Романо-германська система права

Іран, що також створив свою кодифікацію за французьким зразком, знаходився в такому ж становищі, що й Єгипет, Сирія та Ірак. Тут до „ісламської революції” 1978 - 1979 років також існувало змішане право, наполовину романо-германське, наполовину засноване на ісламі. Але „ісламська революція” обумовила кардинальні зміни в цьому процесі: європейський правовий досвід було цілковито відкинуто і заперечено; натомість право знову почало базуватись виключно на нормах шаріату. Аналогічною ситуація була нещодавно і в Афганістані (в період перебування при владі в ньому талібів). Таким чином ситуація з розвитком права в регіоні характеризується перманентними змінами - від рецепції романо-германського права до його заперечення, і навпаки.

На іншому кінці Азії романо-германське право мало лише тимчасовий успіх в Китаї в період 1920 - 1930-х років. Таке ж становище було й у В'єтнамі та в Північній Кореї. Тісні зв'язки з романо-германською правовою сім'єю характерні також для права Японії, Тайваню, Південної Кореї.

Щодо Філіппін, то іспанська колонізація призвела до їх включення до романо-германської правової сім'ї. Однак п'ятдесят років американської окупації привнесли нові елементи до філіппінського права і зробили його змішаним. Право Цейлону (Шрі-Ланки) також можна розглядати як змішане.

Індонезія, колонізована голландцями, у значній мірі належала до романо-германської правової сім'ї. Але концепції романо-германської правової сім'ї існують тут у зв'язку з мусульманським правом і із звичаєвим правом (адатом). Тому і цю систему права можна вважати змішаною.

Таким чином, роблячи загальні підсумки впливу романо-германської системи на право неєвропейських країн, можна сказати, що він мав важливий (часом визначальний) характер. Але при цьому рецепція романо-германської правової традиції завжди враховувала специфіку історичного розвитку, ментальності та релігії кожної з цих країн. Відповідно ця рецепція мала відмінні риси: в різній мірі поєднуючись з місцевими правовими традиціями та звичаями. Тому більшість правових систем неєвропейських країн на даному етапі не можна беззаперечно віднести до романо-германської правової системи, а краще розглядати як змішані.

3. Рецепція романо-германської правової системи в Україні

3.1 Історія розвитку правової системи в Україні

Розвиток правової системи в Україні почався з моменту створення в ній національної державної організації (про що можна вести мову з часів Київської Русі). Таким чином на сучасний момент він вже пройшов тривалий шлях розвитку. Спочатку він був позначений впливом „варварських” звичаїв, які після прийняття християнства доповнились рецепцією римського права через посередництво візантійської правової культури.

Отже, процес становлення романо-германської правової системи в Україні був тотожним до аналогічних процесів у більшості країн Європи.

Послаблення візантійських впливів, а потім і їх повне припинення (після загибелі Візантії у XV ст.) не призвело до припинення запозичення римського права. Але відтепер воно здійснювалось за посередництва інших європейських країн, які вже пройшли цей процес. Це було обумовлено і тим, що в XIV ст. Україна втратила національну державність і потрапила під владу інших європейських держав, які нав'язували їй і свої правові традиції (які були засновані на романо-германській правовій системі). Відновлення рецепції римського права в епоху пізнього середньовіччя проявилось в поширенні на українських теренах Магдебурзького права, Литовських статутів та інших пам'яток права, які поєднали у собі право західноєвропейських країн (що належали до континентальної правової системи) з місцевими правовими традиціями. Цей процес не припинився і після входження українських земель наприкінці XVIII ст. до складу Австрійської та Російської імперій. Лише період перебування України у складі СРСР вніс у цю ситуацію певні корективи.

Період радянського панування в Україні обумовив домінування в ній соціалістичного типу права, який змінив класичну романо-германську правову систему. Проте і право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. А звичаю і судовій практиці відводилась допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.

Після проголошення незалежності України правова система України почала формуватися як самостійна. Вона звільнилась від псевдосоціалістичної сутності, яка приглушила її континентально європейські корені, надавши їм класово-ідеологічних тонів і знову повернулась в романо-германську правову систему.

