Міжнародно-правовий і національний механізм реалізації і захисту прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Єдність і відмінність понять «людина», «особа» і «громадянин»

2. Міжнародно-правовий і національний механізм реалізації і захисту прав людини, пняття ота співвідношення

2.1 Забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні

2.2 Механізм захисту прав людини - основоположний принцип сучасного українського конституціоналізму

1. Єдність і відмінність понять «людина», «особа» і «громадянин»

Характер взаємодії держави та особи є важливим показником стану суспільства у цілому, а також його завдань та перспектив розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство та сучасну людину без вивчення багатоманітних відносин людини і держави.

Дослідження проблеми співвідношення держави та індивіда зумовлює необхідність аналізу змісту, ознак і взаємодії категорій «людина», «особа», «громадянин». Саме вони характеризують належність людини як біологічного суб'єкта до суспільства та держави і визначають особливості її статусу.

Проблема людини займає одне з провідних місць у суспільствознавстві. У філософії, соціології, психології, юриспруденції поняття людини характеризується певними особливостями, що відображають своєрідність предмета та завдань науки. У сфері правознавства важливою є характеристика особи з точки зору її правоздатності, дієздатності та спроможності нести юридичну відповідальність.

Поняття «люди» у Великому тлумачному словнику сучасної української мови визначається як «суспільні істоти, що являють собою найвищий ступінь розвитку живих організмів, мають свідомість, володіють членороздільною мовою, виробляють і використовують знаряддя праці». Отже, це поняття включає два аспекти: природний та соціальний. Дійсно, людина сприймається, перш за все, як жива істота природи.

Людина -- це біологічна категорія, що визначає належність живої істоти до людського роду за певними анатомічними особливостями та фізіологічними функціями.

Основними рисами людини є:

-- розвинутість інстинктів, що забезпечує можливість реалізації різних інтересів;

-- наявність мови як засобу спілкування та узгодження діяльності людини;

-- необхідність спілкування із собі подібними з метою досягнення компромісу інтересів;

-- чіткий розподіл праці у людському середовищі, що надає можливість досягти високого ступеня організованості відносин.

Очевидно, що людина -- істота не лише природна, а й соціальна. Такі її специфічні ознаки, як мова, мислення, можливість створювати знаряддя праці могли сформуватися та розвинутись лише у суспільстві.

Ця категорія характеризує перший етап розвитку суспільства -- його становлення як соціальної системи, для якої характерна наявність біологічних суб'єктів з повною відсутністю соціальних зв'язків між ними.

Процес розвитку та еволюції суспільства спричинив виникнення специфічних відносин між суб'єктами, що характеризуються певним рівнем усвідомленості та узгодженості. Саме це зумовлює соціальний характер поняття «людина» та його перетворення на соціально-значиму категорію «особа». Дана категорія визначається щодо певного етапу розвитку людського суспільства. Особа формується на такому етапі його розвитку, коли людина отримує відносну незалежність від природи та повну свободу дій.

Особа -- людина, яка має історично зумовлений ступінь розвитку, користується правами, що надаються суспільством, та виконує обов'язки, які ним покладаються.

Саме на соціальний характер категорії «особа» вказують її наступні риси:

1. Розумність, тобто здатність мислити та приймати осмислені, а не інстинктивні рішення. Ця ознака зумовлює можливість упорядкування процесу спілкування суб'єктів.

2. Свобода, тобто можливість вибору із встановлених суспільством варіантів поведінки саме того, який найповніше відповідає інтересам особи та не порушує прав інших суб'єктів, що і забезпечує можливість усвідомленого ставлення суб'єкта до власної поведінки.

3. Індивідуальність, що виявляється у наявності специфічних рис, які виокремлюють особу з маси собі подібних. Саме це надає можливість реально визначити соціальний стан, професію, вік, місце особи в суспільстві.

4. Відповідальність, що характеризується як можливість передбачати результати своїх дій, керувати ними та самостійно нести відповідальність у разі невиконання обов'язків чи порушення прав інших осіб. Ця риса забезпечує певне співвідношення власної поведінки з інтересами суспільства та її самооцінку відповідно до існуючих стандартів.

Особа формується під впливом двох факторів: 1) індивідуальних вроджених властивостей; 2) соціального середовища, що впливає на людину.

