Поняття зовнішніх відносин держав

Визначення поняття зовнішніх відносин. Структура, права та функції внутрішньодержавних органів зовнішніх відносин, робота дипломатичних представництв. Право на дипломатичний захист як дискреційне право держави та громадянина згідно з Конституцією.

Рубрика Государство и право
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 11.01.2015
Размер файла 30,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття зовнішніх відносін держав

1. Поняття зовнішніх зносин держав

Органи зовнішніх зносин - це органи державної влади та управління, окремі особи, правомочні представляти суб'єкти міжнародних відносин, виражати його волю, захищати його інтереси в міжнародних справах і інтереси її громадян. Органи зовнішніх зносин за місцем їх знаходження та діяльності діляться на центральні і зарубіжні. У свою чергу центральні поділяються за державно-правовому статусу на конституційні та конвенційні (спеціальні).

До центральних конституційним органам зовнішніх зносин належать:

1. вищі законодавчі органи влади держави (парламент);

2. глава держави (одноособовий чи колегіальний);

3. глава уряду;

4. уряд;

5. відомство закордонних справ та інші інститути держави, визначені його конституцією, діяльність яких носить політичний характер і має формальну дипломатичну природу.

Спеціальні або конвенційні органи реалізують міждержавні зв'язки у вузьких спеціалізованих областях (наприклад, пошта і телеграф). Їх діяльність дипломатичної не є і зазвичай регламентується міжнародними угодами, конвенціями або усталеними традиціями і звичаями (тому вони й називаються конвенційними). Як правило, вони відповідають певним міністерствам даної країни.

Зарубіжні органи зовнішніх зносин держави можуть функціонувати на постійній і тимчасовій основі. Постійними є: посольства і місії; консульства; постійні представництва при міжнародних організаціях; торгпредства.

З них до дипломатичних органам можна віднести посольства, місії та постійні представництва при міжнародних організаціях.

До тимчасових закордонним органам можна віднести різного роду делегації, комісії і навіть окремих діячів, осіб, які виконують обмежені в часі завдання, причому ці завдання можуть носити дипломатичний або спеціальний характер. дипломатичний представництво право дискреційний

Є загальновідомим, що міжнародне право регулює взаємовідносини між своїми суб'єктами -- державами, міжнародними організаціями й іншими міжнародними інституціями. У процесі міжнародного спілкування вони ведуть переговори й укладають міжнародні угоди. Проте для цього їм необхідно бути належним чином представленими управомоченими на це органами або особами, а також не бути підпорядкованими правопорядку держави, на території її вони знаходяться і діють, щоб вільно і безперешкодно здійснювати свої функції, тобто користуватися визначеними імунітетами та привілеями. Отже, суб'єкти міжнародного права, і насамперед держави, об'єктивно беруть участь у таких зовнішніх зносинах, прагнучи до найбільш повної реалізації своїх економічних, політичних та інших потреб та інтересів. (5, с. 23-24).

Практичне здійснення державами зовнішніх зносин порушує питання про їхні поняття і характеристику.

Прийнято розрізняти зовнішні зносини держав у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні під ними розуміється система зовнішніх зв'язків усіх суб'єктів національної приналежності, що діють на території держави: її органів і посадових осіб, усіх її фізичних, юридичних осіб, а також інших асоціацій індивідів. Така система зовнішніх зв'язків кожної держави, взята в сукупності всіх держав, в основному формує в широкому розумінні систему міжнародних відносин. Зовнішні зносини у вузькому значенні можна визначити як ту частину загальної системи міжнародних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів зв'язку і відносини між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, із метою здійснення їхніх зовнішніх функцій мирними засобами, відповідно до міжнародного права. Таким чином, основною метою зовнішніх зносин у вузькому значенні є здійснення зовнішніх функцій держави -- сукупності основних напрямків її діяльності, що здійснюються за її межами.

Слід мати на увазі, що юридичний статус і правовий режим інших, крім держав, суб'єктів міжнародного права, органи і посадові особи яких неминуче знаходяться і діють на території якоїсь держави, регулюються спеціальними договорами, що укладаються з державою їхнього перебування, і тому загальним міжнародним правом не регулюються. У число таких договорів входять, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй від 13 жовтня 1946 року і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21 листопада 1947 року.( 5, с. 156-158).

Таким чином, загальне міжнародне право регулює тільки представництво держав, стосовно до їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Предметом його регулювання за допомогою укладання багатосторонніх конвенцій є, зокрема, дипломатичне і консульське право. Державами укладена також значна кількість двосторонніх договорів, що стосуються юридичного статусу і режиму їхніх закордонних органів зовнішніх зносин. Крім того, варто вказати і на звичайні норми загального міжнародного права, норми універсальних і локальних міжнародних договорів, що також регулюють широке коло питань представництва держав у міжнародному спілкуванні. У своїй сукупності ці міжнародно-правові акти і норми складають право зовнішніх зносин.

