Інститут судимості в кримінальному праві України

Размещено на http://allbest.ru

Зміст

Вступ

1. «Історичний нарис розвитку інституту судимості в кримінальному праві України»

2. «Поняття судимоті, ознаки та строки»

3. «Правові наслідки судимості»

4. «Строки погашення та зняття судимості»

4.1 Обчислення строків погашення судимості

4.2 Зняття судимості

4.3 Застосування законодавства про погашення і зняття судимості

4.4 «Проблемні питання інституту судиомті в кримінальному праві України»

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність написання роботи обумовлюється вдосконаленням кримінально - правового регулювання суспільних відносин при вирішенні соціально - економічних, політичних , морально-етичних та виховних завдань , яке сприяє нормальному розвитку суспільства і є необхідною умовою функціонування будь-якого демократичного держави . У цьому зв'язку особливої уваги набуває юридична оцінка судимості як кримінально - правової категорії, що виражає особливий правовий стан особистості , підданої заходам репресивного характеру за скоєний злочин.

Об'єкт дослідження в даній роботі є інститут судимості в кримінальному праві.

Предмет дослідження є законодавство , в якому знайшло відображення таке поняття як судимість , а так само роботи вчених - юристів.

Метою дослідження в даній роботі є вивчення інституту судимості в кримінальному праві , визначити поняття судимості , погашення та зняття судимості, правові наслідки судимості і її анулювання.

Методологічна основа дослідження представлена діалектичним методом пізнання і поруч приватно - наукових методів пізнання , серед яких необхідно виділити логічний , що аналізує , порівняльно-правовий , системно - структурний методи .

Зміст більшості кримінально-правових понять і термінів не отримав однозначного трактування ні в теорії кримінального права, ні в практиці їх застосування, тому в науковій літературі завжди існували різноманітні підходи щодо визначення поняття судимості. Зокрема деякі автори розглядають його як правовий наслідок відбуття покарання за вчинений злочин. Проте судимість не можна назвати виключно правовим наслідком виконання чи відбуття покарання, за правовою природою судимість більше пов'язана із засудженням особи за вчинений злочин. Правовий наслідок засудження особи за скоєний злочин органічно пов'язаний з її особливим правовим становищем, тому розрив проміж цими двома категоріями - недопустимий.

В сучасній кримінально-правовій науці традиційним є розуміння судимості як особливого правового стану особи, створеного фактом засудження за скоєний злочин до певного покарання, що виникло з винесення судом обвинувального вироку і виражається для нього настанням визначених негативних наслідків правового характеру. Подібного підходу щодо визначення судимості в різні періоди часу притримувались багато юристів.

З метою формування єдиного підходу до визначення судимості (при відсутності законодавчої дефініції) Пленум Верховного Суду України в постанові №16 від 26 грудня 2003 року виклав своє поняття судимості. Відповідно до п.1 вказаної постанови судимість є правовим станом особи, який виникає у зв'язку з її засудженням до кримінального покарання і зазазначених у законі умов тягне настання для неї певних негативних наслідків Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року №16 «Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості».

1. Історичний нарис розвитку інституту судимості в кримінальному праві України

Комплексне дослідження норм про судимість у кримінальному праві України доцільно розпочати з короткого історичного огляду зазначеного правового інституту, адже з'ясування історичних передумов виникнення й розвитку феномена судимості лише сприятиме врахуванню накопиченого законодавчого досвіду попередніх епох у процесі його сучасної нормативної регламентації.

На території України, крім Руської Правди, розпочало дію польське та литовське кримінальне законодавство: Судебник Великого князя Казимира 1468 р., а також Литовські Статути 1529 р. - "Старий", 1566 р. - "Волинський", 1588 р. - "Новий" та інші нормативні акти.

Привертає увагу положення ст. 19 Судебника Казимира 1468 р., відповідно до якого за першу крадіжку особа каралася штрафом, а якщо не було майна - тілесним покаранням і тюремним ув'язненням, а за вчинення повторної крадіжки засуджувалася до повішення.

В одних з перших кодексів російського середньовіччя - Судебниках 1497 й 1550 років теж ішлося про посилення кримінального покарання за вчинення деяких злочинів після засудження за попередні, що можна трактувати як рецидив злочинів, де судимість є основною складовою ознакою.

На початку XVII століття загальнодержавні розворушення на території Росії (серед яких народні повстання, польська інтервенція, криза правлячої династій) зумовили посилення державного терору. У новому кодексі - Соборному Уложенні 1649 р. - це було відбито істотним посиленням каральної сфери. Значно розширювалося коло злочинів, у яких рецидив виступав як кваліфікуюча ознака. Відповідно до цього документа злодієві, який уперше щось украв, призначалося биття батогом, відрізання лівого вуха, тюремне ув'язнення на два роки з каторжними роботами в кайданах, а потім - заслання.

У кримінальному законодавстві того часу стосовно осіб, щодо яких здійснювалося судове переслідування, уживалося поняття "обліхованіє". Це засвідчувало належність особи до категорії "лихих людей" (татів, розбійників, душогубів та ін.).

Факт належності до категорії осіб, засуджених за скоєння певних злочинів, вимагав засвідчення цього. Найбільш простими способами були покалічення і таврування, яким злочинця відзначали серед інших осіб, а крім того, таврування мало на меті покарати особу, котра вчинила злочин, знеславити й принизити її людську гідність. Як відзначає М.С. Таганцев, належність до "лихих" засвідчувалася наявністю зовнішніх слідів на тілі злочинця (у кого вуха різані, руки або ноги порубані - безсумнівно, що він уже був у приводі й покаранні).

