Організаційно-правове забезпечення управління фінансами України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему «Організаційно-правове забезпечення управління фінансами України»

по дисципліні Фінанси та кредит

студентки 3 курсу

групи 0505 А

Лиходій М.В.

План

1. Організаційно-правові засади управління фінансами

2. Органи управління фінансами

3. Управління в галузі бюджетної діяльності

4. Управління системою оподаткування

5. Управління в галузі кредитування і страхування

6. Управління грошовим обігом і системою валютного регулювання

7. Фінансовий контроль

8. Адміністративна відповідальність за правопорушення в галузі фінансів і підприємницької діяльності

Література

1. Організаційно-правові засади управління фінансами

Під фінансами розуміють сукупність відносин, які регулюють утворення та витрачання фондів коштів, що необхідні для виконання завдань і функцій держави. Основу фінансів складають формування та рух грошових доходів держави, юридичних осіб і громадян.

Фінанси характеризуються декількома ознаками: 1) здебільшого мають грошовиті характер; 2) виступають як певний механізм розподілу внутрішнього валового продукту; 3) пов'язані з формуванням грошових доходів та накопичень.

Фінанси розподіляються на централізовані та децентралізовані.

Централізовані фінанси охоплюють відносини, що пов'язані з мобілізацією, розподілом, використанням державних грошових фондів на видатки та регулюються бюджетними відносинами, які забезпечують правові засади функціонування бюджетної системи[1].

Децентралізовані фінанси пов'язані з утворенням фондів коштів підприємств і організацій усіх форм власності за рахунок власного прибутку. В деяких випадках держава допускає асигнування у ці фонди з державного бюджету (наприклад, у децентралізовані фонди аграрного сектору).

Змістом діяльності держави по управлінню фінансами виступають мобілізація, розподіл і використання централізованих та децентралізованих фондів коштів, контроль за їх рухом. Особливістю правової організації фінансової діяльності є те, що вона властива усім без винятку державним органам. Фінансова діяльність держави має міжгалузеве значення. Вона закріплена Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», іншими законодавчими актами.

Методи фінансової діяльності держави прийнято поділяти на відповідні групи: а) методи мобілізації (формування) грошових коштів;

б) методи розподілу грошових фондів; в) методи використання грошових фондів.

Мобілізація грошових фондів здійснюється залежно від форм власності і характеру потреб держави в коштах. Метод мобілізації реалізується на обов'язковій і на добровільній основі. Провідна роль у цьому належить обов'язковому методу мобілізації, який здійснюється через податкову систему[2] та полягає у примусовому, безоплатному вилученні частини грошових коштів у їх власників на користь держави. В цьому разі право власності змінюється. Основою цього методу перш за все виступають податки та збори, за рахунок яких формується значна частка доходів держави. Добровільна мобілізація грошових коштів реалізується шляхом проведення лотерей і випуску державних облігацій, добровільних внесків громадян тощо.

Розподіл грошових коштів здійснюється через механізми фінансування та кредитування. Фінансування виступає як безповоротний і безоплатний відпуск коштів. Кредитування проводиться на умовах зворотності, строковості та оплатності.

Використання грошових коштів пов'язане з чітко визначеним цільовим призначенням. Кошти, одержані з державного фонду, мають точне призначення і можуть витрачатися лише на ті цілі, на які вони були виділені.

2. Органи управління фінансами

У фінансовій діяльності беруть участь практично всі державні органи залежно від їх компетенції, що встановлено Конституцією і законами України, нормативними актами, які визначають їх правовий статус, та ін.

Державна політика у фінансовій сфері проводиться Верховною Радою України, яка затверджує загальнодержавні програми, Державний бюджет України та внесення змін до нього, здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України, приймає рішення щодо звіту про його виконання. Виключно законами України вирішуються найважливіші питання у фінансовій сфері.

