Виникнення та існування земельного права на сучасній території України

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Виникнення та існування земельного права на сучасній території України

2. Впровадження реформаторських заходів на українських землях та їх вплив на перетворення земельних відносин

3. Розвиток земельного законодавства і права в Україні після 1917 року

4. Сучасний період розвитку земельного законодавства і права її Україні

земельний законодавство право

1. Виникнення та існування земельного права на сучасній території України

Загальновідомо, що вже у період раннього феодального ладу у східних слов'ян, зокрема на сучасній території України існували норми звичаєвого права. Як правило, вони засновувалися на 3 дискретних (обмежених у просторі та у часі) системах розпоряджень: табуїтет, мораль, звичаєве право. Це були первинні норми права, які регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, наприклад, "присяги, співприсягання, ордалій, порядку оцінки свідчення свідків" тощо. Так, при вивченні звичаєвого права селян Харківського повіту Н.С. Ілларіонов звернув увагу на збереження в них до середини XIX ст. норм, які у вигляді звичаїв існували у племен південного заходу та півдня Київської Русі ще задовго до виникнення "Руської правди". Наприклад, після смерті чоловіка (власника землі), спадкоємця не призначали. Права померлого безпосередньо отримував живий, його найближчий спадкоємець, здатний спадкувати. На цей факт звернув увагу також І.А. Греков, який вважав, що відносини щодо успадкування землі ще до "Руської правди" охоронялися давніми звичаями.

Подальший розпиток правових відносин на території нашої держави відбувався па основі культурної спадщини, отриманої від давньоруської народності, яка ще на початку середньовіччя мала високорозвинену систему феодального права. Частина норм давньоруського права глибоко увійшла у свідомість та побут українського народу, врегулювала основи феодального ладу і склала зміст першої писемної пам'ятки звичаєвого права Давньої Русі - Руської Правди. Окремі норми перетворилися на звичаї, яких дотримувалися, не замислюючись щодо їх походження, за принципом: "як раніше було", "за давніми правами", "за давніми звичаями" тощо. Зокрема, саме "за давнім звичаєм" відбувалось набуття права власності або користування землею через її зайняття - "займанщину". Зміст "займанщини" полягав у тому, що розмір земельної ділянки, наданої князем, визначався тим, на яку відстань власник міг обробити землю, відраховуючи від певного центру - села, селища, двору, урочища тощо. Якщо людина спромоглася обробити зазначену земельну ділянку, то вона набувала право на неї.

Руська Правда, на думку вітчизняних науковців, містила вказівки на існування широкого кола форм землеволодіння: князівський домен; боярська вотчина; монастирська вотчина; особиста вотчина церковних ієрархів; земля громади (общини); індивідуально-сімейна земельна ділянка; незаселені вільні (державні) землі, верховним власником яких виступав великий князь як глава держави. Нормами Руської Правди регламентувались також відносини ролейного або землеробського закупу, які становили специфічний різновид правовідносин щодо оренди землі. Відносини закупу оформлювалися усним договором - "рядом"6, згідно з яким селянину-закупу разом із землею у платне користування надавалося рухоме майно - кінь, плуг, рало.

Поступово поряд з нормами права місцевого походження набуло поширення польсько-литовське законодавство. Внаслідок входження частини українських земель протягом тривалого часу до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського відбулося природне взаємопроникнення їх правових систем. Зокрема, Литовські статути, "Саксонське зерцало", "Порядок прав міських" та інші джерела польсько-литовського права увібрали в себе норми з "Руської правди" та інших джерел давньоруського права. Наприклад, земельно-правовими нормами польсько-литовської держави закріплювалась специфічна форма договору купівлі-продажу земельної ділянки, під час укладання якої мали бути присутніми свідки або старці ("діди") села. Також слід зазначити, що Литовський статут 1529 р. прямо вказував, що "за відсутності законодавчого регулювання потрібно керуватися давніми звичаями".

