Земельне право України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Одеська національна морська академія

Факультет морського права та менеджменту

Кафедра цивільного і трудового права

Заочна форма навчання

Реферат

«Земельне право України»

Виконала: Данилко А.О.

Студентка 3-го курсу ЗФН

Шифр 212574

Перевірив: Ізбаш О.О.

Одеса 2015



План

1. Теоретична частина

1.1 Земельне і цивільна право України: питання співвідношень і взаємодії

2. Практична частина

2.1 Задача 1

2.2 Задача 2

Список використаної літератури



1. Теоретична частина

земельне право власність

1.1 Земельне і цивільне право України: питання співвідношень і взаємодії

Ліквідація монополії власності держави на землю в Україні, визнання земельних ділянок нерухомим майном та включення їх у сферу цивільно-правового обігу привели до істотної зміни змісту земельних відносин. Відтак цілком по-новому постає питання про співвідношення земельно-правового та цивільно-правового регулювання земельних відносин, уточнення сфер застосування цивільного та земельного права.

Питання про визначення місця земельного права у системі права України та його співвідношення із цивільним правом набуло особливої актуальності у зв'язку з прийняттям і набранням чинності нової редакції Земельного кодексу України (надалі ЗК) [1] та нового Цивільного кодексу України (надалі ЦК) [2]. Ця проблема є дискусійною, про що свідчать численні погляди на цю проблему як в українських, так і в російських наукових правових виданнях. Цьому питанню присвячені праці Ф.Х.Адіханова [3], Н.А.Сиродоєва [4], І.А.Іконицької [5], О.І.Крассова [6], Н.І.Титової [7], М.В.Шульги [8] та багатьох інших. Крім того, питання про співвідношення земельного та цивільного права висвітлюються практично у кожному підручнику із земельного чи цивільного права [9,с.35-37; 10,с.14-16; 11,с.17-18].

Проте поки що прогалини у дослідженнях цієї проблеми залишаються, особливо пов'язані із дією земельно-правових положень нового ЦК України.

У радянський період в умовах виключної власності держави на землю та регулювання земельних відносин тільки імперативним методом земельне право було правом публічним. Тому питання про співвідношення цивільного та земельного права вирішувалося однозначно і серед науковців серйозних суперечок з цього приводу не виникало. Земельні відносини фактично були виведені із сфери дії цивільного права. Згідно із ст.2 ЦК УРСР від 18липня 1963року [12], земельні відносини регулювалися винятково земельним законодавством. При цьому землі вилучалися із цивільно-правового обігу, а угоди із земельними ділянками визнавалися недійсними на підставі ст.49 ЦК України, оскільки порушували право державної власності на землю.

Зв'язок земельного права із цивільним обмежувався головно у сфері визнання недійсними угод із земельними ділянками та відшкодування збитків, заподіяних землекористувачам шляхом вилучення земель для державних чи громадських потреб [ 13, с.26].

В радянській земельно-правовій літературі домінувала думка, що виділення земельного права як самостійної галузі права було зумовлено націоналізацією земель та встановлення виключної власності держави на них [14, с.3]. В основу відособлення земельного права як галузі права було покладено не специфічний предмет правового регулювання, а форму власності на землю. Тому цілком правомірною є думка В.В.Петрова, що власність на землю не може бути визначальною в характеристиці суті земельних відносин [15, с.31].

У сучасний період, в умовах різноманітності форм власності та користування землями, визнання земель нерухомим майном в теоретичних дослідженнях вчених у галузі цивільного права обґрунтовується пріоритет цієї галузі права при регулюванні земельних відносин, а земельному праву залишається та частина земельних відносин, яка може бути внесена в систему публічного права. Представники ж земельно-правової науки здебільшого відстоюють пріоритет норм земельного права у регулюванні земельних відносин. Зміст цієї дискусії детально викладений на сторінках різних наукових видань [3, с.32-35; 4, с.28-29; 8, с.51-53].