Крім того, знак судимості "виконував" такі завдання:

ь надавав судовим органам інформацію про злочинне минуле особи, що спричиняло настання для неї несприятливих кримінально-правових наслідків;

ь ускладнював утечу засуджених із місць позбавлення волі (наприклад із в'язниці або заслання);

ь полегшував нагляд за злочинцями, які відбули покарання, що сприяло підвищенню рівня соціального контролю.

Таврування як факт, що вказував на судимість особи, характеризувалося низкою негативних наслідків. Це було анти-гуманно, ускладнювало процес адаптації засуджених, призводило до довічної судимості. Проте калічницькі способи підтвердження застосування до злочинця покарання зберігалися тривалий час. Наприклад, М.С. Таганцев свого часу писав, що навіть після скасування катічницьких покарань це "плямування" злочинця залишалося довгий час головним засобом підтвердження колишньої судимості. Так, рвання ніздрів було скасовано в 1817 р., а таврування - у 1863 р. Зазначимо, що їм на зміну прийшов більш досконалий облік засуджених, котрий став ґрунтуватися на офіційній кримінальній реєстрації злочинців, побудованій з використанням досягнень криміналістичної техніки, способів ідентифікації осіб за допомогою фотографії, дактилоскопії, антропометрії (словесних портретів, які одночасно стали використовуватися для розшуку злочинців, що ховалися).

Після возз'єднання України з Росією (1654 р.) на теренах України в повному обсязі діяло російське кримінальне законодавство, яке історично має розглядатися як частина національного кримінального законодавства. Лише в другій половині XVIII століття після ліквідації гетьманства джерела місцевого права та "попередні права" відійшли на другий план, а для вирішення найважливіших правових питань дедалі частіше застосовувалося російське законодавство.

Так, у 1830 р, почалася публікація Повного зібрання законів Російської імперії, а з 1833 р. почав виходити Звід законів Російської імперії. Російське загальноімперське законодавство було поширене на Лівобережну Україну в 1840 р. а на Правобережну - у 1842 р. Джерелами кримінального права з цього часу стали 15-й том Зводу законів Російської імперії 1832 р. і введене в дію з 1 травня 1846 року. Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р.

Із розвитком кримінального законодавства розширювалося кримінально-правове значення ознак, які характеризують судимість. Так, в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. (першому вітчизняному кримінальному кодексі), яке діяло на деяких територіях сучасної України, було передбачено низку обмежень для осіб, які вчинили злочини та відбули кримінальне покарання, що згідно з чинним кримінальним законодавством можна віднести до елементів судимості. Уложення встановлювало особливий поліцейський нагляд для осіб, які відбувають заслання, або звільнених з місць позбавлення волі (ст. 47, 51, 52 Уложення).

Водночас ніяк не визначалася тривалість строків, протягом яких особа, що відбула покарання, вважалася судимою. Тому повторення злочину мало місце й у тих випадках, коли новий злочин вчинявся після того, як минуло 15, 20 і більше років після відбуття покарання за перший злочин.

Під час проведення Судової реформи в 60-х роках XIX століття було прийнято Статут про покарання, що накладаються мировими суддями (1864 р.), де в п. 3 ст. 14 як обставину, що обтяжує покарання, було закріплено "повторення того ж або скоєння однорідного вчинку до закінчення року після присудження до покарання". Ця обставина виступала як іспитовий строк, що встановлювався за скоєння даного вчинку. Тут важливо підкреслити, що вперше законодавець визначає строк - 1 рік, після закінчення якого повторний злочин не міг бути визнаний рецидивним. Крім того, п. 2 ст. 170 Статуту закріплював положення, що тюремне ув'язнення може бути збільшено до одного року, коли крадіжку вчинила особа, яка одного разу вже засуджувалася за крадіжку або шахрайство. Отже, Ідеться про спеціальний рецидив злочинів, що утворюється наявністю судимості за попередній злочин.

22 березня 1903 року було прийнято нове Кримінальне уложення, яке замінило Уложення 1845 р. Цей закон - визначна пам'ятка кримінального права, у розробленні якої безпосередню участь брали відомі вчені - професори М.С. Таганцев, І.Я. Фойницький, М.А. Неклюдов та інші.

Норми про погашення та зняття судимості також не відразу з'явилися в ході подальшого розвитку кримінального законодавства в радянський період.. Натомість у КК УСРР 1922 р. хоча й не називався цей інститут, деякі положення свідчили про існування окремих елементів судимості. Так, п. "є" ст. 25 КК УСРР приписував ураховувати при призначенні покарання рецидив, що, як відомо, можливо лише при вчиненні нового злочину особою, яка має судимість. Крім того, рецидив однорідних злочинів передбачався як кваліфікуюча ознака деяких складів злочинів. Наприклад, згідно з п. "б" ст. 142 КК УСРР кваліфікованим убивством визнавалося вбивство особою, яка відбула покарання за навмисне вбивство або заподіяння досить тяжкого тілесного ушкодження, Таке діяння каралося позбавленням волі з суворою ізоляцією на строк не нижчий, ніж вісім років.

