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. //http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/161-14

Концесія земельної ділянки - це сукупність правовідносин, змістом яких є надання вітчизняним або іноземним суб'єктам господарювання - концесіонерам державою або територіальною громадою - концесієдавцем на підставі договору виключного права на земельну ділянку для здійснення концесійної діяльності з метою задоволення суспільних потреб і отримання прибутку на платній та строковій основі, за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов'язань з реалізації суспільного інтересу, раціонального використання та охорони землі.

У Статті 94 Земельного кодексу зазначено: Право концесіонера на земельну ділянку:

1. Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.

2. Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом. Земельний кодекс України. 25 жовтня 2001 року N 2768-III // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2768-14

Під час аналізу цих правових форм використання державної та комунальної власності у господарській діяльності недержавними суб'єктами в Україні виявляється, що саме концесіонеру порівняно з орендарем надається найбільший обсяг прав на отримане майно. Правовий режим концесійного майна включає в себе право володіння та користування, у випадку якщо інше не встановлено спеціальним законом про концесійну діяльність, за згодою концесієдавця концесіонер може повністю або частково передавати свої майнові права, що випливають з договору концесії, третім особам, можна виявити наявність правомочності розпорядження.

Учасники ринкових відносин потребують для здійснення господарської діяльності засобів виробництва: основних та обігових, тих, які самостійно за власні чи залучені кошти вони набути не в змозі з різних причин. Однією з таких причин є встановлена державою та органами місцевого самоврядування заборона на вільний обіг певного виду майна. Державна та комунальна власність, щодо якої застосовується такий режим, і є предметом концесійного договору -- об'єкти державної та комунальної інфраструктури, що використовуються для здійснення тих видів господарської діяльності, які є прерогативою держави та територіальних громад, окрім діяльності, що здійснюється виключно ними. Наступною відмінністю концесії за об'єктами є фактичне існування об'єкта та придатність його до виробничого процесу. Законом України “Про концесії” поряд із майном підприємств, які є функціонуючими цілісними майновими комплексами, у концесію надаються об'єкти незавершеного будівництва та консервовані об'єкти, які можуть бути добудовані, та спеціально збудовані об'єкти відповідно до умов концесійного договору (концесіонером у виконанні обов'язку зі створення (будівництва об'єкта договору) Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 року N 997-XIV // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/997-14, тоді як в оренду і лізинг передається тільки готове майно з можливістю його поліпшення. Тільки цим законом встановлено чіткий перелік видів господарської діяльності, у сфері яких можлива передача майна, що використовується для їх здійснення, чого не спостерігається у нормативних актах, які регулюють орендні та лізингові відносини. Таким чином до дуже суттєвих відмінностей між двома формами користування майном належать такі можливі властивості концесії, як надання права на створення об'єкта, оскільки уявити оренду неіснуючого об'єкта неможливо в рамках закону.

На відміну від суб'єктного складу орендних відносин трудовий колектив як потенційний концесіонер українським законодавством не визначений, хоча стосовно завершеного об'єкта це може викликати зауваження. Метою выступления концесіонерові права щодо управління (експлуатації) державним та комунальним майном є підвищення ефективності його використання залученням приватного капіталу.

Законом “Про концесії” не встановлено підстав відмови в прийнятті заявки на участь у концесійному конкурсі, оскільки відповідність потенційних концесіонерів вимогам концесійної діяльності перевіряється при підготовці концесійного конкурсу. Порівняно з процедурою укладання орендного договору спостерігається обмеження повноважень сторони, яка надає об'єкт договору. Не випадково дані договори вважаються укладеними з дня досягнення домовленості за всіма істотними умовами, тобто концесуальними, а не після передачі предмета (реальними). Виконанню концесіонером, орендарем безпосередніх обов'язків щодо підвищення ефективності використання наданого майна передує так би мовити післядоговірна робоча стадія, яка може полягати, наприклад, у передачі документів, закупівлі необхідного обладнання, залученні робочої сили тощо.

Об'єктами концесійного землекористування на відміну від орендного землекористування можуть бути тільки землі державної та комунальної власності. Концесіонером може бути тільки суб'єкт підприємницької діяльності, а тому землі, що надаються на умовах концесії, можуть використовуватись виключно для здійснення підприємницької діяльності.

На відміну від інших видів підприємницької діяльності, які здійснюються з метою одержання прибутку, головною метою концесійної діяльності є підвищення ефективності використання державного і комунального майна і забезпечення потреб громадян України у товарах (роботах, послугах) Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 року N 997-XIV // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/997-14.