Новий Цивільний кодекс України, на перший погляд, теж визнає пріоритет земельного права у регулюванні земельних відносин, закріпивши у ст.9, що положення ЦК не застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля. Разом з тим із змісту інших положень ЦК можна зробити висновок, що земля виведена за межі поняття "природні ресурси". ЦК охоплює немало статей та положень, що мають причетність до регулювання земельних відносин. Зокрема, ст.181 ЦК відносить земельні ділянки до нерухомих речей; глава закріплює основні положення права власності на землю; глави встановлюють права на користування чужими земельними ділянками (сервітут, емфітевзис, суперфіцій). Проте це зовсім не означає, що земельне право як галузь права перестало існувати, а земельні відносини втратили свою специфіку.

Положення ст.14 Конституції України про те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави [16, с.7], передбачає передусім публічно-правовий підхід до регулювання відповідних відносин. У цій же статті Конституції (ч.2) гарантується право власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Йдеться не про окремі норми ЦК України, а про спеціальне земельне законодавство, передусім ЗК України.

Звичайно ж, слід визнати факт, що сьогодні земельні відносини регулюються як земельним, так і цивільним правом. У цій ситуації, як правильно зазначає І.А Іконицька, необхідно не тільки в науковому, а й у практичному плані знайти нішу і для цивільного, і для земельного законодавства в цілісній системі регулювання земельних відносин [5, с.28].

Ця проблема повинна вирішуватися з урахуванням специфіки земельних відносин, яка залежить від особливостей землі як об'єкта правового регулювання. Це дає можливість правильно визначити співвідношення земельного та цивільного права, а не говорити про штучне поглинання цивільним правом земельного.

В земельно-правовій літературі детально проаналізовано особливості земель як об'єкта правового регулювання [7; 8, с.9-25] і зроблено висновок, що специфіка земельних відносин не може бути повною мірою врахована цивільним правом в силу універсальності предмета його регламентації [7,с.11].

Не можна не погодитися із М.В.Шульгою, який зазначив, що земельне право виходить з того, що земля передусім фактор екологічний (частина навколишнього природного середовища), і тому суб'єкти земельного права володіють не тільки правами, але й несуть відповідні екологічні обовязки: охороняти землю, раціонально та ефективно її використовувати, підвищувати родючість, не допускати погіршення екологічної обстановки, використовувати землі відповідно до їхнього цільового призначення та ін. Саме екологічними чинниками зумовлені й певні обмеження в земельних правах [8,с.54].

Крім того, на думку О.І.Крассова, особливості землі як об'єкта правового регулювання визначає відмінність методів і принципів правового регулювання, що застосовуються у цивільному і земельному праві. У цивільному праві домінуюче значення має свобода волевиявлення суб'єктів цивільних правовідносин, а земельне право виходить із наявності у суб'єкта права власності на землю не тільки права, а й обов'язку використовувати землю відповідно до її цільового призначення. Отже, зроблено висновок, що цивільне право ґрунтується на забезпеченні свободи майнових прав суб'єктів, а земельне право на забезпеченні раціонального використання та охорони земель як основи життя та діяльності людей [17,с.41-42].

Треба мати на увазі, що дискусії ведуться головно про співвідношення цивільного та земельного права здебільшого у сфері земельних відносин, що побудовані на засадах рівності, тобто передусім у сфері власності та інших речових прав на землю та обігу земельних ділянок.

Поширеною в цьому аспекті є думка, що норми цивільного права мають загальний характер стосовно регулювання земельних відносин, а земельно-правові норми спеціальний. Ю.Г.Жаріков зазначає, що співвідношення норм цивільного та земельного права виявляється як відношення загального до особливого, де загальною є норма цивільного права, а спеціальною норма земельного права. За наявності спеціальної норми закону загальна норма не може застосовуватися. Завершуючи свою думку, Ю.Г.Жаріков робить висновок, про пріоритет норм земельного законодавства, коли йдеться про регулювання земельних відносин, споріднених з цивільними правовідносинами [18].

Такої ж думки дотримується і О.І.Крассов, вважаючи, що цивільне законодавство визначає загальні положення, які стосуються права власності та інших речових прав на земельні ділянки, а у земельному законодавстві виражена відповідна специфіка, зумовлена особливостями землі як природного об'єкта [17, с.29].

Така позиція частково знайшла своє підтвердження у ЦК та ЗК України. У ЦК України є глава"Право власності на землю (земельну ділянку)", в якій переважно повторені відповідні положення Земельного кодексу. Разом з тим, якщо б такої специфіки не існувало, потреби у такій главі ЦК не виникло б.

