Стан і розвиток прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота на тему:

ПРАВОВА ДЕРЖАВА Й ОСОБА

Стан і розвиток прав людини



План

Вступ

1. Правовий статус особи в умовах формування правової держави

2. Забезпечення прав і свобод особи як головна функція правової держави

3. Удосконалення системи прав людини в умовах переходу до ринку та політичної реформи

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Кінець другого тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, здійснюваний шляхом утвердження гідності кожної особи, нації, а також політичного плюралізму як найвищих суспільних цінностей.

Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни “демократична держава“ і “правова держава“. При цьому одні виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала й демократичною правовою державою, а інші - з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.

Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення і розвитку сучасної демократичної держави; спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів. Цією концепцією можуть послуговуватися громадяни як ідеологічним джерелом своїх очікувань і сподівань стосовно держави, для обґрунтування своїх побажань, рекомендацій, вимог щодо її політики, інтересів, для забезпечення своїх прав. До поняття і концепції правової держави звертаються у таких ситуаціях: при організації політичних партій, інших громадських об'єднань, при формулюванні їхніх політичних вимог, розробці програмних документів; при проведенні публічних політичних акцій, виборів, мітингів, демонстрацій, заснуванні друкованих органів; при виданні та застосуванні законів тощо.

Для правової держави характерна кардинальна зміна відносин між нею і особою, громадянином. Зміст цього принципу охоплює такі складові: непорушність прав і свобод людини, широка система її гарантій, соціально-правова захищеність особи, усіх її цінностей, реальність судового захисту прав та інтересів людини.

Отже , правова держава - це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечується максимальне здійснення, охорона і захист основних прав людини. Саме така держава є одним з найвизначніших загальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Виходячи з усього вище сказаного, зрозуміло, що суттєвою рисою правової демократичної держави, покликаної виконати свою загальнолюдську місію, є безумовність свободи особи. Здається, нарешті людство повністю усвідомило актуальність положень Загальної декларації прав людини про те, що ігнорування і нехтування правами людини призвели до актів варварства, які збуджують людську свідомість, і що визнання гідності, притаманної всім членам людської сім'ї, їх рівних і невід'ємних прав становить основу свободи, справедливості та миру на землі .

Така зміна позиції відображає мудру переоцінку ролі та місця людини в суспільстві, визнання її права на життя, свободу і пошуки щастя як природного і невід'ємного права.

Проте, проблема гарантій прав людини набуває актуальності й у зв'язку з тим, що в історії України значний проміжок часу права і свободи людини у повному обсязі існували лише на папері, на практиці ж дійсна їх реалізація не відбувалась або забезпечувалась не повною мірою, а діяльність державних органів у цій сфері була суто формальною. Що ж стосується запровадження у життя прав і свобод людини на сучасному етапі, то нині ця діяльність, гальмується, насамперед, недостатнім економічним розвитком, прогалинами в законодавстві країни та іншими чинниками.

Для реального втілення прав і свобод людини в життя недостатньо їх проголошення, необхідно, щоб відбулися певні перетворення в усіх сферах суспільного життя.

У демократичних державах світу підґрунтям добробуту людини, забезпечення її прав і свобод є соціально спрямована ринкова економіка. Стабільний конституційний лад забезпечується наявністю середнього класу, який становить понад половину населення країни.



1. Правовий статус особи в умовах формування правової держави

правовий статус особа держава

Під правовим статусом особи розуміють систему закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві.

Терміни «особа», «людина», «громадянин» вживаються конституцією і законодавством. У соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець. Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина -- самостійні категорії, однак, зважаючи на те, що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому. Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» є рівнозначними.

Правове становище людини і громадянина, як у цілому, так і окремо, обумовлюється особливостями соціального статусу, існує в даний період розвитку суспільства і держави. Соціальний статус особи залежить від сутності соціального укладу, в умовах якого він складається і функціонує. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи. Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать наступні ідеї:

1. усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов'язком держави;

2. свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі;

3. межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи;

4. обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві.

Особа перетворюється на суб'єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридично чітким, вбирав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.

У трактуванні правового статусу особи серед вчених немає єдності. Нерідко до його структури вводяться, крім прав, свобод, обов'язків, ще й громадянство, законні інтереси, гарантії. Зазначені категорії є або передумовами правового статусу, або його умовами, супроводжують його, примикають до нього, але не складають його структуру.

Відомо, що інтерес передує правам і обов'язкам незалежно від того, чи знаходить він пряме закріплення в законодавстві, чи просто підлягає правовому захисту з боку держави. Як категорія позаправова або «доправова» інтерес закріплюється не тільки в конкретних правових розпорядженнях, а й у принципах права. Він сприяє формуванню правової настанови особи. Можливо виділення законного інтересу як елемента структури соціального, а не правового статусу.

