Земельна реформа, сутність та особливості її проведення в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА

Кафедра трудового, земельного та господарського права

Реферат

на тему:

“Земельна реформа, сутність та особливості її проведення в Україні”

Виконала:

студентка 5 групи 4 курсу

юридичного факультету

Кураішева А.М

Перевірив:

Завідувач кафедри

Костяшкін І.О

Хмельницький 2014

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

1.1 Поняття земельних відносин та земельної реформи

1.2 Початок вітчизняної земельної реформи

1.3 Іноземний досвід проведення земельних реформ

2. РЕФОРМУВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ, ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ ТА РИНКУ ЗЕМЛІ

2.1 Розвиток відносин земельної власності в Україні

2.2 Реформування орендних земельних відносин в Україні

2.3 Перспективи створення вітчизняного ринку землі

3. РОЛЬ ДЕРЖАВИ У РЕФОРМУВАННІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

3.1 Законодавче забезпечення земельної реформи

3.2 Удосконалення системи державного управління земельними ресурсами

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Проведення земельної реформи в будь-якій країні має бути спрямоване на забезпечення реалізації основних функцій, землі в природі, економіці, суспільстві. Реформування земельних відносин передбачає проведення комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших заходів, спрямованих на формування нових за змістом і характером суспільних відносин, пов'язаних із використанням землі. земельний реформа україна власність

Саме такий підхід до здійснення земельної реформи впроваджується в Україні, де з 18 грудня 1990 року вся земля була оголошена об'єктом реформи [4]. При цьому Україна відмовилась від реституції земельних ділянок як способу реформування відносин власності на землю. Водночас основними напрямами земельної реформи були визначені роздержавлення і приватизація земель сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення.

Серед багатьох факторів, які безпосередньо впливають на проведення земельної, аграрної реформ, важливе значення має юридична база, яка має бути адекватною конкретним історичним та іншим умовам розвитку суспільства на території тієї чи іншої держави. У процесі земельної реформи та її правового супроводу проведені кардинальні зміни щодо правового режиму земель сільськогосподарського призначення, окремих земельних ділянок земель населених пунктів, промисловості, транспорту, лісового фонду, водного фонду, земель запасу, можливостей впровадження приватної та колективної, згодом комунальної власності.

Враховуючи те, що весь земний простір України є надбанням її народу, а відповідно до статті 14 Конституції України [1] вона є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, кожний квадратний метр землі повинен нести використовуватись ефективно та безпечно. Тому питання ефективності управління земельними ресурсами і є тим дієвим шляхом, від якого залежить багатство нашого народу. Варто відмітити, що особливої уваги заслуговують управління земельними ресурсами у населених пунктах, адже хоча їхня площа становить 11,5 % земельного фонду України, проте більш ніж 70 % загального земельного податку надходить до бюджету за рахунок сплати земельного податку за використання земель населених пунктів [14, с. 181].

Суттєві зміни стосуються також змін в структурі земельної власності та землекористування, які створили передумови для модернізації виробництва, створення конкурентоспроможних підприємств агропромислового комплексу. Очевидно, що цей процес буде досить тривалим, оскільки він пов'язаний із залученням значних внутрішніх і зовнішніх інвестицій.

Таким чином можна сміливо стверджувати, що тематика реформування земельних відносин в Україні є дуже актуальною, про що свідчать процеси, які відбуваються як на нормативно-правовому рівні, так і в реальному житті. Актуальність проявляється також і в тому, що від вирішення земельних питань залежить подальший розвиток багатьох галузей вітчизняної економіки та розвиток продуктивних сил України. Без реформування земельних відносин не варто сподіватись на повноцінне реформування вітчизняної промисловості.

Завданням даної роботи є розкриття основних здобутків проведення земельної реформи за роки незалежності, плоди, які принесли такі реформи, їх вплив на громадян, юридичних осіб та державу в цілому. Завданням є також з'ясування основних проблем, пов'язаних з проведенням земельної реформи, шляхів ї подолання та перспектив становлення нових, принципово відмінних від радянських стандартів суспільних відносин на землі.

З метою виконання цієї роботи під час її написання були використані різноманітні джерела інформації, зокрема чинна нормативно-правова база, статистична інформація, робото науковців.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РЕФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

1.1 Поняття земельних відносин та земельної реформи

Перш за все варто з'ясувати, що представляють собою земельні відносини. Так, їх можна визначити як суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження та управління на державному, господарському та внутрішньогосподарському рівнях як об'єктом господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві [19, с. 26]. З юридичної точки зору земельні відносини - це суспільні відносини, які виникають у сфері взаємодії суспільства з навколишнім природним середовищем і врегульовані нормами земельного права [13, с. 32].

Саме через земельні відносини виявляється ступінь ефективності норм земельного права, оскільки будь-які суспільні відносини становлять механізм дії правових норм, в якому дія суб'єктів спрямовується у потрібне державі русло. Проте свободу господарської експлуатації закон спрямовує у русло додержання цільового призначення даних ділянок землі, ефективності їх використання. Підвищення родючості тощо.