Вагома роль у вивченні українського звичаєвого права належить професору Одеського університету Ф.І. Леонтовичу. Завдяки його роботам і працям М.Ф. Владимирського-Буданова право України періоду Великого князівства Литовського і Речі Посполитої стали розглядати як самостійну правову систему. У ряді робіт Ф.І. Леонтович відзначав, що, незважаючи на те, що за литовським правом земля була привілеєм шляхетського стану, вона в той же час залишалася в спадковому володінні селян, і за нормами звичаєвого права первинним способом одержання прав на землю в XVI ст., як і в часи Київської Русі, було "заволодіння", "заїмка".

Велике значення для процесу розвитку та становлення нормативно-правового регулювання земельних відносин зазначеної доби мати норми Магдебурзького права та Саксонського зерцала. Так, своє нормативне закріплення отримали наступні земельно-правові інститути: право власності на землю; оренда землі; займанщина; перехід прав на земельні ділянки; земельні сервітути; застава; вирішення земельних спорів; земельні повинності тощо.

Провідними юристами-науковцями відзначається також виняткове значення актів, прийнятих у розвиток земельної реформи Сигізмунда-Августа. Насамперед, йдеться про акти, що закріплювали положення про так званий "волочний перемір". Останній передбачав поділ усіх земель на ділянки однакової величини - "волоки" (33 морги, 19,5 десятин), та наділення такими ділянками селян. Повинності були закріплені за волоками, а "зайва" земля передавалася шляхті без усякого відшкодування. Наслідком цієї реформи став занепад такої давньої форми землеволодіння і ведення господарства як "дворище". Дворище становило господарську одиницю, засновану на кровному спорідненні та спільній власності і спільному відбуванні повинностей. У литовсько-руську добу дворище було визнане державою за одиницю оподаткування. До його складу входило близько 40-50 осіб (20-40 осіб) того самого роду. Крім родичів, як рівноправні члени до дворища могли входити сторонні селяни - потужники, поплічники, або як економічно залежні люди - половинники, дольники, підсусідки. Маєтності дворища складалися з дворів, придатної до обробітку землі і земель поза дворищем (пасіки, пасовища), так звані угіддя. Розмір власності дворища був різний: від 1 до 18 волок (до 500 моргів). Ділити дворище на півдворища або обтяжувати можна було тільки за згодою всіх його членів, які спільно володіли орними землями та угіддями, а з часом - тільки угіддями. Щодо феодала дворище виступало як сукупна податкова одиниця. Дворище називалося ім'ям засновника, глави сім'ї або його предка. Цей правно-господарський інститут зберігся на Поліссі, Волині, подекуди в Галичині і на Поділлі до волочного переміру. У південних слов'ян у формі "задруги" дворище проіснувало до XIX ст.

Результатом земельної реформи Сигізмунда-Августа стала також низка землевпорядних новацій, до яких відносять: внутрішній землеустрій; поділ ріллі за якістю; поземельний кадастр; реєстр земель на волоки; межування сіл; ведення писчих книг тощо.

У другій половині XVII ст. загальний зміст українських джерел права визначався основними умовами возз'єднання України з Росією, які були закріплені у Березневих статтях 1654 р. і а царській грамоті від 27 березня того ж року. Ці юридичні акти закріпили існування того правового ладу, що склався в Україні на час її возз'єднання з Російською імперією. У Березневих статтях, зокрема, наголошувалось на тому, що за "малоросійськими людьми" лишаються їхні привілеї і свободи, а права, "надані з давніх давен князями та королями духовним і мирським людям", ні в якому разі не можна порушувати. Гарантувалось також збереження на українських землях системи судів і здійснення судочинства у військових запорізьких судах.

Система судів у розглядуваний період складалась з суду гетьмана, Суду Ради генеральної старшини, Генерального військового суду, полкових та сотенних судів; копних та сільських судів (для сільського населення), домініального суду пана (щодо підданих), магістратських та ратушних судів (для міщан). Система спеціальних судів складалась з митних, ярмаркових, третейських судів та суду Грецького Ніжинського братства3. У 1751 р. універсалом гетьмана К. Разумовського земельні справи генеральної старшини, полковників, бунчукових та військових товаришів із Генерального військового суду було передано полковим судам. У 1763 р. були запроваджені земські суди, до компетенції яких належали справи козаків про: спадщину та розподіл майна між родичами, заставу, про вирубування та захоплення лісу, затоплення сінокосів, оранку чужих земель, косіння сіна на чужому лузі, збитки, незаконні записи в підсусідки, потраву сінокосів тощо. Оскільки відшкодування шкоди потерпілому було основним принципом судового процесу, звернення стягнення на земельні ділянки застосовувалося як у цивільних, так і у кримінальних справах.

