Особливості сучасного праворозуміння

Размещено на http://allbest.ru

План

Вступ

1. Концептуальні основи сучасного світорозуміння

1.1 Концептуальні питання методології світорозуміння

1.2 Природно-правові концепції як моральний фундамент юридичного позитивізму

2. Нормативістська методологічна доктрина праворозуміння: характеристика і значення

2.1 Логіко-позитивістське тлумачення поняття, змісту права

2.2 Особливості нормативного підходу до розуміння права

3. Обґрунтування ідеї права як особливого нормативного порядку та способу людського буття

3.1 Ознаки права як регулятор суспільних відносин

3.2 Права людини в концепціях нормативного праворозуміння

Висновки

Список використаної літератури

право юридичний нормативістський державний



Вступ

Історія -- не тільки знання минулого, це й вивчення сучасного. Але сучасне не підпорядковане минулому. Навпаки, без знання віддаленого минулого неможливо передбачити апокаліптичне майбутнє. Може видатися надмірною увага сучасників до далеких держав тривалого періоду Темних віків, але такий інтерес виправданий. Ще на світанку історії, різні суперечності породили величезну кількість юридичних головоломок. Поява приватної власності, майнової нерівності, рабства, формування соціально-економічних класів з протилежними інтересами призвели до потреби у створенні такої організації суспільства, яка б відповідала новим умовам його розвитку. Так виникає держава,наслідком функціонування якої з часом стала поява права.

Виникнення права - це процес переходу від мононорм первісного суспільства до нових, ефективніших засобів регулювання суспільних відносин, процес,який об'єктивно зумовлений появою відтворювальної економіки, змінами в системі суспільних відносин, необхідністю забезпечення еквівалентного обміну між товаро-виробниками, узгодження суспільних інтересів. Право тісно пов'язане з волею держави, її функціонуванням. Це означає, що тільки держава визначає зміст норм права та використовує їх як інструмент (передусім як примусовий засіб) для досягнення своїх цілей і можливості свого функціонування. Тобто вивчення і аналіз права неможливі поза категорією "держава". Єдиним джерелом права є державна влада.

В останній час тема правової держави стала предметом особливої уваги з боку влади не випадково, а тісно пов'язана з соціально-політичними реаліями сьогодення. Цілком зрозуміло, що українська економіка, право і політика не такі «цивілізовані», як в «цивілізованих» країнах Європи чи США, однак, інакше і не могло бути, оскільки місце України в світовій системі розподілу праці в силу економічної стратифікації не з-поміж багатих країн «золотого мільярду», а на периферії глобальної капіталістичної економіки, невід'ємними рисами якої є бідність, безправ'я і тотальна корупція.

Проте зміст політико-правових інститутів України є таким самим, що і в інших країнах Європи. Насамперед, йдеться про правову державу. Історично в основу концепції правової держави як політико-правового ідеалу лягли дві ідеї:

1) правління (панування) права як антитеза правління сильних людей (rule of law not rule of men);

2) право має базуватися на розумі, а не бути лише проявом сили і влади. У такому вигляді ідея правової держави була для свого часу, безперечно, прогресивною, коли буржуазія йшла до влади і боролася проти феодального права. Саме за допомогою ліберальної і правової держави буржуазія намагалася обмежити сваволю феодальної королівської влади і встановити замість права як сукупності конкретних наказів і указів (ad hoc) право як систему загальних норм, із чого випливав принцип формальної рівності громадян перед законом.

«Право має цінність саме тому, що є нормою», стверджував ідеолог нормативістської теорії права Ганс Кельзен. В рамках його теорії - держава і право були тотожними поняттями, однак і він вважав за необхідне, аби люди підпорядковувалися не іншим людям, а абстрактним нормам права .

Однак у XX столітті ідеї правової держави було кинуто серйозний виклик як соціально-політичною практикою, так і наукою права. З'явились, наприклад, альтернативні концепції політико-правового устрою («корпоративна держава», «диктатура пролетаріату», «влада рад», «робоча демократія» тощо). З іншого боку, в Німеччині 30-х років правова держава у вигляді «Веймарської республіки» виявилася неспроможною запобігти демократичному і правовому приходу до влади нацистів. Крім того, у XX столітті певні базові принципи, на яких спиралася теорія правової держави, виявилися не зовсім реальними. Йдеться, насамперед, про принцип поділу влади, який, на думку сучасних вчених, є концептуально застарілим і не відповідає дійсності, оскільки, наприклад, у сучасних умовах правотворчу функцію виконують не тільки законодавчі органи влади, але й також органи судової (часто під виглядом тлумачення законодавства) і виконавчої влади («делеговане законодавство»). Що стосується таких важливих елементів правової держави, як демократичний устрій і права людини, то вони здебільшого носять суто формальний характер. Причому спостерігається чітка закономірність: чим бідніше країна, тим менше в ній і демократії, і реальних прав, і свобод громадян.