Земельні відносини умовно можна класифікувати в залежності від їхньої природи та взаємодії учасників під час їх здійснення. Основними складовими земельних відносин, таким чином, є:

? земельні відносини у сфері власності на землю. Вони є основоположними земельними відносинами, оскільки у більшості випадків вони визначають зміст інших видів відносин щодо землі;

? земельні відносини, що є похідними від права власності. Такі відносини виникають тоді, коли власник зацікавлений у передачі прав на земельну ділянку іншим особам. На підставі такого волевиявлення виникають відносини землекористування, відповідно до яких між сторонами встановлюються взаємні права та обов'язки. Такі відносини в свою чергу умовно можна поділити на дві групи: ті, що мають характер речових прав - наприклад, право постійного користування земельною ділянкою, спадкування, та ті, які мають зобов'язальний характер, зокрема, оренда, застава;

? відносини, що виникають у зв'язку із здійсненням права загального користування землею. Сюди відносяться користування такими об'єктами, як вулиці, майдани, парки тощо, тобто такими територіями, якими може користуватись необмежене коло осіб;

? відносини у сфері управління використанням та охороною земель. До цієї групи земельних відносин належать ведення державного земельного кадастру, вилучення земель, землеустрій, державний контроль за цільовим використанням земель, рекультивація земель, накладення на суб'єктів-порушників порядку користування та експлуатації земель відповідних санкцій..

Тепер розглянемо сутність земельної реформи. Можна сказати, що земельна реформа - це перерозподіл землі між зацікавленими юридичними та фізичними особами, які здатні по-господарськи її використовувати [14, с. 182]. Земельна реформа - процес довгостроковий, пов'язаний із реформуванням та вдосконаленням насамперед земельного законодавства - правової реформи та державницьких засад, тобто обумовлений потребами докорінних земельних перетворень, продукуванням, появою різних за рівнем та спрямованістю нормативно-правових актів.

Проведення земельної реформи необхідно для подальшого успішного розвитку вітчизняної економіки й зміцнення процесів її зростання., підвищення ефективності господарювання. Згідно з класичними економічними теоріями держава - неефективний власник в умовах ринкової економіки. Саме приватизація дає можливість підвищити ефективність національної економіки [20, с. 10].

1.2 Початок вітчизняної земельної реформи

У загальному плані реформування земельних відносин передбачає проведення цілого комплексу інституційно-функціональних, економічних, соціальних, правових, екологічних та інших заходів, спрямованих на формування нових суспільних відносин, пов'язаних з використанням землі. В історичному плані здійснення земельної реформи в Україні спрямовано на трансформацію колективної власності в приватну і формуванню на її базі більш ефективної соціально-економічної системи відносин з високим мотиваційним механізмом до роботи і твердою системою відповідальності за її результати.

Особливістю сучасної земельної реформи є те, що вона є складовою частиною економічної реформи в державі. Ця реформа охоплює реформування не тільки земельних відносин, а і відносин власності на засоби виробництва, і націлена вона на ліквідацію державної монополії власності на землю та інші засоби виробництва, на відродження власника і хазяїна в сільській місцевості.

Необхідність реформування земельних відносин в Україні була визнана ще на початку дев'яностих років. Так, 18 грудня 1990 року Верховна Рада України прийняла Постанову “Про земельну реформу” [4], відповідно до якої всі землі республіки були оголошені об'єктом реформи. Завданням цієї реформи було визнано перерозподіл земель з одночасним наданням їх у довічне успадковане володіння громадянам, постійне володіння підприємствам, установам, організаціям, а також у користування з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання й охорони земель.

У березні 1992 року Верховна Рада України прийняла прогресивний на той час Земельний кодекс і Постанову “Про прискорення земельної реформи і приватизації землі”. Прийняття цих актів дозволило почати процеси роздержавлення, паювання і приватизації землі в аграрних підприємствах. Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року “Про приватизацію земельних ділянок” надав можливість безоплатно передавати у приватну власність присадибні земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель, присадибних ділянок, садівництва, дачного і гаражного будівництва, у межах норм, встановлених Земельним кодексом України.

Початковий етап реформування земельних відносин передбачав роздержавлення землі, тобто передачу її в колективну власність сільськогосподарським підприємствам. Земля передавалася за умови, що на вимогу членів підприємств вона буде розпайована і, про потребі, виділена в натурі на земельні ділянки із статусом приватної власності.

Якщо станом на 1 січня 1992 року всі земельні угіддя країни знаходились у державній власності, то вже на 1 січня 2003 року в приватній власності громадян було вже 13,8 тисяч гектарів землі, або 0,02% земельної площі країни і 141,8 тисяч гектарів, або 0,24% - у власності недержавних сільськогосподарських підприємств. Основними власниками землі в Україні стали юридичні особи. Так, на 1 січня 2003 року недержавні сільськогосподарські підприємства мали в користуванні 22490,8 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, а у власності громадян знаходилося 13860,1 тисяча гектарів сільськогосподарських угідь (додаток 1).

Указ Президента Україні від 10 листопада 1994 року “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” прискорив завершення процесу роздержавлення землі. Передача земель у колективну власність аграрних підприємств стала проміжним етапом земельної реформи в Україні. Вона забезпечувала поступовий, максимально безконфліктний перехід від державної до приватної власності на землю сільськогосподарського призначення.