У 40-х роках XIX ст. система права, яка існувала в Україні була замінена системою російського права, основу якого становив Звід законів Російської імперії. У цьому документі право власності на землю розглядалось як право на всі природні та штучні об'єкти на поверхні земельної ділянки, на все, що міститься у надрах землі, на води, які знаходяться в її межах, а також на інші корисні властивості земельної ділянки.

Земельне законодавство того періоду у вигляді окремих норм звичаєвого і писаного права знаходилося ще в "зародковому" стані. Причому ці норми мали різне походження, джерела права були неупорядковані і суперечили одні одним. Однак уже під час складання проекту "Зібрання малоросійських прав" 1807 р. кодифікатори виділили в окремий розділ питання пов'язані з поземельними відносинами, які мали регулюватися нормами звичаєвого права. До таких питань були віднесені наступні: чи часто зустрічаються спільна земельна власність, чи часто виникають суперечки по ній, чи не шкодить існування цієї власності розвитку державних господарств, за яких умов і в який спосіб провадиться поділ зазначеної власності. Розділ складався з 25 параграфів і мав назву "Про поземельне й оброчне право". Вказаний кодифікований акт відіграв величезну роль у становленні вітчизняного земельного законодавства.

Незважаючи на те, що за своєю сутністю "Зібрання малоросійських прав" було цивільним кодексом, воно вперше врегулювало в законодавчому порядку низку земельно-правових інститутів, наприклад, таких, як право земельного сервітуту, чиншове, а також право поземельного користування, які або зовсім не були врегульовані загальноімперським законодавством, або суперечили йому. Таким чином, практично до кінця XIX ст. земельні відносини на території України в основному регулювалося нормами звичаєвого і писаного цивільного права.

Під чиншовим правом розумілась сукупність норм феодального права, які склалися у XIII-XIV століттях у країнах Європи і регулювали особливий різновид поземельних відносин, що встановлювалися між феодальними власниками і феодальними держателями землі (чиншовиками) з числа селян і міських жителів. За своєю природою воно нагадувало спадкову оренду, передбачену римським правом (емфітевзис), закріплювало довічне, що переходило від покоління до покоління, користування землею з обов'язковою сплатою власником феодалу встановленого оброку (чиншу), як правило, грошового.

Однак, інститут чиншового права, що проіснував на українських землях майже без змін протягом декількох століть і був невід'ємною частиною звичаєвого права, лишається недостатньо вивченим. Серед деяких робіт, присвячених дослідженню цієї проблеми, відзначають праці С. Дибовського, І. Рудченка і В.А. Незабитовського, у яких вони наголошували на і ому, що чиншове право було найбільшим правом володіння і користування чужим майном, при цьому вічно-чиншеві відносини настільки наближалися до поняття "власність", що "власність", обмежена ними, існувала фактично номінально.

Наприкінці XIX - початку XX століть в роботах російських і українських вчених обговорювались проблеми виникнення і існування приватного землеволодіння. Найбільш послідовно тезу про існування приватної земельної власності з моменту руйнування родового ладу і регулювання земельних відносин ще до виникнення Київської Русі відстоював М.С. Грушевський. У "Історії України-Руси" він писав, що вже з X ст. виникає князівське, боярське, монастирське землеволодіння з поняттям, близьким до власності2. Точку зору М.С. Грушевського підтримували В. Антонович, Ф. Леонтович, А. Єфименко, І. Новицький, Д. Багалій, які визнавали, що селяни на українських землях мали право земельної власності, але вважали, що це право було неповним. Але на думку М. Довнар-Запольського в зазначений період інститут приватної власності на землю ще не сформувався, а його появу він пов'язував з виникненням до XII ст. князівських і боярських сіл3. М.Ф. Владимирський-Буданов взагалі обмежував право приватної власності колективно-общинною формою землеволодіння.

