Зобов’язальне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Загальна характеристика цивільних правовідносин

2. Співвідношення державної влади і правової норми

1. Загальна характеристика цивільних правовідносин

Інститут зобов'язального права поряд з інститутом власності посідає важливе місце в системі цивільного права України. Зобов'язальне право охоплює сукупність цивільно-правових норм, які регулюють майнові відносини, що складаються у зв'язку з передачею майна, наданням послуг, виконанням робіт, заподіянням шкоди або безпідставним придбанням майна. Зобов'язальне право поділяється на дві частини: загальні положення про зобов'язання та окремі види зобов'язань. зобов'язання санкція влада право

Характеризуючи поняття зобов'язання, передусім слід відзначити, що зобов'язання -- це цивільні правовідносини. Зміст будь-яких цивільних правовідносин включає в себе суб'єктивне право (в зобов'язальних правовідносинах -- це право вимоги) і відповідний йому обов'язок, або, іншими словами, права та обов'язки на стороні кожного учасника правовідносин (наприклад, права та обов'язки продавця і покупця, підрядчика і замовника). Характер суспільних відносин, на регулювання яких спрямовуються зобов'язання, є досить широким. Форми зобов'язань набувають і нормальні відносини між суб'єктами цивільного права, які пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та ін., а також відносини, що виникають внаслідок ненормальних, недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди, безпідставне придбання або збереження майна).

Досить широким є і коло можливих учасників зобов'язальних відносин. Зобов'язання можуть виникати: а) між юридичними особами; б) між юридичними та фізичними особами; в) між фізичними особами.

Разом з тим, незважаючи на всі ці особливості, можна виділити в зобов'язаннях за суб'єктним складом, за їх характером та цільовим призначенням певні спільні риси -- і юридичні, і економічні. В ст. 151 ЦК України передбачається, що на підставі зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як то: передати майно, виконати роботу, заплатити гроші або утриматися від певної дії; а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язків. Зобов'язальні правовідносини, які регулюються нормами зобов'язального права, мають певну автономію в цивільно-правових відносинах, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов'язань, як специфічного виду цивільних правовідносин. У чому виявляються ці особливості?

По-перше, зобов'язання опосередковують процес переміщення майна або інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер. Таким чином, вони завжди виступають як майнові цивільні правовідносини. Ця ознака дає можливість відмежувати зобов'язання від особистих немай-нових відносин, але це не виявляє специфіки зобов'язань щодо інших цивільно-правових майнових відносин.

По-друге, оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідносини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом, а відтак -- мають відносний характер. Цим зобов'язання відрізняються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім -- від правовідносин власності. Але така відмінність спирається тільки на суб'єктивний склад, не охоплюючи особливостей як змісту, так і об'єкта цих правовідносин.

По-третє, якщо юридичним об'єктом правовідносин власності є пасивна поведінка зобов'язаних осіб, то у зобов'язаннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій. Досить рідко на учасника зобов'язання покладається виконання пасивної функції. Так, власник майна, яке передане в найом, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем. На відміну від правовідносин власності, пасивна функція ніколи не вичерпує юридичного об'єкта зобов'язання, а зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів. Так, обов'язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна в користування. В цьому полягає специфіка зобов'язань з точки зору характеристики юридичного об'єкта.

По-четверте, якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язань набуває надана управомоченому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи. Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єктивне право дістало назву права вимоги, а обов'язок -- боргу. Управомочена особа називається кредитором, а зобов'язана -- боржником. О.С. Йоффе, спираючись на легальне визначення зобов'язання, узагальнив його ознаки і сформулював теоретичне поняття зобов'язання як закріплені цивільним законом суспільні відносини по переміщенню майнових та інших результатів праці, внаслідок яких одна особа (кредитор) має право вимагати від іншої особи (боржника) вчинення певних дій та обумовленого цим утримання від вчинення інших дій.

