Судимість в кримінальному праві

1) поведінка засудженого - його ухилення від відбування покарання. Наприклад, утеча з місць позбавлення волі. У такому разі терміном, після якого починає збігати строк погашення судимості, слід вважати фактичне звільнення особи від відбування покарання;

2) дострокове звільнення від відбування покарання:

а) умовно-дострокове звільнення від відбування покарання на підставі ст. 81 КК;

б) звільнення на підставі акта про амністію;

в) звільнення у зв'язку з помилуванням.

При цьому строк погашення покарання починається від моменту звільнення від покарання - із наступного дня після звільнення. Однак тривалість строку погашення судимості визначається виходячи з тяжкості злочину та виду покарання, визначеного вироку. Якщо особа звільнена умовно-достроково, то випробувальний строк, протягом якого триває невідбута частина покарання, супроводжується одночасно строком погашення судимості;

3) заміна покарання більш м'яким. Це також може статися з підстав, передбачених КК (ст. 82), а також у зв'язку з амністією чи помилуванням. У такому разі строк погашення судимості починається з моменту відбування більш м'якого покарання. Тривалість строку визначається виходячи з фактично відбутого більш суворого покарання, що спочатку й було призначене за вироком суду. Наприклад, особа була засуджена за умисний тяжкий злочин до покарання на вісім років позбавлення волі. Після відбування п'яти років позбавлення волі невідбуту частину покарання було замінено на виправні роботи, їх тривалість відповідно до ч. 1 ст. 82 КК визначено у два роки. Строк погашення судимості в такому разі становить шість років (відповідно до ч. 8 ст. 89), а перебіг цього строку почнеться після відбування виправних робіт, тобто через сім років після початку відбування призначеного покарання.

Єдина вимога, що її пред'являє КК до поведінки особи в період судимості, - це невчинення нового злочину. Вчинення нового як умисного, так і необережного злочину свідчить, що засуджений не довів свого остаточного виправлення. При цьому потрібно, щоб за злочин, вчинений у період судимості, особа не була на законних підставах звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання.

Порядок обчислення строків погашення судимості передбачено у ст. 90 КК. Відповідно до її положень, строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного и додаткового покарання. Причому, якщо строк додаткового покарання перевищує строк основного покарання, відлік строку погашення судимості має вестись з моменту, коли особа відбула додаткове покарання.

До строку погашення судимості зараховується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася вчиненням злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Якщо особу достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення її від відбування покарання (основного та додаткового).

Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м'яким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбуття більш м'якого покарання (основного та додаткового).

У тому разі, коли особа після відбуття покарання, але до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається й обчислюється заново. Причому, окремо за кожен злочин після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останній злочин. Наприклад, особа відбула покарання у виді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості. Судимість, згідно з п. 6 ст. 89 КК, буде погашена через два роки після відбуття покарання. Однак до завершення цього строку особа вчиняє новий злочин середньої тяжкості і засуджується за нього до позбавлення волі. За таких умов перебіг строку погашення судимості за перший злочин переривається. Після відбуття особою покарання за новий злочин паралельно будуть спливати строки погашення судимості і за перший, і за другий злочини. Судимість за перший злочин буде погашена через два роки, за другий злочин через три роки (п. 7 ст. 89 КК).

Слід зазначити, що відповідно до п. 11 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК, правила, встановлені КК 1960 р. щодо погашення й зняття судимості, поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності КК 2001 р., за винятком випадків, якщо новим кодексом пом'якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб.

5. Зняття судимості

1. Якщо особа після відбуття покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення, то суд може зняти з неї судимість до закінчення строків, зазначених у статті 89 цього Кодексу.

2. Зняття судимості допускається лише після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного у статті 89 цього Кодексу.

3. Порядок зняття судимості встановлюється Кримінально-процесуальним кодексом України.

1. Судимість не є самоціллю. Вона покликана закріпити результати впливу на засудженого в ході виконання покарання, переконатися, що відбулося його виправлення. Однак засуджений своєю поведінкою може довести, що завдання, які стоять перед судимістю, досягнуті і до погашення її строку, встановленого в ст. 89. З огляду на це, закон передбачає можливість дострокового зняття судимості, що є не лише проявом гуманізму та індивідуального підходу до реалізації кримінальної відповідальності, а й сприяє прискоренню остаточного виправлення засудженого, попередженню рецидиву. судимість кримінальний злочинний покарання

2. Підстави дострокового зняття судимості визначені в кримінальному законі, його процесуальний порядок регламентований КПК. Відповідно до положень, сформульованих у ч. ч. 1 і 2 ст. 91, судимість може бути знята лише за таких умов: 1) особа відбула покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі; 2) спливло не менше половини строку погашення судимості, зазначеного у ст. 89; 3) зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці особа довела своє виправлення.

