Проблеми управління державними справами у громадсько-політичних поглядах Конфуція

Размещено на http://allbest.ru

Проблеми управління державними справами у громадсько-політичних поглядах Конфуція

Вступ

політичний правовий конфуцій

Конфуцій поділяв людей на п'ять розрядів. До першого, найбільшого розряду він зараховував людей, що не відрізняються особливими якостями, - звички людей, що живуть життям тваринної, не вміють нічого зробити без зазначення. До другого розряду він зараховував освічених людей.

У Древньому Китаї фундаментальну роль у всій історії політичної й етичної думки зіграло навчання Конфуція (551-479 до н.е.) "учитель Кун". Його вчення одержало назву "конфуціанство" і відіграло в історії Китаю специфічну роль еквівалента релігії.

Політичні ідеї Конфуція в цілому спрямовані на досягнення внутрішньої злагоди між верхами і низами суспільства і стабілізації управління. Регулювання політичних відносин за нормами доброчинності у вченні Конфуція різко протиставляєтся управлінню на основі законів.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 55 року н.е. обов'язковою стає наявність храму Конфуція у кожному місті. У храмі спочатку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, потім - його скульптурам. За часів династії Тан Конфуція стали вважати "першим святим". За династії Сун було розроблено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвячено титул "наставника держави". За династії Мін його стали називати "великим учителем нації". У 1906 році вдова-імператриця Цисі замінила "середні жертвоприношення" Конфуцію "великими жертвоприношеннями". Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 році, хоча жертвоприношення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся і дотепер.

1. Початок шляху Конфуція

Китайська специфіка багато в чому повчальна, але надто мало відома. Так склалося, що здебільшого ми вживаємо більш звичні посилання на факти та імена пов'язані зі Стародавньою Грецією та античним Римом. Нині вплив китайською філософської думки на європейську культуру відчувається дедалі сильніше. Значну роль відіграє тут фактор прискореного подолання асинхронності розвитку країн Сходу та Заходу. Нова хвиля інтересу до китайської культури традиційно почалася із поширення зацікавленості філософією часів Конфуція (551-471рр. до н.е.). Творчість Учителя в нашій країні вивчають і щодалі - частіше цитують під час виступів, у навчальних аудиторіях, на сторінках газет.

У Китаї цінують філософську думку, як ніде у світі. Мудрі вислови Конфуція, викарбувані на величних стелах-сторінках із білого мармуру в музеї древнього філософа, вражають уяву. Авторам унікального монументу вдалося поєднати віки. Створено атмосферу, коли сучасне викликає давне і далеке, аби звірити ритм та напрямок руху, збагнути приховану сутність явищ.

Значимість і красу давніх китайських філософських трактатів дозволяють відчути навіть окремі перлини поетичних образів. Зовнішній зміст більшості відомих китайських афоризмів виражається тонким і точним натяком. А внутрішній, який майже неможливо виразити словами, вдається домислити і уявити майже кожному, хто уважно вчитується в тексти. Західному читачу, не знайомому з мовою Китаю, взагалі, складно зрозуміти не тільки алегоричний зміст написаного, але, іноді й очевидний. Для цього потрібно також знати культуру древнього Китаю, його звичаї і начала його філософської думки. Також, труднощі представляє те, що в збережених до наших днів творах людина Китаю «розчинений» у космосі, єдина з ним і невіддільна від нього. Усе це робить складним осягнення природи і змісту людини в представленні давньокитайських філософів. Книги Конфуція відкривають епоху, коли розквітали філософські школи, а розтерзаний міжусобними війнами Китай зажадав слів мудрості.

Конфуцій (Кун - Цю або Кун - Цзи), найбільший учений свого часу, одним з перших зацікавився людською сутністю, змістом людського життя, людських прагнень і бажань. Намагаючись пояснити їх, він, керуючись власним досвідом, запропонував ряд цікавих ідей. Усе життя Конфуція пройшло в пошуках того головного, заради чого й існує людина.