Право зовнішніх зносин являє собою галузь загального міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які виражають узгоджені волі суб'єктів міжнародного права щодо прав і обов'язків їхніх офіційних органів, що виступають у міжнародному спілкуванні, і регламентуючих їхній стан і діяльність зі здійснення зовнішніх зносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм сучасного міжнародного права.

Право зовнішніх зносин охоплює чотири основні сфери дії органів зовнішніх зносин:

1) дипломатичну -- на рівні традиційних каналів (міністерство закордонних справ -- посольства і місії за кордоном);

2) консульську сферу;

3) дипломатичну діяльність на рівні спеціальних місій;

4) здійснення зовнішніх зносин у ході діяльності з представництва держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями.

Слід зазначити, що в даний час уся сфера зовнішніх зносин держав є достатньо добре розробленою й упорядкованою в правовому відношенні. У рамках світового співтовариства прийнятий ряд багатосторонніх актів, що стали результатом великої і кропіткої роботи з кодификації і прогресивного розвитку норм міжнародного права в цій галузі. Це Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року (набрала сили з 1964 року), Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року (набрала сили з 1967 року), Конвенція про спеціальні місії від 16 грудня 1969 року (набрала сили з 1985 року), Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів від 14 грудня 1973 року (набрали сили з 1977 року) і Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року (в силу ще не вступила). Україна є учасником усіх перерахованих вище конвенцій.(1, с. 1-3).

Відповідно до цих міжнародно-правових актів можна визначити структуру права зовнішніх зносин, що складається умовно з чотирьох компонентів: дипломатичного права; консульського права; права спеціальних місій; так званого дипломатичного права міжнародних організацій.

Зовнішні зносини держави прямо пов'язані з правом на участь у міжнародному спілкуванні. В основі цього права лежить юридична можливість держав діяти самостійно на міжнародній арені, за допомогою реалізації їхньої міжнародної правосуб'єктності в галузі офіційних відносин з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права. Одночасно тут мова йде не тільки про можливість діяти відповідно до власного волевиявлення, але і про захист такої можливості за допомогою юридичних обов'язків із боку держав-контрагентів, передбачених нормами права зовнішніх зносин.

Право на участь у зовнішніх зносинах, будучи одним з основних прав держав, що випливають із їхнього суверенітету, у свою чергу» складається з ряду елементів. До них насамперед належить так зване право посольства, що є серцевинною частиною загального основного права на участь у зовнішніх зносинах (право на міжнародне спілкування). Розрізняють активне право посольства -- право держави спрямовувати своїх дипломатичних і консульських представників у закордонні держави і пасивне право посольства -- право приймати в себе дипломатичних і консульських представників закордонних держав. (6, с.101-103).

Право посольства активно використовує Україна. На сьогоднішній день Україну в якості суверенної держави визнали більше 150 держав. Зі 138 із них установлені дипломатичні відносини. У більш ніж 70 державах відкриті посольства України. Понад 60 держав відкрили свої посольства в Україні, посли 41 країни світу виконують сьогодні свої функції в нашій країні за сумісництвом, у Львові, Ужгороді, Сімферополі й Одесі відкрито більше 15 консульських установ закордонних держав. Іншими елементами права держави на участь у міжнародному спілкуванні виступають: членство держав у міжнародних організаціях; участь держав у роботі міжнародних конференцій; входження держав у міжнародні органи ad hoc. При розширювальному тлумаченні права держав на участь у міжнародному спілкуванні сюди ж можна віднести: право на участь у створенні норм міжнародного права; право на участь у загальних міжнародних договорах; право на виклад офіційної позиції кожної держави з тих або інших питань, що торкаються її законних прав та інтересів в міжнародному спілкуванні, у зовнішньополітичних заявах, нотах та інших актах дипломатії. Всі ці права фактично виступають у якості елементів міжнародної правосуб'єктності держави.

2. Сфери дії органів зовнішніх зносин

Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами й іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин.

Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зовнішніх справ суб'єкта міжнародного права в межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним правом. Компетенція органу зовнішніх зносин визначається внутрішнім правом суб'єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх зносин держави -- це органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами, міжнародними організаціями й іншими суб'єктами міжнародного права.

Слід зазначити те, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх зносин, повинна повідомити іншим державам та іншим суб'єктам міжнародного права про це, зі вказівкою, що саме їй доручена реалізація визначеної сфери зовнішніх зносин держави. Органи зовнішніх зносин поділяться на:

-- внутрішньодержавні органи, що постійно знаходяться на території даної держави;

-- закордонні органи зовнішніх зносин, що перебувають за межами даної держави.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на дві групи органів: 1) загальної компетенції і 2) спеціальної компетенції.

