Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Характеристика правового регулювання та правового впливу

1.1 Поняття, предмет, способи та типи правового регулювання

1.2 Ефективність правового регулювання суспільних відносин

1.3 Поняття та загальна характеристика правового впливу

2. Співвідношення понять правове регулювання та правовий вплив

3. Уведення закону в дію, як проблема правового регулювання в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Розвиток теорії держави і права в сучасних умовах здійснюється за двома основними напрямками: по-перше, вдосконалення законодавства, приведення юридичних норм у відповідність з новим рівнем, досягнутим нашим суспільством, по-друге, підвищення ефективності дії вже існуючих норм права. правовий суспільство інститут

Правове регулювання у суспільстві - важлива умова утворення стабільного правового порядку, а також органів, інститутів і установ, здатних здійснити охорону і захист від порушень тих прав і законних інтересів громадян, що закріплені нормами права. Загальні суспільно-соціальні цілі правового регулювання переслідують досягнення соціально корисних результатів та, у першу чергу, утворення необхідних умов для ефективного розвитку і процвітання суспільства.

Правове регулювання зумовлено деякими об'єкивними та суб'єктивними чинниками, до яких можна віднести :

- рівень економічного розвитку громадянського суспільства ;

- його соціальну структуру ;

- рівень стійкості суспільних відносин ;

- рівень правової культури громадян і посадових осіб ;

- рівень визначеності предмета, типів і способів правового регулювання.

Слід мати на увазі, що в реальному житті право чинить на суспільні відносини не лише дію суто юридичного характеру, а й дію загальносоціального плану - виховного, інформаційного та іншого.

Актуальність обраної теми можна пояснити тим, що держава забезпечує життєдіяльність суспільства як системи через використання влади, а право - через нормативне регулювання. Останнє споконвічне покликано бути стабілізуючим і заспокійливим фактором завдяки принципам волі і справедливості, які містяться у ньому.

Наявність правового регулювання просто необхідна для забезпечення і гарантування в нормативному порядку волі в суспільстві. Правове регулювання - це явище, необхідність якого виникає з ряду передумов, наприклад таких як, утвердження справедливості, створення оптимальних умов для переважної дії в суспільстві економічних і духовних факторів. Відсутність же ефективного механізму правового регулювання породжує свавілля в суспільному житті людей.

При розгляді теми курсової роботи не можна плутати два явища: правовий вплив і правове регулювання. Термін «вплив» означає вплив на що-небудь за допомогою системи дій. Смислове навантаження у цих двох категорій є близьким, частково збігається, але не є однозначним. Термін «регулювання» походить від латинського слова «regulo» (правило) і означає впорядкування, приведення чого-небудь у відповідність з чим-небудь.

Для досягнення поставленої мети необхідно розглянути такі питання :

- визначити такі правові категорії, як «правове регулювання» та «правовий вплив»: їхнє поняття, предмет, способи, типи та співвідношення між собою;

- вивести висновки.

Об'єктом дослідження в даній роботі виступають категорії «правового регулювання» та «правовий вплив», предметом - їх елементи.

Методами наукового дослідження є такі як літературний, порівняльний, метод аналізу та синтезу, метод узагальнення.

1. Характеристика правового регулювання та правового впливу

1.1 Поняття, предмет, способи та типи правового регулювання

Правове регулювання -- це дія права на суспільні відносини з використанням конкретних юридичних засобів. Правове регулювання обумовлене рядом факторів, а саме:

- рівнем економічного розвитку суспільства;

- соціальною структурою суспільства;

- рівнем зрілості, стійкості суспільних відносин;

- рівнем правової культури громадян і посадових осіб;

- рівнем визначеності предмету, засобів і методів правового регулювання.[3;111]

Правове регулювання суспільних відносин здійснюється за допомогою конкретних способів, зокрема:

- дозвіл -- це такий спосіб правового регулювання, при якому суб'єктові конкретних суспільних відносин надається право на здійснення певних дій або на утримання від них. Суб'єкт має право на отримання... або особа не зобов'язана доказувати свою непричетність до злочину;

- зобов'язання -- це закріплена у правових нормах обов'язковість поведінки суб'єкта за певних обставин;

- заборона -- це закріплена у правових нормах обов'язковість утримання від вчинення певних дій.[7;180]

Предметом правового регулювання є базові, з точки зору держави, суспільні відносини, що об'єктивно потребують і піддаються юридичному регулюванню, і сторони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками.

