Провадження та визнання громадянина обмежено дієздатним та недієздатним

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Виходячи з того, що Україна є демократичною державою, ватро сказати, що особливу увагу варто приділяти такому принципу демократії як захист законних прав та інтересів громадян держави. Широкий спектр особистих та майнових прав і свобод закріплено Конституцією України. А це є однією з найважливіших гарантій їх захисту. Демократизація суспільства на перший план поставила саме захист прав та інтересів громадян, їх правового забезпечення, а також забезпечення їх дотримання і захисту від порушення.

Актуальність даної теми зумовлена тим, що в Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для визначення гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, в тому числі також засобами цивільного процесуального права.

Звичайно, як і кожен розділ цивільного та цивільного процесуального права дана тема розроблялась багатьма вченими і науковцями. Зокрема, кандидат юридичних наук Щербина В.І. та Михайленко О.О спробували обґрунтувати необхідність глибокого дослідження даної тами.

Метою даної роботи є комплексне дослідження положень і науковий аналіз проблемних питань окремого провадження та визнання громадянина обмежено дієздатним та недієздатним. Виходячи з мети дослідження можна виділити такі завдання даної роботи:

- вивчити процесуально - правову природу окремого провадження;

- описати порядок порушення справи окремого провадження та встановити її особливості;

- встановити, які особи беруть участь у справах окремого провадження;

- описати порядок визнання громадянина обмежено дієздатним;

- описати порядок визнання громадянина недієздатним;

- виявити проблеми, що виникають під час окремого провадження;

- встановити, яким способом їх можна усунути і чи взагалі можна усунути;

- визначити шляхи вдосконалення окремого провадження як виду цивільного судочинства.

Предметом даного дослідження є окреме провадження як вид цивільного судочинства, а також порядок визнання громадянина обмежено дієздатним і недієздатним, а також сукупність проблем, пов'язаних із практичним застосуванням положень цивільно-процесуального законодавства в такому виді цивільного судочинства як окреме провадження, та відносини, що виникають в процесі визнання громадянина обмежено дієздатним і недієздатним, і відносини, які виникають в процесі порушення справи окремого провадження.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використана сукупність дослідницьких методів сучасної теорії пізнання, що ґрунтуються на філософії розвитку загальнолюдських цінностей. У процесі дослідження використовувався як загальний діалектичний метод, так і окремі наукові методи: історичний, системно-структурний, порівняльно-правовий, соціологічний, статистичний, логіко-юридичний.

цивільний провадження дієздатний громодянин



Розділ 1. Окреме провадження як вид цивільного судочинства

1.1 Процесуально - правова природа окремого провадження

Окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

4) усиновлення;

5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;

6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі;

7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

8) визнання спадщини від умерлої особи;

9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

10) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб[13].

У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.

В окремих випадках, розгляд справ проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

Положення римського права, згідно з яким спірне позовне судочинство (jurisdictio conteutiose) відокремлювалося від безспірного, добровільного (jurisdictio voluntaria), було відтворене цивільним процесуальним законодавством сучасних держав[1; 156].

Відомий дореволюційний процесуаліст Є. В. Васьковський зазначав, що справи охоронного провадження за своєю правовою природою є різними (узаконення позашлюбних дітей, усиновлення, затвердження заповітів, охорона спадкоємства, визнання права власності на нерухоме майно за давністю володіння, скасування і витребування доручень тощо). Охопити їх одним визначенням неможливо, але вони характеризуються тим, що повний перелік цих справ визначений законодавцем на свій розсуд, виходячи з доцільності і практичної зручності. Аналіз справ, віднесених до охоронного провадження, свідчить, що вони мали односторонній і двосторонній характер. В останніх вимога заявника спрямовувалася проти другої особи з протилежними інтересами (справи про викуп родового майна, відібрання доручення, поділ спадщини і виділ певної її частини подружжю тощо), що підтверджує їх спірний характер[8;138].

У Цивільному Процесуальному Кодексі УРСР 1924 p., який був підготовлений за зразком Цивільний процесуальний кодексу РРФСР 1923 p., була передбачена третя частина «Окремі провадження», тобто порядок розгляду таких справ, у яких відсутній спір про право цивільне між сторонами, а є одноособове звернення до суду за встановленням певних правовідносин або визнанням наявності тих чи інших прав. Це -- провадження не грунтувалося на позові[2;579].