До першої групи належать органи, що представляють державу у всіх питаннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, парламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (частіше усього воно іменується Міністерством закордонних справ), глава відомства зовнішніх зносин).

До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства закордонних справ) і центральні відомства, тому що у відповідності зі своєю профільною компетенцією вони здійснюють визначені зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загальної компетенції визначають основи зовнішньої політики держави, розробляють її тактичні і стратегічні цілі і задачі, формують мережу органів зовнішніх зносин держави за кордоном, здійснюють підготовку кадрового складу для цих органів.

Правовий стан органів зовнішніх зносин в середині держави закріплюється в конституції, профільних законах, положеннях про міністерства і відомства, розроб-лювальних урядом і підтверджуваних ним же або главою держави. Формування внутрішньої і зовнішньої політики об'єктивно пов'язане із формою держави. Воно повинно проходити не тільки з урахуванням внутрішніх чинників, але і з урахуванням об'єктивних процесів міжнародного розвитку. (7, с. 74-75).

В Україні був розроблений і прийнятий парламентом -- Верховною Радою України -- документ, що визначає зовнішньополітичну стратегію держави на тривалу перспективу. Це Основні напрямки зовнішньої політики України, прийняті в 1993 році. У цьому документі закріплена система пріоритетів зовнішньої політики України. Ці пріоритети виявляються у виді задач із указівкою тимчасової перспективи.

Слід зазначити, що основні цілі, поставлені в цьому документі і пов'язані з першочерговими задачами входження незалежної України у світове співтовариство і його інституції, налагодженням двостороннього і багатостороннього співробітництва із суміжними і географічно близькими державами, із державами -- членами СНД, РЄ, ЄС, НАТО і т.п., реалізовані. Тому в даний час Президентом України дане завдання Міністерству закордонних справ доробити комплекс пропозицій із внесення в нього відповідних коректив.

2.1 Структура внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин

У структуру внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин України входить:

-- парламент -- Верховна Рада України;

-- глава держави -- Президент України;

-- уряд -- Кабінет Міністрів України;

-- відомство іноземних справ -- Міністерство закордонних справ України;

-- міністерства та відомства України.

Відповідно до положень Конституції України Верховна Рада України: визначає основи внутрішньої і зовнішньої політики; заслуховує позачергові і щорічні послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошує по представленню Президента України стан війни і укладання миру; схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України й інших військових формувань у випадку збройної агресії проти України; здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України; підтверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам і міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; здійснює парламентський контроль у межах Конституції України; дає у встановлений законом термін згоду на обов'язковість міжнародних договорів України і денонсацію міжнародних договорів України. Верховна Рада України здійснює інші повноваження, що відповідно до Конституції України віднесені до її ведення (стаття 85 Конституції України).

Президент України: є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України (стаття 102 Конституції України); він забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу, щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Раді України про внутрішнє і зовнішнє становище України; представляє державу в міжнародних зносинах; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; веде переговори й укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає і звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відзивні грамоти дипломатичних представників іноземних держав; надає вищі дипломатичні ранги; очолює Раду національної безпеки й оборони; вносить у Верховну* Раду України представлення про оголошення стану війни і приймає рішення про використання Збройних Сил України у випадку збройної агресії проти неї; приймає рішення про прийняття в громадянство і припинення громадянства України; про надання притулку в Україні. Президент України здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України (стаття 106 Конституції України).

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції України: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України; здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, виконує Конституцію і закони України, акти Президента України; вживає заходів із забезпечення прав і свобод людини і громадянина; здійснює заходи із забезпечення обороноздатності і національної безпеки України; організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів виконує інші функції, визначені Конституцією і законами України, актами Президента України (стаття 116 Конституції України).

Практичне здійснення зовнішньої політичної діяльності держави й організація її дипломатичної діяльності покладена на Міністерство закордонних справ України (МЗС України). МЗС України діє на основі Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Кабінетом Міністрів України 18 лютого 1993 року. МЗС забезпечує в межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію діяльності всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків України. У межах своїх повноважень МЗС організує виконання актів законодавства України і здійснює контроль за їхньою реалізацією. У своїй діяльності МЗС України керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями Кабінету Міністрів України.