Зараз можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України. Проте вона перебуває у стадії перехідного періоду і зберігає деякі риси соціалістичної системи. Водночас за період незалежності України було закладено правовий фундамент, що дозволяє стверджувати, що вона входить до романо-германського типу правової системи на правах її особливого європейського різновиду.

Як і решта країн романо-германської правової системи, Україна є країною кодифікованого права (причому протягом останнього десятиліття відбулось оновлення кодексів - замість старих, заснованих на соціалістичній правовій системі, було створено нові, засновані на принципах романо-германського права). Ще однією рисою, яка засвідчує базування права в Україні на принципах романо-германської правової системи є верховенство закону, який є головним джерелом права. Основним законом України є Конституція 1996 р. Прагнення України до євроінтеграції також мають бути пов'язані з приведенням її законодавчої бази у відповідність до європейських стандартів - тобто до сучасної концепції романо-германської правової системи.

Таким чином, можна вести мову про те, що право в Україні почало розвиватись у тісному взаємозв'язку з романо-германською правовою системою. Причому це тяжіння до стандартів континентальної правової системи виявилось настільки сильним, що фактично стало однією з невід'ємних рис вітчизняної правової культури. Підтвердженням цьому є, зокрема і те, що навіть в період перебування України у складі СРСР соціалістична правова система не змогла подолати цієї традиції. Тому після відродження незалежності України її право і повернулось до стандартів романо-германської правової системи - це є додатковим аргументом на користь європейського коріння української нації, її включеності у загальноєвропейський культурний процес, а отже - і додатковим аргументом на користь євроінтеграційних прагнень України та необхідності для нас вступу до Євросоюзу як нашого природного середовища.

3.2 Місце правової системи України серед правових систем світу

За часів Радянського Союзу правова система Української РСР була складовою частиною правової системи СРСР. Ця система належала до сім'ї соціалістичного права, у зв'язку з чим не існувало жодних труднощів з класифікацією українського права. Після здобуття Україною державної незалежності в 1991 році відбувається формування самостійної української національної правової системи. У її розвитку спостерігаються такі, зокрема, позитивні тенденції, як активне формування основних структурних частин правової системи; приведення у відповідність до міжнародних правових стандартів, зокрема європейських; утвердження принципів правової демократичної держави і громадянського суспільства; поява нових підходів до праворозуміння; створення нових галузей та інститутів права і законодавства.

Природно постає питання: до якої правової сім'ї належить сучасна правова система України? Це питання фактично є частиною більш широкої проблеми -- місця національних правових систем країн колишнього соціалістичного табору (зокрема, колишніх республік Союзу РСР) на правовій карті світу.

У юридичній літературі немає єдності думок з приводу характеристики сучасних правових систем постсоціалістичних країн Східної Європи. Проте ці думки можуть бути умовно представлені у вигляді трьох основних концепцій:

1. Концепція повернення постсоціалістичних країн Східної Європи до романо-германської правової сім'ї. Прихильники цієї концепції виходять з того, що історично правові системи цих країн належали до романо-германської правової сім'ї або тяжіли до неї. В країнах Східної Європи відбулися рецепції римського права, основним джерелом права визнавався закон, провідні галузі права були кодифіковані. Право, правозастосування та правова наука постійно зазнавали суттєвого впливу з боку французької та німецької правових шкіл. Соціалістичні революції, що відбулися в цих країнах, трансформували їх правові системи. Основні відмінності соціалістичного права від романо-германського права лежали у сфері правової ідеології (заперечення приватного права, визнання керівної ролі комуністичної партії, концепція відмирання держави і права при комунізмі, пріоритет інтересів держави над правами людини тощо). Проте навіть на соціалістичному етапі свого розвитку цих правових систем певна правова схожість з романо-германським правом все ж таки залишалася.

Цікаво, як визначався статус соціалістичного права західними компаративістами. Згідно з французькою теорією соціалістичне право було самостійною правовою сім'єю -- „позашлюбною (нелегітимною) дочкою” романо-германського права. Німецька теорія розглядала соціалістичне право як «блудного сина” романо-германського права, який з часом повернеться до рідних коренів; отже, соціалістичне право -- це не самостійна правова сім'я, а лише тимчасова аномалія континентального права. Американська теорія характеризувала соціалістичне право як генетичну потвору з деякими елементами романо-германського права.