Органи виконавчої влади, що здійснюють управління фінансами, поділяють на:

1) органи управління загальної компетенції (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування);

2) органи управління спеціальної (галузевої, міжгалузевої) компетенції, які розподіляються на дві підгрупи: а) органи, що здійснюють фінансову діяльність поряд із своїми основними функціями (міністерства, відомства, за винятком Міністерства фінансів України); б) органи, для яких фінансова діяльність є основною (Міністерство фінансів України, Державна податкова служба та ін.). Ці органи створені спеціально для здійснення фінансової діяльності.

Безпосереднє управління фінансами стосується лише фінансів, власником яких є держава.

Президент України також має певні повноваження щодо фінансової сфери: призначає Міністра фінансів; представляє на затвердження Верховної Ради кандидатуру Голови Національного банку України (далі -- Нацбанку України). управління адміністративний правопорушення відповідальність

Значними повноваженнями в галузі управління фінансами наділений Кабінет Міністрів України. Він забезпечує: проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту Закону про Державний бюджет України; виконання затвердженого Державного бюджету України; подання Верховній Раді звіту про виконання Державного бюджету України.

Оперативне управління фінансами здійснюється через спеціалізовані державні органи виконавчої влади. Система фінансових органів України очолюється Міністерством фінансів України (далі -- Мінфін України) -- центральним органом виконавчої влади по управлінню фінансами. Мінфін України прогнозує розвиток економіки, розробляє проект Державної програми економічного і соціального розвитку, проект Державного бюджету України. Для управління фінансами Мінфін України згідно з Положенням про нього наділений повноваженнями, що складають три групи:

1) повноваження, що випливають та пов'язані з функціями по складанню і виконанню Державного бюджету України, контролю за його виконанням;

2) повноваження по застосуванню заходів у випадках порушень встановленого порядку виконання Державного бюджету України, припинення фінансування;

3) повноваження щодо регулювання співвідношення коштів Державного бюджету України і місцевих бюджетів в процесі їх виконання.

Організаційна побудова Мінфіну України пристосована до потреб ринкової економіки.

Органами Мінфіну України на місцях є фінансові органи місцевих державних служб, які розробляють проекти відповідних бюджетів, організують виконання бюджетів, забезпечують надходження коштів в позабюджетні фонди, встановлюють на основі рішення ради розмір місцевих зборів та оголошують місцеві добровільні позики.

Особливим центральним органом виконавчої влади, статус якого прирівняно до державного комітету України, є Державне казначейство України, утворене відповідно до Указу Президента України від 27 квітня 1995 p.[3] Основним завданням Державного казначейства України є: організація виконання Державного бюджету України; контроль за його виконанням та регулюванням відносин між Державним бюджетом України та позабюджетними фондами; короткострокові прогнози обсягів державних фінансових ресурсів і подання інформації Верховній Раді та Президенту України.

Система податкових органів включає декілька досить розгалужених структур. Було б помилкою ставити знак рівності між податковими органами і податковими адміністраціями. Останні є лише одним із елементів системи податкових органів. Можна виділити систему податкових органів у вузькому і широкому розумінні.

Податкові органи у вузькому розумінні -- це система податкових адміністрацій, які здійснюють контроль тільки за надходженням до бюджету податкових платежів (ми абстрагуємося від ситуацій, коли через них здійснюється перерахування і низки специфічних зборів неподаткового характеру)[4]. Органи, пов'язані із справлянням та надходженням податків та зборів до бюджетів, забезпечують сплату всіх відрахувань, котрі законодавець включає в податкову систему як сукупність податків, зборів (обов'язкових платежів). Система подібних органів охоплює вже і митні органи, і органи державного казначейства, і податкову міліцію, і органи Пенсійного фонду. Таким чином, в широкому розумінні система податкових органів включає до себе: 1) Державну податкову адміністрацію України; 2) митні органи України; 3) органи казначейства; 4) податкову міліцію; 5) органи Пенсійного фонду.