Крім того, низка статей ЦК містить бланкетні норми, що визначають сферу регулювання відносин з приводу землі, нормами земельного законодавства. Наприклад, відповідно до п.4 ст.374 ЦК, права та обов'язки суб'єктів права власності на землю (земельну ділянку) встановлюються законом; ст.378 ЦК вказує, що право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

У ст.375 ЦК України закріплено один з найважливіших принципів земельного права використання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Однак виділення категорій земель відповідно до їх цільового призначення, процедура встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок прерогатива земельного законодавства.

Аналогічний підхід до розв'язання цього питання спостерігається і в окремих положеннях Земельного кодексу України. Так у п.2 ст.131 ЗК міститься правило, відповідно до якого укладення цивільно-правових угод здійснюється згідно з Цивільним кодексом України з урахуванням вимог ЗК України.

Треба враховувати також, що сьогодні право власності на земельну ділянку частіше виникає не на підставі цивільно-правових угод, а адміністративно-правовим шляхом. Така процедура регулюється нормами земельного, а не цивільного права.

І.А.Іконицька також вважає, що при регулюванні відносин земельної власності та інших речових прав на землю необхідно використовувати понятійний апарат, основні принципи і норми, що містяться у цивільному законодавстві. На її ж думку, у земельному законодавстві повинна бути відображена специфіка правового регулювання земельних відносин, яка випливає з того факту, що земля є не тільки об'єктом нерухомості, а й важливим природним ресурсом. Цей фактор зумовлює як встановлення суворих правил використання такого виду нерухомості, так і можливі обмеження земельного обігу, підпорядкування його певним правилам [5,с.29].

Цікавою є думка з цього приводу Ф.Х.Адіханова, який вважає, що регулювання відносин, в яких земля є об'єктом права власності чи інших речових прав, перебуває як би у спільному віданні цивільного і земельного права, заперечуючи тим самим загальний характер цивільно-правових норм стосовно земельних [3, с.36]. Проте така позиція потребує додаткової аргументації.

Сьогодні в юридичній літературі знаходимо твердження, що у звязку з визнанням земельних ділянок нерухомим майном відповідна частина земельних відносин набула майнового характеру [19, с.10]. Проте така постановка питання видається не зовсім переконливою. Тут необхідно погодитися з Н.А.Сиродоєвим, який зазначає, що "у всіх випадках, навіть в якості об'єкта нерухомого майна, земля повністю не підпадає під цивільно-правове регулювання, завжди зберігаючи специфіку. Спроби розірвати земельні відносини на врегульовані цивільним та земельним правом непродуктивні" [4, с.35]. Дотримується такої ж позиції і І.А.Іконицька, яка підкреслює, що "реальне використання і охорона земель неможливі без раціонального використання та охорони окремих земельних ділянок, які є нерухомим майном. Тому регулювання відносин, пов'язаних з використанням та охороною земель, є ніщо інше, як встановлення певних правил по використанню відповідного нерухомого майна" [5, с.26].

За будь-якого підходу до класифікації та правового регулювання земельних відносин не треба забувати, що земля є частиною природи, існує та розвивається незалежно від бажань чи рішень людей, за законами природи, які не підвладні людині. Як би ми землю не називали, які б юридичні визначення не давали, вона від цього не перестає бути частиною природи. Підтвердження цього є і в українському праві. Зокрема, Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (1991) [20] до об'єктів навколишнього природного середовища відносить землю поряд з іншими елементами природи надрами, водами, лісами, тваринним світом. І цілком справедливо зазначає І.О.Краснова: "Ставши нерухомою річчю, землі не перестала бути частиною природи, в той час як залишаючись частиною природи, об'єктом екологічних відносин, вона може і не бути нерухомою річчю, і тим самим вибути із сфери регулювання цивільного права" [21, с.20].

Отже, рішення про визнання земель нерухомістю є абсолютно суб'єктивним і не відображає будь-яких об'єктивних законів розвитку природи.