Доцільно зазначити, що тривалий час (більш як 70 років) у нашому суспільстві не тільки офіційною, але й єдино допустимою була ідеологія, в основі якої лежить класово-антагоністичний підхід до вивчення та пояснення сутності явищ суспільного життя. Тому й при підході до праворозуміння (наукова категорія, яка відображає результат процесу пізнання сутності права), як і до всіх інших, державно-правових феноменів, єдино можливим і фактично єдино офіційно допустимим був класовий підхід. Саме тому право розглядалось виключно як воля пануючого класу, зведена в закон. Сутність права вбачалась у його ролі класового регулятора суспільних відносин, а виникнення права пов'язувалося з необхідністю врегульовувати класові протиріччя на користь однієї із сторін класового протистояння. Ці положення відігравали роль непохитних постулатів і будь-яке відхилення від них оголошувалось ненауковим, розглядалось як серйозна ідеологічна, політична, наукова помилка, а за умов сталінізму -- і як злочин. За подібних обставин людям нічого не лишалось(лишається) крім того, як захищати свої права більш радикальними засобами, можливо навіть зі зброєю в руках.. Проблема захисту прав людини загалом, і права опиратися незаконним діям влади зокрема, не давала спокою ще античним мислителям. Не полишала вона людський розум і у середні віки, а зараз, в епоху глобалізації і загострення міжцивілізаційних суперечностей, можливо, потребує нового осмислення.

Актуальність даної теми зумовлена аналізуванням правових ідей та поглядів у розвитку історії правової думки, виявленням особливостей підходів до світорозуміння: за час багатовікової історії держави і права виникло дуже багато правових доктрин у різноманітних формах їх викладу (теоретичний трактат, філософський твір,проект конституції і т. п.) Разом з тим всім цим концепціям властиво щось загальне. Так, в рабовласницьких державах Стародавньої Греції головна увага приділялася пошуку причин переходу однієї форми правління в іншу, прагненню визначити якнайкращу, ідеальну форму правління. В середні віки основним предметом дискусій стало питання про співвідношення держави і церкви. В XVII--XVIII вв. для ідеологів буржуазії стояла вже проблема не стільки форми правління, скільки форми режиму, проблема законності, гарантій рівності перед законом. В XIX--XX вв. на першому плані були питання про соціальні гарантії, свободи і прав людини, а з кінця XIX в. проблема форм правління і правового режиму держави була істотно доповнена дослідженням зв'язків з політичними партіями і іншими організаціями, інших проблем права, з'ясуванням впливу на погляди національної правосвідомості і правової культури. Комплексне наукове аналізування нормативістського і природно-правового мислення дозволяє всебічно дослідити у праві його предметну форму і духовно-ідеальну сутність.

Мета полягає у загальнотеоретичному дослідженні поняття права, його сутності, змісту і форм існування в контексті нормативного світорозуміння. Аналізуючи типи світорозуміння для досягнення означеної мети в роботі окреслено такі завдання:

- провести порівняльний аналіз наявних підходів до праворозуміння з метою визначення їх основи;

- дослідити характер і проаналізувати співвідношення природного і позитивного права як основних структурних елементів правової реальності з позиції теорії та практики;

- проаналізувати переваги і недоліки нормативістської методологічної доктрини праворозуміння у визначенні змісту і сутності права;

- визначити ознаки права як регулятора суспільних відносин та з'ясувати доцільність антропологічного обґрунтування ідеї права як особливого нормативного порядку та способу людського буття.

Об'єктом дослідження послужили видання праць видатних зарубіжних авторів, вчених-правознавців, публікації, судження, висновки вітчизняних науковців, що дало змогу порівнявши їх якомога глибше розкрити зміст світорозуміння як внутрішню цілісність наукового, філософсько-правового процесу.

Предметом дослідження є правові концепції, що за спільною спрямованістю в обґрунтуванні сутності, цінності та призначення права об'єднуються у різні школи права.

При написанні даної роботи було використано такі спеціальні методи:

- конкретно-історичний - при розкритті змін, яких зазнали ті чи інші теорії, концепції праворозуміння;

- діалектичний - при аналізуванні співвідношення природного і позитивного права;

- спеціально-юридичний - при встановленні зовнішніх ознак правових явищ, їх відмінності між собою та відпрацюванні їх визначень;

- системно-структурний метод - при дослідженні критеріїв поділу типів праворозуміння;

- порівняльно-правовий - для визначення їх особливостей, переваг і недоліків.

Автором даної курсової роботи окреслено методологічні джерела становлення та розвитку концептуальних підходів до праворозуміння - нормативного, природно-правового, аксіологічного, антропологічного,що характеризують процес розвитку права як цілісної системи. Відповідно до мети, завдань, об'єкту та предмету дослідження робота складається з вступу, трьох розділів, що містять шість підрозділів, висновків, списку використаної літератури.



1. Концептуальні основи сучасного світорозуміння

1.1 Концептуальні питання методології світорозуміння

За весь період існування і дії такого складного багатогранного соціального явища, як право, його дослідники прагнули дати визначення останнього. Можна сказати, що скільки існує право - стільки і визначень, тобто об'єктивне розуміння права є неоднозначним. В історії філософсько-правової думки право завжди було ареною напруженої боротьби ціннісного (аксіологічного) і антиціннісного (позитивістського) підходів у його розумінні.

Хоча термін «аксіологія» був введений в наукову термінологію відносно недавно, сама аксіологічна проблематика зародилася ще в епоху античності, з того моменту, коли політичні і правові відносини стали предметом понятійно-аргументованого обговорення і теоретико-філософської критики. У межах аксіологічного підходу до права дослідника цікавить насамперед не тільки те, що в дійсності відбиває правова ідея, закон, не стільки питання, за яких причин і закономірностей, що характерні соціальній дійсності, вони виникли, але і те, що лежить в основі доцільної правової діяльності людини. Право розглядається як елемент (мета і мотив) доцільної діяльності людини, тобто цінність, благо. При цьому для дослідника дуже важливо із самого початку дати визначення права, власне кажучи, зі змістовної, а не з функціональної чи інструментальної точки зору, обґрунтувати його з позиції людського життя.