Державна податкова служба України є центральним органом виконавчої влади, яку очолює Голова. Голови державних податкових служб в АРК, областях, містах Києві та Севастополі призначаються, на посаду та звільняються з посади Президентом України. Головними завданнями Державної податкової служби України є: здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, вірністю обчислення і сплати податків; прийняття рішень по накладанню фінансових санкцій і адміністративних штрафів; прийняття нормативних і методичних документів з питань оподаткування.

Податкова міліція є специфічним правоохоронним органом, що забезпечує економічну безпеку держави при надходженні податкових платежів до бюджету. Якщо діяльність податкових інспекцій пов'язана зі стягненням податків, то податкова міліція здійснює стягнення податкових платежів[5].

Митна справа в Україні включає до себе організацію переміщена товарів і предметів через митний кордон України, обкладення митою Митна справа здійснюється безпосередньо митними органами, які і вирішують питання митного оподаткування.

Органом державного фінансово-економічного контролю, утвореним Верховною Радою України, є Рахункова палата України[6], яка здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів держави. Рахункова палата забезпечує єдину систему контролю за виконанням Державного бюджету України і використанням позабюджетних фондів.

3. Управління в галузі бюджетної діяльності

Для виконання державою своїх функцій необхідним є постійне формування фондів коштів. Ресурси для покриття видатків отримуються державою, територіальними громадами шляхом формування і використання відповідних бюджетів.

Кожний з видів бюджетів, які існують в Україні, затверджується відповідним органом. Так, Державний бюджет України затверджується Верховною Радою України, бюджети територіальних громад -- відповідними органами місцевого самоврядування.

Формування та виконання Державного бюджету України здійснюється відповідно до повноважень, які реалізуються державою і охоплюють право на: власний бюджет; одержання тільки закріплених доходів; визначення напрямків та розмірів використання бюджетних асигнувань; організацію бюджетного процесу; затвердження звіту про виконання бюджету.

Бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів об'єднуються в декілька груп: 1) відносно Державного бюджету України: здійснення повноважень щодо збирання на своїх територіях загальнодержавних податків і зборів та отримання певної частини відрахувань від них; право на дотації, субсидії та субвенції і відповідальність перед державою за їх використання; 2) відносно власних бюджетів: обласні, міські, районні та сільські ради самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети. Обласні та районні ради відповідно до ст. 140 Конституції України затверджують свої бюджети, які формуються з коштів Державного бюджету України для їх розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів; 3) відносно бюджетів нижчого рівня: право обласних рад розподіляти кошти Державного бюджету України, що передаються через механізм бюджетного регулювання; право об'єднання на договірних засадах коштів місцевих бюджетів для виконання спільних проектів та спільного фінансування комунальних підприємств, установ і організацій.

Органи місцевого самоврядування мають право одержувати в свої бюджети місцеві податки і збори (частину з них вони повинні вводити обов'язково, а частину -- на свій розсуд).

Таким чином, система суб'єктів бюджетних повноважень формується на декількох рівнях. У першу чергу серед них виділяються Україна як суверенна держава (в особі Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України), Верховна Рада і Рада міністрів АРК, місцеві органи самоврядування та їх виконавчі органи. Представницькі органи мають найширші повноваження в галузі бюджету. Обсяг прав і обов'язків органів виконавчої влади залежить від їх місця і ролі в системі державного апарату. Це стосується і системи виконавчих органів місцевого самоврядування.

Форми та методи бюджетної діяльності відповідних органів залежать від ланки бюджетної системи України. Згідно з Законом України «Про бюджетну систему України» бюджетна система України заснована на економічних відносинах, врегульована правовими нормами, що встановлюють сукупність видів бюджетів, які діють на території держави, і включає Державний бюджет України та місцеві бюджети. До місцевих бюджетів належать бюджет АРК, обласні бюджети, районні (міські) бюджети, районні в містах бюджети, сільські і селищні бюджети, бюджети міст районного підпорядкування.

Детальна регламентація бюджетних відносин здійснюється державою при формуванні та виконанні Державного бюджету України шляхом використання методів бюджетного регулювання.