Уперше норми про судимість з'явилися в радянському кримінальному праві, будучи введені до КК РРСФР 1922 р. Декретом ВЦВК і РНК від 9 лютого 1925 року "Про доповнення ст. 37 Кримінального кодексу". Цей Декрет пов'язав положення про погашення судимості з умовним засудженням. Такий зв'язок не був випадковим, тому що відповідно до ст. 36 КК РРФСР 1922 р. умовне засудження застосовувався тільки до тих осіб, які вчинили злочин уперше за важкого збігу обставин життя, з урахуванням таких обставин, коли ступінь суспільної небезпечності засудженого не вимагав обов'язкової ізоляції його від суспільства.

Варто також звернути увагу й на серйозні вади правової норми, передбаченої ст. 15 КК УРСР. Так, відповідно до цієї статті судимість осіб, засуджених до позбавлення волі на строк понад три роки, не могла бути погашена автоматично, тобто внаслідок спливу певного строку після відбуття особою призначеного судом покарання. Кримінальне законодавство двадцятих років передбачало для цих випадків тільки зняття судимості шляхом амністії або помилування. При цьому не бралося до уваги погашення судимості, передбачене кримінальним законом. На такий недолік закону справедливо вказували деякі вчені того часу. В.В. Голіна пише про ще одну недосконалість закону, а саме що посилання в п. "б" ст. 15 на ст. 50 КК УРСР змінювало умови погашення судимості в осіб, умовно засуджених, які були передбачені в ст. 101 Основних засад. Так, у ст. 50 КК УРСР установлювалося: якщо протягом призначеного судом іспитового строку умовно засуджений не вчинить нового, не менш тяжкого або однорідного злочину, вирок суду вважається таким, що втратив силу, й умовно засуджений визнається особою, що не судилася. Тим самим, у ст. 50 КК УРСР поняття нового злочину трактувалося вужче, ніж у ст. 101 Основних засад. Ця колізія закону могла бути вирішена з урахуванням положень ст. 20 Конституції СРСР 1936 р. відповідно до якої якщо загальносоюзний закон суперечив республіканському, то перший мав пріоритет над останнім.

Установлення в КК УРСР 1927 р. норми про погашення судимості певною мірою зумовило подальшу появу інституту зняття судимості шляхом включення відповідних положень до актів про амністію та помилування. В основному в актах про амністії, прийнятих в 1920-1930-і роки, зняття судимості здійснювалося за класовою ознакою. Воно поширювалося тільки на трудящих, засуджених до позбавлення волі на строк до трьох років, або на колишніх червоних партизанів і червоногвардійців, засуджених на строк до п'яти років, а також на жінок, які мають малолітніх дітей, і вагітних жінок незалежно від строку їх засудження, а так само на осіб, засуджених до іншої, більш м'якої міри соціального захисту {покарання), якщо вони відбули цю основну міру покарання або звільнені достроково від покарання силою постанов про амністії, а також на засуджених умовно.

Стаття 47 Основ передбачала особливості погашення судимості залежно від тієї чи іншої категорії засуджених осіб, Вона визначала диференційовані строки погашення судимості (від 1 року до 8 років) для осіб, засуджених на різні строки позбавлення волі (до 10 років), до інших видів покарання (тримання у дисциплінарному батальйоні, громадська догана, штраф та інше), а також дня категорії умовно засуджених осіб. Судимість погашалася, якщо від дня відбуття покарання особа не вчинить нового злочину. Крім того, законодавчо було встановлено можливість зняття судимості. Так, якщо засуджений до позбавлення волі після відбуття ним покарання зразковою поведінкою та чесним ставленням до праці довів своє виправлення, то за клопотанням громадських організацій або колективу трудящих суд міг зняти з нього судимість до остаточного спливу встановлених законом строків. Процесуальний порядок зняття та дострокового зняття судимості з осіб, які відбуті покарання у вигляді позбавлення волі, передбачався Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 липня 1959 року "Про порядок застосування судами ст. 47 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік".

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 червня 1970 року "Про умовне засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці" передбачалося, що особи, умовно засуджені до позбавлення волі, на підставі цього указу після закінчення визначеного вироком строку обов'язкового залучення до праці вважаються такими, що не мають судимості, якщо протягом цього строку вони не вчинять нового злочину.

28 грудня 1960 року Верховна Рада УРСР затвердила КК УРСР, у якому містилася ст. 55 під назвою "Погашення судимості". Ця норма діяла на території України близько сорока років до прийняття у 2001 р. Кримінального кодексу незалежної України. Разом із тим, вона неодноразово зазнавана доповнень і змін, останні з яких було внесено в 1992 р.

У ст. 55 КК УРСР 1960 р. перелічуватгися категорії засуджених осіб, які за наявності певних обставин визнавалися такими, що не мають судимості. Також законодавець регламентував порядок обчислення строків погашення судимості та особливості її зняття. Суттєвим моментом у новому підході до Інституту судимості було те, що судимість слугувала підставою для визнання особи за вироком суду особливо небезпечним рецидивістом. Формальними ознаками особливо небезпечного рецидивіста були: засудження за попередній злочин, наявність судимості за нього; певний стан злочинів. Слід зазначити, що з прийняттям чинного КК України у 2001 р, інститут визнання особливо небезпечним рецидивістом було скасовано.

Варто зазначити, що відповідні положення КК союзних республік колишнього СРСР не містили істотних відмінностей щодо вирішення питання про сутність судимості за КК УРСР 1960 р. та її кримінально-правове значення насамперед через те, що названі особливості інституту судимості було закріплено в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р., а роз'яснення Пленуму Верховного Суду СРСР щодо практики застосування положень кримінального закону про судимість мали однакове значення для правозастосовної практики всіх союзних республік.