Питання про виникнення приватної власності на землю залишалося спірним тривалий час. Проте М.С. Грушевського підтримували такі відомі вчені, як J1. Черепній, В. Мавродін, В. Довженюк, К.Н. Тарновський, які вважали, що ще до виникнення Київської Русі селяни мали право приватної власності на землю і тільки частина ЇЇ була власністю селянської громади.

2. Впровадження реформаторських заходів на українських землях та їх вплив на перетворення земельних відносин

Селянська реформа 1861 р. дала імпульс для розвитку земельного законодавства. Було прийнято пакет законодавчих актів. Найважливіше значення мав Маніфест про скасування кріпосного права, прийнятий 19 лютого 1861 р. На його виконання були видані Загальне положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про влаштування двірських людей; Положення про викуп; Положення про губернські та повітові з селянських справ установи; Правила про порядок приведення в дію положень про селян; Закон про заснування селянського банку. На момент проведення реформи правовий режим земель визначався головним чином не їх цільовим призначенням, а правовим становищем суб'єктів поземельних прав. Землі поділялися на безліч категорій, серед яких найважливішими були: державні, удільні, кабінетські, монастирські, церковні, майоратні, приватновласницькі, посесійні, громадські, а також селянські.

Державні землі становили поля, ліси, морські береги, озера та судноплавні ріки, які не належали нікому. Якщо ці землі були приписані до державної казни, вони називались казенні. Удільні землі належали царській родині. Кабінетськими вважались землі, які містили цінні корисні копалини і знаходилися у власності царя. Монастирські та церковні землі знаходилися у віданні православного духовенства і не мали суттєвих розбіжностей у правовому режимі. Майоратні землеволодіння виникали з ініціативи царя, який своєю владою надавав землі окремим сановникам на праві майорату (родового володіння). Вони не могли дробитися, відчужуватися, закладатися або зменшуватися іншим шляхом. Право майоратного землеволодіння переходило лише до старшого спадкоємця. Інші спадкоємці не мали права вимагати будь-якої винагороди чи компенсації. З припиненням спадкоємців чоловічої статі майоратні землі вилучались до казни. Приватновласницькі землі належали виключно дворянам-поміщикам. Лише під час здійснення столипінської аграрної реформи суб'єктами права власності на надільну землю було визнано і селян. Посесійні землі надавались володільцям посесійних заводів, тобто таких, яким надавалась державна допомога. Особливості їх правового режиму обумовлювались наявністю обмежень приватної власності, які випливали з профілю діяльності конкретного заводу. Громадські землі належали містам, селам, міським та дворянським товариствам, земствам та земським установам.

Головне питання реформи (про надання землі колишнім кріпакам) вирішувалося шляхом наділення селян землею за викуп. У результаті цього вони одержували землю не у власність, а у постійне користування, за що зобов'язані були відбувати на користь поміщиків повинність у вигляді виконання певних робіт або сплати грошових сум.

Реформа 1861 р. зберегла 2 основні форми землеволодіння, що склалися історично: общинну, яка існувала на більшій частині Російської імперії, і подвірну, що набула поширення головним чином у її західних і південно-західних провінціях. Общинна власність на землю була особливим видом сумісного володіння нею. Відповідно до вказівок другого департаменту Урядуючого Сенату від 25 лютого і 10 березня 1908 р. різниця між поняттями суспільної та спільної власності полягала в тому, що власником першої було безпосередньо суспільство як юридична особа, відокремлена від його членів, а власником другої - окремі особи. Община становила собою форму "поземельного зрівнювання" смуг і земельних наділів шляхом здійснення періодичних "загальних переділів", а у періоди між ними - "приватних переділів". Зрівнювання провадилося залежно від зміни сімейного складу дворів. При подвірному землеволодінні розташування та розміри смуг і земельних наділів залишалися незмінними.