В сучасному філософсько-правовому мисленні постає специфічне і необхідне питання: Право зумовлюється цінностями чи самі цінності є породженням права? Якщо цінності існують, то право телеологічне і цільове, якщо ж ні - тоді право позитивне і самодостатнє.

З поставленого питання визріває інше, що є його логічним продовженням: Чи повинні цінності правового світогляду підтримуватися державою та суспільством? Однозначної відповіді на поставлене питання немає, хоча можна приєднатися до думки П.І. Новгородцева, що замість колишнього одухотворення піднесеною сутністю й ідеальним призначенням права ми чуємо з усіх боків вчення, які хочуть нас запевнити, що право є продукт сили і розрахунку, що воно створюється боротьбою сліпих пристрастей, для яких не властиві моральні начала.

Аксіологічна антиномія, що лежить в основі правової субстанції, завжди породжувала непереможне бажання бути однозначно й остаточно розв'язаною. Спроби такого розв'язання й визначили основні, принципово протилежні за своїм змістом, напрями у праворозумінні: нормативістський (юридичний позитивізм) і природно-правовий. Прихильники першого напрямку (при всіх існуючих розходженнях) бачать у праві систему реально діючих (тобто забезпечених владним примусом) правил поведінки людей, або примусовий порядок суспільних відносин. «Право, -- писав Г. Кельзен, -- відрізняється від інших соціальних порядків тим, що це примусовий порядок. Його відмінна ознака - використання примусу. Це означає, що акт, передбачений порядком як наслідок соціально шкідливої дії, повинен здійснюватися також і проти волі адресата (der Betroffence), а у випадку опору з його боку -- і з застосуванням фізичної сили» .

Таким чином, згідно з основним позитивістським принципом, право не визначається цінностями, а є лише інструментальним засобом для встановлення правопорядку в суспільстві. При постулюванні основної норми не стверджуються ніякі цінності, позамежні щодо позитивного права. Одночасно як телеологічна цінність виступає сам «порядок». Однак утвердження позитивного права як справді автентичного й спрямованого на встановлення правопорядку в суспільстві є самозаперечливою настановою з аксіологічного погляду. Тобто в самому запереченні правових цінностей відбувається неявне утвердження певного роду цінностей і, відповідно, самозаперечення антиціннісного підходу.

На відміну від юридичного позитивізму, природно-правові концепції більш виважено оцінюють роль цінностей у правовому розвитку. Так, природно-правова школа розмежовує телеологічні й інструментальні цінності і, визнаючи право (як систему примусово реалізованих норм поведінки) лише інструментальною цінністю, намагається дати змістовне (ціннісно-цільове) обґрунтування встановлюваного ним «порядку», іншими словами, знайти деяке надпозитивне природне право, що виступає відносно до позитивного права критерієм його правової (чи неправової) оцінки і виправдання (телеологічної цінності).

Тим самим природно-правові концепції послідовно приходили до заперечення позитивного права («реалістична школа права», «екзистенціальний напрям у право розумінні»), яке в їх розумінні принципово неспроможне забезпечити реалізацію справедливості. Але саме в такий спосіб, як зазначає А.А. Козловський, теж приходили до певного самозаперечення, оскільки «позитивували» природні принципи, робили їх абсолютними, строго обов'язковими.

Зважаючи на вказане вище, можна і в позитивістській концептуальній системі знайти аксіологічні елементи, і в природно-правовій аксіології виявити позитивістські тенденції. Отже, аксіологічні (ціннісні) аспекти права визначають пізнавальну динаміку його іманентної структури. Та вказаний момент не завжди поставав однозначно очевидним. Право в системі культури може поставати як цінність і як антицінність. Суспільство і право - взаємопов'язані й відносно незалежні динамічні системи, які перебувають між собою у відношенні гармонійної взаємодії, стимулюючи розвиток одне одного, і у відношенні протидії, гальмуючи еволюційні процеси розвитку вказаних систем. Саме в останньому випадку право може поставати як антицінність з точки зору своєї загальної значущості:

1) бути використаним у так би мовити антиправових цілях, коли державою приймаються неправові закони, антинародні нормативні акти, що нехтують правами людини;

2) свідомо не використовуватися для реалізації справедливості внаслідок відповідної зацікавленості певних соціальних прошарків чи особистих інтересів окремих індивідів, груп, наділених владою;

3) опираючись на принципи стабільності й авторитету закону, стояти на заваді правового оформлення необхідних соціальних змін;

4) навпаки, перерегулювати в нормативному плані певні соціальні відносини і цим завдати шкоди їх природному органічному розвитку.

У цілому ціннісно-антиціннісна динаміка права відіграє роль потужної аксіологічної константи правового розвитку і правового пізнання. Таким чином, право за своєю природою суперечливе, антиномічне утворення, що одночасно містить в собі ціннісні й антиціннісні властивості, котрі проявляються на різних етапах соціальної динаміки.

1.2 Природно-правові концепції як моральний фундамент юридичного позитивізму

Можуть бути виділені кілька підходів до типологізації концепцій природного права.

А) Першим з них підхід є, в основі якого лежать ключові категорії природничо-правового мислення: «природа», «розум», «природа людини». Залежно від того, на якому з цих ключових понять робиться акцент, виділяються і різні типи природно-правових концепцій: космологічні (натуралістичні та теологічні), апелюють до такої інстанції, як світовий порядок, раціоналістичні, апелюють до розуму, і антропологічні, апелюють до природі людини. Перевагою першого було прагнення підкреслити вищий, трансцендентний права характер, проте недоліком було прагнення вивести з буття природне право, належне з сущого. Другі акцентували увагу на права ідеї, відзначали людського розуму міць, проте ставили перед ним недосяжні завдання, вважаючи, що зусиллям одного тільки розуму, без звернення до реальних обставин, можливо сконструювати ідеальну систему права, яка б служила взірцем для будь-яких конкретних правових систем. Треті правильно вказували на зв'язок права з сутністю людини, проте при різній трактовці цієї сутності (природи людини) іноді втрачається гуманістичний сенс вдачі.

