Державна територія

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Становлення поняття державної території відбувалося у праві одночасно зі становленням і розвитком держав і включає кілька стадій, на кожній із яких територія відігравала величезну роль у житті держави, становлячи її найважливішу ознаку. Костюченко О. А. Конституційне право України: -- К.: КНЕУ, 2001. --82 с.

На етапі появи держав їхні території складали колишні племінні та родові землі. У такому вигляді територія ніяк не могла служити єдності державної влади. Тому держава із самого моменту появи мала потребу в закріпленні правового статусу своєї території. Вона прагнула зафіксувати свої просторові володіння саме як верховний суверен, тому що в рабовласницькій державі суверенітет тотожний земельній власності, сконцентрованій у загальнодержавному масштабі. Розміри земельної власності правителя при цьому не мають значення. У феодальній державі її суверенітет ототожнювали із землевласником, а розміри території держави прямо залежали від його земельної власності. Держави, що поєднували декількох власників, були недовговічними. Ситуація змінюється в пізній феодальній абсолютистській державі, коли роль державної влади значно зростає та поряд із приватною власністю на землю виникає поняття державної території як простору, у межах якого держава існує, а монарх здійснює владу.

Сучасне, найбільш розповсюджене розуміння державної території виникло на основі вчення про народний суверенітет. Обґрунтовуючи право народу створювати державу на тій території, на якій він проживає, ідеологи епохи Просвітництва розглядали, у свою чергу, державу як джерело публічної влади на цій території. Саме держава в межах своєї території здійснює верховенство, яке називають територіальним і яке є невід'ємною частиною державного суверенітету. Це не виключає існування приватної власності на землю. Але ніякі приватноправові угоди щодо землі не можуть змінити публічно-правового статусу території -- вона залишається у складі держави. Сучасне міжнародно-правове розуміння державної території ґрунтоване на таких основних принципах міжнародного права, як: недоторканність і цілісність державної території, невтручання у внутрішні справи держави, самовизначення, заборона агресивних воєн і відмова від анексій, мирне вирішення міжнародних спорів, непорушність кордонів, а також право народів розпоряджатися своїми природними ресурсами. З урахуванням цих принципів і норм державну територію можна визначити як частину простору земної кулі й атмосфери, що є надбанням народу, який проживає на цій території та знаходиться під суверенітетом створеної ним держави. юридичний державний суверенітет правовий

Актуальність теми. Територія держави об'єктивно представляє просторові межі здійснення структурі державної влади. Звідси просто доречно, але єдино вірно казати про територіальному імперативі як многоаспектном постійно чинному чинник становлення та розвитку держави. Саме поняття «територія» якє з поняттями «державна влада» і «народ» у своїй єдності утворюють формулу існування государства.

Ступінь вивченості теми. Нині у епоху становлення правової держави особливого вивчення і осмислення вимагають такими інститутами, як територіальне верховенство держави, режим державних кордонів та ін.

Методологічна основа. Слід враховувати, у процесі вивчення курсу конституційного права і теми, що стосується державної території, зокрема, використовуються такі методи дослідження, як аналіз стану та синтез явищ, статистичний, системний, порівняльний, науково-практичний з допомогою судової практики.

Науково-теоретичне значення. Сучасний стан зазначеної проблеми є багатоаспектним і визначається комплексом економіко-правових, статистичних і аналітичних досліджень як теоретичного, і практичного матеріалу. Науково- обгрунтоване досягнення цілей роботи потребує аналізу багатьох суміжних дисциплін, підвищуючи цим базові знання автора курсової роботи



Розділ І. Основні характеристики території держави

1.1 Поняття, юридична природа та склад державної території

Територія (від лат. territorium) -- частина географічного середовища, яку можна розглядати як основу існування окремого суспільства. З точки зору міжнародного права територія -- це різні простори земної кулі з її сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір та небесні тіла, що в ньому знаходяться. . Ігнатьєв П. Країнознавство: Навчальний посібник/ Павло Ігнатьєв,. -Чернівці: Книги-ХХІ, 2004. -139 с. Для території властиві наступні риси:

· відповідний розмір;

· протяжність (зі сходу на захід, з півночі на південь);

· компактність;

· географічне положення (наявність виходу до моря, протоки і канали, які проходять кріз територію);

· населення (чисельність, щільність);

· кліматичні умови;

· особливості ландшафту;

· характер надр та ступінь їх промислової розробки;

· характер прикордонних територій;

· період існування.

Ці головні показники дозволяють розрізняти види територій та зумовлюють існуючий на них правовий режим або механізм здійснення влади.

За основними видами територіального режиму територію можна поділити на:

· державну територію;

· територію зі змішаним режимом;

· територію з міжнародним режимом.

Державна територія -- частина земної кулі, що окреслена кордонами держави і перебуває під її суверенітетом, тобто належить певній державі, яка здійснює в її межах своє територіальне верховенство. Приналежність і верховенство є двома основними ознаками державної території.

У процесі історичного розвитку політико-правової думки погляди на державну територію докорінно змінювалися. За часів феодалізму територія держави ототожнювалася з приватною земельною власністю монарха, при чому будь-які зміни державної території могли відбуватися на підставі приватноправових угод, укладених монархом, який вправі був купувати, дарувати, обмінювати землі. В епоху Просвітництва з'являються перші ідеї про те, що власність держави на територію має бути публічною (суверенною) і не залежати від права приватної власності на ту чи іншу земельну ділянку. В цей же час виникає розуміння того, що до складу державної території входять також і водні, в т.ч. морські, простори. Внаслідок буржуазно-демократичних революцій остаточно утверджується ідея, згідно з якою єдиним власником території держави є виключно народ. . Ігнатьєв П. Країнознавство: Навчальний посібник/ Павло Ігнатьєв,. -Чернівці: Книги-ХХІ, 2004. -11 с.

