Ґрунтовне дослідження та детальний аналіз договору управління майном

Закріплені в ЦК України терміни "перевищення наданих повноважень" і "перевищення встановлених обмежень" вимагають їх визначення та розмежування. Управителеві надаються невизначено широкі повноваження, з урахуванням мети управління та особливостей майна, переданого в управління, визначені договором та законом. Тому перевищенням наданих управителеві повноважень вважатиметься здійснення цих повноважень всупереч меті та цільовому призначенню майна, яке перебуває в управлінні. Перевищення встановлених управителеві обмежень передбачає виникнення останніх на підставі договору або за законом та вчинення правочинів за відсутності в управителя достатніх повноважень. Юридичне значення розмежування "встановлених обмежень" і "наданих повноважень" полягає в різних підставах правочинності їх перевищення. Для визнання правочинним правочину, вчиненого з перевищенням встановлених обмежень, необхідно подальше схвалення такого правочину довірителем. Довірена особа має право перевищувати надані їй повноваження, якщо цього вимагають інтереси довірителя і довірена особа не могла попередньо запитати довірителя або не одержала у розумний строк відповіді на свій запит. Таким чином, зобов'язання з правочинів, учинених управителем із перевищенням наданих йому повноважень і встановлених для нього обмежень, несе управитель особисто, крім випадків подальшого схвалення установником правочину, або якщо перевищення наданих йому повноважень вимагають інтереси установника та вигодонабувача і управитель не міг попередньо запитати установника або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит, або коли треті особи, які беруть участь у правочині, доведуть, що вони не знали і не повинні були знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень.

Отже, управитель, який є ніби гарантом доходів від довіреної йому власності (майна), несе відповідальність за неналежну дбайливість стосовно майна, а, отже, і за інтересами установника управління (вигодонабувача). Якщо управитель забув покласти цінні папери до сейфа, де вони повинні зберігатися, або, наприклад, отримати відсотки за облігаціями, то він повинен відповідати за це. Проте, якщо, наприклад, управитель уклав розумну частку довірчого майна у цінні папери, які вважалися на той момент доброю інвестицією, а через кілька років ці цінні папери несподівано втратили цінність, управитель не буде відповідати. Якщо він мав свободу дій і знав нарівні з іншими, що дана інвестиція невдала, але не намагався це виправити, він буде нести відповідальність. Крім невиконання або неналежного виконання своїх обов'язків, підставою для відповідальності може бути порушення управителем норм закону: обман (наприклад, неправильне використання основного майна або доходу в інтересах інших осіб, а не установника чи вигодонабувача, що тягне за собою відшкодування збитків і кримінальне покарання), несплата податків, несанкціоноване використання коштів зі шкодою для доходу довіреного майна тощо. Правозастосовна практика управління майном на основі довірчої власності у країнах англосаксонського права і управління майном у країнах континентального права сформувала відповідні умови відповідальності фідуціарних власників та управителів [19, с. 82]. Наприклад, у США на управителях лежить два основні види обов'язків: залишатись лояльними (тобто відданими) інтересам корпорації і виявляти належну дбайливість і турботу (due care), перший з яких полягає у неотриманні особистих вигід від ведення справ корпорації; обов'язок провести "розумний збір інформації перед прийняттям рішень".За Правилами ділових рішень (The Business Jadgment Rule), суд не має права заднім числом обговорювати рішення управителя і покладати на нього вину, якщо той не мав особистого інтересу, був добросовісним, виявляв належну дбайливість і (у деяких штатах) якщо при цьому не було збитків для активів корпорації. Щоб зрозуміти, як діяла б "обережна і розумна людина у схожій ситуації" (prudent man rule), дедалі частіше судді намагаються оцінити рівень інформованості довірчого управителя щодо проблеми, яку той намагався вирішити.