Як доповнення до системи бюджетного регулювання утворюються резервні фонди. Так, Резервний фонд Кабінету Міністрів України утворюється в обсязі не більш ніж 2 % від загального розміру видатків. Відповідні фонди в рамках місцевих бюджетів не перевищують 1%.

Участь державних органів у бюджетній діяльності реалізується на відповідних стадіях бюджетного процесу, який закріплено Регламентом Верховної Ради України та Законом України «Про бюджетну систему України».

4. Управління системою оподаткування

Управління системою оподаткування охоплює сукупність повноважень конкретних органів у сфері встановлення, зміни чи скасування податків. Згідно з ст. 1 Закону України від 18 лютого 1997 p. «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування»[7] встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою АРК і місцевими радами.

При визначенні податку фактично складаються всі основні його ознаки -- нецільовий, безоплатний, беззворотний, безумовний і обов'язковий платіж, що надходить від юридичних і фізичних осіб до бюджету відповідного рівня (або цільовий фонд) на підставі акта компетентного органу. Названий Закон визначає, що під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та державних цільових фондів слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування.

Класифікація податків та зборів (обов'язкових платежів) закріплена в Законі України «Про систему оподаткування». З 1994 p. законодавець виділяє дві їх групи: загальнодержавні (ст. 14) та місцеві (ст. 15). Критерієм такого розподілу є компетенція органу, що встановлює, змінює чи скасовує ці платежі.

У своєрідну групу податків, що можуть скласти певну підсистему, входять податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, а також деякі інші, де платниками виступають юридичні і фізичні особи.

Традиційним у сучасних податкових системах є земельний податок. Він поряд з системою акцизного збору становить собою механізм рентних важелів і застосовується до специфічного природного чинника -- землі. Використання земельного податку регулюється Земельним кодексом України, Законом України від 19 вересня 1996 р. «Про внесення змін до Закону України «Про плату за землю»[8].

Податкова система України включає до себе два непрямих податки -- податок на додану вартість та акцизний збір. Механізм збирання податку на додану вартість встановлений Законом України від 3 квітня 1997 р. «Про податок на додану вартість»[9], механізм акцизного збору -- Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. «Про акцизний збір»[10].

Головним податком, що справляється з юридичних осіб, є податок на прибуток підприємств, який регулюється Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств»[11].

Важливим видом податків з фізичних осіб, характерним для будь-якої податкової системи, є прибутковий податок, що регулюється в Україні Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 p. «Про прибутковий податок з громадян»[12].

У системі платежів у доходну частину бюджету входить стійка група надходжень за вчинення державними органами юридична значущих дій.

Митні платежі належать до непрямих податків (деякі автори об'єднують їх в одну групу з платежами).

5. Управління в галузі кредитування і страхування

Основні доходи держави становлять надходження від платежів і зборів. Але цих коштів не вистачає для раціонального забезпечення всіх функцій держави. Тому активно використовується мобілізація коштів юридичних і фізичних осіб, заснована на принципах добровільності, зворотності, відплатності і строковості -- у формі державного кредиту.

Правовідносини в галузі державного кредиту виникають лише з приводу формування, функціонування і погашення державного боргу, частини фінансових ресурсів, що позичена державою у фізичних і юридичних осіб. Одним із суб'єктів правовідносин з приводу державного кредиту виступає держава, найчастіше в особі уряду як одержувача позикових коштів і суб'єкта, на якого покладено обов'язок щодо повернення боргу та сплати відсотків за ним.

Управління державним внутрішнім боргом належить державі. Виключно законами визначаються порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску і обігу цінних паперів, їх види і типи. До виключних повноважень Верховної Ради України належать також затвердження рішень про надання та одержання Україною позик і економічної допомоги, здійснення контролю за їх використанням. Кабінет Міністрів України здійснює безпосереднє керівництво використанням позичкових ресурсів, які залучаються державою. Суб'єктами правовідносин у галузі державного кредиту виступають також Мінфін України і Нацбанк України.