Логічним продовженням став Указ Президента України від 8 серпня 1995 року “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” [5], яким передбачався розподіл земель, як правило, без виділення в натурі, переданих у колективну власність недержавних сільськогосподарських підприємств, на земельні частки (паї) і видача членам цих підприємств сертифікатів єдиного зразка, що гарантують право на земельну частку (пай) в землі, яка перебуває у колективній власності. Таким чином володарі сертифікатів отримали право вільного виходу з підприємств із своїми земельними частками (паями) з подальшим виділенням останніх в натурі. Слід зазначити, що напередодні видання даного Указу подібна практика уже діяла в окремих регіонах України, зокрема на Сумщині, у Львівській та Івано-Франківській областях - у цих областях вже діяли місцеві зразки документів, які підтверджували право приватної власності на земельні ділянки (паї). В окремих місцевостях земельні паї отримували також і працівники соціальної сфери.

На думку дослідників перший етап земельної реформи було завершено у 1999 році. До кінця того року понад 2 мільйонів селян отримали сертифікати, які підтверджували їх права на виділення земельних часток (паїв) у приватну власність в натурі. Варто зазначити, що окремі складнощі цього початкового етапу були пов'язані зі зміною психології людей, та би мовити, прививання сільським мешканцям мислення власників. Земельна реформа мала розпочати перехід від трансформації колективної власності на приватну. В той же час перехід до нового етапу земельної реформи, який передбачає створення ринку землі, не може забезпечити той факт, що у більшості сільських мешканців є сертифікати, які гарантують їх права на земельні частки, поскільки не завжди вони підкріплюються існуванням реальних земельних ділянок на місцевості. Це також не сприяє підвищенню ефективності сільськогосподарського виробництва.

1.3 Іноземний досвід проведення земельних реформ

Проводячи земельну реформу, варто звертати увагу на досвід країн, в яких її проведення мало успіх, зокрема держав колишнього соціалістичного табору. Визначним чинником земельних реформ у постсоціалістичних країнах Європи є приватизація земель. Майже скрізь вона супроводжується компенсацією за вилучення в минулому землевласності [15, с. 115]. Реституція здійснюється різними шляхами: повернення земель колишнім власникам чи їх нащадкам у межах, що були до колективізації; компенсація їх землями, приватизаційними ваучерами в їх вартісному вигляді. Як наслідок - збільшилась кількість домашніх та фермерських господарств.

Проте повернення земель колишнім власникам з певними умовами та обмеженнями. Так, наприклад, у Румунії кожен колишній власник між претендувати не більш як на 10 гектарів землі. Проте через відсутність кредитних заохочень, відповідної системи страхування, консультаційних служб та ряду інших інституцій багато господарств не наважилися стати фермерами і більшість селян залишилась в колективних господарствах, які виникли з колишніх кооперативів. У Чехії ж колишнім власникам та їхнім спадкоємцям повертали землі лише за умови, що вони будуть її обробляти.

Проте після земельного розподілу, який у країнах колишнього соціалістичного табору відбувався в рамках земельних реформ, ще неможливо визначити, скільки існує одноосібних господарств, тобто їх суб'єктів (товариств з обмеженою відповідальністю, змінених колективних господарств, одноосібних підприємців, індивідуальних господарів), якими земельними ділянками вони володіють, скільки власної землі і скільки орендованої використовують господарства та підприємницькі структури. У підприємств і господарських товариств, цілком ймовірно, велика частка оренди. В країнах Східної Європи у господарських структурах аграрного сектора власна земля переважає над орендованою. Сьогоднішні індивідуальні господарства країн Східної Європи мають багато спільного: більшість індивідуальних господарств виділились із великих підприємств або домогосподарств (колишні члени кооперативів та державних підприємств), сімейне підприємство в основному грунтується на одно- або кількаособовій сім'ї, яка іноді використовує найману робочу силу. До зазначеного слід додати, що в Угорщині та Чехії корпоративної перевагою є розміри індивідуальних господарств, які найвищі серед країн Східної Європи [15, с. 116 - 117].

Крім того наші західні сусіди при передачі земель до індивідуальної власності передбачають заходи щодо обмеження земельного обороти. Наприклад, встановлюються максимальні розміри земельної власності, діють заборони або обмеження на придбання у приватну власність земель іноземцями, діють часові обмеження щодо відчуження землі, її успадкування, в окремих випадках продавати землю можна тільки державі.

загалі, земельні реформи частіше мають спрямування на пріоритет приватної власності та в них прослідковується тенденція до подрібнення земельної власності. Зокрема в Японії після Другої світової війни великі земельні латифундії були викуплені у феодалів за помірну плату і продані або передані безоплатно селянам. При цьому колишні великі землеволодіння продовжували використовуватись фермерами переважно як цілісні земельні масиви на основі оренди земельних наділів.

У Голландії великі фермерські господарства теж утворюються шляхом оренди дрібних земельних наділів інших селян, які самостійно не господарюють на них. Таким чином голландські фермери використовують 70% земель. Цей показник використання землі на основі оренди є найвищим після Японії [17, с. 4 - 5].

Що ж стосується США, то майже ѕ всіх американських ферм являють собою невеликі сімейні господарства, на кожну із них припадає в середньому 17,8 гектарів землі. В країнах ЄС також переважає сімейне фермерство з середньою площею ріллі 13,9 гектарів. Найбільший середній розмір ферм у Великобританії - 65,1 гектарів, а найменший - у Греції - 4,3 гектарів.