Головними завданнями МЗС України є:

-- участь у реалізації державного суверенітету України в сфері зовнішньої політики, сприяння підвищенню міжнародного авторитету держави;

-- забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв'язків із закордонними державами;

-- розроблення й участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави;

-- захист прав і інтересів України, її фізичних і юридичних осіб за кордоном;

-- аналіз зовнішньополітичної діяльності України, розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків України, у першу чергу, надання організаційно-методичної й інформаційної допомоги учасникам зовнішньополітичних відносин;

-- організація, координація і фінансування роботи представництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на території України та ін.

Відповідно до цих завдань МЗС України:

-- розробляє пріоритетні напрямки співробітництва з іншими державами;

-- забезпечує участь України в підготовці міжнародних договорів з іншими державами і міжнародними організаціями;

-- подає в Кабінет Міністрів України пропозиції про підписання, ратифікацію, прийняття, схвалення міжнародних договорів або приєднання до них;

-- вносить у Кабінет Міністрів України пропозиції про створення, реорганізацію і ліквідацію за кордоном посольств, консульських установ, постійних представництв України при міжнародних організаціях і представництв Міністерства закордонних справ в Україні, направляє на роботу;

-- веде облік іноземних представництв, їхнього персоналу на території України, підтримує з ними контакти з метою активізації і розширення міжнародного співробітництва з країнами, які вони представляють;

-- забезпечує візову політику України, видачу дипломатичних і службових паспортів;

-- забезпечує проведення в системі МЗС України єдиної кадрової політики і функціонування структур, пов'язаних із підготовкою, перепідготовкою і підвищенням кваліфікації кадрів для представництв України за кордоном;

-- організує здійснення заходів щодо питань евакуації майна і персоналу дипломатичних представництв України з держав, що знаходяться з нею у стані війни;

-- розробляє і підтверджує кошториси прибутків і витрат іноземних установ України.

Міністерства і відомства України є органами зовнішніх зносин держави спеціальної компетенції, вони діють на підставі положень про відповідне міністерство або відомство, що розробляються і затверджуються Кабінетом Міністрів України, або їх підтверджує Президент України. В основі організації системи зовнішніх зносин міністерств і відомств України лежить функціональний підхід -- об'єктивна необхідність здійснення міжнародних контактів з аналогічними міністерствами і відомствами закордонних держав, із метою більш ефективного вирішення питань, що входять у профільну компетенцію цих органів, за допомогою обміну або сприйняття закордонного досвіду або з метою об'єднання зусиль для колективного вирішення виникаючих проблем. Це насамперед належить до міністерств і відомств зовнішньої торгівлі, внутрішніх справ, зв'язку, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища і т.д.

До закордонних органів зовнішніх зносин належать:

-- постійні органи (дипломатичні представництва: посольства і місії, консульські представництва, торгові представництва, постійні представництва держав при міжнародних організаціях);

-- тимчасові органи (спеціальні комісії або місії, що направляються в інші держави для участі в церемоніальних заходах, ведення переговорів і вирішення інших питань, делегації, що направляються для участі в міжнародних конференціях). (8, с. 223-225).

2.2 Функції дипломатичного представництва

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

-- представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування;

-- захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

-- ведення*переговорів з урядом держави перебування;

-- інформаційна функція -- з'ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

-- функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки.

Представницька функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно вправі цілком представляти її політичні, економічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави -- суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на представництво (право посольства).

Представницька функція дипломатичного представництва в теоретичному аспекті починається з моменту оголошення про заснування дипломатичного представництва і його відкриття, а на практиці, звичайно,-- із моменту вручення главою дипломатичного представництва вірчих грамот.

Розширювальне тлумачення представницької функції дипломатичного представництва дозволяє виділити в цій функції під функцію, що у певних обставинах стає самостійною функцією, -- це функція дипломатичного захисту, що згадувалася в попередніх розділах. Вона полягає в тому, що дипломатичне представництво за кордоном представляє і захищає не тільки інтереси держави, що акредитує, але і здійснює подібні заходи стосовно "фізичних і юридичних осіб, тобто суб'єктів, які знаходяться в правовому зв'язку з державою, що акредитує (громадяни і юридичні особи держави).

У міжнародному праві на основі практики вироблені критерії правомірності дипломатичного захисту:

а) функція дипломатичного захисту надається тільки дипломатичним представництвом;

б) дипломатичний захист поширюється в основному тільки на громадян держави, що акредитує;

в) ця функція починає діяти не відразу після вчинення особою правопорушення, а тільки після того, як посольством вичерпані всі законні засоби, що передбачені рамками законодавства держави перебування (суть дипломатичного захисту полягає не стільки в правовому захисті громадянина, скільки в його політичному захисті, оскільки до цього питання приєднуються політичне керівництво й інші центральні органи держави, що акредитує);

г) дипломатичний захист не надається іноземним громадянам, громадянам країни перебування або апатридам (функція дипломатичного захисту не збігається з правом дипломатичного притулку).