Елементи зобов'язання. Оскільки будь-яке зобов'язання є цивільними правовідносинами, зобов'язання складаються з тих самих елементів, що формують будь-які інші цивільні правовідносини.

Разом з тим ці елементи мають певні особливості, які відображають специфіку самих зобов'язань. У зарубіжному цивільному законодавстві, зокрема у Французькому цивільному кодексі, поняття зобов'язання іноді застосовується як синонім поняття договору. Так, ст. 1101 ФЦК визначає предмет договору і предмет зобов'язання. В подальшому в інших статтях терміни «договір» і «зобов'язання» використовуються як тотожні. Найбільшу деталізацію поняття зобов'язання дістало у французькій цивілістичній літературі. Слід зазначити, що автори, які звертаються до даного питання, розрізняють зобов'язання як родове поняття і договір як одну з підстав його виникнення. Щодо німецького цивільного права, то воно, більше ніж інші цивільні кодекси капіталістичних країн, пішло шляхом побудови загальних понять, які стосуються зобов'язань. Так, у § 241 BGB подано визначення зобов'язання: «На підставі зобов'язання кредитор управомочений вимагати від боржника надання. Надання може полягати і в утриманні».

Суб'єкти зобов'язання. Суб'єктами зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Правомочна сторона у зобов'язальних правовідносинах дістала назву кредитора, а зобов'язана -- боржника. У деяких зобов'язаннях один із суб'єктів виступає виключно як кредитор, інший -- виключно як боржник. Наприклад, у зобов'язанні із заподіяння шкоди потерпіла особа завжди є тільки кредитором, а заподіювач шкоди -- завжди боржником. Однак здебільшого кожен з учасників зобов'язання є водночас і кредитором, і боржником, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-продажу, замовник і підрядчик у договорі підряду, орендар і орендодавець у договорі оренди. Ці положення відображено і в проекті ЦК України. Так, у ч. 2 ст. 548 проекту ЦК України передбачається, що у випадку, коли кожна із сторін зобов'язання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і водночас Її кредитором у тому, що вона має право від неї вимагати.

Відкрите акціонерне товариство «Дніпроагробуд» (м. Дніпропетровськ) уклало договір будівельного підряду з товариством з обмеженою відповідальністю «Дніпро-поліс», відповідно до якого ВАТ «Дніпроагробуд» повинно було збудувати 3 сховища для зберігання харчових продуктів, а ТОВ «Дніпро-поліс» після здачі договірних об'єктів в експлуатацію оплатити підрядчикові вартість робіт і матеріалів у сумі 525 тис. грн.

У наведеному прикладі обидві сторони -- ВАТ «Дніпроагробуд» і ТОВ «Дніпро-поліс» -- мають обов'язки одна перед одною.

ВАТ «Дніпроагробуд» є боржником щодо будівництва і передачі сховищ і водночас кредитором щодо їх оплати в сумі 525 тис. грн.

ТОВ «Дніпро-поліс» є боржником щодо сплати вартості сховищ і водночас кредитором щодо їх передачі.

Такі зобов'язання мають назву двосторонніх.

У зобов'язаннях можуть брати участь і ті особи, які не є сторонами; їх називають третіми особами. За загальним правилом, зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб. Але у випадках, передбачених домовленістю сторін, зобов'язання може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.

Об'єкти зобов'язання. Юридичним об'єктом зобов'язання, як і будь-яких цивільних правовідносин, визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Однак характерною рисою зобов'язання є те, що на перший план у зобов'язанні виступають позитивні дії боржника, а чисто негативна поведінка (утримання від вчинення певних дій), як правило, виступає лише доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник. Крім того, якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов'язанні можна виділити два юридичні об'єкти -- дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Наприклад, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають боржниками, а саме: продавець зобов'язаний передати майно, а покупець зобов'язаний його оплатити. Таким чином, юридичними об'єктами водночас виступають дії по передачі майна (які здійснює продавець) та дії по оплаті майна (які здійснює покупець).