Приналежність до держави та її територіальне верховенство є основними ознаками державної території, котрі, як правило співіснують одночасно. Проте окремі тимчасові винятки з цього правила можливі у випадках військової окупації та міжнародно-правової оренди території.

Приналежність території до держави означає, що держава виступає публічним володільцем належної їй території і будь-які зміни цієї території можливі винятково на публічно-правових підставах. Тобто вчинення приватноправовими власниками різного роду правочинів (купівля-продаж, міна, дарування, оренда тощо) щодо належних їм земельних чи водних ділянок жодним чином не впливає на територіальне верховенство відповідної держави.

Територіальне верховенство держави означає, що її влада є суверенною і вищою стосовно усіх фізичних та юридичних осіб, які знаходяться в межах її території, а також те, що на території однієї держави виключається можливість дії публічної влади іншої держави.

В окремих випадках на території певної держави можуть застосовуватися іноземні закони та рішення іноземних судів, проте підстави та межі такого застосування в будь-якому разі визначаються лише цією державою. Уся законодавча, виконавча та судова влада держави поширюється як на власних громадян та організації-резиденти, так і на іноземців та організації-нерезиденти, що знаходяться на території цієї держави. Баламезов С. Конституційне право. Підручник для вузів. - М., 2000.-287 с.

Територіальне верховенство держави містить у собі і юрисдикцію держави, тобто право її судових і адміністративних органів у межах своєї компетенції розглядати і вирішувати усі справи на визначеній території. У той час як повна і виключна влада держави обмежена її територією, юрисдикція держави в деяких випадках поширюється за межі її території. Зокрема, юрисдикція держави поширюється на морські судна, що плавають у відкритому морі під її прапором, на її повітряні судна, що знаходяться у повітряному просторі загального користування, на запущені державою в космічний простір космічні апарати та їхній екіпаж. Таку ж юрисдикцію має прибережна держава стосовно штучних островів, споруд і установок, що знаходяться у межах виключної (морської) економічної зони. Одним із проявів територіального верховенства держави є також її здатність забезпечувати виконання усіма фізичними та юридичними особами, які перебувають у межах її юрисдикції, своїх владно-правових розпоряджень, в т.ч. за допомогою засобів примусу.

До складу території держави входять:

· сухопутний простір, тобто сухопутна територія материка та (або) островів;

· водна територія, яка складається із внутрішніх материкових і морських вод, а також територіального моря;

· повітряний простір держави, тобто частина атмосфери, що знаходиться над сухопутною та водною територіями держави. Верхня межа повітряного простору одночасно є лінією розмежування космічного та повітряного просторів. Висотний показник цієї лінії остаточно не визначений, але в силу звичаю вважається, що повітряний простір простягається до закінчення щільних шарів атмосфери, тобто орієнтовно до висоти в 100-110 км.;

· надра, тобто частина земної кори, що розташована під сухопутною та водною територією держави без обмеження по глибині (до центру Земної кулі). Тут має місце певна колізія норм міжнародного та внутрішнього права України, оскільки внутрішньодержавне законодавство України, зокрема ст. 1 Кодекс України « Про надра» від 27.07.1994 № 132/94-ВР, ред..- 07.11.2012 Кодексу України про надра, все ж обмежує надра максимальною глибиною - глибиною, доступною для геологічного вивчення та освоєння. Проте на сучасному технічному і технологічному рівні експлуатації надр практичних проблем наведена колізія не створює.

Державна територія представляє собою не лише простір, в межах якого здійснюється суверенна влада держави, але і природне середовище з його компонентами - сушею, водами, повітрям, надрами та живими ресурсами. Все це складає матеріальний зміст державної території і перебуває у власності народу, який утворює конкретну державу. Ці компоненти державної території не можуть використовуватися іноземними державами, їх юридичними та фізичними особами без згоди територіального суверенна. Відповідно до низки резолюцій Генеральної Асамблеї ООН держава в силу свого суверенітету самостійно вирішує питання про допуск іноземних осіб до експлуатації її природних ресурсів, а іноземні держави і особи зобов'язані поважати приналежність будь-яких природних ресурсів територіальному суверену та його право на власний розсуд визначати режим використання цих ресурсів.

1.2 Територіальний суверенітет країни

Державною територією, відповідно до конституційного права, є частина земної кулі, що належить певній державі і в межах якої вона здійснює своє територіальне верховенство. З одного боку, державна територія виступає як об'єкт права власності, а, з іншого боку - вона визначає просторову межу державної влади. У Конституції України закріплено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні й інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу (ст.13 Конституції України) Конституція України-Верховна Рада України; Конституція, від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Таким чином, Основним Законом держави передбачене право народу на володіння, користування і розпорядження як самою територією, так і всіма її природними ресурсами і багатствами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають із міжнародного співробітництва держав на принципі взаємної вигоди і міжнародного права.Таким чином, територія виступає не тільки в якості матеріальної бази й екологічного середовища існування народу, але і є матеріальною базою суверенітету як основної властивості державної влади. Недарма міжнародне право передбачає, що жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування. Як об'єкт права власності державна територія може бути предметом цивільно-правових угод: купівлі-продажу, міни, дарування, оренди та ін. Територіальне верховенство держави прямо зв'язане з державним суверенітетом і виступає в якості одного з його складових елементів.