Розділ 3. Окремі аспекти управління майном

3.1 Управління майном неповнолітніх

Згідно ст.242 ЦК, батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей . Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. Управління майном неповнолітнього, відповідно до статей 177 і 178 Сімейного кодексу (далі -- СК) , здійснюють батьки (усиновителі) без спеціального на те призначення або опікуни та піклувальники (далі -- законні представники). Межі цього управління залежать від ступеня дієздатності неповнолітнього. Майном, що належить дитині віком до 15 років, законні представники, від імені неповнолітнього, управляють і розпоряджаються самостійно, а віком від 15 до 18 років -- управляють разом з неповнолітніми, а розпоряджаються ним самі неповнолітні. Однак при здійсненні угод з майном, що виходять за межі побутових, вони діють тільки за згодою законних представників (ст. 32 ЦК).

Для законних представників встановлені єдині правила щодо виконання дій стосовно майна неповнолітнього. Вони закріплені у статтях 177178 СК і визначають: порядок укладення угод з участю законних представників та угод, для укладення яких потрібний дозвіл органів опіки і піклування; умови розпорядження доходами неповнолітніх; угоди, які не вправі укладати законні представники. Порядок управління майном неповнолітніх, умови його відчуження, зберігання належного їм майна, сум та інших цінностей, виконання інших дій, пов'язаних зі збереженням майна і управлінням ним визначаються. Правилами опіки та піклування, затвердженими 26 травня 1999р. Вони встановили право органів опіки і піклування щодо захисту житлових прав неповнолітніх (пп. 6.1--6.5), умови зберігання грошей і цінних паперів (п. 2.12). Однак питання щодо порядку управління майном неповнолітніх, умов його відчуження та зберігання, виконання дій, пов'язаних з його зберіганням і управління, залишились не визначеними. Якщо звернутися до набутого віками правотворчого досвіду державно-правового регулювання сімейних відносин різних держав, то можна побачити, що проблема визначення порядку управління майном неповнолітніх не нова. Так, в римському приватному праві щодо такого порядку було заборонено опікуну відчужувати землі малолітнього, роблячи виняток лише для оплати боргів. При цьому угода повинна була бути дозволена магістратом і у випадку, коли опікун був уповноважений на таке відчуження спадкоємцем в заповіті. У IV ст. заборона поширюється і на рухомі речі, не піддані тлінню. Імператорська канцелярія передбачала особливу турботу опікуна про збереження майна підопічного, наказуючи, наприклад, зберігати дорогоцінні метали у вигляді скарбів, а оборотні засоби вміщувати в нерухомість або віддавати в зростання. Встановлюється відповідальність опікуна за сulpа (вину), яка накладалася на нього тільки за умисно вчинені дії. З 314 р. така відповідальність гарантується генеральною іпотекою підопічного на майно опікуна. При Юстиніані передбачалась відповідальність опікуна за допущену необачливість така ж саме, як і щодо власних справ . В цивільному праві Російської імперії XIX сторіччя, якщо дитина не досягла повноліття, батьки на праві опікунів управляли її майном; якщо ж досягла, то сама робила це, незалежно від того, чи дісталось їй майно від батьків шляхом виділу або придбання. Але вважалось, що батьківська влада стосовно майна неповнолітніх дітей не має самостійного значення. Це означало, що батьки розпоряджалися та управляли майном дітей на праві опіки за правилами, визначеними для опікунів в цілому, і діяли під наглядом тих опікунських установ, яким підкорялися опікуни, що призначалися урядом. Виняток було зроблено для випадку, коли для користі малолітнього від батьків вимагалася безвідкладна дія від імені дитини. З припиненням опіки над своїми дітьми батьки були зобов'язані передати все майно, що знаходилось в їх управлінні, а також одержані від нього доходи дітям або особі, в управління якої переходило це майно. Російське законодавство не дозволяло батькам користуватися навіть незначною частиною доходів з майна своїх дітей. Недоторканим вважалось навіть майно дітей, зароблене під керівництвом батьків. Щодо кожної вікової категорії діяли різні правила, детально регламентуючи, наприклад, права малолітнього безпосередньо управляти своїм маєтком, здійснювати різного роду угоди. Опікун повинен був здійснювати стосовно майна підопічного -- на свій розсуд або з дозволу опікунського відомства -- всі ті дії, які міг би здійснювати сам підопічний, будучи дієздатним. Але продаж і застава нерухомого майна підопічного здійснювались не інакше, як з дозволу Правлячого сенату як вищої опікунської установи, і допускались тільки: для розділу між співспадкоємцями; для платежу боргів підопічного, коли вони не могли бути виплачені з його доходів; коли витрати по утриманню нерухомого майна перевищували користь, одержувану від нього.