Функція ведення переговорів з урядом країни перебування є основною процесуальною функцією, що вказує на засіб здійснення дипломатичних повноважень. У широкому значенні ця функція розуміється як спілкування дипломатичного представника з владою країни перебування. У вузькому значенні -- це переговори з питань укладання міжнародного договору або інших угод. Ця функція заснована на функції представництва, тому переговори в широкому і вузькому занченні дипломатичний представник веде без надання разових повноважень, тому що раніше ним була вручена вірча грамота главі держави перебування.

Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатичне представництво має право всіма легальними, припустимими засобами (у рамках законодавства країни перебування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація носить багатоаспект-ний характер, тому що стосується політичної обстановки в державі перебування, розставлення в ній політичних сил, економічної ситуації в країні й інших питань.

Проте інформаційну функцію слід розуміти більш широко. Вона містить у собі зобов'язання не тільки інформувати державу, що акредитує, але і зобов'язання надавати інформаційні послуги суб'єктам, що знаходяться на території країни перебування. Таким чином, будь-який громадянин, організація, тим більше орган держави країни перебування, вправі звернутися в дипломатичне представництво з запитом про надання інтересуючої його інформації з конкретних питань. Водночас: слід зазначити, що інформаційна функція повинна здійснюватися дипломатичним представництвом дуже обережно, щоб уникнути порушень законів країни перебування.

Якщо всі перераховані вище функції були вироблені в процесі тривалої міжнародної практики, то функція зміцнення дружніх відносин між державами і співробітництва в галузі економіки, культури і науки з'явилася вже в сучасний період. Ця функція була запропонована делегацією Чехословаччини в процесі проведення

Віденської конференції і знайшла своє місце в прийнятому нею кодифікованому документі.

Слід зазначити, що організаційно-правові форми реалізації функцій дипломатичного представництва дуже широкі і різноманітні, вони обговорюються і встановлюються, знаходячи своє закріплення на міжурядовому рівні у відповідних угодах. (9, с. 95-99)

2.3 Глава і персонал дипломатичного представництва

Правовий статус глави дипломатичного представництва характеризується двома особливостями. По-перше, глава дипломатичного представництва є єдиною офіційною особою держави, що акредитує, яка представляє її з усіх питань у державі перебування. По-друге, він також є старшою посадовою особою держави, що акредитує, стосовно всіх інших можливих представників цієї держави.

У міжнародному праві затвердилася класифікація старшинства (класи) дипломатичних представників (агентів). До XIX сторіччя такої стрункої класифікації не існувало, що нерідко призводило з приводу старшинства до зіткнень і конфліктів під час проведення офіційних заходів. Це питання було врегульовано Віденським протоколом 1815 року, що встановив такі три класи дипломатичних агентів:

І клас -- посол і папський легат або нунцій;

ІІ клас -- посланник, міністр та інший уповноважений при главі держави;

III клас -- повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.

Аахенський протокол 1918 року доповнив цю класифікацію класом міністра-резидента, що зайняв позицію між посланником і повіреним у справах. Але дана новація не прижилась і Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року сприйняла трьох ланкову класифікацію. У відповідності зі статтею 14 цієї Конвенції глави представництв розділяються на:

а) клас послів і нунціїв, які акредитуються приглавах держав, та інших главах представництв еквівалентного рангу;

б) клас посланників та інтернунціїв, які акредитуються при міністрах закордонних справ;

в) клас повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ.

Слід зазначити, що клас повіреного в справах не можна плутати з посадою тимчасового повіреного в справах, який виконує обов'язки глави дипломатичного представництва на період його відсутності (хвороба, відрядження, відпустка). (10, с.67-68).

Віденська конвенція закріплює, що не повинно проводитися ніякого розрізнення між главами представництв унаслідок їхньої приналежності до того або іншого класу, за винятком питань старшинства й етикету. Клас, до якого повинні належати глава представництв, визначається угодами між державами. (3, с. 3).

Від класів глав дипломатичних представництв слід відрізняти дипломатичні ранги. їхня основна відмінність полягає в тому, що класи дипломатичних представників знаходяться в сфері регулювання нормами міжнародного права, а дипломатичні ранги -- це службові звання старшинства дипломатів, що установлюються відповідно до внутрішньодержавного права держави, що акредитує. При цьому кожна держава має свою систему дипломатичних рангів. Як правило, клас дипломатичного представника збігається з його рангом.

В Україні відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги України» від 31 січня 1992 року встановлені такі ранги:

-- надзвичайний і повноважний посол;

-- надзвичайний і повноважний посланник І і II класів;

-- радник І і II класів;

-- перший секретар І і II класів;

-- другий секретар І і II класів;

-- третій секретар;

-- аташе.