Найбільш поширеними формами державного кредиту в Україні є насамперед державні та казначейські позики. Державні позики застосовуються шляхом випуску та реалізації облігацій і казначейських зобов'язань, інших видів державних цінних паперів. Казначейські позики є формою фінансової допомоги, що надається підприємствам і організаціям органами виконавчої влади за рахунок бюджетних коштів. В окремих випадках можуть застосовуватися і гарантовані позики, які надають нижчі органи влади під гарантію уряду.

Державне кредитування слід відрізняти від банківського. Незважаючи на те що в обох випадках йдеться про залучення та використання тимчасово вільних коштів, характер їх відносин різний. При банківському кредитуванні позичковий фонд використовується банківськими установами для кредитування підприємств, установ і організацій, фізичних осіб.

Особливості банківського кредитування регулюються низкою законодавчих актів, але найбільш значним серед них є закони України «Про Національний банк України»[13] та «Про банки і банківську діяльність»[14]. Керівництво в галузі банківського кредитування здійснюється державою через Нацбанк України, нормативні акти якого є обов'язковими для державних органів та органів місцевого самоврядування.

Нацбанк України виступає своєрідним посередником між державою і комерційними банками. Він має особливі повноваження, за допомогою яких реалізує державні функції в банківській системі, здійснює нагляд за комерційними банками, не втручаючись в їх оперативну діяльність. Нацбанк України ліцензує діяльність комерційних банків, реєструє їх статути.

Окреме місце в державних надходженнях посідають специфічні, децентралізовані джерела. За їх допомогою державою утворюється зокрема централізований страховий фонд, який складають обов'язкові фіксовані страхові платежі. Вони необхідні для відшкодування матеріальної шкоди чи надання грошової допомоги у випадках, що стосуються суспільних інтересів. В Україні введено соціальне страхування, страхування майна сільськогосподарських підприємств, страхування будівель і деяких тварин у громадян, страхування окремих категорій службовців як обов'язкові.

6. Управління грошовим обігом і системою валютного регулювання

Функціонування грошового ринку, статус національної валюти, іноземних валют на території України відповідно до Конституції України встановлюються виключно законами. Здійснення контролю за проведенням грошово-кредитної політики покладено на Нацбанк України. Функції Нацбанку України щодо грошового обігу закріплені законами України «Про банки і банківську діяльність» та «Про Національний банк України.

Нацбанк України здійснює регулювання грошового обігу шляхом як встановлення певних нормативів щодо готівки, так і проведення політики в галузі ставок, операцій з цінними паперами тощо. Він визначає офіційний валютний курс гривні виходячи з валютного (обмінного) курсу. Курс гривні відносно іноземних валют підтримується Нацбанком України шляхом використання золотовалютного резерву, купівлі і продажу цінних паперів, встановлення і зміни плати за кредити та інших інструментів регулювання грошової маси в обігу. Офіційне співвідношення між гривнею і золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюється.

Валютне регулювання становить собою діяльність держави і уповноважених нею органів щодо організації та здійснення валютних операцій, встановлення характеру відносин між державою і суб'єктами, на яких поширюється валютне регулювання, правових форм їх здійснення, закріплення основ правового статусу суб'єктів валютного регулювання, характеру відносин між державою і резидентами та нерезидентами. Особлива увага приділяється забезпеченню пріоритету національної валюти, її захисту поряд з лібералізацією обігу іноземної валюти в державі.

Основи організації та здійснення валютного регулювання в Україні визначені на підставі Конституції України Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»[15] та низкою інших законодавчих актів. При цьому простежується комплексний характер валютного законодавства, до якого входить широке коло банківських, митних підзаконних актів.

Певними повноваженнями у сфері валютного регулювання наділені різні державні органи. Так, Кабінет Міністрів України у сфері валютного регулювання: визначає і подає на затвердження до Верховної Ради ліміт зовнішнього державного боргу України; бере участь у складанні платіжного балансу України; забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей; забезпечує формування і виступає розпорядником Державного валютного фонду України та ін.