Безумовно, суспільні відносини є важливим фактором впливу на особу. Однак особа не формується пасивно, вона є активним суб'єктом. Соціальну природу особи визначають такі компоненти її структури, як свідомість, воля, можливість діяльності. Свідомість є цементуючим елементом, що відображає можливість усвідомлювати дійсність, керувати своїми вчинками. Відсутність самосвідомості особи не надає можливості вести мову про наявність особи. Воля як компонент структури особи характеризується як можливість вибору діяльності та досягнення певної мети. Діяльність пов'язується з можливістю використання інтелектуальної та фізичної енергії для досягнення певного результату.

У сучасній літературі стосовно поняття особистості є дві діаметрально протилежні позиції. У відповідності з першою особами вважаються лише видатні люди, що мають виключні таланти й індивідуальність. Інша (що більш сприйнятлива) визначає особою будь-яку людину, котра є суб'єктом суспільних відносин.

З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія «особа» набирає політичного змісту і перетворюється у категорію «громадянин».

Громадянин -- це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею. Громадянин має певні особливості, що надають можливість бути суб'єктом не лише економічних та соціальних, а й політичних відносин.

1. Це особа, яка належить до постійного населення певної держави.

2. Це особа, що користується правами, наданими державою, та виконує обов'язки, покладені на неї.

3. Це особа, котра користується захистом з боку держави, як правовим, так і судовим.

4. Це особа, яка несе законодавчо закріплену відповідальність у разі порушення чи невиконання певних рішень, а також у випадку порушення суб'єктивних прав інших осіб або невиконання власних юридичних обов'язків.

Зв'язок громадянина та держави визначається у процесі характеристики ознак держави:

-- державна публічна влада є офіційним представником суспільства. Саме тому відносини громадянин--держава мають державно-політичний характер;

-- держава є територіальним устроєм суспільства, що забезпечує певний рівень упорядкування суспільних відносин за допомогою спеціальних засобів -- правових норм. Це зумовлює правовий характер взаємодії громадянина та держави;

-- держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів і груп та гарантує взаємну відповідальність громадянина і держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави.

Таким чином, еволюція понять «людина», «особа» та «громадянин» визначає не лише відповідні етапи становлення, розвитку, функціонування та вдосконалення суспільства і держави. Наведені категорії надають можливість визначити належність людини до суспільства і держави, охарактеризувати особливості їх статусу та можливості щодо захисту суб'єктивних інтересів.

Конституція України, розмежувавши поняття «людина» і «громадянин», виходить при цьому з визнання ідеї «природних», «природжених», «невідчужуваних» прав людини, сутність якої полягає у тому, що права людини належать їй від народження, мають природний характер, а держава може лише регулювати їх здійснення і встановлювати для них гарантії, але не може їх скасувати. Лише у разі введення надзвичайного або військового положення держава може (винятково на тимчасовій основі) обмежувати можливість здійснення деяких прав і свобод. Після закінчення дії цих режимів права і свободи відновлюються в повному обсязі. Відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права невід'ємні права і свободи кожної людини повинні поважатися іншими державами незалежно від наявності у людини громадянства цих держав.

Україна, як і будь-яка держава, захищаючи свій суверенітет, виходячи з мети забезпечення гідних умов життя і реальних можливостей, закріплює певні права і свободи і надає гарантії їх здійснення лише своїм громадянам. Так, лише громадяни України можуть бути суб'єктами права власності на землю, володіють правом голосу на виборах і референдумах, можуть бути членами політичних партій, які діють в Україні.

У тексті Конституції це розмежування виявляється у тому, що при визначенні прав людини використовуються терміни: «всі люди», «кожна людина», «кожен», «всі», «ніхто», «працюючі», «кожен працюючий і ін., а при визначенні прав громадян України використовуються терміни «громадяни», «громадяни України», «кожен громадянин», «всі громадяни».

2. Міжнародно-правовий і національний механізм реалізації і захисту прав людини, пняття ота співвідношення

2.1 Забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права -- конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами національного права, адже останні забезпечують дії міжнародних стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою співвідношення норм міжнародного та конституційного права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти переважають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавних правових системах.[3]

Згідно з Конституцією України, на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою системою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання -- видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права.

Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсилаючих норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати міжнародні норми у сфері прав людини, при цьому значно спрощується процес уніфікації, процедура приведення у відповідність норм національного права до міжнародного.