Отже, нарис розвитку вітчизняного кримінального законодавства про судимість свідчить про небезпідставність її виникнення та доцільність подальшого існування, адже інститут судимості формувався поступово під впливом наявних у нашій країні громадсько-політичних традицій, специфіки культурного та морального життя суспільства, національного побуту, правових традицій та мислення. Це переважним чином визначило фактичну рать і цінність сукупності правових норм про судимість, їх місце в національній правовій системі. Втім, норми про судимість вимагають дальшого розвитку, а також певного вдосконалювання.

2. Поняття судимості, ознаки та строки

Загальна частина Кримінального кодексу України містить спеціальний розділ ХІІІ «Судимість», який складається з чотирьох статтей. Ними охоплюються сукупність норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з судимість, її погашенням та зняттям.

Судимість - складне юридичне явище, яке має багатофункціональне соціально-правове призначення. Інститут судимості тісно пов'язаний з іншими інститутами кримінальног права, правовим статусом особи, інститутами соціального контролю та ін., і у більш широкому кримінологічному плані слугує своєрідним індикатором маральног стану суспільства.

Ще з давніх часів інститут судимості використовується не тільки як засіб констатації факту засудження осіб завчинені ними злочини і негативної репутації особи злочинця, але й прзначення для інших соціальних і кримінально-правових цілей. Щоправда, в багатьох країнах світу стосовно реалізація цього інституту мала антигуманування, бузувірських характер стосовно вини. Констатація факту засудження за певні злочини супроводжувалися тавруванням осіб з метою, з одного боку, відмітити «лиху людину», злодія, а з другого - покарати злочинця, зганьбити, знеславити, принизити його, щоб цим попередити вчинення злочинів іншими особами. Щонайменше, знак судимості «виконував» три завдання:

ь забезпечувати судами інформацію про злочинне минуле особи, що, у свою чергу, тягло за собою для неї несприятливі кримінально-правові наслідки;

ь ускладнював втечу засуджених з місць позбавлення волі (тюрма, заслання);

ь полегшував нагляд за злочинцями, які відбули покарання, тобто сприяв підвищенню рівня соціального контролю.

Отже, інститут судимості не слід зводити лише до несприятливих наслідків загально-правового і кримінально-правового хараеткру. Цей інститут виступає і як парвовий засіб боротьби з рецидивом злочині, і як основа соціального контролю за засобами, що відбули покарання, і як підстава для розроблення та запровадження заходів попередження злочинності тощо.

Складовим юридичним конструктивним елементом інституту судимості є судимість. Термін «судимість» означає, що « за ким-небудь значиться судовий вирок за вчинений злочин». Відповідно до ч.1 ст 88 КК України особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду до кримінального покарання. За своїм змістом вона виражається в такому стані особи, який пов'язаний з певними цивільно-правовими і кримінально-правовими обмеженнями. Саме тому в літературі судимість часто визначають як негативний правовий статус особи.

Відтак, підставою для її виникнення є наявність специфічного юридичного складу, який включає в себе факт вчинення особою злочину, а також факт засудження її за цей злочин до кримінального покарання. Але судимість - не просто констатація факту засудження особи, а - і це головне - наявність у зв'язку з цим певних правовідносин між державою та злочинцем. Судимість особи завжди має конкретний характер. Вона тісно пов'язана з певним, вчиненим особою злочином і має реальний зміст. Зв'язок судимості з конкретним злочином опосередковується покаранням, оскільки важливою рисою кримінального покарання ( на відміну від інших заходів державного примусу ) є те, що при його призначенні судом виникає судимість.

Таким чином, наявність конкретної судимості не тільки є компрометуючою особу обставиною у повсякденному розумінні, а й тягне за собою для неї у зазначених законом випадках обмеження її загально-соціальних прав і несприятливі кримінально-правові наслідки. Тобто судимість перетворюється на складовий чинник формування особливої соціальної і юридичної конструкції - стан судимості особи. Ними охоплюється сукупність норм, які регулюють суспільні відносини, пов'язані з судимістю, її погашення та зняттям.

Питання про висвітлення сутності судимості, тобто її соціально-правової обумовленості й призначення,самостійно розглядалися лише деяких наукових працях (С. Зельдов, М. Степаненко, В. Філімонов та ін.). Але частіше за все криміналісти торкалися цього питання частково при розгляді інших проблем кримінального права, зокрема кримінальної відповідальності, її змісту та етапів реалізації, покарання, його цілей тощо.

Слід навести деякі з найбільш відомих висловлювань з цього приводу. До речі, цікаво простежити аргументацію авторів щодо правової природи судимості.

Так, С. Зельдов пов`язує правову природу судимості з покаранням і розглядає її як його невіддільну властивість. Тобто властивості і цілі покарання та судимість збігаються, хоча обсяг і характер їх впливу на особу неоднакові, зокрема: з призначенням покарання засуджений, як правило, вже володіє благом, котрого він лишається, тоді як судимість, за висловленням В. Філомонова, часто позбавляє засудженого можливого блага на право користування, на яке він, мабуть, ніколи і не претендував.

Наявність у законодавстві норм про пошгаешння та зняття судимості, визнання засудженого, у зв'язку з цим несудимим, ще більш стимулює його законослухняну поведінку. Отже, судимість - це певна засторога для особи настання істотних негативних наслідків при відхиленні від законослухняності, вона є формою посилення в особи відповідальності за свою поведінку. Це врешті-решт правовий захід попереджувального впливу на громадян.