Ст.2 Конституції України проголошує Конституція України-Верховна Рада України; Конституція, від 28.06.1996 № 254к/96-ВР, що суверенітет України поширюється на всю її територію. У міжнародному праві, відповідно до визначення Міжнародного суду, територіальне верховенство розуміється як територіальний суверенітет. Територіальний суверенітет можна визначити як право держави здійснювати виняткову юрисдикцію стосовно всіх осіб і предметів на своїй території. Отже, правовий режим усіх суб'єктів і об'єктів, що знаходяться на території держави, визначається і регулюється винятково її законами, і держава вправі не допускати на своїй території діяльності будь-якої іншої держави або організації. При практичній реалізації територіальний суверенітет виявляється у виді територіального верховенства народу і держави. Байрачна А.К Конституційне право України: .-Х.: Право, 2008.-234 с. Таке верховенство передбачає: право народу на самовизначення; визнання того, що будь-які територіальні зміни статусу державної території або її частини, будь-яка зміна державних кордонів повинні провадитися винятково у відповідносте з прямим волевиявленням народу, згодою держави і міжнародного права без будь-якого втручання ззовні, погрози силою або її застосування, з обов'язковим наступним затвердженням будь-яких територіальних змін вищим законодавчим органом держави; право держави на прийняття законів і правил, що регулюють режим державної території й окремих її складових частин, питання громадянства, місця проживання, переміщення, в'їзду і виїзду з країни й інших прав і свобод людини; виняткову й абсолютну владу держави в межах державної території, що виключає владу будь-якої іншої держави, якщо інше не встановлено спеціальною міжнародною угодою; невтручання у внутрішні справи держави з боку інших держав, міжнародних організацій, іноземних фізичних і юридичних осіб; визнання недоторканності державної території; наявність невід'ємного права держави всіма наявними законними способами захищати недоторканність своєї території і державних кордонів, політичну незалежність і цілісність своєї держави, а також життя, майно, честь і гідність громадян, майнові та інші немайнові права фізичних і юридичних осіб; виключне право територіального суверена на надання дозволу із використання державної території і її природних ресурсів іноземними фізичними і юридичними особами і здійснення безпосереднього контролю за цим.

Отже, ніхто не вправі насильно позбавляти державу в належній їй території відповідних природних ресурсів і змінювати державні кордони. Земля і державні надра не можуть використовуватися іншими державами або їхніми представниками в промислових цілях без згоди територіального суверена. Межі дії територіального верховенства кожної держави обмежуються її державними кордонами. Правда, у ряді випадків держави вправі здійснювати свою юрисдикцію стосовно осіб і дій, вчинених за межами своєї території. Є загальновизнаним, що юрисдикція держави може поширюватися за межами її кордонів тільки на свої військові кораблі у відкритому морі, повітряні судна поза своєю територією і на космічні об'єкти та їхні екіпажі.

1.3 Правові підстави та способи зміни державної території

Правові підстави зміни державної території - це встановлені способи надбання чи втрати державою своєї території. Перелік таких основ історично не був постійним. Визнаючи право війни, держави одночасно визнавали право застосовувати силу для зміни державної території. Анексія як територіальне надбання переможця у війні була найважливішим стимулом для агресії. Колоніальні захоплення були юридично виправданими завдяки закріпленню в міжнародному праві відкриття „цивілізованими народами” нових земель. Ігнатьєв П. Країнознавство: Навчальний посібник/ Павло Ігнатьєв,. -Чернівці: Книги-ХХІ, 2004.-39 с.

Міжнародному праву були відомі також спроби держав поширити суверенітет на міжнародні простори, такі як світовий океан, і силою зброї відстоювати ці домагання.

Сучасний перелік правових основ зміни державної території базується на забороні використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що на забороні використання з цією метою сили чи погрози силою. Це означає, що територіальні зміни не повинні піддавати загрозі чи порушувати міжнародний мир і безпеку. Виключенням є національно - визвольні війни, ведення яких міжнародним правом поки не заборонене й у результаті яких можуть відбуватися територіальні зміни. Визначаються такі загальні правові підстави зміни державної території: самовизначення, цесія, ефективна окупація, давнина володіння. Специфічною правовою підставою тимчасової зміни державної території є оренда. Не можуть бути визнані правомірними такі способи зміни державної території, як анексія, військова окупація.

Держава може придбати територію відповідно до діючого міжнародного права як іншої держави, так і внаслідок ефективної окупації нічийних і ненаселених територій. Утрата державою частини своєї території можлива тільки на користь іншої держави та тільки на підставі, передбачених у міжнародному праві. Придбання чи втрата державної території завжди пов'язана з повним або частковим придбанням чи втратою суверенітету щодо цієї території.

Самовизначення ґрунтується на принципах рівноправності та самовизначення народів, закріпленому в Статуті ООН Статут Організації Об'єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26.06.1945 , ред. від 16.09.2005, а також в Міжнародних пактах про права людини 1966 р Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966, рат. від 19.10.1973. Але будь-які спроби територіальних змін, ґрунтовані на принципах самовизначення, виключають серйозні труднощі та нерідко закінчуються збройним конфліктом. Можна навести незначну кількість прикладів, коли право на самовизначення було реалізовано без застосування сили чи погрози силою.