Громадянство як певний політико-юридичний стан є передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі. Воно визначає формування правового становища особи і особливостей конституційних основ її статусу.

Гарантії реалізації прав і обов'язків істотно впливають на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, свобод, обов'язків вони залишаться «заявами про наміри». Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи.

Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів:

- правосуб'єктність;

- права;

- свободи;

- обов'язки;

- відповідальність (має вторинний характер -- реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи).

Юридична відповідальність є елементом правового статусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи. Вторинність юридичної відповідальності суб'єктивного юридичного обов'язку не виключає необхідності розглядати її як структурний елемент правового статусу.

Правосуб'єктність (право дієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпується. Без правосуб'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб'єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуб'єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус. Правосуб'єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи (економічного, політичного тощо).

Правовий статус мають будь-яка особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому -- громадянське суспільство.

Розрізняють наступні види правових статусів особи:

загальний;

спеціальний;

індивідуальний;

Загальний - це статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану. Характеризується стабільністю і визначеністю, передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом, є засадничим для всіх інших, є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності

Спеціальний - статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб. Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коригує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер

Індивідуальний - статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини.

Виходить свого роду «мотрійка», яка складається із трьох статусів у одного суб'єкта права. Вони нашаровуються один на одного і на практиці нероздільні. В основі всіх статусів знаходиться статус людини (відповідно до міжнародних права дини). Загальний правовий статус у всіх громадян -- один, спеціальних статусів (різноманітних) -- багато, індивідуальних - стільки, скільки осіб проживає в державі.

Правове становище конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального та індивідуального статусів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситуацій.

Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуально-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця тощо).

Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб здійснюється у площині її правосуб'єктності, головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для всіх.

Також розрізняють види правових статусів особи за суб'єктами:

* статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном;

* статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, прокурора, голови обласної державної адміністрації тощо);

* статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництвах) та ін.

2. Забезпечення прав і свобод особи як головна функція правової держави

Під основними правами людини розуміють гарантовану законом міру свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права;

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства -- рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесені до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. З моменту визнання цих прав кожна людина набувала певного правового статусу відповідно до міжнародного гуманітарного і, разом із ним, національного права.

Комплекс міжнародних документів поклали на держави обов'язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі. Вони зобов'язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав мають норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини.

Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій ООН в галузі прав людини. Однак у зв'язку з теперішніми соціально-економічними умовами вона не в змозі забезпечити виконання низки міжнародних норм.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

* інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства;

* мораль суспільства, що переважає у даний період;

* мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин -- людина, яка законом визнається юридично належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародно-правових актах, то права громадянина -- у конституції певної держави. Відмінності між правами людини і громадянина:

Права людини	Права громадянина
Позатериторіальні -- існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою.	Територіальні -- передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави.
Загальносоціальні -- належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини).	Спеціально-соціальні (юридичні) закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа.
реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де б не знаходилася людина.	реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державою.



Права людини і права громадянина -- близькі поняття, в ідеалі повинні збігатися, оскільки:

* здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з боку держави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають громадянства, знаходяться під захистом законів держави проживання та міжнародного права;

* громадянство -- основний канал, через який відбувається здійснення прав людини.

Основні права і свободи людини і громадянина розрізняють за сферою їх реалізації в суспільному житті:

Особисті (громадянські) права -- це природні, основоположні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей.

Політичні права -- можливості (свободи) громадянина активно брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості.

Економічні права -- можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: власністю і працею, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві.

Соціальні права -- можливості (свободи) особи та громадянина вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати тощо), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя та ін.

Культурні права -- можливості (свободи) збереження та розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку.

Екологічні права -- можливості (свободи) користуватися природним середовищем як природним середовищем проживання. Це -- права на сприятливе довкілля, охорону здоров'я від його несприятливого впливу, відшкодування шкоди, завданої здоров'ю і майну екологічними правопорушеннями, на природокористування тощо.

Говорячи про правову державу, доцільно згадати наступні вислови. На думку Гуго Гроція, «держава є досконалий союз вільних людей, укладений для дотримання права й загальної користі», а Еммануїл Кант зазначає, що «держава -- це об'єднання множинності людей, підпорядкованих правовим законам».

Держава є специфічним природним «продуктом» соціальної неоднорідності суспільства, а також виступає формою, важелем об'єднання усього населення певної території.