3. Дострокове зняття судимості можливе лише щодо осіб, які відбули покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі. Не вважаються такими, що відбували покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі, засуджені, яким відповідно до закону ці покарання замінювалися на інші або щодо яких застосовувалося звільнення від покарання, звільнення від відбування покарання з випробуванням чи заміна цих покарань більш м'якими. Дострокове зняття судимості не застосовується до:

1) військовослужбовців, яким позбавлення волі на строк до двох років замінено на тримання у дисциплінарному батальйоні на цей же строк;

2) звільнених від відбування покарання з випробуванням: а) на підставі ст. 75 (за умови, що вони успішно пройшли випробування і не направлялися для відбування призначеного покарання); б) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, на підставі ст. 79 (якщо вони не направлялися для відбування покарання згідно з вироком суду);

3) звільнених від покарання: а) у виді позбавлення волі або обмеження волі у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80); б) внаслідок бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці осіб, яких на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільне небезпечними (ч, 4 ст. 74);

4) осіб, яким невідбута частина покарання у виді позбавлення волі чи обмеження волі замінена відповідно до ст. 82 або ж на підставі акта амністії чи помилування на більш м'яке покарання. Це не поширюється на осіб, яким позбавлення волі було замінено на .обмеження волі - судимість з них може бути знята достроково;

5) звільнених від відбування покарання: а) вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 83); б) за хворобою (ст. 84).

Такими чином, ст. 91 застосовується щодо осіб, яким за вироком суду було призначене покарання у виді позбавлення або обмеження волі, і вони реально відбували його. При цьому не має значення, повністю було відбуте призначене покарання чи особа відбула його частково, будучи звільненою достроково з підстав, передбачених законом.

4. Особи, які відбули інші покарання, не мають права на дострокове зняття судимості. Строк погашення судимості після відбування покарань у виді штрафу, виправних робіт або арешту становить лише один рік. Скорочувати цей незначний термін закон вважає недоцільним, оскільки один рік - це мінімальний строк, протягом якого можна переконатися у виправленні засудженого.

5. Дострокове зняття судимості можливе після спливу не менше половини строку погашення судимості, встановленого законом. При визначенні початкових і кінцевих моментів цього строку глід керуватися положеннями, викладеними в ст. 90.

В який момент другої половини цього строку може бути знята судимість, КК не визначає. Це означає, що в принципі допускається зняття судимості в її останні тижні чи дні.

6, Встановлення в законі вимоги щодо обов'язкового відбування частини строку погашення судимості означає, що засудженому має бути наданий достатньо тривалий термін для того, щоб він довів своє виправлення, перетерпів обмеження, які пов'язані із судимістю. Тому видається, що судимість з осіб, які достроково звільнені від відбування покарання чи яким покарання замінено більш м'яким, не повинна зніматися, принаймні, до спливу строку покарання, призначеного за вироком суду. В іншому випадку неможливе направлення для відбування покарання особи, яка не витримала іспитовий строк, вчинила новий злочин.

7. Крім формальних вимог - відбування покарання та спливу не менше половини строку погашення судимості, - закон встановлює і вимоги щодо поведінки особи, яка претендує на погашення судимості. Ця особа повинна довести своє виправлення зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці протягом усього відбутого строку погашення судимості.

Зразковою слід вважати таку поведінку в сім'ї, стосовно сусідів, членів трудового колективу, інших колективів, членом яких є засуджений, всього суспільства, яка соціальне схвалюється, з позицій суспільної моралі гідна для наслідування іншими особами. Сумлінне ставлення до праці насамперед передбачає, що особа бере участь у суспільне корисній праці в одній із існуючих організацій правових форм (робота за наймом, участь в підприємництві, виконання роботи за цивільно-правовими договорами, індивідуальна праця). Причому засуджений займається трудовою діяльністю, яка схвалюється суспільством (а не, скажімо, займається крадіжкою виробів з кольорових металів для здавання на брухт чи браконьєрством). Сумлінне ставлення до праці передбачає добросовісне виконання трудових обов'язків, використання форм і методів отримання доходів, які допустимі з точки зору не лише індивідуальних, а й суспільних інтересів, сплата податків та інших обов'язкових платежів. Сумлінне ставлення до праці проявляється у покращенні кількісних та якісних показників виконуваної роботи, підвищенні виробничої кваліфікації, бережливому ставленні до обладнання та інструментів, додержанні правил охорони праці та техніки безпеки.

8. Оскільки судимість є наслідком відбування покарання за конкретний злочин, то й зняття судимості здійснюється стосовно кожного із них окремо. Інакше кажучи, зняття однієї судимості не означає, що одночасно автоматично знімаються судимості і за всі інші злочини, якщо вони є в цієї особи.

9. Зняття судимості, на відміну від її погашення, відбувається не автоматично. Особа вважається такою, що не має судимості, яка з неї знята, з моменту набрання чинності відповідною постановою суду.

10. Судимість може бути достроково знята і на основі актів амністії чи помилування. В такому випадку дотримання вимог, встановлених в ч, ч. 1 і 2 ст. 91, не вимагається.

11. Наслідком зняття судимості, як і її погашення, є припинення дії всіх її правових наслідків як кримінально-правового характеру, так і загальноправових. КПК (ст. 414).

Стаття ККУ 108:

1. Погашення та зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку, здійснюється відповідно до статей 88-91 цього Кодексу з урахуванням положень, передбачених цією статтею.

2. Такими, що не мають судимості, визнаються неповнолітні:1)засуджені до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, після виконання цього покарання;2) засуджені до позбавлення волі за злочин невеликої або середньої тяжкості, якщо вони протягом одного року з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину;3) засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину; 4)засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчинять нового злочину.

3. Дострокове зняття судимості допускається лише щодо особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин, вчинений у віці до вісімнадцяти років, за підставами, передбаченими вчастині першій статті 91 цього Кодексу, після закінчення не менш як половини строку погашення судимості, зазначеного в частині другій цієї статті.