Унаслідок включення до ЦК України значної кількості норм, що визначають особливості права власності та інших речових прав на землю, виникає питання про їхню галузеву належність. Адже окремі галузі (наприклад, земельне право) права охоплюють не тільки сукупність правових норм, які містяться у спеціалізованих нормативно-правових актах галузевої належності (наприклад, ЗК), але й норми, що входять в інші нормативно-правові акти (наприклад, ЦК). Тому загальновизнаним є факт, що поняття "галузь права" і "галузь законодавства" не завжди збігаються. В законодавстві однієї галузі права можуть бути норми іншої галузі права.

Виходячи з вищевикладеного, можна говорити про земельно-правовий характер цілої низки норм ЦК України і про належність їх до земельного права як галузі права.

Залежно від питомої ваги земельно-правових норм у нормативно-правових актах, джерела земельного права поділяють на дві групи. До першої групи входять нормативно-правові акти, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання земельних відносин (спеціалізовані земельні нормативно-правові акти). Другу групу джерел земельного права становлять акти інших галузей законодавства, які містять певну кількість земельно-правових норм [9, с.69]. Отже, джерела земельного права можна трактувати у вузькому (перша група) і широкому (друга група) аспектах (значеннях). На цій підставі Цивільний кодекс України відносимо до джерел земельного права в широкому значенні цього поняття.

Відносинами у сфері права власності та інших речових прав на землі земельні відносини не вичерпуються. Крім них, у системі земельних відносин важливе місце посідають питання, пов'язані з наданням землі, оформленням прав на неї, обліком, здійсненням контролю за використанням земель, проведення землеустрою, ведення державного земельного кадастру, охороною земель, вирішенням земельних спорів, відповідальністю за порушення земельного законодавства, розподілом земель по категоріях і особливостями використання земель окремих категорій та ін. Отож, земельне право регулює досить значну специфічну сферу суспільних відносин.

Правове регулювання відповідних суспільних відносин не може бути здійснено в межах Цивільного кодексу і цивільного права в цілому, оскільки це не тільки специфічна галузь суспільних відносин, але й сфера переважно публічного права. Об'єднуючим елементом вказаних відносин є те, що їхнім матеріальним об'єктом є земля. Саме вище перелічені відносини становлять основну частину суспільних відносин, що є предметом правового регулювання земельного права.

З усього викладеного можна зробити такі висновки:

1. У сучасний період предмет правового регулювання земельного права значно розширився шляхом введення до нього нових видів земельних суспільних відносин.

Визнання земель нерухомим майном не позбавляє їх специфіки об'єкта природи і зумовлює необхідність її врахування у правовому регулюванні.

2. У зв'язку з віднесенням Цивільним кодексом України земельних ділянок до нерухомого майна постає питання про співвідношення цивільного та земельного законодавства.

3. У сфері відносин права власності та інших речових прав на землі цивільне право співвідноситься із земельним як загальне з особливим; земельне право як самостійна галузь права є основним регулятором земельних відносин і цивільним правом не поглинається.

4. Вся інша сфера земельних відносин є публічно-правовою і регулюється винятково нормами земельного права.

5. У зв'язку з введенням до Цивільного кодексу значної кількості норм, що визначають особливості права власності та інших речових прав на землю, Цивільний кодекс можна вважати джерелом земельного права у широкому розумінні цього поняття.



2. Практична частина

2.1 Задача 1

У 2003 році громадянка П. що проживає у місті, звернулася до міської ради із заявою про безоплатну приватизацію 0,3 га земельної ділянки, якою вона користується протягом 15-ти років, отримавши у спадщину від своїх батьків житловий будинок.

У процесі попереднього розгляду справи з'ясувалося, що згідно з планом земельної ділянки, за даними бюро технічної інвентаризації, за нею закріплено лише 0,15 га. На прийомі працівник ради відмовив громадянці у безоплатній приватизації та рекомендував їй приватизувати земельну ділянку шляхом викупу.

Громадянка П. звернулася з позовом до суду.

Визначте коло суспільних відносин та вирішіть справу.

Які підстави та порядок безоплатної приватизації земельних ділянок?

Для того, щоб вирішити даний спір, слід розібратися з безоплатної сутністю приватизації земельних ділянок.

Земельним законодавством України передбачено, що приватизація земель може здійснюватися безоплатно і за плату. Відповідно розрізняють дві форми приватизації земель -- безоплатну і платну.