Вищі дипломатичні ранги (посла і посланника) присвоюються звичайно главою держави, інші -- міністром закордонних справ. Ранг аташе, що є первинним (самим молодшим) дипломатичним рангом, присвоюється, як правило, випускникам інститутів і факультетів міжнародних відносин при надходженні на службу у відомство зовнішніх зносин (міністерство закордонних справ). Цей ранг не слід плутати з посадою військового, морського і повітряного аташе, що не є дипломатичною посадою, тому що її займають співробітники військового відомства держави, що акредитує, які проходять військову службу на посадах офіцерського складу (звичайно старші офіцери і генерали різноманітних родів військ). Ці особи при одержанні призначення на посаду і прибутті до місця проходження служби спеціально акредитуються при військовому відомстві країни перебування. Одночасно ці співробітники виконують функції військових радників глави дипломатичного представництва.

Процедура призначення глави дипломатичного представництва регламентується як нормами міжнародного, так і нормами національного (внутрішньодержавного) права.

Для виконання своїх складних і відповідальних функцій дипломатичне представництво має у своєму розпорядженні необхідний персонал. У відповідності зі статтею 11 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року при відсутності конкретної угоди про чисельність персоналу дипломатичного представництва держава перебування може запропонувати таку чисельність представництва, яку вона вважає розумним і нормальним, з огляду на обставини й умови, що існують у державі перебування, і потреби даного представництва. Таким чином, оптимальним варіантом вирішення питання чисельності дипломатичного персоналу є укладання угоди між державою, що акредитує, і державою, що приймає. Виходячи з дипломатичної практики, звичайно чисельність персоналу залежить від рівня й інтенсивності відносин між державами і може коливатися від декількох осіб до багатьох десятків співробітників. (11, с.77-78).

Персонал дипломатичного представництва підрозділяється на три групи:

1. Дипломатичний персонал -- це особи, що мають дипломатичні ранги (як правило, вони є громадянами держави, що акредитує, але в деяких випадках на дипломатичну посаду можуть бути призначені громадяни держави перебування або третьої держави, але тільки за згодою влади приймаючої держави).

2. Адміністративно-технічний персонал -- до нього належать економісти, бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, представники внутрішньої охорони безпеки посольства й інші співробітники, що виконують адміністративну або технічну роботу (здебільшого це громадяни держави, що акредитує, але можуть прийматися на певні посади і громадяни держави перебування).

3. Допоміжний персонал включає шоферів, садівників, прибиральників, ліфтерів, покоївок, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов'язк з обслуговування дипломатичного представництва (він комплектується з громадян держави, що акредитує, і держави, що приймає). (

Відомство іноземних справ держави, що приймає, повинно своєчасно одержувати інформацію про всі призначення і зміни в складі персоналу дипломатичного представництва.

У будь-якій державі перебування знаходяться дипломатичні представництва різних іноземних держав. Зазвичай вони мають своє місце розташування в столиці держави. Тут глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу і члени їхніх родин беруть участь у різноманітного роду офіційних заходах і церемоніях, проведених владою держави перебування. З цих позицій на основі міжнародного порядку в дипломатичному праві виник інститут дипломатичного корпусу. Саме поняття «дипломатичний корпус» у міжнародному праві використовується як у вузькому, так і в широкому значенні.

У вузькому значенні дипломатичний корпус -- це сукупність глав іноземних дипломатичних представництв, акредитованих у державі перебування. Сукупність всіх осіб, котрі мають дипломатичні ранги, які знаходяться в складі дипломатичних представництв іноземних держав, а також членів їхніх сімей, складає дипломатичний корпус у широкому значенні. (13, с.189-191).

Слід зазначити, що дипломатичний корпус не признається в якості самостійної юридичної особи на території країни перебування, він не має будь-яких політичних функцій. Його основним завданням є участь у певних протокольно-церемоніальних заходах: поздоровленнях із нагоди національного свята держави перебування; інавгурації (вступу на посаду) нового глави держави; відвідини історичних місць, промислових і наукових центрів сторони, що приймає; участь у церемоніях жалобного характеру і т.п.

Функції працівників консульської установи припиняються на таких підставах:

а) повідомлення держави перебування державою, що представляється, про те, що її функції припиняються (відкликання);

б) анулювання екзекватури (оголошення personanon grata);

в) повідомлення державою перебування держави, що представляється, про те, що держава перебування перестала вважати його працівником консульського персоналу. :11. Консульські привілеї та імунітети. (15, с.65-68).