Специфіка держави знаходить прояв у тих особливостях, ознаках, що відрізняють її від інших об'єднань, організацій соціально неоднорідного суспільства. Як відомо, до таких ознак належать наступні:

у кожній країні із соціально неоднорідним суспільством може існувати лише одна держава, а інших організацій -- безліч;

тільки держава виступає офіційним представником усього суспільства, всі ж інші організації репрезентують лише якусь його частину;

тільки держава може вирішувати загальносуспільні справи; інші ж організації вирішують справи, що стосуються, як правило, лише частини суспільства;

держава має у своєму розпорядженні специфічний апарат, який володіє особливими, загальнозначущими владними повноваженнями і має матеріальні засоби для їх реалізації, для виконання своїх завдань та функцій;

тільки держава може встановлювати загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки -- юридичні норми;

тільки державна влада характеризується суверенітетом, ознаки якого: верховенство влади; її повнота; самостійність і формальна незалежність влади від будь-якої іншої організації (або особи) -- як у даній країні, так і за її межами.

Всі члени громадянського суспільства, згідно з Конституцією, беруть участь у формуванні органів держави, насамперед, органів законодавчої влади, а в багатьох країнах обирають і главу держави. Держава виступає основним засобом забезпечення стабільності, безпеки суспільства як єдиного цілісного організму шляхом певного узгодження, залагодження, гармонізації цих інтересів. Вона приділяє дедалі більше уваги задоволенню загальносоціальних потреб -- одне слово, обслуговує суспільство.

Держава, яка визнає людину, її права й свободи своїм найвищим пріоритетом і - що найголовніше - реалізує це визнання у своїй практичній діяльності, - така держава гідна вважатися державою права (прав людини) або інакше - правовою державою.

Здійснення основних прав людини всіма особами, що проживають у певній країні може забезпечити відповідна держава: адже тільки вона здатна надати формальну (юридичну) загальнообов'язковість тим умовам, які конче необхідні для використання кожною людиною її основних прав. І якщо держава максимально реалізовуватиме таку здатність, зробить це своєю основною функцією, то вона може вважатися правовою. Отже, правова держава - це держава реальних прав людини.

Правова держава - це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини. Саме така держава є одним із найвизначніших загальнолюдських політика-юридичних ідеалів.

Концепція правової держави формувалася в історії політико-правової думки поступово, втілюючи кращі, гуманістичні здобутки соціальної теорії та практики. При цьому використовувались окремі положення, висловлені такими видатними мислителями, як Платон, Аристотель, Томас Гоббс, Джон Локк, Жан-Жак Руссо, Шарль Монтеск'є. Головним же «фундатором» зазначеної концепції цілком заслужено вважається видатний німецький філософ Іммануїл Кант.

Розуміння поняття правової держави спирається на такі положення:

Якщо характеризувати співвідношення прав людини і розглядуваної держави, то у поєднанні цих двох явищ первинними є права людини, оскільки вони виникають раніше й незалежно від такої держави. Тому ця держава у своїй діяльності має бути обмежена вказаними правами. Вона зв'язана не тільки юридичними законами, нею ж встановленими, а, передусім, правами людини, -- особливо у процесі законотворчості. Як слушно відзначив відомий сучасний український юрист В. Г. Буткевич, «все слід оцінювати не в напрямку «держава --людина», а «людина --держава». Тоді й стане зрозумілим, як права і свободи людини впливають на становлення сильної державності».

Як сказав Б. О. Кістяківський, «у правовій державі владі поставлене певні межі, які вона не повинна і не може переступити. Відмежування влади в правовій державі створене визнанням за особою невід'ємних, непорушних, недоторканних, невідчужуваних прав».

Найголовніше призначення правової держави -- забезпечити здійснення, охорону та захист основних прав і свобод людини. У цьому полягає визначальна функція, основна соціальна місія такої держави, яку вона сама повинна усвідомлювати і прагнути виконати якомога повніше.

Існуючі у суспільстві уявлення про правову державу вирішальною мірою залежать від того, як розуміються там права людини. А їх зміст так чи інакше несе на собі відбиток конкретно-історичних умов існування даної людини, групи людей, нації, народу та й, зрештою, всього людства. А отже, із плином часу, цей зміст може змінюватися, трансформуватися. Відповідно до цього й уявлення про правову державу мають дещо оновлюватися, коригуватися.

Оскільки на розуміння прав людини, яке поширене серед різноманітних соціальних спільностей, груп, прошарків конкретного суспільства, неодмінно накладають відбиток їх реальні потреби та інтереси, поняття правової держави та практика її формування навряд чи можуть бути цілком однакові, уніфіковані у різних країнах. Крім того, на утворення такої держави в окремих країнах за різних умов впливає ряд конкретно-історичних факторів (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика домінуючого осередку суспільства, історичні, національні, культурні традиції й умови, міжнародна ситуація). Тому в кожному випадку слід зважати на цю специфіку держави.