Конфуцій народився в 551 році до нашої ери. Батьком його був Шу Лянхе - великий воїн свого часу, що прославився своїми подвигами. Шу Лянхе в момент появи Конфуція був уже літньою людиною. На той час у нього вже було дев'ять дочок, що робило його дуже нещасним. Йому потрібний був гідний продовжувач давнього аристократичного роду. Старший син Шу Лянхе був дуже слабкий від народження, і воїн не наважувався зробити його своїм спадкоємцем. Тому, коли його третя дружина завагітніла, Шу поспішив зробити богослужіння в глиняному гроті (по представленням китайців, глиняний грот - священний). У цьому гроті і народився Вчитель одного із самих численних філософських напрямків. Щасливий батько назвав його Цю (у перекладі з китайської - "пагорб") і дав прізвисько Чжун Ні (Чжун - другий із братів, Ні - глина). Дитина успадкувала родове ім'я Кун і пізніше стала відомою як Кун Цю чи Чжун Ні.

Коли хлопчику було два роки і три місяці (китайці починають рахувати вік дитини з моменту зачаття), Шу Лянхе помер. Дві попередні дружини Шу Лянхе, що ненавиділи молоду матір спадкоємця, не стали стримувати свою ненависть до неї, і жінка, щоб забрати сина з атмосфери чвар, сварок і скандалів, повернулася у своє рідне місто. Однак батьки не погодилися прийняти її в будинок, що вона зганьбила, вийшовши заміж раніш двох старших сестер, та ще й за людину набагато старше неї. Тому мати з маленьким Конфуцієм оселилися окремо від усіх. Жили вони дуже замкнуто, однак хлопчик зростав веселим і товариським, багато грав з однолітками. Уже тоді він відрізнявся від них загостреним сприйняттям несправедливості, почуттям особливої любові до батьків, знанням багатьох релігійних обрядів (його мати, виконуючи обов'язки дружини, щодня читала молитви по покійному чоловіку). Незважаючи на бідність, матір ростила його гідним спадкоємцем знаменитого батька. Конфуцій знав історію свого роду, що нараховує не одне сторіччя. Довідавшись про досвід своїх предків, серед яких були талановиті люди, що показали себе в багатьох областях людської діяльності, він зробив висновок, що однієї військової доблесті недостатньо для досягнення бажаного, потрібні ще й інші достоїнства.

Коли Конфуцію було сімнадцять років, померла його мати, який у ту пору ледь виповнилося тридцять вісім років. Це був жорстокий удар долі. З величезними труднощами Конфуцій розшукав могилу батька (ні йому, ні навіть його матері старші дружини не дозволили проводити Шу Лянхе в останню путь), і у відповідності з релігійними обрядами поховав поруч матір.

Виконавши свій синовій обов'язок, юнак повертається додому і живе один. Через бідність він змушений був робити навіть жіночу роботу, якою раніше займалася його мати. Про те, як Конфуцій відносився до роботи, що не відповідала його походженню, різні джерела повідомляють по-різному, але здається більш ймовірно, що відрази до "низької" праці він не відчував. У той же час Конфуцій пам'ятав про свою приналежність до вищих шарів суспільства і якось був підданий величезному приниженню. У той час у Китаї розбагатілі міщани всіляко намагалися налагодити дружні стосунки з представниками нижчих шарів аристократії і давали для них звані обіди. На один з таких обідів прийшов і Конфуцій, однак був зупинений сторожем, який сказав юнаку, що йому не місце серед знатних людей. Цей випадок Конфуцій запам'ятав на все життя.

У той час Конфуцій посилено займається самоосвітою. Доля, немов у компенсацію за невдалий початок життя наділила його здоров'ям, незвичайною силою, природним розумом. У дев'ятнадцять років він бере заміж дівчину, що супроводжувала його усе своє життя, і незабаром у них народжується син, якого назвали Лі (короп). Виконуючи обов'язки голови сім'ї, Конфуцій стає на службу до багатого аристократа Цзі, спочатку управителем складів, потім домашнім слугою і вчителем. Тут уперше переконався Конфуцій у необхідності освіти.

Служив Конфуцій до досягнення зрілого віку, відчуття якого прийшло до нього у віці тридцяти років. Пізніше він скаже: "У п'ятнадцять років я звернув свої помисли до навчання. У тридцять років я знайшов самостійність. У сорок років я звільнився від сумнівів. У шістдесят років я навчився відрізняти правду від неправди. У сімдесят років я став триматися бажаннь мого серця і не порушував ритуалу ".