1. Правові наслідки судимості, які настають для дорослих осіб, повністю поширюються і на осіб, які вчинили злочин до досягнення 18-річного віку (див. коментар до ст. 88).

2. Судимість у осіб, які вчинили злочин до досягнення 18-річного віку,погашається відповідно до положень, визначених у ст. 108. Для таких осібвстановлено значно коротші строки погашення судимості, ніж для дорослих.

3.. Дострокове зняття судимості щодо осіб, які до досягнення 18-річного віку вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, законом не передбачене, оскільки її тривалість і так невелика. Дострокове зняття судимості з особи, яка вчинила тяжкий або особливо тяжкий злочин у віці до вісімнадцяти років і відбула за нього покарання у виді позбавлення волі, допускається за наявності двох умов: 1) така особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення (див. коментар до ст. 91); 2) спливло не менше половини строку погашення судимості, зазначеного в п. п. З і 4 ч. 2 ст. 108.

4. Порядок зняття судимості та наслідки зняття судимості щодо осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцяти років, такі ж, як і щодо осіб, які вчинили злочин у повнолітньому віці (див. коментар до ст. 91).

5.Положення ч. 5 ст. 90 про переривання строків погашення судимості у разі вчинення нового злочину повністю поширюються і на осіб, які вчинили злочин до досягнення 18-річного віку.

6. Застосування законодавства про погашення і зняття судимості

Основним завданням кримінально законодавства України є охорона прав та свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки,довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Якими ж кримінально-правовими засобами забезпечується, зокрема, запобігання злочинам? Одним із таких засобів є інститут судимості.

Судимість у кримінальному-правовому розумінні - це особливе правове становище особи,що виникає після набрання законної сили вироком, яким цю особу засуджено за вчинення злочину до кримінального покарання. Судимість тягне за собою несприятливі для особи правові наслідки. У сфері застосування кримінального законодавства вони виявляються передусім у разі вчинення нового злочину. Зокрема, судимість може впливати на кваліфікацію дій особи як обтяжуюча обставина, що відповідно посилює покарання. Наприклад, таємне викрадення чужого майна (крадіжка) карається штрафом до 50 неоподаткованих мінімум доходів громадян, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років. (ч.1 ст. 185 Кримінальног Кодексу України). Якщо ж особа вже засуджувалася за аналогічний злочин, то вона може нести більш сувору відповідальність за ч.2 зазаначенної статті і бути піддана суворому покаранню - обмеженню волі на строк від п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.

У разі, коли вчинений особою новий злочин не має такої кваліфікуючої ознаки, як повторність, попередня судимість може бути врахована судом як обставина, що обтяжує покарання, тобто призвести до призначення більш суворого покарання в межах санкції певної норми закону. Але при цьому слід ти на увазі, що попередня судимість не може враховувати одночасно як кваліфікуюча ознака злочину і як обставина, що обтяжує покарання ( ч.4 ст. 67 КК).

Під час розслідування кримінальної справи відповідно до ст.154(1) Кримінально-процесуального кодексу України може бути застосовано такий запобіжний захід, як застава. Розміри останньої передбачено у ч.2 зазначеної статті. Зокрема, для раніше судимих осіб законом визначено підвищений розмір застави - не менше 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Негативні наслідки незнятлї чи непогашеної судимості можуть виявлятися також при застосування інших законів, що обмежують права особи, яка її має. Згадаймо вибори до Верховної ради України: Центральна виборча комісія іноді приймала рішення про зняття з реєстрації окремих кандидатів у народні депутати у зв'язку з наявністю у них судимості, що в подальшому було приводом до оскарження дій названої комісії до Верховного Суду України.

Згідно з відповідними законами особи, які були раніше судимі, не можуть обіймати посади прокурора і слідчого прокуратури, бути рекомендовані на посаду суді, обрані присяжними або народними засідателями. Осіб, судимих за умисний, заборонено приймати на посади в державному органі та його апараті осіб, які мають судимість, не сумісну із зайняттям такої посади. Особи, які раніше засуджували волі, не підлягають призову на військову службу в мирний час.

Наявність судимості може біти перешкодою для застосування амністії, а також мати негативні наслідки в інших передбачених законом випадках.

Наведене свідчить, що з'ясування питання про наявність або відсутність судимості є надзвичайно важливим.

Інститут судимості існував і в раніше чинному кримінальному законодавстві. Зокрема, ці питання регулювалися ст.. 15 КК 1927р. та ст.. 55 КК 1960о.. У новому КК (2001 р.) питання м судимості присвячено цілий розділ Загальної частини - ХІІІ, до якого включено п'ять статей (88 - 91), а особливостями погашення і зняття судимості осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, - окрему статтю (108).

У чинному КК інститут судимості розвинуто й удосконалено. Насамперед це полянає в тому, що в ньому визначено поняття судимість, в той час як у попередньому КК - лише порядок та умови її погашення і зняття. Відповідно до ч.1 ст. 88 нового КК особа визначається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

У частинах 3 і 4 зазначенної статті також визначено, яких осіб слід вважати такими, що не мають судимість. Це особи, які: засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнення від нього: відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом; були реабілітовані.

