Погляди Ж.-Ж. Руссо на державотворення

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

Вступ

1. Теоретичні засади дослідження теорії народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо

1.1 Ідеологія Просвітництва у вченні про державу та право

1.2 Ідейна боротьба у Франції XVIII ст.

1.3 Біографія та становлення Ж.-Ж. Руссо як філософа

2. Особливості теорії народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо

2.1 Суспільний договір як першооснова держави в працях Руссо

2.2 Основні положення ідеї народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо

Висновки

Література



Вступ

Серед видатних мислителів передодня французької буржуазної революції 1789-1794 років особливе місце займає Жан-Жак Руссо. Руссо став об'єктом багатьох досліджень і різних інтерпретацій. Будучи видатним представником французького Просвітництва XVIII століття, він вселяє повагу чи викликає захоплення.

Французький філософ, мораліст і політичний мислитель, фігура багато обдарована і повна протиріч, Ж.-Ж. Руссо висловлював прагнення до оновлення суспільства, і, одночасно, консервативні настрої, бажання і разом з тим боязнь радикальної революції, ностальгію за примітивного життя - і страх перед варварством. Руссо чи не єдиний із просвітителів, хто не апелював до розуму. Вище розуму, росту наукових знань і наукового прогресу, що їх Просвітництво мало за єдину надію цивілізації, він цінував почуття, добру волю, пошану, будучи переконаним, що найціннішим у житті є прості емоції, що не відрізняють індивідів одне від одного і найбільш виразно, в чистому вигляді зустрічаються у неосвічених людей.

Соціально-економічні та демократичні ідеї Руссо отримували захоплену оцінку в багатьох країнах, де розвивалася боротьба проти середньовіччя, феодального поневолення, абсолютних монархій.

Літературна діяльність Руссо була дуже плідна. Він написав ряд творів з філософії, соціології, педагогіці, а також художні твори.

Нашу увагу звернено до робіт, в яких Руссо спробував викласти історію походження і розвитку нерівності, виникнення політичних товариств і зловживань, яким відкривають вони місце, наскільки все це може бути виведено з природи людини, при світлі одного тільки розуму і незалежно від священних догм, що дають верховної влади санкцію божественного права.

У даній роботі розглянуті соціальні і політико-правові погляди Ж.- Ж.. Руссо, викладені ним в самих значних його творах - «Міркування про науки і мистецтва», «Міркування про походження і основах нерівності між людьми» (1754), «Про суспільний договір, або Принципи політичного права»(1762),«Про політичної економії »(1755).

Актуальність даної теми полягає у тому, що рівності людей при сучасних формах державних правлінь є одним із найважливіших питань, яке турбує сучасне суспільство. Адже до цієї теми відносяться економічні, політичні, правові та інші відносини як серед людей, так і між державою та її громадянами. Жан-Жак Руссо пропонує своє бачення співвідношення цих верства суспільства.

Актуальність дослідження зумовлена також тією обставиною, що і на сьогодні основні положення теорії народного суверенітету лежать в основі державотворення, зокрема - українського.

Мета даної роботи полягає у дослідженні поглядів Руссо про державотворення та людей у його теорії народного суверенітету.

Враховуючи мету були поставлені наступні завдання:

- дослідити напрямки розвитку політико-правових поглядів в епоху Просвітництва

- прослідкувати становлення Ж.-Ж. Руссо як філософа

- проаналізувати суспільний договір як першооснова держави в працях Руссо

- розкрити значення державного суверенітету Ж.-Ж. Руссо.

Об'єктом дослідження є політико-правові погляди на державу та право Ж.-Ж. Руссо.

Предметом дослідження є теорія народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо.



1. Теоретичні засади дослідження теорії народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо

1.1 Ідеологія Просвітництва у вченні про державу та право

руссо держава народний суверенітет

В історії суспільного розвитку Просвітництво постає як ідейний рух у країнах Західної Європи та Північної Америки кінця XVІІ-XVІІІ ст. Головною метою цього руху була боротьба проти багатьох феодальних установлень у соціально-політичному житті.

Ідеологію Просвітництва було започатковано в процесі розвитку буржуазних відносин і антифеодальної боротьби у XV!! ст. в Англії, де буржуазні революції відбулися раніше, ніж в інших країнах. Просвітництво пропагувало ідеї буржуазної демократії, суспільного прогресу, рівності, праці на благо суспільства, свободи особистості, республіканського державного устрою[12, C.38].

Просвітителі піддавали критиці форми життя, що склалися. Вони розглядали їх як наслідок обману народів владою і церквою, виходили з того, що в громадянському суспільстві, якщо воно побудоване розумно, людина стає цивілізованою. Матеріальною основою росту культури і моральності, перетворення її з інстинктивної в усвідомлену є розширення торгівлі та зростання промисловості, утворення національних держав, установлення влади людини над власними пристрастями і стихійними силами природи. Історичне майбутнє просвітителі вбачали в "царстві розуму". Найвищого рівня Просвітництво досягло у Франції напередодні Великої французької революції, стало основою світогляду під час війни за незалежність у Північній Америці (1775--1783 pp.). Згодом ідеологія Просвітництва почала домінувати в інших країнах, поширилась у Німеччині, Іспанії, Італії, серед слов'янських народів, відіграла значну роль у формуванні політико-правових концепцій зміни устрою держав та їхніх правових систем[15, C.234].

Важливою фігурою французького Просвітництва, одним із авторів нової політико-правової ідеології був Вольтер (Франсуа-Марі Аруе, 1694--1778). Основні погляди цього мислителя в царині державності та права викладено в працях "Філософські листи" і "Досвід загальної історії та про звичаї й дух народів". Він був переконаний, що соціальною основою нерівності є неосвіченість, якій сприяє церква з її жорсткими настановами й порядками, що суперечать природній сутності людини. Тому Вольтер підтримував відому концепцію природного права. Природними законами він називав закони розуму, що диктують людям рівність і свободу, яка, за його вченням, є головним природним правом людини. Щоби людина могла реалізувати це право, було необхідно, на думку філософа, скасувати привілеї, що існували в тогочасному суспільстві, встановити політичні права: свободу совісті, слова, друку та власності[13, C.185].