Радикальні зміни земельного ладу Російської імперії були пов'язані з основними положеннями столипінської аграрної реформи, що здійснювалася слідом за реформою 1861 р. Початок їй поклали урядові укази від 4 березня 1906 р. "Про новий пільговий порядок виділу з общини" та від 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких настанов чинного закону, що стосуються селянського землеволодіння та землеустрою". Положення останнього визначили основний зміст реформи. На його основі 14 червня 1910 р. було прийнято закон, затверджений 3-ю Державною думою і Державною Радою. Він визнав приватними власниками землі й тих селян, які входили до складу общин, де земельні переділи не провадилися протягом останніх 24 років.

У ході здійснення реформи відбувався розпад общинного порядку землеволодіння, селяни, які вміли і хотіли працювати, одержали можливість придбавати земельні наділи, збільшувати їх площі та, як наслідок, одержувати більші прибутки. У сільській місцевості розпочалося становлення прогресивних капіталістичних відносин.

П.А. Столипін зазначав, що розвиток особистої власності серед селян, усунення таких істотних недоліків землеробства, як черезсмужжя, далекоземелля та довгоземелля, а головне, всебічне сприяння селянам у розселенні хуторами або дрібними селищами - це найближчі землевпорядні завдання уряду. Він підкреслював, що за існування хижацького господарювання, бідності й неосвіченості селян, які не мають жодної уяви про власність, ніякі перетворення та культурні починання неможливі і заздалегідь приречені були на неуспіх. Лише створення численного класу дрібних земельних власників, розвиток серед селян інстинкту власності, звільнення найбільш енергійних і заповзятливих селян від гніту общини, одним словом, лише надання селянам можливості стати повноправними самостійними власниками нарівні з іншими громадянами Російської імперії може підняти село й зміцнити його добробут.

Для земельних товариств було скасовано общинний і запроваджено подвірний порядок землеволодіння. А окремі господарі розглядалися як приватні власники смуг і ділянок. Домохазяїн мав право вимагати виділення йому відрубу або хутора замість закріплених за ним черезсмужних ділянок, тобто об'єднання усіх розрізнених ділянок в одному місці та перенесення туди садиби.

На виконання Указу від 4 березня 1906 р. була створена система землевпорядних комісій, які стали згодом основними виконавцями столипінського законодавства про землеустрій, зокрема Закону про землеустрій від 24 травня 1911 р.

Створення у 1883 р. Поземельного селянського банку було другою серйозною об'єктивною передумовою успішного здійснення столипінської реформи. Зазначена банківська установа була покликана надавати конкретну допомогу селянам шляхом надання їм кредитів на придбання землі та облаштування господарства. Таким чином, унаслідок столипінських перетворень, що розгорнулися на початку XX ст., община почала втрачати силу і вплив і вже не могла активно займатися землеробством, а прошарок заможних селян, які "міцно стояли на ногах", став збільшуватися. Внаслідок розорення значної частини бідного селянства і поміщицьких господарств відбулось зростання земельних наділів, достатку і купівельної спроможності господарів, яких у радянський час назвали куркулями.

Документальні джерела свідчать про те, що після прийняття основних актів, які визначали суть реформи, відбулось піднесення економіки, викликане стрімкими перетвореннями на селі. Виробництво зернових розвивалося такими темпами, що І І.А. Столипін почав створювати по всій країні елеватори Держбанку і субсидіювати селян для збереження там зерна. У період з 1909 по 1913 p.p. виробництво основних видів зернових на 28% перевищувало аналогічний показник Аргентини, Канади і США разом узятих. Росія ставала головним виробником життєво необхідних ресурсів у Європі та у світі.

У 1917 р. законодавчий процес, пов'язаний з регулюванням земельних відносин, тривав. Протягом квітня-червня були прийняті закони, спрямовані на охорону поміщицьких земель, створення земельних комісій з підготовки земельної реформи, обмеження операцій із землею. Таким чином, столипінська аграрна реформа заклала міцні підвалини для формування земельного законодавства.