Вважаю за необхідне звернути увагу на вирішення питань судимості щодо засуджених, до яких застосувалась амністія, оскільки судова практика свідчить про наявність численних помилок. У даному випадку передусім потрібно відзначити, а якому обсязі застосовано амністію, - звільнено особу від покарання повністю чи частково. У разі повного звільнення має діяти правило,передбачено ч.3 ст.88 КК, і звільнену від покарання особу слід важати такою, що не має судимість, навіть тоді, коли вона до постановлення вироку чи ухвали апеляційного суду перебувала під вартою. Аналогічним чином це питання вирішувалось і в п.1(1) ст..55 КК 1960 р., відповідно до якого особа, звільнена від відбування покарання, вважалася несудимою. Однак якщо умовою застовування амністії є відбуття певної частини призначеного покарання (третини, половини тощо), то особу, яка відбула цю його частину, необхідно вважати судимою.

Більшість наведених положень включена в закон на підставі як наукових розробок, так і досвіду застосування кримінального закону, який накопичувався протягом тривалого часу.

При розгляді питання про наявність чи відсутність у особи судимості необхідно врахувати вимоги « прикінцевих ат перехідних положень» КК 201 р., якими декриміналізовано значну кількість діянь, що за КК 1960 р. визнавалися злочинними.

Зауважу, що погашення і зняття є різними формами припинення стану судимості, тобто дії всіх обмежень, які були з нею пов'язані. Погашення судимості осіб, які засуджувалися до позбавлення волі на строк понад 10 років, лише за судовим рішенням.На практиці виникає запитання: який закон треба застосувати щодо тих хі хгаданих вище осіб, які відбули покарання, але питання про погашення судимості яких згідно з п. 8 ст. 55 КК 1960 р. судом не вирішувалося? На мою думку, на цих осіб мають поширюватися вимоги ч. 8 ст. 89 КК 2001 р., відповідно до яких особи, засуджені за особливо тяжкий злочин, визнаються такими, що не мають судимості, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного і додаткового) не вчинять нового злочину.

У п. 11 розд. ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» КК 2001 р. передбачено, що правила, встановлені КК 1960 р. щодо погашення та зняття судимості, поширюються на осіб, які вчинили злочини до набрання чинності новим КК, за винятком випадків, коли ним пом'якшується кримінальна відповідальність зазначених осіб. Виходячи зі змісту цього положення до осіб, які вчинили злочини 1 вересня 2001 р., тобто до дня набрання чинності новим КК, за загальним правилом, мають застосуватися положення КК 1960 р.. Але якщо новим КК передбачено більш м'які умови покарання судимості, то повинні бути застосовані саме його норми. Це може мати місце, зокрема, щодо осіб, які вчинили злочин у віці 18 років, оскільки за чинним КК умови погашення їх судимості є більш м'якими, ніж за КК 1960 р.. Наприклад, якщо особа була засуджена до чотирьох років позбавлення волі за злісне хуліганство ( ч. 2 ст. 206 КК 1960р.); вчинене у віці до 18 років, і відбула це покарання, то відповідно до п.6 ст. 55 КК 1960 р. вона вважалася такою, що не має судимості, якщо протягом п'яти років з дня відбуття покарання не вчиняла нового злочину. Згідно ж із новим КК строк погашення судимості таких осіб у разі вчинення ними злочинів невеликої та середньої тяжкості ( до останніх належить і злісне хуліганство) становить один рік ( п. 2 ч. 2 ст. 108). Саме він на мою думку і має застосовуватись у цьому випадку.

Погашення судимості можливе дише за умов, що закінчилися передбаченні статтями 89, 108 КК строки й особа не вчинила протягом останніх нового злочину. Якщо ці умови виконанні, судимість автоматично погашається, а отже, припиняється дія всіх пов'язаних із нею обмежень.

У КК 2001 р. по0новому визначено строки погашення судимості. Якщо відповідно ж ост. 55 КК 1960 р. вони залежали від відбутого строку основного покарання, то згідно з КК 2001 р. - не тільки від виду призначеного покарання (пункти 1 - 6 ст. 89), а й від передбаченого ст. 12 КК 2001 р. виду вчиненого злочину ( пункти 6 - 9 ст. 89).

Органи досудового слідства і суди, обчислюються строки погашення судимості, часто припускаються помилки: виходять зі строку не фактично відбутого особою покарання, а призначеного їй судом. Відповідно до закону ( як за попереднім, так і за новим кодексами) строк погашення судимості має обчислюватися з дня відбуття не тільки основного, ай додаткового покарання особами, які були засудженні й до додаткового покарання, не з'ясовують, коли закінчився строк останнього, і доходять помилкового висновку про те, що судимість уже погашена.

Для запобігання подібним порушенням закону зазначеним органам ретельно перевірити всі дані про попередні судимості особи, з'ясовувати, чи не скасувалися або не змінювалися вироки відповідними судовими інстанціями, чи не скорочувалися строк покарання за амністією, в порядку помилування і коли саме особа була фактично звільнена від покарання. Дані про час звільнення із виправно-трудової установи, а також можуть бути одержані в інформаційних центах МВС тощо, а про відбуття додаткового покарання - в місцевих органах Державного департаменту України з питань виконання покарань ( як правило, за місцем проживання засудженого).