Основна проблема при зміні державної території на підставі

самовизначення пов'язана з юридичною невизначеністю суб'єкта цього права та з колізією принципів самовизначення та територіальної цілісності держави. Ця колізія вирішена лише щодо колоніальних і залежних народів - вини мають право боротися за свободу та незалежність, вільно визначати свій політичний статус, без утручання ззовні, і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток. Державотворення, вільне приєднання до іншої незалежної держави чи об'єднання з нею, установлення будь - якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення. Саме таке розумінні принципу самовизначення призвело до розпаду колоніальних імперій наприкінці 50-х - початку 60 - х років ХХ ст.. і до утворення більш ніж сотні нових держав.

У випадку самовизначення з метою державотворення народу, що самовизначається, має належати територія, на якій він проживає й у межах якої виявляється його економічна, соціальна та культурна самобутність, що характеризує цей народ як суб'єкт самовизначення. При самовизначенні не повинно виникати питання про від платність придбання цієї території в державі, що здійснює на ній територіальне верховенство. Право на самовизначення не може обумовлюватися згодою інших суб'єктів федерації, а також наявність в території, на якій відбувається самовизначення, зовнішніх кордонів з іншими державами. Буткевич В.Г Міжнародне право: Основні галузі - К.: Либідь, 2004. -415 с.

Цесія - це передача території однією державою іншій на підставі публічно - правового міжнародного договору. Приватноправовий договір цесії не спричиняє зміни публічного титулу державної території. Цесія може бути відплатною. Відплатна цесія може мати форму купівлі - продажу території чи обміну територіями. У разі відплатної цесії презюмується рівноцінність компетенції. Безвідплатна цесія здійснюється у формі дарування. Цесія може бути повною та неповною. Повна цесія означає повний і остаточний перехід території під суверенітет іншої держави. Неповна цесія (оренда) не пов'язана з безповоротною втратою державою переданої території.

Купівля - продаж території. З огляду на те, що правовою формою здійснення угоди є публічно - правовий договір, він має бути укладений з дотриманням права міжнародних договорів. Усі інші умови здійснення купівлі- продажу зазвичай відносять на розсуд сторін. Мотиви купівлі - продажу державної території, як правило не мають міжнародно-правового значення. Протягом тривалого часу купівля - продаж державної території вважалась звичайним явищем. У сучасній міжнародно-правовій практиці вона зустрічається вкрай рідко.

Обмін територіями. Міжнародне право не встановлювало і не встановлює правових основ для обміну державними територіями та спеціально не регулює правила його здійснення. Але, зважаючи на те, що , як і в разі з купівлею - продажем державної території, правовою формою здійснення такого акта є публічно - правовий договір, він має бути укладений із дотриманням права міжнародних договорів. При обміні територіями неприпустиме порушення принципу рівності та самовизначення. Усі інші умови здійснення обміну державними територіями зазвичай відносять на розсуд сторін. МацкоА.С. Міжнародне право: Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2005. -131 с.

На практиці обмін територіями є одним із прийнятих способів вирішення прикордонних територіальних спорів. Іноді обмін, викликаний вирішення прикордонних територіальних спорів. Іноді обмін викликаний прагненням усунути роздробленість території та переслідує економічні цілі. У практиці тоталітарних держав обмін територіями може мати ідеологічне підґрунтя. Обмін територіями зберігає значення й у сучасних міжнародних відносинах.

Окупація - спосіб придбання території, яка нікому не належить (terra nullius) . Окупація була надзвичайно поширена в епоху географічних відкриттів. При цьому населення таких територій, у тому числі народи, що мали державність, вважалися нецивілізованими, і їх права на територію в рахунок не брали. Спочатку окупація проводилася за допомогою встановлення прапору держави, яка вважала себе першовідкривачем території, і заява про її приєднання. Згодом на окупованих територіях держави почали створювати колоніальні адміністрації. У сучасному світі окупація втратила значення як підстава для придбання території, тому що на Землі не залишилося нічийних територій. Гіпотетично окупація можлива в разі, наприклад, виникнення у відкритому морі нових островів у результаті геологічних процесів. Баймуратов М.О. Міжнародне право. - X.: Одіссей, 2002. -318 с.

Ефективна окупація можлива в тих випадках, коли держава не має договірного чи судового підтвердження володіння частиною своєї території. Тому питання про ефективну окупацію може розглядатися не тільки щодо terra nullius, а й щодо спірних територій. У разі придбання територій внаслідок ефективної окупації кожна зі сторін, що претендують на територію, доводить, що вона здійснює свій суверенітет на цій території більш ефективно. Тому обґрунтування державою свого права на територію має бути пов'язане не стільки з публічним проголошенням наміру володіти цією територією, скільки з постійним, безупинним і досить тривалим проявом її влади на цій території. У сучасній міжнародно-правовій практиці спори, пов'язані з ефективною окупацією, досить рідкі.

Давнина володіння у практиці не є загальновизнаною підставою для зміни державної території. Претензії, пов'язані з давниною володіння, зазвичай ґрунтуються на тривалому та мирному публічно - правовому контролі над територією, що можна розцінювати як здійснення суверенітету de facto при відсутності зустрічних домагань із боку інших держав. Загальновизнано, що, якщо дії, що породили давнину володіння, протиправні, права на територію не виникають.