Вважаючи, що дача дозволу на продаж нерухомого майна -- справа адміністративна, у виняткових випадках передбачалося його надання і з інших підстав, наприклад, доходи від його нерухомого майна були дуже незначні й не було можливості утримувати підопічного. При одержанні дозволу продаж майна здійснювався опікуном за вільною ціною. Але частіше траплялося, що він завчасно знаходив покупця і обговорював з ним ціну, тому при зверненні в Сенат за одержанням дозволу на продаж майна він вже знав, кому буде продавати його і за яку ціну. На таких же умовах дозволялося опікуну продавати коштовне рухоме майно, що не підлягало тлінню, -- золото, срібло, коштовне каміння тощо.

Дрібні ж рухомі речі, особливо ті, які підлягали легкому та швидкому псуванню, наприклад, сукня, а також речі, які є доходами від майна, -- природне походження речей від землі, продавалися за власним розсудом. Право опікуна здавати в оренду нерухомість (дворянський маєток) підопічного було також обмежене: строк оренди не повинен був перевищувати одного року після досягнення малолітнім 17річного віку. На більш тривалий строк орендний договір міг бути укладений тільки з дозволу Сенату. Щодо капіталу підопічного опікун вправі був провадити тільки витрати, необхідні для виховання самого підопічного і збереження його майна. Вільний капітал, що залишався від цих витрат, опікун повинен був помістити для одержання прибутку або в кредитні установи, або в приватні руки, але під заставу, так, щоб його віддача капіталу в найм не передбачала для підопічного ніякого ризику (або у крайньому разі ризику значного); він міг перетворити цей капітал також в державні процентні папери і облігації. Для забезпечення підопічного опікун міг використати капітал і на свої цілі, і для цього не обов'язково було одержувати дозвіл опікунського відомства. В даному разі використання опікуном капіталу вважалося самовільним, а неспроможність останнього віддати його до уваги не бралася. У таких випадках із усієї маси майна опікуна виділявся капітал підопічного, начебто він і не був опікуном використаний на його власні потреби.

Опікуни повинні були всіляко піклуватися про забезпечення майнових інтересів свого підопічного: нерухоме майно малолітнього опікун мав утримувати або приводити в такий стан, щоб належні з нього доходи одержувались сповна, а державні збори були виплачені своєчасно. Він мав також піклуватися, щоб прибутки малолітнього збиралися в належний час, а витрати здійснювались без надлишок. Для цього він мав був виключати всі надлишки та розкішні забаганки у витратах, необхідних для тримання малолітнього, його виховання та утримання обслуги, і правильно вести доходні та витратні порічні книги. Метою опіки та піклування було не тільки охорона майнових благ неповнолітніх дітей, а й захист їх. Для досягнення тієї чи іншої цілі служили найрізноманітніші правила. В їх числі були такі, які дозволяли встановлювати опіку і піклування при житті батьків. Дані опікуни зобов'язані були піклувалися про особу підопічного і перебували в такому ж становищі, що і батьки підопічного. Але за свої труди вони щорічно мали п'ять процентів одержуваного підопічним прибутку. Крім того, передбачалось, що опікун міг і відмовитися від винагороди. Разом з тим, при нехтуванні правами підопічного опікуни і піклувальники відповідали власним своїм маєтком залежно від міри вчиненої або такої, що могла б бути вчиненою для малолітнього втрати. Однак можливість для підопічного вимагати від опікуна відшкодування збитків наставала тільки після виходу з під опіки. На прикладі норм законодавства Древнього Риму та Російської імперії XIX сторіччя бачимо, що підхід до регулювання порядку управління майном неповнолітнього законним представником майже єдиний [18, с. 102]. В цих державах, незважаючи на функціонування їх в різний період часу, діяли норми, спрямовані, в першу чергу, на збереження та зростання цінного майна неповнолітнього. Його відчуження допускалося у виняткових випадках, визначених законодавцем.