Не менш важливим є питання про зняття судимості. Останнє може мати місце лише тоді, коли особа засуджувалася до позбавлення волі або обмеження волі ( ч. 1 ст. 91 КК), і тільки до закінчення строків, зазначених у ст.. 89 КК 2001 р. Якщо судимість погашена, оскільки особа вже вважається такою, що не має судимості. Щодо осіб, які засуджувалися за злочин, вчинений у віці 18 років, зняття судимості допускається лише в разі, коли цей злочин був тяжким чи особливо тяжким і вони відбули за нього покарання у виді позбавлення волі. При цьому обов'язковою умовою є закінчення не менш ніж половини строку погашення судимості, передбаченого ч. 2 ст. 108 КК. Рішення про дострокове зняття судимості суд вправі прийняти тоді, коли буде встановлено, що особа зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення. В іншому разі він відмовляє у задоволенні клопотання. На постанову суду з питань дострокового зняття судимості може бути подано апеляцію. Повторне клопотання про зняття судимості дозволяється порушувати не раніше ніж через рік з дня відмови у попередньому.

Раніше питання про погашення судимості та зняття судимості роз'яснюються у постанові Пленуму Верховного Суду України від 16 травня 1975 року № 4 ( зі змінами, внесеними постановами від 30 грудня 1977 року №7, від 4 червня 1933 року №3 та від 3 грудня 1977 року № 12) «Про практику розгляду судами України клопотань про погашення і дострокове зняття судимості». Однак у зв'язку з тим, що більш положень цієї постанови не відповідала новому КК, а також зважаючи на важливість практичного вирішення питання про те, чи є особа судимою, 26 грудня 2003 р. Пленум Верховного Суду України прийняв нову постанову № 16 «Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості», в якій дав відповідні роз'яснення з урахуванням вимог КК 2001 р. Постанову від 16 травня 1975 р. № 4 визнано такою, що втратила чинність.

7. Проблемні питання інституту судимості у кримінальному праві України

Незважаючи на, здавалось б, загально - відомий зміст інституту судимості у вчення її правової природи на сьогоднішній день, на мою думку, зможе бажати кращого ставлення, оскільки зміни, що відбулися за останні десятиліття, вимагають від нас переосмислення певних уявлень, які давно стали звичними. Новітніх досліджень, пов'язаних із інститутом су3димості, нині дуже невелика кількість: вони і цілому носять традиціоналістичний характер. Можливо це пов'язано з більшою, як неодноразово зазначалося у літературі, увагою науковців до вчення про злочини і меншою -до покарання, у контексті якого розглядається інститут судимості.

Доля цього інституту частенько «висіла на волоску». Наприкінці 50-х років ХХ століття висловлювалася думка про ліквідацію цього інституту. Вона повторювалась і в роки загостреного «гуманістичного ренесансу» (починаючи з 90 -х років ХХ століття). Однак голос прихильників іншої точки зору здобув перемогу. Ймовірно, таке проти борство думок зумовлене різним ставленням до можливого рівня репресивності судимості, що може бути результатом неоднакового розуміння кримінально-правової сутності судимості як кримінально-правового інституту.

Серед дослідників інституту судимості можна назвоти таких вчених, як М. Бажанов, о. Бойцев, В. Голін, С. Зельдов, Б. Кирись, М. Кропасов, Б. Нікіфоров, О. Тарбагаєв, Ю. Ткачевський та ін.. Майже всі дослідники повязували судимість, принаймі хоча б з призначенням покарання. Зазвичай межі судимості визначалися від набуття обвинувальним вироком суду законної сили і до погашення чи зняття судимості. Сутність судимості полягала у такому собі «виробничому» терміні, який має засуджений до покарання, що від набрання обвинувальним вироком законної сили, протягом виконання/відбування покарання, до спливу строку погашення судимості чи до зняття такої відіграє роль правової підстави застосування підвищеної репресії за те, що особа не захотіла чи не змогла змінити своє ставлення до злочинної поведінки і не втрималася у руслі соціальної конформності.

Новітні дослідження у сфері кримінології, кримінального, кримінально - виконавчого права обґрунтовують необхідність у зміні символічної парадигми ставлення до підвищеної кари, пом'якшення традиційної системи впливу на делінквентність. Інститут судимості не є у цьому сенсі винятком, а тому уявляється необхідним переглянути деякі моменти, пов'язані із сутнісними питаннями щодо такого правового феномена,як судимість. На мою думку, теоретична база зазначеного інституту кримінального право має прогалини, які даються взнаки, коли виникають судимості, її пов'язаності із покаранням і правової сутності судимості.

На особливу увагу заслуговує судимість як інститут кримінального права, що ставиться залежності від покарання. Основною теорією, яка пояснює межі судимості, є, як відомо, прагнення закріпити позитивні зміни у свідомості засудженого, що відбулися у результаті його виправлення, тобто набуття навичок до контрольованої поведінки з точки зору правомірності останньої. Виникає запитання: чи є це завдання кримінально - правовим? Очевидно, так, оскільки воно знаходиться у контексті виправлення і ( чи) спеціальної превенції, що задекларовані у Кримінальному кодексі Україні. Для досягнення зазначеної мети використовуються не лише кримінально - правові засоби (передусім, засудження), а й кримінально - виконавчі засоби, та все ж «закріплення» результатів виправлення відбувається цілком у межах кримінально - правових відносин, хоча щодо осіб, звільнених від відбування покарання з випробовуванням, кримінально - виконавчі відносини не припиняються до спливу іспитового строку (глава 26 Кримінально - виконавчого кодексу). У зв'язку з цим необхідно визначити, чому судимість пов'язується лише з покаранням, адже досягнення завдань кримінального права відбувається лише за допомогою покарання. Як бути, наприклад, із звільненням від відбування покарання?