На думку послідовників концепції повернення, після падіння комуністичних режимів постсоціалістичні країни свідомо відійшли від соціалістичного права і розвиваються у напрямку зближення з романо-германським правом.

2. Концепція самобутності слов'янських правових систем, прибічники якої наполягають на необхідності визнання самостійної слов'янської (євразійської) правової сім'ї. Наприклад, В.Н. Синюков, обґрунтовуючи самодостатність слов'янського права на прикладі російського права, наводить такі його особливості:

1) самобутність російської державності, що не зникає навіть після довгих і масованих запозичень іноземних управлінських і конституційних форм;

2) особливі умови економічного прогресу, для яких характерне спирання на колективні форми господарювання;

3) формування особливого типу соціального статусу особистості, для якого притаманна перевага колективних елементів правосвідомості і нежорсткість ліній диференціації особистості та держави;

4) тісний зв'язок традиційної основи права і держави зі специфікою православного напрямку християнства з його акцентами не на мирському життєрозумінні Бога і людини (католицизм) і тим більше не на благословенні корисливості (протестантизм), а на духовному житті людини з відповідними етичними нормами (некорисливість, благочестя тощо);

5) успадкування через Візантію законодавчих традицій римського права.

3. Концепція окремих шляхів для центрально-європейських, прибалтійських країн та слов'янських країн колишнього СРСР (Росії, України, Білорусі), яка є певним компромісом між першими двома напрямками. Її послідовники вважають, що на початку ХХІ століття конфігурація колишнього правового соціалістичного простору виглядає таким чином: центрально-європейські країни приєдналися до романо-германського права, прибалтійські -- до скандинавського права, а Росія, Україна та Білорусь утворили самостійну слов'янську (євразійську) правову сім'ю, яка має певні особливості.

Прихильники цієї концепції підкреслюють, що у правовій системі України найчастіше діють правові поняття, а не норми права; вона ближче до релігійних правових систем, ніж до світських; тут право є засобом у руках держави для створення нового економічного порядку; приватне право значною мірою поглинається публічним правом; зберігається тверда залежність права від політики й економіки; відсутнє самостійне комерційне право. Ці риси свідчать про те, що в українській правовій системі особливостей набагато більше, ніж спільних ознак з романо-германською правовою сім'єю.

Отже, яке ж місце посідає правова система України на правовій карті світу? На нашу думку, відповідь на це питання залежить передусім від основного, домінуючого критерію, який покладено в основу класифікації правових систем. Якщо, класифікуючи правові системи, компаративіст робить акцент на панівній правовій культурі та правосвідомості, він повинен погодитися з прибічниками концепції трьох шляхів, визнати самобутність правової системи України і віднести її до слов'янської (євразійської) правової сім'ї.

Проте якщо домінуючим вважати юридичну техніку (структуру джерел права та системи права, особливості способів тлумачення та процесу правозастосування), то більш виваженою є концепція повернення до романо-германського права. Сьогодні не існує суттєвих відмінностей національної правової системи України від континентального права ні за способами створення правових норм, ні за способами їх систематизації, ні за способами їх тлумачення, ні за способами їх використання у правозастосовній практиці. Певний рух зроблений і в напрямку зміни праворозуміння: офіційно визнано ідеї верховенства права, пріоритету прав людини, правової соціальної демократичної держави, поділу права на публічне та приватне, непорушності приватної власності, характерні для європейської правової традиції. Отже, на цій підставі можна зробити висновок про те, що правова система України повертається до романо-германської правової сім'ї.

Втім, сьогодні не можна констатувати, що правова система України є повноправним членом романо-германської сім'ї. Повернення постсоціалістичних країн до романо-германського права відбувається різними темпами. Так, щодо правових систем деяких країн Східної Європи (зокрема, Польщі, Чехії, Угорщини, Словенії) вже сьогодні можна зробити висновок про відсутність перешкод до їх „усиновлення” романо-германським правом. Майбутній вступ цих країн до Європейського Союзу буде символізувати остаточне повернення їх правових систем до романо-германської сім'ї.