Що стосується матеріального об'єкта, то в ряді зобов'язань за наявності двох юридичних об'єктів існує тільки один матеріальний об'єкт. Наприклад, у безоплатному договорі зберігання майна буде один-єдиний матеріальний об'єкт -- майно, яке здане на зберігання. Якщо ж ми звернемося до юридичних об'єктів, тобто до тих дій, які сторони повинні вчинити, то в цьому випадку буде також два юридичні об'єкти:

1) збереження майна зберігачем;

2) своєчасне одержання майна поклажодавцем.

У ряді зобов'язань (зокрема в тих, які виникають з сплатних договорів) двом юридичним об'єктам відповідають два матеріальні об'єкта. Наприклад, у поширеному договорі купівлі-продажу двом юридичним об'єктам (передача майна та передача грошей) відповідають і два матеріальні об'єкти -- майно та гроші.

Зміст зобов'язань. Зміст зобов'язальних правовідносин, як і будь-яких інших цивільних правовідносин, утворюють суб'єктивні права та обов'язки його учасників. Разом з тим із ст. 151 ЦК України випливає особливість змісту зобов'язальних правовідносин, яка виявляється в тому, що правомочність кредитора набуває форми права вимоги, а обов'язок боржника має форму боргу, як обов'язку виконання вимоги кредитора.

Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.

Однак, як відзначається у літературі, зміст зобов'язання не завжди вичерпується правом вимагати вчинення виключно дій майнового характеру (або утримання від вчинення таких дій). Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру.

Так, І.Б. Новицький стверджував, що зміст зобов'язання не обмежується правом вимагати вчинення тільки тих дій, які спрямовані на передачу, пристосування і т. п. майна або взагалі тим чи іншим чином пов'язані з майном (наприклад, внаслідок оплатності). Змістом зобов'язання може охоплюватися право вимагати вчинення будь-якої правомірної, що має серйозний характер, потребує захисту та заслуговує на захист дії особи (позитивної або негативної).

Особливе місце у зобов'язальних відносинах посідають санкції, їх встановлюють з метою забезпечити захист відповідних правовідносин від порушення. Виходячи із загальних положень, які характеризують метод цивільно-правового регулювання, цивільно-правовий захист здійснюється в судовому порядку шляхом закладення позову про відновлення порушеного майнового права. В такому розумінні цивільно-правовими санкціями в зобов'язанні вважаються будь-які примусові заходи, що охороняють зобов'язання в разі його порушення. Певною мірою цивільний позов є важливою формою санкції в її широкому тлумаченні.

2. Співвідношення державної влади і правової норми

Влада -- здатність певного суб'єкта (індивіда, колективу, організації) підпорядковувати собі волю і поведінку іншого суб'єкта у своїх власних інтересах чи інтересах інших осіб

Влада як соціальна функція щодо нав'язування своєї волі іншим завжди була і є об'єктом загальних зазіхань, особливо в державно-організованому суспільстві.

Державна влада -- це влада, яка здійснюється тільки державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами.

Як структурні елементи державної влади виділяють:

* суб'єкт влади, тобто державу та її органи;

* об'єкт влади -- людей, на підкорення поведінки яких спрямована ця функція;

* владні відносини, через які здійснюється нав'язування волі носія влади підлеглим;

* наявність у суб'єкта влади певного арсеналу засобів, методів та способів, що дають йому можливість реально здійснювати свою волю в суспільному житті;

* нормативну систему, що регламентує владну діяльність.

Нормативна регламентація владної діяльності має велике значення, тому що це прямо пов'язано з питанням про легітимність державної влади.

Легітимну державну владу визначають як владу, що встановлюється відповідно до процедури, передбаченої нормами права. Легітимізація влади в цивілізованому суспільстві відбувається, насамперед, через загальні демократичні вибори. Результатом їх проведення є створення загальнонародного і водночас загальнодержавного представницького органу влади.