Гарантом реалізації природного права людини, за вченням Вольтера, повинна стати держава. За формою правління вона мала бути "освіченою монархією" або монархією, що обмежена законом. Перебудову державного устрою слід здійснити реформами зверху під керівництвом і контролем монарха.

Більш деталізованою була державно-правова концепція Шарля-Луї Монтеск'є (1689--1755), викладена ним у працях "Перські листи" і "Про дух законів".

Як і Вольтер, він був прибічником теорії природного права, вважаючи, що у світі все відбувається відповідно до природної закономірності. Він зазначав, що розумні істоти можуть самі видавати закони, але в них є й закони, створені не ними, тобто природні закони.

Закони, писав Монтеск'є, в якнайширшому розумінні цього слова є необхідні відносини, що випливають із природи речей; в цьому плані все, що існує, має свої закони: вони є і в божества, і у світі матеріальних речей, і у тварин, і у людини[12,C.233].

Свобода людини в державі -- це політична свобода. Мислитель підкреслював різницю між політичною свободою і свавіллям. Він зазначав, що в державі, де є закони, свобода може полягати лише в тому, щоби мати можливість робити все, що заманеться, і не бути примушеним робити те, чого не хочеться. Свобода є право робити те, що дозволено законами. Якби громадянин міг робити те, що законами заборонено, то в нього не було б свободи, оскільки те саме могли б робити інші громадяни.

Об'єднана в державі сила окремих людей є владою; вона може бути віддана одній або декільком особам. Форму правління Монтеск'є визначав на підставі того, скільки людей знаходиться при владі. За його вченням, це може бути республіка, монархія або деспотія.

Республіканською формою правління мислитель називав таку, де влада належить усьому народові або певній кількості сімейств; монархією -- форму, де одноособове править монарх на підставі закону; деспотією -- де управління державою здійснює одна особа, керуючись власними примхами.

Аналізуючи згадані форми правління, Монтеск'є віддавав перевагу монархи, яка функціонує на підставі закону. В такій державі, на його думку, гарантується політична свобода людей і виникають умови для реалізації принципу: "свобода є право робити все, що дозволено законами". Рівночасно він допускав, що політична свобода може бути реалізованою і за республіканської форми правління.

Розмірковуючи про форми правління та причини, що їх обумовлюють, Монтеск'є дійшов висновку, що вони залежать від розмірів території держави, клімату тощо. Республіка, на його думку, можлива в невеликих за територією країнах; у середніх за розмірами державах встановлюється монархія; в державах, які мають значні території, що ускладнює управління, можлива деспотія.

Зловживання владою може бути виключеним лише в тому випадку, коли влада в державі побудована за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Ці три гілки влади, на думку Монтеск'є, мусять контролювати одна одну, попереджувати зловживання і створювати умови для реалізації громадянами політичної свободи. [12,C.235].

Головним аспектом політично-правових розмірковувань Дені Дідро (1713--1784) була природа людини. Коли люди знаходились у природному стані, вони були рівними, позаяк усі керувалися природними законами. Але люди прагнуть жити спільно з подібними до себе; підштовхуванні особистими інтересами, вони об'єднуються в суспільство для задоволення своїх потреб.

У процесі розвитку суспільства виникає приватна власність, відносини людей ускладнюються, що потребує управління і встановлення порядку. Це приводить до створення держави і появи писаних законів. Продуктом суспільного договору є державна влада, в основі якої -- воля народу. Метою держави є забезпечення невід'ємних прав громадян та їхнього добробуту.

Розмірковуючи про форми держави, Дідро вважав, що кращою є та, яка забезпечує спокійне й довговічне правління. Але з наявних форм мислитель віддавав перевагу монархії, що обмежена законом і в якій забезпечується можливість участі народу в управлінні політичними справами[9, C.165].

На досягнення означеної мети держави повинен працювати і монарх, а якщо він не забезпечує реалізації прав громадян і порушує їхні природні права, то народ може розірвати договір і укласти новий.

Припускаючи участь народу в управлінні державними справами,- Дідро вважав, що право бути обраними до представницьких органів влади повинні були мати лише громадяни, які володіли власністю. Водночас мислитель виступав проти надмірного багатства і злиднів, вважав необхідною функцією держави надання допомоги бідним. Значну роль у державі, за вченням Дідро, має право. Воно регулює всі аспекти життєдіяльності людей за допомогою законів. Всі члени суспільства рівні перед законом у своїх обов'язках.

Як і Дідро, Поль-Анрі Гольбах (1723--1789) уважав, що з об'єднанням у державу особисті інтереси людей відіграють визначальну роль.

На ранніх стадіях існування люди живуть за природними законами. Ці закони випливають із людської природи і встановлюють принципи суспільних відносин.

Природні права людини не змінюються і мають перевагу над писаними законами держави, що їх слід погоджувати з природними законами. Головними природними правами, на думку Гольбаха, є свобода, власність, безпека громадян[8, C.325].

Закони держави, за вченням мислителя, -- це продукт суспільного договору, вони регулюють суспільні відносини в цілому, а також відносини між носієм влади (сувереном) і народом. Окрім цього, закони визначають межі повноважень суверена й межі підкорення йому народу, спрямовують дії суверена на охорону природних і майнових прав громадян. Якщо в державі ці умови не виконуються, люди можуть відмовитися від покори носієві влади. Закони повинні гарантувати ще одне природне право людини: свободу, яка проявляється у свободі слова, друку й совісті. Гольбах поділяв ідею, що в суспільстві має панувати закон.

Як і Дідро, він був прибічником обмеженої монархії, в якій забезпечено участь народу в управлінні державними справами. Але обирати до представницьких органів влади, за його проектом, слід було тільки власників землі.

Політичні та правові погляди, основу яких складали ідеї політичної свободи, друку, совісті, верховенства закону, викладав Клод-Адріан Гельвецій (1715--1771).

Свої міркування про державу, право, закон і особу він будував на визначенні ролі соціального середовища в житті людини. Він стверджував, що характер людини детермінований соціальним середовищем, політичними і правовими установами. Держава, за вченням Гельвеція, -- це закономірний продукт суспільного розвитку. Основою утворення держави є особисті інтереси людей, передовсім боротьба проти природи і прагнення подолати протиріччя між людьми. Ці інтереси підштовхують людей до необхідності укладання суспільного договору і встановлення законів для охорони приватної власності.