А. Пітковсикй вважав, що реалізація основного кримінально-правового відношення між державою і злочинцем, тобто кримінальна відповідальність, припиняється з моменту відбуття покарання. Ті правові відносини,що виникають після відбуття покарання і пов`язані з обмеженням правового становища судимої особи протягом строку погашення судимості, є не етап реалізації права держави на покарання злочинця. По-перше, він викладав думку про те, що судимість особи є продовженням її кримінальної відповідальності. Але ж це так, реалізація кримінальної відповідальності ( не покарання ) завершується погашенням або зняттям судимості.

Так, ч. 3 ст. 6 Конституції України передбачає, що не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. У відповідних законах України встановлена заборона на заняття посади прокурора, судді, виконання функцій адвоката тощо особами, які мають судимість.

Кримінальна відповідальність включає в себе осуд особи, яка вчинила злочин, від імені держави, а також, як правило, призначення покарання за вчинене і судимість. Істотними ознаками судимості є те, що вона:

1) є наслідком засудження за вчинення злочину, який триває і після відбуття покарання;

2) являє собою особливий правовий статус засудженого (має персональний характер і пов'язана лише з даною особою);

3) має чітко визначені часові рамки, встановлені КК;

4) полягає в обмеженнях, які застосовуються до особи, що має судимість, інших несприятливих для неї правових наслідках.

5) умови перебігу судимості та кримінально-правові наслідки визначені КК.

Судимість, і в цьому її важливе соціальне призначення, має своєю метою попередження вчинення нових злочинів як особою, що має судимість, так й іншими особами.

Підставою судимості є наявність обвинувального вироку суду, який набрав законної сили і яким особа засуджується до певного покарання.

Тому такими, що не мають судимості, визнаються (ч. 3 ст. 88): а) особи, засуджені вироком суду, без призначення покарання,б) особи, засуджені вироком суду, із звільненням від покарання; в) особи, які відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких виключена законом.

Частина 4 ст. 88 КК визнає такими, що не мають судимості, також осіб, які були реабілітовані.

Судимість пов'язана із вчиненням конкретного злочину і засудженням за нього. Отже, не може набути судимості особа, яка: а) не вчинила злочину; б) не постала перед судом і не була засуджена.

Строки і правові наслідки судимості визначаються окремо щодо кожного злочину. При вчиненні декількох злочинів судимість виникає щодо кожного із них, тобто особа може мати одночасно кілька судимостей. Якщо закон усуває чи пом'якшує караність діяння, то це тягне за собою і відповідні зміни щодо судимості особи, якій було призначене покарання за раніше чинним законом. При повній декриміналізації скоєного судимість скасовується. Це випливає з ч. 2 ст. 74, яка передбачає звільнення від призначеного судом покарання у випадку усунення караності діяння, та прямо передбачене в ч. З ст. 88. Якщо ж відповідно до ч. З ст. 74 призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі, встановленої цим законом, то судимість обчислюється відповідно до покарання, призначеного згідно з новим законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 88 КК судимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.

Аналіз норм КК свідчить про те, що закон передбачає судимість як обставину, з якою пов'язуються найбільш суворі кримінально-правові наслідки для особи, яка, маючи судимість, знову вчинює злочин. Так: а) рецидивом злочинів як найбільш небезпечним видом множинності визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин (ст. 34); б) злочин може бути визнаний повторним, якщо судимість за перший злочин не було погашено або знято (ч.4 ст.32); в) повторність злочину та рецидив є обставинами, які обтяжують покарання (п. 1 ч.І ст.67); г) судимість, як правило, виключає застосування до особи, яка вчинила новий злочин, пільгових інститутів кримінального права, наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45-47); ґ) у багатьох статтях Особливої частини КК судимість передбачається як кваліфікуюча, або особливо кваліфікуюча ознака. Наприклад, хулігансьтво буде особливо кваліфікованим, якщо воно вчинене особою, яка має судимість за хуліганство (ч.3 ст.296).

Цей перелік кримінально-правових обмежень достатньою мірою показує значення інституту судимості в кримінальному праві.

3. Правові наслідки судимості

Стаття ККУ 88:

1.Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості.

2.Судимість мас правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.

3.Особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом, визнаються такими, що не мають судимості.

4.Особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості.

Строки і правові наслідки судимості визначаються окремо щодо кожного злочину. При вчиненні декількох злочинів судимість виникає щодо кожного із них, тобто особа може мати одночасно кілька судимостей. При цьому вони можуть відрізнятися за тривалістю і правовим змістом.

Якщо закон усуває чи пом'якшує караність діяння, то це тягне за собою і відповідні зміни щодо судимості особи, якій було призначене покарання за раніше чинним законом. При повній декриміналізації скоєного судимість скасовується. Це випливає з ч. 2 ст. 74, яка передбачає звільнення від призначеного судом покарання у випадку усунення караності діяння, та прямо передбачене в ч. З ст. 88. Якщо ж відповідно до ч. З ст. 74 призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі, встановленої цим законом, то судимість обчислюється відповідно до покарання, призначеного згідно з новим законом.

Підставою виникнення судимості є засудження за вчинення злочину судом України. Водночас, згідно зі ст. 9 вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо особа була засуджена за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинила злочин на території України. Але судимість, що виникла внаслідок засудження судом іноземної держави, в Україні тягне лише кримінально-правові наслідки, прямо передбачені ч. 2 ст. 9.