Б) Залежно від розуміння сенсу права треба розрізняти «старе» і «нове» природне право. Перше характерне для традиційних суспільств, і, насамперед, для Середньовіччя, де передбачалося природну нерівність людей і тому справедливість трактувалася з акцентом на групові привілеї - дворянства, духовенства і т. п. за принципом «кожному по його силі і чину». Сюди ж слід віднести і ті концепції, які обгрунтовували освічений абсолютизм XVII століття (Ж. Воден, Т. Гоббс, Б. Спіноза). Вимога рівності тут обмежувалося лише громадян між собою рівністю перед особою встановленого державою закону, державою, якому делегувалися громадянами їх права в ім'я миру і власної безпеки. «Нове природне право», у наш час отримало назву прав людини, зародилося в епоху Реформації на основі обгрунтування права на свободу з-, вести як основоположного «природженого» права і стало основою юридичної доктрини Просвітництва. У XVIII столітті «природжені» права отримали статус «невідчужуваних прав», які обмежували свавілля держави і встановлювали відносини свободи і рівності не лише між громадянами, а й між громадянами і державою.

В).За способом обгрунтування ідеї права концепції «нового природного права» можна розподілити на натуралістичні, деонтологічні і логоцентрічне, що різняться трактуванням онтологічного статусу природного права. Остання розумілося, відповідно, в якості існуючого до позитивного права (як закон природи), над позитивним правом (як моральний ідеал) і в самому позитивному праві (як його розумне ядро). Ці три типи класичних навчань природного права представлені ключовими фігурами філософії права Нового часу - Дж. Локком, І. Кантом і Г. Гегелем.

Г). Залежно від виділення різних епох у розвитку філософії й усієї культури загалом (класика й сучасність) концепції природного права можна розподілити на внутрішній класичні та сучасні (некласичні). Такий поділ важливо враховувати, оскільки трапляються твердження, ніби природничо-правове мислення вичерпало себе. З цим не можна погодитись. Вичерпала себе лише певна історична форма такого мислення. Законним спадщиною традиції природного права є мислення в категоріях справедливості, або сучасні теорії справедливості.

Таким чином, найважливішим завданням філософії права методології є аналіз світоглядно-методологічних можливостей конкуруючих типів праворозуміння, основними серед яких є правовий позитивізм і теорії природного права. У той же час для представлення більше повної картини методологічних моделей сучасного правопознання необхідно звернутися до аналізу таких способів осмислення та обгрунтування права, як об'єктивізм, суб'єктивізм і інтерсуб'ектівізм.



2. Нормативістська методологічна доктрина праворозуміння: характеристика і значення

2.1 Логіко-позитивістське тлумачення поняття, змісту права

Традиційне протистояння підходів до праворозуміння «позитивізму» і доктрини «природного права» було засліплене «внутрішнім» «нормативістським» протистоянням. І це, мабуть, виявлялося для інтелектуально вимогливих правників інтригуючим.

Позитивістська теорія права (Карл Бергбом, Габріель Шершеневич) виниклаяк опозиційна "природному праву". На відміну від природно-правової теорії, для якої основні права і свободи первинні відносно законодавства, позитивізм вводить поняття "суб'єктивне право" як похідне від об'єктивного права, установленого державою. Держава делегує суб'єктивні права і встановлює юридичні обов'язки в нормах права. Позитивізм ототожнює право і закон.

Позитивним тут потрібно визнати можливість установлення стабільного правопорядку, детального вивчення структури правової норми, підстав юридичної відповідальності, класифікації норм права і нормативних актів, видів інтерпретації. До негативних моментів цієї теорії варто віднести обмеженість розуміння права , неврахування його природно-правового спекту. Залежно від того, у чому вбачалася основа права - норм права, правосвідомість або правовідносини - сформувалися нормативістська, психологічна і соціологічна теорії.

Нормативістська теорія права - це напрям праворозуміння, який ґрунтується на уявленні про те, що право - це сукупність правових норм, встановлених державою і формально виражених у законах та інших нормативно-правових актах - письмових юридичних документах.. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.

Правові норми - це такі норми, які встановлені державою або всім суспільством, і мають формально визначений характер, загальнообов'язкові для всього населення, охороняються державою від порушень і направлені на регулювання і охорону найбільш важливих суспільних відносин і соціальних цінностей. По своєму змісту вони можуть мати моральний, політичний, економічний і інший соціальний характер. Ці норми займають особливе місце в системі соціального регулювання і вимагають спеціального вивчення.

Кожна чинна правова норма має бути промульгована «сувереном правової системи», а її авторитет має походити від авторитету суверена. Під сувереном тут розуміється особа чи державний орган, якому належить вища політична влада в суспільстві. Англійський філософ Бентам Ієремія доходить висновку, що будь-яка правова система має власного суверена; у демократичних країнах сувереном є народ,який представлений парламентом. Сувереном, на думку Джона Остіна, виступає особа, якій у суспільстві звикли коритися. Право, як вважають прихильники цієї теорії, може міститися лише у правових нормах, сформульованих та промульгованих сувереном. В Україні, наприклад, із таких норм складається Конституція України та чинне законодавство, під яким розуміються «закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України».