Приватна власність, на думку Гельвеція, є основою вдалого суспільного договору. З огляду на це він пропонував розробити таке законодавство, яке регулювало б відносини власності. Гельвецій обстоював ідею верховенства закону, який мав гарантувати політичну свободу[13,C.92].

Гельвецієві був притаманний особливий підхід до форм держави, природу яких він виводив із їхньої мети: створення умов для добробуту чи задоволення інтересів правителів.

Якщо держава має на меті гарантію політичної свободи і добробуту людей -- це добра форма правління, а якщо в державі над усе ставиться задоволення особистих інтересів правителів, то таку форму правління Гельвецій називав поганою.

Щоб держава виконала своє призначення -- створення умов для реалізації політичної свободи, мислитель запропонував проект федеративної держави з республіканською формою правління.

Законодавча влада функціонує на рівні федерації, а на нижчому рівні -- виконавча влада, що формується внаслідок виборів.

1.2 Ідейна боротьба у Франції XVIII ст.

Ідейна боротьба у Франції XVIII ст. служить класичним прикладом того, як в протиборстві з феодальним світоглядом формувалося політична свідомість буржуазії. В ході цієї боротьби найвиразніше виявлялися загальні закономірності і тенденції, що визначили розвиток політичної думки в епоху ранніх антифеодальних революцій.

Економічні причини, що зумовили гостроту ідейної боротьби в період підготовки і проведення Французької революції 1789 - 1794 рр., коренились в особливостях капіталістичного розвитку країни. До початку XVIII ст. Франція стає одним з найбільших центрів європейської торгівлі. Її промисловість, завдяки жвавим зв'язкам з іншими країнами, починає розвиватися прискореними темпами. У той же час у Франції збереглися численні пережитки кріпосницьких відносин (сеньориальные володіння, залишки серважа та ін), які перешкоджали розширенню внутрішнього ринку. В середині XVIII ст. Франція опинилася осередком соціально-економічних протиріч між віджилим феодальним ладом і набирали силу капіталізмом[12, C.212].

Основною політичною причиною загострення ідейної боротьби напередодні революції з'явилася склалася в країні розстановка громадських сил. Висхідній буржуазії у Франції протистояла абсолютна монархія, яка досягла зеніту своєї могутності. Для завоювання влади французьке бюргерство змушене було шукати соціальну підтримку і охоче йшов на об'єднання з народними масами.

Піднімаючи народ на боротьбу з абсолютистским режимом, народжувана буржуазія виступала на чолі третього стану, до якого належали тоді все непривілейовані верстви населення (буржуа, селяни, робітники, міська біднота та ін). Широку участь народних мас в революційному русі забезпечило йому небувалий розмах, підштовхувало до проведення в країні радикальних суспільних перетворень, а також сприяло більш глибокому, порівняно з революцією в Англії, розмежування позицій у самому антифеодальному таборі.

Серед причин ідеологічного порядку, що обумовили хід ідейної боротьби в передреволюційній Франції, вирішальну роль зіграло те, що в релігійні війни, що охопили країну на рубежі XVI-XVII ст., перемогу здобув католицизм. Католицька реакція, перейшовши в наступ, розпалювала у віруючих релігійну нетерпимість і фанатизм. У цих умовах боротьба прогресивних сил товариства з теологічним світоглядом придбала непримиренний характер і була доведена до повного заперечення християнства[15, C.234].

Програму антифеодального руху у Франції розробляли представники різних політичних напрямів: просвітителі, революційні демократи та ін.

Просвітництво як ідейний рух являє собою закономірну щабель у розвитку політичної ідеології. Рух просвітителів виникає на ранніх етапах ідеологічної підготовки переходу до буржуазному строю, коли в країні ще не склалася революційна ситуація. Просвітницькі вчення виражали інтереси тих соціальних верств, які сподівалися здійснити назрілі перетворення з допомогою поширення знань і поступових реформ. У міру наростання кризи феодального ладу просвіти виділилося революційно-демократичний напрям політичної думки.

Інтереси незаможних шарів населення знайшли відображення в ідеології комунізму, представники якого продовжили розробку проектів організації держави і законів, заснованих на суспільній власності.

1.3 Біографія та становлення Ж.-Ж. Руссо як філософа

Французький письменник і філософ Жан Жак Руссо народився 28 червня 1712 року в Женеві, у родині годинникаря. Мати його, Сюзанна Бернар, походила із заможної буржуазної родини. Батько, Ісак Руссо, із ремісників, відрізнявся непостійним, дратівливим характером. Жан Жак із самого раннього дитинства був оточений добрими і люблячими його тітками, Госерю і Ламберс'є, що з надзвичайною ретельністю пестили і виховували хлопчика. Жан Жак рано почав самостійне життя, повне негараздів і перешкод. Він перепробував усілякі професії: був переписувачем у нотаріуса, учився на гравера, служив лакеєм[6, C.125].

Потім, не знайшовши застосування своїм силам і здібностям, відправився мандрувати. Шістнадцятирічний Руссо, мандруючи східною Францією, Швейцарією, Савойєю, що входила тоді до складу Королівства Сардинії, зустрівся з католицьким священиком Понвером і під його впливом відмовився від кальвінізму - релігії своїх дідів і батьків. За рекомендацією Понвера Жан Жак познайомився в Анесі - головному місті Верхньої Савойї - з 28-річною швейцарською дворянкою Луїзою де Варанс і займалася вербуванням молодих людей у католицтво. Ставний, обдарований від природи, Жан Жак склав на пані де Варанс сприятливе враження і незабаром був відправлений до Туріну, у притулок для "перетворених", де був наставлений і прийнятий у лоно католицької церкви. Через чотири місяці Руссо залишив Турін. Пізніше він отримав місце домашнього секретаря в аристократичному домі. Тут йому давали уроки латинської мови, навчили бездоганно говорити італійською. І все-таки Руссо не затримався надовго у своїх прихильних панів. Його як і раніше тягло мандрувати, до того ж він мріяв знову побачити пані де Варанс. І ця зустріч незабаром відбулася. Пані де Варанс пробачили Руссо безрозсудні юнацькі мандри і прийняла його у свій будинок, що надовго став його домом. Тут між Руссо і пані де Варанс встановилися близькі відносини[4, C.45].