Дія права, як відомо, полягає у впливові на свідомість та волю людей, зрештою -- в упорядкуванні суспільних відносин шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права полягає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єктів права (індивідуальних і колективних), в результаті чого складається низка заборон, юридичних обов'язків та юридичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторовими та предметно-суб'єктними межами.

Реалізація норми права -- це завершальний етап правового регулювання. Норми права реалізуються в межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержавних нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права.[1]

Реальне здійснення та захист основних прав людини конкретною особою забезпечується передусім юридичними механізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система, припускає безпосередню дію належним чином ратифікованих норм міжнародних договорів Поряд з національним законодавством, але пріоритет останнього полягає у тому, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини.

Таким є сутність співвідношення норм національного права і міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, з міжнародними документами про права людини.

Аналіз статей другого розділу Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а також Загальної декларації прав людини.

При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжнародних документів про права людини, систему й послідовність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права й обов'язки, що пов'язані зі шлюбними відносинами. В Основному Законі ця стаття розміщена серед тих, де зафіксовані права, котрі у вітчизняній і, нерідко, зарубіжній юридичній науці визначаються як соціально-економічні та соціально-культурні права.

У міжнародному праві відображено інший підхід до визначення прав, котрі випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські й політичні права (ст. 23).

Деякі конституційні положення про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовані більш актуально і юридично точно. Як-от ст. 38 Конституції, котру можна порівняти, зокрема, зі ст. 21 Загальної декларації.

У Конституції України можна знайти положення, відсутні в міжнародних документах про права людини. Це зумовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про права людини загального характеру (а саме вони складають Міжнародну хартію прав людини) визначають саме загальні стандарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульовані, звичайно, у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоча у такий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно вищий. У деяких випадках відсутність в міжнародних документах про права людини в міжнародних документах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу думку, дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесене, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних документів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіційний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування завданого порушенням щойно зазначеного права шкоди. На думку таких експертів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшкодування може створити великі складнощі для різноманітної економічної діяльності.

У міжнародних документах сказано про право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18 Загальної декларації[17], ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права[18], ст. 9 Європейської конвенції). В Основному Законі України ці права "розведені"; у ст. 34 йдеться про "право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань", що за змістом значно ширше згадуваної свободи думки, а в ст. 35 -- про "право на свободу світогляду і віросповідання". Такий підхід відповідає усталеній конституційній традиції.

Ще одним прикладом може слугувати положення міжнародних документів про право на свободу мирних зборів і асоціацій (ст. 20 Загальної декларації, ст. 11 Європейської конвенції). Таке поєднання можна вважати певним чином виправданим, адже згадані свободи -- мирних зборів і асоціацій -- звичайно, тісно пов'язані в реальному державно-політичному житті. У Конституції України вони зафіксовані відповідно у ст 36 і 39, що також є традиційним з позицій конституційного права. Роз'єднання відповідних прав у Конституції дає змогу більш детально їх регламентувати.

Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захист: у ст. 55 Конституції України записано, що "права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесені так звані процесуальні гарантії. В науці конституційного права їх іноді визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних документів найдетальнішим щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних приписів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Основного Закону, де йдеться про особисту недоторканість. Ці положення сформульовані в дусі знайомої світовому конституціоналізмові ще XVII ст. демократичної процедури "хабеас корпус".

2.2 Механізм захисту прав людини - основоположний принцип сучасного українського конституціоналізму

Реальний захист прав людини належить до найгостріших проблем української дійсності. Конституційне прагнення розвивати і зміцнювати демократичну державу неможливо реалізувати без утвердження в суспільній свідомості і соціальній практиці невідчужуваних прав і свобод людини, нормативного закріплення їх гарантій. Держава зобов'язана проявляти активність у забезпеченні прав людини, у створенні матеріальних, організаційних, соціальних, політичних та інших умов для найповнішого використання людиною своїх прав і свобод.[1]