Годі знайти в наш час іншу таку правознавчу теорію, що викликала б стільки суперечок, знаходила б стільки принципового неприйняття й водночас - захопленого визнання, як Чисте Правознавство Кельзена. Учений, застосовуючи власну «сходинкову концепцію права», тобто ієрархію норм, ще раз привертає увагу до того, що саме конституція, будучи підпорядкованою логічній «основній нормі» як єдиному джерелу права, перебуває на верхівці «позитивної» піраміди, є осередком фундаментальних норм, а тому повинна бути стабільною, ретельно захищатись від будь-яких спроб її невиправданих змін або ж відвертих порушень шляхом видання «загальних норм» із боку законодавців чи адміністративних інституцій. На переконання професора, саме конституція є ядром як матеріального права, так і основних процедурних норм,тому і потрібні спеціальні жорсткі процедурні правила.

2.2 Особливості нормативного підходу до розуміння права

Розуміння сутності права або праворозуміння є початковою, вихідною категорією юриспруденції. Праворозуміння є виразом різноманітних поглядів, суджень і оцінок - підходів щодо пізнання сутності права у вигляді окремих правових концепцій. Для юриспруденції вихідне і визначальне значення має покладений в її основу тип розуміння права. Саме тип праворозуміння визначає парадигму (смислову модель, взірець) пізнання правових і державних явищ. З розвитком правових учень утворились такі протилежні типи праворозуміння, як юридичний і легістський. Перший базується на розмежуванні права і закону, другий - на ототожненні.

Легістський підхід розглядає право як продукт діяльності держави, тобто правом є лише наказ державної влади. Таким чином, право розглядається виключно як державно-владні настанови, що містяться у формальних джерелах (законах, указах, постановах, судових прецедентах тощо) позитивного права, тобто у тому, що має владно-примусову (законну) силу. Легістський підхід, тобто ототожнення права й закону (позитивного права), лежить в основі юридичного позитивізму.

Юридичний позитивізм, у свою чергу, базується на таких тезах:

1) право - продукт держави;

2) джерелом права є винятково правові норми, що містяться в офіційних юридичних текстах;

3) норму права можна змінити чи скасувати лише за допомогою іншої норми права, а не за допомогою посилання на мораль чи будь-які інші позаправові явища;

4) обов'язок дотримання права має абсолютний характер і акти громадянської непокори є неприпустимими.

Під правом розуміється певний соціальний регулятор, який не залежить від волі держави, хоча і може знаходити відображення у текстах законів, що видаються і забезпечуються державою.

Неопозитивістські школи права - нормативістську і аналітичну, утворюють сучасні позитивістські концепції права, які у своїх концептуальних положеннях спираються на вихідні ідеї юридичного позитивізму. Правове вчення нормативізму відноситься до формально-догматичної юриспруденції XIX в. Воно склалося на основі методології юридичного позитивізму, і є предметом для розповсюдження в сучасному західному правознавстві соціологічних, психологічних і новітніх этико-філософських концепцій.

Нормативізм Г.Кельзена. Родоначальником і найбільшим представником нормативістської школи був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881-1973 рр.). Його теоретичні погляди остаточно сформувалися в період, що послідував за розпадом Австро-угорської монархії.У той час Кельзен викладав у Віденському університеті і займався активною політичною діяльністю, виступаючи в ролі радника із юридичних питаннях першого республіканського уряду. Розроблений Кельзеном проект Конституції 1920 р., що юридично оформила утворення Австрійської республіки, діє і в даний час ( Конституція, з деякими змінами ). Після аншлюса Австрії нацистською Німеччиною учений емігрував в США. Кельзену належить велике число робіт по загальній теорії держави і права, по конституційному і міжнародному праву, а також декілька творів, присвячених спростуванню марксизму. Найвідоміша його робота - “Чиста теорія права” (у заголовок винесена авторська назва нормативізму; книга вийшла в 1934 р.).

Під чистою теорією права Кельзен розумів доктрину, з якої усунені всі елементи, чужі юридичній науці. Кельзен був переконаний, що юридична наука покликана займатися не соціальними передумовами або етичними підставами, як це доводять прихильники відповідних концепцій, а специфічно юридичним (нормативним) змістом. Згідно його переконанням дана теорія не заперечує того, що зміст будь-якого позитивного юридичного порядку, будь то право міжнародне або національне,обумовлений історичними, економічними, моральними і політичними чинниками,проте потрібно пізнавати право в його специфічно нормативному значенні. Кельзен визначає право як сукупність норм, здійснюваних в примусовому порядку (дане визначення в концепції використовується для диференціації права від інших нормативних систем, таких, як релігія і мораль).“Чиста теорія права” припускає також виключення з неї ідеологічних оцінок. Кельзен одним з перших поставив завдання щодо створення строго об'єктивної науки про право і державу.