У 1740 році взаємини між Руссо і де Варанс погіршилися, і він змушений був залишити свій новий дім. Переїхавши до Ліону, Руссо знайшов тут місце вихователя дітей у будинку пана Маблі - головного судді міста. Восени 1741 року Руссо переїхав у Париж. Перший час він серйозно розраховував на успіх свого винаходу - нової нотної системи. Винайдений ним нотний запис у цифрах, представлений в Паризьку академію наук, не зустрів схвалення, і йому знову довелося розраховувати на випадкові заробітки. Протягом двох років Руссо перебивався переписуванням нот, уроками музики, дрібною літературною працею.

У 1743 році за посередництва пані де Брольї він одержав посаду секретаря французького посланника у Венеції. Протягом року Руссо сумлінно виконував свої обов'язки. Однак, зарозуміле і грубе ставлення посланника графа де Монтегю змусило Руссо залишити дипломатичну службу і повернутися в Париж. У Парижі Руссо зійшовся з молодою білошвейкою Терезою Левасеер, яка, за його словами, мала просту і добру вдачу. Руссо прожив з нею 34 роки, до кінця своїх днів. Він намагався її навчити грамоті, однак усі зусилля залишилися марними. У Руссо було п'ятеро дітей. Несприятливі сімейно-побутові умови змусили помістити дітей у виховний будинок. У 1752-1762 роках Руссо вніс свіжий подих в ідейне новаторство і літературно-художню творчість свого часу[6, C.125].

Перший твір Руссо написав у зв'язку з конкурсом, оголошеним Діжонською академією. У цій роботі Руссо вперше в історії суспільної думки зовсім виразно говорить про розбіжність між науково-технічним прогресом, і станом людської моральності. Руссо відзначає ряд протиріч історичного процесу, а також те, що культура протистоїть природі. Згодом ці ідеї виявляться в центрі дискусій щодо протиріч суспільного процесу. У своєму "Суспільному договорі" Руссо розвиває ідею, відповідно до якої люди домовилися між собою заснувати державу для забезпечення суспільної безпеки й охорони волі громадян. Але держава, згідно з Руссо, з інституту, що забезпечує волю і безпеку громадян, згодом перетворилося в орган придушення і гноблення людей. Найбільш відверто цей перехід "у своє інше" відбувається в монархічній абсолютистській державі. До державного і відповідно цивільного стану люди жили, згідно з Руссо, у "природному стані". За допомогою ідеї "природного права" їм влаштована невід'ємність таких прав людини, як право на життя, волю і власність. [11, C.48].

Крім того, Руссо писав статті з актуальних політичних, економічних, музичних та інших питань для "Енциклопедії", що редагувалася д'Аламбером і Дідро. Цікава його стаття "Про політичну економію", опублікована в 1755 році в V томі "Енциклопедії". Він висвітив у ній соціально-економічні проблеми, зокрема, майнові відносини, державне управління, суспільне виховання.

У 1756 році Руссо виклав зміст великої праці Шарля де Сен П'єра "Міркування про вічний мир". У дусі демократичного гуманізму він покритикував криваві грабіжницькі війни і виразив своє гаряче прагнення до миру, до порятунку людства від спустошливих воєн і до перетворення всіх народів у єдину дружну родину. Ця робота була опублікована посмертно, у 1781 році. Літературні успіхи, однак, не приносили Руссо ні достатніх засобів для існування, ні щиросердечного спокою. Його люто труїли і переслідували французькі, швейцарські, нідерландські клерикали і королівські чиновники. Руссо не залишалося нічого іншого, як шукати заступництва і захисту в інших країнах. Він звернувся з листом до Фрідріха ІІ, просячи його дозволити оселитися у Невшателі. Там Руссо прожив більше двох років. Спочатку він оселився на дачі Коломбе у губернатора лорда Кейта, потім у селі Мотьє, розташованому в передгір'ях у мальовничій місцевості. У цій самоті Руссо писав порівняно небагато: перший час він відпочивав. Але й те, що було написано в селі Мотьє, у відповідь на переслідування і підступність женевської влади, викликало обурення місцевого духовенства і масовий протест у протестантському світі[6, C.125].

Руссо залишив Мотьє й оселився на острові Св. Петра на Бєльському озері. Але і тут уряд не залишив його в спокої. Бернський сенат запропонував Руссо залишити острів і область Берна. Руссо в супроводі Терези відправився в Страсбург. Однак і там він не міг залишатися довго. Тоді Руссо умовили поїхати в Англію, куди запросив його філософ Девід Юм. Руссо перетнув Ла-Манш і прибув до Лондона. Юм поселив його в Чезвіку - околиці Лондона. Через якийсь час сюди приїхала і Тереза. Але близькість до англійської столиці не влаштовувала Руссо. Після всього пережитого він шукав спокою і самоти. Без відома Юма Руссо незабаром залишив замок і переселився в найближче село Вуттон, де продовжував працювати над "Сповіддю". Навіть тут Руссо не знаходив спокою. Йому здавалося, що і Юм, слідом за його колишніми французькими друзями, відвернувся від нього. До таких "колишніх друзів" Руссо відносив Вольтера, який, дійсно, не раз жорстоко виявляв свою неприхильність до Руссо. Приймаючи Юма за нещирого друга, за слухняне знаряддя в руках ворогів, він вирішив залишити Вуттон і в травні 1767 року раптово залишив англійський притулок. Опинившись знову на французькій землі, Руссо не міг дихати вільно. Він змушений був переховуватися під ім'ям громадянина Рену. Улітку 1768 року Руссо залишив Терезу в замку Тріе і відправився подорожувати старими, добре знайомими місцями. У Шамбері він побачив своїх давніх знайомих і відвідав могилу де Варанс.

Руссо вирішив закріпити відносини з Терезою шлюбом. Через рік подружжя переселилося в сусіднє містечко Монкен. Руссо знову приступив до роботи над другою половиною "Сповіді"[6, C.125].