У ст. 2 Закону “Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг” передбачається можливість надання концесіонеру пільг щодо сплати податків і зборів на період будівництва автомобільної дороги Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14.12.1999 № 1286-XIV// Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. //http://zakon2.rada.gov.ua/laws/anot/1286-14.У ст. 94 Земельного кодексу зазначається, що для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому кодексом, а ст. 1 Закон “Про оренду землі” дає визначення оренди землі. Тобто фактично концесійне землекористування це дійсно строкове платне володіння і користування, яке засноване на договорі.

Концесійне землекористування цілком можна було охарактеризувати, як різновид оренди землі на піставі вищєнаведених цитат з Земельного кодексу. Усю особливість і своєрідність відносинам концесійного землекористування надає тісний зв'язок цього інституту з інститутом концесії. Таким чином, усі вимоги, виставлені законодавцем до концесії, автоматично переносяться на концесійне землекористування.

У ст. 19 Закону “Про оренду землі” говориться, що строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. Тобто встановлена лише верхня межа для строку, на який може укладатися договір. В ч.1 ст. 9 Закону “Про концесії” встановлено дещо інше, а саме: концесійний договір укладається на строк, визначений у договорі, який має бути не менше 10 років та не більше 50 років. Через це і концесійне землекористування підпадає під такі самі обмеження. Таким чином термін найкоротшого концесійного використання земельних ділянок в два рази перевищує термін короткострокової оренди землі. Виходячи із нерозривного зв'язку, що існує між інститутом концесії, та концесійним землекористуванням, термін концесійного землекористування не може бути меншим 10 років, що не збігається з тими строками, що встановлені для звичайної оренди землі.

Однією із сторін договору концесії, власне концесіодавцем, завжди є орган виконавчої влади або відповідний орган місцевого самоврядування, уповноважений відповідно Кабінетом Міністрів України чи органами місцевого самоврядування на укладення концесійного договору. Як пам'ятаємо договір оренди не потребує таких обовязкових сторін. Орендодавцями земельних ділянок можуть бути як громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи, так і сільські, селищні, міські ради, районні, обласні ради, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації та Кабінет Міністрів України.

Ще одна істотна відмінність концесії від оренди полягає також у встановленому законодавством порядку припинення дії концесійного договору та договору оренди. Якщо договір оренди може бути припинений у випадку приватизації об'єкта оренди, то для концесійного договору ця умова виключається, тому що під час його дії об'єкт не підлягає приватизації. Це надає право на гарантію, з одного боку, концесіонеру - самостійно управляти об'єктом концесії впродовж тривалого періоду, а, з іншого боку, концесієдавцю - залучати інвестиції в розвиток зданого в концесію об'єкта, зберігати його в комунальній власності та одержувати додатковий прибуток у бюджет (за умови постійного контролю за концесійною діяльністю) Дахно І.І. Зовнішньоекономічний менеджмент Навч. посібник К.: Центр учбової літератури, 2012. - 568 с..

У ч. 1 ст. 10 Закону “Про концесії” умови надання земельної ділянки для здійсненя концесійної діяльності віднесені до суттєвих умов договору. Проте договір концесії укладається за результатами концесійного конкурсу, який здійснюється в особливому порядку, визначеному в Законі “Про концесії” та в окремих випадках у постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження Порядку проведення концесійного конкурсу на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг”. Надання земельної ділянки у користування як одна з суттєвих умов договору визначається за результатами передбаченої в концесійному законодавстві процедури. Звичайна оренда землі зовсім не потребує такої процедури.