За теорією Кельзена, право старше за державу. Воно виникло ще в первісну епоху, коли суспільство, дозволивши індивідам здійснювати акти примушення (наприклад, акти помсти) в одних випадках і заборонивши - в інших, встановило монополію на застосування сили для забезпечення колективної безпеки. Згодом правове співтовариство переростає в державу, де функції примушення здійснюються централізованим шляхом, тобто спеціально створеними органами влади. Нормативістське вчення австрійського правника істотно відрізнялося від попередніх концепцій формально-догматичної юриспруденції. Кельзен модифікував юридичний позитивізм, включивши в нього теоретичні конструкції, висунуті представниками соціологічного правознавства.Поняття права в його вченні охоплює не тільки загальнообов'язкові норми, встановлені державною владою, але і процес їх реалізації на практиці. Вельми показово, що застосування загальних норм судовими і адміністративними органами тлумачило ним як продовження правотворчої діяльності держави, як створення індивідуальних нормативних розпоряджень. Аргументуючи свою позицію, Кельзен прийшов до висновку, що будь-яка держава є правовою. Цей вивід різко контрастував з доктринами ліберальної демократії середини XX в., у яких правова держава розглядалася як альтернатива тоталітарним політичним режимам. На противагу цим доктринам Кельзен ділив держави на демократичні і недемократичні. Згідно його теорії, демократія не зводиться до затвердження законів більшістю голосів і формально-юридичних способів вирішення соціальних конфліктів. За своєю суттю демократія є пошук компромісу: вона припускає пошану до чужих поглядів і вимагає захисту інтересів меншини.

Пострадянське та вітчизняне праворозуміння. У Радянському Союзі праці Кельзена піддавались нещадній критиці М. Бухаріним, А. Вишинським, С.Кечек'яном, В.Тумановим та ін. переважно за захист «реакційних буржуазних космополітичних ідей», відмову від державного суверенітету, «затушовування експлуататорської сутності буржуазного права», «активний антикомунізм», але запроваджувалось чи не виключно позитивістське розуміння права, багато в чому суголосне з кельзенівським. Наприклад, «свій різновид суто нормативістського праворозуміння А. Вишинський легітимізував на першій Нараді з питань науки радянського права і держави в Москві, на яку в липні 1938 року були зібрані всі провідні вчені - правознавці і юристи - практики СРСР. Вона дещо модифікувала початкове формулювання основного доповідача - Прокурора СРСР, але за змістом залишила його повністю: ”Радянське право є сукупністю правил поведінки, встановлених у законодавчому порядку владою трудящих, таких, що відображають їх волю і застосування яких забезпечується всією примусовою силою соціалістичної держави, з метою захисту, закріплення і розвитку відносин і порядків, корисних і прийнятних для трудящих, повного і остаточного знищення капіталізму та його пережитків в економіці, побуті та свідомості людей, побудови комуністичного суспільства». Спочатку дефініція права А. Вишинського іменувалась, як «нормативне» визначення права, а пізніше за наполяганням самого «ідеаліста», який не хотів чути звинувачень у «буржуазному нормативізмі», змінилась на «вузьконормативний» підхід до права. Звичайно, нормативізм А. Вишинського не тотожний кельзенівському чи соціальному нормативізму Леона Дюгі. Але він не є винаходом у світовій юридичній думці, оскільки, як дві краплі води, відтворює вчення про сутність права англійців Дж. Остіна, Ш. Амоса або «українських росіян» Г.Ш ершеневича, В. Каткова та інших засновників і прихильників класичного юридичного позитивізму».

Тривалий час вітчизняна юриспруденція спиралася на легістський тип праворозуміння. Зрештою, у XX ст. у радянській, а пізніше -- в українській і російській правознавчій науці норми права досліджувалися у рамках концепцій нормативістської школи, яка у радянський період зазнавала значного ідеологічного впливу. Проте саме ідеї даної школи привели вітчизняних правознавців до розуміння сутності норми права як певного роду соціального регулятора, а, починаючи з 60-их pp. XX ст., в радянській і пострадянській юридичній літературі норми права досліджуються в основному крізь призму механізму правового регулювання, як один з його елементів.

Праворозуміння більшості сучасних українських юристів ґрунтується саме на цих уявленнях про право. Як справедливо з цього приводу зауважує український науковець Анатолій Павлович Заєць «Вузьконормативний підхід до визначення права, заснований на уявленні, що право -- це норми поведінки, викладені у законах та інших нормативних актах, встановлені і забезпечувані примусовою силою державної влади, ще й досі знаходять своїх прихильників .

Суспільство «хворіє» сьогодні нормативним позитивізмом. Це означає, що суб'єкти застосування права звикли керуватися виключно самим правовим приписом, інколи не усвідомлюючи дух законодавства, дух самого закону, дух самої правової системи. Відсутність цього праворозуміння називають нормативним позитивізмом, який теж у значній мірі успадкували від колишнього суспільства.

Останнім часом розвивається широке розуміння права. Воно орієнтується на розгляді права в правовідносинах, правосвідомості, правозастосовчих актах, суб'єктивних правах. Однак за основу сутності права цей підхід прихильники цього напряму не беруть, виходять з того, що поняття права містить у собі не тільки норми, але й інші правові явища: правосвідомість, правовідносини, суб'єктивні права, акти застосування права та ін. Не можна не погодитись з російським ученим В. Кудрявцевим, який зазначив,що професійному юристу повинна бути притаманна чітка і визначена позиція, бо ніяке побажання, переконання чи думка не можуть розглядатися як правова норма, коли вони не виражені в юридичному акті, прийнятому належним чином. Нажаль, прихильники широкого праворозуміння не враховують того, що сучасне нормативне розуміння права принципово відрізняється від традиційного вузького "нормативізму".