Для того, щоб впровадити у життя певне, «пануюче» розуміння права, прав людини, держава завжди використовує різноманітні організаційні та юридичні інструменти, процедури, «технології». Усі ці засоби є загальнообов'язковими для відповідних суб'єктів права. Вони характеризуються, описуються шляхом вказівки на цілком визначені ознаки дій, подій. Наприклад, у законодавстві гранично чітко встановлюється, в який спосіб, у якому порядку, за допомогою яких дій громадянин може захистити свої певні права, зазначається, хто може подавати скаргу, кому її треба подавати, у який строк, якого змісту вона має бути й таке інше.

І саме для правої держави є властиве те, що розуміння права, яким вона обмежується, неодмінно включає певний мінімум процедурних (формальних) механізмів, засобів, які належать до правових. І в даному випадку вони є настільки суттєвими, що при роз'яснення поняття правової держави їх неодмінно включають до її основних ознак. Так, на думку одного з сучасних дослідників А.Н. Соколова, «правова держава - це система штучних правових технічних прийомів, за допомогою яких регулюється впорядкована система охорони праці».

До основних ознак правової держави належать наступні:

А) закріплення в Конституції та інших законах основних прав і свобод людини;

Б) Панування у суспільному і державному житті законів, які, втілюючи загальнолюдські цінності й ідеали, виражають волю більшості або всього населення країни;

В) Правова держава неможлива без законності;

Г) Врегулювання відносин між людиною і державою на основі так званого загально дозволеного принципу: «Людині дозволено чинити все, що не заборонено законом»;

Д) Чіткий розподіл владних можливостей, повноважень держави між певними спеціалізованими видами її органів - законодавчих, виконавчих, судових (принцип «розподілу державної влади»), що має на меті:

- запобігти зосередженню усіх владних повноважень в руках лише одного з її органів;

- налагодити взаємоконтроль і взаємо стримування всіх «гілок» влади у точно визначених конституцією рамках;

- забезпечити взаємодію, взаємозалежність цих влад між собою на основі закону як єдиної спільної підстави для цього.

Е) Юридична, особливо судова, захищеність людини.

Ідеться насамперед про наявність розвинених та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) для вільного здійснення, охорони та захисту основних прав людини. Наголошуючи на необхідності саме процедурно-процесуального забезпечення здійснення прав особи, слід підкреслити ту обставину, що самого лише номінального їх закріплення в тексті Конституції, інших важливих законах ще не досить для юридичної захищеності особи. Таке декларування набуває дещо пропагандистського значення. Не відповідаючи на запитання: «як», «яким чином», «якими конкретними діями» втілити в життя поіменоване право людини, закон перетворюється лише на обіцянку, декларацію, гасло, програму, але «не дотягує» до явища власне юридичного, практично застосовуваного.

Для забезпечення юридичної захищеності людини надзвичайно важливим є високе становище у суспільному і державному житті судових органів. Ці органи повинні бути, у певному розумінні, вирішальною, найбільш надійною юридичною гарантією прав людини. Таке становище судових органів - своєрідний «лакмусовий» папірець, який має встановити: є держава правовою чи ні. І пояснюється це унікальними, найефективнішими можливостями саме цієї гілки державної влади у визначенні права, правомірності, правди, справедливості щодо будь-якого конфліктного питання. Такі можливості зумовлюються специфікою формування судових органів, їх складу (структури), змісту їх повноважень, порядку (процедури) судочинства.

До основних показників, за якими діагностується зазначене становище суду, можуть бути віднесені:

залежність здійснення правосуддя виключно від закону, відсутність будь-яких позазаконних чинників щодо судових рішень;

доступність судового захисту для громадян;

максимально широке коло державних органів і службових осіб, чиї дії та акти можуть бути визнані судом незаконними.

У нашій державі вживаються заходи до розширення судового захисту прав людини. Громадяни мають право у встановленому законом порядку оскаржити з суді рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності, якщо вони вважають, що державні органи порушують їхні права і свободи.

Отже, за всіма наведеними ознаками правової держави, взятими в їх сукупності, можна визначити, якою мірою та або інша держава, наближаючись до ідеалу держави правової, виконує її основне призначення: є гарантом здійснення, охорони та захисту прав і свобод людини.

Щодо України, то -- з огляду на ці ознаки -- їй належить вирішити ще чимало проблем, аби записане в її Конституції положення про те, що вона є державою правовою, було не тільки декларацією намірів, прагнень, але й справді відповідало дійсності.



3. Удосконалення системи прав людини в умовах переходу до ринку та політичної реформи

Сучасний розвиток суспільних наук характеризується посиленою увагою науковців до трансформації правової форми організації суспільних відносин та з'ясування призначення держави у цьому процесі. Особливо актуальним є встановлення змістовно-сутнісного наповнення поняття її функцій щодо соціально-економічних моделей соціального розвитку, які передбачають різні межі функціонального втручання держави у суспільні процеси.