Отже, легітимізація державної влади має відбуватися шляхом її делегування від одного суб'єкта -- народу іншому -- державі. Зрозуміло, що цей перехід не може бути стихійним, він має регулюватися демократичними конституційними принципами й нормами, передусім, принципом розподілу влади.

Політична влада і влада державна -- поняття не тотожні. Політична влада -- влада, що здійснює вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями; це домінування або прагнення до домінування інтересів одних верств над усіма іншими.

Політична влада ширша за змістом, ніж державна влада, оскільки відносно самостійне значення мають владні відносини у політичних об'єднаннях. В умовах правової держави і громадянського суспільства найбільш широкі повноваження у здійсненні політичної влади надаються об'єднанням громадян та іншим недержавним утворенням.

Політична влада нерозривно пов'язана з владою державною, є її продовженням. Державна влада -- основний типовий засіб здійснення політичної влади.

Відмінності політичної влади від влади державної:

* політична влада здійснюється більш широким колом суб'єктів політичної системи;

* будь-яка державна влада має політичний характер, але не кожна політична влада е державною;

* політична і державна влади мають різні механізми їх здійснення;

* атрибутом державної влади є її територіальна організація, а політична влада, влада певної партійно-політичної ідеології може виходити за межі однієї країни.

Правові форми та методи здійснення державної влади

Правова форма діяльності -- це організаційно-управлінська форма діяльності уповноважених на це суб'єктів, яка завжди пов'язана зі здійсненням юридично значущих дій (розглядом юридичних справ) у порядку, визначеному законом.

Юридична сутність правової форми діяльності держави полягає в тому, що вона: по-перше, засновується на приписах норм права, по-друге, завжди тягне за собою правові наслідки.

Вона характеризується такими ознаками:

* передбачає розгляд юридичної справи;

* використовує норми матеріального чи процесуального права як спеціальний робочий інструментарій;

* здійснюється виключно уповноваженими суб'єктами;

* закріплюється в офіційних процесуальних документах;

* усі відносини, пов'язані з розглядом справи, регламентуються системою норм процесуального права;

* у процесі розгляду справи використовуються досягнення юридичної техніки.

Основними правовими формами діяльності держави є:

* правотворча діяльність, яка полягає в офіційному встановленні (санкціонуванні) та зміні норм права компетентними органами шляхом підготовки, прийняття й оприлюднення нормативно-правових актів;

* правозастосувальна діяльність, яка забезпечує безперервність процесу здійснення нормативно-правових приписів шляхом наділення одних учасників правових відносин суб'єктивними правами, а інших -- юридичними обов'язками, полягає в розгляді та вирішенні індивідуальних справ, що мають юридичне значення;

* правоохоронна діяльність, спрямована на охорону суспільних відносин, урегульованих правом, на захист індивіда від правопорушень та притягнення винних до відповідальності;

* контрольно-наглядова діяльність, яка виражається в здійсненні юридичних дій щодо спостереження й перевірки відповідності виконання та дотримання підконтрольними суб'єктами правових приписів;

* установча діяльність, яка виражається в реалізації на основі норм матеріального права повноважень щодо формування, перетворення чи скасування органів держави, їх структурних підрозділів, посадових осіб.

Методи здійснення державної влади дуже різноманітні, але їх можна звести до двох основних:

1) переконання -- метод активного впливу на волю та свідомість осіб ідейно-моральними засобами з метою формування в них поглядів та уявлень, заснованих на розумінні сутності, мети та функцій державної влади. Воно охоплює:

* визнання свободи дій підлеглих суб'єктів з обмеженням її таким чином, щоб захистити від свавільних дій інших осіб;

* обіцянку взяття і насправді взяття на себе обов'язку винагородження за певну корисну діяльність;

* рекомендації, поради, побажання, заклики та ін. не-правові методи;

2) примус -- психологічний, матеріальний або фізичний (насильницький) вплив повноважних органів та посадових осіб держави на особу з метою змусити її діяти відповідно до волі володарюючого суб'єкта в інтересах держави.