3. Розвиток земельного законодавства і права в Україні після 1917 року

Радикальні зміни земельного ладу відбулися після прийняття 2-м Всеросійським з'їздом рад 26 жовтня 1917 р. Декрету "Про землю", який став першим земельним законом Радянської Росії. В основу Декрету було покладено так званий Селянський наказ про землю, який складався з 242 селянських наказів, доставлених з різних регіонів Росії депутатами 1-го Всеросійського з'їзду рад селянських депутатів. У Декреті було проголошено націоналізацію земельного фонду Росії, підкреслено, що право приватної власності на землю скасовується назавжди. Згідно з цим документом землю не можна було продавати, купувати, здавати в оренду або в заставу чи відчужувати будь-яким іншим способом. Уся земля (державна, удільна, кабінетська, монастирська, церковна, посесійна, майоратна, приватновласницька, громадська, селянська тощо) відчужувалася безоплатно, перетворювалася на всенародне добро і передавалася в користування тим, хто працював на ній.

Відповідно до Декрету поміщицькі, удільні, монастирські та церковні землі підлягали конфіскації і передачі у розпорядження волосних земельних комітетів і повітових рад селянських депутатів. І, нарешті, у цьому документі наголошувалось на необхідності забезпечення зрівняльного землекористування, тобто поділу земель між трудящими, залежно від місцевих умов, за трудовою або споживчою нормою.

Результатом прийняття розглядуваного Декрету стало скасування приватної власності на землю назавжди і без будь-якого викупу. Земля була вилучена з цивільного обігу. Вона надавалася відповідними державними органами лише у користування. Причому це здійснювалося на безоплатній основі. В Українській РСР Декрет про землю було введено у дію згідно з рішенням 1-го Всеукраїнського з'їзду рад від 12 грудня 1917 р.

У подальшому було видано ще кілька декретів, серед яких найважливіше значення мав Декрет від 19 лютого 1918 р. у "Про соціалізацію землі" (19 березня того ж року прийнято його український варіант), який складався з 13-ти розділів і 53 статей. З прийняттям цього документа у земельному законодавстві вперше з'явилися норми, які регламентували відносини, пов'язані з використанням несільськогосподарських земель.

Центральна Рада у Києві 7 листопада 1917 р. проголосила III Універсал, відповідно до якого була створена самостійна держава - Українська Народна Республіка і водночас скасовано право власності на поміщицькі та інші нетрудові землі. Цей документ став основою прийнятого 18 січня 1918 р. Тимчасового земельного закону, який складався з 3 розділів і 33 параграфів. Зазначеним нормативним актом уперше було кодифіковано інститут користування землею. Незважаючи на короткий строк дії, Тимчасовий закон про землю нарівні з першими декретами радянської влади був позитивним зразком створення і розвитку земельного законодавства України.

В РРФСР 22 травня 1922 р. було прийнято Закон "Про трудове землекористування" (його український варіант під назвою "Основний закон про трудове землекористування" прийнято 27 травня 1922 p.), що складався з шести розділів і 37 статей. Він забороняв продаж, купівлю, дарування, заставу землі, однак уперше в історії радянського земельного законодавства дозволяв передачу всієї земельної ділянки або її частини у трудову оренду, а також передбачав використання в селянських господарствах найманої праці.

Загальногалузева кодифікація земельного законодавства в Україні бере свій початок з 29 листопада 1922 p., тобто з моменту набрання чинності першим ЗК УРСР. Кодекс складався з Основних положень, чотирьох частин (зокрема, "Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій і переселення"), 17 розділів, 14 глав та 227 статей.

З прийняттям зазначеного кодифікаційного закону була створена система підпорядкованості і "супідрядності" нормативних актів, унаслідок чого земельне законодавство стало ефективніше виконувати покладені на нього регулятивні функції. Були врегульовані всі земельні відносини, що існували на той час. Основне місце у Кодексі займали положення, які досить детально регулювали такі найважливіші інститути, як трудове землекористування, трудова оренда, застосування найманої праці. Кодекс визначав поняття селянського двору, землекористування, реєстрації земель, переселення, регламентував пов'язані з цим питання, закріплював правовий режим земель сільськогосподарського призначення, міських земель, земель спеціального призначення і державного запасу.