Слід наголосити, що з розвитком суспільства змінюється і предмет правового регулювання. Одні відносини відмирають і тому виходять зі сфери правового регулювання, інші - починають активно впливати на життя суспільства, а тому виникає потреба в їх правовому врегулюванні.

Тип правового регулювання -- це спосіб з`'єднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо суб'єктів, взаємозвязки між якими регулюються правовими нормами.[9;120]

Розрізняють два основні типи правового регулювання:

Загальнодозвільний -- це такий тип правового регулювання, який означає можливість вчиняти будь-які дії, за винятком тих, вчинення яких прямо заборонено законом. Такий тип правового регулювання виражається формулою: “дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

Спеціальнодозвільний -- це такий тип правового регулювання, який забороняє діяльність, але, при цьому, правовими нормами формулюються конкретні випадки звільнення від цієї заборони. Цей тип правового регулювання реалізується формулою: “дозволено тільки те, що прямо передбачено законом”.[8;215]

Отже, ознаки правового регулювання:

- правове регулювання -- різновид соціального регулювання;

- за допомогою правового регулювання відносини між суб'єктами набувають певної правової форми, яка має споконвічно державно-владний характер, тобто в юридичних нормах держава вказує міру можливої та належної поведінки;

- правове регулювання має конкретний характер, тому що завжди зв'язане з реальними відносинами;

- правове регулювання має цільовий характер - спрямоване на задоволення законних інтересів суб'єктів права;

- правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, які забезпечують його ефективність;

- правове регулювання гарантує доведення норм права до їх використання та виконання.

1.2 Ефективність правового регулювання суспільних відносин

Метою видання правових приписів є досягнення необхідного суспільно корисного результату. Саме тому суспільство зацікавлено, щоб юридичні норми досягали мети, визначеної при їх виданні. Аналіз цих питань і визначає проблему ефективності правового регулювання.

Ефективність правового регулювання - це співвідношення між результатом правового регулювання і поставленою перед ним метою.[14;301]

У нових умовах потрібно виділити наступні напрями підвищення ефективності правового регулювання.

Вдосконалення правотворчості, в роботі якої в нормах права якнайповніше виражаються інтереси суспільства і ті закономірності, в площі яких вони діятимуть. Потрібно створювати за допомогою юридичних і інформаційних засобів положення, коли дотримання закону буде вигідніше його порушення. Крім того, важливо усилити юридичну гарантованість правових засобів, що діють в механізмі правового регулювання, тобто підвищити рівень вірогідності в досягненні цінності і знизити рівень вірогідності в тому, що перешкодило цьому процесу.

Вдосконалення правозастосування «доповнює» дієвість нормативного регулювання, а отже, і в цілому механізм правового регулювання.

Поєднання нормативного регулювання і правозастосування необхідне, бо, узяті окремо, вони відразу починають демонструвати свої слабкі сторони: нормативне регулювання без індивідуального перетворюється на формалізм, а правозастосування без нормативного - в свавілля. Якщо нормативна регламентація основана забезпечити стабільність і необхідну одноманітність в регулюванні суспільних відносин, ввести їх в тверді межі законності, то правозастосування - облік конкретної обстановки, своєрідність кожної юридичної ситуації.

Оптимальне поєднання правотворчості і правозастосування надає гнучкості і індивідуальності правовому регулюванню, зменшує збої і зупинки у дії права.[13;415]

Підвищення рівня правової культури суб'єктів права також впливатиме на якість правового регулювання, на процес зміцнення законності і правопорядку.

Інтереси людини - ось головний орієнтир для вдосконалення елементів механізму правового регулювання, підвищення його ефективності. Виступаючи свого роду юридичною технологією задоволення даних інтересів, механізм правового регулювання повинен бути соціально цінним за своєю природою, повинен створювати режим сприяння здійсненню.

1.3 Поняття та загальна характеристика правового впливу

В сучасному суспільстві право відіграє важливу роль, адже впорядковує відносини між людьми. На сьогодні, в науці поширений підхід, згідно з яким оцінити право можливо через його ефективність. Законодавство - це форма життя права. Саме законодавство надає правовим нормам формальної визначеності. А оскільки право і законодавство взаємопов'язані явища, і система законодавства є зовнішнім виразом системи права.