У ч. 5 ст. З Закону “Про концесії” встановлено: “Якщо для здійснення концесійної діяльності необхідні земельні ділянки, вони надаються у користування концесіонеру на умовах оренди на термін дії концесійного договору, відповідно до положень Земельного кодексу України”. З нею повністю погоджується ч. З ст. 10 Закону, а саме: “якщо для здійснення концесійної діяльності необхідна земельна ділянка, договір оренди земельної ділянки додається до концесійного договору”. Таким чином, здається, що концесійне землекористування здійснюється на підставі окремого договору оренди, що додається до концесійного договору. Однак п. 2 ч. 1 ст. 10 того ж Закону відносить умови надання земельної ділянки до істотних умов договору концесії. А ст. 638 Цивільного кодексу містить визначення істотних умов договору: так, істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У ст. 628 того ж кодексу встановлюється, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Не зовсім зрозуміло, як умови, що законом визначені істотними для даного договору, а саме умови використання земельної ділянки, можуть міститися не в цьому договорі, а в доданому до нього договорі оренди. Не дуже зрозуміло, що саме законодавець мав на увазі. Порівнюючи ці положення одного закону, важко дійти висновку, якою має бути процедура укладення договору концесії, не кажучи вже про концесійне землекористування. Укладення договору концесії без включення до нього однієї умови з переліку істотних умов може призвести до його недійсності з юридичної точки зору. Однак згідно з законодавчими положеннями про концесії концесійне землекористування у вигляді надання ділянки в оренду здійснюється шляхом укладення окремого договору оренди земельної ділянки, який укладається на підставі договору концесії.

На жаль, у ст. 134 Земельного кодексу серед виключень концесія не передбачена. Таким чином, немає законодавчого механізму укладення договору оренди на підставі договору концесії. Договір концесії не може бути укладений без одночасної регламентації оренди земельної ділянки, необхідної для здійснення концесійної діяльності, оскільки це законодавчо віднесено до істотних умов договору. Напевно, саме тому у даний час в Україні мало прикладів успішного використання концесії. Ті, що є, відбулися або з певними порушеннями, або ще до того моменту, як законодавець створив безвихідну колізію, відповісти на яку з точки зору сучасного українського законодавства неможливо.

Практичні завдання:

Завдання 1

Фермер Козницький самовільно зайняв сусідню із своїм фермерським господарством ділянку поля площею 0,20 га, що належала агрофірмі “Нива”, і побудував там складське приміщення. За чотири роки, протягом яких фермер користувався землею, фірма зазнала збитків у розмірі 2000 тис грн. Дирекція агрофірми звернулася з позовом до суду про повернення земельної ділянки та відшкодування збитків. Фермер проти позову заперечує на тих підставах, що, по-перше, сплив строк позовної давності, по-друге, оскільки він безперешкодно користувався землею протягом тривалого часу, в нього виникло право набувальної давності і ділянка має бути залишена за ним.

Чи обґрунтовані заперечення фермера? Чи може він бути притягнутий до відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки? Якщо так, то яка відповідальність передбачена за це порушення? Яким чином визначається розмір збитків, що їх зазнала агрофірма? Які документи слід агрофірмі додати до позовної заяви? Вирішіть справу.

Відповідь:

Чи обґрунтовані заперечення фермера?

Вважаю, що заперечення фермера не обґрунтовані:

По-перше - ч. 1 статті 119 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

По-друге - суб'єктами набувальної давності - за вимогами Земельного кодексу України можуть бути лише фізичні особи, що є громадянами України.

Отже, враховуючи вищенаведене та за умови що позивач надасть до суду відповідні докази, вважаю заперечення фермера не обґрунтованими.

Чи може він бути притягнутий до відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки?

Відповідно до законодавства України особи, які самовільно зайняли земельні ділянки, несуть цивільно-правову, адміністративну та/або кримінальну відповідальність.

Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» визначено повноваження державних контролюючих органів щодо своєчасного виявлення порушень земельного законодавства, в тому числі самовільного зайняття земельних ділянок, і вжиття заходів стосовно їх усунення.

Отже, в даному випадку фермер Козницький може бути притягнутий до відповідальності, якщо його вину буде доведено в суді.

Якщо так, то яка відповідальність передбачена за це порушення?

За самовільне зайняття земельної ділянки передбачена така відповідальність:

Стаття 53-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність, а саме тягне за собою накладення штрафу на громадян від десяти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 197-1 Кримінального Кодексу України передбачає кримінальну відповідальність за самовільне зайняття земельної ділянки, яким завдано значної шкоди її законному володільцю або власнику, - карається штрафом від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців. У цьому разі шкода визнається значною, якщо вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Яким чином визначається розмір збитків, що їх зазнала агрофірма?

Розмір заподіяної самовільним зайняттям земельної ділянки шкоди, залежить від площі самовільно зайнятої земельної ділянки, від середньорічного доходу, який можна отримати від використання земель за цільовим призначенням, від коефіцієнту функціонального використання земель, а також від коефіцієнту індексації нормативної грошової оцінки земель.

Розрахунок розміру шкоди, заподіяної юридичним особам, - територіальними органами Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель на підставі матеріалів обстежень земельних ділянок, проведених відповідно до Порядку виконання земельно-кадастрових робіт та надання послуг на платній основі державними органами земельних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2000 р. № 1619.