Оскільки державний примус є жорстким засобом соціального впливу, обмежує свободу людини, то його міри мають бути чітко визначені правовими нормами, він має застосовуватися лише у чітко встановлених процесуальних формах.

Ситуація №1

Згідно з наказом директора державного підприємства "Спецзв'язок" відповідальною особою за збереження матеріальних цінностей в приміщенні бухгалтерії була призначена головний бухгалтер Павленко. В зв'язку з тим, що протягом вихідних днів з приміщення бухгалтерії за невідомих обставин зник персональний комп'ютер вартістю 1500 грн., директор підприємства звернувся з позовною заявою до суду про стягнення з головного бухгалтера повної вартості комп'ютера.

- Визначте тематику ситуації.

- Яке рішення має винести суд?

- Наведіть зразки документів щодо ситуації.

1. Тематика відшкодування шкоди

2. Рішення:Стаття 130. Загальні підстави i умови матеріальної відповідальності працівників

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслiдок порушення покладених на них трудових обов'язків.

Повна матеріальна відповідальність, на відміну від обмеженої, передбачає покладання на працівника, винного в заподіянні шкоди підприємству, з яким він перебуває в трудових відносинах, обов'язку відшкодування прямої дійсної шкоди в повному обсязі без будь-яких обмежень. Цей вид відповідальності настає лише в конкретно визначених законодавством випадках.

Вичерпний перелік випадків, що передбачають можливість застосування до працівника повної матеріальної відповідальності, закріплений ст. 134 КЗпП.

Відповідно до цієї статті повна матеріальна відповідальність настає у випадках коли:

3. Між працівником і підприємством укладений письмовий договір про прийняття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за не забезпечення збереження майна й інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Отже,якщо договір був укладений між власником і працівником,то власник має право на відшкодування в повному обсязі.

4. Документи письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;

Ситуація №2

Громадянин К., Л. та М. створили товариство з обмеженою відповідальністю «Стиль» із рівними частками кожного у статутному фонді по 30 тис. гривень. Протягом двох років роботи товариства успішно працювало - закупили нове обладнання, дві вантажівки та придбали у власність кілька приміщень. Через два роки співвласник ТОВ «Стиль» громадянин Л. вирішив вийти з товариства і розпочати власний бізнес, Він продав свою частку статутного фонду братові, а також вимагає від колишніх співвласників одну вантажівку та складське приміщення.

1. Вимоги громадянина Л., не правомірні.

2. Стаття 147 Цивільного кодексу України визначено, що у разі передачі частки (її частини) третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов'язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.

3. Порядок переходу (відчуження) частки учасника у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю до іншої особи регулюється ст. 53 Закону України «Про господарські товариства». Аналогічні норми містяться у ст. 147 Цивільного кодексу України.

Так, учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства.

Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.

При цьому, учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки (її частини) учасника пропорційно до розмірів своїх часток, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Купівля здійснюється за ціною та на інших умовах, на яких частка (її частина) пропонувалася для продажу третім особам. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі.

Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю може бути відчужена до повної її сплати лише в тій частині, в якій її уже сплачено.

Тобто, необхідно проаналізувати положення Статуту ТОВ, звернувши увагу на можливість (право учасника) взагалі відчужувати частку третім особам (як вказано вище, Статут може передбачати відсутність такого права учасника). Якщо вказане право передбачене уставним документом, необхідно врахувати переважне право купівлі частки іншими учасниками товариства та порядок його здійснення. Звертаємо увагу, що законом встановлено лише обмеження щодо купівлі-продажу частки як різновиду відчуження, тому інших способів (наприклад, дарування частки) це не стосується.