Будь-яке розуміння права базується на тому що ми розуміємо під здатністю права бути регулятором суспільних відносин. Вихідні ціннісні засади права - здатні здійснювати вплив на волю та свідомість людей.

Дія права - це ті канали, за допомогою яких нормативний зміст права, його світоглядний потенціал, потрапляє в свідомість суспільства, впливає на їхню поведінку. Дія права реалізується в правовій ідеології, правотворчому впливові. Можливо сказати, що дія права - це вияв всіх властивостей та якостей права, що відображають його здатність робити вплив на поведінку суб'єктів. Тому дія права дозволяє зробити оцінку його реальної сили, соціальну міць, або соціальний ефект в житті суспільства.[11;120]

Призначення категорії «дія права» полягає в тому, щоб відобразити всі можливі форми і сфери прояву права, тобто охарактеризувати право в процесі формування, сприйняття індивідуальною та масовою правосвідомістю і здійснення в практичній діяльності.

Дія права означає «розріз» права, вона відображає життя права на різних відповідних рівнях: стосовно окремої особистості, суспільних груп, суспільства в цілому. Тому вказана категорія дозволяє виокремити юридичні засоби та механізми, тобто правовий інструментарій, що необхідний окремим індивідам, їх об'єднанням, для цивілізованої участі в громадському житті суспільстві. Тому дія права є свого роду фізіологією права, а складовими змісту дії права реалізуються в таких категоріях: правовий вплив, сприйняття права, правові дії і правовідносини, правовий порядок.

З цього можна визначити, що дія права не зводиться до право реалізації або до правового регулювання. Правове регулювання є специфічною стороною дії права.

Тому відповідно правовий вплив уможливлює охарактеризувати право на етапі його формування і впливу на учасників відносин, які регулюються; сприйняття права означає причетність до індивідуальної та суспільної правосвідомості і напрацювання на цій основі внутрішньої мотивації до поведінки в правовій сфері, правова дія, правовідносини сприяють здійсненню громадянами, їх об'єднаннями, структурами держави правозастосовних дій, а правовий порядок гарантує надання внаслідок правозастосування регульованим відносинам якості правових, забезпечених та гарантованих державною владою, всією системою юридичних засобів.[5;386]

Дія права - це його інформаційний ціннісно-мотиваційний і безпосередньо регулюючий вплив на суспільні відносини в межах визначеного конкретного простору, часу і кола осіб.

Таким чином, право втратило б будь-який зміст, якщо б не виявило себе як активне творче першоджерело, не формувало б і не змінювало б суспільне середовище, не визначало б напрями та форми поведінки учасників суспільних відносин. Право діє в сфері законотворчості і в сфері активної реалізації встановлених законодавчих приписів і в сфері пасивної охорони чинних нормативних актів.[15;94]

Дія права, означає відхід соціальних моделей і абстрактних цінностей, в реальну практику. Дія права матеріалізує притаманну праву за визначенням справедливість в поведінку визначеної особи, соціальних цінностей, спосіб життя суспільства. Право як серйозна соціальна сила реалізує себе під час впливу на суспільні відносини.

Дія права має свої зовнішню і внутрішню сторони. Внутрішня сторона взаємопов'язана із сприйняттям права його адресатами, зовнішня - з формами і методами, за допомогою яких говорить про себе право.

Було б неправильно розмежовувати дію права від діяльності держави. Держава скрізь забезпечує права. Держава напрацьовує засоби правової реалізації і застосовує їх для досягнення цілей права.[16;293]

Дія права відбувається двома шляхами:

- інформаційному;

- ціннісно-мотиваційному.

Інформаційна дія права полягає в тому, що право містить інформацію, і не просто правову інформацію, а знання про різноманітніші сфери життя суспільства.

Ціннісно-мотиваційна дія права означає вплив різноманітних знань на мотивацію адресатів права. Законодавцю доводиться приймати спеціальні норми і приписи, що закріплюються зокрема, в преамбулах, щоб викликати мотиви правомірної поведінки у суб'єктів.[12;115]

Інформаційна і ціннісно-мотиваційна дія права, реалізують насамперед охоронну функцію права .