Отже виходячи із трактувань різних концепцій, доктрин, правових теорій, можна зазначити, що право -- це частина життя, яка змінюється разом із оточуючою дійсністю і тому може існувати поза буквою закону. Право існує на різних рівнях й у різних формах. Одна з основних форм існування права -- система норм права, що регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності. Основою позитивістських складників праворозуміння є:

· природно-правова - не є єдиною її складовою;

· другою складовою виступає легістсько - позитивістська теорія, оскільки однією з форм прояву справедливості визнається державний закон (хоча й не виключаються випадки, коли він не відповідатиме справедливості, тобто буде неправовим актом);

· третьою складовою виступають інші, недержавні,соціальні регулятори, зокрема, такі,як мораль, традиції та звичаї.Це свідчить про те, що в цій теорії використані елементи соціологічно-позитивістського праворозуміння.

Нормативістська теорія відокремлює право від реальної дійсності і вивчає його як норму (правило) про те, що (або як) повинно бути; від права реальна дійсність завжди чимось відрізняється. Таким чином, право завжди є відірваною від дійсності нормою про те, що повинно бути. Право повинно бути незалежним від будь-якого неправового фактора (від бога, держави, політичної влади, ідеології класу тощо). Єдність норм і цілісність системи забезпечує основна норма -- всеохоплююча категорія пізнання, яка виводиться за допомогою людської свідомості і не має матеріального змісту. Важливою рисою нормативізму є ідея динаміки права, його постійного і безпосереднього відновлення, самовдосконалення. Цей процес здійснюється за допомогою діяльності судів, які створюють індивідуальні норми, узгоджені з основною нормою. Правознавство як наука повинно стати вільним і незалежним від будь-якої ідеології, партії, класу, що забезпечує йому незалежність -- "чистоту". Воно мусить бути нормативною наукою, його завдання -- досліджувати лише сформульовані у праві веління, тобто те, що за правовими нормами має бути. Тільки в цьому випадку правознавство може давати дійсно наукові результати.

З одного боку, «чиста теорія» містила низку фундаментальних положень стосовно підвищеної уваги до суперечностей у праві, створення стрункої системи національного законодавства, дослідження загальної теорії та логіки правових норм, значення позитивного права для конституційної юрисдикції, яке мало хто заперечує при офіційному тлумаченні законів і конституцій і зараз.



3. Обґрунтування ідеї права як особливого нормативного порядку та способу людського буття

3.1 Ознаки права як регулятор суспільних відносин

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. В результаті тривалих досліджень сучасна юридична наука (як на рівні загальної теорії права, так і окремих галузевих наук) у цілому прийшла до праворозуміння як до втілення людської волі, що виражається в нормативних узагальненнях,які врегульовують найважливіші суспільні відносини.Вони мають повноваження визнавати правомірними чи неправомірними певні діяння (дії або бездіяльність), дозволяють або забороняють певні відносини між людьми і об'єднаннями, забезпечують методи гарантування справедливих відносин, прав і свобод людей і їхніх об'єднань, і забезпечують відповідальність і покарання для тих, хто не дотримується встановлених правил поведінки. Право не регулює питання етики, моралі, норми пристойності і т.п. Все це передбачено в морально-етичних, релігійних та естетичних нормах. Якими є специфічні ознаки визначеності права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Найвище суспільне призначення права -- забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи писали: jus est ars boni et aequi -- право є мистецтво добра та справедливості.

2. Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості -- право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. У нормативності є одна істотна риса: право виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють межі досягнутої свободи, межі між свободою і несвободою на певному ступені суспільного процесу.

3. Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності -- це основна ознака формальної визначеності права.

4. Системність права полягає в тому, що право -- це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання -- відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5. Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах, їх інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

7. Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів--дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права.

8. Сутність права -- регулятор суспільних відносин, який виражається в єдності інтересів через формальне (державне) закріплення міри свободи, рівності та справедливості. Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята до закону воля панівного класу. В усіх визначеннях права підкреслювався його класово-вольовий характер. Зміни, що відбуваються у житті суспільства, спричиняють собою насамперед зміни в змісті права.

Діалектичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у зміні співвідношення між правом як мірою свободи (є показником якості правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є інструментом підтримування правопорядку). У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним, соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

Сутність права щонайкраще розкривається через його принципи, які розвивалися, збагачувалися протягом століть.

Принципи права -- це своєрідна система координат, у рамках якої розвивається право, і одночасно вектор, який визначає напрямок його розвитку.

У принципах зосереджено світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Тому принципи права можна назвати основою правової матерії. Принципи права слід відрізняти від норм-принципів, тобто принципів, які прямо закріплені у нормах права та являють собою внутрішній зміст цих норм. Одне є безсумнівним -- в них втілюються загальнолюдські цінності.

3.2 Права людини в концепціях нормативного праворозуміння

Кожна нація має свої особливості, свою долю, свої ідеали, навіть свою мрію. Конституюючу роль становлення української правової свідомості засвідчує історичний аналіз правової традиції України. Зокрема, традиція народовладдя у Київській Русі; рецепція джерел європейського права; організація українцями власного державного устрою, відмінним від сусідніх держав; нарешті створена українцями перша в Європі демократична конституція. Прийняття 28 червня 1996 року Верховною Радою України Конституції нашої держави стало, без перебільшення, значним суспільно-політичним явищем в житті українського народу. Однак уже через декілька років стало зрозумілим, що швидких перетворень в Україні не буде. Крім того, дуже скоро виявився ряд труднощів, безпосередньо пов'язаних із функціонуванням самого Основного Закону, особливо в частині реалізації його окремих положень щодо конституційних прав та свобод громадян, далися взнаки його внутрішні суперечності як нормативно-правового акту найвищої юридичної сили. А сам Основний Закон держави, образно кажучи, виявився не зовсім готовим до ефективної «самооборони» від «настирливих» пропозицій внесення змін та доповнень до нього. Україна фактично опинилась в стані затяжної політичної кризи. Ці проблеми, на жаль, перешкоджають проведенню правової реформи в Україні, особливо у сфері захисту конституційних прав людини, і спричинені вони не тільки відсутністю коштів, повільним економічним розвитком, «різновекторністю» зовнішньої політики суспільства тощо. Ці проблеми полягають у невідповідності праворозуміння, що формувалося та складалося у більшості представників української юридичної еліти в радянський період, вимогам та реаліям сьогодення.