Поняття давнини володіння дуже близьке до ефективної окупації. Але при давнині володіння не може виникати спору щодо юридичної приналежності території, як це відбувається при обґрунтуванні ефективної окупації. Територія, на якій певна держава здійснює суверенітет та претендує на її придбання за давниною володіння, юридично належить іншій державі. Сучасна практика майже не має справи з апеляцією до давнини володіння, що не виключає можливості використання цієї підстави для вирішення територіального спору.

Не є правовими підставами для зміни державної території анексія, військова окупація. Будь - які територіальні зміни, що виникли на підставі або внаслідок анексії чи військової окупації, мають бути визнані юридично недійсними.

Анексія - насильницьке приєднання території однієї держави до території іншої. Протягом майже всієї історії людства вона була основним видом придбання території і вважалася правом переможця. У більшості випадків анексії були наслідком завоювань. Оскільки анексії не вважалися протиправними, то зазвичай вони одержували юридичне закріплення в мирних договорах й у внутрішньому законодавстві. Баймуратов М.О. Міжнародне право. - X.: Одіссей, 2002. -321 с.

Військова окупація - це тимчасове захоплення збройними силами однієї держави території іншої. На думку від анексії військова окупація не спричиняє зміни приналежності (титулу) території. Військова окупація зазвичай має місце в ході міжнародного збройного конфлікту. Оскільки стан військової окупації пов'язаний із фактичним здійсненням влади на окупованій території, міжнародне право встановлює зобов'язання для держави, що окупує. Військова окупація, незалежно від її тривалості, не створює правових основ для зміни державної території.

Розділ ІІ. Загальні визначення державних кордонів

2.1 Поняття та види державних кордонів

Державні кордони визначають межі державної території. Значення цих кордонів полягає, перш за все, в тому, що вони встановлюють межі належної державі території з усіма її ресурсами, а також визначають межі територіального верховенства держави. Бисага Ю.М,. Бисага Ю.Ю Конституційне право України: Навчальний посібник .-Ужгород: Ліра, 2007.-211 с.

Державний кордон - це зазначена на картах та закріплена на місцевості лінія і перпендикулярно проведена через неї вертикальна площина, що визначає зовнішні межі державної території, а також відділяє держану територію від інших просторів.

Залежно від місця проходження державного кордону розрізняються сухопутні, водні та повітряні (бокові) кордони.

Сухопутні кордони відділяють сухопутну територію однієї держави від такої ж території суміжної держави. Залежно від способу визначення сухопутного державного кордону розрізняються такі його види:

· орографічний державний кордон - це ліня, проведена за природними рубежами з урахуванням рельєфу місцевості. Найчастіше такий кордон проводиться по гірським хребтам та вододілам, а також по руслам рік, в т.ч. висохлих;

· геометричний державний кордон - це пряма лінія, яка з'єднує два визначені штучні чи природні орієнтири і перетинає місцевість без урахування її рельєфу. Такий спосіб проведення кордону часто застосовується при розмежуванні пустинних та незаселених територій;

· астрономічний державний кордон - це лінія, що проходить через визначені географічні координати і, як правило, збігається з лініями астрономічних паралелей або меридіанів. Зокрема, частина державного кордону між США та Канадою проведена по 49-й паралелі північної широти та 141-му меридіану західної довготи.

Повітряні (бокові) кордони представляють собою вертикальну площину, проведену перпендикулярно лінії сухопутного та водного державного кордону. Як уже наголошувалося раніше, верхня висотна межа повітряного простору міжнародним правом остаточно не встановлена, проте зазвичай вважається, що висотна межа повітряного простору складає близько 100-110 км від поверхні Землі, тобто найменшу стійку висоту орбіти штучних супутників Землі.

Водні кордони підрозділяються на озерні, річкові та морські.

Озерні кордони проводяться по прямим лініям, що з'єднують виходи державного кордону до берегів озера чи іншої подібної водойми.

Річкові кордони поводяться: на судноплавних річках - по середині головного фарватеру або тальвегу (лінії найбільших глибин) річки; на несудноплавних річках (ручаях) - по їх середині або по середині головного рукава річки. Оскільки такі лінії на річках чи озерах часто змінюються внаслідок різноманітних природних явищ, прикордонні держави в договорах між собою або у внутрішньому законодавстві визначають, залишається лінія кордону незмінною або змінюється відповідно до зміни властивостей відповідних водних об'єктів. Так, згідно з п. 3 ст. 3 Закону України від 04.11.1991 р. № 1777-ХІІ “Про державний кордон України” Закон України «Про державний кордон України» від 04.11.1991 № 1777-XII, ред..- від 18.10.2012 державні кордони не переміщуються як при зміні рівня або обрису берегів рік, озер та інших подібних водойм, так і при відхиленні русла річки (ручаю) в той чи інший бік. Іноді у міжнародній практиці зустрічається проведення кордону по одному з берегів ріки. У тім, подібні ситуації надзвичайно рідкісні, оскільки при цьому одна з прибережних держав практично усувається від використання водних ресурсів ріки.