Революція 1917 р. в Росії внесла корінні зміни в усі галузі суспільного життя, в тому числі й в шлюбносімейні відносини. Дослідження правових норм, які регулюють питання управління майном неповнолітніх в Україні, Росії та інших республіках колишнього СРСР після революції і до сучасних часів, свідчить, що такий конкретизований порядок управління майном неповнолітніх зберігався і в Сімейних кодексах 1918 р. та 1927 р., що приймалися в Росії та Україні. Зазнав він змін тільки після прийняття в 60х роках загальносоюзних законодавчих актів (Основ), на підставі яких кожна союзна республіка розробляла свій кодекс. Щодо управління майном неповнолітніх почали передбачати, які угоди не мали права укладати опікуни і піклувальники та для здійснення яких був необхідний попередній дозвіл органів опіки і піклування.

До першої групи були віднесені наступні угоди: дарування від імені підопічного, а також ті, які здійснювали опікун і піклувальник, його подружжя та близькі родичі. До другої, -- ті, що виходили за межі побутових. Органи опіки і піклування могли обмежити право одного з батьків або опікуна розпоряджатися вкладом підопічного, якщо це було пов'язано з необхідністю захисту його інтересів. Ці правила діяли і щодо угод, які укладали батьки (усиновителі) як опікуни (піклувальники) своїх неповнолітніх дітей.

Отже, зі зникненням приватної форми власності відпала необхідність конкретизованого порядку управління майном, яке спостерігалося в Древньому Римі, в законодавстві Російської імперії XIX сторіччя і навіть в законодавстві колишнього СРСР продовж з 1918 по 60ті роки. З 1992 р. в Україні з'являється приватна форма власності, суб'єктом якої закон визнає і неповнолітнього. Чи потрібно в нашій державі знову таке конкретизоване визначення порядку управління майном неповнолітніх? Вважаю, необхідність у вирішенні цього питання гостро відчувається в умовах переходу нашої країни до ринкової економіки. Саме в цей період (порівняно з періодом посттоталітарного режиму) у власності неповнолітніх частіше почало з'являтися цінне майно. Ним стає: нерухомість, транспортні засоби, земельні ділянки, цінні папери і навіть засоби виробництва. Сімейне законодавство, встановлювала правило, що за життя батьків діти не мають права на їх майно, рівно як і батьки не мають права на майно дітей. Якщо, наприклад, неповнолітня дитина є власником жилого будинку, автомобіля чи іншого майна, одержаного за спадкоємством, то це майно є приватною власністю і не змішується з майном її батьків, незважаючи на те, що останні управляють ним до досягнення дитиною повноліття. Крім того, до Цивільного кодексу України (п. 5 ст. 1370) включена спеціальна норма, яка передбачає, що після припинення управління майном неповнолітніх дітей батьки зобов'язані повернути їм майно, яким вони управляли [9, с. 27]. Не всі неповнолітні, навіть щодо приватизованих квартир (будинків) або часток в них, залишаються їх власниками на тривалий час. На практиці таке право власності неповнолітнього може порушуватись саме їх батьками. Крім того, при нормальних сімейних відносинах майже ніхто не задумується над долею майна, що належить дітям. Але при розпаді сімейних відносин це питання нерідко постає [17, с. 86]. Отже, необхідне особливе ставлення до дитини як самостійного суб'єкта належних йому майнових прав. В багатьох випадках навіть важко визначити причини шкоди, що завдається неповнолітнім, а також притягнути опікуна до відповідальності. Тому, законодавець має ввести деякі обмеження щодо діяльності опікуна і особливо стосовно відчуження майна підопічного. Вони і повинні скласти порядок управління майном неповнолітнього. Якщо держава визнає свого громадянина з дня народження правоздатним, в т.ч. носієм майнових прав і обов'язків, то тільки вона на період його неповноліття має встановити єдиний порядок управління майном неповнолітніх для всіх законних представників. Завдяки такому порядку зберігалося б й прирощувалося майно неповнолітнього і в ніякому разі він не позбавлявся б права на цінне майно, що з'явилося в його власності до досягнення повноліття, оскільки основною метою покладення управління майном неповнолітніх на законних представників є належний захист їх майнових прав і інтересів.