Розв'язанню проблем змісту соціально орієнтованої економіки та забезпечення прав людини і громадянина шляхом визначення умов та важелів ефективного державного регулювання економіки у ринкових умовах присвячені праці вчених-економістів А.Гальчинського, В.Гейця, М.Долішного й інших.

Держава виникає на певному еволюційному етапі розвитку цивілізації як об'єктивна реальність внаслідок розвитку природних закономірностей існування соціальної форми матерії (суспільства), що є функціональною соціальною системою та культурною цивілізаційною цілісністю, яка характеризується сукупністю різних форм спільної діяльності людей, суспільних відносин та їх нормативного регулювання. Функціональна складова даної системи обумовлена природними закономірностями та є однією з форм матеріального руху.

Право є суб'єктивним вираженням імперативно-атрибутивного переживання людини щодо її об'єктивного природного взаємозв'язку із суспільством як природна здатність людини до психічного відображення, прогнозування та реалізації соціальних зв'язків. Тому право -- одна з форм руху соціальної форми матерії у вигляді інтуїтивного, звичаєвого, позитивного чи інших форм виразу права.

В історичному перебігу розвитку цивілізацій держава, її завдання та функції завжди виражали: сфери і межі її втручання у суспільні відносини; претензії на закріплення інтересів різних соціальних груп; ступінь забезпечення загальносуспільних та групових інтересів, прав і свобод окремого індивіда.

У сучасній літературі виокремлюються сфери політичних, соціальних, культурних, економічних та екологічних позитивно-правових відносин. Ці сфери збігаються з групами основних прав, свобод та відповідних обов'язків людини і громадянина. Доцільно також виділити окрему групу прав і свобод людини у сфері інформації та інформатизації.

Визначення у праві окремих категорій прав, свобод, обов'язків та їх системної позитивно-правової пріоритетності у суспільстві породжує відповідні функції держави та їх ціннісно-функціональну спрямованість. Дані функції, у свою чергу, визначають предмет, зміст, форми, методи, способи й інструменти функціональної діяльності держави.

Функції держави -- це історично обумовлені основні напрями її діяльності із забезпечення основних прав, свобод, умов виконання обов'язків та відповідальності людини і громадянина, у яких відображається й конкретизується предмет та зміст діяльності держави, проявляється її цивілізаційна сутність і соціальне призначення.

Відповідно до теоретичного критерію поділу прав людини на види можна виділити й окремі види функцій держави та сфери їх реалізації. До таких функцій належать основні напрями її діяльності із забезпечення основних прав, свобод та відповідальності людини і громадянина у таких сферах: політичній, економічній, соціальній, екологічній, культурній, інформації й інформатизації.

У юридичній літературі поняття «форми здійснення функцій держави» розглядається у двох аспектах:

1) як специфічний вид діяльності основних ланок держави: законодавча, управлінська, судова, контрольно-наглядова форми;

2) як однорідна за своїми зовнішніми ознаками (характером і юридичними наслідками) діяльність її органів, за допомогою якої здійснюються функції держави: правова і фактична (організаційна) форми.

Правова форма пов'язана з виданням нормативних, індивідуальних та інших юридичних актів і поділяється на правотворчу та правозастосовчу (оперативно-виконавчу і правоохоронну). Організаційні форми здійснення функцій держави -- це також однорідні за своїми зовнішніми ознаками різновиди її діяльності, що не тягнуть правових наслідків. Виділяють: організаційно-регламентуючу, організаційно-господарську та організаційно-ідеологічну.

Основні права і свободи людини та громадянина є головним критерієм для визначення соціально-економічної моделі розвитку суспільства та ролі держави у цьому процесі. Для розуміння моделі важливим, зокрема, є визначення концепцій державного втручання у економіку та соціальну політику.

За методом організаційно-правового впливу на суспільні відносини можна виокремити наступні функції держави: загальносоціального функціонально-регулятивного впливу; загальносоціального владно-адміністративного впливу. Кожна з них у певних формах та відповідними методами й інструментами реалізує основні завдання і цілі держави із забезпечення прав людини у всіх сферах суспільного, державного та приватного життя.

Регулятивний вплив держави за суб'єктами права власності поділяється на регулювання суспільним сектором економіки і приватним, який включає мікроекономічний, макроекономічний та глобально економічний рівні господарювання.