Слід розрізняти дію права і правових норм від дії НПА. Під дією НПА найчастіше розуміють не фактичну здатність правового акту визначати права і обов'язки суб'єктів, а наявність у нього так званої юридичної сили. Юридична сила звертає увагу на його державно-вольове визнання і місце в ієрархії інших нормативно-правових актів.

Діючим право може вважатися як з формальної позиції, тобто з точки зору юридичного закріплення норм права у відповідному джерелі, так і з фактичного боку, тобто норми права здійснюють реальний фактичний вплив на суспільні відносини. Тому правовий вплив має місце тоді, коли співіснують формальна і фактична складова дії права.[4;76]

Враховуючи вище наведене можна зробити таке визначення правового впливу.

Вплив права - це результативна дія формально-юридичного джерела права на поведінку індивідуальних і колективних суб'єктів.

Правовий вплив -- це взятий у єдності та різноманітті весь процес впливу права на суспільне життя, свідомість і поведінку людей за допомогою як правових, так і неправових засобів.

Вплив права на суспільні відносини взаємопов'язаний з настанням певного конкретного результату. Результативним вплив права вважається як для суб'єкта, з поведінкою якого пов'язується реалізація нормативно закріплених приписів, так і для суспільних відносин, в межах яких здійснюється процес реалізації права.[6;272]

Правовий вплив зводиться до інформативної та виховної ролі права, підсилити яку можуть пропаганда правових знань, система широкої юридичної освіти.

Правовий вплив може відбуватися в двох формах: активній та пасивній.

Активна форма передбачає безпосереднє використання засобів та методів правового регулювання та правової охорони в процесі соціальної життєдіяльності. Цілі активного впливу полягають у :

- вдосконаленні та оптимізації усталених правових відносин;

- усуненні правопорушень;

-реалізації юридичної відповідальності стосовно правопорушників. [10;22]

Пасивна форма передбачає опосередкований вплив права на суспільні відносини. Тому не відбувається безпосереднього правового втручання в суспільні відносини, але сам факт наявності права виступає в якості фактора, що спонукає суб'єктів діяти відповідно до юридично закріплених приписів і утримуватися від вчинення дій протиправного характеру. Цілями пасивного впливу є:

- збереження усталеного на даному етапі соціального розвитку правопорядку;

- запобігання правопорушень.

2. Співвідношення понять правове регулювання та правовий вплив

Стоячи на позиції розмежування термінів правове регулювання та правовий вплив, варто уточнити сприйняття понять «регулювання» та «вплив».

Термін «регулювання» означає налагодження, упорядкування, приведення чогось у відповідність до чогось.[11;138]

Ряд вчених термін «регулювання» відносять до права як до системи норм. Вони не згідні з існуючим розумінням регулювання суспільних відносин як владного і жорсткого їх нормування державою, оскільки, як вони вважають, категорія «регулювання» не є тотожною примусу. Норма права встановлює лише модель відносин, в якій суспільні інтереси повинні співвідноситись з інтересами членів соціуму, тобто суспільства, причому право широко використовує такі засоби впливу на поведінку людей як заохочення, надання прав, стимулювання та ін..

Тому можна визначити, що правове регулювання - це форма соціального реагування відповідно до вимог норм права, започаткована на самоусвідомленні суб`єктами права своїх прав та обов'язків.

Поняття «правове регулювання» відображає рух права, його силу та енергію, спрямовану на досягнення правового результату, вирішення тих життєвих ситуацій, які потребують впливу права; воно здійснюється за допомогою системи засобів (способів), які утворюють багатоелементні утворення та послідовно з'єднані ланцюги певної єдиної структури, що знаходиться у динаміці.[15;122]

Поняття правове регулювання є багатогранним та складним, його можна охарактеризувати як загальнотеоретичне, так і міжгалузеве поняття.

Правове регулювання - це, перш за все, комплексна наукова категорія, яка характеризується як вплив права на суспільні відносини, що реалізується через різноманітні юридичні засоби, способи, методи та форми з метою приведення їх у відповідність до потреб громадянського суспільства, забезпечення у ньому безпеки, порядку та стабільності.

Термін «вплив» означає вплив за допомогою цілого ряду дій, які закріплені в одній системі.