Персональний характер судимості полягає у тому, що вона не впливає на вирішення питань кримінальної відповідальності осіб, які вчиняють злочин у співучасті з судимим (ч. З ст. 29). Так само судимість особи не впливає на правовий статус усіх інших громадян.

Кримінально-правовими наслідками судимості є те, що судимість:

1)може виступати як кваліфікуюча ознака при вчиненні нового злочину. КК кваліфікуюче значення надає судимості лише за тотожний чи однорідний злочин (наприклад, ч. 2 ст. 331). Кваліфікуюче значення судимість має і в тому випадку, коли закон передбачає посилення відповідальності за вчинення злочину повторно, оскільки повторність охоплює собою судимість. Закон визнає судимість різновидом повторності (ч. 4 ст. 32). Якщо судимість прямо не передбачена законом як кваліфікуюча ознака, вона при кваліфікації вчиненого не враховується;

2)враховується при визнанні рецидиву злочинів (ст. 34);

3)є перепоною для звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45), примиренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48);

4)враховується при визначенні того, чи має місце переривання перебігу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. З ст. 49);

5)враховується при виборі окремих видів покарання (ч. 2 ст. 62), а протягом строку відбування певних покарань створює підстави для застосування спеціальних обмежень щодо засуджених (ч. 2 ст. 58);

6)як одна із ознак, що характеризують особу винного, враховується відповідно до загальних засад призначення покарання (п. З ч. 1 ст. 65), а також при звільненні від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84);

7)за умисний злочин (оскільки вона є умовою рецидиву та різновидом повторності злочинів) виступає як обставина, яка обтяжує покарання при призначенні покарання (п. 1 ст. 67), хоча може і не враховуватися при призначенні покарання з підстав, вказаних у ч. ч. 2 і 4 ст. 67;

8)за загальним правилом, є підставою для відмови в призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69);

9)може бути підставою для відмови у звільненні від відбування покарання з випробуванням (ч. 1 ст. 75);

10)за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені ст. ст. 437-439 та ч. 1 ст. 442, є підставою для незастосування давності виконання обвинувального вироку (ч. 6 ст. 80);

11)враховується при визначенні обов'язкової частини покарання, яка фактично повинна бути відбута при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання (п. 2 ч. З ст. 81, п. 2 ч. З ст. 107), а також при заміні невідбутої частини покарання більш м'яким (п. 2 ч. 4 ст. 82).

Таким чином, кримінально-правові наслідки судимості полягають у тому, що вона враховується при вирішенні цілої низки питань, пов'язаних з кваліфікацією вчиненого, призначенням покарання та його виконанням.

Загально правові наслідки:

Загальноправові наслідки судимості полягають в різноманітних обмеженнях, що встановлюються законом щодо осіб, які мають непогашену або незняту судимість, зокрема:

1) заборона приймати на певні посади. В одних випадках така заборона встановлена безвідносно до виду злочину, за який є судимість, в інших -- береться до уваги судимість лише за умисний злочин чи певний вид злочинів. Так, особа, яка має судимість за будь-який злочин, не може бути: суддею, прокурором, слідчим, адвокатом, судовим експертом, нотаріусом, членом Вищої ради юстиції, працівником органів внутрішніх справ.

2) обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідної діяльності до закінчення строку, встановленого вироком суду; особи, які мають судимість за корисливий злочин, не можуть бути зареєстровані як підприємці, виступати співзасновниками підприємницької організації, обіймати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об'єднаннях) керівні посади і посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю;

3) обмеження у допуску до державної таємниці (за наявності судимості за тяжкий злочин), що, в свою чергу, є умовою обіймання певних посад;

4) обмеження у виїзді за кордон громадянина України й обмеження у прийнятті до громадянства України (щодо особи, засудженої в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину);

5) збільшення мінімального розміру застави як запобіжного заходу;

6) обмеження, пов'язані із застосуванням адміністративного нагляду;

7) позбавлення права на отримання певних пільг. Так, у випадку засудження за вчинення злочину припиняються виплати державному службовцю, передбачені чинним законодавством;

8) обмеження у застосуванні амністії;

9) заборона призову на строкову військову службу в мирний час (щодо осіб, які були засуджені до позбавлення волі).

Підставою виникнення судимості є призначення засудженому покарання. Відсутність цієї підстави означає, що судимість не виникає, а визнання такої підстави юридичне нікчемною тягне за собою негайне припинення всіх правових наслідків необґрунтованого призначення покарання, включаючи ті, що стосуються судимості.

Згідно з ч. З і 4 ст. 88 визнаються такими, що не мають судимості, особи, які:

1)звільнені судом від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав, а саме; у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); у зв'язку з передачею на поруки (ст. 47); у зв'язку зі зміною обстановки (ст. 48); у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 49). До цієї категорії також належать особи, звільнені судом від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію (ч. 2 ст. 86);

2)звільнені від покарання, яким покарання судом призначається, але у вироку постановляється про його остаточне і безумовне невиконання. Підставами для цього є зокрема закінчення строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80) і амністія (ст. 86).