Твір, над яким Руссо працював протягом п'яти років, залишився незакінченим. В останні роки життя Руссо не виношував великих творчих планів. Він займався головним чином самоаналізом і самовиправданням своїх минулих вчинків. Досить характерні в цьому відношенні поряд зі "Сповіддю" нарис "Руссо судить Жан Жака", діалоги і його останній доробок - "Прогулянки самотнього мрійника". У травні 1778 року маркіз де Жирарден надав у розпорядження Руссо особняк у Ерменонвілі, поблизу Парижа. Переселившись у це прекрасне передмістя, він продовжував вести старий спосіб життя: робив ранкові прогулянки, зустрічався зі знайомими і шанувальниками. 2 липня 1778 року, повернувшись додому після тривалої прогулянки, Руссо відчув гострий біль у серці і впав, пізніше, не приходячи до тями, помер. Раптова смерть і виявлення рани, що кровоточить, на чолі дали привід слуху, що Жан Жак Руссо покінчив життя самогубством. Через шістнадцять років, 11 жовтня 1794 року, прах Руссо був урочисто перенесений у Пантеон і покладений поруч з прахом Вольтера. [4, C.49].

Руссо був справжнім натхненником буржуазної французької революції Власне, політико-правова доктрина Руссо, у значній мірі, лягла в основу державно-правової практики періоду Великої французької революції, зі всіма її позитивними і негативними рисами. Визначальним був вплив Руссо на формування ряду нових політико-правових доктрин вже у пізніші часи. Зокрема, на формування такої течії, як радикалізм.

Він таврував несправедливість суспільного і державного ладу, ненавидів пригнічення, заперечував нерівність і ворожнечу між народами. Його вплив на подальшу політичну думку був величезний. Єдиний портрет, що прикрашав скромну оселю Іммануїла Канта, був портрет Ж.-Ж. Руссо.

Наполеон Бонапарт захоплювався його ідеями і наприкінці свого життя заявив: "Майбутнє покаже, чи не краще було б для спокою на землі, якби ні Руссо, ні я ніколи не існували".



2. Особливості теорії народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо

2.1 Суспільний договір, як першооснова держави в працях Ж.-Ж. Руссо

«Людина народжена бути вільною, а між тим скрізь він у кайданах», - такими словами відкриває трактат Руссо «Про суспільний договір». Звільнити людини і повернути йому свободу - ось мета французького філософа. Нова модель суспільства заснована на голосі свідомості суспільної людини. «Перехід від природного стану до суспільного виробляє в людині досить значна зміна, замінюючи в його поведінці інстинкти справедливістю і надаючи його вчинків перш відсутні моральні зв'язки. Тільки з цього моменту людина, яка до того дбав лише про себе, підкоряючись фізичним спонукань втамування голоду, спраги і т.п., буде діяти на основі інших принципів і, перш ніж слідувати нахилам, прислухатися до голосу боргу і розуму ». Принцип історичного відродження, за Руссо, - не абстрактна воля, хранителька всіх прав, або чистий розум, чужий сум'яття пристрастей, або індивідуалістичне уявлення про людину. Принцип, що узаконює владу і гарантує соціальні перетворення, являє собою загальну волю народу, вірного загальному благу[3, С.151].

На противагу феодальному суспільству Руссо розвиває свою концепцію «створення політичного організму як справжнього договору між народом і правителем». При цьому основне завдання справжнього суспільного договору, який кладе початок суспільству і державі і знаменує перетворення скупчення людей суверенний народ, а кожної людини в громадянина, він бачить у такій «асоціації, яка захищає і захищає усією загальної силою особистість і майно кожного з членів асоціації та завдяки якій кожен, з'єднуючись з усіма, підкоряється, однак, тільки самому собі і залишається настільки ж вільним, як і раніше »[5, С.425].

Кожен, передаючи в загальне надбання і ставлячи під єдине вище керівництво загальної волі, перетворюється в особистість, і всі свої сили перетворює в нероздільну частину цілого. Наслідки суспільного договору, за Руссо, такі: «Негайно замість окремих осіб, що вступають в договірні відносини, цей акт асоціації створює умовне колективне Ціле, що складається із стількох членів, скільки голосів налічує загальні Збори. Це Ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, загальне Я, своє життя і волю. Ця особа юридична, який утворює, отже, в результаті об'єднання всіх інших в минулому іменувалося Гражданскою громадою, нині ж іменується республікою, або Політичним організмом: його члени називають цей Політичний організм Державою, коли він пасивний, Сувереном, коли він активний, Державою - при зіставленні його з йому подібними. Що до членів асоціації, то вони в сукупності отримують ім'я народу, а окремо називаються громадянами, як що у верховної влади, і підданими, як підкоряються законам Держави »[5, С.427].

Умови переходу до держави Руссо трактує так: те, що відчужується в кожного ізольованого індивіда на користь утвореного за суспільним договором цілого (народу, суверена, держави) як природної рівності і свободи, відшкодовується йому (але вже як нерозривному частини цілого, члену народу - суверена, громадянинові) як договірно встановлених (позитивних) прав і свобод. Відбувається, кажучи словами Руссо, як би еквівалентний обмін природного життя людей на цивільний спосіб життя.

Завдяки громадському договору всі опиняються «рівними в результаті угоди і по праву». Не заперечуючи самої приватної власності, Руссо разом з тим за відносне вирівнювання майнового становища громадян і з цих позицій критикує розкіш і надлишки, поляризацію багатства і бідності. У суспільній стані, вважає Руссо, «жоден громадянин не повинен мати настільки значним достатком, щоб мати можливість купити іншого, і ні один - бути настільки бідним, щоб бути вимушеним себе продавати; це передбачає в тому, що стосується до знатних і багатих, обмеження розмірів їх майна і впливу, що ж стосується до людей малих - умерение в скнарості і жадібності »[5, C. 426].

У основі суспільного договору і повноважень формованого суверенітету лежить загальна воля. Руссо при цьому підкреслює відмінність загальної волі від волі всіх: перша має на увазі загальні інтереси, друга - інтереси приватні і являє собою лише суму висловленої волі приватних осіб.