Центральне місце у сфері валютного регулювання посідає Нацбанк України. Діяльність щодо валютного регулювання здійснюється ним у двох формах: 1) безпосередньо; 2) через уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи.

Для здійснення уповноваженими банками та іншими кредитно-фінансовими установами валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування, Нацбанк України видає генеральні та індивідуальні ліцензії. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам України на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. В основі розмежування на резидентів та нерезидентів лежить відокремлення зовнішньоекономічних відносин від операцій, що стосуються внутрішньоекономічних процесів.

Сутність правового режиму валютних відносин визначається як система валютних обмежень. Ця система виступає як сукупність заборон, лімітування чи регламентації (законодавчої чи адміністративної) операцій з валютою або валютними цінностями.

Всі операції купівлі та продажу іноземної валюти провадяться тільки через уповноважені банки на валютній біржі відповідно до закону України від 23 вересня 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»[16].

Переміщення валюти через митний кордон України регулюється Порядком, затвердженим Нацбанком України та Державним митним комітетом України 14 березня 1993 p.[17]

7. Фінансовий контроль

Фінансовий контроль визначається фінансовою діяльністю держави і є однією із стадій управління фінансами. Реалізація контрольних функцій у галузі фінансів здійснюється за двома напрямками: з одного боку, це контроль по завершенні стадій формування, розподілу та використання державних грошових коштів, свого роду підсумковий контроль; з другого -- це контроль, що здійснюється на кожній з цих стадій, -- оперативний контроль. Фінансовий контроль виступає як діяльність державних органів і недержавних організацій по забезпеченню законності, фінансової дисципліни і доцільності при мобілізації, розподілі, використанні грошових коштів і пов'язаних з цим матеріальних цінностей.

Основними методами фінансового контрою є перевірки, ревізії, обстеження та аналіз. Види фінансового контролю, механізм його здійснення регулюються фінансовим законодавством.

Органи, що здійснюють фінансовий контроль, утворюють систему із трьох груп: органи, що здійснюють загальнодержавний контроль (Верховна Рада, Кабінет Міністрів України); органи відомчого фінансового контролю (Мінфін України, Нацбанк України та ін.); органи, що здійснюють незалежний фінансовий контроль (аудиторські організації).

Верховна Рада здійснює фінансовий контроль в ході розгляду проектів та затвердження Державного бюджету України, звіту про його виконання. Контрольні функції реалізуються Верховною Радою також при обговоренні та прийнятті фінансового законодавства. Фінансовий контроль здійснюється комітетами Верховної Ради України (у відповідній для них сфері). Більш широкі повноваження у сфері фінансового контролю за станом і рухом державних фінансів належать двом спеціалізованим комітетам: Комітету з питань бюджетної діяльності та Комітету з питань фінансів і банківської діяльності.

Окремим контрольним повноваженням наділена Рахункова палата Верховної Ради України. Контрольні повноваження Рахункової палати поширюються на Верховну Раду, органи виконавчої влади, Нацбанк України, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна та інші органи держави. Рахункова палата має право контролювати місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, підприємства і організації незалежно від форм власності, якщо їх діяльність пов'язана з коштами Державного бюджету України або вони мають частку державної власності.

Контрольні функції Президента України базуються на його статусі глави держави і реалізуються ним, наприклад, під час підписання законів України.

Кабінет Міністрів України здійснює фінансовий контроль в ході реалізації фінансової політики України як взагалі, так і в галузі ціноутворення та оплати праці, складання і виконання Державного бюджету України, звіту про його виконання тощо.

Мінфін України здійснює контроль за рухом і витрачанням державних фінансових ресурсів, виконанням державного бюджету, його касовим виконанням по доходах. Мінфін встановлює та контролює порядок ведення бухгалтерського обліку та звітності про виконання бюджетів, кошторисів витрат бюджетних установ, контролює випуск та обіг цінних паперів, веде загальний реєстр їх випуску.