Зміна в літературі назви «охоронне» на «окреме» провадження пояснювалася тим, що першим не охоплювалися всі види непозовного провадження, віднесені до компетенції суду. Назва «окреме провадження» підкреслювала окремий (особливий), відмінний від позовних характер цих справ як за суттю, так і за формою провадження. До окремого провадження були віднесені справи: про видачу судових наказів; про депозит; про розпорядження судом майном померлих; про видачу дозволу на звернення в безспірному порядку стягнень на поточні рахунки і вклади в кредитних установах; про встановлення обставин, від яких залежить виникнення публічних прав громадян; про звільнення від військової служби за релігійними переконаннями за скаргами на дії нотаріусів.

У редакції Цивільного Процесуального Кодексу УРСР 1929 р. з окремого провадження були виключені зазначені вище перші три категорії справ(про видачу судових наказів; про депозит; про розпорядження судом майном померлих), однак додана справа про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника. До цього переліку вносилися зміни. На початку 60-х років порядком окремого провадження суд розглядав справи: за скаргами на неправильності у списках виборців; про стягнення недоїмок і штрафів, за скаргами на дії нотаріусів та інших органів, які виконують нотаріальні дії; про встановлення юридичних фактів; про визнання осіб безвісно відсутніми і безвісно відсутніх померлими; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника (викликне судочинство); про розірвання шлюбу.

Отже, порядком окремого провадження розглядалися не тільки справи безспірного характеру, а й спірні, що виникли з державних, адміністративних, фінансових і сімейних правовідносин. Цивільний процесуальний кодекс 1964 р. справи, що виникали з державних, адміністративних, фінансових правовідносин, були виділені в самостійний вид «Провадження у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин», а справи про розірвання шлюбу віднесені до позовного провадження.

Спір, який виникає між заявником і органом реєстрації, є не перешкодою, а необхідною умовою порушення справи в суді. За відсутності спору нотаріус вчинить нотаріальні дії, а орган реєстрації внесе необхідні зміни до актових книг. Спір про право у справах про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану виникає з адміністративно-процесуальних правовідносин. Його предмет -- неправомірність дій органів державного управління. А самі справи є однотипними зі справами, віднесеними Цивільним Процесуальним Кодексом до справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і підлягають виключенню зі складу справ окремого провадження.

Таким чином, окреме провадження в цивільному процесі відіграє значну роль. Судові органи мають можливість розширити свою діяльність по виконанню правоохоронної функції і сприяти зміцненню законності в діяльності органів держави і місцевого самоврядування, а громадяни та організації -- використати судовий порядок для захисту своїх суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів.

1.2 Порушення справи окремого провадження та її особливості

Цивільне судочинство - порядок розгляду справ із спорів, що виникають із цивільних, сімейних, трудових правовідносин, та справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження.

Справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, у яких громадянин перебуває з державним органом або посадовою особою, можуть бути пов'язані зі скаргами: на неправильності у списках виборців та списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень; на неправомірні дії службових осіб, які зачіпають права громадян, віднесені законом до компетенції суду, та з іншими випадками порушення прав громадян у даній сфері суспільних відносин[7;326].

Справи окремого провадження пов'язані з захистом не суб'єктивних прав, а інтересів, що охороняються законом.

У справах окремого провадження до суду подаються скарги і заяви.

Порядок розгляду справ окремого провадження:

1. Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи.

2. З метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

3. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.

4. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.

5. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди.

6. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

7. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

Справи окремого провадження суд розглядає з участю заявника і заінтересованих осіб, органів державного управління, державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій[8; 138].

Якщо при розгляді справи порядком окремого провадження виникне спір про право, підвідомчий судам, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах.

Розгляд справ окремого провадження спрямовується на встановлення певних обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути спірною. У зв'язку з цим виникає питання: чи буде спір про факти перешкодою для вирішення справи судом? Вважається, що не буде. Однак в літературі не допускається така можливість. Причому це обґрунтовується тим, що спір про факт обов'язково спричиняє спір про право. Але цим ототожнюються спір про факт і право, що неправомірно, оскільки це взаємопов'язані, але не тотожні явища.