Водночас Україна досягла значно менших успіхів у зближенні своєї правової системи з романо-германським правом. Тож сучасна українська правова система є правовою системою перехідного типу, що лише тяжіє до романо-германської правової сім'ї, є своєрідним асоційованим членом цієї сім'ї.

3.3 Правова система України, характеристика сучасного етапу формування

Розбудова незалежної Української держави обумовлює потребу у формуванні відповідної правової системи. Від рівня адекватності національної правової системи існуючим економічним, політичним, соціокультурним умовам життя, а також історичному досвіду українського суспільства залежить ступінь імовірності подолання глибокої кризи в державі.

У загалному вигляді під правовою системою розуміється уся сукупність правових явищ, які існують у певній країні. До складу правової системи входять:

- система законодавства;

- система суб'єктів законотворчої діяльності;

- комплекс форм і виявів правосвідомості;

- стан законності у державі.

На формування правової системи значно впливає цілий ряд факторів, головним чином соціально-політичного характеру. Так, за часів СРСР у праві України було багато формальних декларативних елементів. Нині ж трапляються у великій кількості елементи, механічно запозичені з тих чи інших правових систем. Звичайно, у абсолютно чистому вигляді національні правові системи зустрічаються порівняно рідко. Але є недоцільним надмірне перевантаження правової системи України елемнтами іноземних систем. Практичний висновок з цього положення полягає у тому, що Україна, доцільно використовуючи іноземний досвід, повинна формувати свою правову систему, виходячи з інтересів і потреб насамперед власного суспільтва.

Важливим тут є урахування важливості принципу правонаступництва. Сучасна правова система характеризується відносним додержанням цого принципу: посилання на Декларацію про державний суверенітет як на концептуальну парадигму при прийнятті найважливіших правових актів держави; прийняття Закону "Про правонаступництво України", в якому було закріплено принцип функціонування органів державної влади на перехідний, до прийняття Конституції, період.

1. Два етапи процесу формування правової держави України.

Взагалі, процес формування правової системи України умовно можна поділити на два етапи1: попередній - до прийняття Конституції України (1990 - 1996р.р.); і сучасний - цілеспрямована розбудова правової системи відповідно до положень і вимог Конституції України.

Загальною рисою першого етапу було кількісне нагромадження нормативно-правових актів, які покривали не врегульовані законодавством сфери суспільних відносин. У цей час були спроби інвентаризації та кодифікації існуючих юридичних актів (наприклад, розроблення базових законів - кодексів), але вони не були практично реалізовані. Єдиним найголовнішим результатом в цьому плані стало розроблення та прийнятя Конституції України. Як проміжний результат тут можна вважати Конституційну угоду від 8 червня 1995 року.

Другий етап характеризується більш доцільним визначенням предметів правового регулювання, пов'язаних головним чином з впровадженням норм і положень нової Конституції.

Загальний аналіз розвитку системи законодавства в Україні дає змогу визначити одну з основних закономірностей, яка полягає в тому, що концептуальна спрямованість розвитку націонаольного законодавства детермінується процесами, які пов'язані зі змінами сфер правового регулювання. Ці зміни йдуть у двох напрямках:

1. Поширення правового регулювання на раніш не регламентовані правом сфери суспільної діяльності, що виявляється перш за все у збільшенні кількості нормативних актів.

2. Перерозподіл сфери правового регулювання між окремими галузями права, що виявляється у зміні методів правової регламентації, юридичній ідентифікації нових явищ у національному правовому полі (нові види злочинів, нові типи взаємовідносин між суб'єктами та об'єктами правозастосування), в розширенні сфери застосування традиційних правових інститутів.