Морські кордони, як правило, визначаються відповідно до норм міжнародного права, закріплених низкою міжнародних багатосторонніх конвенцій, зокрема, Конвенцією про відкрите море 1958 р Конвенція про відкрите море від 29.04.1958, набрав чинності- 30.09.1962., Конвенцією про територіальне море та прилеглу зону 1958 р Конвенція про територіальне море та прилеглу зону від 29.04.1958., а також Конвенцією ООН з морського права 1982 р Конвенція Організації Об'єднаних Націй з морського права від 10.12.1982. Лінія державного кордону проходить по зовнішнім лініям територіальних вод.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. кожна держава має право встановити ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, які відраховуються від: Конвенція Організації Об'єднаних Націй з морського права від 10.12.1982

а) лінії берега, тобто лінії найбільшого відпливу - якщо берегова лінія є рівною;

б) прямої вихідної лінії, якщо берегова лінія є сильно порізаною або якщо у безпосередній близькості від берега знаходиться значна кількість островів. Пряма вихідна лінія з'єднує точки суші, що найбільше виступають у море, при цьому води, розташовані в бік берега від прямої вихідної лінії мають статус внутрішніх морських вод.

До внутрішніх морських вод включаються:

· води, розташовані в сторону берега від прямих вихідних ліній;

· води портів до лінії, яка проводиться через точки будівель (споруд), що найбільше виступають у море;

· води заток, бухт, лиманів, береги яких належать державі по лінії входу до них, за умови, що ця лінія не перевищує 24 морські милі;

· води історичних заток, тобто води заток, бухт, лиманів, ширина входу до яких перевищує 24 морські милі, але історично розглядаються світовим співтовариством як територія певної країни, на яку повністю поширюється її територіальне верховенство. Тобто підставою для юридичного визнання такого кордону є, по-перше, тривале використання державою таких саме як внутрішніх, а по-друге, - визнання правомірності такого використання з боку невизначеного кола інших держав. До числа історичних заток відносяться затоки Петра Великого (ширина входу - 102 морські милі) та Оленецька (70 морських миль) в Росії, Гудзонова затока2 в Канаді (60 морських миль), Вагнер-фіорд у Норвегії (27 морських миль) та інші затоки.

2.2 Встановлення державних кордонів

Державні кордони встановлюються, як правило, у договірному порядку між суміжними державами. Процес встановлення кордону складається з таких стадій:

1) делімітація - визначення в договірному порядку загального напряму проходження державного кордону шляхом детального словесного опису характерних місць його проходження (ріки, озера, гірські хребти, умовно обрані об'єкти тощо) та графічного зображення на картах.;

2) демаркація - це позначення лінії державного кордону на місцевості шляхом встановлення спеціальних прикордонних знаків (наприклад, стовпів, пірамід - на суші; створів, віх, маяків - на воді). Кравченко В. В. Конституційне право України: Навчальний посібник.-Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004-135 с.

Процедура делімітації та демаркації кордону найчастіше здійснюється змішаними комісіями, утвореними зацікавленими сторонами на паритетних засадах. Комісія з делімітації укладає протокол-опис державного кордону, формує альбом карт та картографічних і географічних робіт. На підставі цих документів між суміжними державами укладається договір про кордон. Після підписання та ратифікації цього договору обома країнами спільна комісія приступає до процедури демаркації кордону, в процесі якої укладаються демаркаційні документи - протоколи-описи проходження лінії кордону на місцевості, протоколи-описи встановлених прикордонних знаків тощо. Станом на початок 2005 р. Україна має делімітовані та демарковані державні кордони з Угорською та Словацькою Республіками, а також Республікою Польща, делімітовані та частково демарковані - з Республікою Молдова та Республікою Білорусь, делімітовані та демарковані лише в межах сухопутних ділянок кордону та кордону по річці Дунай - з Румунією, делімітовані лише по сухопутних ділянках кордону - з Російською Федерацією.

2.3 Режим державних кордонів

З метою забезпечення цілісності та недоторканності території держави на її кордонах встановлюються режим державного кордону та прикордонний режим.

Правовий режим державного кордону визначається сукупністю міжнародно-правових та внутрішньодержавних норм. Міжнародні договори України, які стосуються її державних кордонів, різноманітні за своїм змістом. Вони визначають, зокрема, лінію проходження кордону та систему позначень цієї лінії на місцевості, режим державного кордону України із суміжними державами в цілому чи на окремих його ділянках, а також врегульовують питання використання прикордонних територій (наприклад, прикордонних вод та земель) тощо. Адміністративний режим державного кордону, як правило, визначається актами внутрішнього законодавства кожної країни. В Україні основним актом, який регулює питання державного кордону є Закон України 04.11.1991 р. № 1777-ХІІ “Про державний кордон України” (ВВР, 1992, №2, ст. 5). Закон України «Про державний кордон України» від 04.11.1991 № 1777-XII, ред..- від 18.10.2012

Режим державного кордону складається з таких елементів:

1) режим утримання державного кордону, тобто порядок облаштування і підтримання у належному стані прикордонних знаків, обладнання, прикордонних просік, проведення їх контрольних оглядів та перевірок проходження лінії кордону. Як правило, по лінії державного кордону проводиться контрольно-слідова смуга шириною до 6 м (в Україні - 5 м), встановлюються інженерні та інші споруди, що перешкоджають несанкціонованому перетинанню державного кордону;

2) режим перетинання державного кордону особами та транспортними засобами, а також переміщення через державний кордон товарів, вантажів та іншого майна. Відповідно до ст. 9 Закону “Про державний кордон України” Закон України «Про державний кордон України» від 04.11.1991 № 1777-XII, ред..- від 18.10.2012залізничне, автомобільне, морське, річкове, поромне, повітряне та інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, що встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України. Пункт пропуску через державний кордон України - це спеціально виділена територія на залізничних і автомобільних станціях, у морських і річкових портах, аеропортах (аеродромах) з комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна;

3) режим пропуску через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна. Згідно зі ст. 12 вищеназваного Закону пропуск осіб, які перетинають державний кордон України, здійснюється органами охорони державного кордону (входять до складу Державної прикордонної служби України) за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Пропуск через державний кордон України громадян України здійснюється у порядку, встановленому Законом України від 21.01.1994 р. №3857-12 “Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України” Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 № 3857-XII. Пропуск транспортних засобів, вантажів та іншого майна через державний кордон України провадиться відповідно до митного законодавства України і міжнародних договорів України.