Розмір шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, визначається:

Для всіх категорій земель (крім земель житлової та громадської забудови) за такою формулою:

Шс = Пс х Нп х Кф х Кі,

де Шс - розмір шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, гривень;

Пс - площа самовільно зайнятої земельної ділянки, гектарів;

Нп - середньорічний дохід, який можна отримати від використання земель за цільовим призначенням, визначений у додатку 1, з урахуванням переліків, наведених у додатках 2 і 3 зазначеної Методики;

Кф - коефіцієнт функціонального використання земель, визначений у додатку 4 зазначеної Методики;

Кі - коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель, який дорівнює добутку коефіцієнтів індексації нормативної грошової оцінки земель за 2007 та наступні роки, що визначаються відповідно до Порядку проведення індексації грошової оцінки земель, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2000 р. № 783 (Офіційний вісник України, 2000 р., № 20, ст. 823).

Які документи слід агрофірмі додати до позовної заяви?

Агрофірма повинна надати до суду докази, які посвідчують право власності чи право постійного користування земельною ділянкою (державний акт), та його державної реєстрації. При чому право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації, отже або надати договір оренди земельної ділянки. (ст. 82 Земельного Кодексу України) та докази про причину пропуску строку позовної давності та якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ст. 267 ЦКУ).

А також, оригінали документів (акт перевірки, протокол про адміністративне правопорушення, інші матеріали /документи/, які засвідчують факт самовільного зайняття земельної ділянки),

Вирішіть справу.

Отже, враховуючи вищевказане та вразі доведення вини відповідача(фермера Козницького) суд повинен прийняти рішення щодо звільнення відповідачем самовільно зайняту земельну ділянку площею 0,20га відповідно до ст. 212 Земельного кодексу України. Зобов'язати відповідача відшкодувати позивачу(агрофірмі «Нива») понесені ним збитки в розмірі 2000,00тис.грн. та сплатити штраф відповідно до ст. 197-1 Кримінального Кодексу України.

Завдання 3

Складіть проект рішення господарського суду про примусове встановлення земельного сервітуту.

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КІРОВОГРАД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

№ 12/018

15.01.2013

За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "КІВЗ-СИСТЕМЗ",

25031, м. Кіровоград, код ЄДРПОУ 12131408, вул. Урожайна, 19

До: Публічне акціонерне товариство "Кіровоградолія",

код ЄДРПОУ 02548446, вул. Урожайна, 18, м. Кіровоград, 25031

Про примусове встановлення державного сервітуту

Представники:

Від позивача

Коробка В.В., представник, дов. № 178 від 22.02.12р.

Сердюк Г.І., представник, дов. № 3569 від 08.10.11р.

Панасенко А.П., представник, дов. б/н від 17.04.2012р.

Від відповідача

Марченко О.В., представник, дов. № 14-13/45 від 10.06.12р.

Кондратюк І.А., представник, дов. № 1.05/158 від 26.07.11р.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивачу належить на праві власності адміністративний будинок по вул. Урожайна, 19. Право власності підтверджує свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону), видане приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Стоєвою Г.Ф. та зареєстроване комунальним підприємством "Кіровоградське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна".У 2010 році Позивач викупив земельну ділянку, на якій розташовано адміністративний будинок, та отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ІА №584988.

У 2010 році Позивач отримав дозвіл Кіровоградської міської державної адміністрації на проведення реконструкції адміністративного будинку з прибудовою, а 28 березня 2012 року - дозвіл Кіровоградської інспекції державного архітектурно-будівельного контролю на проведення підготовчих робіт.

Враховуючи площу земельної ділянки Позивача для підготовчих та будівельних робіт, позивачеві потрібна додаткова територія для будівельних риштувань, підйомного крану, розміщення будівельних вагончиків та складування будматеріалів. Така територія є на суміжній земельній ділянці, що належить Відповідачеві.

5 квітня 2012 року Позивач направив Відповідачеві пропозицію укласти договір сервітуту (оферту) зі строком для відповіді - до 5 травня 2012 року. Акцепту, відмови від акцепту чи зустрічної оферти Відповідач Позивачеві не направив.

Згідно з ч. 1 ст. 100 ЗКУ сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Відповідно до ст. 99 ЗКУ "Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

з) інші земельні сервітути".