3. Створення комплексних правових актів, що базуються на суміжних галузях права і виникають в результаті злиття чи взаємодії предметів регулювання. Згадані процеси змін сфер правового регулювання мають значний вплив на становлення структури системи законодавства. В плані ієрархічної побудови процес диференціації виявляється у частковому розширенні компетенції виконавчої влади щодо прийняття нових нормативних актів, і підвищення ролі та значення актів місцевих органів влади і місцевого самоврядування. В галузевій структурі права процес диференціації викликає виділення певних галузей у самостійні через появу нових видів суспільних відносин і необхідність їх правової регламентації - фінансове, земельне, господарське, податкове право.

Процес інтеграції у межах ієрархічної структури стосується підвищення ролі закону в системі законодавства, насамперед Основного Закону. Це вимагає реалізації принципу верховенства закону та реалізації потреби прийняття підзаконних актів на основі і на виконання закону, норм Конституції. Крім цього, процес інтеграції у галузевій структурі законодавства виявляється у збільшенні кількості правових актів, у ліквідації прогалин у системі законодавства, у прагненні досягти єдиного розуміння при тлумаченні законів і певних юридичних термінів (наприклад введення глосарію у формі окремої частини деяких законодавчих актів, що стосуються головним чином регулювання зовнішньоекономічної діяльності).

Важливою подією в процесі державотворення, становлення правової системи стало прийняття Конституції України. Конституція визначає головні засади і свободи людини, встановлює правові основи функціонування громадянського суспільства та нових економічних відносин. Стабільність Конституції повинна забезпечуватися прийняттям конституційних законів, які б конкретизували і розвивали її норми. Сукупність цих законів створює підвалини базової галузі права України - конституційного права.

Положення Конституції конкретизуються та реалізуються і через галузеве законодавство. Одночасно норми Конституції поширюють свою силу й на сфері відносин, які регулюються галузевим законодавством, оскільки Конституція має характер прямої дії (ст. 8 Конституції). Між нормами Конституції та нормами галузевого законодавства існують відносини не тільки координації, а й субординації. Ієрархія правових актів у концептуальному вигляді визначає ст. 150 і закріплена ст. 8 Конституції. Більш детальне співвідношення має визначатися новим законом про правові та підзаконні акти України. Ефективність і стабільність правової системи України великою мірою залежатиме від рівня відповідності усіх законодавчих та підзаконних актів положенням Конституції, яка є головним їх джерелом.

Висновки

Роблячи загальні підсумки досліджуваної теми, можемо констатувати, що її вивчення має тривалу історію. Історіографія теми представлена численними працями закордонних та вітчизняних дослідників. Проте у нас в радянський період вона була заполітизованою, що позбавляло її дослідження об'єктивності. Правда, останнім часом цей недолік долається. Активно залучаються праці закордонних юристів. Але вести розмови про завершений характер розробки даної теми є передчасним. Вони будуть тривати, оскільки еволюціонує і сама романо-германська правова система.

Дослідивши виток романо-германської правової системи, ми прийшли до висновку, що її становлення пройшло складний шлях розвитку. Починаючи з епохи раннього середньовіччя в континентальній Європі відбувалось поступове злиття норм римського права і варварських правових звичаїв. Цей процес мав тривалий характер, розтягся на все середньовіччя, захопив Новий час і завершився лише на початку XIX ст. після прийняття наполеонівських кодексів, які стали першоосновою сучасної романо-германської правової системи.

Шлях еволюції романо-германської правової системи значною мірою визначався змінами у правовій системі Франції, яка виступала своєрідним законодавцем правової культури серед країн романо-германської правової системи. Це знайшло своє відображення у законодавстві різних країн цієї правової системи, яке створювалися за зразком французьких кодексів. Певною мірою подібну до Франції роль у розвитку романо-германської правової системи відігравала також Німеччина.

Взагалі, розглядаючи поняття правової системи узагальнено, можна констатувати, що вона являє собою сукупність особливостей всіх державно-правових явищ, що властиві певній групі держав. Ці особливості сформувались історично під впливом різноманітних політичних, соціальних та економічних чинників і мають своїм наслідком сучасний стан права в цих країнах.