До тридцяти років склалися й основні його етико-філософські концепції, в основному ті, що стосуються керування державою і суспільством. Більш чітко сформулювавши ці концепції, Конфуцій відкриває приватну школу, з'являються перші учні, деякі з них супроводжували свого Вчителя на протязі усього свого життя. Бажаючи використовувати своє вчення в практичній діяльності, Конфуцій приєднується до вигнаного вищою аристократією царя та їде у сусіднє царство. Там він знайомиться з радником могутнього царя Цзін Гуна Янь Іном і, розмовляючи з ним, залишає по собі дуже гарне враження. Скориставшись цим, Конфуцій домагається зустрічі із самим царем, і потрясає Цзін Гуна глибиною і широтою своїх пізнань, сміливістю і незвичайністю суджень, цікавими поглядами, висловлює свої рекомендації щодо керування державою.

Повернувшись до рідного царства, Конфуцій стає відомою людиною. З особистих причин він відмовляється від декількох можливостей стати чиновником. Однак незабаром відповідає згодою на запрошення царя Дін-гуна і, просуваючись по службовим сходам, займає посаду сичкоу (головного радника самого царя). На цій посаді Конфуцій прославився багатьма мудрими рішеннями. Незабаром, стурбоване його зростаючим впливом, оточення царя змушує Конфуція "добровільно" залишити свою посаду.

Після цього для Конфуція настає пора мандрівок. Довгі чотирнадцять років він в оточенні своїх учнів подорожує по Китаю, прославившись ще більше. Однак його бажання повернутися на батьківщину посилюється, і незабаром, при сприянні одного з колишніх учнів, Конфуцій з великими почестями повертається додому як дуже шановна людина. По його допомогою звертаються царі, багато хто з них кличе до себе на службу. Але Конфуцій припиняє пошуки "ідеальної" держави й усе більше уваги приділяє своїм учням. Незабаром він відкриває школу. З метою зробити її більш доступною, Учитель призначає мінімальну плату за навчання.

Після декількох років викладання у своїй школі, на сімдесят четвертому році життя (в 478 році до нашої ери) Конфуцій залишає цей світ.

2. Специфіка народження політико-правової думки в Китаї

У Стародавньому Китаї народження політико-правової думки і її характер мали істотну специфіку. Над нею не височіли священні писання, як в Індії, хоча, зрозуміло, воля Неба признається в якості визначаючого першопочатку - дао (шлях, закон). В центрі уваги китайських мудреців і філософів знаходилися проблеми організації держави, управління нею, відносин людини і суспільства.

Це виразно проявляється у Конфуція - найбільшого китайського філософа, творця етико-політичної доктрини, через декілька століть зведеної в ранг офіційної ідеології. Головна праця Конфуція - «Лунь-юй». Його вчення, що одержало назву конфуціанство, виконувало в історії Китаю роль специфічного еквівалента релігії. Крім того, його ім'ям названа одна з сучасних цивілізації, Конфуцій народився і велику частину життя прожив в царстві Лу. Внутрішньополітична ситуація в якому була складною. Правитель царства був номінальною фігурою, реальна влада знаходилася в руках одного впливового клану. Не кращою була обстановка у всьому Китаї. Єдиної країни не було. Завойована в кінці XII в. до н. э. плем'ям гуна-чжоу, країна розпалася на декілька крупних царств і князівств, що знаходилися в стані безперервних міжусобних воєн. Чжоуській правитель (ван), що вважався сином неба, формально володів мандатом на вищу владу в Китаї, але фактично остання не розповсюджувалася за межі його домену. Постійні війни між царствами і князівствами, інтриги в боротьбі за владу, важке життя простих людей - городян і сільських жителів - істотно підривали ту цивілізованість, культуру (вень), яка була створена китайцями впродовж багатьох століть і відрізняла їх від варварів.

От чому все вчення Конфуція пронизано споминами по золоті стародавні часи, коли государ-правитель, що почитався народом як найдобродійніша і мудра людина, мав звичай обирати собі в наступники найдобродійнішого і мудрого з своїх підлеглих. Все, про що писав і чому учив Конфуцій, спиралося на мудрість стародавніх китайських звичаїв. «Передаю, а не створюю, - говорив він. - Вірю в старовину і люблю це».

Конфуції інтерпретував норми старовини творчо, вельми продумано, з урахуванням реальності, в якій він жив. Приблизно так слідують вченню Конфуція сучасні китайці, для яких він, - старовина і традиція.

Через два покоління після Конфуція жив і творив Мо-цзи (До Ді, 479--400 до н. е.). Він заснував напрямок, що отримав назву "моїстична школа".