Цивільний Процесуальний Кодекс встановлює заборону щодо вирішення справ окремого провадження лише у разі виникнення під час їх розгляду спору про право, а не про факт. Отже, у випадках виникнення спору про наявність чи відсутність факту суд розглядає справу по суті. Однак здійснити правильне розмежування між спором про факт і спором про право складно. Судова практика вбачає зв'язок між фактом, що підлягає встановленню, і спором про право, який призводить до залишення заяви без розгляду, тоді, коли при розгляді справи про встановлення факту заінтересованими особами буде порушено питання про вирішення спору про право цивільне, підвідомчого судам, або якщо сам суд дійде висновку, що у даній справі встановлення факту пов'язано з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право[4; 352].

Відповідно до Цивільного Процесуального Кодексу спір про право цивільне стає перешкодою для реалізації суб'єктивних прав і виконання обов'язків, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, набуває процесуально-правового характеру з порушенням в суді справи позовного провадження і стає предметом його розгляду.

Справи окремого провадження виникають також внаслідок перешкод для реалізації суб'єктивних прав у зв'язку зі здійсненням органами державного управління діяльності, спрямованої на задоволення запитів і потреб громадян. На розгляд суду в одних випадках передається спір, який виник у процесі такої діяльності (скарги на дії нотаріусів, справи, пов'язані зі встановленням неправильності запису в актах громадянського стану), в інших -- тільки вимога про встановлення певної обставини, судове підтвердження наявності або відсутності якої призводить до усунення вказаних перешкод. Рішення суду стає преюдиціальним для настання певних наслідків. Так, від визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим залежить здійснення суб'єктивних прав другим з подружжя на розірвання і припинення шлюбу, спадкоємцями -- на одержання спадкового майна, банком -- на одержання або зняття заборгованості з особи, якій було надано позику.

1.3 Особи, які беруть участь у справах окремого провадження

Cправи окремого провадження суд розглядає з участю заявника і заінтересованих осіб, органів державного управління, державних підприємств, установ, організацій, кооперативних організацій, їх об'єднань, інших громадських організацій[14]. Усі вони віднесені до осіб, які беруть участь у справі.

Заявник -- це особа, в інтересах якої порушена справа в суді про встановлення будь-якої обставини, необхідної для здійснення нею суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав. Заявник може сам подати вимогу щодо порушення справи в суді або в його інтересах справа окремого провадження може бути розпочата на вимогу прокурора, законного представника, інших уповноважених на це громадян та організацій. Коло заявників, як правило, визначається нормами цивільного процесуального права, якими врегульовано порядок розгляду певних категорій справ окремого провадження.

До заінтересованих осіб статтями віднесені ті, які беруть участь у справі і мають у ній матеріально-правову або державну чи громадську заінтересованість. Для них характерна юридична заінтересованість у справі. Можна зробити висновок, що поняття заінтересованих осіб в окремому провадженні обмежено за змістом. Заінтересованими будуть лише ті особи, взаємовідносини яких із заявником залежать від обставин, що підлягають встановленню і можуть вплинути на їх права та обов'язки[14].

Закон встановлює, що сторони користуються рівними процесуальними правами. Відповідно вони несуть і рівні процесуальні обов'язки. Всі процесуальні права сторін випливають із установленого

ст. 55 Конституції України права на судовий захист[12]. Вся система цивільного судового провадження являється по-суті конкретизацією цього конституційного положення, реальним механізмом його здійснення.

Процесуальні права сторін різноманітні, і в даному випадку необхідно зробити їх загальний огляд. Сторони, перш за все володіють правом на безпосередню участь в справі. Вони вправі брати участь у всіх судових засіданнях по справі, присутні при здійсненні процесуальних дій, знайомитись з матеріалами справами, робити виписки з них, робити копії. Сторони мають право попередньо оцінювати неупередженість членів суду їм надано право заявлення відводів. Сторони, що є матеріально зацікавленими особами, можуть самостійно визначати об'єм захисту своїх прав та інтересів, а також вносить, зміни в заявлених вимогах. Так, позивач може відмовитись від позову, а відповідач визнати позов. Між сторонами може бути укладена мирова угода. Позивач може змінити предмет позову і т. д.

Сторони мають право пред'являти докази і брати участь у дослідженні, задавати питання іншим особам, які беруть участь в справі, а також свідкам і експертам, заявляти різні клопотання, представляти свої доводи і заперечувати на доводи протилежні сторони. Відповідач має право крім заперечення на позов використовувати в якості захисту зустрічний позов.