Відомо, що судимість щодо осіб, звільнених від відбування покарання, погашається із спливом іспитового строку, який призначається судом і може тривати не більше трьох років.

Саме звільнення від відбування покарання пов'язується із тим, що суд приходить до висновку про можливість виправлення винного без застовування до нього покарання ( ст.. 75 Кримінального кодексу). Цей іспитовий строк, як вбачається, є тим періодом, протягом якого особа виправляється. Виправлення може тривати менше, ніж тривалість іспитового строку, однак не включений і більш тривалий період. Тому виникає запитання: чому законодавець не передбачає для таких осіб певного строку судимості післ спливу іспитового строку для закріплення результатів виправлення засудженого, адже, хоча іспитовий строк і не покаранням, протягом цього часу до особи застосовуються специфічні обмеження, що передбачаються Кримінальним кодексом? Тут вбачається недостатньо послідовним ставлення прихильників теорії обґрунтування інституту судимості як до такої, що продовжується після пенального впливу на засудженого або пов'язана з відбуванням покарання, оскільки судимість не завжди свідчить про те, що можливі позитивні зміни у свідомості засудженого відбуваються під час відбування ним покарання.

Загальним для всіх визначень поняття «судимість» є те, що вчені визначають судимість правовим наслідком засудження особи за вчинений злочин, який породжує й особливе правове становище. Завданням інституту судимості вважалося не тільки досягнення виправлення особи, а й закріплення цього виправлення після відбуття нею покарання. За судимістю визнавалась роль фактора, що випливає на призначення покарання. Очевидним залишається той факт, що переважна більшість учених межі цього особливого становища визначають від дня набрання законної сили обвинувальним вироком до погашення або зняття судимості.

С. Зельдов зазначає про опосередкований покаранням зв'язок судимості з певним злочином. Він, як і більшість науковців, пов'язує судимість із покаранням, бо традиційно інститут судимості розглядався у контексті покарання, як наслідок того, що особа зазнає пенального впливу, для підсилення карального ефекту та подовження меж кримінально - правових відносин для закріплення позитивного результату пенального впливу на особу. Однак судимість, на думку С. Зельдова, є ознакою виключно державного примусу, державного докору, а не суспільного чи суспільного і державно - правового впливу.

Така в цілому типова точка зору підкреслювала основні два моменти. Перший свідчить про дистанцію між державою і суспільством, що підсилювало і без того сильні основи етатизму у кримінально - правовій науці, що безпосередньо справджувалося на рівні кримінального закону та практики його реалізації; другий - про суперечність, яка проявлялась у визнанні, з одного боку, того, що докір поведінці й особі засудженого висловлювалася у момент винесення обвинувального вироку судом, а з іншого - стан судимості розглядали лише з того моменту, коли виникала підстава для застосування покарання щодо засудженого, що пов'язується із вступом обвинувального вироку у законну силу.

О. Тарабагаєв, М. Кропачов, О. Бойцов також звертають увагу на те, що специфіка кримінально - правового докору полягає у тому, що він набуває форми державного засудження, яке об'єктивується обвинувальному вироку суду, тобто особа офіційно, від імені держави, уповноваженим органом визначається злочинцем, її діяння оцінюється як злочинне. Строк дії засудження задається межами судимості, що являє собою засудження, яке об'єктивується в обвинувальному вироку суду, тобто особа офіційно, від імені держави, уповноваженим органом визнається злочинцем, а її діяння оцінюється як злочинне. Строк дії засудження задається межами судимості, що являє собою засудження, розгорнуте у часі, засудження у динаміці. Взаємодія між засудженням і судимістю, на думку зазначених учених, має характер взаємозв'язку форми ( засудження, кримінально відповідальність) змісту ( судимість, різноманітні правообмеження).

Наведена точка зору могла б примиритися з початковою межею судимості, яка визначалася з моменту проголошення обвинувального вироку, однак автори наполягають на тому, що початковою точкою судимості неодмінно має бути момент набуття законної сили вироком суду. На їх думку, кримінально - правове значення мають лише ті діяння, що зазнали оцінку суду, і щодо осіб, які їх вчинили, набув чинності обвинувальний вирок, а тому покарання за сукупністю вироків має призначатися тоді, коли особа вчинила новий злочин після вступу вироку у законну силу.

Більш логічною виглядала б думка, згідно з якою, з огляду на ознаку державного примусу і докору, судимість як певний матеріально - правовий стан мала б виникати з моменту висловлення такого докору і визнання особи винною у вчиненні злочину.

Процесуальний строк для набуття вироком законної сили має, як відомо, суто процесуальну природу і зумовлений необхідністю можливість оскаржити рішення суду. День поставлення вироку і є днем засудження винних дій особи, про це свідчить стаття 71 Кримінального кодексу України. « Матеріалізація » процесуального строку призводить до несправедливості при застосуванні означених норм. Судова практика доводить, що судді не завжди погоджуються з таким законодавчим рішенням і продовжують вважати особу раніше судимою після її засудження до дня набрання законної сили обвинувальним вироком. Прикладом може бути справа по звинуваченню С.