Коли відсутня взаємна любов між людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель і його підлеглі не почувають взаємної любові, то немає родинної любові та шанування батьків; якщо між братами немає взаємної любові, то немає і згоди між ними; коли між людьми немає взаємної любові, то сильний неодмінно підкорює слабкого, багатий ображає бідних, знатний хизується перед простолюдином і хитрий обманює простодушного.

На відміну від конфуціанства Мо-цзи сповідував ідею про рівність усіх людей від природи, стверджував, що основою походження держави є договір людей. Верховна влада належить усьому народові, а управління суспільними справами має здійснюватись на основі загальновизнаних методів виховання та примусу.

Завданням держави є встановлення закону, подолання бідності та врахування інтересів усіх громадян, звільнення їх од гноблення.

Однойменний трактат містив обґрунтування теорії виникнення держави, ідею федеративного устрою, принципи державного управління, пропозиції щодо створення жорсткої адміністративної структури, концепцію поєднання заохочення і покарання як важеля державного адміністрування, політичну доктрину «всезагальної рівновеликості» -- казарменого рівноправ'я, залочаткування егалітаризму (зрівнялівки) у соціально-політичних відносинах.

Провідником третьої течії -- легізму -- був Шан Ян (400--338 до н. e.). У трактаті «Шан цзюнь шу» він обґрунтовує державу як абсолютну інституцію, найвищу мету і вінець діяльності людини, велетенську безжалісну машину примусу, а право, закон -- як найефективніший засіб досягнення такої мети. Головні риси закону -- верховенство, універсальність, жорстокість, обов'язковість для всіх. Основні методи побудови держави (деспотичної) -- матеріальне стимулювання власників, спрямованість їх на землеробство і скасування другорядних занять, «зрівняння майна» (заохочення бідних до набуття власності, а багатих -- до добровільної передачі частини майна бідним), застосування нагород і покарань з перевагою покарань.

Ще одна течія державно-правової думки Стародавнього Китаю -- школа юристів ("фадзя"), прихильники якої були першими у виборюванні ідеї про беззаперечне дотримання писаного права як основи охорони власності, особи та суспільної безпеки.

Коріння правової доктрини сягає в історію князівства Ці, яке в VI--V ст. до н. е. відігравало домінуючу роль серед держав феодального Китаю. Крім зазначеного, прихильники правової доктрини вбачали головне джерело справедливого ладу в політичних і правових установах. Представники цього напрямку пропагували ідею, буцімто державне управління має спиратися на закони й покарання, що розглядалися ними як основний засіб регулювання суспільних відносин.

З метою посилення влади та її централізації вони припускали можливість превентивного покарання, а також запровадження принципу колективної відповідальності, за яким до відповідальності за злочин могли б притягатися родичі правопорушника.

З VI--V ст. до н. е. у Стародавньому Китаї відома концепція даосизму, основоположником якої був Лаоцзи. Його постулати викладені напівлегендарним мислителем Лао Цзи в трактаті «Даоде цзінь» (III ст. до н. е.).

Означена система державно-правових поглядів за змістом наближалася до уявлень буддизму про ці суспільні феномени, її прихильники обстоювали ідею, що всесвіт, а також суспільство і держава з її атрибутами, розвиваються відповідно до вічного закону "Дао", який визначає конкретні закони неба, природи й суспільства. За сутністю "Дао" є уособленням справедливості, всебічного порядку й доброзичливості. Якщо відносини в державі будуються згідно з приписами "Дао", там панують справедливість і порядок, а значить -- добробут і щасливе життя; якщо ж ці приписи не виконуються, то в суспільстві виникають нерівність, насилля та інші вади.

Згідно з ученням, Дао -- найвищий (безликий) абсолют. Держава, суспільство і людина -- природна частина Дао і космосу» Всі вони підпорядковуються законам вічності. Цивілізація та її надбання -- це штучні утворення, що протистоять природному. Істинна мудрість -- затворництво, відмова від усього штучного. Держава повинна бути маленькою державою-селом, а народ -- безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

3. Політичні погляди Конфуція

Його погляди викладені в книзі «Лунь юй» (Бесіди і висловлювання), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців. Її заучували напам'ять діти, до її авторитету апелювали дорослі в справах сімейних і політичних.

Визнаючи божественну і природну сторони походження власті, вчитель Кун свій головний інтерес бачив в тому, як облаштувати життя людей, забезпечити мудрий і справедливий порядок в державі.