В економічній сфері функції держави спрямовані на забезпечення основних економічних прав і свобод, умов виконання обов'язків та відповідальності людини і громадянина. У юридичній літературі до економічних прав, що знаходять відображення у конституціях держав і міжнародних документах, відносять право: на власність; на працю; на підприємницьку діяльність; володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; рівність усіх форм власності та їх рівний юридичний захист; право на справедливу платню і розумне обмеження робочого часу. Важливо звернути увагу й на інші економічні права, закріплені Конституцією України: право на захист своїх економічних прав та створення з цією метою громадських об'єднань чи на страйк; право на безпечні і здорові умови праці і відпочинок.

Потрібно також зазначити, що виокремлення економічних прав людини, як критерію для з'ясування сфери економічної діяльності держави, не обмежує розуміння того, що внаслідок здійснення економічних функцій опосередковано забезпечуються й інші права. Крім того, кожний вид основних прав людини забезпечується тільки в результаті комплексного впливу держави на всі сфери суспільного життя.

Економічні права людини у відповідності із змістом економічної діяльності держави у ринкових умовах реалізуються шляхом застосування засобів державного регулювання, що проявляється у відповідних економічних її функціях. До них належать: господарсько-стимулююча (функціональна) та господарсько-організаторська (адміністративна), які мають правові та не правові форми здійснення.

Господарсько-стимулююча функція -- реалізація завдань держави здійснюється за допомогою функціонального правового (індивідуального і нормативного) та не правового (організаційного) впливу на суспільні відносини з використанням непрямих економічних, донорських, протекціоністських та інших методів. Останнім відповідають інструменти фіскальної, бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної, інноваційної та інших напрямів економічної політики.

Методи непрямого державного регулювання економічних процесів спираються в основному на товарно-грошові важелі і впливають на економічні інтереси суб'єктів господарської діяльності. До них варто, наприклад, віднести: оподаткування; регулювання цін; митне регулювання; грошову емісію тощо.

Господарсько-організаторська функція -- здійснюється за допомогою регулюючого впливу на суспільні відносини у правовій і не правовій формі з використанням методів прямого впливу й інструментів адміністративно-правового характеру. До них, наприклад, належать: визначення стратегічних цілей розвитку економіки; прямі державні інвестиції в економіку; державні замовлення; ліцензування; державні стандарти, квоти, санкції тощо.

Таким чином, головним критерієм визначення видів та змісту функцій держави сучасного періоду розвитку України є основні права людини та їх види, які забезпечуються різними прямими та функціональними формами, методами й інструментами впливу і мають певні опосередковані ринковими соціально-економічними моделями межі втручання.

Новітня історія довела, що ринкова економіка здатна забезпечити вищий рівень продуктивності суспільної праці, виробити більший обсяг національного валового продукту, ніж економіка планово-централізована, командно-адміністративна. Це доводить не тільки світовий досвід економічно розвинених країн, про це свідчать і перші кроки приватних підприємств в Україні.

Отже, ринкова економіка забезпечує сприятливі умови для здійснення економічних та соціальних прав людини. І саме тому у правовому громадянському суспільстві провідною формою організації виробництва і розподілу благ є розвинені ринкові відносини. Розвинені до такої міри, що не тільки приватні особи та їх об'єднання, але й державні організації, які діють в економічній царині, є рівноправними (з огляду на взаємні юридичні права й обов'язки) учасниками, сторонами товарно-грошових відносин.

Механізм таких відносин -- найточніший проявник людських потреб, чутливий індикатор міри їх необхідності та, зрештою, й задоволеності. Він дозволяє максимально швидко фіксувати зміни у цій сфері -- зокрема, з'ясовувати, потреб у яких благах у людей поменшало, і «вибраковувати» непотрібні людям товари та навпаки: стимулювати продукування тих предметів, попит на які зріс. Надійнішого інструменту виявлення й організації задоволення потреб людини, ефективнішого засобу динамічного реагування на зміни попиту населення і відповідного коригування виробництва суспільство не створило. Підпорядкованість потребам людини становить фундаментальну гуманістичну властивість ринку.

Позитивною рисою ринку є й те, що він, будучи полем вимогливої, часом жорстокої конкуренції, змагальності, спонукає товаровиробників постійно удосконалювати, оновлювати виробництво, забезпечувати науково-технічний прогрес, прагнути до підвищення продуктивності праці. А виграють від цього, врешті-решт, усі люди, суспільство загалом. Виробництво, що базується на сучасних науково-технічних досягненнях, вдається піднести до такого рівня, який дозволяє забезпечити більш-менш нормальне існування всіх членів суспільства.

Важливим є й те, що нормальні ринкові відносини будуються лише на засадах формальної рівності (юридичної рівноправності) їх учасників. Тим самим ринок «виховує», привчає до взаємоповаги, вимагає визнавати за іншими «сторонами» такі самі права й обов'язки, як і за собою. Можна сказати, що ринок -- це, у певному розумінні, школа рівноправ'я. Й у цьому також один з проявів правового характеру громадянського суспільства.