Вплив - це категорія, яка передбачає певну сукупну систему дій по відношенню до чогось. Юридична література визначає правовий вплив, як нормативно-організаційний, результативний вплив на суспільні відносини як специфічної системи правових засобів, так і інших правових явищ.[13;510]

Підходи щодо співвідношення правового регулювання та правового впливу можна розділити на два напрямки.

Перший напрямок стверджує, що категорія «правове регулювання» не може ототожнюватись з категорією «правовий вплив», де правовий вплив спрямований на використання різних форм впливу права на відносини, серед яких важливе місце відводиться таким формам впливу як виховна, інформаційно-психологічна, соціальна.

Представники другого напряму ототожнюють категорії «правове регулювання» та «правовий вплив», акцентуючи увагу на тому, що правове регулювання у тому чи іншому випадку основане на зазначених аспектах впливу.

Вище наведене, дає підставу стверджувати, що дані категорії є взаємопов'язаними, взаємодіють і збагачують одна одну.

Слід мати на увазі, що в реальному житті право має не тільки юридичний вплив на суспільні відносини, а й вплив виховного, інформаційного та іншого характеру.

Правовий вплив виступає як частина системи соціального регулювання суспільних відносин. Основним елементом керуючої та керованої систем виступають люди, а управління зводиться до того, що одні з них впливають на свідомість і поведінку інших.[16;302]

Правовому впливу в системі управління суспільством належить особливе місце, оскільки воно є одним з важливих організаційних чинників, спрямованих на забезпечення ефективності практичної діяльності людей. Завдання соціального, в першу чергу державного, управління не можуть бути вирішені без аналізу специфічної дії на суспільні відносини - нормативно-правового регулювання. Неабиякою мірою цьому сприяє системно-структурний аналіз державно-правових явищ, який з успіхом застосовується у області права.

3. Уведення закону в дію, як проблема правового регулювання в Україні

Питання ефективності національного законодавства особливо загострюється за умов, коли система відносин у суспільстві ще недостатньо стабільна й потребує регулювання державою. Воно є актуальним для України, яка перебуває на перехідному етапі розвитку, що супроводжується реформами різних інститутів. Одним із важливих чинників забезпечення ефективності законодавства є якість закону як найважливішого джерела права в системі законодавства. Якість закону залежить від того, наскільки його зміст враховує необхідність регулювання суспільних відносин, наскільки правильно цей зміст визначений з позиції юридичної техніки.

Цей аспект якості закону не раз характеризували в юридичній літературі. Проте є ще один аспект, що істотно впливає на ефективність дії закону, але залишається без уваги дослідників. Йдеться про введення закону в дію, тобто про механізм утілення закону в життя.

Проблематика введення закону в дію є багатоаспектною, оскільки цей процес зв'язаний з багатьма чинниками соціально-економічного, політичного, юридичного, національно-культурного, історичного та іншого характеру. Всі ці чинники теоретично неповністю досліджені, як і взагалі проблема введення закону в дію, що не дає змоги збільшити уявлення про ефективність закону, шляхи й способи її підвищення.

Насамперед визначимо, що слід розуміти під уведенням закону в дію.

У юридичній літературі поняття «введення закону в дію» визначено як «завершальну стадію законодавчого процесу, що включає визначення порядку й умов набрання чинності законом, порядку й умов його впровадження в систему законодавства, а також порядку й умов застосування закону в цілому чи окремих його положень».[3;127]

Уведення закону в дію пов'язане з організаційними, кадровими, інформаційними, фінансовими, матеріально-технічними та юридично-технічними заходами, без яких він не може відповідно діяти. Такі заходи і є умовами введення закону в дію, що в включає також і практичне здійснення цих заходів. Визначення умов введення закону в дію здійснюється в самому законі одночасно з його прийняттям, або окремим законом про введення відповідного закону в дію. Складні й масштабні закони (конституційні закони, кодекси та ін.), які потребують перехідних положень, має бути введено в дію окремим законом.[8;240]

Уведення закону в дію потребує насамперед точного й чіткого визначення моменту набрання законом чинності, тобто набуття ним обов'язкового характеру в системі законодавства, що є необхідною юридичною передумовою дії закону. Якщо набрання законом чинності є одномоментним актом, тобто закон стає чинним одночасно, то в дію він може бути введений і одразу в повному обсязі, і частинами.