3.2 Управління спадщиною

Згідно ст. 1285 ЦК, якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, -- відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою. Коли проводяться дії щодо охорони спадкового майна і нотаріус визнає, що у складі майна є таке, що потребує управління, тобто приватні підприємства, рахунки, житлові будинки та інше, нотаріус у відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладає договір на управління спадщиною з іншою особою. Це може бути хто-небудь із родичів спадкодавця, робітників підприємства, що належать спадкодавцю або коли майно у подальшому перейде до держави -- відповідальну особу органів місцевого самоврядування. Договір, який укладається з такою особою, має містити у собі умови, що дають право цій особі на управління майном або грошовими заощадженнями спадкодавця, які пов'язані тільки з утриманням спадкового майна (тобто підприємства, виплата заробітної плати робітникам підприємства, оплата податків або комунальних платежів та інше), але не повинні містити в своїх діях ніяких дій, які б зашкодили інтересам спадкоємців або наносили їм збитки.

У договорі, який укладають між собою нотаріус та особа, що призначена управляти спадковим майном, вказані умови щодо охорони майна, дата договору, місце складання договору, місце знаходження спадкового майна, що охороняється, розмір винагороди, що отримує особа, що управляє спадщиною, а також дії, які ця особа зобов'язана виконувати для збереження спадщини. Крім того нотаріус направляє листи органам та підприємствам, яких це стосується про те, що його призначено керуючим спадщиною, який для прийняття спадщини буде вчиняти усі дії щодо її збереження. Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з'явлення спадкоємців або до прийняття спадщини.

Охоронець майна не може використовувати майно для отримання прибутку на свою користь, не може зловживати своїми обов'язками. По закінченні строку щодо охорони майна охоронець або особа, що управляє майном, представляє спадкоємцям звіт про свою діяльність про управління майном. [15, с. 835]

Особа, що управляє майном, має право на плату за виконання своїх обов'язків. Ця сума оговорюється вже в договорі, який заключається між нотаріусом та особою, що управляє спадщиною. Право витребування цієї сплати виникає у особи, що управляє спадщиною, при прийнятті спадкоємцями спадщини, та розподіляється між ними пропорційно долі успадкованого майна, що перейде до них. Якщо спадкоємці відмовляються сплатити гроші за виконання їй своїх обов'язків по управлянню спадщиною, така особа може звернутися до суду з позовом до спадкоємців. Коли особа, що була призначена управляти спадщиною своїми діями, заподіяла шкоду або використовувала своє призначення в корисних цілях, нотаріус, якщо це стало йому відомо, має право звернутися до відповідальних органів з заявою про розслідування діяльності такої особи, а спадкоємці можуть звернутися до відповідальних органів та суду з позовом до особи, що управляла спадщиною, про погашення понесених збитків.

3.3 Особливості управління цінними паперами

Особливості управління цінними паперами обумовлені їх подвійною правовою природою, що знайшло відображення в існуванні прав на цінні папери і прав з цінних паперів. Під управлінням цінними паперами слід розуміти здійснення управителем від свого імені повноважень володіння і розпорядження, або інвестиційного консультування щодо переданих установником цінних паперів та (або) грошових коштів для цілей їх інвестування в цінні папери в інтересах установника або третіх осіб на умовах договору або інших підставах, передбачених законом. Положення законодавства про управителів цінних паперів поширюються на діяльність інвестиційного консультанта. Інвестиційним консультантом визнається особа, яка не володіє цінними паперами, але здійснює ініціювання прийняття рішень про вкладення цінних паперів в об'єкти інвестування. В управління можуть передаватися цінні папери та (або) кошти інвестування. В управління можуть передаватися цінні папери, які допускають здійснення особою не власником від свого імені повноважень управління та зберігання або управління, зберігання та розпорядження такими цінними паперами. Не можуть передаватися в управління чеки, депозитні та ощадні сертифікати, ощадні книжки на пред'явника, складські свідоцтва і товаророзпорядчі документи, за винятком їх наступного інвестування або одночасної передачі з іншими цінними паперами чи майном, які є припустимими об'єктами управління.