Задача 1

(А+Б):ВЧГ-Д=Е

Де А - шлюбний вік жінок;

Б - вік, з якого над неповнолітнім встановлюється піклування;

В - кількість умов, дотримання яких - необхідне для вступу у шлюб;

Г - термін, через який реєструється шлюб після подання заяви до органу реєстрації актів цивільного стану;

Д - вік, з якого береться до уваги думка дитини, щодо подальшого її місця проживання при розлученні батьків;

Е - граничний вік, до якого батьки повинні утримувати своїх дітей у випадку, якщо діти навчаються у вищих навчальних закладах.

А - шлюбний вік жінок=18 років. Шлюбний вік підвищив новий прийнятий Закон України № 8588 від 31.05.2012 «Про внесення змін до Сімейного кодексу України (щодо підвищення рівня мінімального шлюбного віку» Про внесення змін до сімейного кодексу України (Щодо підвищення рівня мінімального шлюбного віку. Закон прийнятий 15 березня 2012. Мінімальний шлюбний вік для чоловіків і жінок прийнятий Закон вирівняв зміною ст. 22, Гл. 3, Розділу II. Тепер для обох він становить 18 років.

Б - вік, з якого над неповнолітнім встановлюється піклування 14 років. (Глава 19 - Опіка та піклування над дітьми. Стаття 243. Діти, над якими встановлюється опіка, піклування. 1. Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування. 2. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дітьми у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. 3. Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України).

В - кількість умов, дотримання яких - необхідне для вступу у шлюб: 4. гідно з українським законодавством необхідними умовами для вступу в шлюб є:

1. Досягнення шлюбного віку на момент реєстрації шлюбу: 17 років для жінок і 18 років - для чоловіків (стаття 22 Сімейного Кодексу України). За рішенням суду право на шлюб може бути надане особі, яка досягла 14-річного віку, якщо судом буде встановлено, що вступ у шлюб відповідає інтересам такої особи (стаття 23 Сімейного Кодексу України).

2. Добровільність шлюбу. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Шлюб з особою, визнаною недієздатною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними є недійсним (стаття 24 Сімейного Кодексу України).

3. Одношлюбність. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу (стаття 25 Сімейного Кодексу України).

4. Відсутність родинних зв'язків. У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами по прямій висхідній лінії. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні та неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька. Крім того, у шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.

Однак за рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

У шлюбі між собою не можуть перебувати усиновлювач і усиновлена ??ним дитина. Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення (стаття 26 Сімейного Кодексу України). Згідно з українським законодавством шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, з чого випливає, що одностатеві шлюби в Україні не реєструються і не визнаються у відношенні громадян України.)

Г - термін, через який реєструється шлюб після подання заяви до органу реєстрації актів цивільного стану-1 місяц=30 днів. Стаття 32. Час реєстрації шлюбу. Шлюб реєструється після спливу одного місяця з дня надання особами заяви про реєстрацію шлюбу. За наявності поважних причин керівник органу державної реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку.

Д - вік,з якого береться до уваги думка дитини, щодо подальшого її місця проживання при розлученні батьків -10 років

Відповідно до ст. 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за взаємною згодою батьків. Після досягнення дитиною 10 років повинна враховуватися і думка дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою.

Е - граничний вік, до якого батьки повинні утримувати своїх дітей у випадку, якщо діти навчаються у вищих навчальних закладах-23 роки.

Стаття 199. Обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання. Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу.

Література

1. Цивільне право України: Підручник для вузів системи МВС України: У 2-х частинах. Частина I / А.А. Пушкін В.М.Самойленко, Р.Б.Шішка та ін; під ред. проф. А-А-Пушкіна, доц. В.М.Самойленко. - X.: Ун-т внутр. справ; «Основа», 1996. - 440 с

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003. - К.: Атіка, 2008. - 336с.

3. Теорія держави і права. Скакун О.Ф.. Глави 1-17.

4. Закону України «Про господарські товариства».

5. Сімейний кодекс України

Размещено на Allbest.ru