Таким чином основу сільського господарства економічно розвинених країн становлять дрібні т середні ферми, частка яких у Великобританії та Швеції становить більше 60 %, а в Німеччині, США та Фінляндії - 80 % [16, с. 87].

2. РЕФОРМУВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ, ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ ТА РИНКУ ЗЕМЛІ

2.1 Розвиток відносин земельної власності в Україні

Земельна власність означає панування власника над земельним об'єктом у встановлених законодавством межах. Вони визначаються сумою даних йому повноважень, що у сукупності називаються правом власності. В якості юридичної категорії межі здійснення власності на землю визначаються державою у законодавчих актах, а як економічна категорія власність на землю виникла до виникнення держави та права [10, с. 107].

Різноманітність форм власності на землю є об'єктивною необхідністю, яка зумовлена розвитком економічних відносин, які є ринково зорієнтованими. Таким чином суттєвим результатом реформ у земельному секторі має бути відмова держави від монополії на право власності на землю з її подальшим переданням у приватну власність. За роки незалежності із державної власності юридичних та фізичним особам було передано понад половину земель України. Протягом останніх років продовжує збільшуватись частка земель, що перебувають у приватній власності. Варто зазначити, що у приватну власність передаються в основному землі сільськогосподарського призначення, які становлять 2/5 земельного фонду України.

Добровільно відмовившись від монополії власності на землю на користь приватних осіб держава в особі уповноважених органів стала рівноправним землекористувачем з-поміж інших суб'єктів землекористування. Площа ж земель, які перебувають у державній власності, має визначатись загальнодержавними та загальносуспільними потребами. Таким чином до таких земель звичайно відносяться: землі, що забезпечують функціонування енергетичної системи держави, транспортної та газотранспортної систем, землі зв'язку, оборони, землі, на яких розташовані стратегічні об'єкти, землі природно-заповідного та історико-культурного фондів. Таким чином на кінець 2002 року землі державної власності розподілялись наступним чином:

- Землі запасу - 13321,4 тисяч гектарів, або 44,3%;

- Лісогосподарські підприємства - 8173,7 тисяч гектарів, або 27,2%;

- Підприємства промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення - 2219,2 тисяч гектарів, або 7,4%;

- Сільськогосподарські підприємства - 2873 тисяч гектарів, або 9,6%;

- Водогосподарські підприємства - 449,6 тисяч гектарів, або 1,5%;

- Підприємства і організації природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення - 2219,2 тисяч гектарів, або 7,4%;

- Громадяни - 2578,1 тисяч гектарів, або 9,6%.

Процес зміни форм власності на землю. В тому числі й сільськогосподарського призначення, має чітко виражені у часі тенденціях, обумовлені процесами приватизації державних сільськогосподарських підприємств та передачею їх земель у колективну власність. До 1999 року в структурі землевласників досить стрімко збільшувалась питома вага сільськогосподарських підприємств при повільному зростанні частки земель у приватній власності громадян. Як відзначалося, передача земель у колективну власність сільськогосподарським підприємствам була основним напрямком земельної реформи. При цьому здійснювалось паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам, а громадяни, як співвласники земель колективної власності, отримували сертифікати на право на земельну частку (пай). Таким чином було здійснено паювання майже 26,4 мільйонів гектар земель сільськогосподарського призначення.

Новий етап земельної реформи в Україні було започатковано Указом Президента України від 3 грудня 1999 року “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” [6]. Цим Указом було передбачено реформування колективних сільськогосподарських підприємств як форми аграрного підприємництва. Що не відповідає вимогам ринкової економіки, в господарські структури на засадах приватної власності. Указом було передбачено здійснення організаційних заходів щодо:

? забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності;

? сприяння керівникам і спеціалістам колективних сільськогосподарських підприємств, що реформуються, у реорганізації зазначених підприємств і створенні на їх базі приватних формувань;

? запровадження обов'язкового укладання підприємствами, установами, організаціями, які використовують землю для сільськогосподарських потреб, договорів оренди земельної частки (паю), майнового паю з власниками цих часток, паїв з виплатою орендної плати у натуральній або грошовій формах;

? забезпечення встановлення сторонами договору оренди земельної частки (паю) розміру плати за її оренду на рівні не менше одного відсотка визначеної відповідно до законодавства вартості орендованої земельної частки (паю);

? збереження, по можливості, цілісності господарського використання приватними формуваннями землі та майна колишніх колективних сільськогосподарських підприємств на основі оренди земельних часток (паїв) і майнових паїв у групи власників цих часток, паїв;

? запровадження спрощеного порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю) та майнового паю органами місцевого самоврядування;

? виділення єдиним масивом земельних ділянок групі власників земельних часток (паїв), яка звернулася із заявами про відведення земельних ділянок в натурі, з метою спільного використання або надання в оренду цих ділянок;

? забезпечення суворого додержання встановленого порядку

? відведення в натурі земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у разі їх виходу з колективних сільськогосподарських підприємств;

? зменшення вартості виготовлення документів, необхідних для одержання державного акта на право приватної власності на землю, для осіб, що виявили бажання одержати такий акт за плату, до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

? передачі окремих будівель, споруд, техніки, робочої і продуктивної худоби, птиці, знарядь праці тощо членам колективних сільськогосподарських підприємств - власникам земельних часток (паїв), які подали в установленому порядку заяву про відведення земельної ділянки в натурі, у рахунок погашення належних їм майнових паїв.