Кошти інвестування -- це грошові кошти, прийняті в управління за умови їх наступного інвестування в цінні папери, а в передбачених законодавством випадках інше майно, що знаходиться в управлінні. Коштами інвестування вважаються також грошові кошти, які управитель отримає в результаті стягнення їх з боржника установника управління. У договір управління коштами інвестування обов'язково включається інвестиційна декларація управителя, в якій зазначаються напрями і способи інвестування грошових коштів установника, цілі інвестування, відомості про структуру активів, яку управитель збирається підтримувати протягом терміну управління [15, с. 719]

Передані в управління цінні папери враховуються на рахунках у цінних паперах у депозитарії, а кошти інвестування перераховуються на рахунок управління. На рахунок управління надходять усі кошти, отримані в результаті здійснення управління, а на рахунок депо -- цінні папери. Згідно з договором про відкриття рахунку у цінних паперах зберігач відкриває на ім'я управителя рахунок у цінних паперах, вказуючи, що рахунок відкритий для управителя, для обліку цінних паперів, що належать йому на праві довірчої власності, а також зазначає обмеження щодо цих цінних паперів. При передачі в управління цінних паперів може бути передбачено об'єднання цінних паперів у фонди спільного (колективного) інвестування, які формуються за рахунок цінних паперів, переданих в управління різними особами. Управління цінними паперами при спільному (колективному) інвестуванні здійснюється шляхом випуску і розміщення інвестиційних сертифікатів (іпотечних, фонду операцій з нерухомістю тощо), результати інвестування яких враховуються на рахунку управління управителя. Сертифікат є різновидом боргових цінних паперів, що засвідчує право власника на отримання частки майна (чистих активів фонду операцій нерухомості, у платежах за іпотечними активами тощо) у грошовій формі після закінчення строку, на який був створений відповідний фонд, або після настання строку виконання зобов'язань за договорами про іпотечний кредит, та право вимагати дотримання обмежень прав довірчої власності управителем. Порядок випуску, розміщення, умов виплати доходу та обліку інвестиційних сертифікатів регулюються законами та нормативно-правовими актами Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України.

3.4 Особливості операцій з довірчого управління майном

Відповідно до чинного законодавства операції з довірчого управління майном здійснюють довірчі товариства. їх діяльність регулюється Декретом Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. "Про довірчі товариства". Відповідно до цього нормативно-правового акта довірче товариство -- це товариство з додатковою відповідальністю, яке здійснює представницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителями майна щодо реалізації їх прав власників. Учасники довірчого товариства відповідають за його зобов'язаннями своїми внесками в статутний фонд, а у разі недостатності цих сум -- додатково належним їм майном у п'ятикратному розмірі до внеску кожного учасника. Таким чином, особливістю довірчого товариства є предмет його діяльності, а також те, що розмір додаткової відповідальності учасників товариства у вигляді визначення кратності до внеску учасника визначається безпосередньо у законодавстві. Майном довірителя є кошти, цінні папери і документи, що засвідчують право власності довірителя. Учасники довірчого товариства відповідають за його зобов'язаннями своїми внесками до статут, фонду, а за недостатності цих сум додатково належним їм майном у 5кратному розмірі до внеску кожного учасника. Установчий договір довірчого товариства має передбачати домовленість про відповідальність за зобов'язанням перед комерційним банком та довірителями майна. Якщо засновники довірчого товариства не здійснюють протягом З місяців після реєстрації товариства внесок до його статут, фонду, комерційний банк припиняє ведення рахунків цього товариства.