Не вважаються такими, що не мають судимості, особи, яким відбування покарання відкладене за певних умов. До них насамперед належать особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням (ст. 75), у т.ч. вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до семи років (ст. 79). Протягом іспитового строку вони вважаються судимими і КК встановлює щодо них окремі умови погашення судимості (п. п. 1, 2 ст. 89). Питання про судимість осіб, звільнених від покарання на підставі ст. 84 через хворобу, слід розглядати диференційовано. Особи, звільнені від покарання відповідно до ч. ч. 1 або 2 ст. 84, не можуть вважатися такими, що остаточно не мають судимості. Адже у разі одужання такі особи можуть бути направлені для відбування покарання (ч. 4 ст. 84) і з моменту направлення для відбування покарання вважаються судимими. Якщо ж особа повністю звільняється від покарання, то несудимою вона вважається з моменту звільнення. Так, військовослужбовці, засуджені до службового обмеження, арешту або тримання в дисциплінарному батальйоні, у разі визнання їх непридатними до військової служби за станом здоров'я і звільнені у зв'язку з цим від покарання відповідно до ч. З ст. 84, визнаються такими, що не мають судимості;

3)відбули покарання за діяння, злочинність і караність яких усунута законом. Відповідно до правила, сформульованого в ч. 1 ст. 5, закон, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які відбули покарання, але мають судимість. Це означає, що питання про судимість має визначатися не відповідно до закону, який діяв на момент вчинення злочину чи призначення покарання, а згідно з новим законом;

4)реабілітовані. Реабілітація означає поновлення попереднього статусу особи, відновлення її доброго імені, репутації, яка була заплямована незаконним засудженням. Вона пов'язана з запереченням самого факту вчинення злочину, що тягне за собою визнання неправильним притягнення особи за інкриміновані їй дії до кримінальної відповідальності, засудження і призначення покарання.

9.При помилуванні особи судовий вирок не скасовується; помилування не означає її реабілітації й автоматично не тягне за собою визнання засудженого таким, що не має судимості. Водночас помилування може здійснюватися у вигляді зняття судимості.

10.У ст. 88 наведено винятковий перелік підстав, відповідно до яких визнаються такими, що не мають судимості, особи, яким призначене покарання вироком, що набув чинності. За загальним правилом, судимість є обов'язковим наслідком засудження, який триває до її погашення або зняття з підстав, указаних у ст. ст. 89 -- 91.

судимість кримінальний рецидивіст

4. Строки погашення судимості

Для того щоб судимість виявилася погашеною, необхідним є дотримання встановлених в КК умов, які диференційовані з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, виду призначеного покарання, застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням. Однак неодмінно вимагається, щоб з моменту набуття чинності обвинувальним вироком, яким засудженому призначене покарання, пройшов певний строк.

При засудженні зі звільненням від відбування покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 79) судимість погашається одразу ж після успішного спливу іспитового строку. Випробування вважається успішно подоланим, а судимість погашеною, якщо протягом встановленого судом строку:

1) особи, засуджені відповідно до статті 75 цього Кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасоване з інших підстав, передбачених законом. Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання;

2) жінки, засуджені відповідно до статті 79 цього Кодексу, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину і якщо після закінчення цього строку не буде прийняте рішення про направлення для відбування покарання, призначеного вироком суду. Якщо засуджена не була звільнена від додаткового покарання і його строк перевищує тривалість іспитового строку, то жінка визнається такою, що не має судимості, після відбуття цього додаткового покарання;

3) особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю після виконання цього покарання;

4) особи, які відбули покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців або тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців чи достроково звільнені від цих покарань, а також військовослужбовці, які відбули покарання на гауптвахті замість арешту;

5) особи, засуджені до штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо вони протягом року з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

6) особи, засуджені до обмеження волі, а також засуджені за злочин невеликої тяжкості до позбавлення волі, якщо вони протягом двох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

7) особи, засуджені до позбавлення; волі за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового)не вчинять нового злочину;

8) особи, засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

9) особи, засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину. Судимість має строковий характер. Закон визначає, коли вона виникає (з дня набрання законної сили обвинувальним вироком), та встановлює підстави й припинення.

Такими підставами є погашення судимості та її зняття. Як погашення, так і зняття судимості пов'язані зі спливом певних термінів, протягом яких особа повинна перетерпіти негативні наслідки та своєю поведінкою довести остаточне виправлення. Припинення судимості анулює всі кримінально-правові та загальноправові наслідки засудження та призначення покарання.

Особа, судимість якої погашена або знята, вважається такою, яка раніше злочину не вчиняла, покарання не відбувала. Вона не зобов'язана будь-де вказувати про вчинення нею в минулому злочину та призначення за нього покарання, не повинна відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості. Врахування погашеної чи знятої судимості при вирішенні будь-яких питань, у т.ч. і при характеристиці особи, суперечить самій суті інституту припинення судимості і є неприпустимим. Погашення судимості є типовим і найбільш поширеним способом її припинення.

При цьому особа втрачає статус судимого без будь-яких своїх додаткових зусиль, без прийняття спеціального рішення з цього приводу державним органом. Автоматичне погашення судимості випливає безпосередньоізКК. Для того щоб судимість виявилася погашеною, необхідним є дотримання встановлених в КК умов, які диференційовані з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину, виду призначеного покарання, застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням.

При засудженні зі звільненням від відбування покарання з випробуванням (ст. ст. 75, 79) судимість погашається одразу ж після успішного спливу іспитового строку. Випробування вважається успішно подоланим, а судимість погашеною, якщо протягом встановленого судом строку:

1) особою не вчинено нового злочину;

2} рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не скасоване з інших підстав, передбачених законом (ч. 2 ст. 75, ч. 5 ст. 79). Якщо таким засудженим було призначене додаткове покарання, а його строк перевищує іспитовий строк, то судимість погашається після відбуття цього додатковогопокарання.