Закони, що визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення в установленому законом порядку, відповідно до статті 57 Конституції України є нечинними і не мають діяти.[1;17]

Отже, за цим визначенням уведення закону в дію залежить насамперед від його чинності. Тому потрібно з'ясувати поняття чинності закону.

Чинність закону - це юридична передумова дії закону, яка означає наявність у закону юридичної сили. Чинність закону надає йому нормативної обов'язковості в системі законодавства, юридичної властивості підпорядковувати дію відповідних нормативно-правових актів нижчого рівня та індивідуальних правових актів.[15;157]

Закон може набувати чинності безпосередньо, одночасно з його ухваленням. Так набула чинності Конституція України. Моментом набуття чинності Конституцією - є момент оголошення результатів голосування з проекту Конституції загалом на пленарному засіданні Верховної Ради.

Проте найчастіше чинність закону набувається шляхом опосередкування юридичними фактами, тобто через процес набрання законом чинності. До того ж до обов'язкових юридичних фактів, із якими Конституція пов'язує набрання законом чинності, відносять: офіційне опублікування закону; підписання закону Президентом України; настання обставин, із якими пов'язується момент набрання чинності даним законом.

Виняток встановлено для випадків, коли Президент України протягом десяти днів не підписує та офіційно не опубліковує закон, вето на який подолано Верховною Радою; такий закон опубліковується за підписом Голови Парламенту України.

Чинність закону безпосередньо не тягне за собою виникнення, зміни чи припинення прав та обов'язків суб'єктів правових відносин, передбачених законом. Безпосередньо вони пов'язуються з дією закону, початок якої може збігатися з моментом набрання законом чинності, а можливо й віддалений у часі.

Так, прийнятий Верховною Радою 21 квітня 1999 року Закон «Про виконавче провадження» набрав чинності з дня його опублікування - 3 червня 1999 року, а в дію його введено з 1 липня 1999-го.[2;13]

У зв'язку з цим слід вважати, що чинність як юридична передумова дії закону лише зобов'язує відповідні державні органи та інших суб'єктів здійснити відповідні заходи, необхідні для забезпечення належної дії закону починаючи з визначеного в ньому моменту: привести у відповідність до закону, що набрав чинності, інші закони та підзаконні нормативно-правові акти, довести зміст закону до його виконавців, прийняти певні підзаконні акти, провести навчання з питань застосування його органами виконавчої влади, судами та ін. Без чинності закону такі дії не мали б юридичних підстав.

Чинність закону іноді пов'язують із чітким визначенням часових, просторових (територіальних) і суб'єктних меж його дії. Але це не означає, що закон є чинним тільки на час його дії, в межах території його дії і тільки для кола суб'єктів, на яких ця дія поширюється. Закон є чинним, поки не втрачає чинності або вона не припиняється в установленому законом порядку. Юридична обов'язковість закону має бути визнана на всій території держави всіма суб'єктами, навіть на тих, на яких не поширюється його дія.[12;140]

Чинність закону припиняється цілковито або в окремій частині:

- законодавчим органом, шляхом прийняття відповідного закону;

- автоматично, у зв'язку із закінченням строку, на який розрахована дія закону;

- за рішенням Конституційного Суду у разі визнання неконституційним закону або окремих його положень. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі; а в разі, коли закон визнано неконституційним до початку його дії, втрата чинності взагалі виключає дію закону. Припинення чинності окремих положень закону не тягне за собою припинення його чинності загалом.

Тимчасове зупинення дії закону чи окремих його положень не припиняє чинності закону. У разі, якщо дію закону чи окремих його положень зупинено на невизначений строк, законодавчий орган повинен під час відновлення їх дії прийняти відповідне рішення, зазначивши момент, з якого відновлюється дія зупинених положень чи закону загалом.[10;29]

Варто зазначити, що вироблені наукою поняття чинності та дії закону, співвідношення цих понять не завжди послідовно й однозначно застосовуються в юридичній практиці та законотворчості, про що свідчать непоодинокі юридичні колізії й конфлікти. На жаль, вони досі не знайшли чіткого нормативного закріплення в законодавстві України, не стали стійким надбанням законодавчої техніки. Через це проблема правового регулювання процесу введення закону в дію потребує і теоретичного осмислення, і нагального розв'язання.