Сторони мають право перевірки законності і обгрунтованості рішення. Вони можуть оскаржити рішення в касаційному порядку, порушувати питання про його перегляду за нововиявленими обставинами про перегляд рішення. Кінцева реалізація рішення (його виконання) залежить від здійснення сторонами їх права вимагати примусового виконання рішення[9;54].

Сторони мають цілий ряд інших процесуальних прав: можуть вести справу особисто або через представників, просити про забезпечення позову, вимагати відшкодування судових витрат і т.д.

Процесуальні обов'язки сторін діляться на загальні і спеціальні.

В ряді загальних зобов'язань важливе місце займає добросовісність. Маючи широкі процесуальні права, сторони зобов'язані добросовісно виконувати. В більшості випадків цей обов'язок виконується добровільно, однак на сторону,що недобросовісно заявила необгрунтований позов чи спір або систематично протидіє розгляду і вирішенні справи, суд може накласти штраф на користь іншої сторони винагороджуючи за фактичну втрату робочого часу у відповідності з середнім заробітком, але не більше 5% від задоволеної частки позову.

Сторони зобов'язані підкорятись процесуальній регламентації, здійснювати процесуальні дії в установленому законом чи судом строки, своєчасно оплачувати витрати по справі, пред'являти процесуальні документи по встановленій законом формі. Не дотримання цих вимог позбавляє сторону права здійснювати відповідні процесуальні дії. Що ж стосується загальних зобов'язань сторони бути в ході процесу, то цей обов'язок має моральний , а не правовий характер[4; 352].

Спеціальні процесуальні обов'язки покладаються на сторони в зв'язку з необхідністю здійснення окремих процесуальних дій. Так, наприклад, закон встановив, особа, яка подала клопотання перед судом про витребування письмових доказів від осіб які брали і не брали участь по справі, повинні вказати причини, які перешкоджають самостійному йому отриманню і основи, по яких воно рахується у даної особи чи організації.

Право на судовий захист належить кожному громадянину. Цим же право можуть скористатись і іноземці і особи без громадянства, організації, які мають цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність. Однак для участі в даних справах необхідно мати конкретну матеріально-правову зацікавленість саме в цій справі, тобто бути належною стороною. Наприклад, якщо віндикаційний позов пред'явлений не самим власником чи законним володільцем речі, а його сином (власник живий) - такий позов пред'являється неналежним позивачем[10;540]. Тому, належні сторони в цивільному процесі являються особи, по відношенню яких є дані про те, що вони можуть бути суб'єктами спірного матеріального правовідношення.

Належна сторона визначається судом на основі норм матеріального права. Вже при прийманні позовної заяви суд повинен встановити, приналежність позивачу права вимоги і чи являється відповідач тією особою, яка повинна відповідати по позову. Участь у справі неналежного позивача чи неналежного відповідача перешкоджає законному та обгрунтованому вирішенню спору. В зв'язку з цим виникає проблема заміни неналежної сторони.

На превеликий жаль, справа не завжди порушується належним позивачем, а в якості по позову не завжди притягується належний відповідач. Процесуальний закон не передбачає відмови в прийнятті заяви від неналежного позивача чи відмови в прийнятті позову звернення до неналежного відповідача. Неналежний відповідач чи позивач повинні бути замінені в належному порядку. Однак заміна неналежних позивачів чи відповідача може бути тільки зі згоди позивача.

Для заміни неналежного (первісного) позивача необхідно не тільки його згода на вибуття із справи, але і згода належного позивача на вступ в процес. При наявності їх обопільної згоди проходить заміна. Якщо позивач не згідний на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу в якості третьої особи, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє цю особу. Якщо первісний позивач готовий на вибуття із справи, а належний не бажає в нього вступати, в справі не залишається позивача - суд повинен припинити провадження по справі[14]. Незгода первісного позивача на вибуття і відмови належного позивача на вступ в справу повинні потягти розгляд справи по суті і винесення рішення про відмову у позові.

Для заміни неналежного відповідача також потребує згоди позивача. При згоді на таку заміну суд звільняє первісного відповідача від участі в справі і притягує нового відповідача. У випадку незгоди відповідача на заміну відповідача іншою особою суд притягує цю особу в якості другого відповідача [14].