Перший загальносоюзний земельний кодифікований акт (Загальні засади землекористування і землеустрою), який складався з 13 глав і 63 статей, був прийнятий 15 грудня 1928 р. З його прийняттям де-юре була закріплена виключна державна власність на землю. У наступні роки земельне законодавство розвивалося на основі цього положення. Земельні фонди усіх союзних республік були перетворені у земельний фонд Союзу РСР, який став єдиним суб'єктом права виключно державної власності на землю. Єдиною юридичною підставою використання землі було право землекористування. Подальшим напрямом розвитку союзного і республіканського земельного законодавства було вдосконалення основних земельно-правових інститутів, які сформувалися в результаті націоналізації землі: права виключно державної власності, права землекористування і його різновидів, правового режиму різних категорій земель, землеустрою, тощо.

Наслідком постійних змін характеру земельних відносин, які мали місце у період з 1917 р. по 1928 p., стала активізація ведення кодифікаційних робіт, спрямованих на впорядкування і систематизацію відповідних норм права. Це сприяло формуванню земельного права як самостійної галузі. З прийняттям перших кодифікованих актів були закладені основні принципи формування вітчизняного земельного законодавства, а також систематизована значна частина нормативних актів. У період суцільної колективізації і здійснення політики знищення куркульства як класу положення, які стосувались оренди землі та застосування найманої праці, були скасовані.

Подальший розвиток земельного законодавства був пов'язаний з прийняттям 13 грудня 1968 р. Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік. Вони складалися з преамбули, 11 розділів і 50 статей. Основи більш чітко закріпили поділ земель на категорії, передбачений Загальними засадами землекористування і землеустрою 1928 p., підтвердили заборону оренди землі, запроваджену в 1930 p., врегулювали питання ведення державного земельного кадастру. Були також закріплені положення, пов'язані з тимчасовим і вторинним землекористуванням, охороною земель, закріплений новий порядок відповідальності за земельні правопорушення, а також принципи безоплатного користування землею і пріоритетного використання земель сільськогосподарського призначення. На базі Основ у 1970 р. було прийнято новий ЗК УРСР, який практично повністю відтворив їх положення. Він складався з 173 статей, об'єднаних у 28 глав та 11 розділів.

Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю, прийняті 28 лютого 1990 p., заклали принципово нові принципи і напрями розвитку земельного законодавства і стали провісником сучасної земельної реформи. Цей законодавчий акт проголосив землю народним надбанням, відмовившись від терміна "державна власність на землю". Було запроваджено новий юридичний титул - "володіння", а також відновлене право користування землею на умовах оренди. Це сприяло детальнішій регламентації гарантій захисту прав та законних інтересів землевласників і землекористувачів.

4. Сучасний період розвитку земельного законодавства і права її Україні

На основі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. і згідно з Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю Верховна Рада УРСР 18 грудня 1990 р. прийняла ЗК.

Зв'язок між ЗК і Декларацією є тісним. Так, відповідно до розд. VI Декларації "Економічна самостійність" земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах УРСР, проголошувалися власністю народу України, матеріальною основою суверенітету останньої і мали використовуватися з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Згідно зі ст. 6 ЗК, земля надавалася громадянам України в довічне успадковуване володіння для ведення селянських (фермерських) господарств, особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва, традиційних народних промислів. У всіх інших випадках відповідно до ст. 7 цього Кодексу земля надавалася громадянам і юридичним особам у постійне або тимчасове користування. У ст. 8 ЗК було запроваджено інститут оренди землі.

Верховною Радою Української РСР 18 грудня 1990 р. було прийнято постанову "Про земельну реформу". Згідно з нею всі землі УРСР з 15 березня 1991 р. оголошувалися об'єктом земельної реформи. Основним завданням реформи став перерозподіл земель з одночасною передачею їх у приватну та колективну власність, а також у користування підприємствам, установам і організаціям з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання та охорони земель.