Безперечно, ринковим відносинам (втім, як і будь-якому іншому соціальному явищу) властиві й певні негативні риси. До них належать:

значна непередбачуваність конкретних економічних наслідків функціонування цих відносин щодо кожної людини чи кожної організації;

відсутність прямої й адекватної залежності між кількістю та якістю індивідуальної праці, з одного боку, та її ринково-економічними показниками (ціною, доходом, прибутком, рентабельністю тощо), з іншого: адже ці показники зумовлюються не тільки особистими діловими, професійними якостями людини, але й її «стартовим» капіталом;

неминучі ринкові поразки тих, хто не витримує -- з різних причин -- конкуренції, особливо ж банкрутства, які призводять до людських страждань, втрат, навіть трагедій.

Проте в сучасних умовах зазначені дефекти ринкової економіки можуть бути мінімізовані, послаблені соціальною спрямованістю виробництва, що її має забезпечувати держава як офіційний представник усього суспільства (однак забезпечувати це здебільшого не адміністративними, не директивними методами, а, так би мовити, непрямим впливом -- матеріальним стимулюванням, іншими засобами заохочення).

Соціальна орієнтація економіки полягає у тому, що виробництво дає можливість створити необхідні матеріальні ресурси для забезпечення існування найуразливіших верств населення -- непрацездатних осіб за віком, за станом здоров'я та вимушено безробітних. Та ще більше у тому, що це виробництво у кінцевому підсумку підпорядковується задоволенню матеріальних і культурних потреб усіх членів суспільства.

У ст. 13 Конституція України встановлює, що держава забезпечує «соціальну спрямованість економіки» Ринкова економіка соціальної орієнтації - економічна основа правового громадянського суспільства.

Щодо системи прав людини в умовах політичних реформ, то слід зазначити, що наше суспільство є громадянським, яке, в свою чергу, є соціально неоднорідним, розмежованим на різноманітні й різнокількісні -- великі, середні чи малі -- угрупованням людей: класові (соціально-економічні, тобто йдеться про великі групи людей, які розрізняються за їх ставленням до власності на засоби виробництва, способами й формами їх участі у виробництві, обміні та розподілі його результатів), етнічно-національні, територіальні, релігійні, професійні тощо. Усім цим соціальним спільностям притаманні як однакові (загальносоціальні), так і особливі, своєрідні інтереси. Останні фіксуються та формулюються у відповідних колективних правах людини.

Для виявлення, декларування та здійснення специфічних групових інтересів їх носії створюють відповідні об'єднання, організації. І що різноманітніші й настійніші є потреби членів суспільства, то більше виникає у ньому організацій, через які і за допомогою яких, має бути забезпечено задоволення таких колективних потреб (або, інакше кажучи, реалізацію колективних прав).

Громадянське суспільство завжди є соціально структурованим і плюралістичним. Причому рівень складності соціальної структури, ступінь її плюралістичності є одним з показників розвиненості суспільства. Зріле громадянське суспільство -- це розгалужена система різноманітних, чисельних, відносно самостійних угруповань, об'єднань, організацій, рухів, що ними опосередковується.

Помітні зрушення у напрямку урізноманітнення, плюралізації політичного й культурного життя відбулися останнім часом в Україні. Про це свідчить, наприклад, те, що за станом на кінець 1995 року тут було легалізовано майже 40 політичних партій (а цей процес розпочався лише у 1990 році) і зареєстровано близько 660 всеукраїнських об'єднань громадян (у 1990 році їх було лише 30). Юридична рівноправність різноманітних громадських об'єднань (наприклад, формально рівні можливості політичних партій під час виборів народних депутатів України) -- один з показників правової природи громадянського суспільства.

Будь-яка участь громадянина у діяльності громадських об'єднань (у тому числі -- й політичних партій) -- свідчення його активної громадянської позиції, небайдужості до стану суспільних справ, від якого, кінець-кінцем, залежить реалізація і власних прав. Тому зацікавленість людини політикою, обізнаність у політичних подіях, бажання впливати на них, брати активну участь у суспільному житті, її включеність у політичний процес -- одне слово, позитивну політизованість людини слід вважати проявом її соціальної зрілості й відповідальності. Слушним видається вислів відомого польського політолога А. Боднара: «Якщо людина не цікавиться політикою, то згодом політика зацікавиться нею».

І дійсно: байдужість людини до політики -- це, врешті-решт, байдужість до тих умов, у яких доводиться їй жити, а також її родичам, друзям, колегам.