Передусім потрібне належне конституційне регулювання цього процесу. Між тим аналіз Конституції не дає достатніх підстав стверджувати, що її відповідні положення, присвячені чинності або дії закону, певно й однозначно визначають указаний процес. Зокрема, можна назвати лише чотири статті Конституції, в яких згадується про дію або чинність закону: 8, 57, 94 та 152. Так, у частині другій статті 8 встановлено, що «норми Конституції України є нормами прямої дії». Частина третя статті 57 встановлює правило, згідно з яким «закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними».[1;24]

Основні положення, якими визначено загальний порядок уведення закону в дію, викладено у статті 94 Конституції. Цей порядок передбачає: підписання прийнятого Верховною Радою закону Головою Верховної Ради та невідкладне направлення його Президентові України; підписання закону Президентом протягом п'ятнадцяти днів після його отримання та офіційне оприлюднення ним закону; набрання законом чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування; опублікування закону.[1;28]

У частинах першій і другій статті 152 Конституції визначено умови втрати чинності законами або їхніми окремими положеннями, що визнані Конституційним Судом неконституційними. Цими умовами є: рішення Конституційного Суду про визнання неконституційними закону чи окремих його положень, якщо вони не відповідають Конституції або якщо була порушена встановлена Конституцією процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; момент втрати чинності - день ухвалення рішення про неконституційність закону чи окремих його положень.

Якщо розглянути всі згадані конституційні положення та зіставити їх із виробленими юридичною наукою поняттями чинності й дії закону та з їх співвідношенням, то стане помітною непослідовність і безсистемність конституційного регулювання процесу введення в дію закону. Поділяючи загалом слушні та обґрунтовані критичні зауваження з цього питання, маємо підстави вважати, що є потреба у глибокому аналізі саме тих конституційних положень щодо чинності та дії закону, які містяться у чотирьох згаданих статтях Конституції України, з урахуванням всеможливої практики застосування цих положень.

У статті 152 Конституції йдеться про порушення встановленої Конституцією України процедури набрання чинності законами або їх окремими положеннями. Проте в Конституції чітко не визначено такої процедури, а крім того, тут є, теоретична помилка, зумовлена нерозумінням відмінності між чинністю та дією закону. Закон не може бути «частково чинним», оскільки, припинення чинності окремих положень закону не тягне за собою припинення чинності закону загалом і не припиняє його дії у чинній частині.[1;35]

Аналіз законів України, прийнятих парламентом у період після набуття чинності Конституцією, свідчить про відсутність єдиного, перш за все методологічного підходу до вирішення питань набрання ними чинності та введення в дію. Так, у прийнятому 16 травня 2008 року Законі «Про Кабінет Міністрів України» передбачено, що цей закон набирає чинності з дня його опублікування. Окремо питання про введення його в дію парламентом не було вирішено. Відтак цей закон вводиться в дію (підлягає застосуванню) із дня його опублікування. А Кабінету Міністрів було доручено протягом трьох місяців з дня опублікування закону, зокрема, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим законом та прийняти нормативно-правові акти згідно з ним.

Тобто в законі визначено необхідність прийняття урядом у розвиток його окремих положень відповідних нормативно-правових актів, але не встановлено спеціального порядку введення його в дію. Як наслідок, цей закон застосовували протягом принаймні трьох місяців за відсутності необхідних для забезпечення його ефективної дії нормативно-правових актів. Водночас, очевидно, впродовж зазначеного строку діяли нормативно-правові акти, що йому суперечили. Та на практиці трапляються випадки, коли у законах відсутній механізм уведення їх у дію.

Однак законодавець передбачає положення, згідно з яким, зокрема, «закони України та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, до приведення їх у відповідність із цим Законом діють у частині, що не суперечить цьому Закону», або «до приведення виданих органами виконавчої влади нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону».

Така ситуація виникає нерідко. Водночас не лише не враховуються вимоги Конституції, згідно з якою органи державної влади, а також місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, а й часто створюються умови для довільного визначення того, який законодавчий акт слід застосовувати до тих чи інших суспільних відносин, що в повною мірою знижує ефективність їх законодавчого регулювання.

Усе це значною мірою зумовлено відсутністю як системного дослідження, так і нормативного регулювання цих питань.

Отже, внесення змін до Конституції України в частині набрання чинності закону та введення його в дію, прийняття закону про закони та законодавчу діяльність, де чітко й докладно визначено ці питання є важливими напрямами вдосконалення законодавства.