Встановлення системи гарантій не забезпечує автоматичної реалізації прав і свобод людини. У зв'язку з цим у науковий обіг введено поняття соціально-юридичного механізму захисту прав людини і громадянина як системи засобів та факторів, які створюють необхідні умови поваги прав і свобод людини. В структуру механізму входять: 1. Органи державної влади і місцевого самоврядування та відповідні посадові особи; 2. Спеціалізовані державні і громадські органи та організації у справі захисту прав і свобод людини і громадянина (наприклад, адвокатура, прокуратура, суд тощо); 3. Політичні партії і відповідні громадські організації та їх органи; 4. Нормативно-правові акти матеріального і процесуального характеру, які передбачають і закріплюють права, порядок їх реалізації і захисту та юридичну відповідальність за їх порушення; 5. Правові акти (документи), які підтверджують наявність, межі і характер прав і свобод; 6. Інші соціальні норми та їх акти (статути політичних партій і громадських організацій, звичаєві норми тощо); 7. Засоби масової інформації, державні і недержавні органи та організації в галузі масової інформації.

Даний механізм повинен також включати засоби стимулювання реалізації прав і свобод, у тому числі створення умов, за яких закріплені права і свободи можуть реально належати конкретній особі, використовуватись нею без будь-яких зовнішніх перепон.

Конституція України досить чітко визначає систему органів та посадових осіб різних рівнів, які повинні захищати права і свободи людини і громадянина. Це: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, підсистема судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів, Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, адвокатура, інші правоохоронні органи України.

Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод через законодавчу діяльність шляхом визначення виключно в законах України прав і свобод людини і громадянина, гарантій цих прав і свобод, основних обов'язків громадян, громадянства, правосуб'єктності громадян, статусу іноземців і осіб без громадянства; прав корінних народів і національних меншин; основ соціального захисту; визначення правового режиму власності, правових засад і гарантій підприємництва, правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання (пп. 1--3, 6--8 ч. 1 ст. 92 Конституції).[2]

Особливе місце у системі гарантій посідає Президент України. Він зобов'язаний сприяти формуванню відповідних механізмів контролю та забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина, а обстоюючи їх, створювати умови нетерпимого ставлення до будь-яких випадків порушення таких прав і свобод. Для виконання зазначених обов'язків Президент наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням на повторний розгляд; повноваженнями щодо скасування актів Кабінету міністрів України, рішень голів місцевих державних адміністрацій та актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим (п. 16, 30 ч. 1 ст. 108 Конституції); правом звертатися з клопотанням до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Великі надії в плані посилення гарантій захисту прав і свобод людини покладаються на інститут Уповноваженого з прав людини, який існує в рамках парламентаризму. Зазначена посадова особа заповнює прогалини і компенсує недоліки судових засобів захисту, парламентського та відомчого контролю за адміністративними органами.

Уповноважений з прав людини в силу специфіки своєї природи, а також надзвичайної складності завдань забезпечення прав людини в Україні не здатний докорінно змінити ситуацію. Новий демократичний інститут робить перші кроки. Але наявний досвід його функціонування вказує на необхідність удосконалення існуючої законодавчої бази. Так, чинна Конституція у п. 17 ст. 85 містить лише згадку про цю посадову особу у зв'язку із закріпленням повноважень Верховної Ради по призначенню і звільненню з посади Уповноваженого з прав людини. Тому Основний Закон слід доповнити спеціальною нормою, яка присвячена Уповноваженому з прав людини.

Широкими повноваженнями щодо захисту прав і свобод людини наділена прокуратура України при виконанні функцій нагляду за додержанням і застосуванням законів. Діяльність органів прокуратури по вирішенню заяв і звернень громадин, перевірці сигналів преси та інших засобів масової інформації про порушення законності забезпечує своєчасний і кваліфікований розгляд кожного звернення, всебічну перевірку доводів заявника і прийняття на місці правильного рішення, поновлення порушених прав і законних інтересів громадян, притягнення до відповідальності винних осіб.[1]

Забезпечення прав і свобод громадян неможливе без специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура. Адвокат зобов'язаний здійснювати представництво, сприяти захисту прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб за їх дорученням в усіх органах, установах, організаціях. Вказана діяльність базується на принципах верховенства права, незалежності, гуманізму, демократизму і конфіденційності.

свобода право конституціоналізм

Список використаних джерел

1. Права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні: підручник А.М. Колодій, А.Ю. Олійник К., 2008 рік

2. Конституція України (Офіційний сайт Верховної Ради України

3. КОНВЕНЦІЯ про захист прав людини і основоположних свобод (Офіційний сайт Верховної Ради України

Размещено на Allbest.ru