Заміна неналежної сторони проходить в тому ж процесі без припинення чи призупинення провадження. Якщо заміна проходить в засіданні суду, останній може відкласти слухання справи тому, щоб дати час належній стороні вступити в справу і підготовитись до захисту своїх інтересів. Після заміни неналежної сторони розгляд справи проводиться з самого початку, тобто з стадії підготовки справи до судового розгляду. Заміна неналежної сторони може бути проведена тільки в суді першої інстанції. Заміна неналежної сторони повинна проводиться судом у відкритому судовому засіданні, з обов'язковою участю всіх осіб, що беруть участь у справі.



Розділ 2. Визнання громадянина обмежено дієздатним і недієздатним

2.1 Поняття та правова природа цивільної дієздатності особи

У цивільному законодавстві існує поняття правоздатності та дієздатності.

Цивільна правоздатність - це здатність особи мати цивільні права і обов'язки. Вона виникає в момент народження і припиняється зі смертю. Громадяни можуть мати майно на праві власності, успадковувати його, здійснювати підприємницьку і будь-яку іншу не заборонену законом діяльність, створювати самостійно або спільно з іншими громадянами й організаціями юридичні особи, здійснювати будь-які не заборонені законом угоди і брати участь у зобов'язаннях, обирати місце проживання, мати права автора наукового або літературного твору, твору мистецтва, винаходу або іншого результату інтелектуальної творчості, мати інші майнові й особисті немайнові права.

Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право:

* самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;

* здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.

Фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітня особа), крім цього, має права:

* самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, однак за наявності достатніх підстав суд може обмежити це право;

* самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом;

* бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи;

* самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, що внесений нею на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).

Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Неповнолітня особа може розпоряджатися грошовими коштами, що внесені іншими особами у фінансову установу на її ім'я, за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону, а також за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальники. Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану нею іншій особі самостійно на загальних підставах.

Повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Неповноліття особа з моменту реєстрації шлюбу набуває повної цивільної дієздатності. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може надаватися фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальників або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки[16].

2.2 Порядок визнання громадянина обмежено дієздатним

Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Над фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, встановлюється піклування.

Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

Цивільна дієздатність передбачає здатність фізичної особи розуміти значення своїх дій та керувати ними не лише в силу свого віку, але й за станом своєї психіки. Тому часткова або повна нездатність фізичної особи розуміти значення своїх дій або керувати ними може бути підставою для обмеження фізичної особи у цивільній дієздатності або визнання її недієздатною. Останні інститути є винятково важливими засобами для захисту прав та інтересів як самої особи, так і членів її сім'ї, інших суб'єктів, з якими вона вступає в цивільні відносини.

Підставами для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи визнаються: а) наявність у особи психічного розладу, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; б) зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, якщо фізична особа цими діями ставить себе чи свою сім'ю, інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище[17].

Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи здійснюється лише на підставі судового рішення.

Справа про обмеження дієздатності фізичної особи розглядається судом в порядку окремого провадження на підставі заяви членів її сім'ї, органу опіки та піклування, наркологічного або психіатричного закладу.

Законодавство України встановлює презумпцію психічного здоров'я людини, якщо інше не буде встановлено в законному порядку. Відповідно до ст. 3 Закону України "Про психіатричну допомогу" кожна особа вважається такою, що не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах і в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України [16]. Ст. 1 зазначеного Закону визначає психічний розлад як розлад психічної діяльності (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам'яті), який позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати навколишню дійсність, свій психічний стан і поведінку. При цьому діагноз психічного розладу не може базуватися на незгоді особи з існуючими в суспільстві політичними, моральними, правовими, релігійними, культурними цінностями або на будь-яких інших підставах, безпосередньо не пов'язаних зі станом її психічного здоров'я.

Якщо розглядається справа про обмеження дієздатності особи суд, встановивши, що існують достатні дані, які свідчать про психічний розлад, призначає судово-психіатричну експертизу для встановлення психічного стану особи[16]. Такими даними можуть бути довідка про стан здоров'я, виписка із історії хвороби та інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами. Як зазначено у ст. 7 Закону України "Про психіатричну допомогу", забороняється визначати стан психічного здоров'я особи та встановлювати діагноз психічних розладів без психіатричного огляду особи, крім випадків проведення судово-психіатричної експертизи посмертно.

В ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання:

1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу;

2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними[17]. Якщо особа явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу [14]. Після набрання рішенням законної сили суд повинен надіслати копію його органові опіки та піклування для призначення опікуна або піклувальника, а також у разі потреби надіслати копію рішення за місцем роботи чи проживання особи, визнаної обмежено дієздатною, для організації і здійснення контролю за її поведінкою [17].

При підготовці до розгляду справи про обмеження дієздатності особи внаслідок її зловживання спиртними засобами, наркотичними засобами, токсичними речовинами, суд витребує дані, які підтверджують зазначені обставини. Ці факти можуть, зокрема, підтверджуватись актами міліції, громадських організацій, рішеннями судів [17].

Справи про обмеження цивільної дієздатності розглядаються за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про участь у процесі особи, стосовно якої розглядається справа, вирішується судом в кожному конкретному випадку.

Підставою для прийняття рішення про визнання особи обмежено дієздатною внаслідок психічного розладу є встановлення наявності психічного розладу, який не є стійким або хронічним, тобто не має ознак хронічної психічної хвороби, що є підставою для визнання особи недієздатною [13]. Незважаючи на те, що жоден з доказів за процесуальним законом не повинен мати вирішального значення для вирішення справи і прийняття рішення, суддя, не маючи спеціальних знань, фактично засновує рішення на судово-психіатричній експертизі.

Для прийняття рішення достатньо встановити наявність психічного розладу, який істотно впливає або на здатність фізичної особи розуміти значення своїх дій або на здатність фізичної особи керувати своїми діями.

Судове рішення про визнання особи обмежено дієздатною внаслідок зловживання алкогольними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами має ґрунтуватись на встановленні таких фактів:

а) зловживання цими напоями, засобами або речовинами, тобто систематичного та (або) надмірного їх використання, а також;

б) поставленням такими діями себе або свою сім'ю (інших осіб, яких вона має утримувати на підставі закону) у скрутне матеріальне становище, тобто у таке становище, коли особа не має достатньо коштів для забезпечення себе необхідним набором товарів та послуг. Формально підставою для обмеження дієздатності не вважається зловживання такими напоями, засобами або речовинами, якщо тим самим у скрутне матеріальне становище потрапляє відчужувач за договором довічного утримання (догляду), оскільки він не є особою, яка підлягає утриманню за законом[13]. Він має лише право вимагати розірвання договору довічного утримання (догляду). Цей висновок підтверджується, зокрема, й тим, що відчужувач не входить до числа осіб, які мають право на подання заяви про визнання фізичної особи обмежено дієздатною[14]..

Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду[13]. Це означає, що суд не може встановити день, від якого особа є обмежено дієздатною. Відповідно, цивільні правовідносини, які мали місце до вступу рішення суду в силу, вважаються чинними, а питання про припинення цивільних правовідносин після цього моменту вирішується в залежності від того, чи може в них і надалі брати участь обмежено дієздатна особа. Наприклад, з моменту вступу в силу судового рішення про визнання фізичної особи обмежено дієздатною припиняється представництво за довіреністю; договір доручення; договір простого товариства, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників [13].

2.3 Порядок визнання громадянина недієздатним

Цивільна дієздатність визнається за фізичними особами, які усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними. Закон захищає інтереси осіб, які з об'єктивних причин не можуть самостійно здійснювати свої права, оскільки здійснення правочинів особами, не здатних усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, може суттєво порушити їх законні інтереси (наприклад, договір дарування на користь третьої особи). Крім того, здійснення такими особами правочинів може порушити інтереси інших осіб (особа, яка складає заповіт на користь стороннього, позбавляючи спадщини своїх рідних).

А тому, якщо особа внаслідок хронічного стійкого психічного розладу здоров'я не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними, вона може бути визнана судом недієздатною.

Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Ця особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун. Він несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

За позовом опікуна або органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення психічного стану у неї поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Фізична особа визнається недієздатною з моменту надання чинності рішенням суду[додаток Б]. Але якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів про психічний стан особи може визначити у рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Порядок визнання фізичної особи недієздатною визначається Цивільним Процесуальним кодексом України. Справи про визнання особи недієздатною можуть порушувати члени її сім'ї, органи опіки та піклування[17].