21 грудня 2001 року С. був вперше засуджений місцевим судом Завадського району м. Запоріжжя за частинами 2, 3 статті 185 Кримінального кодексу України до трьох років позбавлення волі із застосуванням статті 75 Кримінального кодексу України з випробуванням тривалістю один рік, але, до дня набрання законної сили обвинувальним вироком, С. 28 грудня 2001 року знову вчинив декілька крадіжок ( частина 2 статті 185 Кримінального кодексу України). У вироку суду від 29 травня 2002 року С. вказується як раніше судимий і ця ознака враховується при призначенні покарання.

Що в дійсності змінюється у ситуації, коли особа, що вже була засуджена і ще не почала відбувати покарання, і особа, яка засуджена і обвинувальний вирок стосовно неї щойно набув законної сили, але вона лише декілька днів відбуває покарання і знову вчинила злочин? Як у першому, так і у другому випадках з точки зору необхідності закріплення позитивних змін у свідомості засудженого говорити зарано, оскільки особа може продовжувати відбувати покарання.

На мою думку, важливі аргументи на користь недоцільності підходу щодо темпоральних меж судимості ( частина 1 стаття 88 Кримінального кодексу України). Кодексом України передбачено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду. Отже, якщо засуджена особа вчинює новий злочин після проголошення вироку ( іспитовий строк вже перебігає ), але до набуття ним законної сили, така особа не має судимостіз точки зору частина 1 стаття 88 Кримінального кодексу України і одночасно не вважається такою, яка не має судимості з огляду на частину 1 статті 89 Кримінального кодексу України.

Репресивний ухил кримінально - правової політики, очевидно, зумовив такий погляд на судимість, що вона обов'язково притаманна саме покаранню, а не самому засудженню. С. Зельдов зазначав, що судимість зумовлюється обвинувальним вироком, який передбачає певне покарання, незалежно від того, що винний може бути звільнений від його відбувсння. Це буквально означає те, що особа може фактично не зазнавати пенального впливу через те, що була звільнена від відбування покарання її « торкнулось » лише словесно у моент проголошення вироку. Можливо, такий підхід був зумовлений баченням і судимості елементів кари, які найчастіше полягають у позбавленні можливості реалізувати певне право протягом певного часу нині і у майбутньому. Однак елемент кари притаманний не лише обмеженням, що випливають із судимості, а й, скажімо, самому факту засудження, оскільки якби вчені, які проводили свої дослідження за часів радянської ідеології, зважали на те, що з точки зору соціально - психологічного фактора факт засудження справляє на засудження не менше карального впливу, ніж елементи кари судимості, оскільки особа усвідомлює, що становлення до неї суспільства змінилося, і не на краще, що цілком природно пов'язане з певними стражданнями особи з цього приводу, то, ймовірно, цей фактор був би належно врахований.

Н. Крилова вважає, що судимість - наслідок не покарання, а засудження особи, яка вчинила злочинне діяння, про що свідчить сам термін. Підтвердженням цьому, на її думку, є той факт, що судимість може бути взагалі не пов'язаною з покаранням, наприклад, за умовного засудження, яке не є покаранням, судимість існує протягом іспитового строку. Звісно, наведений Н. Криловою приклад може бути винятком із загального правила, а вказана непов`язаність існує скоріше не з покаранням як таким, а з його реальним відбуванням як таким, а з його реальним відбуванням. Однак слід зазначити, що думка Н. Крилової у сучасній кримінально - правовій теорії не є типовою.

С. Зельдов, як і більшість учених, стверджує, що судимість є обов'язковим наслідком призначеного покарання, а її тривалість залежить від фактичного відбутого покарання. В. Пітецький вважає, що строки погашення судимості мають залежати не від категорії злочину, а від покарання, призначеного за нього, точніше, від фактичного відбутого покарання, тому, на його думку, слід переглянути підхід, що використаний у Кримінальному кодексі, який полягає у визначенні строків погашення судимості залежно від строку від строку фактичного відбутого покарання засудженим, а не від тяжкості того злочину, який вчинив засуджений.

На думку С. Зельдова, судимість - це правовідносини, а не сам факт засудження. Зрозуміло,що як правовідносина вона має бути кримінально - правова відносина як так виникає задовго до того як винесено обвинувальним вирок суду. Отже, судимість як кримінально - правовий інститут « міститься » у межах кримінально - правової відносини, а тому вона не має розглядатися як якась окрема кримінально - правова відносина.

Засудження є офіційним визнанням наявності кримінальної відповідальності. Остання може реалізовуватись і у формі покарання, якщо буде визнано доцільним застосування покарання для досягнення цілей кримінальної відповідальності. Однак судимість репрезентується значною частиною вчених як правовий стан особи, створений фактом засудження її судом до певної міри покарання за вчинений нею злочин. Отже, цей правовий стан пов'язується не х самим фактом засудження особи, а передусім, із призначенням її певного покарання, тобто пов'язується виключно з такою формою реалізації кримінальної відповідальності, як покарання ( у тому числі із звільненням особи від відбування покарання). Оскільки вирішення питання щодо звільнення особи від покарання чи від його відбування залежить від визначеності того, чи потребує така особа виправлення або застосування покарання для її виправлення у майбутньому, можна дійти висновку, що негативна офіційна оцінка діяння й особи, здійснена в обвинувальному вироку суду, не може бути більш високою чи більш низького покарання. Засудження, висловлене в обвинувальному вироку суду, є самодостатнім і не залежить від того, яке покарання призначене особі, а впливає на вид і розмір покарання.