Особливістю безоплатної приватизації земель є те, що:

по-перше, нею можуть скористатися лише громадяни України:

по-друге, право на безоплатну приватизацію земель обмежене законом.

Громадяни України мають право на приватизацію земельних ділянок лише в певних розмірах. Ці розміри залежать від виду їх цільового призначення і встановлені ст. 121 ЗК України.

Слід підкреслити, що право на приватизацію земельної ділянки кожного з видів цільового призначення та в зазначених у ст. 121 ЗК України розмірах громадянин України має лише один раз (ст. 116 ЗК). Факт безоплатної приватизації громадянином земельної ділянки має фіксуватися шляхом проставлення у його паспорті спеціальної відмітки.

В статті 118 ЗКУ визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

Згідно з цією статтею громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Громадяни -- працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.

Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.

Передача земельних ділянок у власність громадянам -- працівникам державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. До заяви додаються матеріали, передбачені частиною п'ятою статті 151 Земельного Кодексу, а також висновки конкурсної комісії (у разі відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Вибір місця розташування земельної ділянки та надання дозволу і вимог на розроблення проекту її відведення здійснюються у порядку, встановленому статтею 151 ЗКУ.

Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органами архітектури і охорони культурної спадщини та подається на розгляд відповідних місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.

У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку [1].

За умовою задачі у 2003 році громадянка П. що проживає у місті, звернулася до міської ради із заявою про безоплатну приватизацію 0,3 га земельної ділянки, якою вона користується протягом 15-ти років, отримавши у спадщину від своїх батьків житловий будинок. Однак у процесі попереднього розгляду справи з'ясувалося, що згідно з планом земельної ділянки, за даними бюро технічної інвентаризації, за нею закріплено лише 0,15 га. Тому на прийомі працівник ради відмовив громадянці у безоплатній приватизації та рекомендував їй приватизувати земельну ділянку шляхом викупу.

У даному випадку до кола суспільних відносин слід віднести безпосередньо громадянку П., бюро технічної інвентаризації та міську раду між якими виникли правовідносини щодо приватизації земельної ділянки.

З умови задачі можна виокремити два важливих факти. По-перше, будинок було отримано у спадок. Будинок стоїть за документацією на земельній ділянці площею 0,15 га. Оскільки площа ділянки, яку громадянка П. намагається приватизувати складає 0,3 га, то інші 0,15 га не могли бути успадковані і вона користується ними без документаційного підтвердження та оформлення. Разом з тим в умові вказано, що вона користується цією ділянкою 15 років.

Таким чином, нам потрібно звернутися до положень статті 119, у відповідності до якої громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених ЗКУ. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому ЗКУ.

За ч. 2 ст. 120 ЗКУ у виапдку, якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. В нашому випадку будинок було успадковано, а значить до громаднки П. перейшло і право на користування земельною ділянкою, на якій розташовано будинок.

Таким чином, громадянка П. має право на безоплатну приватизацію земельної ділянки. Однак у відповідності зі ст. 121 ЗКУ громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

а) для ведення фермерського господарства -- в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

б) для ведення особистого селянського господарства -- не більше 2,0 гектара;

в) для ведення садівництва -- не більше 0,12 гектара;

г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах -- не більше 0,25 гектара, в селищах -- не більше 0,15 гектара, в містах -- не більше 0,10 гектара;

ґ) для індивідуального дачного будівництва -- не більше 0,10 гектара;

д) для будівництва індивідуальних гаражів -- не більше 0,01 гектара [1].

В нашому ж випадку ділянка складає 0,3 га і в умові задачі відсутня вказівка цільового використання землі, яка дає змогу точно встановити розмрі обмеження безоплатної приватизації землі. Якщо вважати, що наявний пункт г) статті 121 ЗКУ - земельна ділянка потрібна для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в містах -- вона має право на безоплатну приватизацію земельної ділянки розміром не більше 0,10 гектара. В нашому ж випадку площа складає 0,3 га. Таким чином, громадянка П. має право на безоплатну приватизацію земельної ділянки розміром 0,1 га, а 0,2 га можуть бути приватизовані на підставі укладення цивільно-правового договору.