Відстоюючи панування в державі та її законах загальної волі, Руссо різко критикує всілякі часткові асоціації, групи та об'єднання, які вступають в неминучу конкуренцію з сувереном. Їх воля стає загальною по відношенню до своїх членів та приватної по відношенню до держави. Це спотворює процес формування справжньої загальної волі громадян, оскільки виявляється, що голосують не стільки, скільки людей, а лише стільки, скільки організацій.

Проведене Руссо відмінність волі всіх і загальної волі по-своєму відображає ту обставину, що в цивільному стані є відмінність між індивідом як приватною особою (зі своїми цивільними інтересами) і тим же самим індивідом як громадянина - члена «публічної персони», носія загальних інтересів .

Дана відмінність, яке в подальшому лягло в основу концепції прав людини і громадянина, зіграло значну роль в конституційно-правове закріплення результатів французької буржуазної революції, по суті справи, мається на увазі роздвоєння людини на члена громадянського суспільства і на громадянина держави[2, C.130].

Які ж наслідки цього суспільної перебудови? «Чим більше відмирають і стають недійсними природні сили, що глибші і довговічніше сили придбані, тим досконаліше і міцно соціальний устрій. Таким чином, коли кожен громадянин є нічим і нічого не може без участі всіх інших. І коли придбана сила в усьому дорівнює або перевищує суму природних сил всіх окремих особистостей, то можна сказати, що законодавство досягло найвищого ступеня досконалості »[1, С.256,].

Руссо розглядає радикальну соціалізацію людини. Його повну колективізацію, спрямовану на запобігання приватних інтересів. При загальній волі, спрямованої на добробут, людина може думати про себе, тільки думаючи про всі інші, за допомогою всіх інших домагатися благополуччя для себе, але, не використовуючи їх як знаряддя, а ставлячи їх благо як мета для себе; таким, же чином повинні надходити інші члени суспільства. Всі повинні підкорятися закону, священного для всіх, оскільки він є результатом виявлення загальної волі. «Що робить закони священними, незалежними від авторитету і переважними перед простими діями волі? Перш за все, той факт, що вони оголошені спільною волею, а, отже, завжди справедливі по відношенню до приватних осіб, по-друге, оскільки вони довготривалі і постійні, ця обставина всім доводить їх мудрість і справедливість »[4, С.352].

Теорія суспільного договору в тому варіанті, який розвивав Руссо, не мала науково-матеріалістичного характеру. Однак сама ідея про природне походження держави, про те, що воно є результатом домовленості між людьми для забезпечення своїх прав і свого благополуччя, перекидала всі реакційно-містичні вигадки феодально-клерикальних ідеологів, їх спроби обожнювання королівської влади.

Вказавши на шляхетні й доцільні стимули освіти держави, Руссо повинен був констатувати, що у своєму розвитку воно перетворилося на найжорстокіше знаряддя знаті і багатіїв для поневолення народу, для поглиблення соціально-політичного та майнової нерівності. У процесі подальшого розвитку держава, на думку Руссо, вироджується в деспотію, яка робить всіх рівними у безправ'ї.

З умов суспільного договору Руссо виводив право народу на повстання і намагався обґрунтувати й виправдати майбутню буржуазну революцію, так як передчував і інтуїтивно розумів той факт, що сувора історична необхідність примусить народні маси вести боротьбу не тільки проти феодальних порядків, але й проти пригноблення взагалі. Свою довіру до народного колективу він висловлює в ідеї громадянської дисципліни, що допускає, якщо потрібно, суворі методи придушення індивідуалізму[3, С.153].

2.2 Основні положення ідеї народного суверенітету Ж.-Ж. Руссо

Відправною точкою в теорії народного суверенітету Руссо є природний стан, який передує виникненню законів і держави. У "природному" стані всі люди були рівні й вільні. Зберігалась тільки нерівність фізична, що походила від різниці у віці та здоров'ї.

Природний стан без приватної власності і держави, з людьми, переповненими первісною моральною чистотою, Руссо змалював як якусь втрачену золоту епоху загального щастя.

На початку твору, з метою упередити нападки церковників Руссо заявляє, що може такого "природного стану" ніколи й не було, тому що "...релігія приписує нам вірити в те, що сам Бог вивів людей із природного стану безпосередньо після їх створення, але вона не забороняє нам будувати на основі однієї тільки природи людини і навколишнього середовища припущення про те, чим став би рід людський, якби він був відданий самому собі". Щодо релігії, то Руссо пропонував встановити "громадянську" релігію з невеликою кількістю простих догматів. "Важливо, щоб кожний громадянин мав релігію, яка примусила б його любити свої обов'язки"[7, C.242].

Виходячи з цього положення, Руссо й побудував свою подальшу теорію. Він не погоджується з вченням Гоббса про те, що "природна" людина не має поняття про добро і що вона зла від приро­ди. Руссо стверджує, що людина від природи істота добра і тільки установи зробили її здою.

Людині, зауважує Руссо, властива здатність до самовдосконалення, а це неминуче спричинило винайдення знарядь праці й привернуло людське суспільство до землеробства.

Таким чином, розвиток суспільства і вдосконалення людини породжують приватну власність, що зумовлює поділ суспільства на багатих і бідних. "...3 тієї хвилини, як в однієї людини виникла потреба в допомозі іншої, з тієї хвилини, як люди усвідомили, що одному корисно мати запас їжі, достатній для двох, рівність зник­ла, виникла власність, стала неминучою праця, і обширні ліси перетворилися на веселі ниви, які потрібно було поливати людсь­ким потом і на яких швидко проросли і розквітли разом з посівами рабство і убогість".

На думку Руссо, виникнення приватної власності пов'язане з розвитком виробничих сил. Розмноження і голод - основні стимули діяльності людини, які привертають людей до землеробства і ремесла, і як результат - виникає приватна власність. Приватна власність - це перший ступінь суспільної нерівності.

Слід зазначити, що Руссо не приписував приватній власності характеру природного права або божественного походження. Вона, на його думку, виникла як чинник історичний, за волею людей і мала в подальшому згубне значення для роду людського. "Перший, - зауважував Руссо, - кому спало на думку відгородити ділянку землі і сказати "це моє" і хто знайшов людей доволі простих, що повірили цьому, був істинним засновником цивільного суспільства[9, C.172].