Романо-германська система права не є однорідною і в свою чергу може бути умовно поділена на кілька правових підсистем, кожна з яких є по-своєму оригінальною. Та не слід переоцінювати існуючі між ними відмінності. Їх схожість є значною, особливо якщо розглядати ці підсистеми в цілому. Тому ми спокійно можемо говорити про романо-германську сім'ю, відмовившись від пошуків в ній підгруп. Вони можуть бути знайдені, але лише на рівні однієї або декількох окремих галузей права. Таким чином, романо-германська правова система на сьогодні є доконаним фактом і домінує у більшості країн континентальної Європи, а також у ряді їх колишніх колоній та країнах, що здійснили рецепцію римського права.

Дослідивши структурні особливості романо-германської системи права, можна зробити висновок, що основним джерелом права в ній є закон, а інші види джерел виконують допоміжну роль і доповнюють його. Таким чином романо-германська система права має універсальний характер, порівняно з іншими правовими системами.

Це зумовлює своєрідність і неповторність кожної з них, але разом з тим свідчить і про спільні закономірності їх розвитку та певну взаємопов'язаність. Це повною мірою стосується і України, яка розвивала свою правову культуру в контексті континентальної правової системи, але при цьому мала і власні особливості. Але оскільки кожна з європейських країн також має свої відмінності у різних аспектах культури (в тому рахунку і правової), але при цьому тяжіють до євроінтеграції як до універсального способу співіснування споріднених етнокультурних спільнот (що ніяким чином не спричиняє втрату власної ідентичності); то і Україна також має всі підстави для євроінтеграції, але це не призведе до втрати власної ідентичності.

Список використаної літератури

1. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. - М.: Юрист, 2003. - Т. 2. - С. 169 - 269.

2. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. - М.: Юрист, 2003. - Т. 2. - С. 375, 375 - 398.

3. Глиняний В. История государства и права зарубежних стран. -Х.: Одиссей, 2003. - Ч. 1. - 832 с.; Третьякова Т.А., Губенко М.Н. История государства и права зарубежних стран. - К.: Правник, 1999. - 199 с.

4. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. - М.: Юрист, 2002. - С. 466 - 471.

5. История новейшего времени стран Европи и Америки: 1945 - 2000. - М.: Простор, 2002. - С. 87 - 88.

6. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. - М.: Юрист, 2003. - Т. 2. - С. 281 - 294.

7. Африка: энциклопедический справочник. - М.: Советская энциклопедия, 1987. - Т. 1. - 672 с. - Т. 2. - 671 с.

8. Алексеев С.С. Общая теория права. - М.: Юрист, 1995. - 455 с.

9. Бек В.А. Рецепция Римского права в Западной Европе: Автореф. дис. канд. юрид. наук. - Л., 1950. -17с.

10. Берман Г.Д. Право і революція: Формування західної традиції права. - К.: IRIS, 2001. - 651 с.

11. Буткевич В. Міжнародне право. Основи теорії. - К.: Либідь, 2002. - 608с.

12. Васецький В.Ю. Права людини в романо-германській правовій системі // Держава і право. Юрид. і політ. науки: Зб. наук. пр. - 2004. - Вип. 24. - С. 60 - 66.

13. Голяк Л.В., Мацько А.С., Тюріна О.В. Порівняльне правознавство: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2004. - 200 с.

14. Григонис Э. Теория государства и права. Курс лекций. - СПб.: Питер, 2002. - 320 с.

15. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основние правовие системи современности. - Пер. с фр. В.А. Туманова. - М.: Международние отношения, 1997. - 400 с.

16. Карбоннье Ж. Юридическая социология. - Пер. с фр. - М., 1986. - С.330.

17. Кашкин С. Право Европейского Союза. - М.: Юрист, 2003. - 925 с.

18. Кельман М. Загальна теорія держави та права зарубіжних країн. - Л.: Новий Світ, 2000. - 584 с.

19. Філософія права. - К.: Юринком Интер, 2002. - 272 с.

20. Фридмен Л. Введение в американское право. - Пер. с англ. - М., 1992. - 287 с.

21. Фуше М. Европейская республика. - Пер. с фр. - М.: Международние отношения, 1999. - 168 с.

22. Чернецька О.В., Шилінгов В.С. Правові системи сучасності. - Ірпінь, 2003. - 101 с.

Размещено на Allbest.ru