Фінансовий стан засновників довірчого товариства (крім фізичних осіб) у разі їх спроможності здійснювати внески до статут, фонду перевіряється аудитором (аудиторською фірмою). Довірче товариство має розрахунковий рахунок у комерційному банку, що здійснює довірчі операції та забезпечує відповідальність за зберігання власних коштів і майна довірителів. Відносини між. товариством і комерційним банком визначаються угодою, яка має відповідати типовому договору, що затверджується Фондом держмайна України та Нацбанком України. Послуги, які довірче товариство надає довірителям майна, називаються довірчими операціями. Від імені довірчого товариства довірчі операції здійснюють його учасники -- довірені особи. Вони особисто виконують свої зобов'язання перед довірителями майна. Вартість майна не повинна сумарно перевищувати частки довір, особи у статут, фонді товариства. Відповідно до ст. 4 Декрету "Про довірчі товариства" довірче товариство може здійснювати такі види операцій:-- для громадян -- схоронність і представницькі послуги для обслуговування майна довірителів;-- для юридичних осіб -- розпорядження майном, агентські послуги, ведення рахунків для власників цінних паперів і управління голосуючими акціями, переданими довірчому товариству шляхом участі у загальних зборах акціонерів товариства. Довірче товариство здійснює також операції, пов'язані з розміщенням приватизаційних паперів, у т. ч. для товариства покупців. Це стає можливим після подання до комерційного банку дозволу (ліцензії) Фонду держмайна України на право представницької діяльності з приватизаційними паперами. Джерелом прибутків довірчого товариства є плата, яку отримують довір, особи за довірчі операції. Розмір плати, якщо інше не передбачене законодавством, встановлюється у договорі між довірителями майна та довір, особою. Облік і контроль за діяльністю довірчого товариства щодо розміщення приватизаційних паперів здійснюється у порядку, встановленому Фондом держмайна України, НБУ та Міністерством фінансів України [16, с. 228]. Іншими спеціальними нормативно-правовими актами, що регулюють діяльність довірчих товариств, є Типовий договір на обслуговування комерційним банком довірчого товариства, затверджений наказами Фонду державного майна України і Національного банку України від 24 грудня 1993 р. та від 18 лютого 1994 р. №583/30, а також Типовий договір довірчого товариства з довірителем майна, затверджений наказом Фонду державного майна України, Міністерства фінансів України та Антимонопольного комітету України від 30 серпня 1995 р. №1116/143/7/Н .

Висновки

Таким чином, розглянувши загальні положення договору управління майном та окремі його підвиди, можна зробити наступні висновки:

управління майном -- це будь які юридичні і фактичні дії, вчинювані з цим майном управителем від свого імені згідно з договором.

За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснити від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Юридичні ознаки договору: взаємний, реальний та відплатний;

Предметом будь-якого договору завжди є певна правомірна дія, зумовлена його змістом.

Предметом договору можуть бути:

а) підприємство як єдиний майновий комплекс;

б) нерухома річ;

в) цінні папери;

г) майнові права;

ґ) інше майно.

При цьому, майно, передане в управління, має бути відокремлено від іншого майна установника управління та від майна управителя; під об'єктом управління майном необхідно розуміти сукупність переданих управителю майна та/або майнових прав, а також плодів та доходів, пов'язаних з ними суб'єктивних прав та обов'язків, що виникли або отримані в результаті вчинення дій щодо здійснення управління; договір управління укладається в письмовій формі. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації; строк договору управління майном встановлюється у договорі управління майном.

Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п'ять років; сторонами договору управління майном, а значить і суб'єктами договірного (зобов'язального) правовідношення, що виникає на його підставі, є установник управління -- кредитор, і управитель (боржник), а у випадках, передбачених договором, -- третя особа -- вигодонабувач. Установником управління завжди є власник майна. Управитель має особисто виконувати покладені на нього обов'язки з управління майном. Але у деяких випадках, чітко визначених законом, йому дозволяється передати свої повноваження іншій особі (замісникові); істотними умовами цього договору є перелік майна, що передається в управління, розмір і форма плати за управління майном; зміст договірного правовідношення з управління майном складають права та обов'язки його суб'єктів; управління майном може припинитися як за волевиявленням його сторін, так і за законом або рішенням суду.