Висновки

Право своїм існуванням впливає на поведінку всіх людей без виключення. Представляючи собою культурну та інформаційну цінність, право визначає напрямок людської діяльності в суспільстві та в житті в цілому та одночасно вводить її в загальні рамки цивілізованих суспільних відносин.

Наявність правового регулювання за допомогою правових норм і інших юридичних засобів дає можливість впливати на суспільні відносини з метою їхнього регулювання, розвитку і убезпечення.

Пріоритетні напрямки правового регулювання в сучасній Україні:

- у сфері економічних, майнових відносин -- сприяння розвитку ринкових відносин, додержання рівності форм власності (державної, приватної, комунальної);

- у політичній сфері -- сприяння розвитку в цивілізованій формі політичного плюралізму за умови додержання громадянського миру і злагоди;

- у сфері управлінських відносин -- сприяння ефективній роботі управлінського апарату без збільшення його штату, а навпаки зменшення;

- у сфері охорони суспільного порядку -- боротьба з корупцією та іншими правопорушеннями, охорона і захист прав і свобод людини і громадянина в державі.

В свою чергу правовий вплив -- це дія права в суспільстві за допомогою неінституціалізованих явищ правової дійсності -- правосвідомості, правової культури, правових ідей, правових цінностей. Право справляє інформаційно-психологічний вплив, ціннісно-орієнтаційний, загальносоціальний та інші сфери впливу.

Інформаційно-психологічний вплив права характеризується впливом правової інформації на мотиви поведінки суб'єктів за допомогою правових стимулів і правових обмежень. Під стимулом розуміють спонукальний фактор, під обмеженням -- стримуючий.

Ціннісно-орієнтаційний вплив права полягає в ідеологіч-ному впливі правової дійсності загалом на внутрішній світ суб'єкта, на формування у людей ціннісних уявлень про право, а також на правове виховання особистості.

Загальносоціальний вплив права базується на системі економічних, політичних, моральних чинників, що утворюють в системі загальносоціальне середовище дії права.

Право є регулятором суспільних відносин, необхідним і корисним для суспільства, адже врегульовує суспільні відносини, забезпечує правопорядок. Цінність чинного в суспільстві права безпосередньо залежить від поєднання інтересів особи, суспільства та держави загалом, що характеризує право як унікальний феномен здатний забезпечити організованість, узгодженість, стабільність і динамічність суспільним відносинам.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30.

2. Заакон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №24.

3. Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права / Т. Г, Андрусяк. - Л.: Право для України. 1997. - 200 с.

4. Бабкіна О. В. Теорія держави і права у схемах і визначеннях / О.В. Бабкіна. - К.: Волинка. 2004. - 144 с.

5. Зайчук О.В. Теорія держави і права / О.В. Зайчук. - К.: Юрінком Інтер. 2006. - 688 с.

6. Кельман М.С. Теорія держави і права / М. С. Кельман. -- К.: Кондор. 2006. -- 475 с.

7. Корельский В.М. Перевалова В.Д. Теорія держави і права / В.М. Корельський. - К.: Істина. 1999. - 265 с.

8. Колодій А. М. Копєйчиков В.В., Лисенков С.Л. Загальна теорія держави і права / А.М. Колодій. - К.: Юрінком Інтер. 2001. - 317 с .

9. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права / С.Л. Лисенков. - К.: Юрінком Інтер. 2000. - 286 с.

10. Ладиченко В. В. Гуманістична парадигма організації державної влади // Юридична Україна. - 2005. - № 9.

11. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави / П. М. Рабінович. -- К.: Атіка. 2001. - 298 с.

12. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні / О. В. Скрипнюк. -- К.: Юрінком Інтер. 2000. - 247 с.

13. Скакун О.Ф. Теорія держави і права / О. Ф. Скакун. - Х.: Консум. 2001. - 656 с.

14. Цвік М. В. Загальна теорія держави і права / М.В. Цвік - Х.: Право. 2002. - 432 с.

15. Шаповал В. М. Теорії праворозуміння / В. М. Шаповал -- К.: Програма. 2005. - 327 с.

16. Шишкевич А.В. Теорія держави і права / А.В. Шишкевич. -- К.: Вища освіта. 2001. -- 420 с.

Размещено на Allbest.ru

...