Цей порядок припускає п'ять різнорідних відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого брата і молодшого, друзів. По-перше повинно повне верховенство, з одного боку, і повне підкорення - з іншою. Володарювати слід справедливо і з благоволінням, підкорятися ж правдиво і щиро. В дружбі ж повинна бути обопільна чеснота.

Спираючись на традиційні погляди, Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави. Держава трактується їм як велика сім'я. Влада імератора ( «сина неба») уподібнюється влади батька, а відносини правителів і підданих - сімейним відносин, де молодші залежать від старших. соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності людей: «темні люди», «прості люди», «низькі», «молодші повинні підкорятися благородним мужам», «кращим», «вищим», «старшим». Тим самим Конфуцій виступав за аристократичну концепцію правління, оскільки простий народ повністю усувається від участі в управлінні державою.

Щоправда, його політичний ідеал полягав у правлінні аристократів чесноти і знання, а не родової знаті та багатих, так що пропонована їм ідеальна конструкція правління відрізнялася від тогочасних соціально-політичних реалій і завдяки цьому мала певний критичним потенціалом. Але в цілому для Конфуція і його послідовників, незважаючи на окремі критичні зауваження і судження, характерне швидше примиренське і компромісне, ніж критичне ставлення до існуючим порядкам. Разом з тим притаманне конфуціанства вимогу дотримання в державному управлінні принципів чесноти вигідно відрізняє це вчення як від типовою для політичної історії Китаю практики деспотичного правління, так і від теоретичних концепцій, що виправдовують деспотичне насильство проти підданих і що відкидали моральні додержання в політиці.

Основними категоріями конфуціанства є поняття «шляхетного мужа» (чоловіка), «людинолюбства» і «правил ритуалу». Управляти державою повинні шляхетні чоловіки на чолі з володарем - «сином неба», причому шляхетність Конфуцій визначає не за походженням, а за моральними якостями і знаннями людей.

У основі політичного вчення Конфуція лежить принцип чесноти, людяності. На питання, що таке людяність, він відповідав: «Тримати себе з шанобливістю вдома, благоговійно відноситися до справи і чесно поступати з іншими». Вищою метою його етичного кодексу було встановлення справедливої соціально-політичної структури в суспільстві і державі.

Досягти справедливого устрою можна лише дотримуючи певні правила і норми, які торкаються всіх людей і перш за все тих, хто управляє. Чи - це правила поведінки людей в ієрархічній системі управління, правила, які оберігають від догоджання одних, від свавілля інших, дозволяючи кожному зберегти гідність.

Регулювання політичних відносин за допомогою норм доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. «Якщо, - підкреслював він, - керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок за допомогою покарань, народ буде прагнути ухилятися (від покарань) і не відчуватиме сорому. Якщо ж керувати народом за допомогою чесноти і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, народ буде знати сором і він виправиться».

Біля Конфуція є ще одна важлива норма не тільки поведінки людини, але і його якісних характеристик - жень, яка не перекладається українською мовою яким-небудь одним словом. Але суть її можна зрозуміти з наступного міркування: «Якщо ви чемні, до вас не звертатимуться неповажно, якщо ви чесні, вам віритимуть; якщо серйозні, досягнете успіху; якщо добрі, зможете використовувати послуги інших». Володіння всіма цими якостями і постійна реалізація їх - це і є жень.

Негативно ставився Конфуцій також і до зовнішніх воєн, до завойовницьких походів китайських царств один проти одного або проти інших народів («варварів»). принципі самі гегемоністські претензії китайських правителів, Конфуцій радив їм: «людей, що живуть далеко і не підкоряються», необхідно «завоювати за допомогою освіченості і моралі». «Коли б вдалося їх завоювати, - додавав він, - серед них запанував би світ». Ці мотиви надалі нерідко використовувалися китайськими правителями в якості морального прикриття своїх завойовницьких акцій і підпорядкування своєї влади інших народів.

Суттєву соціально-політичну та регулятивну навантаження у вченні Конфуція несе принцип «Виправлення імен» (Чже хв). Мета «виправлення імен» - привести «імена» (т. тобто позначення соціальних, політичних і правових статусів різних осіб і груп населення в ієрархічній системі суспільства і держави) у відповідність з реальністю, позначити місце й ранг кожного в соціальній системі, дати кожному відповідне йому ім'я, щоб государ був государем, старшина - сановником, батько - батьком, син - сином, простолюдин - простолюдинів, підданий - підданим.