На початок 2004 року понад 6,8 мільйон громадян отримали сертифікати, які засвідчували їхні права на земельні частки (паї) і більше половини з них реалізували це право та виділили земельні ділянки в натурі. Лідерами серед регіонів у видачі державних актів на право власності на землю є Кіровоградська та Дніпропетровська області, де, відповідно, 96,3% та 82,9% громадян, які набули право на земельну частку (пай), отримали державні акти на право власності на землю. Низькими є показники Житомирської (26,7%), Донецької (39,2%) областей та Автономної Республіки Крим (39,3%) [12, С. 8] (таблиця 1).

Станом на кінець 2003 року 11,4 мільйон громадян України отримали у приватну власність земельні ділянки площею 3,5 мільйон гектарів для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель, ведення особистого селянського господарства, садівництва, індивідуального дачного та гаражного будівництва відповідно до рішень сільських, селищних, міських рад. Це становить 86,1% від кількості громадян, які мають право на приватизацію наданих їм у користування земельних ділянок.

Наведені вище дані свідчать про те, що земельна реформа, яка зараз відбувається у нашій державі, призводить до зміни форм власності на землю, сприяє розв'язанню проблем забезпечення громадян землею, введенню платності землекористування, створенню передумов для розвитку ринку землі. Під час реформи змінюються земельні відносини, формується нова нормативно-правова база, що регулює земельні питання.

2.2 Реформування орендних земельних відносин в Україні

За відсутності ринку землі, на якому відбуваються операції з купівлі-продажу землі, розвивається ринок оренди землі. Така форма землекористування набуває важливого значення у процесі проведення аграрної та земельної реформ. Оренду землі можна визначити як окрему організаційно-правову форму використання земельної ділянки, яка передбачає передачу її власником-орендодавцем (державою, територіальною громадою, громадянином чи юридичною особою) у тимчасове строкове користування та володіння іншій особі - орендареві за плату для здійснення переважно підприємницької або іншої діяльності з привласненням останнім одержаної продукції [13, с. 121]. Стаття 3 Закону України “Про оренду землі” [3] визначає оренду землі як засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Характеризуючи оренду землі, можна виділити основну ознаку її: вона є договірною формою використання земель, яка передбачає добровільність укладення договорів її оренди, в якому встановлюються правомочності з володіння та користування земельною ділянкою. Проте в окремих випадках, які передбачені законодавчо, орендар може здійснювати у певних межах і розпорядження наданою йому індивідуально визначеною земельною ділянкою або її частиною. Але це розпорядження є дуже обмеженим і стосується, скажімо, суборенди [13, с. 120]. Крім того, відносини з оренди земельної ділянки є платними, сума оплати та порядок її здійснення встановлюється конкретним договором. Договори оренди земельних ділянок мають строковий характер, тобто вони є такими, що укладаються на певний визначений строк. Так, оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років. Як свідчить практика останніх років, договори оренди земельних ділянок укладаються переважно на строк у 4 - 5 років і дуже рідко - на строк понад 10 років.

Особливістю орендних відносин є те, що право власності на одержану з орендованих земель продукцію та доходи від неї отримує орендар. Крім того, оренда не повинна змінювати цільове призначення землі. Також договір оренди земельної ділянки має бути обов'язково зареєстрований, державна реєстрація проводиться протягом 30 днів. Реєстрація договору оренди створює важливі юридичні наслідки, зокрема те, що такий договір набуває чинності після реєстрації, яка є фактом виникнення права оренди земельної ділянки у конкретної особи; орендар набуває права приступати до використання земельної ділянки.

Певною специфікою характеризується укладення договору оренди земельної частки (паю). Так, відповідно до Закону України “Про оренду землі” [3] громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, можуть передавати в оренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання. Можливість укладення договорів таким шляхом виникла в результаті паювання земель колективної форми господарювання у ході земельної реформи.

Слід зазначити, що при оренді державного і комунального майна орендодавцями виступають Фонд державного майна України, його регіональні відділення та державні та комунальні представництва, органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Розвиток орендних відносин щодо землі має змогу пожвавити діяльність суб'єктів господарювання та сприяти надходженню коштів до бюджетів різних рівнів. Так, наприклад, продаж права на оренду строком на 49 років ділянки площею 5,47 гектарів, яка знаходиться на в'їзді в Київ з Чернігівського напрямку для побудови пункту комплексного обслуговування та контролю за якісним станом автомобільного транспорту дозволить поповнити державну казну на 2,6 мільйонів гривень [14, с. 182].

Важливим елементом орендних правовідносин, що стосуються землі, є розмір орендної плати. З метою врегулювання цього питання 2 лютого 2002 року було видано Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян - власників земельних ділянок та земельних часток. Цим Указом передбачається, що з метою підвищення рівня соціального захисту селян -власників земельних ділянок і земельних часток (паїв), а також відповідальності землекористувачів за ефективне використання земель сільськогосподарського призначення на основі розширення конкуренції та дальшої активізації ринкових відносин в аграрному секторі економіки запровадження плати за оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення, земельних часток (паїв) у розмірі не менше 1,5 відсотка визначеної відповідно до законодавства вартості земельної ділянки, земельної частки (паю) та поступового збільшення цієї плати залежно від результаті господарської діяльності та фінансово-економічного стану орендаря. Відповідно до статистичних даних загальна сума виплат за оренду земельних часток (паїв) згідно укладених договорів на 2003 рік становить 2,4 мільярдів гривень. При цьому середній розмір орендної плати складає 115,2 гривень за 1 гектар на рік, що трохи більше, ніж у 2002 році [11, с. 17].