У розвиток положень вищезазначеної постанови Верховна Рада України ЗО січня 1992 р. прийняла Закон "Про форми власності на землю", яким встановлювалися приватна, колективна і державна форми власності. Відповідно до цього Закону 13 березня 1992 р. було прийнято нову редакцію ЗК, яка підтвердила зазначені вище форми власності на землю і визначила порядок передачі земель у приватну власність. Того ж дня Верховною Радою була прийнята постанова "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі". Основні завдання земельної реформи зводились до приватизації землі, її передачі в приватну власність громадянам України та у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, акціонерним і садівницьким товариствам.

Важливе значення для регулювання земельних відносин в умовах ринкової економіки мають також закони України "Про плату за землю" і від 6 жовтня 1998 р. "Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 p.). Втілюючи в життя положення Конституції, яка започаткувала принципово новий підхід до регулювання економічних, у тому числі земельних, відносин в умовах ринкової економіки, вони дали можливість використовувати оренду землі і плату за землю як інструменти здійснення земельної реформи і створили умови для загальногалузевої кодифікації земельного законодавства.

Чинний ЗК був прийнятий 25 жовтня 2001 р. і набув чинності з 1 січня 2002 р. Він містить 10 розділів, 37 глав та 212 статей і є основою подальшого розвитку українського земельного законодавства, оскільки закріплює принципово нові засади та підходи до регулювання земельних відносин.

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 р. № 6-р "Про затвердження плану підготовки проектів законодавчих та інших нормативно-правових актів, що випливають із Земельного кодексу України" у розвиток положень чинного ЗК були прийняті закони України від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство", від 22 травня 2003 р. "Про землеустрій", від 19 червня 2003 р. "Про охорону земель", від 19 червня 2003 р. "Про державний контроль за використанням та охороною земель", від 11 грудня 2003 р. "Про оцінку земель" та від 5 лютого 2004 р. "Про розмежування земель державної та комунальної власності".

Висновок

На сучасному етапі розвитку земельного законодавства процес кодифікації не завершено. Низку першочергових законопроектів, вказаних у вищезазначеному розпорядженні Кабінету Міністрів України не прийнято. Це, зокрема, законопроекти "Про ринок земель", "Про державний земельний (іпотечний) банк", "Про державний земельний кадастр", "Про вилучення земель права приватної власності", "Про особливості створення та діяльності іпотечних установ".

Підсумовуючи сказане вище, треба зазначити, що до жовтня 1917 р. земельне законодавство лише починало формуватися і становило розрізнені нормативні акти. З часів "Руської Правди" і до столипінської аграрної реформи земельні відносини регулювалися в основному нормами цивільного права, які містилися у різних нормативних актах. Як зазначає Б.В. Єрофєєв, норми земельного права, які регулювали в Росії землеволодіння і землекористування, були дуже строкаті й різноманітні, розкидані по різних частинах Зводу законів Російської імперії, що пояснювалось відмінністю прав на землю залежно від характеру речового об'єкта, їх суб'єктів, способів володіння землею, напрямів державної політики в умовах, що постійно змінювались2. Власне земельне законодавство почало розвиватися лише у процесі здійснення реформаторських заходів 1861 p., столипінської аграрної реформи, а також законодавчих актів, прийнятих для забезпечення реалізації цих реформ.

Список використаних джерел

1. Конституція України. 1996, Київ. - 64 с. Кодекси України

2. Земельний кодекс України. 25.10.2001, №2768-ІІІ.

3. Водний кодекс України 6.06.1995, № 213/95-ВР.

4. Про землеустрій. Закон України від 22. 05. 2003, № 858-ІУ 11.Про іпотеку Закон України, від 05.06. 2003, № 898-ІУ. 12.Про кооперацію. Закон України від 10. 07. 2003, № 1087-ІУ 13.Про місцеві державні адміністрації. Закон України від 9.04.1999, № 586 ХІУ.

5. Про оренду землі. Закон України від 6.10.1998, №161-Х1У. Нова редакція від 2.10.2003. №1211-ІУ.

Размещено на Allbest.ru