Слід мати на увазі, що недієздатними можуть бути визнані не всі душевнохворі чи недоумкуваті, а тільки ті, які не здатні усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Коли суд відмовить у задоволенні заяви про визнання особи недієздатною, особа, якій такими діями була заподіяна моральна шкода, має право вимагати від заявника компенсації.

У разі визнання фізичної особи недієздатною:

* над нею судом встановлюється опіка;

* вона не має права вчиняти будь-якого правочину;

* правочини від її імені та в її інтересах вчиняє її опікун;

* відповідальність за шкоду, завдану недієздатною особою, несе її опікун.

За позовом опікуна, органу опіки та піклування суд поновлює цивільну дієздатність особи і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок одужання або значного поліпшення її психічного стану у неї поновлюється здатність усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Розділ 3. Проблеми та шляхи вдосконалення окремого провадження як виду цивільного судочинства

3.1 Проблеми окремого провадження як виду цивільного судочинства

Справи розглядуваного виду провадження мають певну специфіку, тому на практиці викликають труднощі. Аналіз судової практики свідчить про існування цілого ряду невирішених спірних питань, що потребують комплексного теоретичного усвідомлення та обгрунтування. Судовий процес в цивільних справах вимагає визначеності понять та конкретизації положень цивільного законодавства.

Найголовнішими сучасними проблемами окремого провадження є такі: 1.Невідповідність Цивільного Процесуального Кодексу України конституційним принципам здійснення правосуддя.

2. Нестабільність законодавства, відсутність системи при внесенні змін до Цивільного Процесуального Кодексу України.

3. Необхідність систематизації норм Цивільного Процесуального Кодексу України з урахуванням теорії цивільного процесу.

4. Відсутність теоретичних концепцій подальшого розвитку цивільного процесу.

5. Судочинство в цивільних справах не відповідає ні вимогам законодавства, ні теорії цивільного процесу.

6. Проблеми у забезпеченні висококваліфікованими кадрами посад суддів, адвокатів.

Однією з найголовніших проблем є те, що деякі положення Конституції не знайшли навіть формального закріплення в Цивільному Процесуальному Кодексі України. Вважається, що у такій ситуації суди мають приймати заяви від громадян та самі вирішувати питання підвідомчості (компетенції) судів.

Залишилося не розкритим і конституційне положення щодо інституту присяжних. Після набранням чинності Цивільного Процесуального Кодексу України суд присяжних так і залишився лише декларативною формальністю Конституції України. Про нього в Україні практично не згадується, незважаючи на те, що новий ЦПК мав реалізувати положення Конституції у повному обсязі. Тому виникає запитання, хіба Конституція України - це не Основний Закон, а її положення не повинні обов'язково запроваджуватися у законодавство? Другою не менш важливою проблемою цивільного судочинства є нестабільність законодавства, відсутність системності при внесенні змін до Цивільного Процесуального Кодексу України, нечіткість норм ЦПК, яка дає можливість їх двозначного тлумачення.

3.2 Шляхи вдосконалення окремого провадження як виду цивільного судочинства

Якщо існую проблема, то, звичайно, необхідно знайти шляхи її вирішення. Тільки ретельно вивчаючи цивільне законодавство ми зможемо виявити прогалини у ньому і, відповідно, вжити заходів для їх усунення. Безумовно, починати треба «зверху», тобто із самої влади і її ставлення до даної проблеми. Необхідно звернути її увагу на актуальність цього питання, і вказавши вектор руху зі свого боку сприяти вдосконаленню цивільного процесуального законодавства.

Не можна не зазначити і про необхідність вирішення такої проблеми як ставлення самих громадян до даного процесу, їх добросовісності і чесності по відношенню один до одного, до влади, до сумлінного виконання законів.

Тож шляхами вирішення проблем можуть бути:

1. Приведення у відповідність Цивільний Процесуальний Кодекс конституційним принципам здійснення правосуддя.

2. Стабілізація законодавства, вдосконалення системи внесення змін до Цивільного Процесуального Кодексу. Зокрема рекомендується ухвалити один Закон в якому буде вирішено всі сучасні проблеми цивільного судочинства, а не приймати окремі зміни, котрі тільки ускладнюють роботу над вдосконаленням норм судочинства.

3. Врахування при прийнятті Закону про внесення змін думку науковців та юристів в сфері цивільного судочинства.