2.3 Перспективи створення вітчизняного ринку землі

Питання створення ринку землі є новим для України, тому не дивно, що цілий ряд питань не знаходить однозначного сприйняття, щодо них пропонуються різні підходи їх вирішення, а в окремих випадках зачіпляються протилежні інтереси різних груп зацікавлених суб'єктів.

Доцільність функціонування ринку землі полягає в тому, що він передбачає вільний доступ до землі, стимулювання широкого розвитку підприємництва на селі, дає змогу забезпечувати раціональне використання, підвищувати родючість земель та їх охорону, а також сприяти зростанню економічної ефективності та екологічної безпечності господарювання [18, с. 43].

Одним з основних заходів на шляху створення дієвого ринку землі є створення належної нормативно-правової бази, яка б відзначалася стабільністю та дієвістю, яка б дозволила в повній мірі реалізовувати власниками свої права щодо земельних ділянок. Правові норми, що закріплені у нормативно-правових актах, мають перш за все сприяти прозорості договорів купівлі-продажу земель та виведенню її з тіньового сектору, поповненню місцевих бюджетів за рахунок розширення податкової бази, покращенню інвестиційної привабливості вітчизняного сільського господарства.

Варто зазначити, що окремі проблеми землекористування поки що не знайшли свого відображення у законотворчій діяльності. Так, наприклад, не регулюються питання з користування внутрішньогосподарськими меліоративними системами. Суттєвими питаннями, які потребують свого вирішення під час проведення земельної реформи, є наступні:

? моніторинг та оцінка земель, ведення державного земельного кадастру;

? реєстрація нерухомого майна, у тому числі земельних ділянок;

? розвиток ринку землі та його інститутів;

? розвиток іпотечного кредитування під заставу землі;

? удосконалення системи земельних платежів;

? охорона земель, збереження та відновлення родючості грунтів;

? здійснення управління земельними ресурсами і землекористуванням із застосуванням науково обгрунтованих методів та підходів.

Майже відразу після початку видачі селянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) почався рух сертифікатів, тобто проведення з ними трансакцій, що властиве реалізації прав власності. Цей рух сертифікатів здійснювався до прийняття Закону України “Про угоди щодо відчуження земельної частки (паю)”, яким було встановлено, що до врегулювання порядку реалізації прав громадян і юридичних осіб на земельну частку (пай) Земельним кодексом України власники земельних часток (паїв) тимчасово не можуть укладати угоди щодо купівлі-продажу, дарування земельної частки (паю) або іншим способом відчужувати зазначені частки (паї), крім передачі їх у спадщину та викупу земельних ділянок для державних та суспільних потреб.

Становлення та розвиток ринку землі як системи юридичних та економічних відносин, де права володіння, користування та розпорядження земельними ділянками визначаються цивільним та земельним законодавствами, є важливою складовою реформування економіки. Основними елементами повноцінного функціонування земельного ринку є:

? наявність землі як об'єкта купівлі-продажу;

? соціально-економічна мотивація виходу на земельний ринок продавців земельних ділянок;

? наявність покупців, спроможних придбати земельні ділянки;

? диференціація земель та встановлення параметрів ціноутворення на землі різних категорій, цільового призначення та місця їхнього знаходження;

? створення організаційно-правового механізму оформлення угод і цивільного функціонування земельного ринку;

? державне регулювання ринку землі на національному, регіональному та місцевому рівнях.

В той же час слід зазначити, що починати процес створення ринку землі слід з трансформації суспільної думки щодо приватної власності на землю та операцій її купівлі-продажу. Недостатньо визнати право приватної власності на землю, законодавчо закріпити потенційну можливість її існування, головне полягає у тому, щоб люди усвідомлювали, що власник землі має право використовувати її для ринкових цілей і реалізовувати свої права у використанні землі як засобу виробництва, об'єкта оренди, торгівлі. Тільки усвідомивши необхідність ринку землі, можна приступати до розробки правових актів і відповідних економічних механізмів, а також організовувати відповідні установи, які здатні забезпечити ефективне функціонування ринку землі в Україні.

Формування і початок функціонування повноцінного ринку землі в нашій державі - процес поступовий і довгостроковий. На даному етапі він лише зароджується, проте вже створені передумови для включення землі як основного засобу виробництва в економічний оборот, залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій, підвищення ефективності землекористування. У ході реформи були вдосконалені економічні механізми регулювання земельних відносин, одержала подальший розвиток нормативна та експертна оцінка земель сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення і земель населених пунктів, почав формуватись ринок землі.

Через регулярне недофінансування заходів, які пов'язані із видачею державних актів на право власності на землю, їх видачу вітчизняний Уряд планує лише у 2006 році. Таке положення справ унеможливлює нормальне функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення, введення якого призначено Земельним кодексом України з 1 січня 2005 року.