М. Рат зазначає, що в Англії при застосуванні інституту медіації, якщо злочинець виконує всі умови репарації, судимість автоматично знімається, тобто судимість виникає та знімається без призначення та ( чи ) виконання покарання. Судимість у даному випадку не повязується з призначенням покарання, а пов'язана виключно із засудженням особи.

Висновок

На мою думку, судимість слід пов'язувати із засудженням особи, оскільки, по - перше, судимість - це кримінально - правовий інститут, тобто існує в контексті кримінально - правових і кримінально - виконавчих відносин: по - друге, це внесе обґрунтовані корективи у розуміння кримінально - правового значення вчинення умисного злочину особою, яка була раніше засуджена за злочин, безвідносно до того, чи відбулася у минулому відносно неї реалізація кримінальної відповідальності у формі покарання, чи особа була звільнена від покарання або його відбування.

Я вважаю суперечливим підхід,який полягає у різному значенні засудження для виникнення судимості та призначення покарання за сукупністю вироків ( статті 71, 88 Кримінального кодексу Україні ), оскільки факт постанови вироку неодмінно справляє вплив а особу засудженого і наступне, після засудження, вчинення нею злочину може свідчити про глибокий конфлікт особи із суспільними інтересами і ( або ) сильніший вплив на особу кримінолог енних факторів. Історично склалося так, що кримінально - правова політика має йти на компроміс із особами, які не засуджувались, адже склалася презумпція у суспільній свідомості, що полягає у більш м'якому ставленні до осіб, які вчинили злочини і не були раніше засудження. Таке ставлення, можливо, пов'язано із тим, що особа, яка раніше засуджувалась і знову вчинює злочин, вважається такою, що вперто нехтує суспільними інтересами, не бажаючи виправити свого ставлення до них, навіть, зазнавши страждань і обмежень від самого факту негативної оцінки судом особи і її вчинку та від покарання, яке може бути призначене особі, якщо це потрібно для її виправлення.

Ще одне важливе пояснення зазначеного ставлення до раніше засуджених, ймовірно, пов'язане із суспільними стереотипами щодо девіантної поведінки осіб, які раніше зазнали засудження. Отже, постановлення у більш вигідне становище засуджених осіб, які не відбували покарання, не виправдовується. Оскільки виправлення особи принципово можливе і без покарання, то уявляється, що строки судимості будуть тими правовими межами, в яких, у контексті кримінально - правових відносин, можливі певні обмеження, що, як вважається, сприятиме збереженню можливих позитивних змін у свідомості особи. Саме таке прагнення традиційно супроводжувало обґрунтування судимості особи як особливого правового стану.

Справедливість у застосуванні кримінально - правової репресії вимагає від нас зміни ставлення до початкового моменту виникнення судимості, передбаченого частиною 1 статті 88 Кримінального кодексу України, - набуття обвинувальним вироком суду законної сили, оскільки це породжує очевидно несправедливу ситуацію, коли особи, які вчинили злочин з різницею у декілька днів, можуть зазнати правових наслідків із разючою відмінністю. Процесуальний механізм набуття сили правозастосовчими актами, що зумовлений необхідністю надання можливостей для їх оскарження, не повинен домінувати над матеріальними кримінально - правовими нормами, відносно яких він є секундарним, отже, судимість має виникати з моменту постановляння обвинувального вироку сду.

Список використаної літератури

1. Кримінальний кодекс України // Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Кримінально-виконавчий кодекс України. - К.: Істина. - 2004.

2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України.

3. Мироненко Є. - Подальше правове удосконалення інституту судимості - Вісник прокуратури - 2003 - №4

4. Паневін В. О. - Застосування законодавства про погашення і зняття судимості - Вісник Верховної ради України - 2004 - №6

5. Голіна В. - Судимість як соціально - правове явище: сутність, призначення, наслідки - Вісник Академії правових наук України - Харків - 2005 - Вип. 2(41)

6. Сердюк Павло - Проблемні питання інституту судимості у кримінальному праві України - Підприємництво, господарство і права - 2006 - №4

7. Письменський Е. А. - Наказание и судимость: соотношение уголовно - правовых институтов - Луганський державний інститут внутрішніх справ МВС України - 2006 - №4

8. Муратова С. О. - Щодо поняття судимості за кримінальним правом України - Проблеми законності - Харків - 2006.

9. Письменський Е. А. - Понятие и цели судимости - Луганський державний університет внутрішніх справ - Вісник - 2007 - №2.

10. Письменський Е. А. - Виды парвових последствий судимости - Проблеми професійної підготовки слідчих - Дніпропетровськ - 2007

11. Письменський Е. А. - Особливості погашення судимості за перебігом певних строків після виконання або відбуття покарання - Підприємництво, господарство і право. - 2008 - №2.

12. Українв Верховний Суд. Пленум «Про практику застосування судами України законодавства про аогвшення і зняття судимості - Вісник Верховного Суду України - 2004 - №2.

13. Письменський Є. О. - Інстиуту судимості в кримінальному праві України - Москографія - МВС України Луганський державний інститут внутрішніх справ Е. О. Дідорення. - Луганськ - 2008.

14. Смирнов Анатолій Михайлович - Правовий статус жертв правосудия и злоупотребления властью как особый вид правового статуса человека - Монография - Донецкий юридический институт Луганского унститута внутрених дел - Донецк - Норд-Пресс - 2006.

Размещено на Allbest.ru