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією;

в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтересів стосовно організації, а також підтримці зв'язків із нею;

б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї уряду держави, що посилає;

в) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або іншого компетентного органу. Особливістю призначення глави постійного представництва є те, що для нього не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю організації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посаду, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представництва і приватних резиденцій співробітників і т.п. (16, с. 301-302)

Слід мати на увазі, що якщо члени постійного дипломатичного представництва або консульської установи, що знаходиться в державі, що приймає, включаються до складу спеціальної місії, то вони зберігають свої привілеї та імунітети в якості членів дипломатичного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, наданих Конвенцією 1969 року (ч. 2 статті 9).

3. Чи є право на дипломатичний захист дискреційним (залежним від особистого розсуду суб'єкта) правом держави, або ж право на захист є також правом громадянина? Як рішення даного питання в Конституції України

Глава спеціальної місії або, якщо держава, що посилає, такого не призначила, один із представників держави, що посилає, зазначений останнім, уповноважений діяти від імені спеціальної місії і вести листування з державою, що приймає. У Конвенції 1969 року вказується, що в тих випадках, коли спеціальна місія очолюється главою держави, главою уряду, міністром закордонних справ або іншою особою високого рангу або коли такі особи беруть участь у спеціальній місії, вони користуються перевагами, привілеями та імунітетами, що признаються за ними міжнародним правом (стаття 21).

Базисним положенням Конвенції 1969 року є те, що привілеї та імунітети дипломатичних представництв і їхнього персоналу, визначені Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року, повинні поширюватися на спеціальні місії та їхній персонал. Тому привілеї та імунітети місії і її членів аналогічні дипломатичним. (17,с. 44-45).

Отже відповідь на питання - немає. Згідно з п. 3 ст. 25 Конституції України «Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.», А значить право на захист є також правом громадянина.

Література

1. Конституція України: офіційне видання. - К., 1996.

2. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року// Україна на міжнародній арені. - 1991-1995: Зб. док. і матеріалів. Книга 1. - Київ, 1998; Книга 2. - 1998.

3. Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року// Україна на міжнародній арені. - 1991-1995: Зб. док. і матеріалів. - Київ, 1998.

4. Закон України «Про дипломатичну службу» //Оф. вісник України. - 2001. - №42.

5. Баймутаров М.О. Міжнародне право.- Харків, 2001.- 672с.

6. Буроменський М. В. Міжнародне право. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 335с.

7. Буткевич В. Г., Мицик В. В., Задорожній О. В. Міжнародне право. - К.: Либідь, 2003.- 606с.

8. Георгіца А. З., Чикурлій С. О. Міжнародне публічне право. - Чернівці: Рута, 2002. - 175 с.

9. Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та консульської служби. - К.: Либідь, 2004. - 248 с.

10. Гуменюк Б.І., Щерба О.В. Сучасна дипломатична служба. - К., 2001.

11. Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне публічне право. - Стереотип. вид. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 638 с.

12. Іванов Ю.А. Міжнародне право. - К.: Вид. Поливода А.В., 2004. - 198с.

13. Подойма Д.Г. Дипломатичний захист громадян (до питання вивчення теми Комісії міжнародного права ООН)// Науковий вісник Дипломатичної академії України. - Вип. 3. - К., 2000

14. Попов В.И. Современная дипломатия: теория и практика. - М., 2003

15. Пухкало О.Г. Політико-правові засади сучаної української дипломатії // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - Вип.6. - К., 2002

16. Репецький В.М. Дипломатичне і консульске право.- Львів, 2002.

17. Репецький В.М.Дипломатичне і консульське право: Підручник. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Знання, 2006. - 372 с.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Поняття, джерела та система права зовнішніх зносин. Органи зовнішніх зносин. Постійні дипломатичні представництва. Дипломатичні привілеї та імунітети, їх види. Дипломатичне право міжнародних організацій. Правовий статус спеціальної місії та представників.

    контрольная работа [28,3 K], добавлен 08.11.2013

  • Аналіз природи відносин економічної конкуренції як різновиду суспільних відносин з різних наукових позицій. Законодавчі акти і норми права, що спрямовані на захист, підтримку та розвиток конкурентних відносин, на запобігання порушенням в даній сфері.

    реферат [8,1 K], добавлен 27.03.2014

  • Особливості розвитку міжнародного права у Московській державі XV-XVІІ ст.; питання визнання у зовнішніх відносинах. Формування посольського та дипломатичного права; роль шлюбної дипломатії у розвитку міжнародних відносин, становлення норм та інститутів.

    лекция [25,0 K], добавлен 17.04.2012

  • Функції теорії держави та права. Теорії походження держав. Правовий статус особи і громадянина. Класифікація органів держави. Характеристика держав за формою правління. Право та інші соціальні норми. Види правовідносин. Юридична відповідальність.