4) режим ведення на державному кордоні та в безпосередній близькості від нього промислової, господарської та інших видів діяльності. За загальним правилом така діяльність забороняється і може провадитися лише у виключних випадках з дозволу органів Державної прикордонної служби за умови, що ця діяльність не заподіюватиме шкоди території суміжної держави, не створюватиме загрози здоров'ю населення, екологічній та іншій безпеці, а також не створюватиме перешкод у забезпеченні непорушності державного кордону;

5) порядок та процедури вирішення з іноземними державами спорів та інцидентів, пов'язаних з державним кордоном. Для вирішення питань, пов'язаних з режимом державного кордону держави призначають прикордонних представників (комісарів, уповноважених тощо) та їх заступників. Ці представники розглядають інциденти, пов'язані з порушенням режиму державного кордону, а також вживають заходів для попередження таких порушень. Рішення, спільно прийняті уповноваженими з приводу того чи іншого порушення режиму державного кордону, набувають чинності з моменту підписання відповідного протоколу. В Україні Прикордонні уповноважені та їх заступники призначаються постановою Кабінету Міністрів України.

Прикордонний режим встановлюється з метою створення належних умов для охорони державного кордону. Відповідно до ст.ст. 22-23 Закону України “Про державний кордон України” Закон України «Про державний кордон України» від 04.11.1991 № 1777-XII, ред..- від 18.10.2012 прикордонний режим встановлюється у прикордонній смузі та контрольованих прикордонних районах.

Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості. До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення. Ширина прикордонної смуги, як правило, не перевищує 5 км, а на окремих ділянках кордону може не встановлюватися взагалі.

Контрольовані прикордонні райони встановлюються, як правило, в межах території району, міста, селища, сільради, прилеглої до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється органами Державної прикордонної служби України. До контрольованого прикордонного району включаються також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних річок, озер та інших водойм України і розташовані в цих водах острови.

Зміст прикордонного режиму складає встановлення:

· спеціальних правил постійного проживання, тимчасового перебування, проїзду (проходу), пересування осіб та транспортних засобів;

· спеціального порядку господарської, промислової та іншої діяльності, проведення масових заходів;

· спеціальних правил обліку та утримання маломірних самохідних та несамохідних суден (човнів), а також їх пересування у територіальному морі, внутрішніх водах прикордонних водойм.



Розділ ІІІ. Режимні особливості державної території

3.1 Принципи правового регулювання режиму державної території

В сфері користування державною територією застосовуються такі принципи міжнародного права:

· принцип непорушності кордонів;

· принцип цілісності та недоторканності державної території;

· принцип невтручання у внутрішні справи держави;

· принцип заборони агресії;

· принцип рівноправності і самовизначення народів;

· право народу розпоряджатися своїми природними ресурсами.

Декларація принципів міжнародного права виділяє 2 спеціальні принципи, що стосуються державної території та державних кордонів, це: Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами від 24.10.1970

1) Принцип непорушності державних кордонів.

Даний принцип регламентує відносини держав з приводу встановлення й охорони розділяючого їх території кордону та вирішення спірних питань у зв'язку з кордоном. Ідея непорушності кордонів вперше отримала своє правове оформлення в договорі СРСР з ФРН від 12 серпня 1970 р., а потім в договорах ПНР, НДР і ЧССР з ФРН. З цього часу непорушність кордонів стала нормою міжнародного права. Зміст принципу і тенденції його розвитку можна відстежити також по резолюціям, деклараціям міжнародних організацій. До них відносяться в першу чергу акти органів ООН, зокрема Декларація принципів, що стосуються дружніх відносин держав 1970 р., а також Декларація та Документ про заходи довіри Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, які присвячені новому для розглянутого принципу інституту заходів довіри . «Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони один одного, як і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони». Права держав у відповідності з цим принципом полягає у вимозі абсолютної непорушності встановлених кордонів, незаконність їх зміни без погодження або під тиском, із застосуванням сили та загрози силою. Держави самі визначають режим перетину кордону, порядок встановлення або зняття будь-яких обмежень по перетинанню кордону фізичними особами, товарами, послугами і так далі. У світлі цього визначаються основні обов'язки держав - неухильне дотримання встановлених меж, розділових або демаркаційних ліній, включаючи лінії перемир'я, дозвіл прикордонних суперечок тільки мирними засобами, ненадання сприяння державам - порушникам принципу.

Основний зміст принципу непорушності кордонів зводиться до трьох елементів:

· визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;

· відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;

· відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони, включаючи погрозу силою або її застосування.