4. Критикування ідей Конфуція

Можна, звичайно, сказати, що вчення Конфуція благородне, але нереалістичне, що його можна використовувати як ідеологічне виправдання східної деспотії. Засновник легізму - течії китайської політичної думки, що змагалася з конфуціанством, Шан Ян (390- 338 до н.е.), говорив, що заклики до чесноти в конфуціанському стилі - порожнє базікання, а конфуціанці - паразити, що сидять на шиї народу. Легісти розробили власне навчання про техніку відправлення влади, засноване на жорстокий - системі адміністративних розпоряджень. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб керування пов'язані з їхнім розумінням взаємовідносин між владою і масами Ці відносини носять непримиренний характер за принципом - «хто-кого». «Коли народ сильніший своєї влади, держава слабка; коли ж влада сильніша свого народу, армія могутня». Тільки насильницькими мірами, вважали легісти, можна навести і підтримувати порядок у суспільстві.

І, проте, факт залишається фактом: мільярдний Китай і понині залишається, не дивлячись на всі революції XX в., приголомшуючі цю країну, в основі своїй конфуціанським по ціннісних орієнтаціях, звичним стереотипам культури, способі життя, характері взаємостосунків в суспільстві. В цьому і полягає історичне значення конфуціанства.

Висновок

Конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині. Недаремно, протягом багатьох століть книги Конфуція справляли значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців. Її заучували напам'ять діти, до її авторитету апелювали дорослі в справах сімейних і політичних.

Жодна правова система в світі не випробувала такого могутнього впливу двох протиборчих філософських вчень, як правова система Стародавнього Китаю, в історії якої этико-політичні догмати конфуціанства і політико-правові концепції легізму стали визначальними чинниками самого поступального розвитку права, його ідейних основ, принципів і інститутів, а також механізмів правозастосування, традиційного праворозуміння китайців.

Критикували конфуціанство і так звані законники, чи легісти. Один з них Шан Ян (390-338 роки до н.е.) написав у ІV столітті до нашої ери трактат "Шан цзюнь шу" ("Книга правителя області Шан"), де обгрунтовував принципи необмеженої монархії, засуджував освіту народу, схвалював війни, як найкращий спосіб вирішення економічних і політичних проблем. Легізм став ідейною основою імператорських режимів. Давній імператор Цін Ші-хуан (259-210 роки до н.е.), відомий як деспот, схвалював легізм і був запеклим антиконфуціанцем. У 213 році до н.е. він захопив живцем 460 конфуціанців і спалив конфуціанські книги.

Та все ж конфуціанська проповідь покори, суворого дотримання суспільної ієрархії, суспільного консерватизму забезпечувала йому авторитет серед правлячої верхівки. У ІІ столітті до н.е. конфуціанство зближується з легізмом. Далі воно набуває абсолютно чітких ідеологічних рас, які зробили його офіційної ідеологією феодального Китаю.

Список використаної літератури

політичний правовий конфуцій

1. Бадак А.Н., Войнич И.Е. История Древнего мира. Древний Восток. Индия, Китай, страны Юго-Восточной Азии - Минск: Харвест, 1998.-845c.

2. Васильев Л.С. История Востока. В 2 т. Т. 1. [Учеб. по спец. "История"] -М.: Высш.шк., 1998.- 495c.

3. История востока. В 6 т. Т. 6. Восток в древности. -М.: Вост.лит., 1997.-688c.

4. История государства и права зарубежных стран. Ч. 1.Учеб. для вузов - М.:ИНФРА-М-НОРМА, 1998.-480c.

5. История Древнего Востока. Учебник -М.: Высш.шк., 1999.-464c.

6. История Китая с древнейших времен до наших дней. М., 1974.- 657 с.

7. История Китая. Под ред. А.В. Меликсетова. М., Изд-во Моск. университета, 1998.

8. Кучма В.В. Государство и право древнего мира. Курс лекций /Волгоград.гос.ун-т -Волгоград: Офсет, 1998.-237c.

9. Політологія (теорія та історія політичної науки) / Шляхтун П.П. К.: Либідь, 2002.- 576 c.

10. Політологія: підручник / Ю.М.Розенфельд, Л.М.Герасіна, Н.П.Осипова, М.І.Панов, О.М.Сахань, О.В. Ставицька - Харків, Право, 2001. - 520 с.

Размещено на Allbest.ru