Щодо ряду категорій засуджених судимість погашається одразу ж після відбування покарання, причому незалежно від тривалості такого покарання. До них належать особи, які відбули покарання у виді:

а) позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною ді- яльністю;

б) службового обмеження для військовослужбовців;

в) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

г) тримання на гауптвахті замість арешту (для військовослужбовців).

У всіх інших випадках (п. п.5-9 ст. 89) умовами погашення судимості є:

1) відбування особою основного і додаткового покарання;

2) сплив строку погашення судимості, визначеного ст. 89.

Такий строк становить від одного до восьми років і залежить від виду покарання, його тривалості, ступеня тяжкості злочину, за який засуджено особу; 3) не вчинення особою протягом цього строку нового злочину. КПК(ст.414).

4.1 Обчисленняи строків погашення судимості

Погашення судимості є типовим і найбільш поширеним способом її припинення. При цьому особа втрачає статус судимого без будь-яких власних додаткових зусиль, без прийняття спеціального рішення з цього приводу державним органом. Автоматичне погашення судимості випливає безпосередньо із КК. Для того, щоб судимість виявилася погашеною, необхідне дотримання встановлених у КК умов, які диференційовані за ступенем тяжкості вчиненого злочину, видом призначеного покарання, застосуванням звільнення від відбування покарання з випробуванням. Однак неодмінно вимагається, щоб від моменту набуття чинності обвинувальним вироком, яким засудженому призначено покарання, пройшов певний строк. Строки погашення судимості обчислюються з дня відбування основного та додатковогопокарання. До строку погашення судимості зараховується час, протягом якого вирок не було виконано, якщо при цьому давність виконання вироку не переривалася.

Якщо вирок не було виконано, судимість погашується по закінченні строків давності виконання вироку. Якщо особу було достроково звільнено від відбування покарання, то строк погашення судимості обчислюється з дня дострокового звільнення від відбування покарання (основного та додаткового). Якщо невідбуту частину покарання було замінено більш м'яким покаранням, то строк погашення судимості обчислюється з дня відбування більш м'якого покарання(основного та додаткового). Якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається й обчислюється заново.

У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожний злочин після фактичного відбування покарання (основного та додаткового) за останній злочин. Такими, що не мають судимості, визнаються:

1) особи, засуджені, відповідно до ст. 75 КК, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину та якщо протягом зазначеного строку рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням не буде скасовано з інших підстав, передбачених законом. Якщо строк додаткового покарання перевищує тривалість іспитового строку, особа визнається такою, що не має судимості, після відбування цього додаткового покарання;

2) жінки, засуджені відповідно до ст. 79 КК, якщо протягом іспитового строку вони не вчинять нового злочину та якщо після закінчення цього строку не буде прийнято рішення про направлення для відбування покарання, призначеного вироком суду. Якщо засуджена не була звільнена від додаткового покарання та його строк перевищує тривалість іспитового строку, то жінка визнається такою, що не має судимості, після відбування цього додаткового покарання;

3) особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю після виконання цього покарання;

4) особи, що відбули покарання у виді службового обмеження для військовослужбовців або тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, або достроково звільнені від цих покарань, а також військовослужбовці, що відбули покарання на гауптвахті замість арешту;

5) особи, засуджені до штрафу, громадських робіт, виправних робіт або арешту, якщо вони протягом року з дня відбування покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

6) особи, засуджені до обмеження волі, а також засуджені за злочин невеликої тяжкості до позбавлення волі, якщо вони протягом двох років з дня відбування покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

7) особи, засуджені до позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, якщо вони протягом трьох років з дня відбування покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

8) особи, засуджені до позбавлення волі за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбування покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину;

9) особи, засуджені до позбавлення волі за особливо тяжкий злочин, якщо вони протягом восьми років з дня відбування покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину.

Припинення судимості анулює всі кримінально-правові та загальноправові наслідки засудження та призначення покарання. Особа, судимість якої погашено чи знято, вважається такою, що раніше злочину не вчиняла, покарання не відбувала. Вона не зобов'язана будь-де вказувати про вчинення нею в минулому злочину тa призначення за нього покарання, не має відчувати жодних негативних наслідків колишньої судимості. Узяття до уваги погашеної чи знятої судимості при вирішенні будь-яких питань, зокрема й при характеристиці особи, суперечить власне суті інституту припинення судимості та є неприпустимим. До строку судимості, зазвичай, належать такі періоди:

1) час від вступу вироку в законну силу до початку виконання (відбування) покарання. Якщо покарання з якихось причин узагалі не звертається до виконання, то особа вважається судимою з моменту набування чинності вироком і до спливу строку давності виконання обвинувального вироку. Коли ж вирок звертається до виконання із запізненням, то судимість продовжується на час такої затримки;

2)термін основного покарання;

3) термін додаткового покарання, якщо воно виконується після відбування основного покарання;

4) проміжок часу від закінчення відбування покарання до остаточного погашення судимості.

Саме ці проміжки, вказані в ст. 89 КК, диференційовано щодо певних видів покарань, різних за тяжкістю злочинів і строків покарання. Строк погашення судимості починається від наступного дня після закінчення відбування покарання. При призначенні штрафу таким днем слід вважати день, наступний після сплати його повної суми. Якщо особі було призначено додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, то строк погашення судимості починається після спливу останнього дня відбування цього покарання. Спливає строк погашення судимості в останній день перебігу цього строку. Призначене судом покарання може виявитися не відбутим у належний строк.

Причинами цього можуть бути:

...