В сучасній Україні така байдужість, на жаль, іноді дається взнаки. Так, на нещодавніх виборах народних депутатів України у ряді виборчих округів участь у голосуванні взяли менше 50 відсотків виборців, внаслідок чого вибори в них були визнані такими, що не відбулися, й інтереси цих громадян у законодавчому органі держави ніким не були представлені.

У громадянському суспільстві людина не повинна бути відчужена від політики самими об'єктивними обставинами її життя: зокрема, недостатнім рівнем матеріальної забезпеченості, відсутністю належної інформації, браком часу, знань. Така відчуженість суттєво гальмує (а іноді й виключає) здійснення політичних прав людини -- як індивідуальних, так і колективних.

Наявність у більшої частини трудівників матеріальної бази існування у вигляді приватної власності (насамперед, власності на засоби виробництва) дозволить їм безпосередньо або через відповідні об'єднання добровільно й самостійно визначити свою життєву стратегію і тактику, динамічно коригувати свої рішення й діяльність відповідно до змін у суспільстві.

Завдяки цьому учасники суспільних взаємовідносин (навіть, якщо ці відносини конфліктні) не знищують, не ліквідують один одного, а трансформують як себе, так і інших відповідно до нових соціальних умов, доходять згоди, компромісу при розв'язанні соціальних суперечок, конфліктів.

Таким чином, у суспільстві переборюються, «гасяться» вибухонебезпечні соціальні спалахи, запобігаються соціальні катаклізми, постійно відбираються більш-менш життєздатні соціально корисні інститути, механізми, процедури. Одне слово, громадянське суспільство саморегулюється на основі самоврядування.

Самоврядування -- це провідний, стрижневий принцип діяльності багатьох об'єднань, у першу чергу громадських, з яких зіткано соціальну «тканину» громадянського суспільства. Цей принцип є виявом добровільності й активної участі людей у них. Він свідчить про не відчуженість людини від того формування, до складу якого вона входить. Самоврядування -- це передумова і продукт демократизму громадянського суспільства, один із проявів його гуманізму.

Правове громадянське суспільство є високоорганізованим. Ця його властивість формується не тільки завдяки внутрішній самодіяльності, власній самоорганізації. Вона досягається також і за допомогою зовнішнього його координування, яке здійснює держава.



Висновки

Поняття «права людини» формувалося протягом багатовікової історії людства. Ще за часів стародавньої Греції, філософи-стоїки стверджували: „Права не є конкретними привілеями громадян у конкретних містах, але є чимось, наданим людській істоті, де б вона не була, вже на підставі того, що вона є людською і розумною". Права людини належать кожній людині, вже тому, що вона народилась людиною. Права Людини не можна купити, заробити чи успадкувати. Тому це є „природні права" кожної людини.

Права людини - це межі влади. Вони визначають ту сферу життєдіяльності людини, в яку влада (держава) не може втручатись і ті обов'язки, які має держава щодо людини.

Держава - організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючого в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здійснює управління суспільними процесами за допомогою загальнообов'язкових норм (правил) поведінки і механізму їхнього впровадження в життя. Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини.

Відмітними ознаками правової держави є: верховенство і домінування правового закону та постійне утвердження суверенітету народу; визнання й захист прав і свобод та забезпечення реалізації прав і виконання обов'язків людини і громадянина; організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу розподілу влад на законодавчу (парламент і представницькі органи місцевого самоврядування); виконавчу (уряд, виконавчі установи на місцях); судову (органи правосуддя і нагляду); чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб; взаємна відповідальність особи і держави; організація ефективного контролю і нагляду за реалізацією правових законів і режиму законності на принципах права.

Тож основний принцип правової держави полягає в тому, щоб усі його як вертикальні, так і горизонтальні рівні, всі складові були пронизані правом. Тому у найбільш загальному контексті правова держава -- це держава, де панує право. Її кінцева мета: утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою і підвладними як суб'єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності і свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.

Якщо держава проголосила себе правовою, то це вимагає чіткого визначення правового статусу особи, в якому мають значення не тільки закріплений за людиною фактичний обсяг прав і свобод, а й ті засади, принципи, на основі яких здійснюється користування цими правами і свободами. Виходячи з цих принципів може обмежуватись користування певними правами або, навпаки, забезпечуватись для цього широкий простір. Принципи правового статусу особи мають універсальне значення. Вони визначають основні риси статусу всіх членів суспільства, поширюються на всі без винятку права, свободи та обов'язки особи, незалежно від того, у якій галузі законодавства вони зафіксовані.

Аналіз норм Конституції України дозволяє виділити такі принципи правового статусу особи, що визначають конституційну концепцію прав і свобод людини: права, свободи та обов'язки людини і громадянина реалізуються на засадах рівності. Це головний принцип, який характеризує правовий статус особи і закріплений у статті 24 Конституції: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом".

...