У системі центральних органів виконавчої влади та на місцях діють спеціальні контролюючі служби: Державне казначейство України і Державна контрольно-ревізійна служба України. Остання здійснює державний контроль за використанням коштів і матеріальних цінностей, Їх зберіганням, станом, достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, бюджетних установах, на підприємствах і в організаціях, які одержують кошти з бюджетів чи державних валютних фондів[18].

Досить широке коло контролюючих функцій належить Нацбанку України. Це насамперед контроль за діяльністю комерційних банків, їх відділень, філій та представництв. Функцію нагляду здійснює Департамент банківського нагляду Нацбанку України. Операції з нагляду здійснюють регіональні управління Нацбанку України на відповідних територіях.

До функцій Державної митної служби України належить контроль за вірністю та своєчасністю сплати мита та митних зборів, переміщенням валютних цінностей через митний кордон України.

Міністерство зв'язку та інформатизації України контролює додержання правил поштових переказів та пересилки валютних цінностей.

Відомчий фінансовий контроль координується Мінфіном України. Він здійснюється міністерствами, іншими органами державного управління за діяльністю підвідомчих підприємств, установ і організацій через функціонально самостійні структурні контрольно-ревізійні підрозділи міністерств і відомств (управління, відділи, групи).

Поєднання державних інтересів, інтересів недержавних господарюючих суб'єктів здійснюється через механізм незалежного аудиторського фінансового контролю. Аудит становить собою перевірку публічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документів та інформації, пов'язаної з фінансово-господарською діяльністю господарюючих суб'єктів, з метою визначення їх достовірності, повноти звітності і обліку, відповідності законодавству[19].

8. Адміністративна відповідальність за правопорушення в галузі фінансів і підприємницької діяльності

Адміністративна відповідальність в фінансовій сфері тісно пов'язана з відповідальністю за правопорушення в підприємницькій діяльності. До правопорушень в галузі фінансів, за які КпАП встановлена адміністративна відповідальність, можна віднести: порушення правил про валютні операції (ст. 162); порушення законодавства з фінансових питань (ст. 1642); несвоєчасне здавання виторгу (ст. 1644); порушення порядку формування та застосування цін і тарифів (ст. 1652).

Безпосередня шкода відносинам у галузі фінансів заподіюється також правопорушеннями, що вчиняються у підприємницькій діяльності, оскільки вони пов'язані з несплатою чи неналежною сплатою у державний бюджет чи місцеві бюджети відповідних податків і зборів, порушенням правил ціноутворення, конкуренції та ін. До таких правопорушень можна віднести: незаконні скуповування, продаж і переробку хутрових шкірок звірів (ст. 163);

порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю (ст. 164);

ухилення від подання декларації про прибутки (ст. 1641); недобросовісну конкуренцію (ст. 1643); реалізацію, прийняття на комісію або збереження з метою продажу алкогольних напоїв та тютюнових виробів, на яких немає марок акцизного збору встановленого зразка (ст. 1645); зловживання монопольним становищем на ринку (ст. 1661);

неправомірні угоди між підприємцями (ст. 1662) та ін.

Справи про правопорушення в галузі фінансів і підприємницької діяльності розглядаються уповноваженими на те посадовими особами органів внутрішніх справ, державної контрольно-ревізійної служби, податкової служби, районними (міськими) судами (суддями) та ін.

Література

1. Коментар до Конституцій України. -- К., 1996.

2. БахрахД. Н. Административное право: Учебник для вузов. - М.,1997.

3. Брэбан Г. Французское административное право. -- М., 1988.

4. Драго Р. Административная наука. -- М., 1982.

5. Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій. - К., 1998.

6. Муниципальное право. -- М., 1997.

7. Овсянко Д. М. Административное право. -- М., 1997.

8. Тихомиров Ю. А. Публичное право. --М., 1995.

9. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса. - М., 1998.

10. Юсупов В. А. Теория административного права. -- М., 1985.

Размещено на Allbest.ru