Видатний теоретик радянського права, за книжками якого навчався кожний сучасний український юрист, Алєксєєв визнає не лише «невідчужуваність» основних прав людини, їхній природно-правовий характер та пряму юридичну дію, а й їхню головну функцію -- обмеження державної влади: «...уперше за всю історію людства право стало набувати такої нової якості, яка дозволяє йому піднестися над владою і зрештою вирішити одну з головних проблем нашого життя, справжнє прокляття людства, -- проблему упокорення та «приборкання» політичної державної влади». Саме зараз, наголошує професор, у наш час, право та влада почали мінятися місцями. Праву як суто силовому утворенню приходить на зміну гуманістичне право -- право сучасного громадянського суспільства, дієвість якого ґрунтується в основному на природній силі природного права, свободи. Цим твердженням окреслюється новий масштаб завдань, що постають перед юриспруденцією. Легітимація права з позицій основних (фундаментальних) прав відбувається згідно з політико-правовими ідеями європейського лібералізму. Як зауважив один з видатних англійських ідеологів цього напряму А. Сміт, «кожна людина, доки вона не порушує законів справедливості, залишається абсолютно вільною досягати цілей своїми засобами».

Підписання Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року викликало негативну загальноєвропейську реакцію на правовий позитивізм, яку С.С. Алексєєв називає «другою революцією у праві» (перша -- гуманістичне піднесення прав людини у період епохи Просвітництва). Друга революція у праві позначена не тільки запереченням абсолютизації формальних позитивістських підходів до захисту прав людини, коли «формалізм намагається піднести до абсолюту елемент формальної, механічної логіки при прийнятті судових рішень, заперечуючи волюнтаристський, дискреційний елемент вибору», але й необхідністю пристосувати право до нових умов, модернізувати його. Старій ліберальній ідеї про захист прав людини на підставі закону, на якій ґрунтувалася перша європейська правова революція, приходить на зміну експериментальна ідея про необхідність захисту прав людини від закону, але на підставі конституції. Україна, ратифікувавши Конвенцію, започаткувала процес зміни панівної позитивістської парадигми права. Ця подія відкрила новий етап у розвитку української юриспруденції у питаннях юридичного захисту прав людини та основних свобод. Незважаючи на те, що зараз в Україні існує, так би мовити, «подвійний» захист цих прав та свобод -- як на конституційному рівні, так і на рівні Конвенції, -- проблеми їх практичного застосування залишаються ще не вирішеними.

Правова система є одним з важливих засобів забезпечення цілісності суспільства. Під впливом глобалізаційних процесів відбувається зближення національних правових систем та їх інститутів. Базою такого зближення виступають загальнолюдські цінності, принципи верховенства права, демократичної, соціально-правової держави тощо. Одночасно виокремлюються специфічні риси української правової системи, зумовлені національними особливостями.



Висновки

Народи найдавнішіх цивілізацій не просто першими побудували соціально-стратифіковані суспільства й держави, винайшли найдавніші форми письма, науково-практичні знання, релігійно-філософську думку, художню словесність, а й передали свої надбання нам. Ми користуємося абетковим письмом, яке винайшли фінікійці, розробленою стародавніми індійцями системою «арабських» чисел, удосконаленим староєгипетським календарем, системою конкурсних екзаменів. Їхні правові вчення пройшли багатовіковий шлях розвитку. Спочатку вони були частиною релігії, філософії, загального погляду на світ, а пізніше - осмисленням держави і права як людського мистецтва, підпорядкованого суспільним потребам.

Могутній імпульс розробці наукових вчень про державу і право дала епоха Відродження. Звільнення розуму від пут середньовіччя виразилось в безліччі правових учень про правову рівність всіх людей. Після буржуазних революцій бурхливий розвиток суспільства, звільненого від феодальних оков, показав, що недостатньо тільки юридичної рівності людей, необхідні матеріальні гарантії права, соціальна забезпеченість особи.

На всіх етапах розвитку історії правових учень кожна з правових доктрин несла на собі чіткий відбиток конкретно-історичних умов країни і епохи, політичних симпатій і антипатій автора доктрини і його однодумців. З розвитком загальнолюдської культури і систем світогляду мінялася і методологічна основа правових учень. Релігійне відношення до держави багато століть було основою консервативних і реакційних політико-правових програм; але посиланнями на божий промисел обґрунтовувалися і програми демократії. Із своїх розміркувань Руссо визнавав, що всяка влада - від бога, але і всяка хвороба від нього ж; чи означає це, що заборонено звати лікаря?.

Дослідження природи індивідів і їх відносин давало логічну аргументацію як авторитарній доктрині Гоббса, так і демократичній теорії Спінози. При будь-якому підході до рішення цих проблем головним було і залишається визначення місця людини в системі політичних і правових установ. У країнах Стародавнього Сходу і ще більш в Античному світі вже зароджувалися теоретичні основи подолання поглядів на державу і право як на щось надприродне. Тоді ж виникли ідеї демократії, думки про підпорядкування держави закону, проекти "Змішаної республіки".

...