ЦК України закріплено підвищені вимоги щодо відповідальності за договором управління майном. Управитель відповідає як за винно заподіяні, так і за випадково виниклі збитки і може звільнитися від відповідальності, якщо доведе, що збитки є результатом непереборної сили або дій установника чи вигодонабувача. Управитель звільняється від відповідальності, якщо буде доведено неможливість виконання договору внаслідок обставин непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних у даних умовах обставин (форсмажор);порушенням зобов'язання є невиконання його або неналежне виконання;при здійсненні управління можуть виникати два основні види порушень договірних зобов'язань з боку управителя. Управитель може не забезпечити, по-перше, досягнення мети управління, по-друге, фізичну схоронність майна, переданого в управління; особливість відповідальності управителя зумовлена його одночасним виступом в якості боржника установника і вигодонабувача, які мають право вимагати відшкодування збитків;таким чином, відповідальність за договором управління майном є договірною (за характером зобов'язання) та підвищеною (за способом відповідальності); управління майном неповнолітнього здійснюють законні представники; якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, -- відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою.

Список використаних джерел

1. Сімейний кодекс України [Електронний ресурс] : Кодекс України,

від 10.01.2002 № 2947III. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/294714

2. Цивільний кодекс України [Електронний ресурс] : Кодекс України,

від 16.01.2003 року № 435IV. - Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/

show/43515. 3. Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати[Електронний ресурс]: Закон України від 19.06.2003 № 979IV. - Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/97915

4. Про фінансовокредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю[Електронний ресурс]: Закон України від 19.06.2003 № 978IV. - Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/97815

5. Про довірчі товариства[Електронний ресурс]: Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 № 2393. - Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2393

6. Правила опіки та піклування від 26 травня 1999 // Офіційний вісник України. -- 1999. -- № 26. -- Ст. 1252.

7. Типовий договір довірчого товариства з довірителем майна, затверджений наказом Фонду державного майна України, Міністерства фінансів України та Антимонопольного комітету України від 30 серпня 1995 р. №1116/143/7/Н// Комп'ютерна бібліотека Інфодиск: законодавство України.

8. Типовий договір на обслуговування комерційним банком довірчого товариства, затверджений наказами Фонду державного майна України і Національного банку України від 24 грудня 1993 р. та від 18 лютого 1994 р. №583/30 // Комп'ютерна бібліотека Інфодиск: законодавство України, ліцензія 1DCAAAFF.

9. Боброва Д.В. Цивільне право України: підручник/ О.В. Дзери, Н.С.Кузнєцової. -- К.: Юрінком Інтер, 2005. -- Кн. 2. -- 640 с.

10. Білоусов Ю.В. Цивільне право України: Навч. посіб. / Ю.В.Білоусов, С.В.Лозінська, С.Д.Русу та ін. -- К.:Прецедент, 2004. -- 448 с.

11. Харитонов Є.О. Цивільне право України: Підручник / Є.О.Харитонов, Н.О.Саніахметова. -- К.: Істина, 2003.-- 776 с.

12. Шевченко. Я.М. Цивільне право України: Академічний курс: / Я.М.Шевченко. -- К.: Видавничий дім. -- 2004.

13. Борисова. В.І. Цивільне право України: Підручник / В.І. Борисової, І.В. СпасибоФатєєвої, В.Л. Яроцького. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Т. 2.

14. Цивільний кодекс України: Коментар. Видання друге із змінами за станом на 15 січня 2004 р.: За ред. Харитонова Є.О., Калітенко О.М. -- X.: ТОВ «Одіссей», 2004. -- 856 с.

15. Юридична енциклопедія. У 6 томах. Т.2. - К.: Видавництво „Українська енциклопедія” ім. М.П.Бажана, 1999. - 744 с.

16. Бічук Л. А. Захист права власності неповнолітнього на нерухоме майно // Право України. 1999. № 6. С. 8586

17. Бічук Л.А. Управління майном неповнолітнього: деякі пропозиції // Право України. -- 2000. -- 101 105.

18. Бородовський С. Щодо укладення, зміни і розірвання договору в цивільному праві України // Право України. -- 2004. -- № 12. -- с. 8083.

19. Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності: Навч. посібник. -- К.: Юрінком Інтер, 1999.

20. Луць В. Проблеми договірного регулювання майнових відносин // Українське комерційне право. -- 2003. № 4. С. 24.

Размещено на Allbest.ru