Замість того щоб втрачати сили в боротьбі один проти одного, кажуть багаті, потрібно створити верховну владу, яка управлятиме нами, керуючись мудрими законами, і надаватиме покровительство і захист усім членам союзу, відбиватиме наших спільних ворогів і підтримуватиме між нами вічну злагоду.

У результаті, зазначав Руссо, виникає держава як змова багатих проти бідних. Держава - це другий ступінь суспільної нерівності. Закони дише зміцнюють силу багатих і підсилюють суспільну нерівність. У суспільстві продовжується і посилюється боротьба за владу, і це призводить до виникнення третього, крайнього ступеня нерівності - деспотизму. Нерівність досягає таких розмірів, що одні помирають від голоду, а інші від перенасичення. Деспотизм поглинає все, що знайде здорового в державі, нехтуючи законами й інтересами народу. У народу немає більше ні правителів, ні законів - є тільки тирани. Це крайня точка нерівності, що замикає коло і дотикається початкової точки (природного стану). Всі знову рівні, але рівні вже в рабстві. Суспільний договір втрачає значення тому, що все зводиться до одного права - права сильного.

Проте деспот, зауважує Руссо, залишається володарем лише доти, доки він залишається сильнішим. Сила є його опертям, але сила ж його й валить. "Поки народ, змушений підкорятись, підкоряється, - каже Руссо, - він вчиняє добре, але тільки маючи можливість скинути із себе ярмо, народ скидає його, він вчиняє ще краще..."[10, C.269].

Спрямоване проти деспота повстання, на думку Руссо, правомірне, як і не правомірна привласнена деспотом влада. Щоб позбавити людство нещастя, не обов'язково руйнувати державу і повертатись до природного стану. Руссо вважає за потрібне зруйнувати деспотизм і створити державний лад, що відповідатиме умовам суспільного договору, за якого людина, перебуваючи в суспільстві і підкоряючись державі, залишалася б вільною. Потрібно "знайти таку форму асоціації, яка захищала б і охороняла сукупною громадською силою особу і майно кожного... і в якій кожен, поєднуючись з усіма, залишався б таким самим вільним, яким був колись".

Тільки в демократичній державі, де весь народ бере участь у творенні законів, на думку Руссо, може бути збережена свобода.

Він висуває ідею народного суверенітету й аргументує її тим, що коли кожна людина братиме участь у прийнятті законів, то вона здебільшого підкорятиметься тільки собі. Замість втраченої природної свободи при народному суверенітеті людина отримає свободу політичну[14, C.320].

Здійснення народного суверенітету Руссо мислив шляхом передання законодавчої влади народу. Звідси він визначає закон як вираження загальної волі. Відповідно до суспільного договору, вважав Руссо, кожен віддає власну особистість і силу під верховне управління загальної волі. Тому загальна воля непогрішима, бо спрямована на здійснення загального блага.

Згідно з Руссо загальна воля - це не воля всіх, а воля більшості. Вона не передбачає згоди всіх. Загальна воля - це те, на чому сходяться всі вияви приватної волі кожного індивіда.

Воля всіх - це сукупність виявів волі індивідами, в яких вони переслідують свої власні інтереси[7, C.236].

Якщо при голосуванні хто-небудь залишиться в меншості, то це означає, що він так само брав участь у творенні загальної волі, але не вгадав її. Якщо ж хтось відмовиться підкорятись загальній волі, то буде змушений до покори всім політичним організмам і це означатиме лише те, що його силою змусять бути вільним. Руссо був противником народного представництва. Він вважав, що кожний громадянин повинен особисто брати участь в обговоренні та прийнятті законів. Загальна воля не може бути представлена. "Англійський народ, - пише Руссо, - жорстоко помиляється, вважаючи себе вільним. Він вільний тільки під час виборів членів парламенту; як тільки вони обрані, народ стає рабом, він - ніщо".

Ідеалом Руссо була невелика патріархальна республіка, тому народне представництво він припускав як виняток у великих дер­жавах, але стверджував, що депутати в таких державах лише прикажчики народу і їхнє рішення набирає сили закону лише після затвердження його народом.

Руссо стверджував, що виконавча влада встановлюється народом і від неї залежить форма правління. Якщо народ доручає виконавчу владу одному - це монархія, кільком - аристократія, а якщо народ забажає залишити виконавчу владу собі - це демократія[2, C.155].

Однак у будь-якому разі суверенна влада, наголошує філософ, залишається в руках народу і тоді навіть монархія стає демократичною республікою.

Урядова влада встановлюється не суспільним договором, а декретом, постановою народу. Будь-які наступні народні збори Руссо рекомендує відкривати постановкою двох запитань: чи хоче народ зберегти існуючу форму правління; чи залишається урядова влада в руках тих, хто має її на цей момент. Це й забезпечить, на думку Руссо, бездоганну роботу уряду. Інший засіб, який він рекомендує, - це створення спеціального контрольного органу, який називає трибунатом. Це охоронець законодавчої влади, законів, який, з одного боку, захищає народ від будь-яких зазіхань на його права з боку уряду, а з іншого - підтримує також уряд у тих ме­жах, в яких він має перебувати силою наданих йому повноважень. Трибунат не бере участі в здійсненні законодавчої, виконавчої уря­дової влади, але він як орган нагляду має право забороняти поста­нови і розпорядження уряду[1, C.89].

Загалом вимоги демократичних змін мали у Руссо прогресивний характер і пробуджували революційну думку його сучасників і послідовників. Однак його теорія ґрунтувалась в основному на ідеалістичних уявленнях про суспільство.

У своїй ідеалізованої конструкції народного суверенітету Руссо відкидає вимоги будь-яких гарантій захисту прав індивідів у їх взаємовідносинах з державною владою. Відповідні гарантії, згідно Руссо, потрібні проти підданих, щоб забезпечити виконання ними своїх зобов'язань перед сувереном. Звідси, на думку Руссо, і виникає необхідність примусового моменту у відносинах між державою і громадянином[5, C.433].