2.2 Задача 2

Адміністрація лікувально-оздоровчого санаторію, що знаходиться на березі Чорного моря, на прохання відпочиваючих, що мають особистий автомобільний транспорт, дозволила спорудити автомобільну стоянку в межах прибережної смуги моря. Державний інспектор з контролю за використанням і охороною земель, на підставі виявлення порушення земельного законодавства, зафіксував правопорушення та передав матеріали перевірки до прокуратури.

Визначте категорію земель представлених в завданні та охарактеризуйте їх правовий режим. Вирішить справу.

Аналіз умови завдання дозволяє виділити наступні ключові моменти:

по-перше, в умові вказано, що лікувально-оздоровчий санаторій знаходиться на березі Чорного моря. У відповідності з частиною 1 статті 58 ЗКУ до земель водного фонду належать землі, зайняті:

а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами;

б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами;

в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;

г) береговими смугами водних шляхів [1].

Тобто землі, представлені в завданні відносяться до категорії земель водного фонду;

по-друге, в умові вказано, що адміністрація санаторію дозволила спорудити автомобільну стоянку в межах прибережної смуги моря. Режим прибережної смуги моря визначається статтею 60 ЗКУ, за якою вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів -- з урахуванням містобудівної документації [1].

За ст. 88 ВКУ уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води [2].

У відповідністю зі ст. 62 ЗКУ у прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється:

а) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і накопичувачів стічних вод;

б) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побутових стічних вод об'ємом понад 1 кубічний метр на добу;

в) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів;

г) застосування сильнодіючих пестицидів.

Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах встановлюється законом.

В статті 90 ВКУ вказано, що прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією [2].

З положення статті 90 ВКУ можна зробити висновок про те, що така стоянка може бути передбачена в межах самого лікувально-оздоровчого санаторію відповідною проектною документацією. В іншому випадку подібне будівництво заборонене, що і засвідчив державний інспектор з контролю за використанням і охороною земель, виявивши порушення земельного законодавства.



Список використаної літератури

1. Земельний кодекс України від 25жовтня 2001р. К.: Атіка, 2001.

2. Цивільний кодекс України від 16січня 2003р. К.: Атіка, 2003.

3. Адиханов Ф.Х. Соотношение норм гражданского права и норм земельного права в регулировании земельных отношений в условиях рынка земли // Государство и право. 2001. №3. С.32-39.

4. Сыродоев Н.А. О соотношении земельного и гражданского законодательства // Государство и право. 2001. №4. С.28-35.

5. Иконицкая И.А. Земельное право Российской Федерации: теории и тенденции развития. М., 1999. 127с.

6. Крассов О.И. Право частной собственности на землю. М.: Юристъ, 2000. 379с.

7. Титова Н.І. Землі як обєкт правового регулювання // Право України. 1998. №4. С.10-15.

8. Шульга Н.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях. Харьков: Консум, 1998. 224с.

9. Земельне право / За ред. В.І.Семчика та П.Ф.Кулинича. К.: ІнЮре, 2001. 424с.

10. Земельне право: Підручник / За ред. ПогрібногоО.О. та КаракашаІ.І. К.: Істина, 2003. 448с.

11. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / За ред. О.В.Дзери та Н.С.Кузнєцової. К.: Юрінком Інтер, 2002.

12. Цивільний кодекс України від 18липня 1963р. Ужгород: ІВА, 1998.

13. Общая теория советского земельного права. М.: Наука, 1983.

14. Петров В.В. Форма земельной собственности и предмет земельного права // Вестник Московского университета. Серия "Право", 1992. №5. С.30-32.

15. Конституція України. К.: Преса України, 1997. 80с.

16. Крассов О.И. Земельное право: Учебник. М.: Юристъ, 2000. 624с.

17. Жариков Ю.Г. Разграничение сферы действия земельного и гражданского законодательства при регулировании земельных отношений // Государство и право. 1996. №2.

18. Земельное право: Учебник для вузов / Отв. ред. С.А.Добролюбов. М.: Норма-М-Инфра, 1999. 400с.

19. Відомості Верховної Ради України. 1991. №41.

20. Краснова О.И. Земельное право: Элементарный курс. М.: Юристъ, 2001. 240с.

Размещено на Allbest.ru

...