За ч. 1 ст. 98 ЗКУ "право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)". Таким чином, вимога встановити земельний сервітут для встановлення будівельних риштувань, підйомного крану, розміщення будівельних вагончиків та складування будматеріалів відповідає як визначенню сервітуту, так і можливим видам сервітуту.

В оферті щодо сервітуту Позивач запропонував встановити сервітут на наступних умовах:

- строковий сервітут на період виконання підготовчих та будівельних робіт, визначений відповідно до дозволу на виконання підготовчих робіт та дозволу на виконання будівельних робіт, який буде отриманий пізніше, але не більше ніж на 5 років;

- платний сервітут із щомісячною оплатою в розмірі 150% від суми земельного податку за частину земельної ділянки, на яку поширюватиметься дія сервітуту;

- відшкодування прямих збитків Відповідача шляхом відновлення огородження та твердого покриття земельної ділянки Відповідача за рахунок Позивача;

- поширення сервітуту на частину земельної ділянки Відповідача площею 0,45 га, прилеглу до земельної ділянки Позивача та не зайняту будівлями та спорудами Відповідача.

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до частини 1 статті 100 ЗК, вимагати встановлення ЗС має право власник або землекористувач земельної ділянки. Але згідно з чинним законодавством право вимагати встановлення ЗС мають не тільки землевласники і землекористувачі.

За ч. 1 ст. 98 ЗКУ "право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)". Таким чином, вимога встановити земельний сервітут для встановлення будівельних риштувань, підйомного крану, розміщення будівельних вагончиків та складування будматеріалів відповідає як визначенню сервітуту, так і можливим видам сервітуту.

Згідно з частиною 3 статті 100 ЗК право ЗС виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.

Виходячи з наведеного та керуючись статями 1, 2,12,13,15, 54, 55, 56, 57 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "КІВЗ-СИСТЕМЗ", задовольнити.

2. Встановити строковий платний сервітут на період виконання підготовчих та будівельних робіт на 5 років, на частину земельної ділянки Відповідача площею 0,45 га, прилеглу до земельної ділянки Позивача та не зайняту будівлями та спорудами Відповідача із щомісячною оплатою в розмірі 150% від суми земельного податку за частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту.

3. Зобов'язати Позивача відшкодувати прямі збитки шляхом відновлення огородження та твердого покриття земельної ділянки .

4. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття.

5. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Суддя В.О. Ковтун

Список використаної літератури

концесійний землекористування суд

1. Конституція України від 28.06.1996р. // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр

2. Господарський кодекс України N 436-IV 16.01.2003 року // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/436-15

3. Господарський процесуальний кодекс України 6 листопада 1991 року N 1798-XII // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. //http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1798-12

4. Земельний кодекс України. 25 жовтня 2001 року N 2768-III // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. // http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2768-14

5. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року N 2747-IV // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. //http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2747-15

6. Цивільний кодекс України. № 435-IV від 16.01.2003// Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15

7. Цивільний процесуальний кодексу України 18 березня 2004 року N 1618-IV // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1618-15

8. Закон України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року N 161-XIV // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. //http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/161-14

9. Закон України «Про концесії» від 16 липня 1999 року N 997-XIV // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/997-14

10. Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» від 14.12.1999 № 1286-XIV// Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради. //http://zakon2.rada.gov.ua/laws/anot/1286-14

11. Дахно І.І. Зовнішньоекономічний менеджмент Навч. посібник К.: Центр учбової літератури, 2012. - 568 с.

12. Руженцева Є. О. Розмежування судових юрисдикцій при вирішенні земельних спорів: новели законодавства // Журнал «Вісник Вищої ради юстиції», 2010р. - № 3

13. Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 N 10 «Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам» // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради //http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0010600-11

14. Козоріз О.В. Підвідомчість земельних спорів: постановка проблеми // Збірник наукових праць Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми реформування земельних, екологічних, аграрних та господарських правовідносин в Україні» (м. Хмельницький, 14-15 травня 2010 р.). - Хмельницький : Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2010. - 426 с.

15. Постанова Вищого господарського суду N 6 від 17.05.2011 " Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0006600-11?test=XNLMf5x.qwJgNnnwZiNK/Y.MHI4hss80msh8Ie6

16. Постанова Вищого господарського суду N 14 від 26.12.2011 «Про внесення змін до постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 N 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» // Сторiнка "Законодавство України" сайту Верховної Ради // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0014600-11

Размещено на Allbest.ru

...