У цілому суспільну угоду, за словами Руссо, дає політичному організму (державі) необмежену владу над усіма його членами. Цю владу, спрямовується спільною волею, він і іменує суверенітетом. За змістом концепції Руссо, суверенітет єдиний, і мова взагалі може і повинна йти про одному-єдиному суверенітет - суверенітет народу. При цьому під «народом» як єдиному суверенітет Руссо маються на увазі всі учасники суспільного угоди (тобто доросла чоловіча частина всього населення, всієї нації), а не якийсь особливий прошарок суспільства (низи суспільства), як це стали трактувати згодом радикальні прихильники його концепції народного суверенітету (якобінці, марксисти)[4, С.347].

Зобов'язання, що зв'язують людей з суспільним організмом (державою), будуть правдою лише тому, що вони взаємні, передбачають рівність їх прав і обов'язків. Разом з тим, суверен, згідно Руссо, не пов'язаний власними законами. Якби суверен наказав сам собі такий закон, від якого він не міг би себе звільнити, це, на думку Руссо, суперечило б самій природі політичного організму. Суверен «стоїть вище і судді, і Закону». Саме з таким розумінням ролі суверена Руссо пов'язує уявлення про його право помилування або звільнення винного від покарання, передбаченого законом і визначеного судом. Влада суверена включає в себе його безумовне право на життя і смерть підданих.

З розумінням суверенітету як загальної волі народу пов'язані і затвердження Руссо про те, що суверенітет , неподільний, невідчужуваний і необмежений. Як відчуження суверенітету від народу на користь тих чи інших осіб або органів, так і його розподіл між різними частинами народу, за логікою Руссо, означали б заперечення суверенітету як загальної волі всього народу. Законодавча влада як власне суверенна, державна влада може і повинна, по Руссо, здійснюватися тільки самим народом-сувереном безпосередньо. Що ж стосується виконавчої влади, то вона «навпаки, не може належати всій масі народу як законодавиці або суверену, так як ця влада виражається лише в актах приватного характеру, які взагалі не належать до галузі закону ні, отже, до компетенції суверена, всі акти якого тільки й можуть бути, що законами »[2, С.152].

Виконавча влада створюється не на основі суспільного договору, а за рішенням суверена як посеред організму для зносин між підданими і сувереном. Пояснюючи співвідношення законодавчої та виконавчої влади, Руссо зазначає, що будь-яке вільне дію має дві причини, які спільно виробляють його: одна з них - моральна, інша - фізична. Перша - це воля, яка визначає акт, друга - сила, його виконуюча.

Виконавча влада уповноважена сувереном приводити у виконання законів і підтримувати політичну і громадянську свободу. Пристрій виконавчої влади в цілому має бути таке, щоб «воно завжди було готове жертвувати урядом для народу, а не народом для уряду»[6, C.234].

У залежності від того, кому вручена виконавча влада (всім, деяким, одному), Руссо розрізняє такі форми правління, як демократія, аристократія, монархія. Ці відмінності у вченні Руссо відіграють підлеглу роль, оскільки передбачається, що у всіх формах правління суверенітет і законодавча влада належить всьому народу. У загальному вигляді Руссо зазначає, що «демократичне правління найбільш придатне для малих держав, аристократичне - для середніх, а монархічна - для великих». При цьому будь-яке правління за допомогою законів Руссо вважає республіканським правлінням.

Для підтримки положень суспільного договору і контролю над діяльністю виконавчої влади, на думку Руссо, періодично повинні скликатися народні збори, на яких слід ставити на голосування окремо два питання: «Перше: хочете суверену зберегти справжню форму Правління. Друге: хочете народу залишити управління в руках тих, на кого вона в даний час покладено»[1, С.245.]

Народ, за Руссо, має право не тільки змінити форму правління, але й взагалі розірвати саме суспільну угоду і знову повернути собі природну свободу.

Руссо розрізняє чотири роду законів: політичні, цивільні, кримінальні і закони четвертого роду, «найбільш важливі з усіх», - «звичаї і особливо думку суспільне». При цьому він підкреслює, що до його темі суспільного договору відносяться тільки політичні закони. Стосовно до цих політичних (основним) законам Руссо зазначає, що в них загальний характер волі поєднується з загальністю предмета, тому такий закон розглядає підданих як ціле, а не як індивідів, а дії як відволікання (але не як окремі вчинки). А мета якої системи законів - свобода і рівність. Свобода, підкреслює Руссо, взагалі не може існувати без рівності.

Руссо говорить про необхідність обліку в законах своєрідності географічних чинників країни, занять і звичаїв народу і т.д. Закони - необхідні умови громадянської асоціації та співжиття. Але створення системи законів - це добре й важка, яка потребує великих знань і проникливості для досягнення союзу розуму і волі в суспільному організмі. Це «породжує потребу в Законодавці», під яким маються на увазі засновники держав, реформатори у сфері політики, права і моралі. Великого законодавця Руссо порівнює з механіком винахідником машини і творцем зразка, а великого правителя - з робочим, який лише збирає і пускає в хід машину. Але такий великий законодавець, пояснює Руссо, це засновник держави, а не магістратура або суверен. Діяльність такого незвичайного законодавця просвіщає народ і готує необхідну грунт для його власного виступу як законодавця[14, C.225].

Законодавчу владу Руссо характеризує як «серце Держави», у випадках крайньої небезпеки, коли мова йде про порятунок державного ладу і вітчизни, «можна призупинити священну силу законів» і особливим актом покласти турботу про громадську безпеку на «найдостойнішого», тобто заснувати диктатуру і обрати диктатора. При цьому Руссо підкреслював короткостроковий характер такої диктатури, яка ні в якому разі не повинна бути продовжена.

Отже основою політико-правової концепції Жан-Жака Руссо була ідея народного суверенітету; вважається, що саме він надав найточнішого визначення поняттю, саме його вважають основоположником теорії народного суверенітету.

Руссо, як і багато його попередників, виходить з ідеї про наявність в історії людства природного стану, в якому всі люди рівні. Цей період характеризується станом свободи і рівності всіх. Для досягнення такої свободи він висуває ідею народного суверенітету, суть якої полягає у тому, що, укладаючи суспільний договір, всі його учасники отримують рівні права. Для цього необхідно, щоб кожен індивід відмовився від прав, що належали йому раніше. Суверенітет народу проявляється у здійснюваній ним законодавчій владі, оскільки політична свобода можлива тільки у такій державі, де законодавцем виступає народ.

...