2) Принцип територіальної цілісності держав

Цей принцип утвердився з прийняттям Статуту ООН, який заборонив загрозу силою або її застосування проти територіальної цілісності (недоторканності) і політичної незалежності будь-якої держави.

Наступним етапом у розвитку даного принципу з'явився Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975, який містить окрему і найбільш повне формулювання принципу територіальної цілісності держав: «Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. У відповідності з цим вони будуть утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасника і, зокрема, від будь-яких таких дій, що представляють собою застосування сили або загрозу силою . Держави-учасниці будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворити територію один одного в об'єкт військової окупації або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде признаватися законною ».

3.2 Державні території з особливим правовим режимом

Територія зі змішаним правовим режимом - це територія, на якій діють одночасно норми міжнародного права і національного законодавства прибережних держав. Наприклад континентальний шельф, міжнародні ріки, протоки і канали, економічна зона як території зі змішаним режимом не входять до складу державних територій, однак прибережні держави в цих просторах мають визначені суверенні права, зафіксовані національним законодавством і міжнародними договорами - на розвідку і розробку ресурсів цих територій тощо. Відповідно до міжнародних норм за іншими державами зберігаються певні права на вільне судноплавство, прокладання кабелю і трубопроводів, наукове дослідження. Обсяг таких прав закріплено у Конвенції про континентальний шельф 1958 р Конвенція про континентальний шельф від 29.04.1958., Конвенції з морського права 1982 р. У межах цих прав кожна держава приймає свої закони і правила, що регулюють такі види діяльності.

Континентальний шельф - вирівняна частина підводного краю материків, що прилягають до берегів, суші і характеризуються спільною з нею геологічною будовою, зовнішній кордон біля 200 морських миль від берега.

Міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальними водами прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав.

Виключна економічна зона це район, який знаходиться за межами територіального моря і який прилягає до нього.

Отже, міжнародно-правова особливість цього виду території полягає втому, що вона не перебуває під суверенітетом держав і не входить до складу державної території; Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Конституційне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2 т.- Т. 1 / За ред. В.Ф. Погорілка.-К.: Юридична думка, 2006.-146 с.

Території з особливим міжнародним режимом - це демілітаризовані і нейтральні зони, зони миру (у разі їх встановлення). Виділення таких територій має суто функціональний характер з метою визначення ступеня їхньої мілітаризації. До складу цих територій можуть входити державні території або державні, міжнародні території і території зі змішаним режимом одночасно: наприклад, архіпелаг Шпіцберген, Аландські острови, Панамський і Суецький канали, Місяць та інші небесні тіла.

3.3 Правовий захист режиму території

Стабільність суспільства передбачає, що режим території держави визначається тільки актами органів державної влади, прийнятими відповідно до їх компетенції та в порядку, передбаченому правом. Лише розвиток політичної та правової систем держави може прямо зачіпати правовий режим території, міняти територіальний устрій держави, приводити до встановлення на окремих частинах державної території особливого правового режиму.

У зв'язку з необхідністю саморегулювання державою цих питань належить говорити про важливість політико-правової безпеки території держави. Насильницька зміна статусу (правового режиму) державної території означає посягання на суверенітет держави, свідчить про втручання у внутрішні справи ззовні. Політико-правова безпека території держави є нічим іншим, як вільним здійсненням державою своєї юрисдикції на всій його території, нейтралізацією будь-яких загроз суверенітету держави.

Посягання на політико-правову безпеку території держави може здійснюватися різними способами. По-перше, через пряму окупацію державної території та здійснення на ній правового режиму іншої держави. По-друге, через підготовку і здійснення державного перевороту з подальшою зміною правового режиму території. Тодика Ю.М. Конституційне право України . -- К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. --216 с.

Звідси і необхідність державної безпеки території, яку І.П.Рибкін характеризує як суворе розмежування функцій і власності між центральними органами і місцевою владою, відповідальність регіонів за реалізацію переданих їм з Центру функцій і використання коштів.



ВИСНОВКИ

Отже, детально вивчивши обрану мною тему, можна зробити наступні висновки.

Державна територія - це простір, у межах якого певна держава здійснює свою верховну владу, свій суверенітет. Іншими словами, верховна влада здійснюється на території, що належить державі. Тут ми бачимо взаємозв'язок двох основних ознак державної території: по-перше, належність державі, і, по-друге, її верховенство на даній території В межах території держави діє правовий режим, який є наслідком її територіального верховенства.

Становлення і розвиток території держави в світі походить ще з давніх часів - з часів зародження державності.

Державна територія України формувалася разом з державою як один з її головних атрибутів. Статус державної території визначають Конституція і закони України.

Межі державної території України визначаються її кордонами, основне призначення яких полягає в тому, що вони встановлюють межі державної території з усіма її ресурсами, що є матеріальною умовою існування суспільства.

Правові підстави зміни державної території - це встановлені способи надбання чи втрати державою своєї території.

Визначаються такі загальні правові підстави зміни державної території: самовизначення, цесія, ефективна окупація, давнина володіння.

Специфічною правовою підставою тимчасової зміни державної території є оренда. Не можуть бути визнані правомірними такі способи зміни державної території, як анексія, військова окупація.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Статут Організації Об'єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26.06.1945 , ред. від 16.09.2005

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966, рат. від 19.10.1973

3. Конвенція Організації Об'єднаних Націй з морського права від 10.12.1982

4. Конвенція про відкрите море від 29.04.1958, набрав чинності- 30.09.1962

...