Одночасно з видачею державних актів на право власності на землю повинна формуватися відповідна кадастрова документація, здійснюватись державна реєстрація земельних ділянок і прав на них. За оцінками Державного комітету України по земельних ресурсах для завершення земельної реформи необхідно близько 800 мільйонів гривень. З метою здешевлення даного процесу слід виділити кошти для придбання сучасного обладнання для державних кадастрових центрів, передбачити широке застосування даних дистанційного зондування Землі та даних авіаційних фотозйомок.

Через брак коштів на фінансування програм з реформування земельних відносин Радою виконавчих директорів Світового банку Україні було надано позику на суму 195,13 мільйонів доларів США на фінансування Проекту видачі державних актів на право власності на землю і розвитку системи державного кадастру в Україні. Метою цього проекту є передача на справедливій основі земельних ділянок у сільській місцевості приватним особам, підтвердження їх прав власності на землю, підтримка реформування сільськогосподарських підприємств у більш ефективні структури, а також проведення ряду інших заходів екологічної та соціальної спрямованості [11, с. 21].

3. РОЛЬ ДЕРЖАВИ У РЕФОРМУВАННІ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

3.1 Законодавче забезпечення земельної реформи

Суттєво сприяло продовженню земельної реформи прийняття у жовтні 2001 року Земельного кодексу України [2]. Норми цього кодексу створили правові засади для формування ринку землі. Він містить норми прямої дії, ним закріплена напрацьована практика приватизації земель сільськогосподарського призначення.

На мій погляд до найбільш важливих положень нового Земельного кодексу України відносяться:

? визнання рівності трьох форм власності на землю: приватної, державної та колективної;

? закріплення права власності фізичних та юридичних осіб на землю, а також встановлення виключного переліку можливостей обмежень їхніх прав;

? встановлення положення про те, що об'єктом права приватної власності можуть бути земельні ділянки як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення;

? визначення переліку земельних ділянок державної та комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність;

? необхідність і засади розмежування земель державної та комунальної форм власності;

? розширення кола суб'єктів права приватної власності, які можуть набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення (громадяни України, особи без громадянства, юридичні особи України, іноземні громадяни та юридичні особи);

? заборона на придбання земельних ділянок сільськогосподарського призначення іноземними фізичними та юридичними особами та особами без громадянства;

? закріплення механізмів та способів придбання громадянами та юридичними особами земельних ділянок у приватну власність;

обов'язковість продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення під забудову на конкурентних засадах;

? встановлення максимальних розмірів земельних ділянок, які можуть бути безоплатно передані у власність громадянам України;

? тимчасове встановлення максимальних розмірів земельних ділянок, які можуть бути придбані у власність громадянами України для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;

? введення обов'язкової реєстрації прав на земельні ділянки;

? визначення поняття, призначення і змісту державного земельного кадастру;

? обов'язковість проведення грошової оцінки земельних ділянок для оподаткування та для призначення ціни продажу земельних ділянок при здійсненні цивільно-правових угод щодо них;

? встановлення юридичних гарантій захисту права приватної власності від незаконних посягань третіх осіб, при вилучення або викупі земельних ділянок для суспільних потреб, при консервації деградованих сільськогосподарських угідь тощо.

Крім того, нова земельна Конституція створила засади для подальшого удосконалення і розвитку земельних відносин не лише в аграрному секторі, але й у сфері земель несільськогосподарського призначення, враховуючи наступні принципи:

? непорушність права приватної власності на землю та включення землі до ринкового обороту;

? соціальна справедливість у перерозподілі земель, що перебувають у державній та комунальній власності;

? поєднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель.

Проте оскільки у початковий період здійснення земельної реформи питання власності та гарантій прав на землю, платності землекористування, відносин щодо охорони земельних ресурсів, формування ринку землі і державного управління земельними ресурсами повним чином не були розроблені, важливою проблемою залишається розвиток земельного законодавства. Зокрема, прикінцевими положеннями Земельного кодексу України передбачається розробка законів про землеустрій, про державний земельний кадастр, про оцінку земель, про охорону земель, про розмежування земель права державної та комунальної форм власності, про державний земельний (іпотечний) банк, про ринок землі, про визначення правових засад вилучення земель права приватної власності тощо.

Слід зазначити, що окремі закони вже прийняті. Зокрема, це Закон України “Про землеустрій” від 22 травня 2003 року, який визначає правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування.

Трохи пізніше, а саме 5 червня 2003 року було прийнято Закон України “Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)”. Даний Закон визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок в натурі (на місцевості) із земель, які належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також у порядку обміну цими земельними ділянками.

Варто відмітити також Закон України “Про охорону земель” від 19 червня 2003 року, який визначає правові, економічні та соціальні основи охорони земель з метою забезпечення їх раціонального використання, відтворення та підвищення родючості грунтів, інших корисних властивостей землі, збереження екологічних функцій грунтового покриття та охорони довкілля. Того ж дня було прийнято й інший Закон екологічної спрямованості - Закон України “Про державний контроль за використанням та охороною земель”.

Крім того, важливими законодавчими актами, що стосуються реформування земельних відносин, які були прийняті у минулому році відповідно до положень Земельного кодексу України можна назвати Закон України “Про іпотеку” від 5 червня 2003 року, закони “Про використання земель оборони” від 27 листопада 2003 року, “Про оцінку земель” від 11 грудня 2003 року, “Про розмежування земель державної та комунальної власності”, який було прийнято 5 лютого 2004 року. Кроком вперед виявилось також викладення у новій редакції Закону України “Про оренду землі”.