    шпаргалка [119,0 K], добавлен 16.11.2010

  • Поняття, принципи и джерела міжнародного економічного права. Принцип співробітництва держав. Обов’язок держав членів ООН. Міжнародна економічна безпека як стан міждержавних економічних відносин. Підготовка консультаційних висновків з юридичних питань.

    контрольная работа [36,8 K], добавлен 12.03.2009

  • Поняття завдання правового регулювання в сфері інформаційних відносин. Поняття правового регулювання і комп'ютерної програми. Законодавство про інформаційні відносини у сфері авторського права. Проблеми в законодавчій регламентації інформаційних відносин.

    презентация [70,6 K], добавлен 19.02.2015

  • Політична система суспільства, рівні регулювання суспільних відносин та соціальна відповідальність. Поняття, походження та ознаки держави. Принципи, філософія та функції права. Співвідношення держави і суспільства, проблема громадянського суспільства.

    реферат [23,8 K], добавлен 01.05.2009

  • Завдання і мета держави, її сутність і соціальне призначення в соціально необхідному суспільстві. Державні функції та функції державних органів. Методи правотворчої діяльності держави. Структура і практика бюджетного процесу. Функції прокуратури.

    реферат [38,0 K], добавлен 09.06.2011

  • Поняття держави, її ознаки та функції. Поняття, ознаки та функції права. Правові норми: поняття, ознаки, структура та види. Характеристика джерел права. Основні принципи діяльності державного апарату України. Правовідносини: поняття, ознаки, структура.

    лекция [30,9 K], добавлен 23.06.2015

  • Поняття, сутність та ознаки права. Підходи до розуміння правових відносин. Основні аспекти визначення сутності державного законодавства. Принципи, функції, цінність і зміст права. Особливості проблеми правопоніманія в контексті категорії правових шкіл.

    курсовая работа [44,7 K], добавлен 31.12.2008

  • Право як регулятор суспільних відносин, загальне поняття, ознаки, особливості. Властивості права – нормативність та обов'язковість. Норми права та їх зв'язок з державою, основні функції. Елементи нормативної основи права — дозволи, веління і заборони.

    курсовая работа [29,9 K], добавлен 15.02.2011

  • Правова охорона як основний напрямок діяльності держави. Поняття та ознаки правоохоронної функції держави, їх застосування. Принципи верховенства права, законності, пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Реалізація правоохоронних повноважень.

    статья [29,4 K], добавлен 11.09.2017

  • Аналіз базових підходів у визначенні поняття функцій держави з позицій теорії держави і права, огляд їх основних видів. Висвітлення сутності та змісту такої категорії як "соціальна функція держави". Обґрунтування авторського визначення даного поняття.

    статья [28,1 K], добавлен 18.08.2017

  • Адміністративне право як навчальна дисципліна, галузь права та правової науки. Поняття, особливості та види адміністративно-правових норм. Поняття й основні риси адміністративно-правових відносин. Суб’єкти адміністративного права: загальна характеристика.

    курсовая работа [41,6 K], добавлен 03.01.2014

  • Поняття, класифікація та різновиди, зміст функцій держави, її соціальна природа та суттєві ознаки. Особливості форм і методів здійснення державою своїх внутрішніх та зовнішніх функцій. Завдання України при переході до демократичної правової держави.

    курсовая работа [68,2 K], добавлен 20.05.2010

  • Визначення змісту термінів та співвідношення понять "конституційне право" і "державне право". Предмет та метод конституційного права як галузі права. Види джерел конституційного права, їх юридична сила. Суб’єкти та об’єкти конституційно-правових відносин.

    контрольная работа [26,1 K], добавлен 05.10.2009

  • Види юридичної відповідальності. Поняття держави та її функції. Конституційне право як галузь права. Конституційно-правовий статус людини і громадянина. Повноваження Президента України. Поняття та принципи кримінального права, співучасть у злочині.

    шпаргалка [164,9 K], добавлен 10.01.2012

  • Цивільне правове регулювання суспільних відносин. Сторони цивільно-правових відносин. Спори між учасниками цивільних відносин. Цивільне правове регулювання суспільних відносин відбувається не стихійно, а з допомогою певних способів та заходів.

    доклад [9,6 K], добавлен 15.11.2002

  • Аналіз принципів трудового права України. Розгляд основних причин припинення трудових відносин. Суб’єкт права як учасник суспільних відносин: підприємства, державні органи. Характеристика державних органів, виступаючих суб'єктами трудового права України.

    контрольная работа [46,2 K], добавлен 24.03.2013

  • Розгляд принципу відносин людина - держава, закріпленого Конституцією України як гарантії соціального забезпечення в системі захисту прав і свобод громадян. Аспекти доктринальної характеристики загальнообов'язкового державного соціального страхування.

    реферат [40,3 K], добавлен 15.05.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.