4. Прийняття суддів та працівників суду проводити на конкурсній основі, за прозорими схемами, для підвищення кваліфікованості складу судової системи.

5. Прийняття постанови про поступове удосконалення проблеми технічного запису у судочинстві.

Варто звернути увагу і на такий аспект як підвищення правової освіти населення. Тобто, якщо кожен громадянин буде знати свої права та яким чином їх можна захистити, то виникатиме на багато менше проблем як у самих осіб, так і у процесі окремого провадження.

Адже досконале знання громадянами законів своєї держави є запорукою стабільного розвитку не лише особисто кожної людини, а й суспільства в загальному.



Висновки

Отже, аналізуючи викладений в роботі матеріал треба зазначити, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.

Виходячи з завдань, які ми ставили перед собою у дослідження даної теми можна скати, що ми:

- визначили процесуально - правову природу окремого провадження;

- описали порядок порушення справи окремого провадження та встановили її особливості;

- встановили, які особи беруть участь у справах окремого провадження, визначили права та обов'язки, їх правовий статус;

- описали порядок та правові основи визнання громадянина обмежено дієздатним ;

- описали порядок та правові основи визнання громадянина недієздатним;

- виявили проблеми, що виникають під час окремого провадження і пов'язані з цим порушення цивільного законодавства;

- встановили, яким способом дані проблеми можна усунути і які методи для цього можна використовувати;

- визначили шляхи вдосконалення окремого провадження як виду цивільного судочинства.

Отже, необхідно вирішити надзвичайно широкий спектр проблем як цивільного судочинства в загальному так і окремого провадження як виду цивільного судочинства. Виходячи з вищезазначеного варто сказати, що необхідно задати вектор руху, напрямок адосконалення, щоб чітко зрозуміти чого треба досягти, що змінити, а що варто залишити без змін. Досягти цього можна лише з допомогою комплексного підходу до даного питання, а також з використанням законних методів і засобів.



Список використаних джерел

Книги

Один автор

1. Белов В.А. Гражданское право: общая часть. - М.: ЮрИнфор 2002.

2. Дзера О.В. Цивільне право України: у 2-х кн. - К.: Юр. Інтер 2004. - с. 579.

3. Майданик Р.А. Аномалії в цивільному праві України: Навч.-практ. посібник. -- К.: Юстініан, 2007. -- С. 364-365.

4. Мічурін Є.О. Цивільне право України. Альбом схем: Навчальний посібник. Вид.2-ге, перероб. та доп. - Харків: Юр світ, 2008.- 352с.

5. Самойленко В. М. Цивільне право України : навчальний посібник / В. М. Самойленко. - Чернігів : Чернігівський ЦНТІ, 2006. - Частина перша. -503с.

6. Харитонов Е. О. Рецепція римського приватного права: (Теоретичні та історичніаспекти) / Е. О. Харитонов. - Одеса, 1997. -, с.226.

Два автори

7. Харитонов Є. О., Саніахметова Н. О. Цивільне право України.-К., 2003.- с.326.

Три автори

8. Білоусов Ю.В., Лозинська С.В., Русу С.Д. та ін. Цивільне право України / За ред. Стефанчука Р.О. - К.: Наукова думка, 2005. - С.138.

Пять і більше авторів

9. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О. В. Дзера (кер. авт. кол.), Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. - 2-ге вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2004.

10. Цивільне право в Україні: У 6 - ти томах. Т.1. Підручник: / Р.Б. Шишка (кер. авт. кол.), О.Л.Зайцев, Є.О.Мічурін та ін.; За ред. Р.Б.Шишки та В.А.Кройтора - Харків: Харківський національний університет внутрішніх справ. Еспада. 2007. - 540].

Без автора

11. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підрусник. - Харків: Еспада, 2006. - 776 с.

Законодавчі та нормативні документи

12. Конституція України від 28.06.1996 // Відомості Верховної Ради України. - 1996.-№30.

13. Цивільний Кодекс України від 16.01.2003. // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 40-44. - с. 356.

14. Цивільний процесуальний кодекс України. - К., 2005

15. Цивільний процесуальний кодекс України. : Коментар. - Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. - 856 с.

16. Закону України "Про психіатричну допомогу" м. Київ, 22 лютого 2000 року № 1489-III.

17. Постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним" № 3

від 28.03.1972 р.).

Размещено на Allbest.ru

...