3.2 Удосконалення системи державного управління земельними ресурсами

Центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, є Державний комітет України по земельних ресурсах. Цей орган у встановленому законодавством порядку вносить пропозиції щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони, моніторингу земельних ресурсів, ведення державного земельного кадастру і забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Основними завданнями Державного комітету України по земельних ресурсах є:

? підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру та забезпечення її реалізації;

? координація проведення земельної реформи в Україні;

? здійснення державного контролю за використанням та охороною земель;

? організація і забезпечення ведення державного земельного кадастру, здійснення землеустрою;

? розроблення та участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості грунтів, ведення державного земельного кадастру [7].

Реформуючи земельні відносини виникла об'єктивна необхідність передати Державному комітети України по земельних ресурсах повноважень щодо державної реєстрації земельних ділянок, нерухомого майна та прав на них у складі державного земельного кадастру. Така система реєстрації земельних ділянок і об'єктів нерухомого майна, що розташовані на цих ділянках повинна стати однією з найважливіших складових ринку землі та сприяти розвиткові інституту іпотеки земельних ділянок і системи їх оподаткування. За рахунок такої системи створюється інформаційна база даних для прозорого функціонування ринку землі та об'єктів нерухомості. Інформація, що зосереджена у кадастрових базах даних, має використовуватись для поточного керування земельними ресурсами, державного моніторингу і контролю за використанням і охороною земель, оптимізації землекористування, розробки проектів землевпорядкування, здійснення заходів щодо раціонального використання і охорони земель, реалізації прав власників та користувачів земельних ділянок, нормативної та експертної грошової оцінок земельних ділянок і, відповідно, встановлення конкретних величин податків та орендної плати на землю.

З метою більш ефективного ведення кадастрових робіт ведеться діяльність щодо автоматизації системи державного кадастру - адже це забезпечить можливість більш ефективного управління земельними ресурсами та сприяє створенню єдиної інформаційної мережі ринку землі в Україні.

У процесі реформування земельних відносин на початку 2003 року було створено Державну інспекцію з контролю за використанням і охороною земель. Даний державний орган у межах своєї компетенції організує і здійснює державний контроль, зокрема, за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності, громадянами України, іноземцями, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами земельного законодавства; встановленого порядку набуття і реалізації права на землю, в тому числі на землі водного і лісового фонду; використанням земельних ділянок відповідно до цільового призначення; дотриманням законодавства у процесі укладання цивільно-правових угод, надання у користування, передачі у власність, вилучення (викупу) земельних ділянок, веденням державного обліку і реєстрації земель, достовірністю інформації про наявність та використання земель. Даний орган має право вживати в межах своєї компетенції заходи до усунення порушень земельного законодавства, видавати спеціальні дозволи власникам землі та землекористувачам на зняття і перенесення грунтового покриву земельних ділянок, брати у разі потреби участь у роботі комісій з приймання меліорованих, рекультивованих та інших земель, а також у визначенні земельних ділянок для розміщення об'єктів будівництва та у вирішенні інших питань, пов'язаних з вилученням (викупом) земель.

З метою здійснення ефективного контролю за використанням і охороною земель дана інспекція має право відвідувати підприємства, установи, організації для перевірки стану земельних ділянок та відповідних документів щодо їх використання, давати у межах своєї компетенції обов'язкові для виконання власниками землі і землекористувачами вказівки (приписи) з питань використання і охорони земель, складати акти перевірок або протоколи про адміністративні правопорушення та розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення у сфері використання і охорони земель, а також подавати в установленому порядку матеріали перевірок до відповідних органів для притягнення винних осіб до відповідальності [9]

ВИСНОВКИ

За роки проведення земельної реформи створено нову систему земельних відносин на основі приватної власності на землю, що забезпечує рівність прав власності на землю громадян України, юридичних осіб, територіальних громад і держави, запроваджуються ринкові земельні відносини відповідно до Конституції України [12, с. 4]. Крім того, удосконалено механізми регулювання земельних відносин за рахунок здійснення грошової оцінки землі, розроблено нормативи та методику оцінки земель сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення, населених пунктів, запроваджено плату на землю, починає формуватись вторинний ринок землі.

Результати проведеної в Україні державної політики у сфері реформування земельних відносин та у сільському господарстві дозволяють стверджувати, що Україна крок за кроком йде по шляху впровадження ринкових земельних відносин. В Україні закладені юридичні основи формування ринку землі у сільському господарстві на базі проведеного паювання цих земель із наступним оформленням права власності на конкретну земельну ділянку. Видача сертифікатів на право на земельну частку (пай) практично завершена.

Взагалі земельний ринок України розвивається у двох основних напрямках: ринок земель несільськогосподарського призначення та ринок земель сільськогосподарського призначення. Проте незавершеність реформування сільського господарства за умов відсутності належної інфраструктури ринку землі та недостатність регулятивної ролі держави на ринок сільськогосподарської продукції негативно позначається на результатах реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств, зокрема гальмується процес очікуваної швидкої віддачі від нових організаційних форм господарювання та відносин власності [18, с. 43].

...